Культурне життя в Україні у другій половини 40-х - на початку 50-х рр. Розвиток літератури і

Тема. Культурне життя в У країні у II половині 40-х— на початку 50-х рр.

Розвиток літератури і мистецтва

11 клас

Мета: розкрити історичні умови розвитку культури та особливості відродження української літератури другої половини 40-х - початку 50-х рр., охарактеризувати наступ тоталітарного режиму на діячів культури; розвивати особистість учня, виховувати почуття гідності та національної свідомості, почуття громадянина, здатного до соціальної творчості; формувати вміння пояснювати, аналізувати та і критично оцінювати історичні факти та діяльність письменників, спираючись на здобуті знання, самостійно знайдену інформацію.

Тип уроку: закріплення засвоєних знань.

Форма уроку: інтегрований, з елементами дослідження та рольової гри.

Обладнання: портрети письменників; виставка творів, що були вперше

видані в другій половині 40 - початку 50 рр.; аудіозаписи; вислови, записані на дошці: «Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети» (Євген Маланюк), «Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю» (Улас Самчук), «Ті держави здатні стати великими, у яких великі малі люди» (Олександр Довженко), «Чи на рідних полях, Чи в чужій стороні, Осінило чи ні Святохреснеє рам'я - Вам усім, хто поляг, - За тризубовий стяг, - Вічная пам'ять!» (Олекса Стефанович).

ПЕРЕБІГ  УРОКУ

І. Повідомлення теми, мети і навчально-пізнавальних завдань уроку.

Вчитель історії:

На сьогоднішньому уроці ми повинні розглянути історичні умови розвитку та відродження української літератури другої половини 40-х - початку 50-х рр., розкрити наступ тоталітарного режиму на діячів культури.

Критично осмислити непростий післявоєнний розвиток українського суспільства через призму літературного процесу ми сьогодні спробуємо, спираючись на засвоєні вами знання на уроках української літератури. Оскільки літературний процес, як і мистецтво в цілому, нерозривно пов'язаний з історією , ми розглянемо ці явища паралельно. І допоможуть нам це зробити ваші друзі. Напередодні окремі учні отримали завдання з історії. Вони виступатимуть в ролі дослідників-істориків. Інша група матиме слово від імені письменників.

Ви почуєте гірку правду про моральні творчі муки митців, що опинилися перед драматичною проблемою вибору. Сподіваємося, що цей урок стане не лише уроком пізнання, а й уроком духовного змужніння.

П. Вступне слово.

Вчитель історії:

Ні тяжкі роки війни, ні величезні втрати, ні фашистський «новий» порядок не перервали культурного розвитку України.

Інтелектуальна потуга українського народу, його література і мистецтво не схилилися перед наступом фашизму. Культура народу в умовах війни надійно служила його самозбереженню, утвердженню гуманістичних ідеалів.

Перемога у II Світовій війні, до якої українці доклали величезних зусиль, сприяла зростанню його національної свідомості, гордості. Великі війни породжують великі надії. В народі побутувало переконання, що після величезних жертв і перемоги українці заслуговують поліпшення матеріального життя і справедливого демократичного ладу.

Ш. Вивчення нового матеріалу.

Вчитель історії:

Якими ж були умови розвитку літератури в повоєнний час? Послухаємо повідомлення.

Перший історик:

Умовно перший період в історії можна назвати періодом надій і сподівань. Він знаменується відбудовою промисловості та економіки. По війні все було в руїнах, все знищено, розбито. Спочатку лагодили дороги, залізниці, лінії зв'язку. Найбільше уваги приділялось важкій промисловості, згодом сільському господарству. Культура була на останньому місці. Коштів державою майже не виділялось.

До цих обставин ще слід долучити морально-психологічну війну проти будь-яких проявів інтелектуального життя, настроїв і думок, несумісних з тодішніми ідеологічними догмами. Було поставлене завдання ліквідувати ідеологічні наслідки участі українського народу у II Світовій війні, знищити будь- які прояви вільнодумства, критичного ставлення до існуючого режиму, його політики. Виконанню цього завдання були підпорядковані засоби масової інформації, школа, література. То про які умови демократичного і прогресивного розвитку літератури зокрема і культури в цілому може йти мова? Я вважаю таких умов взагалі не було.

Вчитель української літератури:

Така вже доля нашої літератури. Народилась у муках, а розвивалась не завдяки якимось умовам, а всупереч бідам, утискам і заборонам. За таких обставин, звичайно, жорстокі реалії війни, труднощі повоєнного лихоліття на сторінки літературно-художніх видань пробитись не могли. Усі митці терпіли тиск з боку влади. На 90 відсотків література українська була знищена ще в 30-х роках. Багатьох письменників забрала страшна, кривава війна. Хто вцілів, хто увійшов в літературу після війни, змушені були творити в рамках єдиного методу.

Який же метод був єдинодозволеним і вважався єдиноправильним? (Метод соціалістичного реалізму.)

До чого по суті зводились функції мистецтва? (До прославлення діяльності Сталіна та створеного під його керівництвом тоталітарного режиму.)

Однак за цих умов українським письменникам вдалося створити чимало яскравих зразків лірики і прози. Пригадайте, хто з письменників визначав тоді обличчя літературного процесу? Які твори ми вже вивчали, згадували, чи, може, ви читали самостійно? (Поезії В .Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, «Київські оповідання» Ю. Яновського, «Велика рідня» М. Стельмаха, «Прапороносці» О Гончара, проза В. Козаченка, Н. Рибака, В. Собка, гумористичні оповідання Остапа Вишні.)

Безперечно, найбільше вплинула на розвиток літератури війна, що минула. Про це нам розкажуть вчитель історії та дослідники.

Вчитель історії:

Жорстоким випробуванням для народу стала війна, найважча з усіх воєн, які коли-небудь знала світова історія. Руйнуючи все на своєму шляху, вона загрожувала найдорожчому в житті кожного у нас - Вітчизні. Йшлося про життя або смерть народів, і всі одностайно стали на її захист.

Творчою і самовідданою була праця українських письменників в роки війни. Якою ж була роль літератури у боротьбі з фашистами? Якою була праця письменників в роки війни?

Другий історик:

У загальнонародній боротьбі з фашизмом активну участь узяли поети, прозаїки, драматурги, художники, композитори, артисти. Понад 300 членів Спілки радянських письменників України пішли в Червону Армію, частина з них загинула на фронтах. Українські письменники, художники, актори, котрі опинились у гітлерівському тилу, боролись проти окупантів як у складі партизанських з'єднань, так і в УПА.

У далекому радянському тилу працювали українські прозаїки, поети, драматурги: Павло Тичина, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Олександр Корнійчук та інші.

Олександр Довженко, Микола Бажан, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Степан Олійник, - військові та спеціальні кореспонденти, працівники дивізійних і армійських газет.

Ярослав Галан, Петро Панч, Олександр Копиленко, Кость Гордієнко - співробітники радіо.

Платон Воронько, Василь Земляк, Юрій Збанацький - письменники-партизани.

Андрій Головко, Семен Скляренко, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Михайло Стельмах, Любомир Дмитерко та інші - члени агітаційної фронтової бригади українських письменників.

З усього вищесказаного, роблю висновок, що в грізні роки II Світової війни митці України були поряд зі своїм народом, розділивши його долю.

 

 

Третій історик:

Українська література відіграла важливу роль у справі згуртування народу в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. Своїм полум'яним словом письменники-патріоти піднімали бойовий дух народу, зміцнювали єдність і дружбу наших людей, давали впевненість у перемозі. О. Довженко друкує статтю «До зброї», у якій закликає народ дати нищівну відсіч агресорові: «До боротьби, дорогі мої брати-співвітчизники, за честь, за свободу!» Надихав на ратні подвиги високопатріотичний вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Усмішка Остапа Вишні «Зенітка» обійшла усі фронти, часто читалася на радіо, викликаючи теплу посмішку в бійців і трудівників тилу, додаючи їм віри в неодмінну перемогу над фашизмом. Волю українського народу полум'яними словами клятви проголосив Микола Бажан:

В нас клятва єдина і воля єдина.

Єдиний в нас клич і порив: ніколи, ніколи не буде Вкраїна, рабою фашистських катів.

Розгромити фашистські полчища, покласти край кривавим злочинам окупантів, визволити рідну землю - така нездоланна воля народу. Як я помітила, головними героями тогочасної літератури виступають звитяжні воїни, безстрашні партизани, борці за волю й незалежність України з минулих віків.

Вчитель української літератури:

«Ходить пісня зі мною в бій», такий мотив творчих доробків звучав у поезіях М. Шпака, П. Воронька, В. Буслаєва, Л. Левицького. Автор цих рядків, К. Герасименко, загинув на фронті у 1942 році. У розквіті творчих сил обірвалось життя О. Теліги та О. Ольжича. Ці імена вже згадували ми на уроках літератури. Пригадайте, одинадцятикласники, з якого приводу?

(Вони належали до «празької школи» українських письменників, що зародилась у 1922р. у Польщі, поблизу м. Каліша.)

Хто ще належав до цієї неофіційної літературної організації?

(Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Н. Лівицька-Холодна, О, Лятуринська.)

Хто був ідейним натхненником «пражан», чиї естетичні принципи лягли в основу їхньої творчості?                                                                                                               

(Ідейним провідником був редактор «Літературно-наукового вісника» Д. Донцов. На сторінках цього журналу друкувались письменники-емігранти. В основу творчості лягли принципи, сформовані Є. Маланюком.)

Які ідейні розходження були в Д. Донцова і Є. Маланюка у поглядах на літературу?

(Літературна ситуація була неоднозначною. Особливого загострення набула проблема національного мистецтва. Маланюк був проти підпорядкування літератури політиці, історії, виступав проти приниження ролі митця, не дозволяв зводити роль літератури лише до ілюстрування суспільних подій.

Звичайно, Є. Маланюк розумів, що у поневолених націй поети «завжди носять на собі тавро невільництва», бо ж «як в нації вождів нема, тоді вожді її поети». І вони таки стали вождями. Мусили ними стати. Які спільні риси має поезія представників «празької школи»?

(Історіософічні мотиви, глибокий патріотизм, сильна воля, інтелігентність

духу.)

Поясніть термін «історіософія»?

(Зображення сучасного через призму історичного минулого.)

О. Теліга та О. Ольжич - найтрагічніші постаті «празької школи».

То ж надамо слово цим митцям.

Звучить уривок аудіозапису стрілецької пісні «Коли ми вмирали, нам дзвони не грали...» До дошки виходять митці: учениця та учень, строго одягнені.

Перша учениця-митець:

Я, Олена Теліга, дочка відомого інженера-гідротехніка, професора Івана Шовгенева, народилася в 1907 році у Петербурзі. Коли спалахнула українська революція, наша родина переїхала до Києва. Я навчалася в трудовій школі. Рятуючись від кривавої, посланої в Київ «муравйовщини» батько емігрує до Чехословаччини. Зашморг «червоного терору» загрожує і мені, бо каральні загони все настирливіше «навішують» на мене відповідальність за батька - націоналіста. Візи на виїзд більшовицька влада не давала, ми з матір'ю перейшли кордон нелегально. У Чехословаччині потрапила в українське еміграційне оточення. Стала студенткою Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі. Перші мої поезії з'явились у львівському «Віснику» 1939 року. Серед моїх знайомих Дмитро Донцов, Леонід Мосендз, Наталя Лівицька-Холодна, Улас Самчук, Олег Ольжич.

Перший учень - митець:

Я, Олег Ольжич, народився у 1907 році в Житомирі. Батько мій - Олександр Кандиба відомий український поет Олександр Олесь. Навчався в Києві, середню освіту здобув у Празі. Був студентом Карлового університету. З 1930р. - доктор археологічних наук, з 1932 - співробітник Гарвардського університету. Сприяв піднесенню національної свідомості за межами України. Автор збірок «Тінь» (1935р.), «Вежі» (1940р.).

Коло мертвих джерел, по зів'ялих скелястих вертепах  Не мавки полохливі - гніздяться огненні дракони.

Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу  На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.

Перша учениця-митець:

У складі похідних груп, очолюваних Олегом Ольжичем у липні 1941 року я разом з Уласом Самчуком перейшла вбрід Сян. Коли ми цілували, стоячи навколішки, рідну, виморену й вистраждану землю, ми ще сподівалися на чудо: треба лишень однієї іскри, і спалахне полум'я від Сяну до Кавказу, полум'я національно-визвольної боротьби на два фронти більшовицький і німецько-фашистський. У вересні разом з Олегом Ольжичем прибула до Києва.

Перший учень-митець:

Але в Києві нас чекало розчарування. Люди, в яких ми шукали опертя, вірнопіддане лизали патинки фашистам. Ми намагались гуртувати навколо себе патріотів, чинити опір фашистам. Олена Теліга редагувала тижневик «Литаври», друкувала антигітлерівські статті. Ні постійні облави, ні пропікаючий до кісток холод, ні страшний голод ніщо не могло зламати крицевої волі підпільників. В ніч на 10 лютого я відправив послання до Олени Теліги, радив не йти до Спілки письменників на Трьохсвятительську. Вона не послухала: «На мене чекають люди, мовила, - коли я загину, то знайте, що свій обов'язок сповнила до кінця». І їх заарештували. Після тяжких катувань Олену разом з чоловіком Михайлом розстріляли в Бабиному Яру 21 лютого 1942р. Письменниця трималась мужньо.

Збірки її «Душа на сторожі» та «Прапори духа», побачили світ посмертно, у 1946 та 1947 роках.

 

Перша учениця-митець:

Ідея створення української держави для киян була чужою. Зацьковані, залякані люди жили за принципом: покірне телятко дві матері ссе. Більшовицькі провокатори розстрілювали наших патріотів в Житомирі, Чернігові, Полтаві. Ольжич наказав законспіруватись. Більшовики не дістали Олега. Це вдалося німцям. Фашисти спалили Ольжича у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 року. Прах його розвіяний по німецькій землі. Збірка «Підзамчя» (1946 р.) вийшла посмертно.

Вчитель української літератури:

Говорячи про літературу другої половини 40-х - 50-х років, згадуємо О. Ольжича та О. Телігу невипадково. У 1948 році літературний критик української еміграційної літератури Володимир Державін писав, що героїчна творчість О. Ольжича та О. Теліги... становить і на сьогодні національний прапор нашої духовності, наше політичне національне слово в поетичному мистецтві. Посмертна третя збірка О. Ольжича «Підзамче»..., править за несхибний дороговказ нашому національному мистецтву прийдешніх поколінь.

Пафосом боротьби й перемоги у II Світовій війні відзначалися твори Ю. Яновського, А. Головка, П. Панча, М. Стельмаха, Остапа Вишні - митців, що жили і творили на понівеченій війною українській землі. Високим почуттям патріотизму сповнені твори О. Гончара та О. Довженка. Система приниження гідності, знищення совісті, честі плекала холуїв та фарисеїв, але одночасно породжувала також і непокірних, сильних духом. Слово надамо їм.

Звучить фонограма уривку стрілецької пісні « В чорну нічку... »

Другий учень - митець:

Я, Олесь Гончар, пройшов з гвинтівкою в руці дорогами війни аж до Праги. Олівець і блокнот виймав лише в короткі години відпочинку. І ось війна скінчились.  На серці «гіркота втрат і хміль перемоги». Кортілось скоріше взятись за перо: почуття, пережиті на війні, побачене там переповнювало душу. Сторінка за сторінкою пишеться перша велика річ - роман «Прапороносці». З ним приходить визнання. У 1946 р. друкується романтичне оповідання «Модри Камень». Тогочасна вульгаризаторська критика перекреслює його за так звану політичну недалекоглядність (кохання радянського солдата до дівчини іноземки). Мене «проробляють» на зборах, погрожують виключити з інституту. У 1947 році з'являється повість «Земля гуде» про полтавських підпільників. У 1949 збірка «Новели». У 50-х роках опубліковано повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», дилогію про громадську війну «Таврія» та «Перекоп». Та справжнє задоволення від творчості прийшло лише в часи хрущовської відлиги.

Епоха зробила нас такими, якими ми були.

Вчитель української літератури:

«...Саме Олесеві Гончару належить пріоритет і в означенні та розвінчанні духовного браконьєрства, - писав Анатолій Погрібний, - перш, ніж показати в «Соборі» вже справжню епідемію цієї хвороби у її національно - нищительській модифікації, він спостеріг та викрив згадане явище в повісті «Щоб світився вогник» (1954), написаній ще тоді, коли підозри, що в наших співвітчизниках може відбуватися душевна корозія, вважалися хіба що злісним наклепом на найпередовішу в світі радянську людину».

Третій учень - митець:

Я, Олександр Довженко, завжди був мрійником і фантазером.

Мою кіноповість «Україна в огні» Сталін заборонив. Але мовчки впасти і вмерти я не хотів. Створив натомість «Повість полум'яних літ». То був своєрідний другий варіант «Україна в огні», у якому, щоб не дратувати можновладців, знято всі гострі кути. У повоєнний час мені не дозволяли повертатись на Україну. До останніх днів у Москві. Робилось усе, аби я свідомо підтримував ідеї радянського ладу. Я змушений був служити цим ідеям і дуже від того страждав. Мій фільм «Мічурін» ідеологічно правильний, але неправдивий. У 1949 році був удостоєний Державною премією, яка тоді називалась Сталінською. «Поема про море» - черговий офіційний фільм, який Юлія Солнцева закінчить у 1958 році. Та це була можливість довготривалого відрядження на Україну. А що там? Ґвалтування народної душі і насмішка над історією народу, життя і попрання елементарних його прав. «Уже мертвий я, уже мене немає на Україні. Тільки плач, та ще хіба робота. Та спогади про тебе і прокляття твоїм ворогам. Боли, моє серце, не втихай ні вдень ні вночі,» - писав я у своєму «Щоденнику».

Вчитель історії:

Величезне значення для розуміння творчої спадщини О. Довженка має не так давно опублікований «Щоденник» митця. Це не лише цікавий літературний твір, але й важливе історичне джерело. Сторінки цього документу гортала ваша однокласниця і зараз поділиться своїми роздумами та враженнями.

 

Учениця:

Щоденник це настільки особлива річ, що я б, наприклад, не дозволила б комусь читати свої записи. Але доля митця така, що він завжди на виду і, навіть пишучи приватного листа, мусить пам'ятати, що написане ним уже йому не належить. Особливо мене вразили такі рядки:

Запис від 30. Х. 1946 р.

Наближається голод. Вимре не один десяток мільйонів людей. Загине половина мого нещасного народу на багатій нещасливій землі. А решта плазуватиме у жебрацтві. 1 ніде ні в книзі, ні в газеті ні одного рядочка, не те що крику, чи прокляття, чи жалю. А навіть передсмертного зітхання. Навпаки.

23. ХІІ. 1945 р.

Художній твір є завжди до якоїсь міри протестом на користь чи проти когось чи чогось.

Не слід хитрити з читачем. Коли ви пишете, уявляйте собі, що ви завтра помрете і що ви пишете заповіт для своїх любих дітей.

Не бійтеся захоплення. Бійтеся лжі і утрировки.

Для того, аби бути письменником у нас, треба багато більше мужності, ніж для воєнного геройства.

28. ХІ. 1952 р.

Як бути?

Власне кажучи, українські письменники вже увійшли в суперечність з усім існуючим станом справ у державі. ... Центральний Комітет партії України та уряд говорить, пише і видає свій офіціоз російською мовою, і викладання у вузах і десятилітках міст ведеться також російською. Таким чином, або треба переходити всьому культурному процесу з верху до низу на українську мову, або бути послідовним і кінчати українську літературу і не ставити письменників у жахливе, незавидне, складне становище, яке немає в собі подібного, мабуть, у всьому світі, в жодного народу.

5. ХІ. 1952 р.

Я не геній, але поскільки много раз чув се велике слово про себе, подумав, що, може, й були в мене святі проблиски Прометеєвого огню, тільки що зі мною зробили? Нащо одняли в мене Матір-Україну? Нащо збіднили, пограбували моє життя?

Через 4 роки Довженка не стало...

Учитель української літератури:

Олександр Петрович помер на чужій, не українській землі. Закордонні газети повідомили про смерть великого майстра кіно, але ніде жодним рядком не згадали про те що він - українець.

Багато українських письменників після війни опинилося в Європі. Юрій Клен писав у 1947 р.: «Ми живемо в малокультурних умовинах, у тісноті, не маючи власного кутка, часто серед руїн найбільш поруйнованих міст... Ми люди без імені й держави, без громадянської приналежності. А проте вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ за очі, за океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати додому, - явище, яке не має прикладу в історії. І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих, ми зберегли свою культуру. Маємо школи, нижчі, середні і вищі, навіть університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співців, а наші поети й прозаїки не перестають і тут, на чужині плекати рідне слово. Який інший народ спромігся б на це?»

Восени 1945 р. у Західній Німеччині утворився МУР (Мистецький український рух). Що це за організація? Хто входить до її складу? Хто очолював МУР?

(У. Самчук, Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Лятуринська, Ю. Косач, Ю. Шерех, Б. Кравців, С. Городинський, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка – українські письменники, що опинилися в еміграції після війни. Очолив МУР Улас Самчук.)

Чи могли вільно творити члени МУРу?     (Західнонімецька влада, на відміну від більшовицької не втручалась в діяльність письменників. Вони видавали свої газети, журнали, зокрема альманах «МУР», «Малу бібліотеку МУРу».)                                                                                                                                                           А які проблеми мала організація?                                                                                                                 (На І з'їзді МУРу У. Самчук проголосив питання про «велику літературу», що служитиме національній ідеї. Спалахнула дискусія, у якій вбачався відгомін дискусій 1925-1928 рр., започаткованій М. Хвильовим. Погляди розділились. Це, а також друга еміграція письменників в Америку призвели до розколу МУРу, що проіснував 4 роки.)              Пригадайте, що ви знаєте про Уласа Самчука, з якими творами зустрічались?

(У восьмому класі вивчали уривок з І тому епопеї «Волинь» («Куди тече та річка»). Роман «Марія» змальовує картини голодомору 1933 року на Україні, це перший відгук на геноцид.)

Надамо слово представникам МУРу, організації, що в прямому значенні слова-назви відстоювала національну ідею.

Виходить учень та учениця у вишиваних сорочках. Звучить фонограма уривку пісні І. Баранюка «Україні»                                                                                                                               Друга учениця-митець:

Я, Оксана Лятуринська, народилася 1902 р. на чарівній Волині. На вигнанні можна було зів'янути серцем або стати іграшкою сліпих сил. Та доля звела мене з тими,хто, гинучи, вірив у майбутнє України О. Ольжичем, О. Стефановичем, О. Телігою, Є. Маланюком, У. Самчуком. Перша моя книга «Гусла» вийшла у 1938 р.; я намагалася знайти свій зміст і стиль, історіософічні мотиви переплелися з фольклором. Оспівувала княжу добу у віршах збірки «Княжа емаль» (1941 р.) У Торонто вийшло трикнижжя моїх творів («Гусла», «Княжа емаль», «Веселка») у 1955 році. Я не могла жити на Волині, тому переїжджала з місця на місце. У моїх картинах, скульптурах - туга за Україною.

Четвертий учень-митець:

Я, Улас Самчук, народився в с. Дермань на Волині. Будучи на службі в польській армії дезертирував до Німеччини. Вступив до Бреславського університету. Невдовзі переїхав до Чехії, де навчався в Українському вільному університеті у Празі. Моє перше оповідання «На старих стежках» - надруковане в 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда». У 30-ті роки написав політичну гостру повість «Кулак», за яку радянські критики назвали мене куркульським письменником. По гарячих слідах голодомору створив роман «Марія». Як тільки німці перейшли кордон, з'явився в окупованому Львові. Але особливої ейфорії на душі не було. Проте сподівався, що німецька окупація дасть вести роботу по вихованню національної свідомості українців. Тому погодився стати редактором окупаційної газети «Волинь», що виходила з осені 1941р. по 1943р. в тодішній «німецькій столиці» України - Рівному. Але прорахувався. Німці розпізнали крамолу, і мене як редактора було заарештовано, на слідство вивезли до Німеччини. Звідти я вже не повернувся. У 1947р. змушений був емігрувати до Канади, де опублікував трилогію «Ост» («Морозів хутір», «Темнота», «Втеча від себе»). Потім були й інші твори, в основу яких лягли спогади про перебування на Україні.

 

Учитель української літератури:

Якби зараз поставити питання: хто з українських письменників найповніше втілив у своїй творчості долю українського народу у XX ст., то на нього на читацькому материку нашої країни, напевно, ніхто так і не дав би відповіді. А тим часом такий письменник є, і кожен обізнаний з рідною літературою читач української діаспори скаже: «Це - Улас Самчук». «Гомер XX ст.», прозаїк, гуманіст і нарисовець. Літературна праця для нього була справою життя.

           IV. Підсумок.

Вчитель історії надає слово комусь із учнів. Орієнтовна відповідь:

Фінансування культури в Україні в 40-х - 50-х рр. відбувалося за «залишковим» принципом, а її відродженням проходило під всеосяжним тотальним контролем владних структур. Післявоєнні роки позначені новою кампанією цькування митців, звинувачення їх в українському буржуазному націоналізмі, антирадянській діяльності та інших відхиленнях від заданого «верхами» ідеологічного курсу. Українцям зайвий раз нагадували, що вони живуть у державі, яка абсолютно не зацікавлена в розвитку їхньої національної культури. Життя знову і знову переконувало, що без ліквідації імперії, без здобуття реального суверенітету гармонійний економічний, соціальний і культурний розвиток просто неможливий.

Вчитель української літератури:

Історія не стоїть на місці. Дощ змиває сліди, роки тамують біль втрат, але пам'ять береже світлі імена сильних духом, непокірних. Так, вони пророки, що мусили стати вождями нації. Вони - наша гордість, наші літописці, що стали великими. Гірка їхня доля, та ми маємо торувати шлях, ними заповіданий. Сподіваюсь, сьогоднішній урок допоможе вам збагнути таємниці Довженкових, Гончарових, Самчукових творів, які ми невдовзі вивчатимемо. Напередодні я просила вас дібрати рядки з творів періоду 40 - 50 рр., які б відбивали вищезгадану епоху, були б підсумком наші розмові. Послухаємо їх.

Учень (чи учениця). Орієнтовна відповідь:

Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги

 

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість - Нам буде сонцем кожен кущ і камінь                               І ці хвилини гострі і щасливі!..

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку. Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо у брід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що належить,

І злитись знову зі своїм народом, -       

Писала неповторна Олена Теліга. І її трагічний оптимізм відбиває настрій митців тієї епохи.                                                                                                                                                                                      V. Оцінювання                                                                                                                                                          VI. Домашнє завдання                                                                                                                              Написати твір-відгук на самостійно прочитаний прозовий твір чи збірку поезій українського письменника, вперше видані в 40-50 рр.                                                                      Звучить уривок фонограми пісні Т. Петриненка «Україна»

 

 

Друга учениця-митець:

Я, Оксана Лятуринська, народилася 1902 р. на чарівній Волині. На вигнанні можна було зів'янути серцем або стати іграшкою сліпих сил. Та доля звела мене з тими, хто, гинучи, вірив у майбутнє України О. Ольжичем, О. Стефановичем, О. Телігою, Є. Маланюком, У. Самчуком. Перша моя книга "Гусла" вийшла у 1938 р.; я намагалася знайти свій зміст і стиль, історіософічні мотиви переплелися з фольклором. Оспівувала княжу добу у віршах збірки "Княжа емаль" (1941 р.) У Торонто вийшло трикнижжя моїх творів ("Гусла", "Княжа емаль", "Веселка") у 1955 році. Я не могла жити на Волині, тому переїжджала з місця на місце. У моїх картинах, скульптурах - туга за Україною.

Четвертий учень-митець:

Я, Улас Самчук, народився в с.Дермань на Волині. Будучи на службі в польській армії дезертирував до Німеччини. Вступив до Бреславського університету. Невдовзі переїхав до Чехії, де навчався в Українському вільному університеті у Празі. Моє перше оповідання «На старих стежках» - надруковане в 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда». У 30-ті роки написав політичну гостру повість «Кулак», за яку радянські критики назвали мене куркульським письменником. По гарячих слідах голодомору створив роман «Марія». Як тільки німці перейшли кордон, з'явився в окупованому Львові. Але особливої ейфорії на душі не було. Проте сподівався, що німецька окупація дасть вести роботу по вихованню національної свідомості українців. Тому погодився стати редактором окупаційної газети «Волинь», що виходила з осені 1941р. по 1943р. в тодішній «німецькій столиці» України - Рівному. Але прорахувався. Німці розпізнали крамолу, і мене як редактора було заарештовано, на слідство вивезли до Німеччини. Звідти я вже не повернувся. У 1947р. змушений був емігрувати до Канади, де опублікував трилогію «Ост» («Морозів хутір», «Темнота», «Втеча від себе»). Потім були й інші твори, в основу яких лягли спогади про перебування на Україні.

Учитель української літератури:

Якби зараз поставити питання: хто з українських письменників найповніше втілив у своїй творчості долю українського народу у XX ст., то на нього на читацькому материку нашої країни, напевно, ніхто так і не дав би відповіді. А тим часом такий письменник є, і кожен обізнаний з рідною літературою читач української діаспори скаже: «Це - Улас Самчук». «Гомер XX ст.», прозаїк, гуманіст і нарисовець. Літературна праця для нього була справою життя.

           IV. Підсумок.

Вчитель історії надає слово комусь із учнів. Орієнтовна відповідь:

Фінансування культури в Україні в 40-х - 50-х рр. відбувалося за «залишковим» принципом, а її відродженням проходило під всеосяжним тотальним контролем владних структур. Післявоєнні роки позначені новою кампанією цькування митців, звинувачення їх в українському буржуазному націоналізмі, антирадянській діяльності та інших відхиленнях від заданого «верхами» ідеологічного курсу. Українцям зайвий раз нагадували, що вони живуть у державі, яка абсолютно не зацікавлена в розвитку їхньої національної культури. Життя знову і знову переконувало, що без ліквідації імперії, без здобуття реального суверенітету гармонійний економічний, соціальний і культурний розвиток просто неможливий.

Вчитель української літератури:

Історія не стоїть на місці. Дощ змиває сліди, роки тамують біль втрат, але пам'ять береже світлі імена сильних духом, непокірних. Так, вони пророки, що мусили стати вождями нації. Вони - наша гордість, наші літописці, що стали великими. Гірка їхня доля, та ми маємо торувати шлях, ними заповіданий. Сподіваюсь, сьогоднішній урок допоможе вам збагнути таємниці Довженкових, Гончарових, Самчукових творів, які ми невдовзі вивчатимемо. Напередодні я просила вас дібрати рядки з творів періоду 40 - 50 рр., які б відбивали вищезгадану епоху, були б підсумком наші розмові. Послухаємо їх.

Учень (чи учениця). Орієнтовна відповідь:

Це буде так: в осінній день прозорий Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість - Нам буде сонцем кожен кущ і камінь                               І ці хвилини гострі і щасливі!..

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку. Зберемось відразу,

Щоб далі йти дорогою одною

Заметемо вогнем любові межі,

Перейдемо у брід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що належить,

І злитись знову зі своїм народом, -       

Писала неповторна Олена Теліга. І її трагічний оптимізм відбиває настрій митців тієї епохи.                                                                                                                                                                        V. Оцінювання                                                                                                                                            VI. Домашнє завдання                                                                                                                              Написати твір-відгук на самостійно прочитаний прозовий твір чи збірку поезій українського письменника, вперше видані в 40-50 рр.                                                                      Звучить уривок фонограми пісні Т.Петриненка «Україна»