Латинська мова в системі сучасної медичної освіти

УДК: 82.09

М.О.Іщенко, Я.Нетяга «Життя та творчість Т.Г.Шевченка крізь призму медицини».

Стаття містить результати досліджень захворювань Т.Г.Шевченка, зокрема психосоматичні причини, а також клінічної картини смерті. З’ясовано як недуга впливала на творчість генія, його психоемоційний стан в останні роки життя.

M.O.Ischenko, Y.Netyagа "Life and work of T. Shevchenko through the prism of medicine".

 The article contains the results of  T.Shevchenko's diseases research, in particular psychosomatic causes, as well as the clinical picture of death. It was found out how the disease influenced the creativity of the genius, its psycho-emotional state in the last years of life.

ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ Т.Г.ШЕВЧЕНКА КРІЗЬ ПРИЗМУ МЕДИЦИНИ

Вступ. На сьогоднішній день ведеться активна робота з детального вивчення життєвого шляху, творчості та багатогранної діяльності Тараса Григоровича Шевченка. Таємницю його феномену й досі не розгадано. Великий Кобзар прожив дуже мало - всього 47 років, чому посприяли хвороби з кінця I860 - початку 1861 року. Тодішня офіційна версія та назва причини смерті Тараса Шевченка - во­дянка ("водяная болезнь). У сучасній міжнародній класифікації хвороб такого діагнозу не існує. Найімовірніше, тут може йти мова про синдром якогось конкретного захворювання. Маємо враховувати той факт, що з того часу пройшло два століття, і тодішні діагностичні та лікувальні можливості медицини були надзвичайно обмежені. На жаль, на сьогоднішній день не збереглася медична документація, яка б свідчила про стан здоров'я та хвороби Тараса Григоровича, тому більшість інформації доводиться відтворювати переважно на основі листів і творів. До того ж не обходиться без суперечливого і дискусійного. Саме тому це дослідження є актуальним для студентів-медиків.

Матеріал і результати дослідження. Розглянемо клінічну картину хвороби Тараса Григоровича Шевченка. Ніхто й ніколи не замислювався, чому його рідний батько позбавив свого сина спадку та чому ім’я матері Катерини було виправлено у церковній книзі Моринців. Якщо спиратися на запис церковної книги, то матір’ю Тараса Шевченка була зовсім не Катерина, а дружина Григорія Шевченка — Агафія. За свідченням психолога Ольги Вержиківської, яка, проаналізувавши творчість і життя поета, зробила висновок, що Шевченко пережив глибоку психологічну травму ще у дитинстві. Були ранні розриви з матір’ю, які впливали на життя – програвання катастрофічних моделей. До речі, малюнка матері у художній спадщині поета не було.

Психологи вважають, що у його творчості слід насамперед розглядати тему жінки, зокрема матері, яка є ключем до розуміння не лише художньо-образної своєрідності творів поета, а й їх соціальної спрямованості. На думку вчених, «криза психіки» поета сталася через ранню втрату матері. Творча активність поета — це передусім пристрасне бажання подолати цей стан, відшукати душевну рівновагу й звільнитися від  «комплексу сирітства». Для того, щоб зрозуміти Шевченкове «Я», Балей використовує метод психоаналізу. Розглядаючи головним чином жіночі постаті у творчості Шевченка, він переконаний, що культ жіноцтва у поета, а особливо його пошана до материнства, його ніжний погляд на «незаконних» матерів-покриток,є не лише свідченням високого усуспільнення поета, виявом його любові до ближніх і співчуття до скривджених, а й має ще свою особисту сторону: цей культ є показником якогось душевного процесу, що лежить поза сферою суспільних інтересів поета [5, с.152].

Насправді це щось набагато страшніше, оскільки тривала каторга поряд з абсолютною забороною творчої діяльності могли призвести до виникнення невротичних реакцій, депресії та проявів самокритики. Тарас Григорович усі десять років каторги мужньо ніс свій важкий хрест і твердив одне й те саме: “Караюсь, мучуся... Але не каюсь!" Поет не зрадив цього правила і тоді, коли вийшов на волю і перебував під пильним наглядом поліції.  Як відомо, у період заслання серед друзів Тараса Григоровича було чимало лікарів, які непогано лікували «тілесні» хвороби (ревматизм і цингу), але вони, як медики, практично нічого не зробили для лікування душевних хвороб поета: неврастенії, безсоння, виснаження центральної нервової системи, які він називав іпохондрією, "нудити світом".

Спробуємо поглянути на ці хвороби з точки зору психосоматики. Може здатися, що те, що відбувається у нас в голові, не має ніякого впливу на реальність, але насправді це не так. Наприклад, при взаємодії психічних і фізіологічних факторів можуть розвиватися так звані психосоматичні захворювання — хвороби, які ми в буквальному сенсі «вигадуємо». Начебто підтверджуючи це, Т.Шевченко у своєму  листі до В.Григоровича особливо скрушно скаржився на свої моральні біди та проблеми: "Силы и нравственные и физические мне изменили, ревматизм меня быстро разрушает. Но что в сравнении болезни тела с болезнью души, с той страшной болезнью, что зовётся безнадёжностью"  [4, с.88]. Як бачимо, Тарас Григорович найбільш страшною хворобою вважав незагоєні душевні рани, викликані безнадійністю свого становища.

Прикладом розв’язання власного внутрішнього конфлікту є творчість Т. Г. Шевченка. Можливо, саме така доля спричинила появу поета-бунтівника, людини, яка стала символом  незламності духу, людини, яка стала творцем не тільки української літературної  мови, а й «національного міфу України».

Очевидно, як більшість дітей того часу, Тарас у дитинстві міг перехворіти всіма віковими інфекційними захворюваннями: кір, скарлатина, дифтерія, коклюш, паротит. Цілком можливо, що він також переніс натуральну віспу, бо деякі автори відзначали у Тараса Григоровича рябувате обличчя. А це могло бути лише наслідком перенесеної натуральної віспи.

В перший петербурзький період життя у Шевченка діагностували черевний тиф (про що він згадує у повісті «Художник»), який став наслідком пристосування організму до умов північного клімату, виснажливої праці, поганих умов проживання, що  супроводжувалася двотижневою гарячкою та втратою свідомості впродовж восьми днів. Знайомі щоденно відвідували його в лікарні Св. Марії Магдалини (за аналогією, це «євролікарня» наших днів) однак щоразу дізнавалися, що пацієнт перебуває у стадії марення. Одужання тривало дуже повільно. Саме тут Тарас Шевченко зустрінеться з людиною, інформація про яку перебуватиме під грифом «секретно» аж до розпаду СРСР. Цією людиною був штабс-лікар О.Д. Бланк — дідусь Володі Ульянова (Леніна) по материнській лінії. В 1840 році Кобзар захворів на висипний тиф, доглядаючи свого хворого вчителя - художника Карла Брюллова. Перебіг захворювання, як і попереднього разу, був доволі важким.

У всіх виданнях автопортрет Т.Г.Шевченка датується початком 1840 року, а це означає, що він написаний відразу після виснажливої хвороби. Якщо уважно його розглядати, то видно змучене тифом худорляве гарне обличчя молодого поета: запалі сумні очі, загострені риси...

З тих пір Шевченко почав дуже стежити за своїм здоров’ям, завжди боявся простудитися. «Діамантом у кожусі» називали його сучасники. Цікавою, у даному випадку, є відома фотографія Тараса Шевченка у колі своїх друзів — Г. Честахівського, братів О. та Л. Лазаревських  — зроблена А. Деньєром у 1859 році.На цій фотокартці не можна не помітити, що оточення Шевченка одягнене у весняні фраки, коли сам поет сидить у розстібнутому кожусі. Ось таким обережним був наш поет.

Через 2 роки під час морської подорожі до Данії та Швеції Тараса Григоровича вчергове спіткали проблеми із здоров'ям. В одному з листів він згадує: «... так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже виїду. Хоч лікар і говорить, що нічого, одначе так кивне головою, що аж сумно дивитися» [1, с.6]. Навіть після повернення до Петербургу поет-художник мусив ще протягом тривалого часу лікуватися .

Згадує О.С.Афанасьєв-Чужбинський: "Одного разу заїхав він до мене неждано перед маслиною - блідий і з поголеною головою після недавньої гарячки. Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку" [3, с.64]. Як завжди, постає питання: яка ж це була хвороба? Судячи з наведених фактів, Тарас Григорович у той час міг хворіти на висипним тиф, при якому буває така висока температура та випадає волосся.  Категорично стверджувати про це не можна, але, напевно, ця гіпотеза найбільш близька до істини.

Під час заслання восени 1847 року в Орській фортеці Тараса Григоровича почали турбувати напади ревматизму: «Нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край… Бодай і ворогові моєму лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь. І до всього того треба було ще й занедужать, восени мене мучив ревматизм» [2, с.26].

На щастя поета, та хвороба надовго пригасне, вступить у неактивну фазу, але вона себе проявить у майбутньому, в новій катастрофічній формі, з пошкодженням і декомпенсацією серця. І це станеться тоді, коли Т.Г. Шевченко вже буде на волі, але потрапить у несприятливі умови холодного та вогкого клімату Петербурга.

Невдовзі через неповноцінне харчування (зокрема недостатнє надходження до організму вітаміну С) у нього розвинулася цинга: «Зуби й очі так боліли, що не знав, де й дітись» [2, с.28].

На солдатських автопортретах перших місяців і років заслання видно разючі переміни у зовнішньому вигляді поета. Перед нами мало схожий на себе Шевченко-солдат: хворобливий, засмучений, пригнічений, худий, блідий, лисіючий. Він уже виглядав значно старшим за свої 33-34 роки. І власноручний напис відчаю під останнім автопортретом: "Чи довго ще мені в оцій незамкнутій тюрмі, понад оцим нікчемним морем, нудити світом?"

У кінці грудня 1860 року його самопочуття значно погіршилося: «Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не виходжу з хати: чхаю та кашляю, аж обісіло», а через тиждень письменник зовсім ослаб: «Так мені погано, що ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає» [2, с.29].

Останній рік життя Тарас Шевченко провів у невеличкій кімнаті в Петербурзі, де багато займався гравіюванням, використовуючи шкідливі речовини. Здоров'я поета погіршувалося з кожним днем. Протягом січня та лютого 1861 року перебіг хвороби Кобзаря значно ускладнився: посилювались ознаки серцевої недостатності, почастішали напади стенокардії, почався розвиток набряку легень.

Як бачимо з його листів, написаних в Орській фортеці, діагноз ревматизму у нього був поставлений своєчасно і точно гарнізонним лікарем К. Б. Богословським. Ревматизм, який розвивався впродовж десяти років згодом дав повну декомпенсацію серця і ту водянку, яка призвела до смерті поета.

В спогадах M. M. Лазаревського про останні дні життя Т. Г. Шевченка читаємо, що 25 лютого "застав його у страшних муках". Поет сидів на ліжку й напружено дихав. Незабаром приїхав Е.Барі. "Вислухавши груди, лікар сказав, що водянка перекинулась у легені". Муки страдника були невимовні; кожне слово коштувало йому страшних зусиль. Він сидів на ліжку, кожні п'ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб заснути. Самопочуття не покращувалося. Вода й далі наповнювала легені.  Біля одинадцятої години друзі, що відвідали Шевченка, "...побачили, що хворий сидів на ліжку, без світла; йому було дуже тяжко". На запитання, що, може, вони йому заважають, поет відповів: "І справді так; мені хочеться говорить, а говорить трудно" [5, с.154].

Сучасна медицина, використовуючи сьогодні існуючі можливості і лікувальні засоби, звичайно, продовжила б життя Т.Г. Шевченка, але ненадовго. Хвороба, як наслідок тяжких умов життя як до, а особливо під час і після заслання, дуже вже була запущеною.

Висновки. Отже, на основі проведеного аналізу спогадів сучасників, вивчення листів та щоденника Великого Генія було з’ясовано, що основною хворобою Тараса Григоровича був ревматизм і його ускладнення. Постійне психоемоціональне напруження і переживання за рідних, знайомих, простий народ ще більше підірвали і так слабке здоров’я Кобзаря. Досліджуючи епістолярну спадщину Т. Г. Шевченка і мемуари його сучасників про останні роки і дні поета, нами була зроблена спроба уточнити, як і який саме клапанний апарат серця був пошкоджений ревматичним процесом. Підсумовуючи все вище сказане, можна поставити діагноз. Ревматизм, активна фаза, безперервно рецидивуючий перебіг. Поворотний ревмокардит. Комбінований порок серця з переважанням стенози устя аорти і недостатністю двохстулкового (і трального) клапана. Поліартрит. Кардіяльний цироз печінки. Анасарка. Набряк легень. Асистолія. Аналізуючи літературу того періоду з внутрішніх захворювань  стає зрозуміло, що вже тоді лікарі пов’язували ревматизм з чистими простудними захворюваннями, які в свою чергу провокують погані побутові умови і холодний сирий клімат.

Перелік джерел посилання:

1. Бей П. Недуга Тараса Шевченка / Павло Бей // Ваше здоров’я. - 2001. - 3 серпня ( № 31). - С. 6.
2. Гаврилевич О. Досліджено хворобу Тараса Шевченка [Електронний ресурс] / Олег Гаврилевич // ДубенськаФРІшка. - 2009. - березень ( № 9). – С. 25-29
3. Кіцера О. Лікарі в житті Тараса Шевченка / Олександр Кіцера, Романа Кіцера // Жіночий лікар. - 2012. - № 4. - С. 63-66.
4. Марцінковський І. Б. Верифікація хвороби, перенесеної Т. Г. Шевченком у молодому віці / І. Б. Марцінковський // Лікарська справа = Врачебное дело. - № 7. - С. 87-89.

5. Нейко Є. М. Стан здоров’я, хвороби та причина смерті Т. Г. Шевченка / Нейко Є. М., Семотюк М. М. // Галицький лікарський вісник. - 2002. - № 1. - С. 151-155.