Легендарна поетеса з Полтави.

Про матеріал
Додаток до уроку. Легендарна поетеса з Полтави. Супроводжуючий матеріал для екскурсоводів.
Перегляд файлу

 

Супроводжуючі матеріали  для  екскурсоводів

І екскурсовод : Доброго дня, шановні гості! Ми раді вітати  вас на стоголосо оспіваній благословенній Полтавській землі .

Полтавщина - це край письменників і поетів, край мислителів і учених, чиї імена перлами сяють в скарбниці світової мудрості; край, прославлений піснями й легендами, історією і красою, гарними людьми і прекрасними краєвидами природи.

Сьогодні ми з Богданом  із задоволенням  познайомимо вас з містом, із яким пов’язані практично всі містичні події, що відбувалися в Україні. Містом, яке одне з небагатьох до сьогодні зберігає всі традиції та звичаї українського народу. Ми познайомимо вас з Полтавою.

ІІ екскурсовод : Її небезпідставно вважають духовною колискою України, а також – благословенним козацьким краєм та пісенним краєм Марусі Чураївни.

                              Мiсто миле моє,
                                        Iз вiкiв у вiки
                                        Зором лагiдним ти зустрiчаєш.
                                        Твiй суворий орел
                                        Огляда з висоти
                                        Всiх гостей, що до нас завiтають.

І екскурсовод: Полтава – дивної краси куточок України, історія якого сягає глибини тисячоліть, тому й походження назви міста оповите вуаллю таємничості. Існує кілька версій походження, кожна з яких по-своєму цікава. Я  ж повідаю вам одну із них.

Пливла собi колись у давнину
Замрiяна i тиха рiчка Лтава.
Зявилось згодом мiсто у степу,
I гордо нарекли його Полтава.

Та Лтава не велика й не стрiмка,
Лиш соловї спiвали берегами.
А та Полтава й досi чарiвна
Полтавками i щирими пiснями.
Життя мiнливе, час не зупинить,
Роки, як хмари, линуть понад степом.
Але полтавську душу не змiнить,
Вона, як квiтка, пахне диким медом.
Хрестами в небо лине монастир,
Вiками, як садами, оповитий.
Навколо простягався свiт страшний,
А тi черницi жили у молитвах.
Там недалеко хата в затiнку,
З криницею була, як i годиться.
Колись у цьому самому садку
Жила собi Маруся-чарiвниця.
Та Чураївна гожа, як весна.
Життя дало їй небуденну долю.
Пiснi чарiвнi людям в свiт несла,
I тi пiснi полинули любовю.
За Україну та за всiх, за всiх
В тiй пiснi душу виспiвала щиро.

У тiй душi сплелися сльози й смiх,
          I та душа пiшла у свiт, як в вирiй.

                                                                    Марія Бойко

І екскурсовод: 

Ми гордимося тим, що саме полтавська земля дала світові геніальну піснярку Марусю Чураївну і  робимо все від нас залежне, щоб і наступні покоління могли вслухатися у чаруючі Марусині  пісні. Її іменем названі вулиці, співоче поле, ансамблі, конкурси.

                       Кожен час народжував свій голос,

Сильний, гордий, мудрий і ясний...

14 жовтня 1943 року у селі Корещина Глобинського району народилася ще одна голосиста Берегиня української пісні сучасного Полтавського краю - народна артистка України Раїса Опанасівна Кириченко, в репертуарі якої були пісні про  Марусю Чурай. Із своєї Корещини вона так заспівала, що її пісню почули в Канаді, Австралії, на Далекому Сході — по всьому світу. 

…в Корещині пісня воскресла з могил.
Як рятівний колос, Чураївни голос
з Раїсиних вуст Україну будив.

                                                              Ігор Федчишин

Під час нашої екскурсії ви матимете можливість насолоджуватися її прекрасним солов’їним голосом.

І екскурсовод:  З переказів відомо, що Маруся народилася 1625 року, в родині урядника добровільного козачого полку Гордія Чурая, людини хороброї,

чесної, палкого патріота.

Його будинок,як розповідають народні легенди,стояв на березі Ворскли, недалеко від того місця, на якому 1650 року коштом козацької старшини – Мартина Пушкаря, Івана Іскри, Івана Крамаря та ін. – і жителів міста було засновано  ось цей полтавський Хрестовоздвиженський чоловічий  монастир, що зберігся , як бачимо, до наших днів. Історія не була занадто милосердною до цієї обителі – був він обєктом суспільно-політичних суперечок, не раз його спустошували і руйнували.

 Дитинство для Марусі було найсвітлішою порою людського життя, турботливо оповите батьківським піклуванням та вірою в майбутнє щастя.

Але безхмарним Марусине дитинство не було. Не стерпівши знущань з боку шляхтича, батько майбутньої піснетворки зарубав образника. Після цього Григорію Чураю довелося тікати з Полтави. Він подався на Січ, пристав до гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка (Бута) і разом з ним брав участь у походах проти польської шляхти. Під час бою під Кумейками (1637) козаки зазнали поразки. Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана М.Потоцького. Полонених привезли до Варшави і там стратили в 1638 році.

Відважний урядник користувався у полтавчан великою шаною і любов’ю. Не дивно, що, відзначаючи його трагічну загибель, народ склав про нього пісню, яку наводить відомий український історик та фольклорист М. Максимович у своєму збірнику українських народних пісень:

Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!
Ой забили ж тебе ляхи та в своєму краю.
Ой забили ж тебе ляхи із твоїм гетьманом,
Із твоїм гетьманом, що паном Степаном.

Орлику, сизий орлику! Орлів-братів маєш,
Що старі та молодії, сам їх добре знаєш.
Що старі та молодії — всі в тебе вдалися,
Відомстити та за тебе усі поклялися...

У пісні тепло, з великою любов’ю говориться про хороброго козака, і це підтверджує те, якою повагою користувався Марусин батько серед полтавчан.

Тож Маруся ще маленькою дівчинкою зрозуміла, що слово і пам’ять сильніші за смерть. Народ пестливо назвав Гордія Чурая «сизим орликом» - символом незламної волі й людської гідності. Ці риси характеру успадкувала від батька й донька.

Після смерті Гордія Чурая його дружина Горпина залишилася удвох із дочкою. Пам’ятаючи про героїчну загибель її чоловіка, народ оточив літню жінку і її дочку теплотою й увагою. Цьому в значній мірі сприяла і обдарованість Марусі, дівчини з чарівною зовнішністю й добрим серцем. Маруся мала чудовий голос і майстерно співала пісні, які складала з різних приводів, і часто навіть у звичайній розмові викладала свої думки віршами.

Один із сучасників Марусі, висловлювання якого наводить О. Шахов-ський, зазначав, що «чорні очі її горіли як вогонь в кришталевій лампаді; обличчя було біле, як віск, стан високий і прямий, як свічка, а голос... Ах що то за голос був! Такого дзвінкого і солодкого співу не чувано навіть від київських бурсаків» .

О. Шкляревський, який у дитинстві бував у Г. Квітки-Основ’яненка і бачив там портрет Марусі Чурай, так описує легендарну співачку: «Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненькая (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою, білою, вишитою сорочкою бюстиком, з крихітними ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглим личком, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне, як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками... Але при цьому у Марусі Чурай було круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбиком ніс» .

Мабуть, ви помітили суперечність між цими двома описами зовнішності молодої дівчини. Але така суперечність цілком припустима, адже О. Шкляревський бачив цей портрет у дитинстві, а свій нарис                О. Шаховський писав майже через тридцять років після того. 

Проте зіставлення обох описів дає змогу знайти в них спільні риси і уявити зовнішній вигляд Марусі Чурай .

Звичайно, з такою чарівною зовнішністю, маючи від природи життє-радісну вдачу та вміючи складати пісні, які вона гарно співала, дівчина подобалась місцевим парубкам. Серед них помітно вирізнявся, як свідчать перекази, реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра.

На підставі фольклорних матеріалів та доводів українського історика, археолога, архівіста і генеолога, автора численних наукових праць В. Л. Мо-дзалевського ми можемо сказати, що Іскра був людиною трохи мовчазної й похмурої вдачі й відзначався винятковою правдивістю та благородством. Він палко любив Марусю Чурай, хоч ніколи не відкривав їй своїх почуттів, бо знав, що її серце належало іншому. Цим іншим був молодий козак, син хорунжого Полтавського полку Грицько Бобренко. Марусі він доводився
молочним братом.

Високий на зріст, з русявими кучерями й карими очима, Гриць відрізнявся від Івана Іскри. Його зовнішність описано в повісті О. Шахов-ського і цей опис збігається з тим описом, що ми його знаходимо в одній з пісень Марусі Чурай:

Коли б же я знала, маляра б найняла,
Його біле личко та й намалювала.
Карі оченятка, котрі я любила,
його русі кудрі я б позолотила.

Проте Гриць був людиною слабовольною, безхарактерною. Великий вплив на нього  мала мати, яка й чути не хотіла про одруження сина з Марусею. Вольова і користолюбна жінка ладила за дружину Грицеві Галю Вишняк, племінницю пол­ковника Мартина Пушкаря, дочку осавула Федора Вишняка.

Гриць, очевидно, не приховував від Марусі цих намірів, і, звичайно, вони хвилювали молоду дівчину. Особливо болісно переживала вона, коли Гриць не приходив на обіцяне побачення. Тоді в голові дівчини народжувались сумні думки, які вона виливала в чудові поетичні рядки:

Болить моя головонька від самого чола: 
Не бачила миленького ні тепер, ні вчора, 
Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся, 
А як вийду за ворота, од вітру валюся. 
Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються: 
Од милого нема людей, од нелюба шлються.

У цих рядках Маруся недвозначно натякала на те, що покірний матері Гриць не засилав до неї сватів, тоді як Іван Іскра, це добре відчувала дівчина, мріяв бачити її своєю дружиною.

  В іншій думі, створеній тоді ж, вона змальовує коханого, який іде Полтавою. Сумніви крають дівоче серце: чи любить її Гриць, чи згадує її:

Ішов милий горонькою, 
Мила — під горою, 
Зацвів милий роженькою, 
Мила — калиною.
Ой ти живеш на гороньці,
А я під горою;
Чи ти тужиш так за мною, 
Як я за тобою?

Пізніше Маруся ще раз підкреслить у своїй пісні безвольність Гриця, безвольність, яка згодом приведе до трагічної розв’язки, і тоді створені нею рядки будуть сповнені справжнього драматизму й глибокого суму:

Чом ти мене не послухав, як тобі казала:
«Ходім, серце, повінчаймось, щоб мати не знала».
Ти все неньку свою слухав, мене покидаєш,
Покидаєш сиротину, іншої шукаєш.

Суворим докором звучать заключні слова цієї чудової пісні:

Тяжкий камінь, тяжкий-важкий на серденьку буде. 
Покидаєш через неньку — сам бог свідком буде!

Матір Гриця в піснях Марусі згадується дуже часто. Це допомагає глибше збагнути страшну драму, яка випала на долю дівчини.

ІІ екскурсовод:

Навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти польської шляхти. На чолі народу став талановитий полководець і мудрий державний діяч Богдан Хмельницький. Піднявся на боротьбу з польськими поневолювачами і Полтавський полк, в якому були Іван Іскра і Грицько Бобренко.

Спробуймо  уявно перенестися у ті часи і відчути подих тієї доби.

Стара моя Полтавонька Отаво!..

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,

Коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькі, 

І клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькі

Тебе густим мовчанням облягли.

Багряне сонце. Дужка золотава

Стоїть над чорним каптуром гори.

На пять воріт зачинена Полтава

Ховає очі в тихі явори.

Спадає вечір. Сторожко, помалу

Ворушить зорі в темряві криниць.

Сторожа ходить по міському валу,

І сови сплять в западинах бійниць.

«Вартуй! Вартуй!» — з Курилівської брами.

«Вартуй! Вартуй!» — від Київських воріт.

Уже стоять вози під яворами,

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога, —

Полтавський полк виходить на зорі.

Для Марусі розлука з коханим була тяжким ударом. Очевидно, саме тоді вона склала чудову пісню «Засвіт встали козаченьки», сповнену глибокого болю й страху перед невідомим.

( Прослуховування пісні «Засвіт встали козаченьки»)

Сумуючи за своїм коханим, не маючи від нього жодної звістки, Маруся іде на прощу до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти заспокоєння. Мабуть,  почуваючи себе самотньою в чужому й далекому місті, вона створила одну з кращих своїх пісень «Віють вітри, віють буйні», в якій із великою силою виявила свій душевний біль.

( Прослуховування пісні «Віють вітри, віють буйні»)

Восени 1648 року становище польських військ стало катастрофічним. Новообраний польський король Ян-Казимир звернувся до Богдана Хмельницького з пропозицією про перемир’я. Хмельницький погодився припинити воєнні дії. Залишивши невеличкі гарнізони на Волині й Поділлі, козацькі війська відійшли на Придніпров’я. У кінці грудня 1648 року Богдан Хмельницький з козацькою старшиною прибув до Києва, де був урочисто зустрінутий народом. Було ясно, що Польща на серйозні поступки не піде, і війна триватиме, та, скориставшись із тимчасового затишшя, козаки почали повертатися додому.

Маруся нетерпляче чекала Гриця, але він не з’являвся. Якось вона зустріла Івана Іскру, який щиро любив її, і спитала в нього про свого коханого. Чесний хлопець сказав їй, що Гриць скорився своїй матері і одружився з Галею Вишняк. Маруся спочатку не повірила цій жахливій новині. Вона вирішила, що Іван навмисно обмовляє Гриця, щоб відвернути її від нього. Як пізніше виявилося -  сказане Іскрою було гіркою правдою.

З народних оповідань ми дізнаємось, що нещасна дівчина не знайшла в собі сили забути зрадливого коханого. У відчаї вона кинулася із греблі у Ворсклу, щоб покінчити з життям. Та, як розповідав про цю трагічну подію О. Шаховський, була врятована Іваном Іскрою, який випадково був поблизу. Він витягнув з води непритомну Марусю, приніс її додому і потім довгий час доглядав її разом із старою Горпиною Чурай .

Не можна  точно стверджувати, чи дійсний цей факт, чи він є плодом творчої фантазії О. Шаховського. Та, очевидно, спроба самогубства справді була, бо про це згадується в думі тих часів. У ній мова йде про дівчину, яка

...плаче і ридає,
долю свою проклинає:
— Ой недоле, всім немила,
Чом ти мене не втопила?
Краще було б утопити,
Аніж з милим розлучити.

З цих рядків можна зробити висновок, що думу створено після невдалої спроби покінчити життя самогубством, що думки про смерть не залишали дівчину, вона лише чекала нагоди, коли зможе здійснити свій намір. Про це свідчать останні рядки тієї ж таки думи:

Скарай, боже, мене з неба,
Бо життя мені не треба.
Ой піду я утоплюся 
Або в камінь розіб’юся...

Як бачимо, у всіх наведених вище думах і піснях ще немає й натяку на помсту. О. Шаховський, на підставі народних розповідей, пише, що після спроби втопитися Маруся довгий час хворіла, і можливо, після одужання знову б наклала на себе руки, як про це вона співала у своїй думі. Та незабаром сталися події, що зовсім змінили напрям думок нещасної дівчини.

Якось восени приятелька Марусі, дочка полтавського старшини Мелася Барабаш, влаштувала вечорниці. Важко сказати, що примусило Марусю піти туди: чи вона хотіла трохи розвіятися, чи мала таємну надію побачити там Гриця. Він справді прийшов на вечорниці, та ще й не сам, а з своєю молодою дружиною. Там вони й зустрілися.

Саме ця зустріч призвела до рішучого зламу в настрої Марусі. Вона сколихнула її палку натуру. Ревнощі, ображене жіноче самолюбство, згадки про нещасливе кохання, про нездійснені дівочі мрії — все це разом завирувало в її душі і породило страшний план помсти.

Маруся була сильною, вольовою натурою. Жодним натяком вона не розкрила свого внутрішнього стану, свого наміру. Зовні вона була чарівною, колишньою веселою Марусею і знову полонила Гриця. До нас не дійшли подробиці цих вечорниць. Ми не знаємо, коли саме встигла Маруся запросити Гриця до себе, чи, може, він сам напросився.

Про дальший хід подій ми дізнаємося з Марусиної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Зараз ми прослухаємо цю пісню, і я б хотіла, щоб ви звернули увагу на послідовність, з якою Маруся здійснювала свою помсту, і на те, що в пісні ми  не знаходимо й натяку на каяття або на жаль з приводу заподіяного. Це дає підставу вважати, що пісню було створено до отруєння.

( Прослуховування пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»)

І знову ж таки з народних оповідань ми дізнаємось, що це саме такі було. Це видно з того, що коли померлого Гриця принесли до церкви, туди прибігла сповнена відчаю Маруся. Вона кинулась до труни, цілувала небіжчика і, обливаючись сльозами, розповіла про свій злочин. Тим часом в пісні немає цього каяття.

Марусю посадили до острогу. Незабаром відбувся суд, який засудив дівчину до смертної кари. Було це, очевидно, влітку 1652 року.

У день страти вдосвіта на центральний майдан Полтави почав збиратися народ. Невдовзі під’їхав віз з засудженою, і два кати втягли на поміст майже непритомну, закуту в кайдани Марусю. Писар почав читати вирок. У цей час через натовп прорвався на змиленому коні вершник. Як свідчать народні перекази, іменем гетьмана Богдана Хмельницького він припинив читання цього вироку і вручив писареві гетьманський наказ.

Хочу вас попередити: у виданих Академією наук УРСР універсалах Богдана Хмельницького цього наказу немає. Можливо, це був не офіційний документ, а приватне розпорядження полковникові Мартину Пушкареві, копії якого в справах канцелярії Богдана Хмельницького не залишилось, а можливо, оскільки справа була термінова, не було й часу для офіційного оформлення цього документа, і тому гетьман обмежився власноручно написаною грамотою-наказом.

Очевидно, цей наказ зберігався разом з іншими документами в цій справі в канцелярії полтавського козацького суду, матеріали якої до Другої світової війни були у Полтавському обласному архіві. Але точних даних щодо цього немає. Річ у тім, що до Великої Жовтневої соціалістичної революції державних архівів на території Полтавщини не було. Через відсутність належного догляду і в результаті несприятливих умов зберігання документів у відомчих і приватних архівах багато їх псувалося й гинуло, і немає ніякої гарантії, що серед знищених паперів не було матеріалів козацького полтавського військового суду.

Оскільки фонди Полтавського обласного архіву в період війни і тимчасової окупації Полтави гітлерівськими загарбниками були значною мірою знищені, зараз немає жодної можливості відновити втрачені матеріали. Таким чином, для відтворення тексту гетьманського наказу доводиться користуватися лише народними переказами, фольклорними записами.

Тут слід мати на увазі й те, що О. Шаховський зазначає, ніби Марусю було помилувано «з зарахуванням голови» її батька, якого стратили у Варшаві , а О. Шкляревський, який користувався для свого нарису іншими джерелами, твердить, що у помилуванні велику роль відіграли пісні Марусі Чурай . З двох варіантів наказу можна відтворити такий текст:

«Полковникові, Судді, Старшинам і всьому Полтавському полку.

Наказ

В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам’ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марину Чурай з-під варти звільнити».

О. Шаховський та О. Шкляревський, а також Г. Бораковський одно-стайно твердять, що козаком, який майже в останню хвилину врятував Марусю, був Іван Іскра. Дізнавшись про засудження коханої дівчини, він негайно подався до Богдана Хмельницького і, користуючись прихильністю гетьмана, врятував Марусю від смерті.

О. Шкляревський розповідає, що йому відомі дві версії народних переказів про останній період життя Марусі. За однією версією, Маруся після помилування зачахла, змарніла і в тому ж таки році померла від сухот. За другою версією, їй було тяжко залишатись у Полтаві, вона багато мандрувала і померла в якомусь російському монастирі. О. Шаховський наводить конкретніше повідомлення про смерть Марусі. Він зазначає, що дівчина після помилування недовго жила на світі і померла в каятті 1653 року .

Отже, пісня «Ой не ходи, Грицю» була, очевидно, останнім твором талановитої поетеси, творчість якої має для української літератури велике значення. Адже самий факт існування Марусі Чурай, якщо її вважати навіть напівлегендарною особою, розширює рамки української ліричної поезії, і в цьому незаперечне значення творчості талановитої Марусі Чурай.

У 1987 році в нашому місті облаштовано «Співоче поле»,  яке  вдячні земляки назвали «Маруся Чурай». Але найкращою пам’яткою  Чураївні є  пісні, що лунають над Україною. Їх не одне покоління матерів передають в духовний спадок своїм дітям.

А в  2006 році ось тут біля фонтана , поряд з приміщенням театру  імені М.Гоголя, було   встановлено памятник Марусі Чурай.

Отже, як ви пересвідчилися, Маруся живе серед нас, пісня її продовжує жити.Минуть роки і роки… іще появляться на поетичному небосхилі Полтавщини нові таланти, нові Чураївни… але завжди на Полтавщині буде куточок, куди ніколи не заросте стежка – це Марусина криниця,  біля якої й завершується наша екскурсія.

 

1

 

docx
Додано
29 вересня
Переглядів
115
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку