Лекція-екскурсія на тему "Проблема греко-варварських контактів в епоху грецької колонізації Північного Причорномор’я"

Проблема греко-варварських контактів в епоху грецької колонізації Північного Причорномор’я

Відійшли в минуле багато народів, не залишивши після себе ні своєї назви, ні імен. Лише завдяки археологічним дослідженням залишків матеріальної діяльності, пам’ятків мистецтва, релігії ми маємо можливість  на сьогодні реконструювати  та  дослідити їхній спосіб життя і культуру. І все ж є  унікальні випадки, коли неписемний народ давав тогочасному цивілізованому світові видатних військових та культурних діячів, імена яких закарбовувались в скрижалях історії та  пройшли крізь тисячоліття та віки.  Минають століття, а досвід, знання, відкриття і навіть окремі думки людей переплітаються та передаються із покоління в покоління. [1, 5]

Цікавим та малодослідженим для сучасних дослідників давнього періоду в історії України є процес виникнення та розвиток греко-варварських контактів. Особливий інтерес тут викликають північні околиці Херсонеського полісу, де, за археологічними джерелами, простежуються безпосередні контакти з місцевими варварами – скіфами й таврами. За доби еллінізму культурний та економічний розвиток цього полісу був на підйомі, що забезпечувалося успішною внутрішньою політикою та налагодженими зв’язками з місцевим населенням, а також з варварськими племенами степової та лісостепової зон. [2, 24]

Дві величезні за своїми розмірами географічні й історико-культурні області — Еллада і Скіфія — були населені великою кількістю різних етносів, які перебували на не зовсім однаковому рівні соціально-політичного, економічного й культурного розвитку. Відокремлені грізним і бурхливим морем, яке елліни спочатку називали Негостинним (Понт Аксінський), а потім перейменували на Гостинне (Понт Евксінський), жителі цих двох світів мало що знали одне про одного. Ситуація різко змінилась у 2-й пол. VII—VI ст. до р. хр. Це був час Великої грецької колонізації.

Перше поселення греків в Україні виникає в 7 ст. до н.е. на острові Березань. Пізніше були засновані Ольвія, Херсонес (Севастополь), Феодосія, Пантікапей (Керч), Керкінітіда (Євпаторія) та інші. Міста були невеликими, але вони зазвичай ставали центрами маленької незалежної держави (полісом). Їх державний устрій не відрізнявся від того, котрий існував у державах Греції. Зазвичай діяли принципи рабовласницької демократії: громадянами вважалися тільки чоловіки, чиї батьки походили з родини громадян. Іноземці, жінки та раби не мали права брати участь у керуванні  державою.

Елліни були відмінними мореплавцями. Здійснюючи подорожі в усі кінці від свого моря, вони спочатку прагнули побачити, що ховається за його горизонтом, а побачивши і оцінивши прибережні землі інших морів, буквально ринулись заселяти і освоювати їх, будувати нові міста й поселення, торговельні гавані й святилища своїм божествам, проникати вглиб північних територій, несучи свої культурні набуття в усі куточки раніш незнаного або малознаного світу. Крім того перенаселеність Греції та брак землі змушували шукати нову батьківщину, а поразки в боротьбі за політичну владу в кожній з численних грецьких держав призводило втечі переможених якомога далі від гніву переможців. [3, 25]

Наприкінці 8 – сер. 8 ст. до н.е. у причорноморських степах з’явились скіфські племена. Вони прийшли зі сходу, розгромили кіммерійців і здійснили низку грабіжницьких походів на Закавказзя, Сирію і Палестину.  Вони були об’єднанні в три племінні союзи. Завдяки багатьом дослідженням нині склалася більш-менш цілісна картина розташування головних етносів на великих просторах Скіфії у 2-й пол. VII—VI ст. Це, передусім, скіфи-землероби й скотарі, скіфи-кочовики і елліни-колоністи. Ці три народи протягом тривалого часу відігравали найважливішу роль в історичному розвитку всієї Скіфії. Адже Скіфія — це не просто моноетнічна країна, одна держава чи царство. Згідно з усією античною літературою — це величезна область, населена багатьма спорідненими і не зовсім спорідненими племенами. Час від часу відбувалися завоювання, сильніше плем’я захоплювало слабше, яке асимілювалося чи зовсім зникало з історичної арени. Невтримний процес переміщення народів на тисячоліття охопив зону українських степів і лісостепів. Якась загадково-невтримна сила знищувала чи переселяла в інші місця одних, щоб через деякий час з’явилися нові племена. «Скіфія — північна країна», з одного її боку — річка Істр (Дунай), з другого — Танаїс (Дон) — так завжди уявляли її всі античні автори. Згідно зі свідченнями Геродота, Скіфія становила квадрат, кожна із сторін якого дорівнювала двадцяти дням шляху (4 000 стадій), що приблизно відповідає 700 км. Із заходу зі Скіфією межували агафірси, на півночі, у лісній зоні — неври, трохи на схід від останніх — андрофаги і меланхлени, зі сходу (за Доном) — савромати. Весь Правобережний та Лівобережний (від Дніпра) Лісостеп входив до Скіфії, як її іменували давні автори і як, вірогідно, називався цей великий простір ще до грецької колонізації. В усякому разі ця назва більш давня, ніж прибуття кочових скіфів в Передкавказзя, а тим паче в Подніпров’я. Етнонім «скіф» не є самоназвою одного якогось племені. Знання еллінів про те, що північна країна за Понтом Евксінським — це Скіфія і кожен її уродженець — це скіф, ввійшло в їхню літературну традицію на багато століть. Цілком можливо, що назва цієї землі збереглась у храмових хроніках найдавніших святилищ Аполлона або окремих легендах, коріння яких сягало в догомерівські часи. Оскільки войовничі кочовики, які прийшли з Азії, практично вже у VI—IV ст. контролювали всю цю область, елліни перенесли на них цей етнонім. Багато інших етносів на теренах Скіфії також не мали самоназви або ж елліни її не знали, тому що іменували їх за характерними рисами побуту, господарства та культури. Однак у VII — 1-й пол. VI ст. невелике, але сильне плем’я скіфів-кочовиків населяло територію Північного Кавказу. їхні військові походи було спрямовано, головним чином, у Передню Азію. Скіфські кочовики не нехтували такими джерелами доходів, як воєнна здобич, грабежі, збирання данини з підкорених народів, захоплення виробів ремесла, експлуатація грецьких майстрів для виготовлення зброї й прикрас.

Суперечливим є також питання економічних контактів Херсонеського полісу з варварським населенням на Нижньому Дніпрі. Вони реалізовувалися переважно шляхом торгівлі з центрами Північно-Західного Причорномор’я, зокрема з Ольвією. Про це зараз можемо судити з реконструкції торгівельних маршрутів, за якими вимальовується важлива роль Ольвії, за посередницької ролі якої Херсонес Таврійський створив оптимальні умови розвитку економіки у Північному Причорномор’їмайже на два століття. Але не виключено, що тут також могли існувати прямі контакти між місцевим населенням, де херсонеська та ольвійська хори межували з варварськими поселеннями. Археологічні комплекси пам’яток цього регіону свідчать про тісні зв’язки скіфського та еллінського населення, що, очевидно, приносило користь економікам обох етнічних груп. Звичайно, північна частина Таврики потребує додаткових археологічних досліджень, але вже можна стверджувати той факт, що матеріальна культура віддалених поселень херсонеської хори зберігала традиційні еллінські риси. Таким чином, район північної Таврики варто розглядати як потужний вузол культурно-економічних зв’язків античного Причорномор’я зі світом варварів.

Археологічні дослідження деяких скіфських городищ Лісостепу підтверджують, що перші грецькі колоністи проникли туди ще в 1-й пол. 7 ст. до н.е.  В етнокультурному відношенні це був переважно один цілісний масив, територія якого зараз обмежується довжиною близько 40 км від Верхнього Дністра до Ворскли і майже стільки ж півдня на північ від кордонів степу до лісів. З останньої чверті 7 і особливо 6 ст. до н.е. тут починається період розквіту. Такий раптовий стрибок до небувалого ще етнообєднувального руху, певні зрушення в етнічні самосвідомості, побудова своєрідних конгломератів  городищ з високорозвинутим сільським господарством, ремеслом та оборонною системою, можливо, були інтинсифіковані під впливом борисфенців, а згодом і інших еллінів. Колоністи справді оцінили всі переваги заглиблених в землю жител з деревяними стінами за холодніших, ніж на їхній батьківщині кліматом; ліпних горщиків для приготування їжія на відкритому вогнищі; шкіряних курток і чорних шароварів  для зими. Взаємообмін досвідом сприятливо позначився на обох таких різних народах. Цілком можливо, що борисфенці, як і інші колоністи були рішучі у своєму бажанні назавжди оселитися в Скіфії.

Окремі з них якийсь час, якщо не постійно, проживали серед скіфських землеробів. Засновувались торгові факторії (емпотії) на берегах річок, виникло місто Гелон, про яке писав Геродот ( згоріло).

При налагодженні контактів елліни в своєму прагненні бути «справжніми місіонерами гуманності» одружувались на аборигенах та віддавали своїх дівчат за місцевих чоловіків. В поховання, що були віднайдені в Березані та Ольвії, в яких прослідковувались спільні риси з поховання населення Лісостепу архаїчного часу, причому ця подібність характерна здебільшого для багатих жіночих поховань. Досліджуючи їх, можна зробити висновок, що еллінсько-скіфські шлюбні союзи укладалися лише знаттю – військовою елітою лісостепових городищ і першопоселенцями, котрі традиційно вважалися аристократами. Подібні шдюби укладались і в інших містах, особливо в Пантікапеях і Німфеї, які сусідили з сіндами, скіфами та іншими племенами. Багато відомих філософів і поетів мали поліетнічне походження: Фалес, Езоп. Навіть у роду Геродота простежуються карійські корені, Фукідіда – фракійські, Демосфена – скіфські. Відомий з розповіді Геродота скіфський цар Скіл мав матір еллінку з грецького міста Істрія на Дунаї і дружину еллінку з Ольвії, для якої він тут побудував палац і періодично навідував її, залишаючи свою військову охорону за межами міста.

Найбільш сильно грецький вплив позначився на культурі скіфів після перенесення центру їх царства з нижнього Придніпров'я до Криму. Скіфське місто Неаполь (на східній околиці Сімферополя) на зразок грецьких міст було укріплено могутньою захисною стіною з баштами (III ст. до н.е.). У ньому побудували приватні і суспільні кам'яні будівлі, на площі поставили статуї. Представників царського роду стали ховати в кам'яному мавзолеї, побудованому біля міської стіни Неаполя, а рядових скіфів - на кладовищі, яке розташовувалося неподалік від міста. Крім скіфів в Неаполі жили греки, таври, сармати, в ужитку були різні мови. У офіційних стосунках скіфи користувалися грецькою мовою і грецькою писемністю. Грецький вплив відобразився і в архітектурі міста, де разом із скіфськими типами жител у вигляді круглої юрти на дерев'яному каркасі і прямокутної напівземлянки з необробленого каменю з глинобитним покриттям будувалися сирцові і кам'яні будівлі із стінами, які виштукатурювали, дахи крили черепицею.

Відбувається «мирний наступ» на «варварів» також і через ідеологію еллінізму. Основна мета - примирення греків з «варварами» (скіфами, меотами, синдами і т.д.), а цих «варварських» народів ще й між собою, шляхом примирення їх богів. Зрештою еллінську релігію передбачалося зробити загальною для всіх. У Північному Причорномор'ї для цієї мети з успіхом служила створена або переосмислена винахідливими греками легенда про походження скіфів від грецького героя Геракла і місцевої змієногої богині.

Відчутним був і вплив скіфської культури на Херсонеський поліс: всі землі цього полісу знаходилися по суті між морем та ареалом розселення степових кримських скіфів. Без перебільшення всі досліджені поселення херсонеської хори у Північно-Західній Тавриці містять у своєму матеріальному комплексі елементи скіфської (пізньоскіфської) культури – заглиблені типи жител (напівземлянки), ліплену кераміку, підкурганні поховання з характерним інвентарем. Греки, які намагалися еллінізувати скіфів, у свою чергу, не змогли вкритися від сильного «варварського» впливу. Саме скіфи навчили греків (а через них і інші народи Європи) виготовляти і носити теплий одяг і взуття. Завдяки скіфам елліни і інші народи Середземномор'я вперше познайомилися із стременами, сідлом і багатьма іншими предметами кінського убору, які виготовлялися на території сучасної Нікопольщини ще в IV ст. до н.е. Знайомство зі скіфами істотно розширило уявлення греків про навколишній світ. Грецькі географи вперше отримали відомості про «далекі північні землі» і народи, які населяли їх. Та і у військовій справі грекам було чому повчитися у скіфів.

Таким  чином,  досліджуючи  питання  міжетнічних  контактів  в  Північному Причорномор’ї, варто констатувати, що в елліністичний час на межі територіальних володінь двох найбільших полісів – Ольвії та Херсонеса Таврійського, існувала певна контактна зона від пониззя Дніпра до Північно-Західної Таврики. А як пройти повз того факту, що скіфський царевич та філософ Анахарсис був визнаний еллінами (поряд із шістьома грецькими) сьомим мудрецем світу? І це при усьому їхньому зневажливому відношенні до «варварів»!

Без сумніву, скіфський світ не був схожий на грецький, який намагався нав'язати йому свої цивілізаційні цінності. Скіфський народ, який мав власну багату й неповторну культуру, навіть підпадаючи під всезростаючий вплив Еллади, зумів зберегти свою самобутність. «Мирний наступ на варварів» вилився у взаємопроникнення і взаємозбагачення культур. Самим яскравим втіленням цих процесів стали чудові зразки мистецтва - скульптури, розписи, ювелірні вироби, виявлені археологами в грецьких містах-державах Північного Причорномор'я і скіфських курганах.

Список використаної літератури:

1. А.С. Русяєва «Славетний мудрець -  скіф Анахарсіс». – К.: Наукова думка, 2001. – 104 с.: іл. – (Сторінки історії України).
2. В. Котенко (2020). Міжетнічні контакти в елліністичному Причорномор’ї: північне порубіжжя хори Херсонеса Таврійського та світ варварів за археологічними джерелами. Дриновський збірник, 13. С.22 – 29
3. Історія України. Всесвітня історія ХХ – ХХІ ст. Довідник старшокласника та абітурієнта. – Х.: Торсінг, 2005.  – 368 с.
4. Античні держави північного причорномор'я. -  Т.2. – За ред. С.Д Крижицький, В.М. Зубар, А.С. Русяєва [Україна крізь віки].- К. - 1998. – 351 с.
5. Давня історія України: в 3-х томах // Голова ред. кол. П.П. Толочко. - К.: Наукова думка. - Том 2 : Скіфо-антична доба // Відповід. ред. С.Д. Крижицький. - 1998. - 496 с.
6. Д.Б. Шелов. Проблема греко-варварских контактов в эпоху греческой колонизации Северного Причерноморья // Вісник Давньої історії. №1 СПб -  1994, с.100