Лекція ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ

ПОЛІТИЧНА ДУМКА УКРАЇНИ

 1. Політична свідомість часів Київської Русі.

 2. Мислителі доби козаччини. Конституція Пилипа Орлика.

 3. Політичні ідеї української інтелігенції часів національного відродження ІІ                        половини ХІХ століття.

4. Українська національно-демократична революція та її ідеї.

5. Політичні ідеї української діаспори.

Політична свідомість часів Київської Русі.

Біля витоків вітчизняної політичної думки стоїть світосприймання Київської Русі, в релігійно-філософській та політично-правовій думці якої можна виокремити дві лінії. Перша – "Софіївська традиція" – пов'язана з іменами Іларіона Київського, князів Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха, Даниїла Заточника та інших мислителів. Це ідеї державного централізму, єдності руських земель, єдиновладдя князя. При цьому ідея єдиновладдя не була антитезою демократизму, народоправству, а скоріше антитезою феодальної роздробленості. На цих позиціях стоїть і автор "Слова про Ігорів похід". Християнство в Іларіона ("Слово про закон і благодать") виступає ідеологією князівської влади. Даниїл Заточник взагалі близький до ідеї освіченого самодержавства.

Друга лінія – "Афоно-печерська традиція" – представлена іменами Антонія і феодосія Печерських, Нестора Літописця та його учня Сильвестра. Вони стояли на ідеях династичного, удільного князювання благочестивих князів при політичному домінуванні церкви. їхні погляди були близькі до пізніших поглядів Фоми Аквінського.

В подальшому становлення української нації, на відміну від російської, не супроводжувалось становленням сильної національної державності. Ця обставина сформувала певні особливості української політичної думки:

• ідея незалежності України посідає центральне місце в ідейній боротьбі, тільки в різні часи набуває різних форм – від ідеї автономії, федерації слов'ян, до ідеї повної самостійності;
• знаходження українських земель у складі Речі Посполитої сприяло тому, що Україна значно раніше за Росію встановила міцні стосунки з Європою і розвивала свою політичну думку відповідно до європейської, взаємозбагачуючись і взаємообмінюючись з нею, сприймаючи звідти передові політичні концепції;
• відсутність власної абсолютистської держави сприяла формуванню більш демократичної свідомості як риси народного менталітету і як певних політичних концепцій ( аж до ідеї "бездержавності української нації");
• такі умови не сприяли загальному розвитку освіти та науки в Україні, тому українська політична думка залишилась недостатньо розвиненою.

Політична думка в Україні часів Відродження та Просвітництва.

У XVI-XVII століттях на фоні боротьби проти церковної унії стали відомими такі памфлетисти та полемісти як Станіслав Оріховський, Іван Вишенський, Христофор Філалет та інші.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – гуманіст, європейськи освічена людина – відстоював пріоритет світської влади над церковною, був прихильником теорії суспільного договору, при чому головну мету держави вбачав у гарантіях прав і майна кожного індивіда, а обов'язком кожного громадянина вважав турботу за інтереси держави. Виступав проти папства та турецької навали на Україну, висунувши гасло: "Король обирається для королівства, а не королівство для короля!"

Христофор Філалет в "Апокрисисі" також підкреслював, що монарх не має права чинити свавілля та беззаконня проти власного народу; відносини між монархом і народом мають будуватись на законі та добровільній згоді.

Значний поштовх розвиткові науки в Україні дало створення Києво-Могилянської академії (1632 р.), в якій викладались, зокрема і політичні вчення Арістотеля, Фоми Аквінського та нових європейських вчених. Одночасно ідея політичної незалежності України здобуває практичний зміст у національно-визвольній боротьбі під керівництвом Б.Хмельницького. Визначне місце в історії політичної думки України займає проект конституції незалежної української держави, який склав гетьман Пилип Орлик у 1710 році. Досить цікавими видаються також трактати Степана Климовського "О правосудію начальствуючих, правді і бодрості їх" та "О сміренії височайших", що були подаровані автором Петру І і збереглись у його бібліотечці.

Але у XVIII столітті Україна втратила останні прояви автономії, що змушувало українських мислителів або ставати на службу Росії, як Феофан Прокопович, або обирати еміграцію, як Пилип Орлик, або відсторонитись від розгляду політичних питань та політичної діяльності, як Григорій Сковорода.

Феофан Прокопович (1677-1736) – філософ та ідеолог петровських реформ в Росії. Відстоював ідею верховенства світської держави над владою церкви, підкорення церкви державою, в цьому дусі й розробив проект церковної реформи, яка була здійснена Петром І у 1720 році. Прихильник теорії освіченого абсолютизму. Державна влада виникає внаслідок суспільного договору і є захисником і оборонцем закону. Народ не має права виступати проти монарха, а влада черні, як на Січі, огидна. Кожному народові відповідає певна форма державної влади. Для Росії такою відповідною формою є монархія.

Мануїл Козачинський (1699-1755) – прихильник ідей Гобса та Лока, вважав природним станом людини суспільний стан, де можуть проявитись та бути захищені її природні права. Вони не відчужуються повністю на користь держави при укладанні суспільного договору (як це вважав Гобс). Найважливішими з них є право на життя, свобода совісті, право приватної власності, право вибору.

Григорій Сковорода (1722-1794) приділяв у своїх працях велику увагу питанням морального вдосконалення людини. Суспільство регулюється природними, а точніше – Божими законами, зокрема законами нерівної рівності та сродної праці, тому роль держави Сковороду мало цікавила. Ідея сродності формулювалась як освячення ієрархічного поділу суспільства на керуючих та керованих ("народ должен обладателям своїм служить і кормить"). Сковорода вчить лояльності існуючій владі як волі Божій ("роби то, к чему рожден, будь справедливий і миролюбивий гражданин і досить"), але різко засуджував деспотизм ("Всяк обоживший волю свою, враг єсть Божій волі і не можеть ввійти в Царство Боже").

Становлення національної політичної думки в кінці XVIII – в XIX столітті

В кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття в Україні працюють діячі просвітницького напрямку суспільної думки – Яків Козельський, Степан Десницький, Михайло Каразін, Петро Лодій. Їхня діяльність сприяла розвиткові освіти (створено університети в Харкові в 1805 та в Києві в 1834 роках) та пожвавленню української суспільно-політичної думки. Це пов'язано також з діяльністю масонських лож, дуже поширених в Росії в кінці ХVІІІ століття.

У Полтаві з 1802 року діяла ложа "Любов к истине", в яку входили Іван Котляревський, декабрист А.Глінка та інші. В катехізисі цієї ложі вперше за досить тривалий час йшлося про необхідність відстоювання національної ідеї шляхом відокремлення України від Росії. У 1819 році в Києві діяла ложа "Об'єднаних слов'ян", яка відстоювала ідею федерації слов'янських республік, як союзу держав, серед яких гідне місце посідатиме незалежна Україна.

Ідеї слов'янської єдності та федерації слов'янських республік на грунті повної свободи та автономії були розвинуті у Кирило-Мефодіївському товаристві (1845-1847 роки) Микола Костомаров (1817-1885) у програмі товариства " Книга буття українського народу" висуває три головні завдання:

• побудова слов'янського союзу християнських республік;
• знищення кріпацтва та абсолютної монархії в Росії;
• розповсюдження християнського суспільного устрою в усьому світі.

До цієї організації входив і Тарас Григорович Шевченко, який у своїх творах в образній формі розвивав соціальні та національні ідеї товариства.

Народницький напрямок в українській політичній думці презентував Володимир Антонович (1834-1909). Невід'ємною рисою українського народу він вважає нездатність та нелюбов до державного життя, протиставляє державі з її регламентацією і апаратом вільну творчість суспільності. Розглядаючи три національних типи – українців росіян та поляків – Антонович зазначає, що росіяни розвинули принцип авторитаризму та монархізму, поляки – аристократизму, українці – суспільної правди та рівності. Таким чином, український тип подається як бездержавний, ведучий до відмови від політичної боротьби і до занурення у "культурництво".

Політичні мислителі України кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Михайло Петрович Драгоманов (1814-1895) був лідером політично свідомого українства в 70-80-ті роки ХІХ століття. Очолював ліве крило київської організації "Громада", у 1876 році емігрував, видавав журнал "Громада". Як соціаліст "європейської школи", допускав революцію, але віддавав перевагу політичним реформам на основі свободи. Був палким прихильником політичних прав і свобод людини. Підтримував ідею федерації слов'янських народів, де Україна мала б політичну автономію нарівні з іншими державами, розвивав ідеї децентралізації держави на підставі автономії земств ("громадівський соціалізм"). М.П.Драгоманов критикував народницький напрямок української суспільної думки за відмову від політичної діяльності, але сам обгрунтовує ідею "безбуржуазності" української нації.

Іван Франко (1856-1916), використовуючи окремі марксистські формули, розуміє їх дещо інакше. Так, ідея світової революції у Франка – це не бунт бідних проти багатих, а повільні глобальні перетворення у культурі, науці, політиці шляхом просвіти робітників, а не насильства. Говорячи про відмирання держави при соціалізмі, він фактично проводить ідеї "громадівського соціалізму" – кожна особа вільна, з вільних осіб складається громада, яка теж є автономно-вільною. У статті "Поза межами можливого" та інших працях 90-х років висуває ідею національної самостійності України.

До драгоманівського напрямку належав також Михайло Грушевський (1866-1934) – видатний історик, мислитель та політичний діяч України, голова Центральної Ради і перший президент УНР, академік. Він обгрунтовував закон національного самовизначення, згідно з яким повна самостійність і незалежність є логічним завершенням потреб національного розвитку будб-якої народності, яка обіймає певну територію і володіє достатніми здатностями і енергією розвитку. Грушевський вважав український народ народом західної культури, відстоював принципи демократії, захисту прав і свобод громадін, вважаючи інтерес трудового народу найважливішим законом будь-якої громадської організації. Відстоював принцип федеративного устрою України, певний час був прихильником федеративних відносин з Росією, автор проекту конституції України 1905 року. З 1917 року перейшов на позиції державної самостійності України.

Микола Міхновський (1873-1924), засновник "Братства Тарасівців"(1873), партії "РУП"(1900), УНП(1902). В 1900 році виступив з рефератом перед полтавськими студентами, що згодом був виданий як брошюра "Самостійна Україна". Подає націоналізм як вираження самосвідомості української нації, яка так само, як і будь-яка інша, має право на власну державність. Історія стосунків України з Росією розглядається як історія поневолення України. Виступає за створення власної армії. Поєднує народницькі та соціалістичні ідеї. Висуває гасло "Україна для українців!" – необхідна боротьба не тільки за власну державність, але й проти поневолювачів. Формулює "Декалог українського націоналіста".

Розвиток української політології в ХХ столітті.

Російська революція стимулювала розвиток ідеї суверенної української держави, яку висунули М.Міхновський та С.Петлюра, а згодом до неї приєднались М.Грушевський та В.Винниченко і вона була втілена в IV Універсалі Центральної Ради 22 січня 1918 року. Після поразки Української Народної Республіки українська політична думка мала розвиток за кордоном, зокрема в творах Вячеслава Липинського, який відстоював монархічні ідеї, а також в інтегральному націоналізмі  Дмитра Донцова.

Вячеслав Липинський (1882-1931) – теоретик елітарного консерватизму. Брав участь в організації СВУ, Українській демократично-хліборобській партії. Основний твір – "Листи до братів-хліборобів". Вважав, що без власної держави не може існувати українська нація. Але демократія не здатна створити державу. Необхідно спиратись на клас землеробів-власників ("класократія") і будувати державу, виходячи з етнопсихологічних та геополітичних особливостей. Форма держави – монархія, яка спирається на місцеве самоврядування. Нація розглядається як територіальне об'єднання громадян, тому спочатку необхідна держава, потім розвивається нація ("територіальний націоналізм").

Дмитро Донцов (1883-1973) – теоретик українського націоналізму. Почав в політиці з марксизму, був членом УСДРП. Створює у 1914 році Союз визволення України, який спирався на Німеччину та Австро-Угорщину. Основна праця – "Націоналізм"(1926). Ідеологічне підгрунтя – соціал-націоналізм. Підкреслює пріоритет волі над інтелектом, інтуїції над логікою, агресії над пасивністю, віри над сумнівом. Антидемократизм – опора на активну меншість як соціально-творчу силу.

Розвиток української політичної науки в еміграції до та після другої світової війни відбувався в окремих наукових центрах: Українському вільному університеті в Празі. Ідеї Грушевського розвивали представники народницького напрямку Р.Лащенко та С.Шелухін (народоправство, демократизм, безкласовість, пріоритет прав народу і людини над правами держави, примат інтересів трудового народу).

Консервативний напрямок поряд з В.Липинським представляли С.Томашівський та В.Кучабський, яких об'єднувало критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, розвиток теорії еліти, визнання домінуючої ролі держави в суспільно-економічному житті, визнання нації як територіального згуртування усіх громадян незалежно від їхньої національності.

Національно-державницький напрямок, що будувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації, як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність, найбільш повно проявився в працях С.Дністрянського, С.Рудницького, які обгрунтували для України концепції національної держави і право народного самовизначення.

Проблема місця України між Сходом і Заходом розглядалась також у працях післявоєнних українських політологів Б.Крупницького, Р.Роздольського, І.Лисяка-Рудницького та інших.