Лекція ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ГРОМАДСЬКІ ОБ'ЄДНАННЯ

Про матеріал
Лекція-аналіз політичних партій, партійних систем і громадських об'єднань для заняття з предмету "Політологія" або "Громадянська освіта".
Перегляд файлу

 

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ І ГРОМАДСЬКІ ОБ'ЄДНАННЯ.

 

План.

 

1. Походження і розвиток політичних партій

2. Партія як політичний інститут: ознаки, функції та класифікація

3. Сутність, типологія та фактори розвитку партійних систем

4. Етапи становлення і розвитку партійної системи України

5. Громадські організації та рухи у політичній системи суспільства

 

Походження і розвиток політичних партій

 

Політична партія – добровільне та організаційно оформлене об’єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Зрозуміти демократичну політику без організації політичних партій неможливо. Їхня діяльність глибоко проникає в політичне життя суспільства. Роль партій в житті суспільства є цілком очевидною. Вони є своєрідним механізмом врегулювання політичних конфліктів, визначають характер і напрямок політичного процесу, забезпечують зв'язок суспільства і держави.

В сучасних умовах важко уявити суспільство, його політичну систему без політичних партій, які є неодмінним атрибутом представницької демократії. Партії є активними учасниками політичного життя, а партійна конкуренція часто визначає напрями розвитку держави. Однак партії не відразу стали повноправним політичним інститутом, здатним впливати на державну владу. Процес формування і функціонування інституту політичних партій (партогенез) має складну багатовікову історію, партії і партійні системи є результатом тривалої соціально-економічної і соціокультурної еволюції суспільства.

Для багатьох роль партій в сучасній конкурентній політиці є подібною до ролі корпорацій в сучасній конкурентній економіці. Більшість вчених, експертів, професійних політиків при розгляді феномену політичних партій погоджуються з наступними положеннями:

1) партії – це організації,

2) партії займаються забезпеченням діяльності урядових лідерів,

3) партії займаються забезпеченням громадської політики,

4) партії найбільш політично активні під час виборів,

5) партії відіграють тривалу роль у політичному житті.

Поняття “партія” використовувалося ще Аристотелем, однак політичні партії ведуть родовід з XVIII сторіччя. Першими прототипами сучасних партій вважаються британські “торі” (консерватори) та “віги” (ліберали). Поява партій була спричинена капіталізацією суспільства, коли народжена буржуазія щораз активніше заявляла свої претензії на владу.

У XIX сторіччі, з виходом на політичну арену робітництва, у Західній Європі з’являються прототипи сучасних соціал-демократичних партій. Слід зазначити, що в ті часи, як і сьогодні, ставлення як населення в цілому, так і окремих мислителів і державних діячів до партій аж ніяк не було однозначним.

Послідовниками теорії Ж.-Ж. Руссо про загальне благо партії розглядалися як зло, як засіб роз’єднання суспільства, вияв домінування вузькогрупових інтересів над інтересами народу в цілому. Приблизно так оцінювали роль партій і “батьки-засновники” Конституції США (Дж. Вашингтон, Т. Медісон, О. Гамільтон та ін.) і деякі видатні діячі французької революції (Ж. де Лафайєт).

Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX сторіччя одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження в переважній більшості країн прямих, рівних і загальних виборів при таємному голосуванні.

Причини виникнення партій – необхідність захисту соціально-класових, національних, племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов’язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи:

  • аристократичне угруповання,
  • політичний клуб,
  • масова партія.

Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

Місце партій у політичній системі суспільства – вони є одним з найважливіших компонентів політичного процесу суспільства. Як суб’єкт формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьба за владу, її утримання, політичну стабільність суспільства. Завдяки політичним партіям здійснюється прямий та зворотний зв'язок між суспільством і державою. Це важливий інститут громадянського суспільства, завоювання й утримання влади, форма управління суспільством, при якій боротьба партій за владу виступає як механізм використання розбіжності інтересів, інакомислення в цілях суспільного прогресу.

 

Партія як політичний інститут: ознаки, функції та класифікація

 

Історія розвитку політичних партій засвідчила, що цей політичний інститут є досить складним суспільним феноменом. Тому, незважаючи на наявність значної кількості публікацій, присвячених партіям, в партології не вироблено єдиного загальновизнаного визначення сутності політичних партій. Дослідники пропонують чимало різноманітних, часто суперечливих підходів до розуміння суті партій. Найбільш поширеними є наступні підходи:

1. Класовий підхід: політичні партії — це найбільш активна і організована частина класу чи соціальної групи, що виражає його інтереси. Основною ознакою політичної партії, з точки зору класового підходу, є її класова природа і соціально-економічна обумовленість інтересів її членів.

2. Ідеологічний — трактування політичної партії як спільності людей не тільки за соціально-економічним критерієм, але й об'єднаних за подібністю ідейних поглядів.

3. Інституціональний — розуміння партії як організації, що діє в системі органів державної влади.

4. Функціональний підхід розглядає політичну партію з позицій виконуваних партією функцій. Головна функція партій — прихід до влади, отже і політичні партії трактуються як групи людей, що ставлять перед собою ціль здобуття влади.

Американські науковці Ж. Ла Паломбара та М. Вайнер у праці "Політичні партії і політичний розвиток" наводять чотири основних критерії, які лежать в основі визначення політичної партії:

  • тривалість діяльності партійної організації. Партія — це структурно оформлена організація, яка засновується не на кілька років, а повинна пережити своїх засновників;
  • наявність стійких місцевих організацій, що підтримують зв'язки з центральним керівництвом. Наявність зв'язків з осередками на місцях відрізняє партію від парламентської групи, що існує тільки на національному рівні;
  • спрямованість керівників центральних і місцевих організацій на боротьбу за владу, а не лише намагання впливати на неї. Цей критерій дозволяє встановити різницю між політичними партіями і різними суспільно-політичними організаціями;
  • прагнення здобути підтримку народу через вибори чи якимось іншим способом. Це відрізняє партії від груп тиску, що, звичайно, не беруть участі у виборах: вони лише впливають на партії, уряд, громадську думку.

Резюмуючи вищенаведені критерії, можна дати стисле визначення політичної партії як стійкої політичної організації, яка прагне здобути підтримку значних соціальних груп і ставить мету здобуття та утримання державної влади, реалізуючи Інтереси своїх членів і симпатиків.

Розглядаючи діяльність політичних партій у конкретних країнах, слід мати на увазі, що зміст поняття "політична партія", його основні ознаки конкретизуються нормами законодавства. В Україні поняття "політична партія" визначається в Законі України "Про об'єднання громадян" (1992 р.) та Законі України "Про політичні партії в Україні" (2001 p.).

В сучасній демократії діяльність політичних партій обмежується трьома основними рівнями суспільної системи.

Перший з них — сфера суспільних відносин, у якій партії мають свої корені, з якої черпають свої сили і життєздатність. На цьому рівні партія виконує такі функції:

  • формування громадської думки щодо суспільно важливих питань. Партії фокусують увагу суспільства на важливих проблемах, пропонують можливі варіанти їх розв'язання;
  • функція політичної ідентифікації. Партії своєю ідеологією, своїми діями дозволяють окремій особі ідентифікувати свою політичну орієнтацію, визначити свої симпатії у масі різнорідних політичних цінностей;
  • артикуляція та інтеграція соціальних інтересів. Партії виявляють найбільш значущі соціальні інтереси, потреби і перетворюють їх у гасла, вимоги, програми і дії політичного характеру. Однак інтереси різних категорій населення є різнорідними, тому партії намагаються якщо не поєднати, то хоча б гармонізувати інтереси різних груп і досягти на цій основі суспільного компромісу навколо певної програми чи ідеї. При вирішенні цієї задачі партії орієнтуються на інтереси великих соціальних прошарків, роблять корекцію стратегії, програмних установок відповідно до змін у суспільстві;
  • активізація політичної участі і мобілізація мас. Завдяки різноманітній діяльності (передвиборна агітація, пропаганда, масові акції тощо) відбувається залучення громадян до політичного життя, партії набувають досвід участі у владних відносинах, партії надають громадянам ресурси для політичної діяльності;
  • формалізація та інституціалізація політичної участі громадян. Через партії і виборчу систему проходить заміна спонтанних, стихійних, неорганізованих форм політичних дій більш прийнятними конвенціональними формами участі.

Другий рівень — це рівень самої партії, де здійснюються наступні функції:

  • рекрутування нових членів партії і добір політичних лідерів. Саме в партіях майбутні законодавці та керівники виконавчих структур демонструють свої політичні та організаційні здібності, в партії проходить і їх підготовка до відповідальних посад;
  • розробка партійної ідеології, пропаганда.

Третій рівень партійної діяльності — це рівень інституціалізованої державності. Партії втягуються у сферу державних інститутів і виконують такі функції:

  •  участь у боротьбі за владу шляхом участі у виборах до представницьких структур. Боротьба різних партій за владу забезпечує конкуренцію і плюралістичний характер політичного процесу;
  • функція зв'язку у площині "суспільство—державна влада" і забезпечення легітимності політичної системи. Партії через своїх представників у владі значною мірою забезпечують необхідний зв'язок між тими, хто здійснює політичне управління, та тими, на кого воно поширюється;
  • участь у політичному управлінні. Партія самостійно чи в коаліції з іншими партіями здійснює управління державою шляхом опанування державних органів влади, або якщо в опозиції — опосередковано впливає на органи, що приймають політичні рішення, контролює їх діяльність.

Зазначені функції партій характеризують загальну модель їх діяльності у системі ліберальної демократії. Але в кожній країні є певна специфіка функціонування політичних партій, їх місця і ролі в політичній системі. Обсяг і зміст політичних функцій значною мірою визначаються типом політико-правового режиму, нормами конституційного законодавства, а також характером сформованої в суспільстві партійної системи.

У політичній науці існують різні системи класифікації партій. За критерії у класифікації слугують: функції, походження, роль у політичній системі, програма, ідеологія, соціальна база, методи діяльності і т.д.

Залежно від походження партії виділяють:

  • парламентські партії. Основною причиною виникнення цих партій є об'єднання представників певного регіону або прагнення забезпечити своє переобрання до парламенту. Парламентські партії формуються "зверху", з "голови", а їхні місцеві комітети і регіональні відділення створюються з "центру". Для таких партій парламентська фракція є головною ланкою, а в деяких випадках — це керівний і організаційний центр;
  • непарламентські партії. їх характерними рисами французький політолог М. Дюверже називав централізм у структурі і доктринальну програмну єдність (соціал-демократи, комуністи). Відповідно парламентська та виборча діяльність не є головною метою. Такі партії формуються "знизу". Місцеві осередки та їх органи самі створюють центр для координації своєї діяльності. Депутатські фракції в парламенті організаційно і при здійсненні політичної лінії відіграють меншу роль.

Залежно від місця і ролі партії в політичній системі виділяють:

  • правлячі партії — партії, що дістали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізовувати політичну програму розвитку суспільства відповідно зі своїми цілями;
  • опозиційні — партії, що зазнали поразки на виборах чи не допускалися до виборів існуючим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм.

Партії розрізняють за ставленням до суспільного ладу, до суспільно-політичних перетворень:

  • консервативні, що прагнуть зберегти суспільство в незмінному виді;
  • реакційні, що орієнтують на повернення до минулого ладу;
  • реформаторські, що орієнтуються на зміну суспільства за допомогою реформ;
  • революційні, що прагнуть радикально змінити суспільну систему в цілому.

За розташуванням в ідейно-політичному спектрі виділяють:

  • ліві партії, які орієнтуються на: радикальні суспільні зміни для розширення політичної і соціальної рівності; обмеження стихійних проявів ринку і активне державне регулювання економічних процесів; стирання нерівності в суспільстві за рахунок розширення соціальних програм. До лівих партій відносять партії соціал-демократичного спрямування та поміркованих комуністів;
  • праві партії стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, включно з відносинами нерівності (соціальної, національної, расової); орієнтуються на стимулювання вільних ринкових відносин, мінімальне втручання держави в економіку, впорядкування і обмеження соціальних виплат. До правих партій відносять консервативні, традиціоналістські партії.
  • центристські партії, що націлені на підтримку існуючого порядку, виступаючи при цьому за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу. Центристи з терпимістю ставляться до своїх ідейних та політичних суперників. У країнах Заходу цей сектор політичного простору найчастіше займають ліберали;
  • крайні ліві та крайні праві партії, до яких відносять партії, що мають особливі радикальні програми. Західноєвропейська традиція зачисляє до "крайніх лівих" партій комуністів і анархістів. Крайні праві — це непримиренні угруповання націоналістів, (неофашистів та релігійних фундаменталістів, які поділяють ідеї національної або расової виключності та готові, заради її впровадження, на будь-які, у тому числі й збройні методи боротьби.

За соціальним складом партії підрозділяють на буржуазні, робітничі, селянські і т.д.

Таким чином, партії як політичному інституту характерні ряд ознак та функцій, що чітко відрізняють їх як на рівні суспільних відносин, так і на рівні інституціалізованої державності. Водночас структурна, функціональна, програмно-ідеологічна, соціально-класова диференційованість партій дозволяють виокремлювати різні типи політичних партій.

 

Сутність, типологія та фактори розвитку партійних систем

 

Влада як об'єкт міжпартійних відносин з'єднує партії в певну цілісність, владно-партійна взаємодія формує стійкі відносини між суб'єктами партійної системи. Тому в партійну систему включаються лише ті з партій, які:

  • виражають значні інтереси суспільства і користуються підтримкою громадян;
  • дотримуються політичних і правових норм, що регулюють партійну конкуренцію;
  • здобувають представництво в державних органах влади (насамперед, парламенті).

Спираючись на вказані вище ознаки, ми можемо визначити партійну систему як сукупність політичних партій.

Партійна система – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими відносинами і які, відповідно до чинного законодавства та волі виборців, є представленими в органах влади та забезпечують дієвість взаємодії між суспільством та державою.

Існують різні класифікації партійних систем, більшість з яких ґрунтується на кількісному критерії.

М. Дюверже та послідовники виділяють одно-, дво- та багатопартійні системи.

Дж. Сарторі поширив цю типологію, виокремивши однопартійну, гегемоністську, з домінуючою партією, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану системи. В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована – ідеологічно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п’ять партійних систем.

Однопартійна система властива авторитарним і тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією, їй характерне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій. Прикладами існування такої партійної системи були Італія у 20—40-х роках XX століття, Німеччина у 30—40-х роках XX століття, а також СРСР у 20—80-х роках XX століття. Сьогодні однопартійна система існує в Лівії, на Кубі та деяких країнах Африки.

Партійна система з партією-гегемоном (гегемоністська система) характеризується наявністю декількох політичних сил і панівним становищем однієї партії за відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Це також породжує тенденцію до поєднання партійного та державного апарату, хоча й не в такій мірі, як при "чистій" однопартійності. Будучи одним із варіантів однопартійної, така система не створює умов для реалізації різноманітних ідей та інтересів, що призводить до її кризи. Гегемоністська партійна система характерна для тоталітарних і авторитарних політичних режимів. Партійна система з партією-гегемоном була типовою для соціалістичних країн Східної Європи у 50—80-х роках XX ст. Зараз така система діє в Китайській Народній Республіці, де існують кілька мікроскопічних (за китайськими мірками) партій, які або взагалі не беруть участі в політичному житті країни, або функціонують відповідно до лінії Комуністичної партії Китаю.

Система з домінуючою партією (партійна система домінування). Система домінування передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу (понад 20 років) перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Система домінування характеризується демократичним політичним режимом, стабільністю однопартійного урядування і малоефективністю опозиції. Така система існувала, наприклад, у Японії з 1955 по 1995 рік, коли правлячою силою постійно була одна партія: Ліберально-демократична за назвою і консервативна за змістом діяльності.

Двопартійна система. Характерні риси біпартизму: демократичний політичний режим; наявність кількох політичних партій; існування двох партій, значно пріоритетніших за інші; формування складу уряду однією з двох партій, яка перемогла на виборах; впливовість опозиційної партії, яка програла вибори. Біпартизм дозволяє забезпечити відносну стабільність влади, оскільки створюється однопартійний уряд, який у своїх діях не обтяжений коаліційними угодами. Класична модель двопартійної системи склалася в США (Республіканська партія і Демократична партія) і Великобританії (Лейбористська партія і Консервативна партія).

Партійна система поміркованого (обмеженого) плюралізму. Ознаки: наявність у країні багатьох політичних партій; представництво в парламенті лише кількох партій; репрезентація в уряді деяких із представлених у парламенті партій; відсутність позасистемної опозиції; демократичний політичний режим. У цій системі домінують доцентрові тенденції, що означає, що головний напрям конкуренції розміщується на відрізку лівоцентризм—правоцентризм. У результаті система набуває схильності до адаптації і консенсусного стилю здійснення політики. Тип систем поміркованого плюралізму охоплює країни із 3—5 конкурентними партіями. Наприклад, сучасні ФРН, Бельгія, Данія, Швеція.

Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму. Ознаки: демократичний політичний режим; наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічних розмежувань між ними; присутність серед опозиційних партій позасистемних; наявність двосторонньої деструктивної опозиції; функціонує декілька політичних партій, об'єднаних у два чи більше крупних блоки, які сприяють консолідації політичних сил, подоланню різкої роздробленості політичних сил; формування уряду партіями центру — лівого чи правого. Крайні партії, що виступають проти існуючої системи, не можуть прийняти участь в урядовій коаліції. Сучасну партійну систему України відносять до системи крайнього плюралізму.

Атомізована система. Для цього типу партійної системи характерними є: демократичний або авторитарний політичний режим; незначна впливовість усіх партій; присутність серед опозиційних партій позасистемних; формування уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції; відцентрові тенденції суттєво домінують над доцентровими, що об'єктивно веде до слабкості політичного центру; наявність безвідповідальної опозиції, досить характерним є політика надмірних обіцянок. Атомізована система найменш стабільна та найменш ефективна з усіх партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як у бік стабільних партійних систем, так і в бік однопартійної диктатури. Атомізований тип партійної системи був характерний для багатьох постсоціалістичних держав з 1989 до середини 90-х років.

 

Етапи становлення і розвитку партійної системи України

 

Виникнення перших українських політичних партій відбулося на зламі XIX—XX ст. як на території Російської імперії (Наддніпрянська Україна), так і в Австро-Угорщині (Галичина). У 1890 р. у Львові виникла Українсько-Руська радикальна партія, а у 1900 р. ум. Харків засновано Революційну українську партію. В перше десятиліття XX ст. виникли Українська народна партія, Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська партія соціалістів-революціонерів.

За часів Української Народної Республіки партійно-політичний спектр значно розширився. Центральна Рада навіть прийняла "Закон про вибори до Українських Установчих зборів", який передбачав проведення виборів за партійними списками. Але в умовах військових дій з Радянською Росією вибори на всій території України провести не вдалося.

Після утвердження радянської влади в Україні багатопартійність була ліквідована і настала епоха однопартійної системи, яка була частиною тоталітарної радянської держави. В той же час, у 1920—30-х, у Галичині, Буковині і Закарпатті діяло близько 100 політичних партій.

Відродження політичного плюралізму і багатопартійності в Україні нерозривно пов'язане із процесом становлення і розбудови української державності. Вже дисидентський рух 1970-х pp. можна розглядати як прояв ідеологічної плюралізації. У 80-х роках каталізаторами процесу національного відродження українського народу стали перші неформальні об'єднання, товариства, різноманітні політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації: Український демократичний союз, Український культурологічний клуб, Український християнсько-демократичний фронт, Український екологічний рух "Зелений світ", Українська Гельсінська Спілка, Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, Спілка незалежної української молоді. Наприкінці 1988 р. зародилося масове громадсько-політичне об'єднання "Народний Рух за перебудову", яке було головною і наймасовішою політичною силою, що протистояла монополії Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС). Слід відмітити незаперечний найвагоміший внесок Руху в розвиток багатопартійності.

Для цього періоду були характерні наступні риси:

  • політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;
  • ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загально перебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;
  • методи і засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;
  • нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.

Цей стан в політичній системі, звичайно, не можна назвати багатопартійністю, але він багато в чому заклав основи сучасної партійної системи, був спробою ідеологічного розмежування в межах комуністичного ладу. Цей період, який можна умовно назвати протопартійним, тривав приблизно до 1990 року. Потім політичні процеси, які відбувалися в Україні, набули форму відкритої трансформації однопартійної системи в систему багатопартійну.

Можна виділити кілька етапів формування сучасної партійної системи в Україні.

I етап (1990—1993 pp.) — період початкової багатопартійності (так званий "національно-романтичний"). Його характерними рисами були:

  • правове оформлення багатопартійності в 1990 р. внаслідок скасування 6 і 7 статей Конституції СРСР, в яких закріплювалася однопартійна система;
  • визначальним при створенні партій був ідеологічний чинник. Уже в перші роки незалежності на програмно-ідеологічній та особистісній основі сформувався спектр політичних сил, що відображав практично усі ідеологічні позиції — від крайньо-лівих до крайньо-правих;
  • нові партії були нечисленними, мало відповідали реальним потребам громадян та не були залученими до вироблення державної політики;
  • партійні структури, маючи лише попередні програми без механізмів їх реалізації, не могли стати повноцінними суб'єктами політичної системи. Але на виборах до Верховної Ради 1990 р. представники опозиційних партій та рухів переважно національного спрямування дістали близько чверті мандатів і, тим самим, стали досить впливовою силою всередині законодавчого органу. Вплив партій цього спрямування проявився зокрема в прийнятті Верховною Радою постанови про заборону діяльності Компартії України після спроби державного перевороту 19—21 серпня 1991 р. у Москві.

Закінчується перший етап партійної еволюції в 1993 р. з перетворенням Народного Руху України (НРУ) у політичну партію і реєстрацією забороненої Комуністичної партії України (КПУ).

II етап партійного будівництва тривав з 1993 р. до 1998 p., тобто до парламентських виборів за новою змішаною мажоритарно-пропорційною виборчою системою. Дослідники визначають цей період партійного розвитку як етап атомізованої багатопартійності.

Однак партії ще не мали такого рівня впливу, який допоміг би їх фракціям створити більшість у парламенті та місцевих представницьких органах, формувати склад уряду та органів виконавчої влади на місцях. Вибори 1994 р. не принесли ні бажаного зміцнення, ні укрупнення українських партій. Станом на травень 1994 р. у Верховній Раді XIII скликання були представлені депутати від 16 партій, але більше 1% депутатських мандатів здобули лише 6 політичних сил.

III етап (1998—2006 pp.) — період формування системи поляризованого плюралізму. Початком цього етапу є проведення виборів 1998 р. на новій мажоритарно-пропорційній основі, яка діяла до парламентських виборів 2006 р. Зміна виборчої системи з мажоритарної системи абсолютної більшості на змішану мажоритарно-пропорційну стимулювала трансформацію партійної системи з атомізованої в систему поляризованого плюралізму.

IV етап розпочався після проведення парламентських виборів 2006 р. на новій партійній основі. Система пропорційного представництва з закритими партійними списками сприяла розгортанню передвиборної боротьби між партіями як організаціями та заохочувала кандидатів дотримуватися їхніх партійних брендів. Зберігається персональний чинник партійнополітичної структуризації.

Фрагментованість партійної системи в Україні виражається в досить великій кількості партій, що претендують на представництво різних соціальних інтересів, і у високому рівні її нестабільності.

Таким чином, партійна система незалежної України здійснила складний перехід від аморфної нестійкої багатопартійності до системи поляризованого плюралізму. На думку окремих дослідників, сучасний етап розвитку партійної системи вже можна характеризувати як перехідний від системи поляризованого плюралізму до партійної системи поміркованого плюралізму.

 

Громадські організації та рухи у політичній системи суспільства

 

Громадські організації об’єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Мета громадських організацій:

– брати участь у формуванні державної влади й управління;

– реалізовувати законодавчу ініціативу;

– брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;

– представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.

Класифікація громадських об’єднань – проводиться за різними критеріями:

За спільним інтересом створюються спілки підприємців, кооператорів, профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об'єднання культурного та гуманітарного, релігійного напрямів.

Політичні мотиви спричиняються до відповідних ідейно-політичних угруповань і течій.

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації (офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а також неформальні організації (не зареєстровані юридичне, створені спонтанно за ініціативою “знизу”, згідно з усвідомленими спільними інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої програми, за принципами самоврядування).

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні (недозволені законом) громадські об'єднання.

Непартійні об'єднання нарівні з політичними партіями різняться за соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами і метою суспільних перетворень.

У партій цей поділ виражений чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об'єднань, позаяк партії концентровано виражають інтереси соціальних сил, організації, що борються за владу.

У західній політології усі непартійні громадські організації та рухи називають групами тиску, бо на відміну від партій вони не мають на меті здобуття влади, загальне керівництво державою, а лише здійснюють на неї певний тиск для задоволення інтересів громадян. Існують особливі групи тиску – лоббі (від англ, lobby – кулуари).

За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські органи та громадські рухи.

Станом на 1 січня 2019 року Міністерством юстиції України було зареєстровано 3213 об’єднань громадян всеукраїнського рівня, у тому числі 215 політичних партій. Для порівняння: у 1999 році в Україні кількість зареєстрованих всеукраїнських об’єднань громадян та політичних партій становила відповідно 1208 та 90.

Крім того, місцевими органами юстиції зареєстровано 65951 громадських організацій та їх осередків. Серед них найбільшу частку складають оздоровчі та фізкультурно-спортивні об’єднання (16,5%), об’єднання професійної спрямованості (10,6%), молодіжні організації (10,1%), об’єднання ветеранів та інвалідів (8,8%), освітні та культурно-виховні об’єднання.

 

ПРОБЛЕМНІ ЗАВДАННЯ

1. Обґрунтуйте умови й фактори, які необхідні для виникнення масових організацій та рухів.

2. Назвіть суттєві відмінності між суспільно-громадськими організаціями й рухами та між рухами й партіями.

3. Які відмінності в методах діяльності громадських організацій і партій?

4. Які етапи в історії виникнення політичної партії виділяє Макс Вебер? Назвіть ці етапи і коротко охарактеризуйте їх.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К., 1997.

2. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К., 1995.

3. Брегеда А. Ю. Політологія: Навч. -метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.

4. Базар І. M. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. - К., 1994.

5. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.

6. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі? – К., 1996.

7. Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.

 

Середня оцінка розробки
Структурованість
5.0
Оригінальність викладу
5.0
Відповідність темі
5.0
Загальна:
5.0
Всього відгуків: 1
Оцінки та відгуки
  1. Козленкина Оля
    Загальна:
    5.0
    Структурованість
    5.0
    Оригінальність викладу
    5.0
    Відповідність темі
    5.0
docx
Додано
8 грудня 2020
Переглядів
7401
Оцінка розробки
5.0 (1 відгук)
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку