Лекція "ПРИКЛАДНА ПОЛІТОЛОГІЯ"

ПРИКЛАДНА ПОЛІТОЛОГІЯ

 

План

1. Сутність і завдання прикладної політології
2. Сутність і особливості державного управління
3. Сутність, функції та види політичного маркетингу
4. Сутність, особливості і функції політичного менеджменту

 

У широкому значенні політологія є комплексом різних дисциплін, що вивчають політику; вона системно охоплює теорію і практику політичного розвитку та політичної діяльності. До теорії політики передусім належить завдання пізнання, осмислення і пояснення різноманітних політичних явищ.

 

Сутність і завдання прикладної політології

 

Прикладна політологія розглядає проблеми, пов'язані з ефективною реалізацією політики в суспільній практиці, сприяє забезпеченню інтересів суб'єктів політики (суспільства, держави, особистості). За теоретичним рівнем політології вгадується постать ученого, науковця, за прикладним — особистість консультанта, політтехнолога, покликаного аналітично оцінити конкретну проблему й запропонувати рекомендації щодо реалізації інтересів суб'єкта політики, пошуку оптимальних шляхів їхнього забезпечення.

Теоретичні аспекти політичної науки переважно розробляють в університетах і науково-дослідницьких центрах, а прикладну політологію впроваджують у життя агенції і радники уряду, політичних партій тощо. Теорія політології збирає, аналізує і систематизує інформацію, створює концепції, моделі, які можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях. Прикладна політологія збирає та обробляє актуальну інформацію, необхідну для уточнення, коригування або реформування поточної політики. Теорія зорієнтована на довготривалу перспективу, прикладна наука — на конкретну політичну ситуацію. При цьому не існує жорсткої відокремленості політичної теорії від політичної практики, яка завжди підтверджується конкретними теоретичними положеннями.

Важливим сутнісним чинником прикладної політології є прагматизм. Вивчення та вирішення конкретних колізій політичного життя зорієнтоване не на ідеальне, а на реальне спрямування зусиль державних інститутів, партій, рухів, груп інтересів та інших суб'єктів. Основним її пріоритетом є вплив на існуючу політику. Вона зосереджує свою увагу на політичних силах, які формують політику, безпосередньо відповідають за втілення певної політичної стратегії. У сфері інтересів прикладної політології перебувають партії, вибори, громадська думка, засоби масової інформації, суспільно-політичні об'єднання, а також політичні цілі і наміри, політичний вплив, політичні конфлікти, різноманітні форми опозиційної діяльності тощо. Кінцевим продуктом прикладної політології є практичні рекомендації і пропозиції конкретним учасникам політичного процесу, обґрунтування переваг відповідних способів і засобів здійснення політики, довгострокові і короткострокові прогнози розвитку політичних подій.

Прикладна політологія — соціоінженерна і політична субдисципліна, предметом якої є розроблення принципів і методів аналізу, діагностики і прогнозування політичних ситуацій, проектування і вироблення варіантів типових політичних рішень і процедур, конструювання алгоритмів і технологій, які впливають на політичний процес.

Вона відповідає на питання «для чого?» і «як?». її метою є вироблення оцінок, настанов щодо конкретних дій, поведінки, способу життя.

Особливості предмета і завдань прикладної політології зумовлюють і специфіку її функцій, які загалом спрямовані на політичну реальність і передбачають певний вплив на неї. Найважливішими є такі функції:

1. Дослідження і переведення у практичну площину актуальних політологічних проблем. Відповідно до цієї функції здобутки теоретичного і прикладного рівнів політичної науки мають органічно поєднуватися з метою вироблення політичних рекомендацій зацікавленим державним і недержавним структурам, політичним інститутам. Завдання політолога полягає не у виробленні комплексу дій для влади щодо досягнення цілей модернізації суспільства, а в застереженні щодо небезпек, які очікують на політиків, котрі приймають соціально значущі рішення.

2. Експертно-аналітичне і прогностичне обґрунтування політичних рішень. Досвід функціонування розвинених демократій засвідчує, що на кожному етапі прийняття політичних рішень потрібна участь фахівця в галузі прикладної політології, що дає змогу виявити реальні інтереси суб'єктів політики, рівень прагнення учасників політичного процесу до змін, здійснити добір необхідної для забезпечення конкретного рішення інформації.

3. Розроблення технологій політичних процесів, кампаній, акцій (виборів, мітингів, політичних переговорів тощо). Ця функція передбачає формування іміджу певних організацій, політичних лідерів, розв'язання політичних конфліктів, оцінювання політичної обстановки. Все це потребує врахування специфіки політичної дійсності конкретної країни, суспільства, недопущення механічного перенесення технологій, які виявили свою ефективність в інших умовах. Завдання політолога, який пропонує певні технології, полягає в попередженні можливих негативних наслідків певного рішення.

4.Соціокультурне супроводження політичного процесу. Прикладна, як і теоретична, політологія покликана сприяти формуванню в суспільстві політичної культури з урахуванням національних традицій, політичних норм і цінностей, політичних ідеалів.

 

Завдання до пункту 1:

Розробіть такі схеми (на вибір): 1) функції державного управління та їх взаємозв'язок; 2) типологія політичних рішень.

 

 

 

 

Сутність і особливості державного управління

 

У вузькому розумінні державне управління тлумачиться як вид виконавчої і розпорядчої діяльності органів держави. Як свідчить досвід людства, суттю державного управління є вплив на суспільні відносини в економічній, політичній, соціальній, духовно-культурній та інших сферах шляхом застосування державно-владних повноважень. Значно більше аспектів охоплює широке розуміння державного управління.

Державне управління — організуючий вплив держави на суспільство шляхом використання повноважень виконавчої влади, організації виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, окремих територій; втілення державної політики в усі сфери суспільного життя; створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод.

Структуру державного управління утворюють:

• суб'єкти управління — в основному органи виконавчої влади;
• об'єкти управління — сфери і галузі суспільного життя, на які спрямовано організуючий вплив держави;
• управлінська діяльність як вид суспільних відносин, у якій реалізуються різноманітні суб'єкт-об'єктні зв'язки та впливи;
• визначення цілей розвитку системи, яка є середовищем реалізації державноуправлінських впливів;
• формування організаційного порядку (системи відносно стабільних зв'язків, посад, норм); формування корпоративної культури.

У повсякденному житті широко використовується термін «адміністративна система», який, будучи синонімічним доповненням до феномену державного управління, поєднує суб'єктів управлінського впливу і продуковану ними діяльність.

Державне управління здійснюють органи вищої, середньої та низової ланок, від взаємодії яких, а також між ними і об'єктами управління, залежить його ефективність.

Важливою умовою ефективності управління є постійне врахування і якісна реалізація суб'єктами управління загальних функцій управлінської діяльності. 

Важливим аспектом виконання управлінської дії є знання та застосування методів державного управління — способів практичної реалізації управлінських функцій шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб'єкта управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об'єкта з метою досягнення поставлених управлінських цілей.

Управлінські методи систематизують за:

а) функціональним змістом — адміністративні (організаційно-розпорядчі), економічні, правові, соціальнопсихологічні методи;

б) спрямованістю впливу — методи загальнодержавного рівня, структурної (галузевої) дії та персонального (індивідуального) впливу;

в) організаційними формами — реалізуються через тип впливу(акт, норма), спосіб здійснення впливу(одноосібний, колективний, колегіальний), часову характеристику впливу (разовий — періодичний; тактичний — стратегічний; короткотерміновий — довготерміновий), особливості впливу (досягнення нової мети, коригування результатів, виправлення помилок);

г) характером управлінського впливу — методи прямої дії (правове публічне регулювання, адміністрування) та методи непрямого впливу(демократизація, оптимізація управління, оподаткування тощо).

Якість політичного життя залежить від характеру суспільних відносин та діяльності соціальних спільнот, які зумовлюють створення політичних інститутів та механізмів через посередництво політичної влади. Оскільки політичному життю властиві піднесення, спади, застої, кризи, формується відповідний тип державного управління. Виділяють авторитарне, анархічне, демократичне, волюнтаристське управління.

Авторитарне управління засноване на вольових, твердих і навіть жорстких засобах. За такого типу управління обмежене коло суб'єктів (інколи навіть одна особа), використовуючи всю повноту влади, керує більшістю соціальних процесів, претендує на всеосяжність та абсолютний характер своїх управлінських акцій.

Анархічне управління — управління, за якого всі намагаються управляти всім, виходячи за межі власних повноважень. Іноді такий тип управління називають ліберальним, пасивним, м'яким, млявим.

Демократичне управління передбачає взаємодію всіх суб'єктів управління на основі раціонального розмежування функцій і сфер регулювання. Його ще називають гнучким, універсальним, змішаним (симбіозним), оскільки в ньому поєднуються ознаки авторитарного та ліберального типів.

Волюнтаристське управління здійснюється на основі потужних вольових якостей суб'єкта управління, його особистого прагнення та політичних намірів, що проявляється і в стилі діяльності державних структур. Головними ознаками державного управління волюнтаристського типу є: тотальність волі єдиного політичного інституту, неможливість вільного спілкування учасників політичного процесу; ігнорування волі (прагнень, намірів) осіб і соціальних груп, які не поділяють «єдино правильної» позиції головного суб'єкта управління; схильність до силового нав'язування волі, панування силових аргументів у політиці; істотне обмеження можливостей політичної опозиції аж до її повної заборони; залаштункова боротьба партій та органів державної влади; формування каналів прихованого впливу на об'єктів політичного процесу; маніпуляція суспільною свідомістю тощо.

Волюнтаристське управління свідчить про невисоку політичну культуру суб'єкта політики, пов'язану з лицемірством, політичними махінаціями, невпевненістю у досягненні цілей розвитку суспільства демократичними методами. 

Рішення є важливою складовою кожної функції управління, процес їх прийняття і здійснення є «наскрізним», що забезпечує взаємозв'язок елементів управління із соціальною системою. В органах державної влади і державного управління, у державній службі управлінські рішен ня приймають в установленому базовими документами та посадовими інструкціями порядку, вони ґрунтуються на аналізі й оцінюванні можливих альтернатив. Усі рішення мають директивний (обов'язковий) характер, незважаючи на різну владну силу. Одні приймають на рівні вищих і центральних органів державної влади та спрямовані на вирішення найважливіших проблем держави, інші — проміжні, допоміжні, їх приймають на рівні або в межах відповідного апарату.

Державно-політичні рішення — рішення, які приймають вищі та центральні органи державної влади з метою визначення і реалізації державних цілей, стратегії їх досягнення, державної політики, організації державної влади, а також розв'язання інших проблем державного рівня.

Основними ознаками державно-політичних рішень є:

• спрямованість на вирішення проблем державного рівня;
• прийняття вищими або центральними органами державної влади;
• подання їх у формі нормативно-правових актів, програмно-цільових документів (програм, проектів, концепцій, сценаріїв, планів) та організаційно-розпорядчих рішень (доручень, штатних розкладів і структур, інструкцій тощо);
• належність до державнополітичних відносин (є їх елементами); формування на їх основі державно-політичних впливів;
• обов'язковість для виконання всіма зазначеними в них особами, підприємствами, організаціями, установами, органами влади;
• першочерговість забезпечення необхідними державними ресурсами.
• провадження державно-політичних рішень пов'язане з необхідністю врахування акумуляційного, інноваційного та мобілізаційного принципів.

Акумуляційний принцип передбачає формулювання в рішенні положень, які б адекватно відображали інтереси різних соціальних і національних груп. Наприклад, економічне рішення повинно містити положення, що гарантують рівні умови і сприятливий режим для розвитку економічної діяльності суб'єктів різних форм власності.

Інноваційний принцип передбачає висування нових для широких мас населення ідей, оскільки людині властиве прагнення до нового, оригінального. Тому стратегія державної політики повинна включати не усвідомлені і не засвоєні масами інновації. Та якщо проголошені нові ідеї довго не реалізуються на практиці або від їх реалізації погіршується життя основних верств населення, успіхом користуються суб'єкти політики, які в своїх рішеннях проголошують традиційні, добре знайомі населенню ідеї.

Мобілізаційний принцип означає, що навіть глибоко продумані, обґрунтовані положення та ідеї не можуть бути реалізовані завдяки зусиллям лише одного суб'єкта політики, їх здійснення можливе за умови активної участі різних верств населення. Неефективна реалізація певних рішень нерідко спричинена тим, що різні групи населення не бачать у них відображення своїх інтересів, тому й не дбають про їх реалізацію. Залежить це також від уміння політиків мобілізувати соціальні групи та конкретних людей на розв'язання поставлених завдань.

Загалом реалізація державно-політичних рішень є постійним, динамічним, планомірним процесом використання ресурсів для досягнення поставлених цілей, у якому беруть участь різні органи державної влади (передусім, виконавча), а також інститути громадянського суспільства.

 

Завдання до пункту 2:

Визначте тип державного управління в сучасній Україні. Обгрунтуйте свою думку, навівши приклади політичних фактів.

 

Сутність, функції та види політичного маркетингу

 

Політичний маркетинг є інтелектуальною (сукупністю ідей, теорій, методів) і цілеспрямованою системою, послідовною політичною практикою, заснованою на глибокому та всебічному знанні конкурентності в політичному просторі, потреб, інтересів, очікувань у політиці індивідів і їх спільнот, особливостей політичної поведінки, реакції на політичні впливи тощо.

Політичний маркетинг (англ. marketing, від market — ринок, збут) — сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.

Організована відповідно до вимог політичного маркетингу діяльність передбачає:

• дослідження суспільної свідомості з метою виявлення соціальних і соціопсихологічних настанов електорату, політичної та правлячої еліт;
• аналіз соціально-економічної ситуації і таких показників, як національний дохід, промислова продукція, рівень життя різних верств населення, споживчий кошик, мінімальний дохід, прожитковий мінімум тощо;
• аналіз політичної ситуації для здійснення політичного консенсусу і розробки політичної стратегії, інформації про електорат, можливих кандидатів, їх популярність і фінансові можливості та ін.;
• розробку політичної та економічної програм, покликаних поліпшити стан економіки і соціальної сфери;
• розробку інституційних і процесуальних технологій, методів ухвалення політичних рішень;
• підготовку і використання комунікативних зв'язків і каналів як засобів впливу на електорат (створення іміджу політичних лідерів, формування ціннісних орієнтацій, формулювання політичних ідеологем, аналіз реакції різних прошарків населення, складання регіональних, демографічних і професійних карт).

Маркетинг у політиці означає орієнтацію діяльності на задоволення сподівань, політичних уподобань виборців. Кількість охоплених електоральних груп залежить від специфіки завдань партії, кандидата чи виборчого об'єднання, рівня, різновидів виборів, референдумів тощо. Наприклад, якщо відома чисельна партія бореться за можливість створення великої та впливової депутатської фракції, вона змушена буде задіяти одні маркетингові методи, а якщо у парламентських виборах бере участь нове чи маловідоме політичне об'єднання, використовуються інші маркетингові прийоми й технології. Маркетинг у політичній сфері має й свою специфіку. Якщо метою комерційного маркетингу є отримання прибутку, то політичний маркетинг покликаний забезпечити політичний результат: отримання депутатського мандата; досягнення більшої соціальної справедливості; формування здорового способу життя тощо. 

 

Завдання до пункту 3:

Визначте базові поняття, що становлять категоріальний апарат політичного маркетингу.

 

Сутність, особливості і функції політичного менеджменту

 

Практика управління людськими ресурсами має давню історію. У рабовласницькі часи керівники на плантаціях стежили за правильністю виконання робіт, та це був нагляд, а не управління. За феодалізму, натурального господарства також існували керівники, помічники господаря, зусилля яких можна вважати одним із перших виявів управління, оскільки вони мали змогу маневрувати, могли змінити вид робіт, використати заохочення або покарання, знизити податок (правда, лише за рахунок підвищення податку для інших).

Це було примітивне, але все ж таки управління. Та навіть у ранніх суспільствах правителі змушені були дбати про підвищення свого авторитету, посилення впливу на маси, а групи і клани, які конкурували між собою, завжди шукали шляхи ефективного впливу на своїх вождів, королів, імператорів. По-справжньому менеджмент почав розвиватися тільки з розвитком капіталізму.

Сучасний менеджмент є процесом безперервних взаємопов'язаних дій (управлінських функцій): планування, організування, мотивування, контроль.

Планування передбачає формулювання цілей об'єкта управління та визначення способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного і ймовірного розвитку, найефективніші способи досягнення цілей.

Організування стосується організаційної побудови об'єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів, окремих осіб.

Мотивування використовують для створення і використання внутрішніх спонук до певної діяльності.

Контроль полягає у перевірці виконання планів, відповідності їх цілям. Його результати використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів. Усі ці функції реалізуються в системі політичного менеджменту.

Політичний менеджмент — особливий вид управління в політиці, наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва, забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Як система управління політичними процесами політичний менеджмент охоплює:

• маркетинговий аналіз кон'юнктури політичного ринку, створення відповідного іміджу «політичного товару» (організації, лідера, кандидата на виборах, політичної платформи);
• політичне забезпечення бізнесу;
• вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність;
• зв'язок із громадськістю, професійне політичне лобіювання;
• оволодіння мистецтвом роботи з людьми, організаціями на основі морально-етичних цінностей суспільства.

Особливої актуальності політичний менеджмент набув у сучасному суспільстві, що пов'язано з такими чинниками:

• зростання ролі мас у політичному житті суспільства. На зміну суспільствам, де все розв'язувалося аристократичною меншістю, керованість соціумом забезпечувалася передусім завдяки інертності широких мас, їх невтручанню у сферу політичної влади, прийшли суспільства, в яких маси перестали підкорюватися цій меншості, що змушувало переходити від прямого тиску на них до більш витончених, прихованих способів дії;
• утвердження у свідомості багатьох людей цінностей лібералізму: свободи особистості, ідеологічного і політичного плюралізму, толерантності, рівності всіх перед законом, недопустимості втручання держави у приватне життя тощо. За таких умов для досягнення мети політичній еліті дедалі частіше доводиться вдаватися до непрямої дії на людей, дбати про такий вплив на їх мотиваційну структуру, який не суперечив би їх ціннісним орієнтаціям, підтримував відчуття свободи свого вибору, природності виконуваних ними дій;
• демократизація суспільства. Становлення і розвиток правових держав різко звужували інституційні можливості для свавілля, застосування нелегітимних форм насильства з боку влади. Будучи обмеженими законом у своїх діях, державні посадовці, інші політичні діячі змушені були звертатися до теорії і практики політичного менеджменту для зміцнення свого авторитету, посилення впливу, реалізації своїх задумів і рішень;
• запровадження загального виборчого права. Масами людей, від волевиявлення яких залежали результати на виборах кандидата, потрібно було управляти настільки непомітно, щоб у кожної людини, що прийшла на виборчу дільницю, завжди зберігалося відчуття вільного, самостійного її вибору;
• перетворення політичних партій і громадських організацій, груп інтересів на самостійних суб'єктів, що прагнуть відігравати активну роль на політичній арені. Як правило, вони, на відміну від держави, позбавлені права на створення загальнообов'язкових норм, застосування легітимного насильства, тому політичний менеджмент є для них єдиною можливою формою впливу на маси;
• «емпірична революція» в соціальних науках. Піонером у прикладній соціології була Чиказька соціологічна школа, представники якої на основі поєднання теоретичних узагальнень з емпіричними дослідженнями розробляли конкретні програми вивчення соціальної реальності.

Підвищення інтересу до політичного менеджменту в XX ст. також було зумовлене звуженням простору силового розв'язання проблем у сфері політичних (владних) відносин, утвердженням цінностей і принципів правової держави, ідеологічного і політичного плюралізму, поваги прав меншин, свободи опозиції, толерантності. Обмеження дій вищих державних посадовців законом, проголошення непорушності прав і свобод особи, вихід на політичну арену партій і інших організацій, не наділених статусними ресурсами влади, вимагали перегляду способів досягнення політичної мети. Методи державного примусу, відвертого насильства, що активно використовували раніше, вже не відповідали новим реаліям. 

Система політичного менеджменту має такі основні види:

1) іміджмейкінг (створення привабливого для широких мас іміджу, тобто образу державного, політичного діяча);

2) корпоративний політичний менеджмент (формування в масовій свідомості позитивного образу державної установи, політичної організації, партії);

3) електоральні технології (системна організація передвиборної кампанії);

4) політичний брендинг (внесення у масову свідомість символів, значень, образів, здатних відповідно до цілей суб'єкта політико-технологічного управління об'єднувати людей або поділяти їх на конкурентні групи). Політичний бренд (символ, що викликає політичні емоції) дає змогу за допомогою одного слова, словосполучення, графічних символів формувати відповідне почуття належності людей до певної політичної групи, ставлення до її ролі в політичному просторі. Головним сенсом політичного брендингу як виду політико-технологічного управління є формування політичної, соціальної ідентичності на користь суб'єкта управління;

5) технології політичних союзів (залучення до розв'язання завдань політичних союзників і опонентів);

6) технології регулювання і розв'язання політичних конфліктів (пошук шляхів і засобів зменшення політичного протистояння і політичної напруженості в суспільстві);

7) технології лобізму (тиск на органи влади, державних посадовців з метою ухвалення певних управлінських рішень);

8) етнополітичний менеджмент як складова єдиної системи правового й адміністративного регулювання міжетнічних відносин. У його структурі виокремлюють конкретні рівні впливу на етнополітичну сферу: стратегічний (ухвалення загальнодержавних етнополітичних рішень), тактичний (розроблення конкретних методів, заходів, підходів та засобів реалізації ухвалених рішень), оперативний (реалізація державної етнополітики в регіонах, відстеження результатів виконання прийнятих рішень).

Кожен вид політичного менеджменту характеризується цілями, які може ставити перед собою суб'єкт політичного управління. Досягнення їх відбувається з використанням різних стратегій.

Професіоналізація політичного менеджменту суттєво актуалізувала етичні аспекти діяльності політичних менеджерів, політичних консультантів і технологів, готових заради досягнення мети вдаватися до обману виборців, маніпуляції громадською думкою, шантажування своїх конкурентів.

У політичному лексиконі побутує термін «брудні технології» — невідповідність методів, які використовують у політичній боротьбі, нормам моралі і права. У суспільстві склалася думка, що в кращому разі політичні технологи балансують на межі етично допустимого, в гіршому — діють всупереч нормам моралі, слугуючи особистій вигоді або політичній кон'юнктурі.

Суттєвою етичною проблемою політичного менеджменту є вибір засобів досягнення мети, співвідношення форм політичної боротьби з нормами суспільної моралі. У широкому контексті співвідношення політики і моралі є вічною темою. Йдеться про те, що в політиці моральнісні стандарти не для всіх мають однакове значення. Нерідко використовують навіть аморальні засоби.

Для припинення аморальних способів політичної боротьби в суспільстві слід створити правовий механізм регулювання конкуренції політичних акторів. Не менш важливим є формування в масовій свідомості ціннісних орієнтацій, переконань.

За альтернативних виборів принципом стало твердження, що в боротьбі за голоси виборців всі засоби придатні, якщо проголошувані кандидатом і його командою цілі відповідають політичним ідеалам певних груп населення. З метою пристосування до них політикам роблять маску-роль, що найточніше імітує найбільш визнану соціумом і схвалену більшістю модель поведінки. Імітація дає змогу політику формально ідентифікувати себе із домінуючими в соціумі цінностями і нормами поведінки, реально будучи «вірним собі», сповідуючи протилежну систему ціннісних орієнтацій. За такої атмосфери вдаються до спотворення дійсності, використовуючи:

• маніпулювання інформацією та свідомістю;
• маскування обману під машкарою доброти, турботи (лицемірство);
• віроломність,
• зухвалу брехню.

Неправдивими можуть бути політичні програми і гасла, фінансові обіцянки, економічні цілі тощо.

Відчутною є проблема конкуренції на ринку політичних консалтингових послуг. Водночас кожна консалтингова фірма прагне продемонструвати свій професіоналізм, високі етичні норми, нерідко використовуючи для доказу власної ваги «дуті» рейтинги тощо.

Конкуренція без правил на ринку консалтингових послуг підриває довіру до людей, що займаються цією справою, ставлення до них як до маніпуляторів, «чорних піарників», для яких не існують норми моралі й етичні принципи, актуалізує необхідність виробити цивілізовані правила поведінки.

Суттєвою проблемою є відповідність політичних, етичних ідеалів політичного технолога вибору ним політичної сили, якій він збирається надавати послуги. Конкуренція на ринку консалтингових послуг може підштовхнути політичного технолога до роботи з політиками, чиї ідеологічні погляди і ціннісні орієнтації суперечать його власним. Так, в одній виборчій кампанії він може допомагати кільком кандидатам, що дає підстави стверджувати про його безпринципність.

Політичним технологам при формуванні іміджу політика, електоральних переваг населення, вирішенні інших завдань доводиться вдаватися до прихованих психологічних дій, маніпуляцій (наприклад, передвиборний плакат, на якому кандидат зображений з дитиною на руках).

Деякі фахівці вважають, що серед безлічі способів впливу неетичним можна вважати лише засновані на обмані або ті, що передбачають активну цензуру протилежних думок, коли людину позбавляють можливості ознайомиться з іншою точкою зору, нейтралізують її здатність захищатися від впливу, не дають змоги сперечатися, обдумувати рішення або віддалятися від суб'єкта впливу.

Отже, політичні менеджери у своїй діяльності повинні співвідносити свою управлінську діяльність з нормами моралі, уявленнями про добро, зло, справедливість. У цій справі важко досягти однозначності, оскільки етичні принципи в політиці пов'язані з політичними й ідеологічними пристрастями.

 

Завдання до пункту 4:

Покажіть на конкретних прикладах з вітчизняної політичної реальності, дію основних видів політичного менеджменту.

 

 

Література

 

• Атаманчук Г., Гірник А. Політичний менеджмент. Теорія та практика політичних технологій. — Рівне, 2004.
• Бебик В. М. Основи теоретичної та практичної політології. — К.,
• 1994.
• Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент. — К., 1996.