Лекція: ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

ПРОГОЛОШЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ЗУНР)

План.

1. Історичні умови напередодні утворення ЗУНР.

2. Утворення ЗУНР.

3. Внутрішня політика ЗУНР.

4. Зовнішня політика ЗУНР.

Історичні умови напередодні утворення ЗУНР.

Найсприятливіші умови для розгортання національно-визвольного руху були у Східній Галичині. З огляду на те, що в Австро-Угорщині існували досить тривкі демократичні традиції, прогресивне українство намагалося перетворити Галичину в «П’ємонт» для реалізації програми державної самостійності України. Створене 1892 р. у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка згуртувало інтелектуальну еліту й прислужилося консолідації політичних сил українського народу на всіх його етнічних землях. Широко розгалужена мережа культурно-освітніх, кооперативних та військово-спортивних організацій і товариств у Східній Галичині та Буковині сприяла зростанню національної самосвідомості, ідейно-політичному загартуванню та залученню населення до визвольних змагань. Крім того, участь українських політиків в діяльності Галицького краєвого сейму та Віденського парламенту стала, з одного боку,  доброю школою державотворчої праці, а з іншого - засвідчувала поступову інтеграцію українського національно-визвольного руху в боротьбу всіх народів Австро-Угорської імперії за її перебудову на федеративних засадах як важливого етапу здобуття державної незалежності.

Безпосередній і вирішальний вплив на утворення Західноукраїнської Народної Республіки мали три обставини:

• проголошення державної незалежності Української Народної Республіки,
• військова поразка країн Троїстого союзу
• масовий національно-визвольний рух в Австро-Угорській імперії, який завершився її розвалом.

Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях. Переговори делегації Української Центральної Ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край. Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави. Відповідно до положень цього документа, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини і Північної Буковини, керівники політичних партій і церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади - Українську Національну Раду. її очолив Євген Петрушевич.

19 жовтня Українська Національна Рада оголосила про намір об'єднати всі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття) у єдину українську державу, і зробити це мирним шляхом.

Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

Утворення ЗУНР.

Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Стрілецькі частини на чолі з Дмитром Вітовським взяли під контроль найважливіші установи Львова та більшості повітових міст краю. 9 листопада УНРада утворила тимчасовий виконавчий орган влади – Державний секретаріат Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Костем Левицьким.

Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

9 листопада УНРада створила коаліційний уряд - Тимчасовий державний секретаріат, до складу якого увійшло 14 державних секретарів - 8 від національно-демократичної партії, 2 - від радикальної, по одному від християнсько-соціальної та соціал-демократичної і два безпартійних:

К. Левицький - голова президії та державний секретар фінансових справ;

Л. Цегельський - внутрішніх справ;

В. Панейко - закордонних справ;

С. Голубович - судівництва;

О. Барвінський - у справах освіти й віросповідань;

Д. Вітовський - військових справ;

С. Баран - земельних справ;

Я. Литвинович - у справах торгівлі й промисловості;

І. Макух - публічних робіт;

А. Чернецький - праці та суспільної опіки;

І. Куровець - охорони здоров’я;

І. Мирон - шляхів сполучення;

О. Пісецький - пошти і телеграфу;

С. Федак - харчового уряду.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, – "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії", відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони. Затверджено державний герб (золотий лев на синьому тлі; згодом – тризуб) і прапор (блакитно-жовтий), а також державну печатку. Президентом ЗУНР було обрано Євгена Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. Визначено територію ЗУНР, що обіймала українські етнічні землі – Східну Галичину, Буковину й Закарпаття (70 тис. км²) із населенням у 6 млн осіб, що на 71% було українським. Попри все етнічним меншинам гарантувалися рівні з українським населенням права.

Тимчасовий основний закон був доповнений низкою законів, що регламентували державно-політичне та економічне життя республіки:

• закони про організацію регулярного війська – Української Галицької армії (13 листопада 1918);

• тимчасову адміністрацію (15 листопада);

• тимчасову організацію судочинства (16 та 21 листопада);

• державну мову (1 лютого 1919);

• шкільництво (13 лютого);

• громадянство (8 квітня);

• земельну реформу (14 квітня);

• про сейм ЗУНР (16 квітня).

Ліквідовано старі органи місцевої влади та управління й утворено нові: у сільських та містечкових громадах діяли громадські й міські комісари з дорадчими "прибічними радами", що їх обирало населення; у повітах – повітові комісари й повітові національні ради.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, державотворча діяльність розгорталася. Її здійснювали УНРада (законодавчий орган) і Рада державних секретарів (виконавчий орган). У реальному житті чітке розмежування функцій між законодавчою і виконавчою владою не завжди простежувалося. Наприкінці жовтня - початку листопада 1918 р. УНРада складалася з 72, а на початку січня 1919 р. з 123 осіб.

Внутрішня політика ЗУНР.

Програма державного будівництва, внутрішньої та зовнішньої політики була концептуально визначена уже 5 листопада Декларацією УНРади. У цьому документі стверджувалося, що в «державі не буде поневолення нації нацією… панування багатших над бідними… всі горожане без різниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім демократичнім праві… забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого люду».

16 листопада Державний секретаріат визначив функції, обов’язки та принципи формування органів державного управління у повітах, містах і гмінах, права державних повітових комісарів. Згідно з «Уставами й інструкціями для повітових органів Української Національної Ради», комісари обиралися відпоручниками (уповноваженими) усіх громад та оголошувалися «верховним органом громадської національної влади» та державної влади у повіті.

Визначалися обов’язки і завдання сільських комісарів, які на випадок надзвичайних обставин ставали начальниками громад. Загалом повітові та сільські комісари мали тямити, що «в своїй діяльності являються відповідальними перед Українською національною радою, Українською державою, українським народом».

Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР - Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншинам гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

У внутрішній політиці уряди ЗУНР особливу увагу звертали на функціонування й розвиток народного господарства. З огляду на те, що більшість населення краю була зайнята в сільському господарстві, яке за час війни було зруйноване, органи влади розробляли програму його докорінного реформування. Підготовлений спеціальною урядовою комісією проект закону про земельну реформу 14 квітня 1919 р. було схвалено. Закон передбачав збереження приватної власності на землю. Конфіскації підлягали поміщицькі, державні, монастирські та єпископські землеволодіння, які перевищували «найвищу границю індивідуального посідання  землі». Конфісковані землі розподілялися серед безземельних і малоземельних селян

Чимало було зроблено для поліпшення матеріального становища селянства, забезпечення  найбідніших  прошарків харчами і зерном. 12 квітня ухвалено закон про 8-годинний робочий день.

Засади розвитку шкільництва були чітко окреслені в законах УНРади від 13 лютого 1919 року «Про основні уладження шкільництва на Західній області Української Народної Республіки» та від 14 лютого «Про удержавлення приватних шкіл і вчительських семінарій». Закони оголошували всі школи, в т.ч. й професійні, а також приватні - державними, а учителів - державними службовцями. В республіці було 30 українських середніх навчальних закладів, зокрема, 20 гімназій та 7 учительських семінарій.

Закон від 13 лютого гарантував національним меншинам навчання рідною мовою. У Станіславові, Тернополі, Стрию (нині Львівської обл.) і Коломиї (нині Івано-Франківської обл.) відкрито єврейські гімназії. 24 лютого Державний секретаріат просвіти та віросповідань видав «Розпорядок» про викладання української мови у державних середніх школах. Законом УНРади від 15 травня державною мовою оголошувалася українська, але національним меншинам було гарантовано свободу вживання як усно, так і письмово рідної мови.

Надзвичайно важливим аспектом внутрішньої і зовнішньополітичної діяльності ЗУНР була проблема возз’єднання українських земель в єдиній незалежній державі. Вона розглядалася насамперед як реалізація споконвічних устремлінь українського народу до державної єдності і як вирішальний чинник зміцнення ЗУНР та УНР в боротьбі за самозбереження від загрози чергового розчленування та іноземного поневолення України. Для галичан, як і буковинців та закарпатців, державне самовизначення західноукраїнських земель було не самоціллю, а тільки важливим етапом на шляху до самостійної соборної України.

Зовнішня політика ЗУНР.

Зовнішня політика уряду ЗУНР спиралася на фундаментальні принципи - визнання за кожним народом природного права на самовизначення і державну незалежність. Цієї засади він дотримувався насамперед щодо народів колишньої Австро-Угорської імперії, в першу чергу польського, його права на відновлення державної самостійності, але в етнічних територіальних межах. Водночас керівництво ЗУНР рішуче відкинуло будь-які спроби поставити під сумнів право українського народу на державну самостійність та соборність, а тим більше спроби силою зброї його поневолити. У зв’язку з цим головні зусилля зовнішньополітичних відомств були підпорядковані тому, щоб донести до міжнародної громадськості та урядів країн Європи й Америки об’єктивну інформацію про боротьбу українського народу за незалежність і таким чином створити сприятливіші умови для захисту, самозбереження й визнання молодої держави.

Щодо цього уряд ЗУНР домігся певних успіхів. Були відкриті дипломатичні представництва в Австрії, Чехословаччині, Німеччині, Угорщині, США,  Канаді,  Бразилії -  всього  у 15 країнах. У Відні розмістилося Українське пресове бюро, яке у різний час очолювали Я. Біберович та Р. Смаль-Стоцький. На кількох мовах Бюро публікувало інформативні матеріали про історію України, зокрема її західних земель, про боротьбу українського народу за незалежність і причини польсько-української війни, про політику більшовицької Росії щодо України.

Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія 21 листопада внаслідок прорахунку штабу УГА захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. Сфера дії органів державної влади ЗУНР на рубежі 1918–19 рр. фактично охоплювала лише частину території Східної Галичини, 22 листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

З іншого боку 11 листопада 1918 р. румунські війська зайняли Чернівці, а згодом усю Північну Буковину. В грудні УНРада і уряд ЗУНР перебували в Станіславі (нині м. ІваноФранківськ). 4 січня 1919 р. сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем і створено відділ УНРади (9 осіб) під керівництвом Є.Петрушевича.

 Державними секретарями були:

В. Панейко - закордонних справ (з 10 березня - М. Лозинський);

І. Макух - внутрішніх справ;

Д. Вітовський - військових справ (з 12 лютого - В. Курманович);

О. Бурачинський -  судочинство;  

А.  Артимович - просвіти й віросповідання;

І. Мирон - шляхів, пошти й телеграфу;

М. Мартинець - земельних справ;

М. Козаневич - публічних робіт;

Л. Цегельський - державний секретар без портфеля.

Другий уряд ЗУНР був теж коаліційним, складався з націонал-демократів, радикалів та безпартійних.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

1 грудня 1918 делегація УНРади й Директорії УНР у Фастові підписали попередню угоду про об'єднання ЗУНР і Української Народної Республіки, остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р. 22 січня в Києві відбулося урочисте проголошення Акта злуки ЗУНР і УНР. Згідно з законом "Про форму української влади", ухваленим Трудовим конгресом України, ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки.

Проте внаслідок складної міжнародної та внутрішньої ситуації об'єднання двох українських держав не було завершене – у червні 1919 відділ УНРади та Державний секретаріат ухвалили закон про передання повноти військової та цивільної влади в ЗоУНР диктаторові Є.Петрушевичу, який утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, що виконували його вказівки.

До того ж досягти інтеграції двох державних організмів та синхронізації їх дій у внутрішній та зовнішній політиці не вдалося. Це породжувало суперечності й конфліктні ситуації. Вони особливо загострилися, коли стало відомо, що голова Директорії С. Петлюра має намір дійти замирення з Польщею коштом Галичини. За цих обставин уряд ЗУНР проводив державотворчу діяльність, зокрема, на міжнародній арені, фактично самостійно.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензива), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

16–18 липня 1919 р., зважаючи на посилений польський наступ, бригади УГА, Є.Петрушевич та Колегія перейшли через р. Збруч на Правобережну Україну, де перебували в Кам'янці-Подільському та його околицях. В листопаді 1919 р. Є.Петрушевич із оточенням виїхав до Відня.

21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

25 липня 1920 р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). 14 березня 1923 р. Антанта на пропозицію спеціальної комісії Ради послів визнала Східну Галичину терторією Польщі за умови надання їй автономії. 15 березня 1923 р. еміграційний уряд ЗУНР оголосив саморозпуск і Є.Петрушевич склав повноваження. Було розпущено всі органи й установи, дипломатичні представництва й місії ЗУНР, що означало остаточне припинення її існування.