"Герої Крут - мої односельчани"

«ГЕРОЇ КРУТ – МОЇ ОДНОСЕЛЬЧАНИ»

Новітня історія України, особливо з часів після 1917 року, нам, поколінню початку XXІ  століття, ще тільки починається відкриватися.

Складовою частиною цього процесу є поява нових імен, кожне з яких упродовж свого життя  - довгого чи короткого, ту історію вибудовували.

Актуальність   роботи обумовлена тим, що зараз чимало говориться про події Української революції 1917-1921 років, про все те, що з нею пов’язане. З часом пам'ять про історичні події затирається. І вони стають просто легендами, про які відомий сам факт, але ніхто вже не пам'ятає деталей. Бій під Крутами, який відбувся 103 ріки тому, 29 січня 1918 року, багато хто сприймає саме як легенду. На мою думку одним з центрів святкування такої події на Кіровоградщині мали б бути саме моє село Глодоси. Варто  згадувати моїх земляків, зокрема, трьох уродженців мого села Глодоси, котрі приймали участь у тій вікопомній події, але натоді лишилися живими.

Новизна моєї роботи полягає в дослідженні діяльності моїх земляків в роки Української революції 1917-1921 років та участь   в бою під Крутами в січні 1918 року. Об’єкт мого дослідження: життєвий шлях односельчан – М. Михайлика, С. Могили, Л. Прядько. В ході роботи були використанні методи дослідження:  робота з різними джерелами,  аналізу, синтезу, узагальнення.

 Практичне значення даного матеріалу полягає в можливості використання його при  вивченні  історії рідного краю,  проведенні виховних заходів у школі, присвячених подіям Української революції 1917-1921 років та бою під Крутами,   екскурсії для відвідувачів сільського-краєзнавчого музею.

Кінець 1917 року. Молода Українська Народна Республіка не так давно проголосила свою автономію у складі Росії і взяла курс на будівництво демократичної держави. Триває Перша світова війна.         

Ще наприкінці 1917 року глодоські селяни активно включилися у процес революційних перетворень. За прикладом інших вони сформували сотню так званого Вільного козацтва для підтримання порядку на своїй території.

Семен Могила, якому було на той час 23 роки до 1917-го працював реєстратором у містечку Рівному Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Коли він почув про формування у рідному селі загону Вільного козацтва, спершу подумав повернутися додому і вступити до його лав. Та прагнення не пропустити головні події у столиці переважила, і він подався до Києва як тільки  дізнався про організацію Української Центральної Ради. Там вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом, який цілком поділяв його погляди на побудову вільної суверенної Української держави.

Навчався Семен успішно і невдовзі став бунчужним свого курсу.

Сутужно було згодом у бою під Крутами. Відчуваючи відповідальність за підлеглих, Семен Могила попіклувався, аби винесли з поля бою всіх поранених юнаків із їхньої сотні. Самому йому вдалося уціліти. Якийсь час переховувався у знайомих. Наприкінці 1918 року повернувся на батьківщину – до містечка Рівного на Херсонщині. Там сформував власну партизанську групу, яка активно боролася проти радянської влади. А згодом уже діяв під проводом старшого і досвідченішого односельця Василя Недайкаші.

Таких, як Недайкаша, відданих українській справі вояків направили майже в усі райони України. У Глодосах Василю вдалося зібрати з односельчан чисельний загін, до складу якого увійшов і Семен Могила.   Були відступи, важкі бої, втрати, вимушене перебування у польських таборах для інтернованих військ. Та Семен не втрачав надії на повернення в Україну. Цю надію підігрівали старші командири Марко Безручко, Всеволод Змієнко, Юрко Тютюнник, яким він сповна довіряв. Його безмежну віру у відновлення української державності оцінили і запросили до роботи у Партизансько-Повстанському Штабі. Цей штаб був спеціальним органом Державного центру УНР в екзилі. Він дислокувався спершу на території Польщі у Тарнові, а згодом перебрався до Львова. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні і відновлення суверенної української держави. А керував ним генерал-хорунжий Юрко  Тютюнник.

Та в умовах еміграції розвідувальна діяльність мала суттєві відмінності від тієї, яку доводилося здійснювати раніше з території України. Вона була спрямована в першу чергу на здобуття різнопланової інформації про дислоковані в Україні сили Червоної армії, органи державної безпеки УСРР, стан охорони державного кордону, політичну й економічну ситуацію в країні. Відбувалося вивчення території України як майбутнього театру збройного повстання.

Влітку 1921 року з-поміж інших був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання і Семен Могила. Та коли він прибув у рідні краї, то з’ясував, що органам ЧК вдалося виявити і знищити українське підпілля. Відтак намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, якийсь час переховувався по обійстях глодоських жителів.

У травні 1922 року Могила повернувся до Польщі. Він підготував докладний звіт про своє перебування на півдні України для розвідувального відділу Генерального штабу Армії УНР. Після доповіді вирішив поїхати на відпочинок до Сарн, де мешкав двоюрідний брат Михайло Михайлик. Братам і односельцям було що згадати. Михайло, як і Семен, також брав участь у бою під Крутами у січні 1918 року.  

Брати ще довго згадували минулі походи, будували плани на майбутнє. Зрештою, домовилися, що упродовж якогось часу мешкатимуть разом. Але цьому перешкодило нове завдання – Семен Могила він мав знову вирушити в Україну. Та при спробі перетину кордону у ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року він натрапив на прикордонний загон із радянського боку. У перестрілці був поранений в ногу й повернувся до Сарн.

Доки складали плани й визначали, як ліпше влаштувати перевірку сотника, якраз одужав Семен Могила. Саме на його кандидатурі зупинило свій вибір керівництво штабу, як на одному з найдосвідченіших розвідників і кур’єрів.  Допомагати йому призначили юна­­ка Івана Вишнівського, який добре орієнтувався на місцевості.

До кордону так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, у яку затесалися розвідники, супроводжував Михайло Михайлик. Там брати попрощалися. Було це у перший день нового, 1923 року. А вже наступного дня  радянські прикордонники в містеч­­ку Судилкові під Ізяславом затримали усю групу. Переважно це були прості люди. Семен Могила сподівався, що це звичайна процедура і після якихось формальностей їх відпустять. Та не так сталося, як гадалося.

Порушників кордону відправили до місцевого відділку ГПУ, де одразу взялися за юнака Івана Вишнівського, бо Семен чітко дотримувався визначеної легенди про якусь торгівлю крамом, матеріальну скруту в еміграції і бажання підзаробити грошенят. На жаль, менш досвідчений Вишнівський став легкою здобиччю чекістів. Він зізнався, що є агентом польської розвідки. Тоді взялися за Могилу. Семен тримався довго і лише 11 січня підтвердив те, про що вже й так розповів про нього на допитах юнак.

Але Могила не дав жодних зачіпок для реалізації цього плану – ні прізвищ, ні адрес інших повстанців і підпільників, нічого.

24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: засудити до страти.

У ніч із 22 на 23 березня 1924 року від куль розстрільної команди ГПУ загинув С.Могила.

        Інший наш земляк, двоюрідний брат Семена Могили Михайло Михайлик (1897–1924),  став одним із перших, хто написав детальні мемуари про той пам’ятний бій під Крутами («День 16 січня 1918 року», «Виступ Першої Української Військової школи»).

Був учасником українського національного відродження 1917 року у Криму. У 1917–1918 роках – поручик авіації флоту УНР, член Ради Української Чорноморської громади, організатор українізації Чорноморського флоту. З 1919 року був старшиною у Київській групі Дієвої армії УНР, у 1920–1921 роках – ад'ютант Куреня низових запорожців 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

Брав участь у Першому і Другому Зимових походах, отримав поранення. Після переходу української армії р. Збруч у листопаді 1920 року та роззброєння польськими військами проживав у м. Сарни (наразі Рівненська область). На жаль, здоров’я юнака було підірване військовими випробуваннями, і 1924 року він помер від серцевого нападу.             

Зі спогадів мого односельчана. http://askoldova-mohyla.org/uk/item,2038

        Мало інформації про Левка Федотовича Прядька, що народився 16 червня 1894 року в с. Глодоси нашого краю. Колишній юнак 1-ї Української військової школи. Учасник бою під Крутами та Першого Зимового походу – у складі Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії. Військове звання – старшина Армії УНР.

        Зі справи репресованого брата Тимофія відомо, що сліди Левка Прядька вели за кордон разом з армією УНР.

Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» – єдиного бойового ордена УНР. У ході національно-визвольної боротьби його отримали майже 4 тисячі вояків, у тому числі й Левко Прядько та Семен Могила.

Всі, хто живе у незалежній Україні, у неоплатному боргу перед тими, хто виборював незалежність у 20-х роках минулого століття зі зброєю в руках. Відрадно, що нам відкриваються імена  хоробрих і відчайдушних односельчан, котрі не підкорилися більшовикам-окупантам, не піддалися оманливій ідеї світової революції.

Вони – студенти, курсанти, школярі – виявилися у своєму патріотизмові вище за класові інтереси і, коли постала потреба, без вагань віддавали молоде життя в ім'я волі свого народу. У масштабах всесвітньої історії ця битва, може, й  незначна. Вона не є зразком військового мистецтва. Проте вона – символ нескореного духу нашої нації.

Тільки в останні роки історики почали активно вивчати наявні матеріали. І хоча зараз виникає більше питань, ніж відповідей, незмінним залишається один факт: битва під Крутами – одна з визначних сторінок історії України, яку ми маємо пам’ятати.

У результаті своєї роботи дійшов таких висновків:

• відомий наш край людьми, які його прославляють подвигами;
• починаючи з 2004 року 29 січня в день пам'яті Героїв Крут ми  вшановуємо події  січня 1918 року, коли юні захисники Української Народної Республіки власною кров'ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху — бій під Крутами, серед яких були і наші односельчани;
• моїм дослідженням поповниться фонд сільського історико-краєзнавчого музею;

     - для своїх односельчан я систематизував досліджені факти про діяльність односельчан, які брали участь  в боях під Крутами в період революційних подій 1918 року у формі брошури «Герої Крут – мої односельчани».

Література:

1. Юрій Юзич. http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/82505/40_gerojiv_jaki_vyzhyly_pid_Krutamy_Korotki?a_off 
2. Вікіпедія. https://uk.wikipedia.org/wiki/Бій_під_Крутами
3. Спогади М.Михайлика.  http://askoldova-mohyla.org/uk/item,2038
4. Бій під Крутами в національній пам’яті: Збірник документів і матеріалів / Упорядники: О. М. Любовець та інш. – К.: ДП НВЦ «Пріоритети», 2013. – 288 с.
5. Бойко О. Д. Історія України: навч. посіб. – 3-є вид., вип., доп. / О. Д. Бойко – К.: Академвидав, 2007. – 688 с.
6. Бойко О. Д. Крути, бій 1918 / О. Д. Бойко // Енциклопедія Історії України. У 10 т. Т. 5. Кон-Кю / редкол.: В. А. Смолій [та ін.]. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 420-421.
7. Грушевський М. С. Новий період історії України за роки від 1914-до 1919/ М. С Грушевський. – К.: Либiдь, 1992. – 245с.
8. Крути. – Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 3. – С. 1194.
9. Українська революція 1917-1921 рр.: подвиг героїв Крут: матеріали наук. читань / Укр. ін-т нац. пам’яті, Ін-т історії України Нац. акад. наук України; ред. В. Ф. Верстюк; рец.: А. О. Буравченков, Г. П. Савченко. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2008. – 173 с. – Бібліогр.: C. 167-168.
10. Криваві Крути // Кіровоградська правда. – 2008. – 29 січня. – С. 4.
11. Шепель, Ф. Розвідники – наші земляки. Частина 2. Спеціальні служби УНР / Ф. Шепель // Наше місто. – 2017. – 30 березня. – С. 14.