Лекція "СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА ТА СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ"

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА І СОЦІАЛЬНА

СТРАТИФІКАЦІЯ

 

План.

1.     Соціальна структура суспільства, її види.

2.     Соціальна стратифікація.

3.     Соціальна мобільність.

4.     Соціальна структура сучасного українського суспільства.

 

Соціальна структура суспільства, її види.

Соціальна структура суспільства є елементом соціальної системи.

Соціальна структура—це сукупність стійких, впорядкованих зв'язків між елементами соціальної системи, обумовлених розподілом і кооперацією праці, формами власності та діяльністю різноманітних соціальних спільностей.

Соціальна спільність — це сукупність індивідів, функціонально об'єднаних на певний час конкретними зв'язками та взаємодією. Прикладом соціальної спільності можуть бути молодь, студенти і т. д.

Різновидом соціальної спільності є соціальна група. Соціальна група — відносно стала кількість людей, пов'язаних між собою формою діяльності, спільністю інтересів, норм, цінностей.

Залежно від чисельності групи поділяються на:

• великі — включають значну кількість людей, які між собою не взаємодіють

(колектив підприємства);

• малі — відносно невелика кількість людей, які безпосередньо пов'язані особистісними контактами; об'єднані спільними інтересами, цілями (студентська група), як правило, в малій групі є лідер.

В залежності від соціального статусу і способу утворення соціальні групи поділяються на:

• формальні — організовані для реалізації певної задачі, цілі чи на основі спеціалізованої діяльності (студентська група);

• неформальні —добровільне об'єднання людей на основі інтересів, симпатій ( компанія друзів).

Соціальну структуру також визначають як сукупність соціально-класових, соціально-демографічних, професійно-кваліфікаційних, територіальних, етнічних, конфесійних спільностей, пов'язаних відносно стійкими взаємовідносинами.

Соціально-класова структура суспільства — сукупність суспільних класів, певні їх зв'язки і відносини. Основу соціально-класової структури складають класи — великі соціальні спільності людей, що розрізняються за їх місцем в системі суспільного виробництва.

Англійський соціолог Чарльз Бут (1840-1916) на основі поділу населення залежно від умов його існування (район проживання, прибуток, тип житла, кількість кімнат, наявність слуг) виділяв три суспільних класи: «вищий», «середній» і «нижчий». Таким розподілом користуються і сучасні соціологи.

Соціально-демографічна структура включає спільності, які виділяються за віком, статтю. Ці групи утворюються на основі соціально-демографічних ознак (молодь, пенсіонери, жінки і т. д.).

Професійно-кваліфікаційна структура суспільства включає спільності, що утворюються на основі професійної діяльності в різних галузях народного господарства. Чим більше видів виробничої діяльності, тим більше розрізняються професійні категорії (медики, педагоги, підприємці і т. п.).

Соціально-територіальна структура — обов'язковий компонент соціальної структури будь-якого суспільства. Територіальні спільності розподіляються за місцем проживання (жителі міста, жителі села, жителі певних регіонів).

Етнічні спільності — це спільності людей, об'єднаних за етнічною ознакою (народ, нація).

Конфесійні спільності — це групи людей, що утворюються на основі віросповідання, на основі належності до певної віри (християни, буддисти і т. п.).

 

Завдання до пункту 1:

 

Перелічіть формальні і неформальні соціальні групи, до яких ви входите. 

 

Соціальна стратифікація.

Вивчення соціальної нерівності — одна з важливих сфер соціології.

У соціології існують різні методологічні підходи до вирішення питань про суть, витоки і перспективи розвитку соціальної стратифікації: функціональний, конфліктний та еволюційний.

Представники функціонального підходу К.Девіс і У.Мур вважають що соціальна структура суспільства представлена певним набором позицій, які можна досягти. Кожне суспільство стикається з проблемою: як спонукати індивідів займати ці позиції і як заоохотити індивідів якісно виконувати обов'язки відповідно до цих позицій.

Девіс і Мур, починаючи з аналізу цих позицій, підкреслюють:

  для того, щоб індивіди заповнювали позиції, потрібні певні здібності;  ці позиції неоднаково важливі для виживання суспільства.

Для того, щоб індивіди прагнули зайняти ці позиції, їх потрібно винагороджувати. Серед винагород вони виділяють блага — повсякденного життя і комфорту, розваг і проведення вільного часу, самоповаги і самореалізації.

Суспільства стратифіковані настільки, наскільки нерівними є позиції.

Основні твердження Девіса і Мура зводяться до того, що окремі позиції в будьякому суспільстві функціонально більш важливі, ніж інші і потребують особливої кваліфікації для виконання. Обмежена кількість індивідів володіє талантом, який потрібно розвинути для заповнення такої позиції. Набуття кваліфікації потребує тривалого періоду навчання, протягом якого ті, хто навчається, чимось жертвують. Для того, щоб спонукати талановитих індивідів йти на жертви і проходити навчання, їх майбутні позиції повинні забезпечувати винагороду у вигляді доступу до дефіцитних благ. Ці дефіцитні блага являють собою права і привілеї, що притаманні позиціям і задовольняють потреби комфортного існування; розваг і відпочинку, самоповаги і самореалізації. Диференційований доступ до винагород своїм найближчим наслідком має диференціацію престижу і поваги, котрими володіють страти (сукупність об'єктів стратифікації). Відповідно до прав і привілеїв утверджується соціальна нерівність. Отже, соціальна нерівність між стратами є позитивно функціональною і неминучою в будь-якому суспільстві. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.

К.Девіс і У.Мур звертають увагу на важливість зовнішніх умов стратифікації, серед яких вони виділяють такі:

•стадія культурного розвитку (накопичення зразків поведінки);

•відносини з іншими суспільствами (стан війни підвищує значимість військових позицій);

•фактор розмірів суспільства (великій країні легше підтримувати стратифікацію).

Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункції, коли окремі ролі винагороджуються аж ніяк не пропорційно їхній питомій вазі, значущості для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, що обслуговують еліту. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам сутичок, конфліктів між стратами, які призводили до складних ситуацій, вибухів і часом відкидали суспільство назад.

Другим напрямом аналізу соціальної стратифікації можна назвати конфліктний підхід, висхідні позиції якого були сформульовані К.Марксом, який пов'язував соціальну нерівність з різним становищем груп людей в системі матеріального виробництва, їх відношенням до власності.

Конфліктний підхід був розвинений Максом Вебером (1864 - 1920), який вбачав основу стратифікації в розподілі праці. Вебер говорить про те, що нерівність існує тому, що є три ресурси, через які люди вступають у боротьбу: багатство (майнова нерівність); влада; честь і слава (статусна нерівність).

Ресурси ці є дефіцитними за своєю природою; їх неможливо поділити порівну. В будь-якому суспільстві люди нерівні як по кожному окремому ресурсу, так і за їх сумою.

Згідно з кожним ресурсом формуються окремі спільності і групи. В залежності від того, як розподіляється влада, формуються політичні партії. За градацією честі і слави — статусні групи. За тим, як розподіляється багатство, — класи.

Отже, М.Вебер вважає, що нестратифікованих суспільств не буває, а економічна нерівність є основним видом нерівності в сучасному суспільстві.

Ідею багатомірної стратифікації розвивав і Питирим Сорокін (1889-1968), який виділив три основні форми стратифікації і, відповідно, три види критеріїв: економічні, політичні і професійні.

Соціальна стратифікація, за П.Сорокіним, — це диференціація деякої сукупності людей (населення) на класи за рангами. Вона знаходить вираз в існуванні вищих і нижчих верств, її основа і сутність — в нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності і обов'язку, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого співтовариства.

Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і численні. Якщо економічний статус членів деякого співтовариства неоднаковий, якщо серед них є багаті і бідні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування незалежно від того, організоване воно на комуністичних чи капіталістичних принципах, визначене воно як «суспільство рівних», чи ні. Реальність факту економічної нерівності виражається у відмінностях прибутків, рівня життя, в існуванні багатих і бідних верств населення. Якщо в межах певної групи існують різні ранги авторитету і престижу, звань, якщо існують керівники і підлеглі, то це означає, що така група політично диференційована, що б вона не проголошувала в своїй конституції або декларації. Якщо члени певного суспільства розділені на різні групи за родом їх діяльності, а деякі професії при цьому вважаються більш престижними порівняно з іншими і якщо члени тієї чи іншої професійної групи поділяються на керівників і підлеглих, то така група професійно диференційована незалежно від того, обираються керівники чи призначаються, отримують вони керівні посади у спадок чи завдяки їх особистим якостям.

Як правило, ці три форми (економічна, політична і професійна) тісно переплетені. Люди, які належать до вищої верстви в якомусь одному відношенні, належать до тієї ж верстви і за іншими параметрами, і навпаки. Представники вищих економічних верств одночасно відносяться і до вищих політичних і професійних верств. Таким є загальне правило, хоча існує і немало виключень. Так, наприклад, найбагатші далеко не завжди знаходяться на вершині політичної або професійної піраміди і навпаки.

У 70-80-х роках набула поширення тенденція синтезу функціонального та конфліктного підходів. Найбільш повний вираз вона знайшла в роботах американських вчених Герхарда і Джін Ленскі, які сформулювали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони розробили модель соціально-культурної еволюції суспільства й показали, що стратифікація не завжди була необхідною та корисною. На ранніх етапах розвитку ієрархія практично відсутня. У подальшому вона з'явилася внаслідок природних потреб, частково грунтуючись на конфлікті, який виникає в результаті розподілу додаткового продукту. В індустріальному суспільстві вона базується в основному на консенсусі цінностей можновладців і рядових членів суспільства. У зв'язку з цим винагорода буває і справедливою, і несправедливою, а стратифікація може сприяти або утруднювати розвиток, залежно від конкретноісторичних умов і ситуацій.

Більшість сучасних соціологів підкреслює, що соціальна диференціація носить ієрархічний характер і являє собою складну, багатопланову соціальну стратифікацію.

 

Завдання до пункту 2:

 

Згідно ідей Девіса і Мура, для того, щоб індивіди прагнули зайняти непрестижні  позиції в суспільстві, їх потрібно винагороджувати. Серед винагород вони виділяють блага — повсякденного життя і комфорту, розваг і проведення вільного часу, самоповаги і самореалізації. Які винагороди отримують люди, які займають посаду двірника? Сантехніка? Некваліфікованого робітника-підсобника на будівництві?

 

Соціальна мобільність.

Соціальна мобільність — це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури.

П.Сорокін визначає соціальну мобільність як будь-який перехід ідивіда або соціального об'єкта, тобто всього того, що створено або модифіковано людською діяльністю, із однієї соціальної позиції в іншу.

Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна. Під горизонтальною соціальною мобільністю, або переміщенням, розуміють перехід індивіда або соціального об'єкта із однієї соціальної групи в іншу, що знаходиться на тому ж рівні.

Переміщення деякого індивіда з баптистської в методистську релігійну групу, з одного громадянства в інше, із однієї сім'ї (як чоловіка, так і жінки) в іншу при розлученні або повторному шлюбі, з однієї фабрики на іншу, при збереженні при цьому свого професійного статусу, — все це приклади горизонтальної соціальної мобільності. Такими ж прикладами є переміщення соціальних об'єктів (радіо, автомобіля, моди, теорії Дарвіна) в межах одного соціального пласта, подібно переміщенню з Айови до Каліфорнії. У всіх цих випадках «переміщення» може відбуватися без будь-яких помітних змін соціального положення індивіда або соціального об'єкта у вертикальному напрямку. Під вертикальною соціальною мобільністю розуміють ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального пласта в інший. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальний підйом і соціальний спуск. Відповідно до природи стратифікації існують низхідні і висхідні течії економічної, політичної і професійної мобільності, не говорячи вже про інші менш важливі типи. Висхідні течії існують в двох основних формах: проникнення індивіда з нижчого пласта в існуючий більш високий пласт; або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищий пласт на рівень з вже існуючими групами цього пласта. Відповідно і низхідні течії також мають дві форми: перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не порушуючи при цьому вихідної групи, до якої він належав раніше; інша форма проявляється в деградації соціальної групи в цілому, в зниженні її рангу на фоні інших груп або в порушенні її соціальної єдності.

В соціології, в основному, науковому аналізу підлягає саме вертикальна соціальна мобільність.

П.Сорокін визначив ряд принципів вертикальної мобільності.

1.                      Навряд чи коли-небудь існували суспільства, соціальні верстви яких були абсолютно закритими або в яких відсутня була б вертикальна мобільність в її трьох основних аспектах — економічній, політичній, професійній.

2.                      Ніколи не існувало суспільства, в якому вертикальна соціальна мобільність була б абсолютно вільною, а перехід з однієї соціальної страти в іншу здійснювався б без будь-якого опору. Якби мобільність була б абсолютно вільною, то в суспільстві, яке виникло, не було б соціальних страт.

3.                      Інтенсивність і всезагальність вертикальної соціальної мобільності змінюється від суспільства до суспільства, тобто в просторі. Щоб впевнитися в цьому, достатньо порівняти індійське кастове суспільство і сучасне американське. Якщо взяти вищі щаблі в політичній, економіч ній і професійній пірамідах в обох суспільствах, то буде видно, що всі вони в Індії визначені фактом народження і є тільки небагато індивідів, які досягай високого положення, піднімаючись з найнижчих страт. Тим часом в США серед відомих людей в промисловості і фінансах 38,8% в минулому і 19,6% в сучасному поколінні починали бідняками; 31,5% мультиміліонерів починали свою кар'єру, маючи середній достаток.

4.                      Інтенсивність і всеосяжність вертикальної мобільності — економічної, політичної і професійної — коливається в межах одного і того ж суспільства в різні періоди його історії. В історії будь-якої країни або соціальної групи існують періоди, коли вертикальна мобільність зростає як кількісно, так і якісно, однак існують періоди, коли вона зменшується.

5.                      У вертикальній мобільності в її трьох основних формах немає постійного напрямку ні в бік посилення, ні в бік послаблення інтенсивності і всеосяжності. Це припущення є дійсним для історії будь-якої країни, для історії великих соціальних організмів і, нарешті, для всієї історії людства.

Аналізу соціальної мобільності була присвячена також робота Т.Лассуела «Клас і страта», де він зазначав, що фактично всі матеріали стосовно соціальної мобільності, які були опубліковані в США, це матеріали про висхідну мобільність. Оскільки частиною американського характеру є прагнення піднестися над батьками і ровесниками, то найчастіше має місце саме висхідна соціальна мобільність.

Від яких факторів залежить висхідна мобільність?

Це передовсім соціальне походження особи. Сім'ї вищого й середнього класу мають більші можливості для того, скажімо, щоб дати своїм дітям необхідну освіту. Так, лише 5 % англійських дітей відвідують привілейовані школи, 50 % студентів двох престижних університетів — Оксфорда і Кембріджа — випускники цих шкіл. Багато з них згодом стають членами кабінету міністрів, становлять ядро вищого класу і здійснюють великий вплив на життя країни.

Не забуваймо також, що багаті батьки залишають дітям у спадок свою власність. Ось чому серед тих, хто досягає вершин у суспільстві, багато вихідців саме з заможних сімей. Недаремно в Англії побутує думка: найгарантованіший спосіб стати багатим — народитись багатим.

Важливим чинником просування особи «сходинками» соціально-економічного життя є наявність у суспільстві позицій, що оцінюються як престижні. Приміром, починаючи з 50-х рр. XX ст. в західних країнах відчувалася потреба в професіях невиробничої сфери: фінансистах, юристах, спеціалістах з маркетингу та ін. Це відкривало можливості для багатьох представників нижчого класу перейти в середній. Щоправда, кількість таких позицій завжди обмежена, але не треба забувати, що в процесі свого розвитку суспільне життя урізноманітнюється, а це таїть передумови і для нових позицій.

Нарешті, не можна розраховувати на успіх у здійсненні своїх задумів про кращу долю без наявності освіти. Як уже згадувалось, основною сферою інформаційного суспільства є знання. А тому рівень освіти і знання дедалі частіше визначатимуть статус особи в суспільстві.

А які Ваші власні шанси мобільності в нашому суспільстві? Звісно, все залежатиме від того, яким чином відбуватиметься соціально-економічний розвиток України. Якщо здійснюватимуться реформи, спрямовані на формування соціальне орієнтованої ринкової економіки, то є підстави сподіватись, що в нас виникнуть групи, які представлятимуть вищий і середній класи. Конкуренція на ринку товарів загострить потребу у висококваліфікованих кадрах. Враховуючи те, що переважна більшість батьків мають статус, якого аж ніяк не віднесеш до представників вищого класу, можна припустити, що основним фактором вашого можливого просування буде ваша здатність здобути освіту і технічну кваліфікацію. Слід також враховувати, що державні гарантії працевлаштування, забезпечення безплатним житлом тощо вже мають тенденцію до зменшення. А тому в боротьбі за «місце під сонцем» слід покладатися насамперед на власні сили.

 

Завдання до пункту 3:

 

Наведіть приклади горизонтальної та вертикальної соціальної мобільності особи із власного життя.

 

Соціальна структура сучасного українського суспільства.

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з’ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо відслідковувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль. 

В часи, коли Україна була складовою Союзу РСР, офіційна пропаганда твердила про існування двох дружніх класів — робітничого класу і колгоспного селянства, а також соціального прошарку — трудової інтелігенції. Йшлося про те, що соціальна структура мала не вертикальну, а горизонтальну спрямованість. Це означало, що не було тих груп, які мали б якісь соціальні переваги над іншими. Утверджувалася думка про соціальну однорідність суспільства.

У дійсності ж було зовсім інакше. Наприклад, робітник радгоспу і робітник військового заводу мали різні прибутки. Різні прибутки і неоднаковий обсяг влади мали секретар міськкому компартії та вчитель, хоча формально  вони  вважалися  представниками   «трудової інтелігенції».

Соціальна структура ринкового суспільства є результатом передовсім його природного руху, соціальної еволюції. Зовсім інша ситуація була в країнах колишнього «реального соціалізму». А тому при аналізі соціально-класової структури України в око впадає те, що за роки її перебування в складі СРСР існувала лише державна форма власності. Засоби виробництва, що перебували у приватних руках, були націоналізовані. Одержавленою була також і робоча сила. Це виявилось у тому, що держава визначала характер її підготовки, контролювала її переміщення, визначала необхідну кількість робочих місць. Нарешті, лише держава визначала, чого варті робочі здібності людини.

За умов відсутності ринку, панування лише однієї форми власності — державної — були відсутні природно-історичні підстави для становлення різних класів. У цьому розумінні можна говорити про класоподібні групи, основну роль у формуванні яких відіграла держава. Саме вона визначала розмір груп та їхню кількість. Процеси створення груп, переходу з однієї в іншу також перебували під контролем держави. Ті люди, які не «вписувались» у створені групи, піддавалися репресіям, переслідуванням, їх намагалися «поставити на місце» тощо. Так, у перші роки радянської влади були ліквідовані буржуї, непмани, селяни-середняки... Держава контролювала не лише перехід з однієї групи в іншу, але й «морально-політичний клімат» у кожній з них. «Нормальним» клімат вважався тоді, коли група схвалювала внутрішню й зовнішню політику партії, її рішення і под.

Звичайно, слід рахуватися з тим, що формування соціальне-класової структури відповідало логіці індустріалізації країни. Мається на увазі, наприклад, формування науково-технічної інтелігенції, висококваліфікованих робітників тощо.

Які ж групи можна вирізнити в українському суспільстві доби «реального соціалізму»? Щодо цього питання є різні міркування. Якщо взяти до уваги, що суспільство в Україні ніколи не було однорідним, а існували групи, що різнилися між собою обсягом влади, престижу й багатства, то правдоподібною видається така структура. Верхні позиції обіймали керівники компартії України та уряду, верхівка військових, КДБ і міліції, вищі чиновники. Біля них розташувалися керівники великих підприємств, партійних, радянських і профспілкових органів та ін. У підніжжі цієї «верхівки» напевно були представники радянської «робітничої аристократії», тобто «передовики п'ятирічок», «стахановці», «ударники» та ін., яким створювали особливі умови роботи і які користувалися особливими пільгами. Можна припустити, що «робітнича аристократія» тяжіла, найімовірніше, до середніх позицій.

За твердженням дослідників, саме «верхівка» була власником національного багатства, більшу частину якого витрачала на себе, отримуючи явний (заробітна платня) і неявний (безплатні блага і послуги) прибутки. Відтак, саме вона мала економічну, політичну і духовну владу.

Середні позиції займали висококваліфіковані робітники, офіцери, працівники вищої школи, дипломовані спеціалісти, а також керівники невеликих підприємств, управлінці середньої ланки. Ближче до низу середини розміщалися вчителі, лікарі, бібліотекарі, бухгалтери та ін.

Головне джерело прибутку для більшості представників середніх груп становила заробітна платня, яка була нижчою, ніж у груп верхніх позицій. Відповідно нижчим був і рівень життя. Враховуючи те, що влада, по суті, була в руках «верхівки», доводиться констатувати обмежений вплив цих груп на суспільство.

Нижчі позиції займали колгоспники і робітники радгоспів, малокваліфіковані робітники та ін. Недостатній рівень освіти, низькі прибутки, відсутність можливостей владного впливу — характерні ознаки цих груп.

Вірогідна наявність і таких категорій населення, які перебували на межі різних позицій, повністю не належачи до жодної з них.

З висоти сьогодення можна стверджувати, що така стратифікаційна система була, з одного боку, породженням тоталітарної системи, а з іншого — фактором її існування.

Нині наше суспільство перебуває в стані переходу від командно-адміністративної системи до ринкової. А тому іншого вигляду набуває і соціальна стратифікація. Роздержавлення власності створює об'єктивні передумови для формування класу підприємців. На селі відбувається становлення фермерства. Якісних змін зазнає і робоча сила. Це знаходить вияв насамперед у необхідності підвищення кваліфікації значної частини робітників. До того ж, вони працюють не лише на державних, а й на приватних підприємствах. Змінюється престижність різних професій та соціальних позицій.

Можна назвати чотири головні сфери їхньої соціально-інноваційної активності.

Першою слугує господарське підприємництво — від індивідуального бізнесу до діяльності гігантських корпорацій, другою — перетворення інститутів соціальної сфери: охорони здоров’я, науки, культури, соціального захисту тощо. Третя сфера оновлення ідеології і культури — це діяльність учених, журналістів, працівників культури, пов’язана з осмисленням процесів, які виникають у суспільстві, підтримкою і пропагандою нових соціальних цінностей, формуванням компетентної громадської думки, найважливішими проблемами розвитку суспільства тощо. Четвертою сферою слугує випробування нових форм самоорганізації, формування структур громадянського суспільства. 

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, що полягають у зміні функціональних зв’язків у суспільстві. Її основу становлять:

•      Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

•      Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб’єктів власності та влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

•      Ослаблення наявних у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.  Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація — утрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на інший, що в українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

•      Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративнопосадовий критерій, пов’язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності та прибутків. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

•      Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп, зумовлене становленням ринку праці.Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед економічної, юридичної та управлінської.

•      Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Унаслідок негативних демографічних тенденцій населення нашої країни щороку зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п’ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х рр. XX ст. за показниками здоров’я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

•      Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а в більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння та бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні декласовані елементи.

Правлячою політичною й економічною силою стала олігархія. Класичне визначення цього соціального феномена було дане ще в Давній Греції Платоном і Арістотелем, які визначили її як деформацію державної влади; як невелику групу багатих людей, яка у своїй діяльності керується суто корисливими мотивами. У сучасному розумінні під «олігархією» розуміють зрощення приватного капіталу з державою і насамперед з управлінською бюрократією, в суто корисливих цілях.

За сучасних умов олігархія в Україні набуває інституційного статусу, економічною основою панування котрої є:

•      процес тіньової приватизації;

•      банківсько-кредитна діяльність;

•      тіньова економіка;

•      політична влада як головний економічний ресурс, що дає можливість витягувати надлишковий прибуток.

Генетичною основою нашої олігархії стала, в основному, колишня партійнорадянська номенклатура, яка змогла на початку процесу трансформації утримати доступ до фінансових ресурсів і здійснювати контроль за ключовими сферами економічної діяльності.

Морально-психологічна основа олігархії — це, по-перше: зарозуміле ставлення до громадян, уседозволеність і нехтування законами; по-друге, прагнення збагачення як головний сенс життя. Панування олігархії в соціально-економічному житті суспільства призводить:

•      до зниження ефективності економіки внаслідок браку стимулів до зростання;

•      утрати конкурентоспроможності нашої економіки;

•      несумлінної конкуренції, ліквідації фірм, що не співробітничають із владою;

•      стримування розвитку середнього й малого бізнесу;

•      консерватизму в економіці — збереження становища «статус-кво».

Тож, олігархія виступає як найконсервативніша частка суспільства, що «приватизувала» не тільки економіку й політику, а й зазіхає на нашу свідомість — через монополізацію засобів інформації і маніпулювання суспільною свідомістю, адже формою суспільної свідомості бюрократії є демагогія абсурду.

Засобами боротьби з олігархією можуть бути:

•      детінізація і легалізація економіки;

•      проведення адміністративної реформи;

•      податкова реформа з метою зведення фіскальної функції податків до мінімуму, а стимулюючої — до максимуму;

•      демонополізація економіки й розвиток конкуренції;

•      прозора приватизація із залученням іноземного капіталу;

•      усунення адміністративного свавілля в економіці;

•      формування середнього класу як основи громадянського суспільства й передумови до організації соціально-політичної і економічної стабільності суспільства.

Наслідок панування олігархії — брак політичної і управлінської економічної еліти, яка повинна відіграти визначальну роль у розвитку держави, розробляючи основні напрями розвитку країни, утілювати вищі цінності суспільства, бути культурною і науковою.

Конкретно говорити про соціальну стратифікацію України в майбутньому важко. Можна лише припустити, що в багатьох відношеннях вона буде схожою з сучасними розвиненими суспільствами.

 

Завдання до пункту 4:

 

Сьогодні ми можемо спостерігати, як в українському суспільстві швидко змінюється престижність різних професій та соціальних позицій. Наведіть приклади таких змін. Обґрунтуйте свою думку.

 

 

 

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

 

1.                      Що таке соціальна структура суспільства, її основні елементи?

2.                      На основі чого утворюються соціальні спільності?

3.                      Що розуміють під соціально-територіальною структурою суспільства?

4.                      Чим пояснюють природність і вічність існування нерівності американські соціологи Девіс і Мур?

5.                      В чому сутність соціальної мобільності?

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1.     Социологический справочник.— Киев, 1990.

2.     Социология. Наука об обществе. Учебное пособие для студекгов высших учебных заведений / Под ред. В.П.Андрущенко.— Харьков, 1996.

3.     Якуба О.О. Соціологія.— Харків, 1996.