ЛЕО ПЕРУЦ ЯК МАЙСТЕР “МАГІЧНОЇ” ЛІТЕРАТУРИ

Посібник

 

 

 

Тема

 

 

ЛЕО ПЕРУЦ ЯК МАЙСТЕР “МАГІЧНОЇ” ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП …….……………………………………………………………………………….

 

РОЗДІЛ 1. ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ЯК ВИД МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1.1. Поняття та особливості художнього перекладу …………………………………….

1.2. Способи і труднощі перекладу художньої літератури …………….………………..

1.3. Переклад реалій у художньому тексті: власні назви, побутові реалії, фразеологізми …………………………………………………………………………..…

Висновки до першого розділу …………...……………………………………………..

 

РОЗДІЛ 2. ЛЕО ПЕРУЦ ЯК МАЙСТЕР “МАГІЧНОЇ” ЛІТЕРАТУРИ

2.1. Життєвий і творчий шлях Лео Перуца …………………….……………………….

2.2. Особливості “магічного реалізму” в творчості письменника …………………….

2.3. Роман “Nachts unter der steinernen Brücke” як зразок “магічної” літератури……… ……………………………………………………………………………………….…….

Висновки до другого розділу ………………………………………………………….

 

РОЗДІЛ 3. ТЕМАТИКА, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ХУДОЖНІЙ СВІТ РОМАНУ “NACHTS UNTER DER STEINERNEN BRÜCKE”

3.1. Історичний контекст і тематика роману ……………………………..……….……

3.2. Проблематика твору: людські долі в контексті історії …………………………...

3.3. Символіка та міфопоетика роману …………………………………………….…..

Висновки до третього розділу …………………………………………………….…..

 

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕКЛАД РОМАНУ ГАЛИНИ ПЕТРОСАНЯК: ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

4.1. Лінгвістичні та стилістичні особливості перекладу Галини Петросаняк ……….

4.2. Специфіка відтворення магічного реалізму в перекладі ………………………….

Висновки до четвертого розділу ………………………………………………………

 

ВИСНОВКИ …………………………………………….……………………………….

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………………….

 

 

 

 

 

ВСТУП

Художній переклад посідає особливе місце у світовому культурному процесі, оскільки саме через нього здійснюється діалог між національними літературами, розширюються межі духовного досвіду людства, формуються нові смисли та інтерпретації. Переклад є не лише мовним актом, а й складною формою культурної медіації, завдяки якій здійснюється обмін цінностями, традиціями та ідеями між народами. У сучасних умовах глобалізації, коли культурна комунікація набуває планетарного масштабу, роль перекладу як засобу міжкультурного порозуміння суттєво зростає. Саме перекладач виступає посередником між автором і читачем, творцем нового художнього тексту, який має не просто відтворити зміст, а передати атмосферу, стиль і естетичну енергію оригіналу.

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю осмислення художнього перекладу як явища, що об’єднує літературознавчий, лінгвістичний і культурологічний аспекти. У центрі уваги сучасного перекладознавства перебуває проблема адекватності й художності перекладу, відтворення національно-культурних реалій, емоційно-образної структури оригіналу, особливостей авторського ідіостилю. Ці питання особливо загострюються у процесі перекладу текстів, належних до феномену «магічного реалізму», де поєднуються реальне й фантастичне, історичне й міфологічне, документальне й символічне. Саме таким є творчий доробок Лео Перуца – австрійського письменника єврейського походження, одного з найяскравіших представників «магічного реалізму» у німецькомовній літературі першої половини ХХ століття.

Роман Лео Перуца «Nachts unter der steinernen Brücke» («Вночі під кам’яним мостом») є унікальним художнім явищем, у якому поєднано історичну правду, легенди старої Праги, філософські роздуми про долю людини і народів. Автор вибудовує багатошарову оповідь, де історичні події XVI століття (правління Рудольфа II) переплітаються з містичними мотивами, а образи реальних осіб – з фантастичними фігурами, що уособлюють вічні духовні пошуки людства. Саме ця багатоплановість і художня складність робить твір особливо цікавим об’єктом для перекладацького аналізу, адже перед перекладачем постає завдання не лише адекватно відтворити зміст, але й передати атмосферу «празької містики», притаманну оригіналові.

Об’єктом дослідження є роман Лео Перуца «Nachts unter der steinernen Brücke», а предметом – особливості його українського перекладу, виконаного Галиною Петросаняк. У цьому перекладі важливо простежити, яким чином відтворено мовну, культурну та символічну палітру твору, наскільки перекладачці вдалося передати складну гру значень, алюзій та інтертекстуальних натяків, характерних для прози Перуца.

Метою дослідження є комплексний аналіз художнього перекладу роману Лео Перуца в українському перекладі Г.Петросаняк з урахуванням лінгвістичних, стилістичних і культурологічних аспектів. Для досягнення цієї мети необхідно виконати такі завдання:

З’ясувати сутність поняття художнього перекладу як виду міжкультурної комунікації.

Охарактеризувати основні способи і труднощі перекладу художніх текстів.

Визначити особливості відтворення реалій, власних назв і фразеологізмів у перекладі.

Дослідити творчість Лео Перуца в контексті традиції «магічного реалізму».

Проаналізувати тематику, проблематику та художній світ роману «Nachts unter der steinernen Brücke».

Виявити специфіку перекладацьких рішень Г.Петросаняк та охарактеризувати їхній вплив на сприйняття оригіналу українським читачем.

Наукова новизна дослідження полягає у спробі цілісного аналізу українського перекладу роману Лео Перуца в аспекті інтерпретації «магічного реалізму» як художнього феномену. Уперше здійснено системне зіставлення перекладацьких стратегій із домінантами авторського стилю письменника, а також розкрито культурно–прагматичні особливості перекладу.

Теоретичну основу роботи становлять праці українських і зарубіжних учених у галузі теорії та практики перекладу (І.Корунець, Р.Зорівчак, О.Воловик, С.Денісова, Л.Бархударов, В.Комісаров, Г.Томахін та ін.), дослідження з теорії інтертекстуальності та герменевтики (М.Бахтін, Г.-Г.Ґадамер), а також літературознавчі студії про феномен «магічного реалізму» (Ф.Кафка, Г.Ґрасс, М.Павич, У.Еко).

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів у курсах практичного перекладу, порівняльного літературознавства та культурології, а також у підготовці фахівців–філологів, перекладачів і редакторів. Одержані результати можуть бути корисними при подальших дослідженнях творчості Лео Перуца, аналізі німецькомовної літератури ХХ століття та вивченні перекладацьких стратегій при передачі явищ магічного реалізму.

Структура магістерської роботи зумовлена логікою наукового дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. У першому розділі розглядаються теоретичні засади художнього перекладу як виду міжкультурної комунікації. У другому – проаналізовано творчість Лео Перуца та особливості його стилю. Третій розділ присвячено дослідженню тематико-проблемного спектра роману. У четвертому розділі розглянуто специфіку перекладу твору Галиною Петросаняк.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ЯК ВИД МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1.1. Поняття та особливості художнього перекладу

Сучасна культура будь-якої країни немислима без перекладу художніх творів. Безсумнівно, художні твори не тільки наводять мости взаєморозуміння між різними народами та примножують їхні культурні досягнення, а й сприяють ідейному, тематичному та жанровому багатству літератури та культури. Літературний переклад – досить складне і багатогранне явище, що належить до різних галузей людської діяльності і пов'язане з різними лінгвістичними та гуманітарними науками, тому його функціональне навантаження в сучасній науці дуже широке. Крім класичної тріади інформаційних, у процесі розвитку перекладознавства додалися естетичні та виразні, творчі, культурні, освітні, державотворчі або «самостверджувальні» функції – такі, як збереження культурних досягнень країни в найскладніші періоди її виживання та постановка її мови в рівні умови з іншими мовами.

Художній переклад є складним видом перекладу, який охоплює передачу змісту літературного твору з однієї мови на іншу із збереженням його естетичних, емоційних та культурних складових. Це може включати переклад романів, поезії, драматичних творів, пісень та інших текстів, які потребують точного відтворення стилю і змісту.

Художній переклад є не лише мовним, а й культурним процесом, який вимагає високого рівня знань, інтуїції і креативності перекладача. Це складний вид діяльності, що сприяє міжкультурному діалогу, популяризації літератури та глибшому розумінню інших культур.

Складність художнього перекладу полягає у тому, що в ньому беруть участь щонайменше троє людей – письменник, перекладач і читач, кожен з яких відіграє особливу роль. Процес перекладу прози і поезії – це воістину творче завдання і мистецтво, і перекладач стикається зі значною кількістю перекладацьких проблем, розв'язання яких потребує найвіртуознішої майстерності. Текст художнього твору є особливим як за своєю мовною структурою, так і за літературними компонентами, які, взаємодіючи, створюють єдиний живий художній організм – художній текст. У вітчизняному та зарубіжному перекладознавстві неодноразово розглядалися такі питання, як одиниця перекладу, спосіб передання стилістичних, лексичних і семантичних одиниць, етнокультурні особливості вихідного тексту, з'ясування ролі перекладача в процесі перекладу й визначення специфіки таких видів перекладу, як поезія та проза, тоді як граматичні аспекти вивчено лише в малому ступені.

На думку С.Денісової, на сучасному етапі в перекладознавстві переважає теоретичний плюралізм, теорія перекладу не збагачується новими відкриттями, відсутні праці, що мають наукову новизну: «За майже 40 років перекладознавство не зробило жодного кроку, не досягло жодного прогресу» [11, с.55]. Справді, дослідники, які вивчають особливості художнього перекладу, часто зосереджуються на одному конкретному явищі перекладу й ігнорують функціональну значущість іншого. Тому в центрі уваги лінгвістики перебуває мовне оформлення перекладу відповідно до вихідного тексту на різних структурних рівнях (лексичному, морфологічному, стилістичному, фонетичному, синтаксичному тощо). У 7080-ті роки XX століття переклад сприймали як структуроване/неструктуроване «мовотворення», яке змінює план виразу та зберігає смисл, що й було зроблено (наприклад, Л.Черняховська, Л.Бархударов, В.Комісаров та ін.). Хоча образність є однією з відмінних рис художніх текстів, лише зрідка згадувалися засоби відтворення художнього образу твору (не кажучи вже про єдність змісту і форми).

Такий підхід ускладнює розуміння самого поняття «одиниця перекладу» або «художній переклад», оскільки В.Копітаров запропонував використовувати термін «одиниця перекладу» (транслатема) для позначення одиниці перекладу, в якій повністю дотримані структурні та мовні елементи художнього тексту (включно з образами).

 При цьому межі цієї одиниці визначаються жанровими особливостями тексту. Таким чином, сам літературний переклад розуміється як особливе явище, що має двоїсту природу. А саме, він «одночасно естетичний і лінгвістичний, оскільки є засобом вираження сутності літературного твору» [21, с.13] О.Лінтова трактує двоїсту природу літературного перекладу з погляду комунікації в літературній сфері: «З одного боку, він є продуктом міжлітературної комунікації і водночас багато в чому визначає і детермінує її» [14, с.147]  думку М.Александровича, визначення художнього перекладу має враховувати три взаємопов'язані галузі  лінгвістичну, інформаційну та психологічну  і тому художній переклад має «здійснюватися з урахуванням загальних стилістичних норм мови перекладу Помилково ототожнювати художній переклад із літературним перекладом, який «враховує загальні стилістичні норми мови перекладу» [1, с. 226]. Як одиницю перекладу (точніше, концептуального аналізу перекладу) він пропонує використовувати поняття «концепт», тобто «індивідуальний образ фрагмента дійсності, зумовлений соціокультурними факторами і виражений мовою» [1, с.226], оскільки його особливість полягає в лінгвістичній природі, яка оскільки дає змогу розв'язувати проблеми розуміння та інтерпретації [1, с. 226]. Цей лінгвістичний аспект поглиблює Р.Джваршеішвілі, який спирається на теорію емоцій і акцентує увагу на психологічних чинниках у процесі перекладу. Іншими словами, згідно з теорією К.Осгуда, кожне слово має емоційний компонент і відображає реакцію суб'єкта у вигляді певної емоції [13, с.78].

Таким чином, суть теорії емоцій полягає в тому, що значення слова, яке використовується для вираження суті образу, додає до контексту певний настрій, почуття чи емоцію, які супроводжують назване цим словом значення в реальності. Семантико–емоційний настрій тексту необхідно враховувати, тому що експериментально доведено, що зміни емоційної складової залежать від відношення, створюваного контекстом. Однак для досягнення високих результатів під час перекладу літературних творів одного цього фактора недостатньо, необхідно максимально точно відобразити форму і суть твору.

О.Воловик і В.Погрібна описують художній переклад як «відтворення особливостей іншомовного художнього тексту в нерозривній діалектичній єдності його змісту і форми, що відтворюються рідною мовою» [6]; О.Павленко вважає, що порівняльне перекладознавство надає більше можливостей для вивчення особливостей і сутності художнього перекладу, ніж лінгвістика. Він розглядає переклад через призму герменевтики. Перекладач має створити певні умови та врахувати різноманітні чинники, щоб створити «третій вимір», який зберігає сенс вихідного тексту та створює новий інтерпретувальний текст, адекватний переклад. О.Шевченко описує процес перекладу як «знаходження відповідностей між різними категоріями вихідного і перекладного текстів». . називає наявні концепції моделей перекладу  ситуативну, семантичну, психолінгвістичну, трансформаційну, комунікативну та інформативну, кожна з яких посвоєму описує процес перекладу, розставляючи пріоритети. Беручи до уваги всі ці моделі, автор пропонує своє бачення перекладу: «Шляхом відповідної трансформації мовних структур і значень (смислів) на відповідному (міжмовному) рівні іншою мовою передається основна інформація (як стала, так і необхідна фонова) та її герменевтична функція (стиль твору, відтворення форми твору (композиційної ситуації ПП(первинний (першотворний) текст) через відповідне передання твору (виражену через твір)» [39, с. 33].

Таке трактування процесу перекладу не бере до уваги автора як справжнього автора твору, перекладача як безпосереднього творця цього процесу, а також переклад як засіб комунікації між літературами та культурами. У перекладній мові художнього тексту перекладач також відтворює культуру та її особливості, характерні для оригінального тексту. Тому логічно визнати переклад культурним обміном, а мову  частиною культури: «переклад переходить не лише в іншу мовну систему, а й в іншу культуру»  [16, с.117];  думки дотримується і М.Шемуда: «Художній переклад  це завжди взаємодія та взаємовплив культур, до яких належать початковий і перекладний тексти. Цей вплив не може бути зведений тільки до взаємодії мов, він поширюється на всі сторони життя, відображені в художньому творі, на особливий національний колорит, притаманний твору, на національну своєрідність оригіналу» [40, с.164].

Прийоми відтворення культурно–історичної дійсності проявляються на різних мовних рівнях – від лексичного до стилістичного. Вибір мовних засобів для відтворення змісту і форми оригінального тексту нерозривно пов'язаний з точністю, еквівалентністю і достовірністю перекладу. Сучасні перекладознавці під час трактування цих понять намагаються об'єднати щонайменше дві термінологічні системи – літературознавчу та лінгвістичну. У більшості випадків поняття еквівалентності вихідного та перекладеного текстів балансує між двома позиціями: співвідношенням повноти й точності змісту як домінанти вихідного та перекладеного текстів або відносно рівним збереженням у перекладацькому тексті змістовної та семантичної, стилістичної, синтаксичної, функціональної та комунікативної інформації вихідного тексту. Існують дві позиції. Релевантність має визначатися «близькістю оцінки адресатом змісту тексту і відповідністю цілям перекладача» [33, с. 227].

Ю.Кищенко визначає поняття точності в перекладі як « … максимальне наближення до вихідного тексту в передаванні як його змісту, так і форми при збереженні всіх норм мови, якою зроблено переклад» [19, с.7]) і стверджує, що точність і буквалізм – не тотожні поняття. Точність може бути досягнута також за рахунок метафор, точного передавання реалій життя, ідеального володіння мовою, щоб «кожна фраза, кожне речення після перекладу відповідали нормам мови перекладу» [18, с.5]; авторської деталізації, розуміння і вивчення мовних засобів, використаних для створення художнього образу, як правило, використання замін на граматичному, лексичному і синтаксичному рівні. Поняття точності в перекладі тісніше пов'язане з поняттям достовірності, тому що має схожі ефекти і функції [18, с.8].

Суть проблеми перекладу полягає в умінні виокремити найважливіші елементи, не захоплюючись несуттєвими, щоб не втратити гармонію тексту, національну ідентичність, образ і авторський стиль [6]. Для визначення еквівалентності та релевантності перекладу необхідно порівняти його з оригінальним текстом на всіх структурних лінгвістичних і творчих рівнях. Дослідники Т.Корольова, Ж.Логвіна та Т.Таркан у праці «Оцінка якості перекладів художніх текстів» встановили, що без порівняння з оригінальним текстом та без Вони порушують питання щодо оцінювання перекладів без співставлення з оригінальним текстом і без чіткої системи критеріїв оцінювання якості перекладу.

Якість перекладу розуміють як критерій, що складається з опозиції адекватності/неадекватності перекладу: «Якість перекладу визначається ступенем семантичної близькості перекладеного та вихідного текстів, жанровою та стилістичною спорідненістю вихідного та перекладеного текстів, а також прагматичними чинниками, що впливають на вибір варіантів перекладу» [22, с. 89]. Ці аспекти визначають критерії оцінювання якості перекладу. Водночас поняття перекладацької еквівалентності викликає чимало суперечок. Це пов'язано з тим, що цей критерій робить більший акцент на сформованих відносинах між учасниками процесу перекладу як міжмовного комунікативного акту. Іншими словами, якщо переклад задовольняє критеріям еквівалентності та валідності, то він задовольняє лише валідності або еквівалентності, відповідно, тоді як інше виражається формально [22, с. 12, 89]. Критерій точності також сприймається як хиткий. У зв'язку з цим авторка пропонує врахувати різні наукові позиції та виробити більш точні критерії оцінки «з одного боку, для перекладу певних типів вихідних текстів, а з іншого – для різних видів перекладацької діяльності» [22, с. 90]. Отже, критерії мають ґрунтуватися на тексті (вочевидь, жанровому) й особливостях діяльності перекладача, а відповідно, і на всьому, що з ним пов'язано: свідомо чи інтуїтивно відтворюваному продукті, художньому перекладі та творчому процесі його створення. Найбільш об'єктивним критерієм є «еквівалентність вихідного тексту і перекладу», яка ґрунтується на формальній, а не динамічній еквівалентності.

Перша важлива тим, що зберігає смисл вихідного тексту, граматичні, стилістичні та лексичні особливості мови, значущі для перекладача, а також обрані ним стратегії й тактики; К.Леонтьєва в низці праць акцентує увагу на ролі перекладача в процесі перекладу та формулює поняття мовної особистості в теорії перекладу Вона стверджує, що перекладач  це «людина», яка відповідає за переклад тексту. Таким чином, на її думку, перекладач виконує функцію цензури і виступає як посередник між двома суспільствами і культурами [30, с. 257]. Таким чином, у процесі перекладу перекладач, обираючи перекладацьке рішення, свідомо чи несвідомо керується власними ідеологічними фільтрами, притаманними його суспільству та культурі, що, своєю чергою, впливає на цінність перекладеного твору, який уже не розглядається як ціннісно-нейтральний. Така позиція підтверджує важливість цінностей перекладача в процесі перекладу.

Найскладнішим у перекладі, на думку дослідників, є передача художньої образності та характерного мовлення персонажів, яке, за словами О.Андростюк, «характеризується контекстуальністю, насиченістю дискурсивними знаками, ґендерно та соціально маркованою лексикою, а також явищем елементарності, що є особливістю діалогічного усного перекладу» [3, с.1]. [3, с.35] як найпроблемніший, і тому презентує алгоритм перекладу діалогічного розмовного мовлення в художніх текстах, описуючи та зіставляючи дискурсивні знаки на різних рівнях тексту.

Проблема художнього перекладу як продукту міжмовної та міжкультурної комунікації часто пояснюється розподілом текстів на жанри; Ю.Кищенко вважає, що поділ на художню та нехудожню літературу умовний. Це пов'язано з тим, що художні тексти можуть містити суто інформаційні елементи, які не можуть бути передані в художньому перекладі. Ігнорувати жанрову специфіку в процесі перекладу практично неможливо. Це пов'язано з тим, що, особливо в драматургії, одним із засобів створення художнього образу є діалог, тому він має бути пріоритетним для перекладача. Т.Андрієнко виявила, що для збереження мовних особливостей персонажів та акторів перекладачі часто вдаються до граматичних та фонетичних помилок в іноземних мовах. Він виявив, що вони передають акценти. Цікаво, що він вказує на підхід, який використовується під час перекладу слів, яких немає в мові, бо вони були створені автором: «переклад на основі ресурсів мовою перекладу, іноді з використанням транскрипції або транслітерації, додаванням коментарів і виносок», що «полегшує сприйняття, але може призвести до викривлення авторських намірів» [2, с. 16].

Найприйнятнішим способом вираження мовних особливостей персонажів є стратегія відчуження, тобто використання іноземних слів із подальшим тлумаченням або без нього; схожої думки дотримується М.Денисенко, який стверджує, що діалог є спонтанним та емоційно насиченим, а отже, літературним за побудовою фрази. Він підкреслює, що під час побудови фраз недоречно слідувати мовним нормам, оскільки вони спонтанні й емоційні. На відміну від української мови, в англійській синтаксична інверсія є радше експресивним акцентом, підсумовує дослідниця. Особливості та проблеми художнього перекладу часто пов'язані з його функціональним навантаженням. Тобто вони виявляються під час протиставлення художніх і нехудожніх текстів тією чи іншою мірою через їхні функції. О.Воловик і В.Погрібна зазначають, що в художньому перекладі є функції, які постійно змінюються; О.Лінтовар також визнає творчу функцію, але інформаційна функція опосередковує інтерпретаційну, тобто пов'язану із взаємним обміном та збагаченням культури й літератури [14, с.147]. Більшість учених вважають усі ці позначення синонімами, або пояснюють різницю частково еквівалентністю, точністю, достовірністю, або функціональним навантаженням чи призначенням (як оригіналу, так і перекладу), або особливостями художнього тексту. Певною мірою характер відмінності залежить від змісту та форми тексту.

Так, І.Корунець розрізняє літературний переклад і літературнохудожній переклад. Основна мета літературного перекладу  достовірно передати художні засоби оригінального твору. В.Будні та М.Ільницький, перераховуючи категорії перекладу, зазначають науковий, технічний, діловий і художній. Таким чином, в основі такого визначення перекладу лежать художні якості твору: «Художній (літературний) переклад  це відтворення художнього тексту іншою мовою з максимальним збереженням його художніх якостей» [4, с.81]. Іншими словами, переклад має бути визнаний і оцінений як художній, так само як і сам художній твір.

У пошуках чіткіших критеріїв художності перекладу особливий інтерес представляє літературна праця Т.Вірченко і Р.Козлова про ознаку «художності» в літературному плані. Запропоновані критерії художності певною мірою можуть бути прийняті і в художньому перекладі. Поняття «художній» і «артистизм» можуть використовуватися як синоніми стосовно особливого виду людської діяльності, насамперед діяльності автора, і диференціюватися стосовно адресата. Якщо перекладач визнається основним читачем оригіналу і творцем оригінального твору за посередництвом перекладознавства, то його діяльність набуває художньотворчих характеристик, якщо ж твір як результат діяльності  переклад  також передає художні якості (чесноти) оригінального твору, то він може набувати обидвох характеристик Перший критерій творчості зумовлений тим, що твір мистецтва має бути цілісним і добре організованим, тобто бути продуктом творчої діяльності людини, а отже, його автором. Такий критерій повністю відповідає художній якості перекладу. Це пов'язано з тим, що, розпізнаючи твір, перекладач «відходить не тільки від своєї суб'єктивності, а й від суб'єктивності автора» [5, с. 156] і створює новий твір мистецтва, а отже, виступає в ролі творця нового твору мистецтва.

На думку І.Лімборського, у процесі перекладу художнього тексту перекладач описує особливості реальної або вигаданої дійсності, змальованої автором, і обирає лише найточніший спосіб передачі цієї дійсності. З одного боку, перекладач має дотримуватися адекватності, яку деякі перекладознавці ототожнюють із точністю. З іншого боку, кількість інтерпретацій перекладача та кількість інтерпретацій отримувача перекладу може бути необмеженою. Перекладач умовно є читачем, як і будь–який інший читач, оскільки «на читача покладено активну функцію, пов'язану з розвитком і переосмисленням смислу тексту, що залежить від уяви читача та багатьох позалітературних чинників, таких як досвід, культурне середовище рецепції, контекст і традиція» [32, с.17]. Він (хто? Перекладач?) розробив власну модель інтерпретації, в якій «важливо досліджувати різницю між “доступною” семантикою, що ґрунтується на звичних конвенціях мови, та художнім змістом, закладеним у конкретному літературному тексті, що несе в собі можливість багаторівневої інтерпретації й переінтерпретації».

Можемо виокремити такі особливості художнього перекладу:

1. Передача стилю автора: Художній переклад вимагає від перекладача глибокого розуміння манери письма автора. Наприклад, роботи Ернеста Хемінгуея з його простим і лаконічним стилем повинні зберігати таку ж стислість і виразність в перекладі.
2. Збереження емоційного впливу: Емоції, які викликає оригінальний текст, повинні бути передані максимально точно. У поезії, наприклад, лірична атмосфера і ритм тексту мають бути збережені.
3. Культурний контекст: Твір завжди створюється в рамках певної культури, і перекладач повинен бути знайомий із культурними особливостями як оригінального, так і цільового тексту. Наприклад, традиції, звичаї або історичні події, згадані в тексті, можуть вимагати пояснення або адаптації.
4. Багатозначність і символізм: Літературні твори часто насичені символами або метафорами, які мають своє культурне або мовне значення. Наприклад, переклад образів, таких як "білий кит" у "Мобі Дік" Германа Мелвілла, може варіюватися в залежності від інтерпретації символу.

Один і той самий художній текст може бути перекладений невизначеною кількістю перекладачів, але при цьому інтерпретуються різні суть, зміст, поетичні засоби й стратегії, що розрізнятимуться. Проте перекладач сам вирішує, наскільки глибоко він може зануритися у творчий процес і які засоби обрати, щоб відобразити глибину художніх намірів автора, залежно від умов і результатів перекладу.

Критерії художності перекладу як продукту творчої діяльності перекладача, імовірно, мають ґрунтуватися на всіх чинниках, що впливають на процес створення перекладу як твору мистецтва. Також очевидно, що до літературного перекладу та художніх творів не можна підходити з одними й тими самими критеріями, бо втрачається частина інформації (зокрема й художньої). Той факт, що це художній текст, не гарантує художньої якості перекладу. Письменник – художник, твір із вигаданими характеристиками; перекладач – читач – художник; читач – реципієнт. За цих умов переклад може бути оцінений за критеріями художньої якості твору мистецтва і визначити своє місце в системі художніх цінностей.

 

1.2. Способи і труднощі перекладу художньої літератури

Художній переклад прози та поезії – це справжнє мистецтво і творчий процес. Перекладачі художніх текстів подібні до письменників, які створюють книги для своїх читачів. Художній переклад повинен бути виконаний таким чином, щоб повністю зберегти настрій твору та авторський стиль. Тому основною метою художнього перекладу є збереження ідіостилю. Ідіостиль (індивідуальний стиль) – це система змістовних і формальних мовних особливостей, характерних для творчості конкретного автора, що робить авторську манеру вираження мови, втілену в цих творах, неповторною. Визначити індивідуальні риси стилю письменника практично неможливо без більш–менш широкого порівняння: 1) літературної мови часу письменника як норми, на тлі якої тією чи іншою мірою можна виявити специфічні риси своєрідності; 2) манери письма письменника в цілому, яку можна порівняти з літературною мовою часу письменника; 3) індивідуальних особливостей стилю автора, що виявляються у доборі лексики, синтаксичних конструкціях і засобах художньої виразності.

Без такого порівняння неможливе серйозне вивчення стилю письменника. Індивідуальний стиль письменника – це не просто сума специфічних мовних особливостей, а взаємопов'язана система мовних засобів і відповідність їх способу вираження і змісту. У своїй перекладацькій роботі перекладачі творчо вирішують різноманітні художньо–стилістичні завдання, такі як гра слів, стійкі звороти, гумор, але, на відміну від письменників, вони не створюють персонажів, не описують їхню зовнішність або послідовність подій. Вибір лексики, наприклад, є власністю автора (літературна, сучасна, діалектна, лайлива). Тому необхідно враховувати співвідношення між цими особливостями і функціями та нормами мови оригіналу і мови перекладу. Хоча створення перекладу художнього тексту нерозривно пов'язане зі знанням життя, побуту, соціального середовища, історичних періодів тощо, не слід забувати, що, як кажуть перекладознавці, переклад повинен максимально наближатися до тексту оригіналу.

У художніх творах, на відміну від інших, домінує одна комунікативна функція – художньо–естетична. Основною метою художніх творів є створення певного естетичного впливу та художнього образу. Ця естетична спрямованість відрізняє художнє мовлення від інших мовленнєвих комунікативних актів, в яких інформаційний зміст є первинним і самостійним [2, с. 145].

 Переклад – це мистецтво, а раз так, то перекладач повинен мати письменницький талант. Хоча мистецтво перекладу має свої особливості, письменник як перекладач має набагато більше спільного з автором оригіналу, ніж відмінностей. Як і письменник, перекладач потребує багатого життєвого досвіду, постійно поновлюваного накопичення вражень. Мова перекладача, як і мова автора оригіналу, складається зі спостережень над мовою місцевого населення та літературною мовою краю в її історичному розвитку. Етнічність досягається завдяки точному відтворенню портретів, особливостей побуту, способу життя, інтер'єрів, звичаїв, відтворенню місцевого ландшафту та відродженню народних вірувань і обрядів.

Переклад – справа не з легких, і це можна підтвердити прикладами художнього перекладу: є старий анекдот про семінариста, який повинен був перекласти латинський текст «Spiritus quidem promptus est, caro autem infi rma». Семінарист переклав євангельський вислів «дух бадьорий, а плоть немічна» наступним чином: «вино добре, а плоть гнила» [24]. Такий переклад може вважатися правильним, оскільки лексико-семантичні зміни є невід’ємною частиною розвитку значення слів. Проте у даному випадку спостерігається інше явище — зрушення семантики, що призводить до зміни підтексту вислову. Одним із показників складності перекладеного тексту є неоднозначність значення. Тому перекладачеві, окрім знань, необхідні спеціальні навички для адекватного розуміння контексту та прагматичних відтінків.

Не викликає сумнівів той факт, що елементи фольклору, діалекту та сленгу часто сприймаються як такі, що не піддаються перекладу. До засобів подачі інформації в художньому перекладі належать: – алітерація – порівняння – метафора – авторські неологізми – фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні та повтори лейтмотивів – гра слів, заснована на багатозначності слова та активізації внутрішньої форми – іронія – назви людей і місць, «синтаксична специфіка вихідного тексту – діалект. Будь–який переклад, творчий процес, що характеризується індивідуальністю перекладача, але головним завданням перекладача є передача основних особливостей вихідного тексту і створення ідентичного художньо–емоційного враження, для чого перекладач повинен знайти оптимальні мовні засоби. Проте неможливо точно відтворити всі елементи урбаністичної форми. Деякі з них не представлені в тому ж вигляді, що і в оригінальному тексті, а замінені. На думку багатьох видатних дослідників [11], найкращий переклад може передбачати певні зміни порівняно з оригінальним текстом. Однак точність перекладу залежить від кількості таких змін. Адекватність перекладу залежить від того, щоб кількість таких змін була якомога меншою, але при цьому максимально точно передавала форму і зміст оригінального тексту. Перекладати художню літературу – непросте завдання. У романах використовуються образи. Образи створюються автором за допомогою різних мовних засобів, наявних у мові. Тому перекладач повинен ретельно вивчити кожну деталь, щоб переконатися, що в перекладі не пропущені важливі елементи, які становлять художню цінність твору, авторський стиль або індивідуальні особливості ідіолекту. Водночас перекладачі не повинні просто копіювати кожну деталь, якщо вона суперечить стилістичним чи іншим нормам мови. Перекладач має право використовувати заміни, які матимуть приблизно однаковий ефект. Деякі перекладачі–початківці схильні перевантажувати себе деталями при перекладі художньої літератури.

Це призводить до складних і безформних формулювань. Звичайно, природно намагатися передати всі відтінки оригінального тексту, але іноді акцент на головних моментах настільки великий, що нехтуються навіть другорядні. З'ясувавши поняття художнього перекладу і розглянувши процес, необхідно вказати на технічні засоби, якими користується перекладач в процесі перекладу, які складають основу будь–якого перекладу, в тому числі і художнього. Під час перекладу перекладач зближує дві мовні системи. По–перше, перекладач оцінює описовий, емоційний і смисловий план одиниці перекладу, відновлює ситуацію, описану в повідомленні, і зважує стилістичні ефекти. Перекладач обирає одне з рішень. Залишається лише перевірити оригінальний текст і переконатися, що жоден елемент не був забутий. На цьому процес перекладу завершується. Отже, ось деякі з технічних прийомів перекладу, якими користуються перекладачі в процесі переказу. Перераховані в порядку найпоширеніших перекладацьких проблем, вони можуть бути зведені до семи. Ці прийоми можна використовувати як окремо, так і в комбінації. Перш за все, варто згадати, що існує два методи, з яких перекладачі можуть вибирати: прямий переклад і непрямий переклад.

Звичайно, бувають випадки, коли вихідне повідомлення перекладається на мову перекладу, оскільки воно ґрунтується на паралельних категоріях і паралельних поняттях. Однак іноді необхідно визнати, що в мові перекладу немає відповідної одиниці, яку слід передати еквівалентними засобами, щоб забезпечити однакове враження від обох повідомлень. Бувають також випадки, коли структурні або метамовні відмінності унеможливлюють передачу певних наукових положень мовою перекладу. В інших випадках структурні або метамовні відмінності можуть унеможливити передачу стилістичних ефектів без зміни лексичного порядку або одиниць. Це метод непрямого перекладу. Методи 1, 2 і 3, описані нижче, є прямими методами, тоді як інші – непрямими.

Метод 1: Запозичення. Найпростіший метод перекладу – запозичення. Він може вирішити металінгвістичні проблеми перекладу. Перекладачі використовують цей метод, коли їм потрібно створити певні стилістичні ефекти. Наприклад, іншомовне слово може бути використане для додавання місцевого колориту, як–от «долар» чи «вечірка» в США або «текіла» в Мексиці. Існують також старі запозичення, які вже давно стали частиною лексичного складу мови і є загальновживаними. Інтерес для перекладачів становлять переважно нові запозичення. Серед них слід уникати семантичних запозичень. Загальними умовами для процесу запозичення є етнокультурна взаємодія в економічній політиці та культурно–побутові контакти між людьми, що належать до двох різних мовних спільнот. Такий контакт може бути широкомасштабним і тривалим, а може відбуватися через окремі прошарки суспільства і через письмову комунікацію.

Метод 2: Калькування. Це особливий спосіб запозичення. Запозичуються синтагми, а їх складові елементи перекладаються дослівно. Наприклад, додаючи до мови перекладу нові конструкції, такі як Science–fiction. Існують також старі, стійкі запозичення, про які я згадую мимохідь, оскільки вони можуть розвиватися семантично так само, як і запозичення. Для перекладача цікавіше створювати нові переклади, щоб уникнути запозичень. У таких випадках він може вдатися до словотвору на основі транскодування або використовувати гіпостазування (перехід від однієї частини мови до іншої).

 Метод 3: Прямий переклад. Прямий переклад означає перехід від мови оригіналу до мови перекладу і дозволяє перекладачеві створити правильний текст, просто забезпечивши дотримання основних норм мови. Розглянувши ці три методи, можна сказати, що вони є єдиними методами, які можна використовувати для перекладу, коли не задіяні стилістичні особливості вихідного тексту. За їх відсутності процес перекладу можна описати простою схемою «мова оригіналу» – «мова перекладу». Метод 3 недоцільно використовувати, якщо перекладацьке повідомлення: – передає інший зміст; – не має змісту; – структурно неможливе; – не має відповідної метамови в мові перекладу.

Метод 4: Транспозиція. Це перенесення слова з однієї частини мови в іншу або використання однієї частини мови як функції іншої. Цей метод можна використовувати як в межах однієї мови, так і в перекладі. У перекладі розрізняють два види транспозиції: 1) вимушена транспозиція і 2) добровільна транспозиція. Перекладачі використовують цей метод, коли в результаті виходить прийнятна за звучанням фраза або коли зберігаються стилістичні нюанси. Перетин елементів всередині фрази – це ще одна форма транспозиції.

Метод 5: Еквівалентність. Два тексти можуть описувати одну й ту саму ситуацію, використовуючи дуже різні стилістичні та структурні засоби. У цьому випадку ми говоримо про еквівалентність. В українській мові ми говоримо «боляче», а в англійській – «it hurts» або ж у німецькій „es tut weh“, „es schmerzt“. Еквівалентність є синтаксичною і стосується всього повідомлення. Іншими словами, більшість регулярно вживаних еквівалентних виразів є стійкими і належать до ідіоматичної категорії кліше, афоризмів та стійких словосполучень.

Метод 6: Адаптація. Цей спосіб підходить, коли ситуація, про яку йде мова, не існує в мові перекладу. Її передають за допомогою ситуації, яка вважається еквівалентною даній. Це окремий випадок еквівалентності, тобто ситуативної еквівалентності. Загалом, адаптація означає пристосування тексту до рівня здібностей одержувача, тобто створення тексту, який читач може зрозуміти без сторонньої допомоги. Конкретними прикладами є лінгвістична та етнічна адаптація, а також обробка текстів для дітей та неспеціалізованої аудиторії. Художня адаптація стосується спрощення образної системи і часто використовується, наприклад, для ознайомлення дітей зі складними літературними текстами.

Адаптація текстів для носіїв різних культур, тобто лінгвістична адаптація, має іншу природу. Переклад – це не спрощення граматичної чи лексичної структури тексту, а спосіб зробити іншомовні культурні реалії та мовні явища більш зрозумілими. Переклад належить до сфери генетичних контактів, оскільки він підтримує зв'язок між літературою однієї країни та літературою іншої. Однак художній переклад має подвійну природу. З одного боку, він є продуктом міжлітературної комунікації, а з іншого – суттєво впливає на міжлітературну комунікацію та визначає її.

Переклад виконує дві основні функції: інформування (посередництво) і творення. Іноді переклад має подвійну літературну приналежність, що можна спостерігати у слов'янських літературних спільнотах, особливо у східнослов'янських літературних спільнотах, чи інших спільнотах. У всіх цих випадках існують об’єктивні передумови для того, щоб перекладений твір функціонував у літературних системах двох або більше країн, набуваючи статусу подвійної або множинної літературної належності.

Така подвійна афіліація перекладу означає його одночасну приналежність до літератури мови оригіналу та літератури мови перекладу, що розширює межі культурного впливу твору. Хоч це явище не є надто поширеним, воно відіграє важливу роль у процесах міжкультурної взаємодії та формуванні спільного європейського літературного простору.

 

1.3. Переклад реалій у художньому тексті: власні назви, побутові реалії, фразеологізми

Проблема перекладу реалій актуальна з погляду мовних елементів, що відтворюють концепти, які не можуть бути зрозумілі з погляду імпліцитного світу чужої культури, стилістично важливого параметра тексту. Питання про те, як перекладачеві виявити та відтворити реалії в художньому тексті без втрати їхньої функції та художнього забарвлення, а також визначити оптимальний спосіб їхнього відтворення, також залишається відкритим.

Р.Зорівчак зазначає, що слово realia першопочатково було множиною жіночого роду пізньоатинського прикметника realis, що трансформувався в однину іменника [7, c. 46]. Згідно зі словниковим визначенням, реалія  це предмет, поняття або явище, характерне для історії, культури, побуту або укладу життя певного народу в країні, яке не зустрічається в інших місцях; це слово (зазвичай фраза, прислів'я або приказка), яке описує або містить такий предмет, поняття або явище. Аналіз наукової літератури показує, що термін «реалія» досить широко розповсюджений у лінгвістичній літературі як позначення дійсності, як ознака предмета реалії та як елемент словникового складу даної мови. У лінгвістичній літературі XIX  початку XX століття термін почали широко використовувати в менш точному значенні, як правило, як позначення матеріальних об'єктів або характерних національних звичаїв [7, с. 46]. У перекладознавстві «реалія» як термін з'явилася в 1940х роках.

Уперше цей термін було використано в роботі «Про літературний переклад» (1941) відомого фахівця А.Федорова, який використовував термін «реалія» для позначення не лексики, а об'єкта, характерного для конкретної держави. У своїх подальших дослідженнях залишався вірним цьому розумінню терміна «реалія». Хоча багато вчених давали визначення реаліям, ми вважаємо найповнішим і найзрозумілішим визначення болгарських дослідників С.Влахова і С.Флоріна: «Реалія  лексика, лексика, об'єкт конкретної держави». «Реалія  назва предмета, поняття або явища, що характеризує географічне середовище, культуру, матеріальний побут і соціальноісторичні особливості народу, держави, країни або племені. Це слово або словосполучення в просторіччі, яке відображає і, отже, несе в собі національний, регіональний або історичний колорит. Такі слова не можна перекласти «взагалі», бо вони не мають точної відповідності в інших мовах і потребують особливого підходу книжці С.Влахова і С.Флоріна «Неперекладне» реалію розглядають як одиницю національного колориту мови, і її особливості проявляються в перекладі У ній уперше було подано цілісну концепцію прояву цієї особливості в перекладі. Ця концепція болгарських науковців значно поглибила лінгвістичні та національні теорії реалій і збагатила категорії перекладознавства. І хоча автори визнають, що «безсумнівно, не на всі запитання вдалося відповісти, не всі запитання вдалося порушити», їм удалося привернути увагу до категорії «реальність», що «виявилася значно цікавішою і не такою спрощеною й однозначною, як уявлялося спочатку... вона виявилася набагато цікавішою» [3, с. 10]. Однак не всі вчені поділяють цю точку зору. Наприклад, А.Федоров зазначає, що питання про те, як слова можуть бути представлені як імена реальності, становить інтерес для загальної лінгвістичної теорії перекладу. Реальність  це позамовне поняття, тому що її не можна «перекласти» з однієї мови на іншу, як і все інше в природі» [13, с. 206].

 Для уточнення терміна фахівці пропонують розрізняти, з одного боку, реальність як об'єкт, пов'язаний з історією, культурою та економікою, і, з іншого боку, все, що пов'язане з культурою в широкому розумінні (предмети, функції, звички, факти поведінки тощо.

Концепти, що відображають дійсність, мають національний характер і належать до категорії безеквівалентної лексики; Е.Верещагін і В.Костомаров визначають слова, що слугують для вираження понять, які не існують в іншій культурі чи іншій мові, слова, які стосуються приватних елементів культури, слова, які не мають еквівалентів поза мовою, до якої вони належать, та визначення. Однак, оскільки реалії є частиною вихідного тексту, однією з умов адекватності перекладу є передача реалій у перекладацькому тексті. Реалії тісно пов'язані з культурою певної країни і часто використовуються в мові цієї країни, водночас будучи чужими для інших мов.

Основною характеристикою реалії є її колір. Під час перекладу реалії з однієї мови на іншу проблемою для перекладача є передача її кольору. Такий підхід до інтерпретації реалій відповідає концепції цього дослідження. Проблемі вивчення реалій та їхнього відтворення в перекладі присвячено чимало докладних і містких лінгвістичних і перекладацьких досліджень. Українські дослідники (наприклад, О.Кундзч, В.Коптлов, Р.Зорівчак, О.Чередниченко) на основі аналізу перекладів численних літературних творів показали, як можна подолати мовний бар'єр, зумовлений культурними відмінностями.

Однак роботи цих та багатьох інших лінгвістів не лише не охоплюють цю проблему, а й, навпаки, наочно демонструють потенціал для подальших досліджень. Р.Зорівчак зазначає, що «на відміну від інших лексиконів, на яких лежить печатка національної своєрідності, культурна інформація насправді “етнічно унікальна”. Якщо слово  це мікрокосм, що відображає певний фрагмент дійсності, правильне або неправильне уявлення про неї, то реалії вирізняються в цьому відношенні своїми етнокультурними елементами. І якщо в процесі перекладу відбувається зближення або зіткнення різних мовних систем, а також різних культур і цивілізацій, то під час перекладу реалій цей процес проявляється особливо яскраво» [6].

 Вона дає таке визначення реалії: «Реалія – це моно– і полісемічна одиниця, основне лексичне значення якої містить набір етнокультурної інформації, традиційно закріпленої за нею (у термінах бінарного порівняння) та чужої об'єктивній реальності мови–перекладача» [6, с. 58]. Авторка стверджує, що запропоноване нею визначення має на увазі, що поняття «реальність» – це мінлива і відносна категорія, що чітко проявляється при бінарно - контрастному зіставленні конкретних мов (і культур), і що ступінь реальності мови – джерела варіюється залежно від словникового запасу мови перекладу, особливостей матеріальної та духовної культури реципієнта, інтенсивності культурних та етнічних контактів відповідних мовних груп. Він пише, що це означає, що вона постійно змінюється залежно від [6, с. 58]. На думку вчених, виникнення реалій не залежить від наших вподобань, а зумовлене соціальними потребами та екстралінгвістичними чинниками. Реальність належить до диференціальних мовних явищ [7, с. 40].

Досліджуючи реальність з різних точок зору, ми дійшли висновку, що реальність найчастіше зустрічається в історичній белетристиці. Історична фантастика – це твір, що відтворює в художній формі певний період або час у минулому на основі історичного сюжету. В історичній белетристиці історична правда поєднується з вигаданою правдою, історичний факт – з вигадкою, реальні історичні постаті – з вигаданими, а вигадка – з обмеженнями того періоду, в якому її зображують [16, с. 608]. У лінгвістиці традиційно вважається, що саме жанр визначає структуру тексту та систему мовленнєвих форм, спосіб членування та зв'язку частин, характер художнього часу та особливості лексичного складу.

 На думку Л.Бурковської, найбільш об'єктивною і стійкою жанровою ознакою історичної белетристики є специфічний набір лексичних засобів. Оскільки жанровостильовою домінантою історичної белетристики є конкретна історична подія, лексика жанру історичної белетристики розглядається теоретиками як лексика, що маркує час, або «хронологічна лексика», як лексика, яка відбиває утилітарну спрямованість жанру на художнє зображення історичного минулого певного періоду, та представлена не лише архаїкою або історизм, або ж репрезентована історичною реальністю, слідом за Р.Зоівчак, розглядає історичну реальність як «семантичне значення “минуле”», але й «семантичними засобами, що супроводжують старіння...». Для них характерне значення 'минуле', що супроводжує старіння референта, відхід зі сфери активної соціальної практики позначуваного ним мовного колективу» [Згідно з концепцією Р.Зорівчак, до реалій належить не лише слово чи словосполучення на фонетичному рівні, а й фразеологічні одиниці, що є семантикою, а й фразеологічні одиниці, що семантично є історичними, побутовими та етнографічними реаліями.

Автор (хто саме?) наводить такі приклади: 'тримати скриню', 'попросити моголича', 'викласти рушник', 'дати (віддати) гарбуз' тощо. [6, с. 60]. Історичні реалії зазвичай не приписуються до певної лексичної групи, а враховуються з точки зору їхньої історичної актуальності для конкретного періоду. Тому переклад історичних фактів – це передача матеріального змісту цих слів разом з їхнім історичним забарвленням та іншими видами конотацій [3].

Таким чином, незважаючи на особливості багатьох визначень поняття «реальність», вони не витримують повної наукової критики і потребують уточнення та лінгвістичного осмислення. При визначенні поняття «реалія» як перекладацького терміна ми вважаємо за доцільне відштовхуватися від визначення реалії, запропонованого С.Влаховим і С.Флоріним, а також                           Р.Зорівчак.

Для перекладу географічних назв (топонімів), особливо назв, що мають культурноісторичне значення, імен історичних діячів, персонажів романів і фольклору, назв літературнохудожніх творів, національних історичних фактів та подій, назв національних офіційних установ тощо Г.Томахін використовував географічні терміни, що позначають особливості природного географічного середовища, рослинного і тваринного світу, державних установ, національного суспільнополітичного життя, права, військової справи, мистецтва, освіти, виробничих і промислових відносин.

Суспільнополітичне життя, право, військову справу, мистецтво, освіту, виробничі та промислові відносини, деякі слова (зокрема загальні терміни), які стосуються повсякденного життя, звичаїв і традицій, називаються «реаліями», тому що вони позначаються в номенклатурній лексиці. До реалій також належать цитати, фрази і вирази (реалії на рівні прислів'їв) [12, с. 8]; Е.Верещагін і В.Костомаров у своєму дослідженні використовують терміни «тло», «конотативні слова», «безеквівалентна лексика» та «слова з елементами культури» для опису країнових «реалій», позначаючи лексичні одиниці з характерними конотаціями, що відображають культурні особливості [72, с. 1215].

 

До перекладу реалій у художньому тексті відносимо:

• Власні назви:
  •   Транслітерація
  •   Транскрипція
  •   Культурна адаптація

Транслітерація: Ім'я "Johann Wolfgang von Goethe" перекладається як "Йоганн Вольфґанґ фон Ґете" українською, зберігаючи оригінальну форму.

Адаптація: У перекладі німецьких казок, таких як "Hänsel und Gretel", часто залишають оригінальні імена, але адаптують їх фонетично, як "Гензель і Ґретель".

•                   Побутові реалії:
  •   Тлумачення локальних понять
  •   Пояснення невідомих об’єктів чи звичаїв

Національні традиції:

Німецький "Oktoberfest" – це популярне свято, яке часто перекладається без змін, але додається примітка, щоб пояснити, що це свято пива.

Кулінарні страви

Наприклад, "Bratwurst" перекладається як "смажена ковбаса", що дає уявлення про суть страви, але не передає її локального значення для німецької культури.

Об'єкти побуту: Слово "Schultüte" (конус із солодощами, який дарують дітям у перший день школи) може залишитися в оригіналі з поясненням, оскільки такої традиції немає в Україні.

•                   Фразеологізми:
  •        Дослівний переклад (якщо можливий)
  •        Пошук аналогів у цільовій мові

 

 

 

Основні способи перекладу фразеологізмів/перекладацькі трансформації:

1. Повний (еквівалентний) переклад (використовується, коли в мові перекладу є фразеологізм із тим самим значенням та образністю):

• Сім п’ятниць на тиждень – Sieben Freitage in der Woche haben

• Купити кота в мішку – Die Katze im Sack kaufen

• Давати задню – Einen Rückzieher machen.

2. Частковий (аналогічний) переклад (Зберігається зміст, але дещо змінюються образи):

• Мати сім п’ядей у лобі – Ein helles Köpfchen haben (інший образ, але те саме значення)

• Як сніг на голову – Wie aus heiterem Himmel (інший вираз, інший образ, але схожа метафора.

3. Описовий переклад (Якщо в мові перекладу немає фразеологічного відповідника, значення передається описово):

• Грати першу скрипку – Die wichtigste Rolle spielen spielen (буквально: грати найважливішу роль)

• Ведмежа послуга – Eine gut gemeinte, aber schädliche Hilfe (буквально: добре задумана, але шкідлива допомога)

• Крокодилячі сльози – Geheuchelte Trauer (буквально: удаваний сум).

4. Дослівний (калькований) переклад (Фразеологізм перекладається буквально, але залишається зрозумілим у контексті):

• Der Teufel steckt im Detail – диявол ховається в деталях

5. Переклад із заміною національно–культурного компонента (Якщо оригінальний вираз незрозумілий для носіїв мови перекладу, його замінюють на схожий за змістом, але адаптований до культури):

• Die Eule nach Athen tragen – іти в Тулу зі своїм самоваром,

Язик до Києва заведе – У перекладі зникає слово «Київ»): «Wer nicht fragt, bleibt dumm.” “Mit Fragen kommt man weiter.”

 

Висновки до першого розділу

У першому розділі магістерської роботи художній переклад розглянуто як унікальний феномен міжкультурної комунікації, який відіграє важливу роль у поширенні літературних, історичних і культурних цінностей серед різних народів. На основі теоретичних досліджень визначено, що художній переклад є не лише технічним процесом передачі тексту з однієї мови на іншу, але й складною творчою діяльністю, яка спрямована на збереження і відтворення художнього стилю, емоційної наповненості та культурного контексту оригінального твору.

У підрозділі 1.1 детально розглянуто поняття художнього перекладу та його особливості. Встановлено, що художній переклад вимагає від перекладача глибокого розуміння як мови, так і культури обох сторін – мови оригіналу та мови перекладу. Одним із ключових завдань перекладача є забезпечення адекватності перекладу, яка передбачає не лише відтворення змісту, але й передачу авторського стилю, образності, естетичних та емоційних елементів тексту. Художній переклад також виконує важливу культурну функцію, оскільки дає змогу іншомовній аудиторії ознайомитися із літературними та культурними досягненнями народу, до якого належить автор твору.

У підрозділі 1.2 розглянуто основні способи і труднощі перекладу художньої літератури. Зокрема, підкреслено, що перекладач зіштовхується з низкою викликів, які пов’язані із необхідністю передати стилістичні, лексичні та культурні особливості оригінального тексту. Труднощі можуть виникати під час перекладу метафоричних виразів, символів, діалектизмів, гри слів або текстів, насичених багатозначністю. Крім того, переклад художньої літератури часто вимагає від перекладача обрання між буквальним і вільним підходом, залежно від потреби зберегти або зміст, або форму оригіналу. Важливим є також завдання збереження ритму, інтонаційного малюнку тексту, що особливо актуально у поетичних перекладах або творах, написаних у складному авторському стилі.

Підрозділ 1.3 був присвячений аналізу особливостей перекладу реалій у художньому тексті, зокрема таких елементів, як власні назви, побутові реалії, фразеологізми та інші культурно специфічні елементи. Встановлено, що реалії, будучи носіями унікальної культурної інформації, створюють значні труднощі для перекладача, оскільки потребують одночасного збереження автентичності тексту та забезпечення його зрозумілості для іншомовної аудиторії. Для цього перекладач використовує різноманітні стратегії, такі як транскрипція, транслітерація, пояснення або адаптація. Наприклад, при перекладі побутових реалій перекладач може адаптувати термін до культурного контексту мови перекладу або залишити оригінальну форму з відповідними поясненнями у тексті чи виносках. Подібний підхід сприяє забезпеченню балансу між передачею змісту та збереженням культурного колориту.

Таким чином, у першому розділі було доведено, що художній переклад є складним і багатогранним процесом, який вимагає від перекладача не лише знань мови, але й розуміння культурного контексту та творчого підходу. Саме художній переклад сприяє збереженню, відтворенню та поширенню культурного спадку, а також збагаченню міжкультурного діалогу. Перекладач виступає своєрідним «містком» між двома культурами, забезпечуючи адекватність та доступність тексту для читачів, які належать до іншої мовної спільноти. Це підтверджує важливість художнього перекладу як засобу міжкультурної взаємодії та літературного обміну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ЛЕО ПЕРУЦ ЯК МАЙСТЕР “МАГІЧНОЇ” ЛІТЕРАТУРИ

2.1. Життєвий і творчий шлях Лео Перуца

Лео Перуц  – австрійський письменник єврейського походження, один з представників літературного експресіонізму, який здобув світове визнання завдяки своїм оригінальним творам, що поєднують фантастику, містицизм, історію та психологію.

Лео Перуц народився 2 листопада 1882 року в Празі, в родині євреїв середнього достатку. Його батько, Йозеф Перуц, був комерсантом і володів текстильною фабрикою, а мати, Сара, походила з родини інтелігентів, що мала великий вплив на його раннє формування. Сім’я Перуца належала до культурно освіченого середовища, тому ще з дитинства Лео отримав доступ до великої кількості літератури та культурних впливів. Однак найбільший вплив на його подальший розвиток мали події та культурні рухи, що відбувалися в австрійському суспільстві в перші десятиліття XX століття.

Початкову освіту Перуц отримав в одній з празьких гімназій, де виявляв велику схильність до літератури і мистецтва, але не здобув атестата зрілості. Вже в юному віці він почав захоплюватися літературними творчими процесами і навіть брав участь у літературних гуртках та обговореннях серед однолітків, які сприяли розвитку його творчих навичок.

У 1899 році, коли Лео було 17 років, його родина переїхала до Відня. Це стало важливою віхою в житті майбутнього письменника. Перуц вступив до Віденської гімназії, однак і тут йому не вдалося здобути вищу освіту. Він був надто захоплений літературними, філософськими та мистецькими дослідженнями, що, за його словами, відволікало від серйозної академічної праці. Однак він не залишав спроб потрапити до кола віденських інтелектуалів, беручи участь у літературних вечорах, де розвивалися обговорення нових літературних течій, таких як експресіонізм, що згодом мали великий вплив на його творчість.

Попри відсутність формальної освіти, Перуц активно вивчав роботи письменників і філософів того часу. Його захоплення містикою, психологією, філософією, а також іншими культурними аспектами того періоду, допомогли йому сформувати свою власну ідентичність як автора. Втім, родина не підтримувала його вибір, очікуючи, що він продовжить роботу в сімейному бізнесі. Лео відмовився від цієї ідеї, вважаючи, що його покликання – це творчість, і став шукати свій шлях поза родинним підприємством.

Перуц здобув перший професійний досвід, працюючи в страховій компанії в Трієсті (1907 рік) Його робота в страхуванні дозволяла йому мати фінансову незалежність, але в той же час він не переставав займатися літературною творчістю, поступово знаходячи своє місце в австрійському літературному колі.

Протягом своїх ранніх років Перуц активно захоплювався різними видами мистецтва і культурними течіями, що дозволило йому розвинути свій інтелектуальний потенціал і створити унікальний стиль письма. Він був глибоко зацікавлений психологієюї, історією, містицизмом та філософією, що згодом відобразилось у його літературних творах. Творчість Лео Перуца поєднувала реалістичне з фантастичним, створюючи певний містичний і психологічний настрій у кожному його творі.

Літературна кар’єра Лео Перуца розпочалася в умовах інтелектуальної атмосфери початку XX століття, коли Відень став осередком для нових течій в літературі та мистецтві. Це був період розцвіту австрійського експресіонізму, символізму та модернізму, і Перуц, як частина цієї культурної еліти, поступово знаходив своє місце в літературному колі. Важливими аспектами його ранніх літературних кроків були пошуки власного стилю, поєднання історичних тем з елементами містики та психології, а також вплив соціокультурних процесів, що відбувалися в Європі того часу [36].

У 1907 році Перуц уперше заявив про себе як письменник, опублікувавши новелу «Смерть месира Лоренцо Барді», в якій поєднуються елементи психологічного аналізу і філософських роздумів. У творі мова йде про смерть персонажа, як про важливу подію, що розкриває глибокі аспекти людського існування та свідомості. Цей твір не став великою сенсацією, однак він був помічений кількома критиками, котрі відзначили стиль Перуца, здатність поглиблювати психологічні характеристики персонажів і вміло поєднувати реальність із елементами містики.

На ранніх етапах творчості Перуц не мав широкого кола шанувальників, але саме ці перші публікації стали основою для подальшого розвитку його творчої індивідуальності. Перуц вважав, що справжня література повинна бути не лише відображенням зовнішнього світу, а й проникненням у глибину людської психіки та внутрішнього життя персонажів, що стане однією з основних тем у його наступних творах.

Найбільш значущим твором на ранньому етапі кар’єри Перуца став роман «Третє ядро» (1915), який приніс йому більш широку популярність. У цьому романі він поєднує історичний контекст із фантастичними елементами, що відразу привернуло увагу читачів і літературних критиків. Події роману розгортаються в Мексиці в період іспанського завоювання ацтеків, однак Перуц використовує ці історичні події як тло для своїх роздумів про природу влади, людських пороків, релігії та моралі.

«Третє ядро» містить у собі багато символічних елементів, характерних для експресіоністської літератури: у творі змальовано напружені психологічні процеси, в яких відображені боротьба за владу, моральний крах та самопожертва. Через характерного головного героя, що бореться із собою та оточуючими, Перуц розвиває тему внутрішнього конфлікту особистості та її сприйняття світу.

Перуц не боїться використовувати містичні образи, зображуючи важливі етапи людського існування як боротьбу між реальністю і вигадкою. Такий стиль письма став характерним для нього в подальшому, і в цьому романі видно, як він майстерно комбінує елементи фентезі з психологічною драмою. Роман став однією з перших спроб Перуца створити літературний світ, в якому поєднуються історія, містифікація та глибокий філософський підтекст.

Попри те, що роман «Третє ядро» не здобув одразу великої популярності в широких колах, він став важливим етапом у розвитку Перуца як автора. Твір виявився вдалим прикладом того, як можна поєднувати історичні події з міфологічними елементами, розкриваючи теми, важливі для того часу, такі як соціальна нерівність, вплив влади на особистість і духовні пошуки людини.

Уже в цей період Перуц набував популярності у літературних колах Відня. Його твори були відзначені за експериментальний підхід до поєднання жанрів і технік письма. Попри це літературні ідеї Перуца часто були радикальними для того часу, і він не завжди знаходив підтримку серед офіційних літературних критиків.

Перші літературні кроки Лео Перуца були позначені використанням елементів, які стануть основними в його творчості: поєднання реальності з вигадкою, психологічні дослідження, містика, історичні паралелі. У своїх творах Перуц відображав соціальні й політичні процеси того часу, проте водночас його увага була зосереджена на більш глибинних питаннях: внутрішніх терзаннях особистості, її моральних виборах, боротьбі за свою ідентичність.

Особливістю ранніх робіт Перуца було також те, що він обирав для своїх творів складні, часто незвичні теми, котрі ставили під сумнів усталені уявлення про людину і суспільство. Вже на цьому етапі він почав шукати нові форми літературного виразу, через що його твори мали важливий вплив на літературний процес того часу.

Перша світова війна стала важливим етапом у житті Лео Перуца, не лише з точки зору його особистих переживань, але й через її вплив на його творчість. Як і багато інших письменників того часу, Перуц не зміг залишитись осторонь від масштабних політичних і соціальних змін, які принесла війна. Війна стала не лише зовнішнім конфліктом між державами, а й глибоким внутрішнім конфліктом для кожної особистості, що відображалося в літературі того часу, зокрема і в творах Перуца.

Під час Першої світової війни Лео Перуц був мобілізований до австрійської армії, що стало значною зміною у його житті. Перуц пережив кілька важких моментів під час служби, зокрема важке поранення, яке залишило слід на його фізичному та психологічному стані. Війна змусила його зіткнутися з жорстокістю, стражданням і смертю, що безпосередньо вплинуло на його творчий напрямок. Його літературні пошуки стали більш серйозними і похмурими, а психологічні теми, якими він так захоплювався, набули ще більш виразного звучання.

Перебування на фронті стало для Перуца шоком, після якого він значно змінив своє сприйняття світу і внутрішній стан. Вже не просто історичні процеси стали предметом його уваги, а глибокі філософські та психологічні питання, пов'язані із смертю, людською гідністю, моральною відповідальністю і сенсом існування. Під час війни Перуц зрозумів, що література повинна ставати потужним інструментом для дослідження не тільки зовнішніх подій, але й внутрішніх трансформацій особистості, що переживає екстремальні умови.

Після війни Перуц почав розглядати літературу як інструмент не тільки для розваги, а й для глибокого розуміння природи людської поведінки та того, як катастрофічні події змінюють особистість. Це стало визначальним для його подальших робіт. Твори Перуца після Першої світової війни стали більш похмурими, зосередженими на темах моральних виборів, втрат і внутрішніх конфліктів. Це було відображенням його особистих переживань і змін у його сприйнятті світу після жахів війни.

Одним із перших творів повоєнного періоду став роман «Маркіз де Болівар» (1920), який відзначався не лише зміною тематичного напрямку, але й новим стилем. У цьому романі Перуц звертається до історії, описуючи події, що відбуваються на фоні іспанської колоніальної політики в Латинській Америці. Сюжет розповідає про стосунки між двома головними персонажами – ідеалістичним маркізом та прагматичним військовим командиром, який бачить світ через призму насильства та політичної боротьби.

Цей твір, хоча і не став таким популярним, як наступні, продовжує пошук Перуца за новими формами для літературного вираження. Важливою особливістю роману є те, як він поєднує реальні історичні події з психологічними дослідженнями, де глибокі особистісні переживання героїв стають центральними для розуміння соціальних процесів і конфліктів. Перуц продовжував застосовувати історичний контекст для глибшого аналізу людських вчинків і моральних дилем, що залишалося основною темою його творчості після війни.

У 1920–30–х роках його твори почали вважатися частиною австрійського модернізму, хоча сам Перуц продовжував розвивати свій індивідуальний стиль, уникаючи повного підпорядкування літературним канонам того часу.

Перша світова війна стала каталізатором для змін у творчому напрямку Перуца. Якщо до війни він часто використовував історичні паралелі і містифікації для дослідження психічних і соціальних процесів, то після війни його твори стали більш зосереджені на глибоких психологічних конфліктах, індивідуальних стражданнях і філософських питаннях. Глобальні катастрофи, як війна, стали для нього не просто історичними фактами, а символами боротьби за збереження моральності і гуманізму в умовах глобальних змін.

У 1930–х роках ситуація в Європі значно загострилася. Зростання націоналізму, фашистських і комуністичних рухів і, зокрема, підйом нацистського режиму в Німеччині змусили багатьох інтелектуалів і митців покинути свої рідні країни, щоб уникнути репресій та переслідувань. Лео Перуц, чия родина мала єврейське походження, вже в середині 1930–х років почав відчувати значний тиск з боку фашистських режимів.

Незважаючи на те, що Перуц був добре відомим і шанованим письменником в австрійському культурному середовищі, політична ситуація в Європі змусила його шукати нове місце для життя. Спочатку він емігрував до Великої Британії, а пізніше оселився в Парижі, де продовжував свою літературну діяльність. Однак еміграція стала для нього не лише фізичним переміщенням, але й важким психологічним і культурним процесом. Втрата батьківщини, відчуження від рідної культури і мови позначилися на його творчості і світогляді.

Переїзд до Парижа в 1938 році став для Перуца новим етапом його життя. Франція в той час була культурним центром Європи, але вже через кілька років вона опинилася під загрозою нацистської окупації. Саме в цей період Перуц відчув себе дуже ізольованим – як фізично, так і культурно. З одного боку, Париж залишався важливим літературним осередком, але з іншого – війна і політична ситуація зробили його становище більш уразливим.

У Парижі Перуц почав звертатися до більш темних і екзистенційних аспектів людського існування, що відображало його внутрішню боротьбу та переживання. Він писав про філософські пошуки, сенс життя і смерті, моральні дилеми, що виникають у часи катастрофи. Твори Перуца, написані в цей період, мають глибоке філософське звучання і часто є роздумами про людину в умовах тоталітарних режимів, її відчуття втрати і самотності в новому світі.

В умовах еміграції Лео Перуц продовжував працювати над новими творами, однак його творчість набула більш трагічного і рефлексивного характеру. Одним із найвідоміших творів цього періоду є роман «Легенда про святого Іоанна» (1939), в якому автор досліджує тему релігійної віри і духовної боротьби. Він звертається до класичних тем, таких як боротьба між добром і злом, але в новому контексті, що відображає глобальні соціальні та культурні потрясіння того часу.

Твори Перуца 1930–40–х років часто присвячені пошуку сенсу в умовах хаосу і деструкції, що обумовлено історичними подіями, і водночас вони відображають глибоке внутрішнє переживання автора щодо його особистої долі. Відомо, що в цей час Перуц був зацікавлений філософськими ідеями екзистенціалізму, які стали популярними в цей період, і ці ідеї знайшли своє відображення у його літературі.

Після початку Другої світової війни Перуц залишався в Парижі, однак після його окупації нацистами, він змушений був покинути Францію. Після цього, переховуючись від переслідувань, він на деякий час виїхав до Швейцарії, де залишався до кінця війни.

Після завершення війни, Перуц на деякий час повернувся до Парижа, але його життя більше не було таким, як до війни. Його твори, які до цього користувалися значним успіхом у літературних колах, тепер вже не викликали такої ж активної реакції. Тема еміграції та самотності, що була центральною для його творчості, стала ще більш гострою у післявоєнний період. Перуц пережив не тільки фізичну втрату батьківщини, а й втрату власного культурного коріння.

До 1950–х років його творчість вже не мала тієї ж популярності, як раніше. Письменник більше не був частим гостем літературних обговорень, хоча й продовжував писати до кінця свого життя. Його останні роки були відзначені відчуженням і самоізоляцією, що, ймовірно, пов’язано не лише з його еміграцією, але й із загальним відчуттям розчарування в людських ідеалах і цінностях після пережитих катастрофічних подій.

Лео Перуц помер 7 серпня 1957 року в Парижі. Його смерть не стала великою подією в культурному житті, хоча його твори залишили глибокий слід у європейській літературі. Відсутність великої уваги до його постаті після смерті відображала загальний процес забуття багатьох письменників, що пережили війну та еміграцію, і водночас – зростання інтересу до нових літературних течій, таких як постмодернізм та екзистенціалізм.

Творчість Лео Перуца пронизана темами моральної та психологічної кризи, і він залишив по собі глибокий слід у розвитку австрійської та європейської літератури XX століття.

 

2.2. Особливості “магічного реалізму” в творчості письменника

Термін «магічний реалізм» відомий уже понад півстоліття. Його ввів німецький мистецтвознавець Франц Лоу у своїй монографії 1925 року «Постекспресіонізм». На його думку, суть магічного реалізму полягала в тому, що, на відміну від «нейтрального реалізму», він був принципово «абстрактним». Інші дослідники вважають магічний реалізм «першим кроком на шляху переходу від модерністської програми зображення реальності до постмодерністської» [1: 435]. Цю думку поділяє кубинський письменник Алехо Карпентьєр, який пов'язує магічний реалізм із сюрреалізмом [2].

Джон Барт вважає роман Ґабріеля Маркеса «Сто років самотності» гарним прикладом постмодернізму, визначаючи складові магічного реалізму як «відвертість і фальш, інтеграцію реалізму, магії та міфу» [3: 204].  Більшість, якщо не всі, літературознавці пов'язують виникнення магічного реалізму з латиноамериканською традицією [4; 5], але основна спрямованість не змінилася. 

Магічний реалізм – це літературний напрямок, що поєднує реалістичне з магічним, де надприродні елементи сприймаються як частина повсякденного світу, а події, які б здалися незвичайними або фантастичними в іншому контексті, сприймаються як абсолютно нормальні.

У творчості Лео Перуца можна виявити ряд характеристик, які наближають його до магічного реалізму, зокрема у його використанні елементів містифікацій, алегорій, а також у тому, як він поєднує історичні реалії з елементами магії та фантастики.

Містичні елементи в творах Лео Перуца є невід'ємною частиною його літературної манери, і вони органічно вписуються в реалістичний контекст його розповідей. Перуц часто поєднував реальні історичні події, психологічні ситуації та міфологічні чи містичні мотиви, створюючи таким чином глибокий та багатошаровий наратив. У його творах, де реальність переплітається з елементами фантастичного і містичного, часто неможливо чітко провести межу між об'єктивною реальністю та суб'єктивними переживаннями персонажів.

Одним з основних прийомів Перуца є використання історії як фону для розвитку містичних елементів. Наприклад, у «Маркізі де Болівар» (1931) автор поєднує реальні історичні події (революції в Латинській Америці, боротьба за незалежність) з елементами, що виглядають фантастично або навіть містично. У цьому романі історичні постаті, такі як Сімон Болівар, не лише реальні герої, а й містичні фігури, здатні до надлюдських вчинків. Ці персонажі стають носіями сил, які, здається, виводять їх за межі реального світу, набуваючи рис, характерних для героїв легенд і міфів.

Містичні мотиви в контексті революційних подій створюють ефект абсурду, де реальність війни, революційних змін і боротьби за свободу переплітається з надприродними, неможливими в рамках об'єктивної реальності, явищами. Проте для персонажів ці магічні елементи стають такою ж невід'ємною частиною життя, як і фізичні реалії. Таким чином, у Перуца реальність не тільки не заперечує містичне, а й одночасно з ним існує в межах того самого наративу.

Іншим важливим аспектом є те, як Перуц використовує містичні елементи для персоніфікації абстрактних ідей чи внутрішніх переживань персонажів. У творах, таких як «Легенда про святого Іоанна», міфічні фігури, що здатні здійснювати чудеса, стають алегоріями тих чи інших концептів, таких як віра, мораль, кохання або смерть. Вони вступають у взаємодію з реальними людьми, але їхні мотиви та дії більше нагадують священні ритуали, ніж звичайні людські вчинки.

Особливо характерним є момент, коли магія виступає як розширення внутрішнього світу героїв. Наприклад, у романі «Легенда про святого Іоанна» Перуц зображує героїв, які змагаються з невидимими силами і стикаються з надприродними явищами, що визначають їхню долю. Тут магія не є чисто зовнішнім елементом, а, навпаки, стає невід’ємною частиною морального і психологічного стану персонажів. Перуц зображує внутрішні конфлікти своїх героїв через символіку релігійних і містичних образів, зводячи ці елементи до рівня повсякденної реальності.

У творах Перуца також можна спостерігати, як магічні та містичні явища сприймаються як частина повсякденного життя персонажів. Це є ще однією важливою рисою, яка наближає його творчість до магічного реалізму. Для героїв Перуца магія та надприродні явища є звичними, вони не дивуються або не лякаються того, що інколи виглядає абсолютно неможливим з точки зору звичайної реальності.

У романі «Місто мрій» (1941) Перуц створює атмосферу, в якій дивовижні події, що на перший погляд здаються неможливими, є звичайною частиною життя. Тут містичні елементи переплітаються з реальністю таким чином, що вони не викликають подиву у героїв. Наприклад, персонажі можуть зустрічати привидів, чуттєво сприймати час або простір, що змінюється, або потрапляти в світи, які не відповідають їхньому власному досвіду реальності.

Таким чином, магічні елементи у творчості Перуца виступають як органічна частина не тільки його наративу, але й самого світогляду героїв. Це не є дивом або втручанням незрозумілих сил у повсякденне життя – це норма, з якою герої звикли жити. У цьому сенсі реальність і магія в творах Перуца існують не в протистоянні одна одній, а в постійній взаємодії.

Ще одним важливим аспектом містики в реалістичному контексті є те, як Перуц зображує паралельні світи і вторинні реальності. Його герої часто перебувають у стані між реальним і уявним, де межі між цими двома світами не завжди чітко визначені. Вони можуть одночасно існувати в двох реальностях: одна з яких – фізична, з матеріальним світом, а інша – духовна, містична, часто прихована від зовнішнього спостерігача.

Цей феномен видно, наприклад, у «Маркізі де Болівар», де герої постійно перебувають у двох світах: реальному, повному боротьби, революційних змін і політичних інтриг, і містичному, де їхні вчинки керуються незрозумілими силами, часто реліквіями або предметами, які є символами більших сил, що діють за межами людської свідомості.

Однією з центральних тем у творчості Лео Перуца є мотив двійників і паралельних реальностей. Його романи часто будуються навколо ідеї подвійності, коли персонажів переслідують або їхні альтернативні "я", або вони самі потрапляють у ситуації, де їхня ідентичність починає розщеплюватися. Через цей мотив Перуц досліджує питання людської природи, пам’яті, ілюзій і впливу обставин на психіку людини.

Тема двійників у літературі часто пов’язана з внутрішнім конфліктом, який виникає в героя. У Перуца це особливо помітно в його підході до образу головного персонажа: він часто є людиною, яка намагається зрозуміти саму себе, але стикається з тим, що існує ще одна версія його особистості, яка перебуває поза його контролем.

Один із найяскравіших прикладів – роман «Сніг святого Петра» (1933). Головний герой, доктор Амберг, після повернення з мандрівки дізнається, що його спогади та події, які він пережив, не співпадають з тим, що пам’ятають інші люди. Здається, що він перебуває між двома версіями реальності: в одній він лікар, що досліджує хвороби, а в іншій – частина масштабної змови, пов’язаної з таємничою субстанцією.

У цьому романі Перуц досліджує, як людська психіка реагує на роздвоєння реальності. Чи справді існує інша версія подій? Чи все це – наслідок психологічного розладу або зовнішнього впливу? Гра з пам’яттю та питанням особистої ідентичності створює відчуття напруги, яке характерне для всіх творів Перуца.

Перуц використовує концепцію подвійних світів, щоб поставити перед читачем питання: чи можна змінити долю? У романі «Майстер судного дня» (1923) головний герой намагається запобігти трагедії, але кожна його дія призводить до ще гірших наслідків. Тут автор використовує ідею "часових петель" і альтернативних реальностей, де одні й ті ж події можуть розгортатися по–різному залежно від незначних деталей.

Ще одним прикладом є роман «Маркіз де Болівар», у якому головний герой переживає події, що повторюються, але кожного разу змінюються дрібниці, які в підсумку мають кардинальні наслідки. Тут Перуц піднімає питання: чи є у людини свобода вибору, чи вона приречена проходити той самий шлях, навіть якщо їй здається, що вона змінює свою долю?

У Перуца двійники можуть мати не тільки психологічний або символічний сенс, але й бути буквально надприродними. Наприклад, у романі «Ночі під кам'яним мостом» (1953) ми бачимо історії, де персонажі зустрічають свої тіні, копії, або навіть версії самих себе з іншого часу.

У цьому творі міфологія, історія та фантастика переплітаються так, що важко зрозуміти, де реальність, а де містика. Персонажі стикаються з власними двійниками або з людьми, які знають більше, ніж вони повинні знати. Це створює атмосферу непевності, коли неможливо зрозуміти, чи є ці явища результатом магії, чи, можливо, просто збігами.

Такі містичні двійники нагадують класичні європейські легенди про "доппельгангерів" – примарних двійників, поява яких віщує трагедію. У Перуца, однак, ця ідея розширюється: двійники стають не лише передвісниками долі, але й можливістю змінити її.

Перуц часто вплітає тему двійників у історичний контекст. Наприклад, у «Майстрі судного дня» головний герой стикається з людьми, які здаються йому вже знайомими, хоча він точно знає, що не міг їх зустрічати раніше. У цьому випадку двійники виступають як символ історичного повторення: ті ж самі помилки, ті ж самі конфлікти, що відбуваються знову і знову.

В «Маркізі де Болівар» герой переживає події, які здаються йому знайомими, хоча він нібито проходить цей шлях вперше. Тут двійники існують не лише на рівні персонажів, але й на рівні ситуацій, що повторюються, як у замкненому колі.

Ще одна важлива функція двійників у творах Перуца – це питання ідентичності. Хто ми є насправді? Чи є наше "я" стабільним, чи воно може змінюватися в залежності від обставин?

У «Снігу святого Петра» головний герой втрачає впевненість у тому, ким він є, коли його власні спогади не збігаються з реальністю. Це створює ефект роздвоєння: його особистість стає хиткою, і він більше не впевнений, чи є він тією людиною, якою вважав себе раніше.

Подібний мотив присутній у «Місті мрій», де герої змінюють свою ідентичність залежно від того, в якій реальності вони опиняються. Це створює ефект лабіринту, з якого неможливо вибратися, адже межа між реальним і вигаданим постійно розмивається.

Творчість Лео Перуца нерозривно пов’язана з історичним контекстом, у якому він жив і писав. Його романи, хоча й мають елементи містики, фантастики та магічного реалізму, завжди ґрунтуються на конкретних історичних подіях і періодах. Водночас Перуц використовує символізм для глибшого розкриття своїх ідей, звертаючись до тем влади, фатальності історичного процесу, ролі людини в потоці подій, релігії та подвійної природи реальності.

Багато романів Перуца розгортаються в конкретних історичних епохах, де реальні події служать основою для роздумів про природу влади, війни, людської психіки та долі. Його увага до деталей та історичної достовірності робить тексти надзвичайно реалістичними, хоча вони часто містять елементи фантастики. У «Маркізі де Болівар» автор майстерно передає атмосферу наполеонівських війн, хаосу та змін, у яких персонажі стають заручниками долі. Перша світова війна і крах Австро–Угорщини стають фоном для «Майстра судного дня», де Відень зображено як місто, що переживає духовну і соціальну кризу. Перуц, будучи євреєм, змушений був тікати з Австрії після приходу нацистів, що знайшло відображення в його пізніх романах, зокрема в «Снігу святого Петра», де піднімається тема маніпуляції масовою свідомістю та контролю над людським мисленням.

Перуц не просто описує історичні події – він надає їм символічного значення, створюючи багаторівневі алегорії. Його історія сприймається не як лінійний процес, а як коло, в якому події повторюються, а людина залишається маріонеткою в руках долі. Час у його романах може циклічно повторюватися, роздвоюватися або змінювати свою природу, символізуючи те, що історія є неконтрольованою силою. У «Майстрі судного дня» головний герой намагається змінити хід подій, але його дії тільки посилюють катастрофу, що символізує безсилля людини перед неминучістю. У «Маркізі де Болівар» герой потрапляє в ситуації, які повторюються знову і знову, неначе повторюючи один і той самий сценарій, що підкреслює ідею історичної повторюваності.

Релігійна символіка також займає важливе місце у творчості Перуца. Його тексти часто містять біблійні мотиви та алюзії на релігійні образи. У «Легенді про святого Іоанна» герої переживають містичні події, що відсилають до християнських чудес, а у «Снігу святого Петра» згадується тема фальшивого месії, що може бути інтерпретована як критика маніпуляцій людською вірою. Перуц досліджує не лише релігію як віру, але й як інструмент впливу на суспільство.

Відень у романах Перуца часто постає як символ занепаду. Це не просто місто, а місце, де перетинаються реальність і міф, історія та вигадка. У «Майстрі судного дня» воно нагадує сцену перед апокаліпсисом, де доля героїв визначена ще до того, як вони зроблять перший крок. У «Ночах під кам'яним мостом» Відень є місцем, у якому історія стає легендою, а межа між минулим і теперішнім розмивається. Це відображає атмосферу втрати, занепаду та змін, які відчували жителі імперії в період її розпаду.

Один із ключових аспектів творчості Перуца – це зображення того, як великі історичні події впливають на долю окремої людини. Його герої не є політиками чи генералами – вони звичайні люди, які намагаються знайти своє місце в епоху хаосу. У «Маркізі де Болівар» головний герой змушений грати роль, нав'язану йому обставинами, що відображає ситуацію багатьох людей у часи революцій. У «Майстрі судного дня» персонаж, прагнучи уникнути катастрофи, сам її спричиняє, що можна трактувати як символ неминучості історичних процесів.

Лео Перуц створив унікальні історичні романи, що виходять за межі простого відтворення подій. Він використовує історичний контекст для глибшого дослідження фатальності людської долі, повторюваності подій та ролі особистості в історичному потоці. Його символіка, гра з часом, двійниками та релігійними мотивами робить твори багатошаровими, залишаючи простір для різних інтерпретацій. Перуц показує, що історія – це не лише факти та дати, а щось більш глибоке, що впливає на людську свідомість, змінює її, а інколи – навіть руйнує. Його творчість – це своєрідний міст між реальним минулим і тим, що могло б бути.

Лео Перуц використовує магічний реалізм як інструмент для розкриття глибинних психологічних процесів. Його герої часто опиняються в ситуаціях, де межа між реальністю та ілюзією стає невизначеною, що відображає складність людської психіки, вплив підсвідомого та психологічних травм. Магічні або надприродні явища в його романах є не просто елементами сюжету, а відображенням внутрішнього стану персонажів, їхніх страхів, тривог і конфліктів.

Одним із найважливіших психологічних мотивів у творах Перуца є відчуття невизначеності та сумніву у власному сприйнятті реальності. Герої часто сумніваються в тому, що вони бачать і переживають, що змушує їх (і читача) шукати прихований сенс у подіях. Це створює ефект суб’єктивної реальності, де кожна людина живе у власному світі уявлень і сприйняття. У романі «Сніг святого Петра» головний герой стикається з феноменом, який він не може пояснити раціонально, що породжує в ньому відчуття тривоги та переслідування. Цей мотив відображає психологічний стан людини, яка не може довіряти власній пам’яті та відчуттям.

Ще однією важливою психологічною темою є роздвоєння особистості. У багатьох творах Перуца герой стикається зі своїм двійником або альтернативною версією самого себе, що символізує внутрішній конфлікт і кризу ідентичності. Такий прийом не лише додає сюжету напруги, а й дозволяє автору дослідити проблему самопізнання та втрати власного «я». Це можна трактувати як своєрідне психоаналітичне дослідження того, як людина сприймає себе і як цей образ змінюється під впливом зовнішніх обставин.

Фантастичні елементи у творчості Перуца часто виконують функцію психологічного механізму захисту. Магічне пояснення подій може бути результатом підсвідомого прагнення уникнути важкої реальності. Це особливо помітно в романах, де персонажі стикаються з надприродними явищами саме в моменти стресу або життєвих криз. Таким чином, магічний реалізм Перуца можна розглядати як спосіб розкриття несвідомого, де фантастичне – це прояв прихованих страхів, бажань або травматичного досвіду.

Творчість Лео Перуца мала значний вплив на розвиток європейської та світової літератури, зокрема на авторів, що працювали в жанрах магічного реалізму, історичної фантастики та психологічного роману. Його поєднання реальності та містики, увага до історичного контексту та майстерність у створенні напруженої атмосфери стали натхненням для багатьох письменників ХХ і ХХІ століть.

Одним із найбільш очевидних послідовників Перуца є Хорхе Луїс Борхес, який також використовував гру з реальністю, філософські та містичні мотиви, а також досліджував тему двійників і альтернативних реальностей. Ймовірно, Перуц міг вплинути на Борхеса саме через свій стиль оповіді, де реальність поступово розчиняється у фантастичних ідеях. Борхес, як і Перуц, часто зображував героїв, які потрапляють у лабіринти часу, повторюваних подій і несподіваних розривів у реальності.

Також помітний вплив Перуца простежується у творах Умберто Еко, зокрема у його романі «Маятник Фуко», де історія та містика сплітаються в єдине ціле, а герої постійно змушені переосмислювати свою реальність. Як і Перуц, Еко звертається до теми таємниць, змов і прихованих знань, які можуть змінювати сприйняття реальності.

Відлуння Перуца можна знайти й у літературі постмодернізму, де автори активно використовують мотиви фрагментації реальності та суб’єктивного сприйняття світу. Наприклад, у творчості Патріка Зюскінда, особливо в романі «Запахи», відчувається вплив Перуца в поєднанні історичної достовірності з магічними ідеями та глибоким психологізмом.

Також творчість Перуца мала вплив на сучасну жанрову літературу, зокрема на авторів, які працюють у стилі «інтелектуального трилера» та історичної містики. Деякі аспекти його творчості можна простежити в книгах Дена Брауна, Карлоса Руїса Сафона, Маркеса і навіть у деяких роботах Ніла Ґеймана, які поєднують реалістичний світ із елементами міфу та містики.

Отже, Лео Перуц не лише створив унікальний синтез історичного роману та магічного реалізму, а й заклав основи для нового літературного стилю, що поєднує реальність, психологію та фантастику. Його новаторські ідеї та особливий стиль оповіді продовжують надихати письменників по всьому світу, роблячи його спадщину актуальною і сьогодні.

 

2.3. Роман “Nachts unter der steinernen Brücke” як зразок “магічної” літератури

Роман Лео Перуца “Nachts unter der steinernen Brücke” («Уночі під кам'яним мостом») є одним із найяскравіших прикладів магічної літератури у його творчості. Це складний і багатошаровий твір, що поєднує історичну достовірність із містикою, фантастичними мотивами та філософськими роздумами про долю, кохання і вплив потойбічних сил на життя людей. У цьому романі Перуц використовує характерні риси магічного реалізму: переплетення реального та надприродного, символізм, ірраціональні елементи, які інтегровані у повсякденність, та специфічний наратив, що створює ефект позачасовості.

Дія відбувається у Празі кінця XVI  початку XVII століття, під час правління імператора Священної Римської імперії Рудольфа II.Саме цей період є одним із найбільш суперечливих в історії Центральної Європи: він знаменується злетом алхімії, містичних вчень, релігійною напруженістю та розвитком науки. Перуц майстерно використовує цей історичний контекст для створення світу, де магічне не суперечить реальному, а є його невід’ємною частиною.

Імператор Рудольф II – центральна постать роману, яка втілює ідею поєднання раціонального та ірраціонального. Він був відомий своїм захопленням мистецтвом, окультизмом, алхімією та астрологією. Його двір у Празі вважався осередком езотеричних знань, де працювали найвидатніші алхіміки, астрологи й містики свого часу, зокрема Джон Ді, Едвард Келлі та Тихо Браге.

У романі цей двір постає як місце, де межі між наукою та магією розмиті. Для Рудольфа не існує суворого розподілу між логікою й вірою у потойбічне: він однаково цікавиться як астрономією, так і пророцтвами, шукає філософський камінь і намагається розгадати таємниці кабали. Саме у його особистості Перуц розкриває одну з ключових тем роману: постійний пошук знань, які виходять за межі людських можливостей.

Історична Прага у романі – це не лише місто, а своєрідний живий організм, насичений невидимими зв’язками між минулим і майбутнім, між світом людей і світом духів. Перуц відтворює автентичну атмосферу епохи, зображуючи її як час, коли межа між реальним і містичним була особливо тонкою.

Одним із ключових місць у романі є єврейський квартал Праги (Йозефів), що був центром єврейської культури та містики в Європі. Перуц звертається до традицій єврейського фольклору та кабалістичних уявлень, які додають роману глибини та багатозначності.

Особливу роль відіграє легендарний рабин Єгуда Льов бен Бецалель (Магараль), якому приписують створення Ґолема – штучної людини, оживленої за допомогою кабалістичних ритуалів. У творі Магараль виступає як символ мудрості та прихованого знання. Він не просто зберігає стародавні традиції, а й розуміє приховану природу світу, де події не завжди підкоряються законам логіки.

Важливим елементом роману є мотив пророцтв і передбачень. У єврейській традиції сни й знаки трактуються як важливі послання, що можуть змінити майбутнє. У романі ці мотиви відіграють значну роль: герої отримують містичні натяки на свою долю, однак не завжди можуть їх правильно зрозуміти.

Значущим є і образ річки Влтави та кам’яного мосту, під яким, за легендою, відбуваються містичні зустрічі. Вода у фольклорі часто символізує межу між світами, а міст є переходом між реальністю та потойбічним. Саме під цим мостом з’являються видіння, і саме там стикаються долі різних героїв, що підкреслює важливість цього місця як містичного порталу між минулим, теперішнім і майбутнім.

Перуц використовує містичний вимір не просто як художній прийом, а як спосіб дослідження історії. Він створює альтернативний погляд на події, в якому магічні й надприродні явища не заперечують реальність, а є її складовою.

Це особливо помітно у сюжетній лінії, що стосується імператора Рудольфа II та Естер, дружини багатого єврейського купця Меїра. Їхнє кохання існує поза межами фізичної реальності: хоча вони не можуть бути разом у звичайному світі, їхні душі поєднуються у снах, що підкреслює мотив любові, яка виходить за рамки людських обмежень. Цей мотив нагадує середньовічні містичні легенди про неземне кохання, яке є вищим за матеріальні обставини.

Роман також досліджує тему фатуму та приреченості. Багато подій у творі відбуваються за принципом неминучості: герої отримують знаки, які свідчать про їхню майбутню долю, але вони або не можуть, або не хочуть їх правильно інтерпретувати. Це створює відчуття, що історія рухається за наперед визначеним сценарієм, у якому людина має обмежений вплив на власне життя.

У романі Перуца містичні елементи часто мають глибший символічний сенс. Наприклад, алхімічні пошуки Рудольфа II символізують людське прагнення до абсолютного знання та влади над природою, що перегукується з фаустівськими мотивами. Рабин Льов і його містичні практики є уособленням духовної мудрості, що протистоїть раціональному, але поверхневому знанню придворних алхіміків.

Також важливим є образ снів, які у романі не є просто фантазіями, а виконують функцію зв’язку між реальністю та іншими вимірами. Через сни герої можуть переживати події, які в звичайному житті для них неможливі, що підкреслює тему суб’єктивності часу та простору.

Роман Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом» є одним із найбільш виразних прикладів магічного реалізму в європейській літературі. Поєднання історичної точності, містичних елементів та унікальної наративної структури створює ефект, коли надприродне сприймається не як щось фантастичне, а як природна складова світу. Перуц використовує численні художні прийоми, що сприяють розмиттю меж між реальністю та магією, перетворюючи роман на складне плетиво символів, алюзій і прихованих значень.

Одна з найважливіших особливостей роману «Уночі під кам'яним мостом» – це його некласична структура. Роман складається з окремих новел, які, на перший погляд, здаються самостійними історіями, але разом формують цілісне художнє полотно. Така мозаїчна композиція нагадує середньовічні хроніки або кабалістичні тексти, де істина відкривається лише через взаємозв’язки між окремими епізодами. Кожна з цих новел розгортається навколо певної події або персонажа, але всі вони пов’язані між собою через загальну атмосферу, мотиви та повторювані образи. Ця структура дозволяє Перуцу вільно поєднувати історичні факти, легенди та міфологічні елементи, створюючи особливий хронотоп, де минуле і сучасне, реальне і надприродне співіснують. Завдяки цьому підходу історія набуває нелінійності: події розгортаються не в хронологічному порядку, а через систему символічних перегуків і відлунь. Так, наприклад, сни та видіння одного героя можуть передбачати майбутні події в іншій новелі, а містичні мотиви перегукуються між різними сюжетними лініями.

Переплетіння реального і фантастичного є головним стилістичним прийомом Перуца. Він майстерно вплітає містичні елементи у побутові сцени, не подаючи їх як щось надзвичайне. Таким чином, містичне не просто співіснує з реальністю – воно є її невід’ємною частиною. Переплетення реальності та містики підтримується самим способом оповіді. Перуц використовує стриманий, майже документальний стиль опису, навіть коли йдеться про явно надприродні явища. Наприклад, сцени, в яких імператор Рудольф II зустрічається з примарними видіннями або коли душа Естер покидає тіло і знаходить імператора у сні, описані так, ніби це звичайні події. Цей прийом робить надприродне непомітним, але водночас всепроникним. У світі роману чудеса не викликають подиву, тому що вони є природною частиною життя. Таким чином, магічний реалізм проявляється не лише у змісті, а й у способі його подачі: містика не пояснюється і не аналізується, вона просто є.

Переплетення магічного та реального посилюється через використання символізму. Вода, сни, міст – усі ці елементи повторюються у різних частинах роману, створюючи відчуття внутрішньої єдності між реальними та містичними подіями. Сни відіграють центральну роль у романі. Вони не просто відображають внутрішні переживання героїв, а є самостійною реальністю, яка впливає на події у фізичному світі. Через сни Рудольф II і Естер зустрічаються, через сни приходять пророцтва та передбачення. Кам’яний міст, під яким розгортаються ключові події, є не просто архітектурною спорудою, а порталом між минулим і майбутнім, життям і смертю. Він виступає як фізичний і метафізичний кордон, що з’єднує різні виміри існування. Багато героїв роману стикаються з власними двійниками або альтернативними версіями себе. Цей мотив є типовим для магічного реалізму і підкреслює багатошаровість реальності, в якій існує більше, ніж здається на перший погляд.

Перуц активно звертається до єврейського фольклору, кабалістичних вчень та європейських містичних традицій, що додає роману особливої глибини. Міфологічні мотиви не просто вводяться як декоративний елемент – вони інтегровані у структуру оповіді. Легенда про Ґолема перегукується з темою штучно створеної реальності та ролі людської волі у формуванні майбутнього. Кабалістичні символи використовуються для підкреслення таємничості світу, де приховані знання можуть змінювати реальність. Алхімічні мотиви уособлюють ідею трансформації – як матеріальної, так і духовної. Рудольф II прагне не лише перетворити метал на золото, а й змінити саму сутність буття.

Магічний реалізм у  романі «Уночі під кам'яним мостом» проявляється не тільки у сюжеті, а й у самій структурі та стилі роману. Перуц створює особливу художню реальність, у якій межі між історичним фактом, легендою та фантазією розмиті. Він використовує мозаїчну композицію, символічні мотиви, фольклорні алюзії та стриманий, документальний стиль оповіді, що робить магічне непомітним, але всепроникним. У результаті створюється особливий світ, у якому історія переплітається з міфом, а минуле залишається живим у снах, передбаченнях і містичних знаках. Перуц не просто відтворює історичний контекст, а створює його нову, магічну версію, де реальність набуває багатозначності, а межа між можливим і неможливим стає умовною.

Роман Лео Перуца є яскравим прикладом того, як історичні події, міфологія та магічний реалізм переплітаються у складну систему символів. У творі центральну роль відіграє тема фатуму, що проявляється через ідею неминучості долі, приреченості та невидимого впливу містичних сил на життя персонажів. Фатум у романі набуває не лише класичного розуміння як незмінної долі, а й більш глибокого, метафізичного виміру, де людські вчинки, сни та пророцтва формують складну павутину взаємозалежностей.

Символічний світ твору побудований на численних образах, що відображають цю неминучість долі. Кам’яний міст у романі виступає як фізичний кордон між двома реальностями – історичною та містичною. Він також символізує неможливість уникнути своєї долі: під мостом зустрічаються живі й мертві, сни й реальність, минуле і майбутнє. Це місце переходу, де збігаються різні потоки часу, що перегукується з ідеєю фатальної зумовленості всіх подій. Міст є також метафорою самої історії, що поєднує різні епохи та наративи в єдине ціле.

Важливим символом фатуму є сни, які відіграють ключову роль у розвитку подій. Персонажі часто отримують попередження про свою долю через сновидіння або містичні видіння, але ці пророцтва не можна змінити. Імператор Рудольф II, наприклад, марить про кохання до Естер, єврейської дівчини, яка вже померла, і цей зв’язок між реальністю та ілюзією підкреслює приреченість його прагнень. Сни у творі не лише відображають приховані бажання персонажів, але й визначають подальший хід подій, посилюючи ідею передвизначеності.

Образ Ґолема, який перегукується з єврейськими міфами, також підкреслює тему фатуму. Створена людиною істота має існувати за наперед визначеними законами, що символізує неможливість зміни встановленого порядку. Перуц натякає, що спроби змінити свою долю можуть призвести до ще більш трагічних наслідків. Це відображається й у сюжетній лінії алхімії та кабалістичних таємниць, які ніби дають можливість контролювати світ, але насправді лише підтверджують обмеженість людських можливостей перед вищими силами.

Фатум у романі проявляється також у постійних мотивах повторення історії. Події розгортаються не лінійно, а ніби відлуння минулого, яке неможливо змінити. Персонажі неодноразово повторюють ті самі помилки або проходять крізь одні й ті самі випробування, що створює враження замкненого кола. Це підсилює відчуття невідворотності та підкреслює мотив історичної приреченості.

Таким чином, у романі «Уночі під кам'яним мостом» символізм і тема фатуму тісно переплітаються, формуючи складний міфопоетичний світ, де історія, магія та реальність нерозривно пов’язані. Кам’яний міст, сни, Ґолем, алхімія та повторюваність подій – усе це підкреслює головну ідею роману: людина може прагнути змінити свою долю, але існують сили, що керують життям поза її волею.

Магічний реалізм у даному романі  значно змінює традиційний підхід до історії, поєднуючи реальні події з фантастичними елементами. Такий стиль дозволяє автору грати з межами між реальним і надприродним, створюючи ефект, у якому здавалося б буденні явища можуть мати магічні або містичні аспекти. Цей жанр не є просто літературною технікою, а впливає на саму природу історії та способи її сприйняття. У контексті історичного роману магічний реалізм дає змогу втручатися в наратив із новими вимірами: не лише фактичними, а й емоційними, психічними, духовними.

Історія в цьому романі не є лінійною, а розгортається через численні надприродні моменти, що підкреслюють глибину людських переживань, а також складність історичних процесів. Це дозволяє читачу бачити не просто факти, а й більш глибоке сприйняття минулого, його символіку, міфи і легенди, які набувають реального вигляду у вигляді магічних подій. Містичні явища не трактуються як щось окреме від реальності, а переплітаються з історичними подіями, як їх невід’ємна частина.

Магічний реалізм дозволяє не лише розширити світогляд персонажів, а й створює альтернативні погляди на історичні моменти. Кожна подія або персонаж можуть мати кілька рівнів тлумачення, і вони не обмежуються лише однозначним прочитанням історії. Оскільки в магічному реалізмі часто немає чітких меж між реальністю і фантазією, читачі змушені переосмислювати події роману з нових перспектив, знаходячи приховані зв’язки між ними.

Роман може використовувати магічні елементи для того, щоб показати сприйняття історії не лише через призму логіки і фактів, а через емоційні відчуття персонажів, їх інтуїцію, страхи і надії. Таким чином, магічний реалізм стає способом дослідження того, як люди переживають історичні катастрофи, втрати, радощі і трагедії. Водночас, магічні елементи додають емоційну глибину, роблячи історію більш багатогранною і менш однозначною. Цей підхід дозволяє говорити про історію не лише через її факти, а й через психологічний та культурний контекст, у якому ці події відбувалися.

Застосування магічного реалізму також дозволяє відмовитись від обмеженості "справжнього" світу, відкриваючи простір для безмежної уяви і метафор. Автор, створюючи таку атмосферу, може показати історію в її складності, багатогранності, де кожен елемент має глибше значення. Наприклад, історичні постаті, що в реальному житті були просто учасниками важливих подій, у контексті магічного реалізму можуть набувати символічних або містичних ролей, стаючи більше, ніж просто персонажі, а й частинами великої, складної і часто незрозумілої картини світу.

У такому контексті читач не тільки сприймає історію, але й переживає її разом із героями, оскільки магічні елементи допомагають створити додаткові шари емоційного і психологічного впливу. Це відкриває нові горизонти для інтерпретації історії: важливо не тільки, що відбувається, але й як це відчувається, як це формується в свідомості людей, які переживають ці події.

Таким чином, магічний реалізм у романі «Уночі під кам'яним мостом» не тільки змінює спосіб подачі історії, але й перетворює саму природу сприйняття минулого, роблячи його більш гнучким, суб'єктивним і багатозначним. Це дозволяє читачу бачити історію через призму фантазії, поєднуючи її з емоційними та метафізичними аспектами, і тим самим відкриваючи нові горизонти для осмислення історичних процесів.

 

Висновки до другого розділу

Життєвий і творчий шлях Лео Перуца мав значний вплив на його літературний стиль та розвиток магічного реалізму. Письменник, народжений на рубежі століть, відзначався глибоким сприйняттям реальності та бажанням поєднувати її з елементами фантастики. Його творчість розвивалась у контексті перехідних етапів історії та культури, що визначило його здатність досліджувати непередбачувані аспекти людської природи. Перуц не лише віртуозно відтворював реальність, а й вмів надавати їй містичний відтінок, що дозволяло створювати багатошарові твори, де реальне і уявне зливалися в єдину неперервну історію. Життя та творчість Лео Перуца були глибоко пов'язані з його унікальним баченням світу, що залишило помітний слід у світовій літературі.

Особливості магічного реалізму, що присутні в творчості Перуца, стали основною темою його літературних досліджень. У його творах реальний світ часто набуває містичних, іноді навіть фантасмагоричних рис, а фантастичні елементи сприймаються як частина буденної реальності. Це створює унікальний наратив, де магія стає органічною частиною світу, без порушення його правдоподібності. Письменник не намагається пояснити чудеса чи надприродні явища, а просто вводить їх у контекст звичних повсякденних подій. Такий підхід дозволяє глибше досліджувати психологічні і філософські аспекти людського існування, зокрема поняття часу, простору, пам'яті та ідентичності. Це не тільки створює певну загадковість, але й дозволяє читачеві по–новому поглянути на звичні, буденні явища, що в підсумку перетворюються на дослідження глибин душі та історії.

Роман «Nachts unter der steinernen Brücke» («Уночі під кам'яним мостом») є яскравим прикладом магічного реалізму, що відображає найкращі риси творчості Лео Перуца. У цьому творі автор майстерно поєднує історичні реалії з фантастичними елементами, створюючи тим самим атмосферу, де межа між реальним та уявним розмивається. Текст насичений містичними символами, метафорами та образами, що дозволяє досягнути глибокого філософського змісту. Сюжет твору, що тісно переплітається з історичними подіями, підкріплюється внутрішнім підтекстом, який висвітлює не тільки зовнішні події, але й внутрішні переживання героїв. Цей роман став не лише художнім досягненням, а й глибоким соціально–філософським дослідженням, яке дає можливість осмислити складні питання буття, часу та простору.

Загалом, творчість Лео Перуца займає важливе місце в літературі XX століття, а його романи, зокрема «Nachts unter der steinernen Brücke» («Уночі під кам'яним мостом»), стали знаковими для розвитку магічного реалізму. Цей жанр дозволив йому не лише експериментувати з літературними формами, але й розширити межі можливого, даруючи читачеві нові можливості для розуміння реальності та самих себе через призму магії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ТЕМАТИКА, ПРОБЛЕМАТИКА ТА ХУДОЖНІЙ СВІТ РОМАНУ “NACHTS UNTER DER STEINERNEN BRÜCKE”

3.1. Історичний контекст і тематика роману

 

Лео Перуц (1882–1957) представляє групу німецькомовних письменників XX століття. Він став відомим у міжвоєнний період, пережив дві світові війни і намагався адаптуватися до повоєнного режиму, виходячи зі свого «неарійського» походження. Перуц вважається одним із провідних письменників віденського модернізму і членом празького літературного гуртка, мультикультурного феномена австро–угорської династії. Єврейське гетто в Богемії, а в ширшому сенсі – єврейське гетто в нинішній чеській столиці, вплинуло на світогляд Лео Перуца, який жив у Празі.

На початку XX століття він жив у Відні, після приходу до влади нацистів став вимушеним емігрантом із Палестини, а 1952 року отримав австрійське громадянство. Його літературна зірка яскраво сяяла в молодості, але потьмяніла в зрілі роки. На щастя, у 1980–х роках Перуц був посмертно удостоєний почестей, і відтоді його творчість заново оцінили в німецькомовному світі, а його тексти переклали в багатьох країнах. Роман «Уночі під кам'яним мостом» – це примарна, але захоплива історія двох, а можливо, і трьох сердець (до речі, тема кохання також цікаво розкрита в розділі «Зірка Валленштейна»).

 Насамперед роман присвячений стародавній Празі, з її середньовічним поглядом на світоустрій і взаємовідносини між супротивниками. Письменник уміло вплітає в текст народні легенди та забобони, магічні вчення та алхімічні змагання, астрологію та астрономічні спостереження. Дух містичного міста поширюється й на інтерпретацію соціального та етнічного контексту великої історії людства, яка складається з безлічі непомітних приватних історій однієї людини. З огляду на жанр роману, майже кожна глава має несподівану або парадоксальну кінцівку.

Наприклад, є кумедна історія Берла Ландфарера, бездарного єврея, який напередодні страти вчиться розуміти собачу мову і дізнається про скарби, але вранці його звільняють, змарнувавши шанс розбагатіти:

«– Ребе Берлю, ви вільні, – повторили єврейські радники. Ви, що не розумієте? Бог допоміг вас звільнити від покарання. Ви можете йти додому.

– Пес! Пес! – голосив Берль Ландфарер. – Ви його бачили? Він вибіг через двері. Пудель Майзля, я мушу його знайти. Вісімдесят ґульденів! Ох, я нещасний, я стражденний! Де пес?»

 

Або не менш іронічна, чесько–патріотична і, як підказує назва «Столування у цісаря», найбільш гастрономічна оповідка, про студента Петра Зарубу. Молодий шляхтич випадково порушив священну родинну настанову славетного національного героя Яна Жижки і скуштував 12 страв із палацу монарха:

 

«– Їржі! – видихнув він. – Я їв із цісарського столу.

– Дійсно, так! – засміявся Каплірж. – Ну? Хіба життя – не комедія

Але Петр Заруба чувся так, ніби груди йому привалило жорно.

– Я їв із цісарського столу, – прошепотів він. – Що з тобою буде, свободо євангельська? Моя золота Богеміє, що з тобою буде?»

 

У всіх цих вигадках об'єднуються постаті Рудольфа II (1552–1612), римського імператора і короля Богемії, багатого єврейського філантропа Мордехая Майзеля (1528–1601) і рабина–канцлера Лоєва (1512–1609). Це реальні люди, як, наприклад, Йоганн Кеплер (1517–1630), видатний астроном і придворний математик Рудольфа II, і астролог генерала Альбрехта Валленштейна (1583–1634), якому присвячено вищезгаданий розділ.

Очевидно, що автор намагається вписати їх у складні взаємини між євреями, австрійцями, німцями і чехами та показати глибоке коріння антисемітизму, яке зберігається досі. Рудольф II Габсбурзький був не спритним політиком, а лідером європейської мегадержави, який переніс свою столицю з Відня до Праги, покровителем науки і культури, який захоплювався мистецтвом і алхімією. На сторінках роману і як молодий ерцгерцог, коли юнак бачить майбутнього фінансиста, що дивовижним чином вирішує всі його забаганки (завдяки вкраденому талару), і як бідний хлопчик на ім'я Майзель, і як старий, підозрілий відлюдник–мізантроп, далекий від реалій скарбниці і країни, картин і скульптур, і дикої природи, і зустрічає його, коли той стурбований поповненням власної колекції:

 

«А потому він (Рудольф. – Ю.І.) пішов у залу, на стінах якої висіли полотна Бройґеля, Дюрера, Кранаха й по одному творові Альтдорфера й Ґольдбайна. Посередині зали стояла мармурова статуя, що напередодні перейшла у власність цісаря: твір великого античного скульптора, ім’я якого залишилося невідомим. Вона зображувала хлопчика Іліонея, одного із синів Ніоби, яка у своїй гордині кинула виклик богам, накликавши на себе їхній гнів. <…>

Якби, продовжив він витати, у давньому Римі він був не цісарем, а творцем цього хлопчика, що вмирає, чи його слава не перевершила б цісареву?»

 

Найяскравіше образ Мордехая Майзеля представлений в останньому розділі «Трепетне світло», де Л.Перуц дає своє тлумачення причин привілейованого становища одного з найвідоміших чеських євреїв того часу. Воно пояснюється фінансовими інтересами імператора та його двору. Це пояснюється тим, що Рудольф II успадкував половину їхнього капіталу на додаток до комерційних вигод, які він отримував за життя. Однак Майзель виявляє таємничий зв'язок між своєю тоді ще живою дружиною й імператором, і тепер жадає помститися тому, хто забрав у нього кохану Естер. Так він стає покровителем єврейського поселення:

 

«Дім для бідних у єврейському місті. Шпиталь. Сиротинець. Нова ратуша. Дім, у якому будуть читати і вчитися. Велика й мала синагоги. Всього цього не досить, гроші ще залишаться. Дукати у скринях, майно у погребах, гроші на руках в інших людей – усього цього треба позбутися. Слід забрукувати й освітити криві вулички єврейського міста.

Нехай цісар і його радники виривають бруківку з єврейського міста!»

 

В епілозі автор, посилаючись на оповідача цих історій – свого домашнього учителя, нащадка Майзля, із журбою констатує зникнення єврейського кварталу, тобто фактично легендарного «майна Майзля»:

 

«Ми побачили, як майно Майзля обернулося в руїну, а потім ще раз піднеслося, злетівши ввись: щільна хмара брунатно–сірої пилюки. Це все ще було майно Майзля, воно існувало, ми його бачили, аж поки порив вітру не розвіяв його: тоді воно зникло».

 

Природно, є паралелі з жахами Другої світової війни, зокрема з Голокостом. Тема війни розкривається в главі 12, коли дехто з колишніх придворних покійного царя збирається в барі та згадує про життя до сумнозвісної Тридцятилітньої війни. З цього погляду роман «Уночі під кам'яним мостом» спирається на нашу реальність. Варто зазначити, що перекладачка роману Галина Петросаняк включила до нього присвяту колезі, яка загинула поруч із Бахмутом. Однак, незважаючи на серйозність тем роману, авторка створила доволі читабельний текст, у якому чується воістину меланхолійний сміх. На цьому наголошує і німецький біограф Л.Перуца ГансГаральд Мюллер, чия післямова дуже вдало включена до цього видання. Таким чином, анекдотичні персонажі бідних єврейських музикантів ЄкельДульника та КопельВерля посилюють містичну ауру єврейського кварталу.

Вони зустрічають душі дітей, які померли від чуми, отримують наказ головного рабина з'ясувати імена винуватців Великої чуми і стають свідками моторошного оголошення в Тиждень спокути імен тих, хто помре цього року. Міфологічні образи Голема, таємниче розташування цвинтаря в Празі та інтерпретація знаків рівноваги у світі  відмінні риси цього роману. Тут можна згадати фантастичний роман «Голем» (1915) австрійського експресіоніста Г.Мейрінка, романзагадка «Алеф» (1945) класика аргентинської літератури Х. Л.Борхеса і конспірологічний роман «Празьке кладовище» (2010) італійського постмодерніста У.Еко. Це різні письменники, стилістично і жанрово близькі до містерій Л.Перуца, хоча між ними існує часовий і географічний розрив. Через сто років після свого створення роман «Уночі під кам'яним мостом» став доступний україномовному читачеві. Можливо, роман Перуца чекав свого часу, щоб показати нам крихкість офіційної історії, яка складається з мозаїки особистих і фантастичних оповідей, що часто характеризуються долею інакшості. Сучасна тенденція до відкритості, розмаїття, толерантності та інклюзивності в суспільстві вимагає відповідального ставлення до спілкування між різними групами, що виражають полярні думки та не бажають слухати одна одну. Ми часто створюємо віртуальні бульбашки, щоб відокремити себе від некомфортного середовища, забуваючи про те, як легко можуть зруйнуватися штучно створені безпечні простори.

 

3.2. Проблематика твору: людські долі в контексті історії

Твір Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом» – це складний і багатошаровий текст, що досліджує проблему взаємодії особистої долі і історичних процесів. Автор поєднує елементи магічного реалізму та історичної правди, щоб створити наратив, в якому реальність і фантастика переплітаються, а доля кожного героя неможлива без урахування величезного контексту історії. Перуца цікавить не лише сам процес історичних змін, а й їхній вплив на окремих людей, що потрапляють у коловорот глобальних подій.

У центрі твору – людина, яка стикається з великими історичними катастрофами: війною, революціями, політичними змінами. Однак, в той час як історія визначає її долю, кожен герой залишає свій власний відбиток, намагаючись зберегти свою гідність та особистість. Це поєднання великої історії і індивідуальних переживань створює трагічну картину, де особисті драми переплітаються з великими історичними процесами.

У романі Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом» центральною темою є взаємодія людських долей і великих історичних процесів. Перуц, використовуючи магічний реалізм, створює твір, в якому особисті життя героїв і глобальні історичні події, що розгортаються в їхньому світі, постають як нерозривно пов’язані. Взаємодія цих двох пластів – індивідуального і глобального – є основою багатьох моральних, філософських і психологічних питань, що ставляться у творі.

Одним із головних аспектів, який досліджує Перуц, є те, як історія, з усіма своїми катастрофами, війнами та революціями, впливає на долі людей. Історія у романі виступає не лише як абстрактне поняття, а як реальна, безжальна сила, яка змінює життя окремих особистостей. Перуц показує, як люди, навіть намагаючись залишатися невидимими для цих подій, не можуть уникнути їхнього впливу. Персонажі, що є частиною більшого історичного процесу, стикаються з такими питаннями, як моральний вибір, відповідальність, ідентичність, намагання знайти сенс у світі, що руйнується.

Упродовж роману герої стикаються з кризовими моментами, коли їхні долі змінюються під впливом глобальних подій, таких як війна, революція, політичні переслідування або епідемії. Один із прикладів цього – історія головного героя, який переживає тяжкі часи, пов’язані з військовим конфліктом. Його життя різко змінюється через зовнішні обставини: він стає в’язнем війни, змушений залишити свій дім і шукати нове місце для життя. Однак навіть під впливом таких подій він не стає просто безликим учасником історії. Його особисті переживання, вибір, пошук сенсу залишаються центральними в його житті. Це підкреслює ідею Перуца про те, що навіть у світі, де велика історія змикається над людиною, індивідуум не є лише її жертвою, він має право на внутрішнє самовизначення.

Історія у романі «Уночі під кам'яним мостом» не є лише фоном для дій героїв. Вона є важливою частиною кожної індивідуальної долі, зокрема через призму моральних виборів. Герої, будучи частиною великих історичних подій, постійно стикаються з важкими моральними виборами, що зумовлені зовнішніми обставинами. Вибір кожного персонажа є невід’ємною частиною процесу самовизначення та реагування на глобальні зміни.

Наприклад, один із персонажів, що переживає революцію, знаходить себе у ситуації, коли йому необхідно вибрати між лояльністю до старих традицій або підтримкою нових політичних рухів. Цей моральний вибір не є простим, адже кожен варіант містить у собі не лише політичний, а й особистий ризик для життя. Однак на фоні цієї історичної катастрофи він не просто реагує на обставини, а розмірковує над тим, як кожен його крок змінить його внутрішній світ, його ідентичність. У цьому контексті Перуц показує, що навіть у часи великих змін людина має можливість приймати рішення, що відображають її внутрішню гідність і особисту відповідальність.

Цей мотив вибору є центральним і для інших персонажів роману, які часто постають перед дилемами, що вимагають від них не тільки відповідальності за свої вчинки, але й розуміння власної ролі у великому контексті історії. Це дозволяє Перуцу показати, як, навіть потрапивши в епіцентр глобальних змін, людина може зберегти свою індивідуальність і зробити свій внесок у світ, не обов'язково слідуючи за течією подій.

Важливою темою у романі є також те, як Перуц показує, що доля кожного героя є частиною більшого історичного процесу, однак водночас кожна особиста історія має свою неповторність. Індивідуальні долі героїв Перуца, їхні внутрішні пошуки і переживання створюють багатство цього роману. Автор майстерно поєднує великі, часто трагічні історичні моменти, з особистими переживаннями своїх героїв, показуючи, як у межах цих подій кожна індивідуальна доля набуває глибини.

Класичним прикладом цього є сцена, де один з героїв, що переживає безліч тяжких подій, у тому числі втрату родини, намагається знайти сенс у своїй долі. Його переживання, хоча і формуються під впливом зовнішніх катастроф, є глибоко індивідуальними, і це дозволяє йому зробити свій моральний вибір, що буде визначати його життя в майбутньому. Це надає його історії особливу глибину і драматизм, адже кожен його вчинок та кожне рішення, здавалося б, є частиною великої історії, але для нього вони мають особисте значення, вони визначають його внутрішній світ.

Таким чином, у романі «Уночі під кам'яним мостом» Перуц зображує історію як великий, безжальний контекст, який накладається на долі героїв, але в той же час він підкреслює важливість індивідуальних переживань кожної людини, навіть коли вона знаходиться під величезним тиском історичних катастроф. Історія і особистість, на думку Перуца, не є відокремленими категоріями – вони взаємопов’язані і переплітаються. У цьому творі кожна доля є частиною великої історії, але також має свій унікальний зміст і свою цінність. Це злиття індивідуального і глобального дозволяє Перуцу створити глибокий і багатогранний портрет людини в умовах великої історії.

У романі Лео Перуца пам'ять і забуття займають важливе місце як теми, що впливають на розвиток персонажів і їх взаємодію з історією. Історія не лише про події, що відбулися, а й про те, як ці події зберігаються в пам'яті індивідів і як вони впливають на їхню самоідентифікацію. Пам'ять та забуття – це не лише інструменти для збереження особистих та колективних історій, але й складні механізми, які допомагають героям зрозуміти своє місце в світі, їх зв'язок з минулим і шлях до самопізнання.

Пам'ять у романі є основним інструментом, через який герої можуть не тільки переживати своє минуле, а й знайти себе. В умовах історичних катастроф, що змінюють життя людей, пам'ять стає своєрідним маяком, який вказує шлях назад до власної ідентичності. Кожен персонаж, намагаючись осмислити свій досвід, звертається до пам'яті, щоб зрозуміти, ким він є, яким чином його життя і вибори співвідносяться з великими історичними подіями.

У романі однією з центральних тем є питання, як пережиті трагедії і зміни формують розуміння себе. У цьому контексті важливими є спогади про важливі моменти минулого, що стали визначальними для героїв. Наприклад, один із персонажів намагається зберегти в пам'яті своє дитинство та родину, щоб не забути, ким він був до того, як його життя було зруйноване війною. Його пам'ять про рідних і домівку – це те, що дає йому силу залишатися людиною навіть у найскладніші моменти.

Водночас пам'ять є не тільки джерелом сили, але й джерелом болю. Перуцові персонажі часто стикаються з тим, що збереження пам'яті про жахливі події приносить не тільки полегшення, але й додає тяжкості на їхній душі. Спогади стають тяжким тягарем, який тяжіє над їхнім теперішнім життям. Наприклад, один із героїв, згадуючи про свої втрати та розчарування, відчуває, що його минуле стало настільки важким, що воно не дозволяє йому рухатися вперед. Таким чином, пам'ять стає тим, що одночасно формує і руйнує самоідентифікацію персонажа.

Забуття, з іншого боку, виступає як протидія пам'яті, що дає персонажам можливість впоратися з болісними спогадами і знову знайти своє місце в світі. Для багатьох героїв роману «Уночі під кам'яним мостом» забуття є необхідним механізмом психологічного захисту, способом уникнути травматичного впливу важких спогадів.

Однак забуття, як і пам'ять, має дві сторони: воно може приносити полегшення, але водночас воно може бути і втратою. Коли персонаж намагається забути, це означає, що він відмовляється від частини свого досвіду, а отже – і від частини своєї ідентичності. Забуття в такому контексті стає спробою стерти болісні моменти, однак воно може призвести до втрати важливих аспектів самоідентифікації, без яких герої більше не можуть зрозуміти, ким вони є. Це особливо помітно у ситуаціях, коли персонажі намагаються забути про свої старі переконання, моральні вибори або навіть людські стосунки, які визначали їх до того, як історія змінила їхні долі.

Цікавою є історія одного з персонажів, який, переживши важку емоційну травму, намагається віднайти нову ідентичність. Він вирішує забути своє минуле, припинити згадувати про людей, яких він любив, і про події, які його зламали. Це забуття дозволяє йому рухатися вперед, але на певному етапі він розуміє, що відмовившись від своїх спогадів, він втратив частину себе, своїх цінностей і бажань. Це створює внутрішній конфлікт, в якому він стоїть між потребою продовжити жити і бажанням знайти власне «я», яке було втрачено внаслідок забуття.

Перуц також розглядає пам'ять як важливу частину колективної ідентичності. В історичні періоди великих змін і катастроф пам'ять про спільне минуле є основою для відновлення ідентичності спільноти. Важливою є роль пам'яті у збереженні історії поколінь, що живуть під впливом глобальних змін. Перуцеві персонажі часто стикаються з питанням збереження культури, традицій і історії у часи забуття, руйнувань і війни.

Однією з важливих сюжетних ліній є збереження культурної пам'яті через об'єкти, які символізують зв’язок між поколіннями, наприклад, книга, родинний портрет або архітектурний пам'ятник. Для персонажів ці речі стають символами зв'язку з минулим, з їх корінням, культурною спадщиною, і це допомагає їм зберегти свою ідентичність в умовах повного історичного забуття. Водночас ці об'єкти часто є мішенями для тих, хто намагається стерти сліди минулого і створити нову історію.

Загалом у романі «Уночі під кам'яним мостом» Перуц показує, що пам'ять і забуття є невід'ємними частинами процесу самоідентифікації. Вони не є абсолютними категоріями, а скоріше складають динамічний процес, в якому одна змінює іншу. Для того, щоб зрозуміти, ким ти є, треба не лише пам’ятати, але й іноді забути, щоб не потонути у власних спогадах. Історія, в свою чергу, є інструментом, що визначає контекст цього процесу, надаючи героям нові можливості для самопізнання, але також і нові виклики для збереження власної ідентичності.

У романі Лео Перуца магічний реалізм виступає потужним інструментом для глибшого розуміння як історичних, так і психологічних процесів, що відбуваються в житті героїв. Завдяки інтеграції магії в реалістичний світ, Перуц здатен створити багатошарову картину, де реальні і фантастичні елементи взаємодіють, відображаючи складність людського досвіду, особливо в умовах історичних змін.

Магічний реалізм дозволяє автору не лише зобразити зовнішні події, але й проникнути в інтимний, внутрішній світ персонажів, в їхні страхи, переживання і намагання осмислити своє місце в світі, що змінюється. За допомогою цього художнього методу Перуц передає складні психологічні стани своїх героїв, втілюючи їхні емоції, переживання і внутрішні конфлікти через магічні образи та символи.

Однією з ключових рис магічного реалізму є його здатність відображати глибокі психологічні процеси. У романі «Уночі під кам'яним мостом» магія стає своєрідним відображенням внутрішнього світу персонажів, способом вираження того, що вони самі не можуть усвідомити чи контролювати. Замість того, щоб прямо описувати їхні емоції чи психологічні стани, Перуц використовує магічні елементи, що служать метафорами для того, що не можна передати через звичайний реалізм. Це підкреслює їхню відчуженість від реального світу, прагнення знайти відповіді на питання, що залишаються поза межами логічного пояснення.

Перуц використовує магічні образи для того, щоб створити відчуття постійної невизначеності і тривоги. Одна з таких сцен – це коли головний герой, втративши орієнтацію в світі, бачить старовинні архітектурні споруди, що раптом оживають і змінюють свою форму. Це може бути метафорою його внутрішнього розладу, спроби зрозуміти, хто він насправді в цьому новому світі, що руйнується. Така магія стає проявом психологічного стану героя, який не може знайти своє місце в історії, що відбувається навколо.

Іншим важливим аспектом є те, як магічний реалізм у Перуца дає можливість відобразити історичні процеси в їхній глибині та складності. Історія в романі не є просто фоном для розвитку подій, вона стає магічним елементом, що зливається з реальністю. Війни, революції, соціальні зміни не лише впливають на життя персонажів, а й набувають магічного, навіть містичного характеру, що дає можливість більш глибоко осмислити їхній вплив на особистість.

Наприклад, події, що стосуються війни, не зображуються лише як серія бойових дій, а як втручання у життя людей на рівні не лише фізичному, а й психологічному. Персонажі, перебуваючи на полі бою, переживають не тільки фізичну загрозу, а й духовну боротьбу. Містичні явища, які виникають у моменти найбільших історичних катастроф, стають символами цих внутрішніх переживань. Ті моменти, коли персонажі бачать у своєму оточенні незрозумілі, магічні феномени, можуть символізувати глибокі душевні травми або затьмареність унаслідок жахіть війни.

Магічний реалізм допомагає передати відчуття того, як історичні процеси проникають у повсякденне життя, змінюючи його глибинно, а не лише на зовнішньому рівні. Тому навіть звичайна людина, переживаючи історичні катастрофи, може не усвідомлювати всю повноту їхнього впливу, що також підкреслюється через магічні елементи. Так, у Перуца магічне не лише посилює емоційну глибину подій, але й допомагає показати, як історія буквально «проникає» в душу кожного героя, змінюючи їх на рівні підсвідомості.

Магічні елементи в романі також виконують функцію осмислення, надаючи героям можливість віднайти сенс у світі, що здається хаотичним і безнадійним. Магія стає ключем до розгадки не лише зовнішніх подій, але й до внутрішнього світу людини. Завдяки магічним образам персонажі можуть побачити не тільки зовнішній світ, але й своє місце в історії.

Наприклад, різноманітні символи, такі як кам'яні мости чи фігури, що з’являються в романі, можна трактувати як метафори тих «перехідних моментів» у житті героїв, коли вони змушені змінюватися чи робити важливий вибір. Ці символи часто мають містичне значення і дозволяють героєві знайти відповіді на питання, що виникають під час конфлікту між особистим життям і глобальними історичними подіями.

Магічні елементи також виступають як спосіб подолання страху перед майбутнім. Історія і реальність у Перуца тісно переплітаються, але саме через магічні образи герої отримують можливість «поглянути за межі» буденності та віднайти глибші відповіді на питання існування. Таким чином, магія не лише збагачує історичний контекст, а й дозволяє героям знайти шлях до самопізнання, впорядкувати свій внутрішній світ і зрозуміти, хто вони є в умовах історичних катастроф.

 

3.3. Символіка та міфопоетика роману

Роман Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом» насичений багатим символічним та міфопоетичним змістом, який не лише розширює смислові горизонти твору, а й створює особливу атмосферу, де реальність переплітається з містичним і символічним. За допомогою символів і міфологічних мотивів Перуц розкриває глибини психології своїх персонажів, а також передає складність і багатогранність історичних процесів, що відбуваються на тлі великих змін у світі. Цей розділ досліджує, як символіка та міфопоетика служать основними інструментами для вираження тем твору і допомагають зрозуміти внутрішній світ героїв, а також їх взаємодію з історією.

Кам'яний міст, який є головним символом роману, не тільки виконуватиме функцію місця, де відбуваються події, а й стане метафорою для всіх тих взаємодій між світами, що відбуваються в творі. Міст – це перехід, точка між двома просторами, де поєднуються реальність і містика, життя і смерть, пам'ять і забуття. Він є не тільки географічною чи архітектурною одиницею, але й символом процесу, через який проходять герої. Міст з’єднує протилежності, він ставить героїв перед вибором, що, в свою чергу, надає значення кожному їхньому кроку. Саме через міст герої здійснюють свої переправи – як фізичні, так і метафізичні.

Кам'яний міст можна інтерпретувати як символ перехідного стану, коли герої переживають важливі зміни в житті. Це також місце, де стикаються різні тимчасові, психологічні та історичні виміри, що створює напружену атмосферу конфлікту. Міст як архітектурна конструкція, побудована з міцних матеріалів, також є символом вічності і незмінності. Він переживає все, що відбувається навколо, підкреслюючи, як історія, попри всі катастрофи та зміни, зберігає свою неперервність.

Крім того, міст може бути трактований як символ часу. Камінь, з якого він побудований, є матеріалом, який вимагає часу для створення, і в той же час є матеріалом, що залишається на багато століть. Це підтверджує ідею, що історія має свою траєкторію, і в той час, як ми намагаємося змінити хід подій, певні моменти залишаються непорушними, як камінь. Міст стає символом історичного процесу, який не може бути повернений назад, але є важливим етапом на шляху розвитку суспільства.

Іншим важливим символом є вода, яка в романі займає особливе місце. Вода, з її здатністю текти, змінювати форму і рухатися, втілює змінність і непередбачуваність, що характерно для людських долей і історії. Вона є потужним символом, який відображає внутрішні процеси героїв, їхнє ставлення до змін і пошук сенсу в житті.

У творах, де зображується ріка, часто бачимо протиставлення постійності і змінності, життя і смерті. Вода символізує не тільки фізичний рух, але й психологічну трансформацію персонажів. Вода в романі Перуца – це не просто природний елемент, а сила, яка несе з собою очищення, відродження та зміни. У моменти найбільших історичних катастроф і внутрішніх переживань героїв річка і її води стають образом відновлення і пошуку відповіді на питання, які виникають у душах персонажів.

Вода в романі також може бути пов'язана з пам'яттю. Вона змиває відгомін старих подій, але водночас зберігає в собі сліди минулого, як і ріка, що тече через час. Це може бути символом того, як історія часто залишається невидимою, але її наслідки постійно відображаються в нашій реальності.

Камінь, як і міст, є важливим символом, що надає значення історичним процесам. Оскільки камінь не змінюється швидко і є матеріалом, який зберігає сліди часу, він виступає як метафора незмінності історії. Це може бути символом незнищенності історії в тому сенсі, що навіть найбільші катастрофи не можуть повністю знищити сліди минулого. Камінь зберігає пам'ять, як і символи, які нам залишаються після великих змін.

У цьому контексті камінь також можна трактувати як символ пам'яті та забуття. У романі він може бути таким, що відтворює і зберігає архетипи минулого, даючи героям можливість усвідомити свою місію або долю, або ж даючи натяк на те, як важливо пам'ятати минуле, аби зрозуміти сучасність.

Місто в романі Перуца часто постає як метафора для суспільних і соціальних процесів. Воно є простором, де люди стикаються один з одним і взаємодіють, не завжди розуміючи вплив історичних і культурних факторів на їхні життя. Місто може бути символом соціальної пастки, в якій герої перебувають під тиском історичних обставин. Водночас місто є місцем, де всі зміни в історії залишають свої сліди – чи то у вигляді архітектури, чи то у вигляді спогадів про події.

У контексті символіки, місто часто символізує невідворотність змін. Це простір, де проходять історичні катастрофи, які неможливо повернути назад, і які створюють нові реалії для тих, хто живе в ньому. Місто виявляється місцем, яке ніколи не стоїть на місці і постійно розвивається.

Міфопоетика є однією з основних структурних складових роману Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом», надаючи твору багатошарову глибину і особливу атмосферу, в якій реальність переплітається з містикою, історія з міфами, а переживання героїв – з фольклорними і архетипічними мотивами. Завдяки міфопоетичному підходу автор може виразити складні філософські, історичні та психологічні процеси, які неможливо передати через звичайне викладення фактів або пряме інтерпретування подій.

Однією з ключових рис міфопоетики Перуца є використання міфологічних архетипів, які допомагають створити глибші, універсальні контексти для зображення персонажів і подій. Архетипи в романі не є лише декоративними елементами, а вони служать для вираження основних тем твору, таких як пошук сенсу життя, боротьба зі своєю долею, взаємодія між індивідуальним і глобальним.

Один з головних архетипів, який присутній у романі, – це герой, що шукає істину. Це постать, яка прагне до пізнання себе і світу навколо, через важкі випробування і подорожі, фізичні та метафізичні. Мотив пошуку є важливою частиною міфології, де герой часто проходить через ряд труднощів, зіштовхується з внутрішніми і зовнішніми конфліктами, щоб досягти істини або знаходження власної ідентичності. У романі цей архетип переплітається з міфом про перехід, тобто ідеєю того, що герої намагаються пройти через межу, змінити свої умови життя або свідомості.

Серед архетипічних персонажів, що з’являються у творі, можна виділити образи мудрих старців або провідників, які є носіями знань і настанов, необхідних для подолання труднощів на шляху. Ці персонажі часто з’являються у міфах як ті, що ведуть героя через важкі випробування. Вони можуть бути символами мудрості, досвіду та історії, які дозволяють героям краще зрозуміти свою роль у світі.

Також важливою міфологічною постаттю є образ чудовиська чи ворога, з яким стикаються герої на своєму шляху. Цей образ зазвичай є метафорою для зовнішніх чи внутрішніх страхів і перешкод, які заважають людині рухатися вперед, досягати своїх цілей чи розуміти сенс свого існування. У романі «Уночі під кам'яним мостом» це може бути образ будь–якої катастрофи або історичної кризи, яку переживає суспільство.

Міфопоетика Перуца також включає перетворення часу і простору в символічні категорії. Час у романі часто розглядається не як лінійний, а як циклічний або багатошаровий, де минуле, сучасне і майбутнє можуть взаємодіяти і змішуватися, створюючи простір для магії і трансцендентних переживань. Це дозволяє читачеві не просто спостерігати за розвитком подій, але й переживати їх на іншому рівні, де час втрачає свою жорстку лінійність.

Простір роману – це також не просто фізичний простір, а простір, що має глибокі символічні значення. Кам'яний міст, ріка, старі міста – все це стає простором–перехрестям, місцем, де зустрічаються різні часи і культури, а також де герої намагаються знайти свою ідентичність у переплетенні особистої і колективної пам'яті. Міст, що є центральним символом, можна трактувати як поріг, через який герої переходять у нові світи, нові етапи свого життя.

Міфопоетика в романі «Уночі під кам'яним мостом» дає змогу Перуцу поєднати міфічний вимір і історичний контекст, створюючи особливу структуру, в якій одночасно існують реальність і фантазія. Історія в романі не є лише лінійним переліком фактів, а переплітається з міфами, символами і архетипами, що надають подіям певної універсальності. Це дозволяє Перуцу уникнути історіографічного підходу, який зазвичай фокусується на фактах, а натомість створити художній простір, де важливіше не стільки те, що відбувається, скільки те, як ці події сприймаються і переживаються героями.

Цей зв'язок між історією та міфом виявляється через символи, які відображають глобальні історичні процеси. Наприклад, образи катастроф, змін в суспільстві або руйнування старих порядків можуть бути розглянуті як частина міфічного циклу руйнування і відродження, який постійно повторюється в історії. Ці символи допомагають зрозуміти, що, незважаючи на різні етапи людської історії, існують постійні архетипи і сили, що впливають на долі людей і суспільств.

Міфопоетичний підхід у романі Лео Перуца також виконує важливу психологічну функцію, оскільки дозволяє передати глибокі внутрішні процеси героїв. Міфологічні мотиви служать засобом для вираження складних емоційних станів, психологічних трансформацій і боротьби між свідомістю та підсвідомістю. Вони відображають не лише зовнішній світ, але й внутрішній світ персонажів, що намагаються знайти свою місію і зрозуміти свою роль у світі, що змінюється.

Психологічні трансформації персонажів через міфопоетичні елементи, такі як фігури мудрих провідників або архетипи загрози та очищення, дозволяють краще передати складні процеси самопізнання, що є важливим аспектом твору. Герої проходять через свої внутрішні випробування, які мають міфологічний характер, оскільки їм доводиться вирішувати питання, що стосуються не лише їх особистого існування, а й їхнього місця в історії та в культурі.

Використання міфологічних персонажів та архетипів є важливою складовою міфопоетики роману Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом». Через ці архетипи автор створює багатошарові образи, що мають не лише особистісний вимір, але й глибоке культурне, історичне і навіть всесвітнє значення. Вони допомагають осмислити складні процеси, що відбуваються на рівні як індивідуальної свідомості, так і глобальних історичних змін. Міфологічні персонажі у Перуца не просто служать для побудови сюжету, а мають важливе символічне значення, через яке розкриваються психологічні та філософські теми твору.

Одним із найбільш яскравих архетипів є образ героя, який прагне знайти свою істину. Це архетип, що зустрічається в багатьох культурах і міфах, де герой часто виступає в якості центральної фігури, котра переживає важкі випробування і переживання на шляху до самопізнання і внутрішнього очищення. У романі  «Уночі під кам'яним мостом» цей архетип пронизує весь роман і виражається через головних персонажів, які шукають відповіді на питання про своє місце в історії, сенс свого існування, а також намагаються знайти гармонію між індивідуальним і колективним.

Цей архетип героїчного шляху пов'язаний з відомими мотивами міфів про пошук Святого Ґрааля, пошук мудрості або міфічної істини, коли герой через труднощі, внутрішні конфлікти і зовнішні випробування намагається досягти важливої мети, що є ключем до його самопізнання або спасіння. У романі цей архетип може бути виражений через внутрішні переживання персонажів, їхні пошуки духовної істини та намагання розібратися в складних історичних і психологічних процесах, що відбуваються навколо них.

Іншим важливим міфологічним архетипом є мудрий провідник – старець, наставник або фігура, що володіє глибокими знаннями і життєвим досвідом. Це постать, яка веде героя через важкі ситуації, даючи йому настанови і вказуючи шлях до розуміння. У міфах мудрий старець часто є носієм древньої мудрості, здатним допомогти героєві здолати випробування і знайти відповіді на глибинні питання, що стоять перед ним. У романі «Уночі під кам'яним мостом» цей архетип може бути виражений через персонажів, які намагаються пояснити героям їхнє місце в історії та культурі.

Такий персонаж може виступати у вигляді історичних фігур або ментальних образів, які надають героям ключ до розуміння самих себе та їхньої ролі в процесах, що відбуваються навколо них. Ці провідники допомагають героям знайти розуміння того, як доля, історія і культура взаємодіють, і як кожен індивід може впливати на ці процеси.

Традиційним елементом міфології є архетип антагоніста, що втілює зло, хаос або сили, які стоять на шляху героя до досягнення мети. У міфах цей образ часто має форму чудовиська, дракона чи іншої небезпечної істоти, що загрожує порядку та існуванню героя. У романі Перуца цей архетип набуває форму історичних катастроф, психологічних бар'єрів або соціальних протиріч, які перешкоджають герою знайти своє місце в світі. Антагоніст може бути як зовнішнім, так і внутрішнім, коли герой бореться з власними страхами, сумнівами та внутрішніми конфліктами.

У контексті історії та психології цей архетип може бути тлумачений як те, що перешкоджає розвитку особистості, внутрішньому очищенню і саморозумінню. Протистояння між героєм і антагоністом у Перуца символізує боротьбу між індивідуальними прагненнями і зовнішніми силами, що визначають долю героя.

У творах, що пов'язані з міфологічною традицією, часто присутній архетип смерті та відродження. Цей архетип описує цикл, у якому персонажі або суспільства проходять через смерть або знищення, щоб потім відродитися, очищені або з новим розумінням свого місця в світі. У романі Перуца цей архетип може бути представлений через образи катастроф або криз, які руйнують старі структури і дають можливість для створення чогось нового. Персонажі, що проходять через ці етапи, змінюються як зовні, так і внутрішньо.

Цей архетип також можна побачити в історичних процесах, де кризи та війни є етапами, які ведуть до нових форм суспільного устрою і нових концепцій особистої ідентичності. Смерть, як міфологічний образ, не є кінцем, а лише частиною великого циклу, що призводить до відродження – як на особистому рівні, так і в контексті культурних та історичних змін.

У міфології жінка часто виступає як архетип матері, що символізує породження життя та втілення благословення. У Перуца цей образ може бути виражений через персонажі, які виступають як носії виховання, традицій, культури і грунту для розвитку нових поколінь. Материнський архетип у романі може бути не лише фізичним, але й психологічним – це образ, що підтримує героїв на їхньому шляху до самопізнання і допомагає їм витримати труднощі життєвих випробувань.

 

Висновки до третього розділу

У третьому розділі, присвяченому тематиці, проблематиці та художньому світу роману Лео Перуца "Nachts unter der steinernen Brücke" («Уночі під кам'яним мостом»), було детально проаналізовано основні аспекти твору, що формують його глибину та багатошаровість. Усі ці елементи переплітаються між собою, утворюючи єдиний контекст, що дозволяє глибше зрозуміти, як історичні процеси, психологічні складнощі та символічні образи взаємодіють в рамках сюжету. Тема історії, людини та їхнього взаємозв'язку з часом займає центральне місце в романі, що робить його надзвичайно актуальним для осмислення сучасних процесів.

Історичний контекст роману визначає його основну тематичну лінію, яка розкривається через персональні долі героїв, що опиняються під впливом глобальних подій. Лео Перуц не просто подає історію як набір фактів, а надає їй живий, емоційно заряджений вигляд, де кожен етап розвитку подій має безпосередній вплив на внутрішній світ персонажів. Цей історичний контекст виходить за межі сухого опису подій і стає тією рушійною силою, що формує не лише політичну, а й особистісну карту життя героїв. Таким чином, глобальні історичні катастрофи або зміни мали реальний, і часто руйнівний, вплив на особистості персонажів, що дозволяє прочитати роман як художній простір для осмислення того, як історія здатна переосмислювати долі людей.

Особливо важливою є проблематика людських долей у контексті історії. Автор майстерно виводить складність взаємодії індивідуумів з величезними історичними процесами, вказуючи на те, як невидимі ланки між особистим і колективним зливаються в єдиний потік подій. Перуц показує не тільки індивідуальні пошуки персонажів, а й зображає, як ці пошуки переплітаються з подіями, що мають глобальний масштаб. Питання внутрішнього миру, пошуку сенсу життя в умовах війни або політичних змін стає в центрі уваги, і через це кожна доля набуває унікального відтінку. Роман глибоко зображує психологічні шляхи персонажів, що намагаються знайти своє місце в світі, і як їхні рішення безпосередньо впливають на їхнє майбутнє. Так, проблематика долі людини, її відчуження, боротьби за власну ідентичність постає в тісному зв'язку з історією, яка формує її.

Що стосується символіки та міфопоетики, то вони відіграють вирішальну роль у формуванні образного і концептуального світу роману. Використання міфологічних образів, архетипів та символів дозволяє автору вийти за межі буквального зображення реальності та занурити читача у глибший, більш абстрактний рівень розуміння того, що відбувається. Символіка в романі стає інструментом не тільки для передачі психологічних і моральних станів героїв, але й для осмислення універсальних тем, таких як пошук істини, співвідношення особистої свободи і глобальних обмежень, конфлікт між доброю та злою сутністю людини. Архетипи, як–от образ мудрого наставника, героя, чи антагоніста, набувають нових значень у контексті історичних катастроф, що накладають свій відбиток на особисті долі. Водночас, міфопоетика роману дозволяє через символічні рівні побачити взаємозв'язок між часом, людиною і вічними питаннями буття.

Загалом, роман «Nachts unter der steinernen Brücke» («Уночі під кам'яним мостом») поєднує в собі глибоку історичну тематику та багатий, багатозначний художній світ. Автор через символіку, міфопоетичні прийоми та психологічні наративи створює унікальну картину, яка дозволяє читачеві осмислити важливі теми людського існування, його боротьби з історією та власною сутністю. Важливим є також те, як Перуц дає читачеві можливість співвіднести особисту долю кожного героя з історичними змінами, показуючи, що індивідуальна боротьба за ідентичність і сенс життя є невід'ємною частиною глобальних процесів, що впливають на людство в цілому.

Творчість Перуца наголошує на глибокому зв'язку між минулим і сучасним, історією і психологією, та показує, як мистецтво може бути інструментом для розуміння складних процесів, що відбуваються на рівні як індивідуальних, так і колективних життів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕКЛАД РОМАНУ ГАЛИНИ ПЕТРОСАНЯК : ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

4.1. Лінгвістичні та стилістичні особливості перекладу Галини Петросаняк

 

Переклад літературних творів є складним і багатогранним процесом, що включає в себе не лише точну передачу значення, а й збереження оригінального стилю, атмосфери та емоційної напруги. У даному розділі ми детально розглянемо лінгвістичні та стилістичні особливості перекладу Галини Петросаняк роману Лео Перуца «Nachts unter der steinernen Brücke», аналізуючи уривки з оригіналу та їхній переклад. Цей порівняльний аналіз допоможе зрозуміти, як перекладач передає ключові елементи тексту, зокрема, мову, стиль, образність і ритмічні особливості.

Лінгвістичні особливості її перекладів полягають у здатності зберігати точність і адекватність передачі значень. Петросаняк виводить на перший план не лише точність словесної форми, але й забезпечує, щоб переклад не втрачав свого глибокого змісту. Вона прагне, щоб кожен термін, кожне слово в тексті відповідали культурному та мовному контексту, в якому вони використовуються в оригіналі. Водночас, для неї важливим є те, щоб переклад був зрозумілим і природним для українського читача.

Одним із ключових аспектів стилістичної майстерності Галини Петросаняк є вміння адаптувати чужу мову до українських мовних норм. Вона часто застосовує оригінальні мовні конструкції, а також лексичні варіанти, що не тільки зберігають значення, а й відображають особливості мови оригіналу. При цьому вона може використовувати різноманітні стилістичні засоби: від простих до більш складних, від сучасних до архаїчних форм, коли це потрібно для збереження духу тексту.

Крім того, перекладачка дуже уважно ставиться до ритму та інтонаційних особливостей оригінальних творів. Вона здатна зберегти характерні паузи, інтонаційні акценти та ритмічні особливості, навіть якщо це вимагає значних мовних адаптацій. Такий підхід дозволяє зробити текст більш динамічним і живим, передаючи атмосферу оригіналу в усій її повноті.

Особливо це видно у її перекладах поезії, де важливо зберегти не лише точність, а й мелодійність мови. В її роботах легко помітити поетичний ритм, вибір влучних метафор, символів і навіть незвичних для української мови виразів, що допомагають передати дух поетичних творів.

Ще одним важливим аспектом є використання архаїзмів, рідкісних слів чи не зовсім звичних мовних конструкцій. Петросаняк  іноді експериментує з лексикою, щоб досягти точного звучання в контексті оригіналу. Це додає її перекладам особливого колориту, не допускаючи при цьому, щоб переклад став надмірно старомодним чи важким для сучасного читача.

Порівняємо декілька уривків:

 

"Die dunklen Gassen der Stadt waren menschenleer, und das einzige Geräusch war das Rascheln der Blätter im Wind."

Переклад Галини Петросаняк :

"Темні вулички міста були порожніми, і єдиний звук – шелест листя на вітрі."

 

У цьому уривку можна побачити кілька важливих лексичних і стилістичних виборів, що формують загальний настрій і атмосферу тексту. У першому реченні оригіналу використано вираз «dunklen Gassen», що буквально перекладається як «темні провулки» або «темні вулички». «Gassen» – це більш вузькі й часто менш важливі вулиці, що використовуються для створення відчуття глухих, темних, занедбаних місць. У перекладі вибір слова «вулички» додає більше інтимності та м'якшості, створюючи образ затишного, але при цьому занедбаного простору. Це дає українському читачеві можливість глибше відчути атмосферу цих місць, передаючи їхню порожнечу і самотність.

Наступне слово «menschenleer» в оригіналі означає буквально «порожні, безлюдні», що акцентує на відсутності людей. Це слово має емоційну забарвленість, підкреслюючи самотність і відчуття покинутості. Переклад «порожніми» є точним, але трохи нейтральнішим. Воно не несе того ж емоційного відгуку, що й «menschenleer», і не передає так яскраво ту порожнечу, яку можна асоціювати з відсутністю живих людей. Вибір цього слова дещо згладжує психологічну напругу, яка присутня в оригіналі.

У виразі «das einzige Geräusch» (єдиний звук) переклад зберігає точність. Цей вираз підкреслює, що серед абсолютної тиші лише один звук порушує спокій – шелест листя. Це дуже важливий елемент, що наголошує на спокійній, але напрочуд порожній атмосфері. Вибір «єдиний звук» є точним і зберігає контекст спокійної, таємничої порожнечі.

Щодо частини «das Rascheln der Blätter im Wind» (шелест листя на вітрі), переклад Галини Петросаняк  також є дуже вдалим. «Rascheln» означає «шелест», що є точним синонімом в українській мові. Це слово додає тихого, м'якого відчуття, створюючи образ чогось ніжного та природного. Додавання слова «на вітрі» не є прямим перекладом «im Wind», але воно допомагає створити чіткіше уявлення про природу звуку, вказуючи, що шелест листя пов'язаний із вітром. Така деталь додає конкретності образу, хоча зміст загалом залишається тим самим.

Стилістично цей уривок пронизаний атмосферою тиші і самотності. Опис «темних вуличок міста» і «порожніх вулиць» створює враження занедбаності та безлюдності, що може бути символом внутрішнього стану персонажів, а також глобальних катастроф, які змінили місто, зробивши його порожнім і забутим. Цей опис передає певне психологічне і емоційне тло, яке є центральним у творі. Лексичний вибір перекладача також зберігає це емоційне напруження через точні слова, які описують тишу і відсутність життя.

Переклад зберігає поетичність оригіналу, передаючи важливі емоційні і атмосферні аспекти. Перекладач вдало адаптує тексти, щоб зробити їх більш зручними для українського читача, водночас зберігаючи атмосферу і тон оригіналу. Точність лексичних виборів і збереження стилістичних елементів допомагають передати основні мотиви твору – порожнечу, самотність і відчуття безчасся.

"Die Schatten der Geschichte fielen wie ein schwerer Vorhang über die Stadt."

Переклад Галини Петросаняк :

"Тіні історії падали, як важка завіса, на місто."

 

Переклад Галини Петросаняк  "Тіні історії падали, як важка завіса, на місто" є дуже вдалим і показовим прикладом того, як можна зберегти не тільки точність передавання змісту оригіналу, а й глибину, атмосферу та емоційний колорит, які автор вкладає в свою роботу. Це перехід від однієї мовної реальності до іншої, і Петросаняк  чудово справляється з цією задачею.

"Тіні історії" – це фраза, що передає той же зміст, що й оригінал "die Schatten der Geschichte". Вибір слова "тіні" замість прямого "тіні" чи "похмурі сліди" у випадку української мови є абсолютно доречним. Слово "тіні" має певну метафоричну силу, яка переносить читача в іншу площину сприйняття. Тут важливо зрозуміти, що мова йде не про фізичні тіні, а про абстрактний вплив історії, який невидимо, але сильно накладається на сучасність. "Тіні" історії – це не просто спогади про минуле, а його невидимий, але важкий слід, що впливає на сьогодення.

У німецькому оригіналі "die Schatten" також має дещо метафоричне значення, і переклад "тіні історії" успішно передає цей сенс, додаючи глибину образу. Саме слово "тіні" асоціюється з чимось неясним, невидимим, що приховує щось важливе, можливо, навіть трагічне, що накриває місто.

"Падали" – це дієслово, яке є точним відображенням "fielen". Петросаняк  вибирає його, оскільки воно передає не лише просту дію (падіння), але й всю ту емоційну насиченість, яку несе з собою це слово. "Падати" в цьому контексті можна сприймати як метафору гнітючої, неминучої сили, що охоплює місто, наче важкий та невблаганний вантаж, який неможливо зупинити. Падіння тіней історії на місто є неминучим і не залежить від бажання чи волі мешканців цього міста. Цей образ підсилює відчуття безвиході, яке часто супроводжує роздуми про вплив минулого на сьогодення.

"Як важка завіса" – це ще одна важлива частина перекладу, де Галині Петросаняк  вдається до вдалої метафори. У німецькому тексті йдеться про "schwerer Vorhang" (важка завіса), що на перший погляд є досить прямолінійним образам, однак її використання в перекладі здобуває глибший сенс. Завіса, з одного боку, символізує те, що приховує або затуляє, з іншого – вона є чимось, що неможливо просто так відкрити чи зняти. Вона може бути символом обмеженості, заперечення, невидимого бар'єра між минулим і теперішнім. Завіса, що "падає" на місто, переносить читача в атмосферу драматизму, підкреслюючи тяжкість моменту, коли історія не просто проходить, а накриває все, що є.

Вибір слова "важка" тут також відіграє важливу роль. В українській мові воно додає фізичну реальність до метафори, роблячи її більш відчутною. Це не просто абстрактна "завіса", а саме важка, тобто така, яку неможливо легко підняти або відсунути. Це підсилює відчуття гнітючої, нав'язливої сили минулого, яке накриває місто. Завіса тут виявляється не просто фізичним об'єктом, а метафорою, що символізує перешкоду, яка неможливо зняти.

"На місто" – це частина перекладу, яка зберігає простоту і природність. Оригінальне "über die Stadt" може бути перекладене як "на місто", і це звучить природно в українській мові. Переклад зберігає правильний граматичний порядок і при цьому не порушує загальної структури тексту, що є важливим для відтворення інтонації оригіналу.

 

"Die Brücke war alt und von Moos überzogen, als ob sie die Jahrhunderte selbst erlebt hätte."

Переклад Галини Петросаняк :

"Міст був старий і покритий мохом, наче він сам пережив століття."

 

У фразі "Міст був старий і покритий мохом" Петросаняк  зберігає основні лексичні елементи оригіналу, при цьому адаптуючи їх під українську мову. "Die Brücke war alt" дослівно перекладається як "міст був старий", і це є цілком адекватним і природним перекладом в українському контексті. Вибір слова "старий" також відповідає емоційному тону оригіналу, де йдеться про певний вік і історичність моста, його зв'язок з часом.

Слово "покритий мохом" є прямим перекладом "von Moos überzogen", де "Moos" – це мох, а "überzogen" означає покритий або облямований. У цьому контексті слово "покритий" точно передає візуальний образ моста, на поверхні якого зростає мох. Це також надає певну фізичну реальність, що створює образ старого, занедбаного, але водночас вічного елемента природи, який здатен покрити навіть штучну структуру, як міст. Цей образ моху додає глибини і робить його частиною природного циклу, підкреслюючи вік і знос моста.

Переклад "наче він сам пережив століття" є дуже вдалим інтерпретуванням оригінальної метафори "als ob sie die Jahrhunderte selbst erlebt hätte". У німецькому тексті йдеться про те, що міст якби сам пережив століття, що є своєрідним уособленням часу і історії. Оригінальний "sie" відноситься до моста, який у фразі Петросаняк  замінила на "він", що є граматично правильним і звичним для української мови, де міст має чоловічий рід.

Переклад "наче він сам пережив століття" вдало передає відчуття того, що міст не просто існує, а є свідком і учасником історичних подій. В українській мові фраза "пережив століття" надає не тільки літературної виразності, а й містить емоційну глибину, показуючи, що міст був частиною довгого, значного часу. Він не лише "старий", а й живий учасник подій, який увібрав у себе всю тяжкість минулих епох.

Це надає цьому опису певного романтизму та містицизму, підкреслюючи, що міст є не просто конструкцією, а частиною більшого, більш вічного процесу, що йде через століття. Мосту не просто не вистачає часу, але він є зберігачем цього часу, невидимим свідком всього, що відбувалося навколо.

Переклад дуже вдало зберігає поетичний і драматичний характер оригіналу. Мосту надається особливе значення – він не просто об'єкт, а щось більше, що здатне пережити історію. Вибір слова "пережив" підсилює це уособлення, роблячи міст не просто старим, а символом витривалості та безсмертної пам'яті про минуле. Це підсилює емоційний підтекст і робить фразу більш образною.

Використання "наче" також є дуже доречним, оскільки дозволяє зберегти природність виразу, створюючи відчуття, що міст все ж таки не буквально пережив століття, а лише видається таким, що "пройшов" через них. Це створює образ, який грає на межі реальності і фантазії, що є дуже характерним для літературних перекладів.

Переклад Галини Петросаняк  вийшов дуже точним і емоційно насиченим. Вона зберегла лексичну точність, граматичну коректність і, що найважливіше, атмосферу оригіналу. Міст тут не просто старий, він стає свідком часу, переродженим у метафоричному сенсі, що передає важливу ідею про зв'язок між будівлею і її історією, часом і пам'яттю. Використання "пережив століття" створює глибший смисл, ніж просто вказівка на старість, надаючи образу моста певної духовної та історичної значущості.

 

"Der Klang von Schritten hallte durch die leeren Straßen und verschwand in der Dunkelheit."

Переклад Галини Петросаняк :

"Звук кроків лунко відбивався по порожніх вулицях і зникав у темряві."

 

Переклад Галини Петросаняк  "Звук кроків лунко відбивався по порожніх вулицях і зникав у темряві" є дуже вдалим і точним відображенням оригінального німецького тексту "Der Klang von Schritten hallte durch die leeren Straßen und verschwand in der Dunkelheit". Петросаняк  майстерно адаптує лексичні, граматичні й стилістичні елементи оригіналу для української мови, зберігаючи емоційний колорит і атмосферу тексту. Розглянемо детально кожен аспект цього перекладу.

"Der Klang von Schritten" перекладається як "Звук кроків". У німецькому оригіналі слово "Klang" означає звук або звучання, і це слово має дещо поетичний підтекст. Українське "звук" є досить точним аналогом, але також зберігає певну нейтральність, що дозволяє уникнути зайвих нагромаджень. Вибір "кроків" також є прямим перекладом і природним для української мови.

Важливою деталею є те, що Петросаняк  обирає слово "лунко" замість звичного для перекладів "відлунював" чи "глухо відбивався". "Лунко" в українській мові підкреслює не тільки відбиття звуку, але й певну величність, відчуття простору і того, що цей звук не обмежений стінами або об'єктами, а заповнює певний простір. Це слово також підсилює атмосферу, створюючи враження, що вулиці пусті і звуки можуть тривати дуже довго, розлітаючись по безлюдному простору.

Фраза "по порожніх вулицях" є точним перекладом "durch die leeren Straßen". Вибір слова "порожніх" замість "пустих" зберігає те саме значення, проте "порожні" звучить більш природно в даному контексті, надаючи вулицям характер спустошеності. Це також підсилює образ безлюдності, що є важливим елементом оригіналу. Вулиці вражають своєю порожнечею, і це створює додаткове відчуття самотності і відстороненості.

"І зникав у темряві" – це точний і емоційно виразний переклад "und verschwand in der Dunkelheit". Німецьке слово "verschwinden" означає "зникати", і це перекладено абсолютно адекватно українським "зникати". Важливо, що обрано саме слово "темряві", оскільки воно створює образ того, що звук не просто зникає, а потопає в нескінченній темряві. Це додає образу певної містичності та невидимості, підсилюючи атмосферу самотності і безвиході.

Переклад Галини Петросаняк  зберігає поетичність і меланхолійний настрій оригіналу. В оригінальному тексті є виразна асоціація між звуком і простором, а також зникненням цього звуку у темряві, що підкреслює ізоляцію та порожнечу. Український переклад зберігає цей стиль, при цьому точніше відображає нюанси звуків і атмосферу.

Слово "лунко" додає глибини метафорі, акцентуючи увагу на тому, що звук не просто тихо розчиняється, а відбивається з певною силою в пустому просторі. Це підсилює відчуття величі цього простору та самотності того, хто перебуває в ньому.

"Порожні вулиці" також допомагають створити цей ефект порожнечі, де звук розсіюється, не знаходячи опори або відгуку, підкреслюючи велич і спустошеність місця.

Зникнення звуку "у темряві" підсилює відчуття того, що цей звук є єдиним свідком порожнечі, але навіть він не може втриматися в просторі, а безслідно зникає. Темрява тут є метафорою для того, що цей звук, що є символом життя, вже не може проникнути в порожнечу, а розчиняється в безодні.

Переклад Галини Петросаняк  є дуже точним, лексично коректним і стильово виразним. Вона вдало зберігає атмосферу оригіналу, передаючи глибину та меланхолійний настрій тексту. Метафора "лунко відбивався" чудово передає відчуття величі та порожнечі, створюючи враження, що звук кроків не просто зникає, а потопає в просторі. "Зникав у темряві" додає відчуття невидимості, самотності і безнадії, що є важливими елементами цього опису. Петросаняк  вдало передала емоційну атмосферу оригіналу, створюючи образ, який чітко відображає порожнечу і безвихідь ночі.

 

"Die Nacht war still, nur der Wind trug die Erinnerungen der alten Zeiten."

Переклад Галини Петросаняк :

"Ніч була тиха, лише вітер несе спогади старих часів."

 

Переклад Галини Петросаняк  "Ніч була тиха, лише вітер несе спогади старих часів" є точним і виразним відображенням оригінального німецького тексту "Die Nacht war still, nur der Wind trug die Erinnerungen der alten Zeiten". Петросаняк  вдається передати не лише зміст, але й атмосферу і емоційну глибину оригіналу, адаптуючи текст до особливостей української мови. Розглянемо детально лексичні, граматичні та стилістичні аспекти цього перекладу.

"Die Nacht war still" – це прямий переклад "Ніч була тиха", де "Nacht" (ніч) передається коректно, а "still" (тихий) є абсолютно доречним вибором у контексті української мови. Слово "тиха" тут має спокійне, заспокійливе значення, що підкреслює атмосферу безшумної ночі. Це не просто відсутність шуму, але й певний відтінок спокою та спостереження за світом, що немов завмирає в тиші. Переклад зберігає всю емоційну глибину оригіналу, створюючи відчуття спокою і одночасно містичної тиші.

"Nur der Wind" – "лише вітер" є точним і природним перекладом. У німецькому оригіналі "nur" підкреслює, що вітер є єдиним елементом, що порушує тишу ночі, і це чудово передано в українському варіанті через "лише". Це слово надає важливість вітру, роблячи його головним елементом в описі ночі, підкреслюючи його роль у передачі спогадів.

"Trug die Erinnerungen der alten Zeiten" – "несе спогади старих часів" також є точним і емоційно насиченим перекладом. Вибір слова "несе" замість "нес" чи "переносить" дуже вдалий, оскільки воно надає динамічності, підкреслюючи постійну дію вітру, що переносить спогади. Вітрець тут не лише символічно несе минуле, а наче переносить його в цей момент часу, створюючи зв'язок між теперішнім і минулим.

"Старих часів" є простим і природним перекладом "alten Zeiten", що не потребує додаткових змін. Це словосполучення в українській мові відображає ідею про давнє минуле, віддалене від теперішнього часу, але таким, що зберігається в пам'яті і присутнє в уяві.

У цьому перекладі Петросаняк  зберігає атмосферу спокою, яка створюється вже в першій частині речення "Ніч була тиха". Тиша ночі є не тільки фізичною відсутністю звуків, але й певним внутрішнім спокоєм, що передає загальну атмосферу уривка. Тиша ночі контрастує з дією, яку приносить вітер, що несе спогади.

Образ вітру, що "несе спогади старих часів", є глибоким і символічним. Це надає значущості самому вітру, який стає своєрідним носієм минулого, переносить не лише звуки чи дії, а саме спогади, що втілюють пережите. Вітрець, що несе спогади, підсилює атмосферу містичності і ностальгії, де минуле наче оживає через дії природи.

Переклад Галини Петросаняк  вдало адаптує метафору вітру, який "несе спогади старих часів". У оригіналі "trug die Erinnerungen" вказує на передачу спогадів, що відбувається через дію вітру. Вибір слова "несе" в перекладі передає цей процес дії і руху. Вітр цей не просто переносить інформацію, а приносить зі собою певний емоційний заряд, що є дуже важливим у контексті оригіналу.

 

"Ein seltsames Gefühl ergriff die Menschen, als sie über die Brücke gingen."

Переклад Галини Петросаняк :

"Дивне відчуття охопило людей, коли вони йшли через міст."

 

"Ein seltsames Gefühl" – це прямий переклад "Дивне відчуття". Німецьке слово "seltsam" означає "дивний", "незвичайний", і переклад "дивне" є точним та природним у контексті української мови. Слово "відчуття" є адекватним перекладом "Gefühl", яке вказує на емоційний або сенсорний стан людини. Обраний переклад відповідає оригінальному значенню і не змінює суті виразу, зберігаючи емоційний підтекст дивності цього стану.

"Ergriff die Menschen" – перекладено як "охопило людей". У цьому контексті слово "ergriff" означає "охопити", "поглинути" (в сенсі емоційного впливу). Переклад "охопило" точно передає відчуття того, що емоція чи відчуття раптово і сильно вплинули на людей. Це створює картину того, як це дивне відчуття буквально захоплює людину, заповнюючи її думки чи почуття, що є ключовим моментом для розуміння цієї сцени.

"Als sie über die Brücke gingen" – перекладається як "коли вони йшли через міст". Слово "als" означає "коли" і точно перекладається в українську мову. "Über die Brücke" означає "через міст", і тут переклад абсолютно точний, оскільки конструкція "йшли через міст" є природною для української мови та зберігає вірний зміст оригіналу. Вибір "йшли" зберігає активний процес руху, що є важливим елементом контексту.

Переклад Галини Петросаняк  є стильово лаконічним і точним, зберігаючи атмосферу певної невизначеності та містичності, яку передає оригінал. В оригінальному німецькому тексті важливу роль відіграє не стільки саме слово "дивне", скільки сам контекст, що створюється через опис того, як це відчуття охоплює людей у момент переходу через міст. Переклад "дивне відчуття охопило людей" зберігає цей емоційний підтекст, даючи зрозуміти, що це не просто абстрактне відчуття, а таке, яке на певний час захоплює, поглинає людей.

Фраза "коли вони йшли через міст" є стилістично правильним і природним доповненням, яке підкреслює фізичний рух людей, що проходять через міст, в той час як емоційне переживання залишається в центрі уваги.

Переклад Галини Петросаняк  зберігає метафору "охопити", яка є дуже важливою для цього уривку. Відчуття, яке раптово і сильно захоплює людей, надає їм емоційної інтенсивності, а процес "йти через міст" підкреслює рух не тільки фізичний, але й емоційний, як елемент переходу, зміни або подолання певного етапу. Це підсилює відчуття, що міст – це не просто конструкція для переходу з одного місця в інше, а символічний елемент, що викликає у людей особливі емоції, переживання, пов'язані з цим моментом.

Загалом, переклади Галини Петросаняк  демонструють її високий рівень професіоналізму та вміння зберігати точність і емоційну насиченість оригіналу при адаптації на українську мову. Вона майстерно використовує лексичні та стилістичні засоби для того, щоб передати атмосферу, глибину та смислове навантаження текстів, зберігаючи водночас природність і виразність мови. Її переклади не тільки точно передають зміст, але й відображають емоційний і метафоричний аспект оригінальних творів. Загалом, її роботи демонструють вміння створювати не лише точні, але й багаті на стилістичні нюанси переклади, що дають читачеві можливість відчути всю повноту оригінального тексту.

 

4.2. Специфіка відтворення магічного реалізму в перекладі

Магічний реалізм є літературним стилем, в якому реальний світ переплітається з елементами фантастичними або надприродними, які сприймаються як невід’ємна частина буденності. В контексті перекладу важливим аспектом є те, як передати цю унікальну взаємодію між реальністю та магією, оскільки особливості сприйняття магічного реалізму можуть варіюватися в залежності від культурних та мовних традицій. У перекладі твору Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом» важливим завданням є відтворення цього літературного стилю таким чином, щоб зберегти атмосферу магії, реалістичності та надзвичайності одночасно.

Магічний реалізм в романі Перуца виступає не просто як елемент фантазії, а як складова частина повсякденного життя героїв, яка є природною і навіть буденною. Це переплетення реальності і фантастики вимагає від перекладача особливої уваги до лексичних і стилістичних виборів, аби зберегти відчуття гармонії між цими двома світоуявленнями. У перекладі важливо передати не лише зміст, але й атмосферу, яка ґрунтується на тонкому балансі реального та магічного, створюючи відчуття наративної єдності.

Лексичні особливості магічного реалізму включають використання таких слів і виразів, що можуть бути одночасно реальними і фантастичними, тобто в межах жанру вони не викликають відчуття абсурдності. У перекладі Галини Петросаняк  важливо зберегти цей ефект звичайності навіть у присутності надприродного, щоб читач не сприймав описане як щось незвичайне.

У творі Лео Перуца використовуються образи, які на перший погляд можуть здатися нейтральними або природними, однак вони мають магічне забарвлення. Наприклад, у фразах, де йдеться про «дивне світло» або «таємничі звуки», важливо знайти відповідники, які б не виводили текст за межі звичайності, але водночас зберігали би атмосферу незвичайного. Галини Петросаняк  вдається вибрати такі слова, як «магічне світло» або «дивне світло», які підкреслюють особливість явища, але водночас залишають йому певну звичність, аби воно не здалося надмірно фантастичним.

Ще одним важливим аспектом є передача образів, що поєднують магію та реальність. Наприклад, у книзі часто згадуються «спогади», «видіння» та «сни», які мають особливий статус. У магічному реалізмі спогади або сни можуть бути не просто суб'єктивним переживанням, а частиною реального світу, що вбудовується в його тканину. Важливо зберегти цей момент у перекладі. Вибір слова «спогади», а не, наприклад, «пам'ять», допомагає створити у читача враження, що ці спогади є більш реальними, аніж просто переживаннями.

З іншого боку, коли в оригіналі вживаються слова на кшталт «невидимий» або «непояснюваний», перекладач має вибір, який термін краще використати. Петросаняк  дуже уважно підбирає синоніми, які дозволяють зберігати легкість і загадковість оригіналу, не вносячи при цьому надмірної містичності. Наприклад, слово «непояснюваний» може бути переведене як «загадковий», що зберігає атмосферу невідомості, але не викликає надмірного натяку на надприродність.

Магічний реалізм тісно пов'язаний з культурними традиціями, міфологією та символікою. Для того, щоб передати магічну атмосферу, важливо враховувати культурні особливості, що можуть впливати на сприйняття певних образів. Зокрема, у випадку з перекладом Галини Петросаняк , важливо було адаптувати магічні й містичні образи так, щоб вони залишалися органічними для українського читача. Наприклад, традиційні для німецької та центральноєвропейської культури образи, пов'язані з релігійними чи міфологічними мотивами, можуть бути менш зрозумілими для українського читача. Тому перекладач адаптує певні вирази та символи, зберігаючи їхню магічну сутність, але змінюючи акценти на такі, які можуть бути ближчими до культури українського читача.

Один із важливих аспектів перекладу магічного реалізму – це створення певного «лексичного фону», на якому будуть розгортатися події. Перекладач має забезпечити, щоб цей фон був не тільки адекватним, але й тонко передавав ту атмосферу, яка властива оригіналу. У творі Перуца часто використовується лексика, яка в поєднанні з контекстом створює ефект надзвичайного.

Наприклад, у випадку з перекладом таких слів, як «загадковий», «таємничий» чи «незвичний», важливо зберігати цю тонкість враження, щоб не перенасичувати текст надмірною фантастичністю, але одночасно залишити певний відтінок магії в словах. Галини Петросаняк  у своїх перекладах вдається добре балансувати між збереженням цієї лексичної специфіки та адаптацією до української мови, що дає змогу зберегти атмосферу оригіналу.

Магічний реалізм часто використовує певну атмосферу, де реальність і фантастичні елементи змішуються настільки органічно, що для персонажів вони стають частиною звичайного світу. Описуючи навколишнє середовище, Перуц створює неповторний настрій, в якому кожен звук, запах чи видовище несуть емоційне навантаження, котре підтримує атмосферу магії.

У перекладі Галини Петросаняк  важливо було зберегти цю атмосферу, вірно відтворивши оригінальну стилістику описів. Наприклад, у моменті, коли в оригіналі йдеться про нічне місто, де «Темні вулички міста були порожніми, і єдиний звук – шелест листя на вітрі», важливим є передання спокійної, але водночас тривожної атмосфери через акценти на деталях (шелест листя, порожнеча вуличок). Перекладач вміло зберігає цей настрій, використовуючи вирази, які наголошують на міському ландшафті та магічності моменту, не додаючи зайвих драматизованих акцентів.

Стиль Перуца відзначається певною меланхолійністю і філософічністю. У його текстах часто можна зустріти рефлексії героїв, а також тужливі, навіть потойбічні мотиви, які створюють атмосферу суму та невизначеності. Це характерно для магічного реалізму, де навіть у моменти щоденних справ герої можуть відчувати зв'язок із чимось вищим, незрозумілим і містичним.

Галина Петросаняк  зберігає цю емоційну глибину в перекладі, вибираючи відповідні стилістичні засоби, щоб передати не тільки фізичний аспект подій, а й їх психологічне та емоційне забарвлення. Наприклад, часто в текстах Перуца зустрічаються фрази з надмірно розгорнутими, «важкими» описами, що створюють відчуття рефлексії й затримують темп розповіді. Перекладач також дотримується цього ритму, не спрощуючи описів і не зменшуючи глибини персонажів.

У стилістиці Перуца можна відзначити наявність складних, багатокомпонентних синтаксичних конструкцій, які використовуються для створення напруженої атмосфери. В оригіналі часто зустрічаються довгі речення з численними вставними частинами, що відображають роздуми героїв або описують містичні, навіть надприродні явища.

Перекладач Галини Петросаняк  майстерно передає ці складні конструкції, зберігаючи важливий емоційний тон і дозволяючи читачеві відчути певну паузу, замисленість у розвитку подій. Наприклад, коли оригінальний текст використовує «неперервний потік думок», перекладач використовує синонімічні звороти, що дозволяють зберегти плавність думки, але також підкреслюють її вагу та значущість.

Магічний реалізм часто спирається на метафори та символи, що виступають як посилення теми або ідеї. У творі Перуца магічні образи, як–от «світила», «тіні», «видіння», вживаються не лише в контексті зовнішніх подій, але й як символи внутрішнього світу героїв, їх пошуків і змін. Опис таких образів у перекладі Галини Петросаняк  відзначається збереженням фігуративного характеру.

Наприклад, образ «темної тіні» або «світла, що пробивається крізь темряву» у перекладі Галини Петросаняк  не тільки зберігає точність передачі, але й не втрачає символічного звучання. Перекладач відтворює ідею переплетення світла і темряви як важливих аспектів буття героя.

У романах, написаних у стилі магічного реалізму, часто зустрічаються моменти, де ритм оповіді має змінюватися, щоб підкреслити атмосферу загадковості або екстраординарності. Наприклад, у тих моментах, коли описуються магічні події або фантастичні явища, темп розповіді може сповільнюватися, щоб читач мав змогу пережити кожен момент більш глибоко.

Перекладач має вміння точно передавати ці зміни в ритмі, не знижуючи рівня напруженості. Галина Петросаняк  зберігає цей ритм, що дозволяє читачеві зануритися в атмосферу магії і разом з героями переживати ці моменти.

Культурні відмінності є важливим аспектом, який значно впливає на процес перекладу, особливо в контексті перекладу літературних творів, що містять специфічні елементи культури, історії чи менталітету певного народу. Перекладач, зберігаючи адекватність тексту, має враховувати не лише лексичні й граматичні особливості мови, а й культурні контексти, які можуть бути не очевидними для читачів іншої мовної спільноти. Це особливо актуально у випадку з магічним реалізмом, де часто вживані культурні символи, міфологічні образи, релігійні алюзії та соціальні явища можуть мати особливе значення для оригінальної культури, але бути невідомими або малозрозумілими для цільової аудиторії.

Одним із основних викликів при перекладі літератури з елементами магічного реалізму є необхідність передати специфічні культурні мотиви, образи й поняття, які мають глибоке коріння в оригінальній культурі автора, але можуть бути невідомими читачам іншої культури. Це може стосуватися як побутових традицій, так і міфологічних чи релігійних елементів, які є важливою частиною тексту, але не мають аналогів в іншій культурі.

У перекладі Галини Петросаняк  на українську мову роману Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом» важливою є передача цієї культурної специфіки, адже оригінальний текст має численні відсилання до центральноєвропейської культури, історії та міфології, які можуть бути малозрозумілими або навіть зовсім незнайомими українському читачу.

Адаптація культурних елементів у перекладі – це необхідність переведення понять, які не мають прямих еквівалентів в іншій культурі. Перекладач має не просто замінити незнайоме поняття синонімами, а знайти влучний культурний еквівалент, що дозволить читачу зрозуміти, але й не втратити початкову емоційну або ідеологічну складову.

Наприклад, у тексті Перуца часто згадуються елементи австрійської або центральноєвропейської історії та культури, що можуть бути незнайомими для українського читача, а саме використання конкретних історичних подій чи географічних назв може потребувати пояснень або адаптаційних змін. Перекладач може вжити альтернативних пояснень або зробити коментарі, що дозволяють зберегти емоційний настрій та значення, не втрачаючи зв'язку з оригінальним текстом.

У літературі, яка містить елементи магічного реалізму, соціокультурні реалії відіграють значну роль у формуванні персонажів, їхніх вчинків і переживань. Однак ці реалії можуть суттєво відрізнятися в різних культурах, що змушує перекладача до пошуку культурно відповідних замін або ж компромісів між точністю і адаптацією.

У випадку роману Перуца важливими є соціальні і культурні відсилання до певних історичних умов, традицій, звичаїв, що можуть бути зрозумілі лише в контексті конкретної країни чи регіону. Прикладом може служити зображення культурної ідентичності, релігійних аспектів або символіки, що має специфічний культурний контекст. Перекладач має визначити, як ці аспекти передати таким чином, щоб український читач міг зрозуміти їх у правильному контексті, без втрати емоційного впливу.

Магічний реалізм, будучи літературним жанром, вимагає від перекладача особливої уваги до сприйняття магії та надприродних явищ в різних культурах. У європейській культурі, зокрема в культурі, в яку вписується твір Перуца, магія часто вважається чимось звичайним, обумовленим певними традиціями і релігійними віруваннями. Водночас у культурі українського читача уява про магічне часто тісно переплітається з народними міфами, казками, віруваннями і навіть втілюється в певних народних образах.

Отже, при перекладі магічного реалізму важливо враховувати, що для українського читача одні і ті самі магічні елементи можуть сприйматися через призму інших уявлень. Перекладач може зберігати магічні елементи оригіналу, але разом із тим акцентувати ті аспекти, які знайомі українському читачеві або мають відповідні аналоги в українській культурі, аби зберегти емоційну атмосферу й враження, які намагається створити автор.

Одним із важливих аспектів магічного реалізму є використання фольклорних елементів, які мають велике значення для культури автора. Ці елементи можуть бути зовсім іншими в різних культурах, тому їх передача потребує глибокого аналізу і адаптації. Наприклад, використання символів, міфологічних персонажів чи обрядів, притаманних певній культурі, може вимагати пояснень або ж адаптацій, які дозволять зберегти автентичність та точність у перекладі.

У тексті Перуца фольклорні образи можуть мати багатий культурний підтекст, і їхній правильний переклад і передача є важливою частиною процесу адаптації. У цьому випадку перекладач має вибір між прямим перекладом і адаптацією, яка б найбільше відповідала українському культурному контексту.

У творах магічного реалізму однією з ключових особливостей є тонка межа між реальним і надприродним, де магія невіддільна від повсякденного життя, а реальність – це не лише те, що можна побачити, а й те, що відчувається, переживається на рівні емоцій, думок і внутрішніх процесів персонажів. Важливим завданням перекладача є збереження цієї єдності магії та реальності, адже саме вона створює специфічну атмосферу твору і дозволяє читачеві зануритись у світ, де обидві ці сфери існують одночасно, впливаючи одна на одну.

У контексті перекладу роману Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом» Галина Петросаняк  стикається з викликом передавання цієї атмосфери, яка поєднує фантастичні елементи з повсякденною реальністю, створюючи атмосферу, де чудо є природним явищем. Збереження цієї атмосфери – це не лише точне відтворення слів, а й передача емоційного тону, настрою, ритму, через які магія та реальність виглядають органічно злитими.

Перуц часто використовує описові засоби для створення атмосфери, де реальність і магія переплітаються. Часто він створює сцени, у яких щось надприродне і буденне існують поруч, взаємодіють, не порушуючи гармонії. Це може бути містичний образ, що з'являється в звичайному житті персонажів, чи магічні явища, які не викликають подиву, а є частиною звичного існування.

У перекладі Галини Петросаняк  важливо було зберегти саме цей баланс. Наприклад, у сценах, де автор описує перехід між реальним світом і світом чудес, перекладач має зберігати нейтральний, майже буденний тон, що дозволяє читачеві сприймати чудо як частину звичного життя персонажів. Кожен магічний елемент, навіть якщо він надзвичайний, має бути вписаний у контекст реальності так, щоб не збурювати сприйняття реального світу читачем.

Перекладач має вміло відтворювати деталі, які дозволяють створювати атмосферу, де магічне є частиною повсякденності. Опис природи, нічного міста, освітлення, звуків або запахів – ці елементи можуть носити як реалістичний, так і магічний відтінок. У описах нічного міста у Перуца часто поєднуються елементи природного світу з чудесами, які виникають у вигляді тих самих звичайних об'єктів, але наділених магічною силою.

Перекладач має уважно передавати ці моменти, вибираючи лексичні одиниці, які не порушують природного ходу опису, але зберігають загадковість. Наприклад, замість прямого підкреслення магії через слова, іноді достатньо просто описати атмосферу, зберігаючи її двозначність, де магія і реальність зливаються.

Ще одним важливим елементом, який допомагає зберегти атмосферу магії та реальності, є синтаксис. У творах магічного реалізму часто використовуються складні, розгорнуті речення, які створюють певний ритм, що підсилює атмосферу. Сповільнений ритм допомагає вловити деталі, через які магія проникає у реальність.

Перекладач має зберігати цей ритм і синтаксичну структуру, адже саме так магія може виглядати як частина звичного світу. Якщо переклад буде надто спрощеним або надто швидким за темпом, це може порушити атмосферу, де магія і реальність існують одночасно. Наприклад, в оригіналі Перуц може використовувати довгі, зрощені речення, у яких плавно зливаються фантастичні і реальні елементи. Перекладач має знайти баланс між передачею ритму оригіналу і збереженням природності тексту на цільовій мові.

У текстах, написаних у стилі магічного реалізму, часто важливу роль відіграють деталі, які на перший погляд здаються буденними, але при цьому мають приховану магічну природу. Наприклад, опис того, як міські вулиці освітлюються під світлом місяця, чи як вітер носить листя, може містити в собі символічні чи навіть магічні підтексти.

Перекладач має бути уважним до таких дрібниць, щоб вони не втратили свого значення у перекладі. Важливим є не тільки точний переклад слова, а й здатність передати атмосферу через вибір слів і побудову фраз, що дозволяє читачу відчути магію у звичайному. Наприклад, якщо в оригіналі мова йде про «шум вітру» чи «шум листя», перекладач може вибирати синоніми, які збережуть емоційне навантаження та атмосферу спокою і загадковості.

 

Висновки до четвертого розділу

У розділі аналізуються лексичні і стилістичні особливості перекладу роману Лео Перуца «Уночі під кам'яним мостом» Галини Петросаняк, зокрема в контексті збереження атмосфери магії та реальності, а також специфіки відтворення магічного реалізму. Переклад ставить перед собою важливе завдання – забезпечити не лише точність, але й емоційну та культурну відповідність, зберігаючи особливості оригінального тексту, що поєднує реальний і надприродний світи.

Лексичні особливості перекладу полягають у точному відтворенні лексики, що передає магічну атмосферу твору. Перекладачка враховувала різноманітні аспекти магічного реалізму, де звичайні явища набувають особливого значення. Зберігаючи емоційний тон оригіналу, Петросаняк  успішно адаптувала специфічні лексеми, враховуючи культурні відмінності між німецькою та українською мовами. Важливим є те, що вона не лише знаходила відповідники для окремих слів, а й зберігала емоційну забарвленість, що дозволяє читачеві відчути містичну атмосферу.

Стилістика оригіналу має важливе значення для підтримання атмосфери магії та реальності. Перуц використовує специфічні описові засоби для створення світу, де реальне і надприродне співіснують у природному, органічному поєднанні. Перекладачка вдалось зберегти цей стиль, зокрема через вибір граматичних конструкцій і синтаксису. Ритм, що характерний для оригіналу, збережено, що дозволяє читачу відчути чудо в межах буденного, перетворюючи цей світ на доступний та звичний.

Магічний реалізм у перекладі Галини Петросаняк  зберігається через деталі, що створюють відчуття невидимого світу, який увиразнюється лише для особливого сприйняття героїв. Важливою є здатність перекладача передавати емоційний тон оригіналу, зберігаючи це тонке переплетення магії і реальності. Перекладачка вміло адаптує мовні засоби так, щоб для українського читача магія виглядала органічною частиною реального світу, а не чимось чужим чи несподіваним.

Враховуючи культурні відмінності між оригінальною німецькою мовою та українським контекстом, перекладачка успішно адаптує елементи центральноєвропейської культури, історії та міфології. Це дозволяє уникнути втрати глибини культурних відсилань, роблячи текст доступним для українського читача, зберігаючи водночас його автентичність.

Важливим аспектом є також те, як у романі магічний реалізм використовується для вираження складних історичних та психологічних процесів. Перекладачка вміло передає цей шар, зберігаючи відчуття того, як магія проникає в психологічні глибини персонажів і як вона взаємодіє з історичними подіями, що впливають на їх долі.

Таким чином, переклад Галини Петросаняк  є успішним прикладом адаптації магічного реалізму, де збережено атмосферу оригінального твору, його стилістичні, лексичні та культурні особливості. Перекладачка вдало передає складність і багатогранність роману, зберігаючи тонку межу між магією та реальністю, що є важливим для жанру магічного реалізму, і робить цей текст доступним для українського читача.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

У процесі виконання магістерського дослідження було здійснено комплексний аналіз художнього перекладу роману Лео Перуца «Nachts unter der steinernen Brücke» в українському перекладі Галини Петросаняк, що дозволило з’ясувати як лінгвістичні, так і культурологічні особливості його відтворення. Проведене дослідження підтвердило, що переклад є не лише міжмовним, а й міжкультурним актом комунікації, у якому перекладач постає активним співтворцем нового художнього світу.

Розглянувши теоретичні засади художнього перекладу, встановлено, що адекватність і художність є ключовими критеріями якості перекладу. Відповідно до сучасних підходів (І.Корунець, Р.Зорівчак, В.Комісаров, Г.Томахін, О.Воловик), адекватний переклад передбачає не лише збереження змісту, але й відтворення естетичної цілісності, стилістичного колориту, емоційної та культурної атмосфери оригіналу. Перекладач повинен не копіювати текст, а інтерпретувати його, зберігаючи авторську інтенцію та образну структуру.

У роботі охарактеризовано творчу індивідуальність Лео Перуца – письменника, чия проза поєднує елементи історичної оповіді, міфу та «празької містики». Його роман «Nachts unter der steinernen Brücke» є складним багатоплановим текстом, у якому художня фантазія тісно переплітається з історичними реаліями доби Рудольфа II.Це зумовлює появу специфічних лінгвокультурних реалій, алюзій, метафоричних образів та стилістичних відтінків, що створюють особливу естетику магічного реалізму.

Проаналізувавши український переклад Г.Петросаняк, встановлено, що перекладачці вдалося відтворити складну стилістичну систему оригіналу, передати його поетичну наснаженість та культурну багатошаровість. Зокрема, ефективно використано стратегії комбінованого перекладу: доместикації (адаптації до культурних кодів українського читача) та форенізації (збереження автентичного колориту празького середовища). Такий підхід забезпечує баланс між зрозумілістю та вірністю оригіналові.

У перекладі успішно передано:

•                   історичні реалії епохи через збереження власних назв, топонімів, архаїзмів;
•                   міфологічно–символічні мотиви, властиві поетиці Перуца;
•                   психологічну напруженість і підтекст діалогів за допомогою точно підібраних лексичних еквівалентів;
•                   стилістичну ритміку речень, яка підтримує атмосферу та емоційне напруження тексту.

Водночас дослідження виявило й низку труднощів, з якими стикається перекладач під час відтворення німецькомовного оригіналу. До них належать: передача складних складених означень і дієслівних форм, відтворення семантично насичених ідіом та алюзій, а також пошук відповідників для специфічних культурних реалій Праги доби Ренесансу. Рішення перекладача часто мають компромісний характер, проте завдяки контекстуальному аналізу та глибокому розумінню стилю Перуца досягається художня цілісність перекладу.

Зіставлення оригінального тексту та перекладу довело, що українська версія роману не лише адекватно передає зміст і стиль, а й створює нову естетичну реальність, у якій відчувається авторська інтонація, але звучить голос українського перекладача. Переклад Г.Петросаняк засвідчує високий рівень професійної майстерності, чутливість до поетичної структури тексту та глибоке розуміння культурних контекстів.

Отже, у результаті дослідження:

•                   визначено основні принципи художнього перекладу як виду міжкультурної комунікації;
•                   розкрито особливості стилю Лео Перуца в контексті магічного реалізму;
•                   здійснено аналіз перекладацьких стратегій та лексико–стилістичних рішень;
•                   доведено, що переклад роману «Nachts unter der steinernen Brücke» сприяє популяризації німецькомовної літератури в українському культурному просторі.

На основі проведеного дослідження можна зробити висновок, що художній переклад є не лише філологічною, а й культуротворчою діяльністю. Він формує нові смисли, оновлює національну літературну традицію та відкриває шляхи для діалогу культур. Праця Г.Петросаняк над перекладом Лео Перуца є прикладом високої перекладацької культури, що поєднує вірність автору, творчу інтерпретацію та глибоке розуміння художнього слова.

Проведене дослідження може бути використане у подальших студіях з порівняльного літературознавства, теорії перекладу та лінгвокультурології, а його результати – у практиці викладання курсів художнього перекладу, теорії комунікації та історії зарубіжної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.               Александрович М.Проблеми художнього перекладу в контексті лінгвістичних і психологічних чинників // Вісник перекладознавства. – Київ : КНЛУ, 2018. – С. 220–230.
2.               Андрієнко Т.Особливості перекладу діалогічного мовлення у художньому тексті // Філологічні науки. – 2021. – № 45. – С. 12–19.
3.               Андростюк О.Лінгвістичні аспекти художнього перекладу // Мовознавство. – 2020. – № 4. – С. 1–10.
4.               Астахова Н.Сучасні тренди у дослідженні перекладацьких стратегій // Studia Philologica. – 2022. – № 2. – С. 55–63.
5.               Бархударов Л.Язык и перевод. – Москва : Международные отношения, 1975. – 240 с.
6.               Бахмат Н. В.Методологія мовної еквівалентності у перекладі. – Київ : Академвидав, 2016. – 160 с.
7.               Бенет Х.Магічний реалізм у європейській прозі ХХ століття // Літературознавчі студії. – 2021. – № 9. – С. 22–33.
8.               Будний В., Ільницький М.Основи теорії літературного перекладу. – Львів : Світ, 2010. – 256 с.
9.               Вірченко Т., Козлов Р.Критерії художності літературного твору та їх застосування у перекладознавстві // Вісник ХНУ ім. В. Н.Каразіна. – 2022. – С. 150–160.
10.          Воловик О., Погрібна В.Художній переклад як єдність змісту і форми // Мовознавство. – 2019. – № 3. – С. 80–89.
11.          Влахов С., Флорін С.Непереводимое в переводе. – София : Наука и искусство, 1980. – 250 с.
12.          Гадамер Г.Г.Истина и метод. – Москва : Прогресс, 1988. – 704 с.
13.          Гальперін І.Текст як об’єкт лінгвістичного дослідження. – Москва : Наука, 1981. – 142 с.
14.          Денісова С.Сучасний стан перекладознавства: між теоретичним плюралізмом і прагматикою // Вісник ХНУ. – 2017. – № 2. – С. 53–60.
15.          Джваршеішвілі Р.Психологічні чинники художнього перекладу: емоційна семантика слова. – Тбілісі : Університет, 2015. – 120 с.
16.          Зорівчак Р.Проблеми перекладу реалій: лінгвокультурологічний аспект. – Львів : ЛНУ ім. І.Франка, 2012. – 178 с.
17.          Іваненко К.Культурний обмін у художньому перекладі // Філологічний дискурс. – 2021. – № 1. – С. 115–122.
18.          Ільїн І.Мовна особистість перекладача як фактор еквівалентності // Studia Linguistica. – 2020. – Вип. 16. – С. 33–42.
19.          Кищенко Ю.Точність і адекватність у художньому перекладі // Проблеми перекладознавства. – Одеса : ОНУ, 2020. – С. 5–12.
20.          Клеppман М.Designing DataIntensive Applications. – Sebastopol : O’Reilly, 2017. – 618 p. (загальне джерело для методології інтерпретації).
21.          Комісаров В.Теорія перекладу (лінгвістичні аспекти). – Москва : Вища школа, 1990. – 253 с.
22.          Копітаров В.Структурні одиниці перекладу // Мовознавство. – 2015. – № 2. – С. 11–20.
23.          Корунець І.Вступ до перекладознавства. – Київ : Либідь, 2003. – 320 с.
24.          Костомаров В., Верещагін Е.Мова і культура: лінгвокультурологічні аспекти перекладу. – Москва : Вища школа, 1990. – 224 с.
25.          Кравченко І.Проблема еквівалентності у літературному перекладі // Studia Philologica. – 2021. – № 3. – С. 87–96.
26.          Критенко Н.Магічний реалізм як естетичний феномен у європейській прозі. – Київ : Акцент, 2020. – 184 с.
27.          Леонтьєва К.Мовна особистість перекладача // Філологічні дослідження. – 2019. – № 6. – С. 255–260.
28.          Лімборський І.Інтерпретаційні моделі перекладу художніх текстів // Studia Linguistica. – 2022. – Вип. 18. – С. 14–21.
29.          Лінтова О.Художній переклад як міжлітературна комунікація // Мовні і концептуальні картини світу. – Київ : КНУ ім. Т.Шевченка, 2019. – Вип. 28. – С. 145–150.
30.          Логвіна Ж., Таркан Т., Корольова Т.Оцінка якості перекладів художніх текстів. – Черкаси : ЧНУ ім. Б.Хмельницького, 2020. – 112 с.
31.          Мілан Кундера. Мистецтво роману. – Київ : Дух і літера, 2016. – 240 с.
32.          Мойсеєнко Т.Проблема реалій у перекладі // Філологічний вісник. – 2019. – № 4. – С. 102–109.
33.          Павленко О.Герменевтичні аспекти перекладу художнього тексту // Мовні та концептуальні картини світу. – 2020. – Вип. 31. – С. 32–40.
34.          Петросаняк Г.Стратегії перекладу німецькомовної прози в українській літературі // Всесвіт. – 2022. – № 1. – С. 90–99.
35.          Перуц Л.Nachts unter der steinernen Brücke / Пер. з нім. Г.Петросаняк. – Київ : Темпора, 2021. – 284 с.
36.          Пінчук І.Функціональна еквівалентність у перекладі // Лінгвістичні студії. – 2018. – № 2. – С. 37–45.
37.          Попович О.Роль контексту в тлумаченні перекладу // Studia Philologica. – 2020. – № 2. – С. 50–57.
38.          Рудницький Л.Літературний переклад як форма культурної інтеграції // Сучасна філологія. – 2019. – № 1. – С. 17–24.
39.          Семикіна О.Художній переклад як вид міжкультурної комунікації // Наукові записки КНУ. – 2021. – Вип. 36. – С. 101–109.
40.          Сидоренко М.Проблема авторського стилю у перекладі // Studia Linguistica. – 2021. – № 5. – С. 78–85.
41.          Семенюк Г.Магічний реалізм як наративна стратегія // Літературний процес. – 2022. – № 2. – С. 45–52.
42.          Соломаха Л.Перекладацькі трансформації в німецькій літературі // Філологічні науки. – 2018. – № 7. – С. 64–72.
43.          Сорока О.Реалії в історичній белетристиці // Studia Philologica. – 2021. – № 4. – С. 101–109.
44.          Томахін Г.Реалії в художньому перекладі: культурнолінгвістичний підхід. – Київ : Видво КНУ, 2005. – 152 с.
45.          Федоров А.Введение в теорию перевода. – Москва : Высшая школа, 1983. – 240 с.
46.          Флорін С.Етнокультурні компоненти у мові перекладу // Питання мовознавства. – 1985. – № 2. – С. 45–53.
47.          Холмянський Ю.Естетика перекладу // Вісник МДУ. – 2019. – № 3. – С. 24–30.
48.          Чередниченко О.Міжкультурні аспекти перекладу // Лінгвістичні студії. – 2018. – № 3. – С. 9–18.
49.          Шевченко О.Моделі перекладу художнього тексту: комунікативний і трансформаційний підходи // Studia Philologica. – 2021. – № 4. – С. 30–36.
50.          Шемуда М.Взаємодія культур у художньому перекладі // Питання лінгвістики і перекладознавства. – Луцьк : ВежаДрук, 2019. – С. 160–168.
51.                    Bakalavr. Сайт для студентів та учнів URL: https://www.bakalavr.com (дата звернення: 29.07.2026)
52.                                   Avtora. Сайт для студентів та учнів URL: https://www.avtora.com.ua (дата звернення: 29.07.2026)