Лист до Шевченка(навіяний спогляданням портрета Кобзаря)

                       Уклін Кобзареві! 

(Лист,  навіяний спогляданням портрета Шевченка)

                                            На портрет твій я дивлюся,

                                            Світоче великий, я у тебе вчуся.

                 Добрий день, Тарасе! 

Пильно вдивляєшся на мене з портрета, все бачиш, все чуєш -так мені здається.  Усміхаєшся до мене, як рідний дідусь. Але іноді в твоїх очах я вловлюю сум і говорю з тобою подумки.

  Про що ти думаєш ,Тарасе,  в цю мить? Може, сумуєш за рідною Кирилівкою, своїми рідними, Оксанкою, так як і моя сім’я сумує зараз за рідною Вірменією.

   Я багато знаю про тебе, Тарасе, і розумію, що гірким було твоє дитинство, далеко від рідної України минула твоя юність. Але кожної весни, в день твого народження, з’їжджаються до високої могили, що на Чернечій горі, всі твої шанувальники, і несе сивий Дніпро славу про тебе за ріки, моря, океани…

   Я-онука твоя. Ми пов’язані якоюсь невидимою ниточкою:   ти народився на древній, славетній землі, що зветься Україною, а все своє життя провів поза її межами;  я ж-дитя гір Кавказу, а живу в твоїй славній Україні і люблю цей рідний край.

     Мені 16 років, я-громадянка вільної України. Довгий і доволі тернистий шлях пройшов український народ до незалежності. І ось тепер Україна-вільна держава. Тарасе, ти так прагнув волі, ти жив її духом, марив нею щохвилини.

     Я часто читаю в твоїх очах:

                Учітеся, читайте,

                І чужого навчайтеся,

                Й свого не цурайтеся…

  Цим словам багато років, але вони актуальні й сьогодні. Я вірю в український народ, вірю, що він плекатиме свою мову, яка стане чистішою джерельної води. Чи знайдеться така українська хата, де б не було твого «Кобзаря», така українська родина, в якій би не шанували Тебе, Великого Поета, Пророка, не знали б твоїх віршів?

    Ти спочиваєш, журавлями віднесений у вічність. І, мабуть, у тім небеснім раю згадуєш, як боровся за рідну Україну, за її волю, як хотів, щоб розірвалися всі пута.

   Тарасе, ти чуєш? Не вистачає нині тебе на цій святій землі, твого патріотизму, твоєї жертовності в ім’я України. Та ми , твої нащадки, будемо робити все, щоб самостійна наша держава не стояла на колінах,  а, переборовши всі труднощі, розквітла на многії літа, щоб всміхалася, щоб правда панувала в світі.

   Ми, молоде покоління, виконаємо твій заповіт-збудуємо багату, процвітаючу державу. Я рада, що живу на цій благодатній землі, маю право вільно говорити, як вірменською, так і українською –наймилозвучнішою мовою світу.

                  Твої, Шевченку, мужні діти

                    Здійснять одвічний заповіт.

  Мій родовід пустив коріння на вкраїнській землі. І я щаслива, що Україна-моя Батьківщина. Я щаслива, що тут живу, маю друзів, навчаюся в школі, співаю українських пісень.

      Я щаслива уже тим, що звуся донькою незалежної України.

                Слова твої кличуть до бою,

                 Незламності, мужності вчать.

                Веде твій «Кобзар» за собою-

                І очі: «Тримайтесь!»-кричать.

                                              Арміне К.