Література рідного краю Дніпропетровщини. Наталія Нікуліна

Одинадцяте листопада. Класна робота. Література рідного краю. Поезії Наталії Нікуліної

Очікувані результати: учень / учениця виразно, вдумливо читає та коментує поезії; пояснює умовність ситуацій, зображених у них; характеризує образи в поезіях, пояснює їх метафоричний підтекст; розуміє різницю між матеріальним і духовним; визначає й пояснює головну думку. Компетентності: володіння державною мовою, уміння навчатися впродовж життя, соціальна і громадянська компетентності, загальнокультурна грамотність.

Народилась 7 липня 1947 р. у м. Макіївці на Донеччині в родині журналіста і лікарки. 1958 року сім'я переїхала до Дніпропетровська. Тут Наталка закінчила середню школу № 89, вступила до університету на вечірнє відділення філологічного факультету.

1973 року вона закінчила аспірантуру, захистила кандидатську дисертацію.

Наталка Нікуліна працювала редактором у видавництві «Промінь», деякий час - в обласній науковій бібліотеці, була позаштатним кореспондентом газети «Культура і життя». Багато років вона віддала морочливій і кропіткій роботі на обласному радіо.

Перша збірка «Вишневий спалах» стала подарунком до двадцятиліття поетеси. До того вже були вірші в колективному збірничку. її поезію оцінили, давали гарні відгуки. Але потому довгих чотирнадцять років жодної книжки.

Наступна збірочка «Пізнання» побачила світ аж у 1981 році, вона тоді вже два роки перебувала членом Спілки письменників.

Її вірші перекладалися російською та башкирською мовами. Вона й сама перекладала - з польської, російської, англійської мов, упорядкувала антологію татарської поезії «Світи мені, Чулпан-зоря», друкувалась у багатьох газетах і журналах, була відома як серйозний літературний критик.

Сліпий випадок обірвав життя, плани, мрії. 23 червня 1997 року, за два тижні до свого ювілею, Наталка Нікуліна трагічно загинула.

Мальви. Над урвищами мальви багряніютьнад ними електрички стукотять. Вони летять, летять, летять, летять... Десь інші мальви - за парканом дніють.І можна б на одну із «вічних тем»поміркувать: про «вільних» і «новолю»та якось серця не торкає те, бо ж квіти! Красні і в садку, і в полі, (Я люблю їх усі - і рожеві, і білі, й багряні, і оті, що в садках їм, у тиші палать і згасать,і оцих, відчаяк,що втекли від своїх споконвічних екранів -білих стін - осюди, де лиш кручі самі й небеса). Про інше я. Отак і є воно:там селища, там дворища, оселі. Тут стріч, розлук перонні каруселі,станційна будочка з вузьким вікном.І мимо все. В чіткому ритмі шпали. Коза в яру. Мозаїка життя.І раптом мальви! Мальви промигтять!І наче свято - їх миттєвий спалах!

 МовіПринижувана, цькована і гнана,Ти з вуст вишневих отрясала страх,І вся була немов відкрита рана,І вся – неначе прапор на вітрах. Вже сказано давно: вишнева і Дніпрова,Але благоговійно повторю: О так, вишнева і дніпрова мова. Яка тримає над чолом зорю.І в тих, які відкинулись від тебе. Поласилися на престижний шмат,Над головою – стеля, а не небо,хоча вони своїх не бачать втрат. А ти… ти боса по стерні ходила,ти крізь криваву й темну ніч брелаі неповторну пісню спородила,в степах козацьку думу сповила. О, вишептати, видихнути з болем. Твоє ім’я. Що ти жива, жива!І над безмежним українським полем. Твої пророчі сіються слова.І правда встане. Встане і повстане.І віковії пута розітне.І над безмежжям тихим і світанням. Ще зійде сонце мови осяйне.

Шукаймо у собі Шевченка(хоч іскру — праведності й віри) —він мусить бути там, в глибинах,інакше нас би не трималаоця земля, калини матір. Ми мусимо. Ми конче мусимзнайти в собі його кровину — інакше з темряви не вийти. Усім життям, всім током крові — народжуймо в собі Шевченка,хоч іскру — кожен. Іскру — кожен. Всі разом — буде Україна.

Підсумок уроку. Цікавим для мене було…Сьогодні я навчив(ла)ся…Складним було…