Література рідного краю. Слово про подвиг
Тема уроку. Література рідного краю.
Слово про подвиг.
Мета уроку. Ознайомити учнів із військовою тематикою у творах
місцевих поетів;
донести основну думку поезій ( війна- це безумство та неви-
правдана жорстокість); розвивати вміння висловлювати
власну думку, розуміти ліричні твори, робити їх елементарний
ідейно- художній аналіз;
виховувати почуття поваги до героїв війни, гордості за наше
героїчне минуле.
Обладнання. Збірки віршів місцевих поетів, їх фотографії, кінофільм
про визволення Києва, про Корсунь- Шевченківську битву,
про бої на Букринському плацдармі, святкування Дня перемоги
у Кагарлику;
слайди із видами пам’ятних місць Кагарлика;
фотографії ветеранів;
грамзаписи пісень про війну.
Хід уроку
Ми довго будем пам’ятати
І вам забути не дамо…
- Оголошення теми і мети уроку.
28 жовтня 1944 року землі України визволили від німецько - фашистських
окупантів та їх соратників. Ми не повинні, не маємо права забути те, що
відбулося більше семи десятків років тому: якою ціною завойовано мир,
чому нам пощастило народитися вільними людьми, кому ми повинні
дякувати за це.
Мені хочеться, щоб відповіді на ці питання ви знайшли у ліричних творах
місцевих поетів, які розглянемо сьогодні на уроці, щоб вони пройшли крізь ваші серця і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі - це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив.
Під час моєї розповіді запишіть, будь ласка, прізвища авторів і назви
творів, які ви почуєте, важливі думки.
- Актуалізація опорних знань.
Щороку 9 Травня наша країна відзначає скорботний День Пам’яті воїнів,
які загинули у страшному пеклі війни.
- Що ж ви знаєте про Велику Вітчизняну війну?
( Розповідаю на фоні пісні місцевих митців «Проклята війна»- слова
Н.Вегери - Предченко, музика Бориса Миколайовича Родини).
Можна говорити мовою цифр про цю найстрашнішу за все існування
людства війну, яка тривала 1418 днів і ночей. У всіх офіційних даних
писалося, що загинуло 20 млн. радянських людей, за пізнішими даними
-30 млн. Серед цих загиблих немала частка припадає на цивільне населення.
Багато хто загинув смертю хоробрих у бою, а ще більше- в концтаборах,
під час бомбардувань, з голоду.
А скільки їх розстріляно в ярах, на околицях! Ці втрати вже нічим не
відродити. Це був нацизм страшний і ниций. Ми пам’ятаємо найбільші -
такі, як Бабин Яр і Уманська яма. Хто згадає їх, як і імен їх ніхто не знає,
не знаємо,скільки було розстріляно.
Така трагедія сталася і на території нашого міста. Ось послухайте. Від того
далекого часу минули десятиліття, але і зараз про цю трагедію не згадують
без скорботи, смутку і жалю. Хто б не прийшов до глибокого Калинового
яру у міському парку,- зупиниться, помовчить, слухаючи віковічну тишу.
Ще моя бабуся розповідала, що у місті у серпні 1941 року нищили «расо-
вонеповноцінних». Людей розстрілювали і скидали на дно Калинового яру.
Довго ще земля ворушилася, стояв у повітрі терпкий запах людської крові.
За три рази у парку у Калиновому яру було розстріляно мирних жителів, партизанів і підпільників 750 осіб,із них 49дітей. Зокрема, у серпні1941 року
було розстріляно 72 євреї і 26 полонених російських солдатів. Це були не
поодинокі факти. Таких прикладів варварства у нашому місті можна навести
багато. Ось як вчинили фашисти із неповнолітнім хлопчиком. Вивели на горб
біля цукрового заводу і заставили собі копати могилу. Учні Кагарлицької
ЗОШ №2 доглядають могилу невідомого хлопчика.
Окупація району почалася 3 серпня 1941 року. Звільняла район у січні
1944 року 27 армія Воронезького фронту (командуючий генерал- майор
Трофименко), зокрема 337 дивізія (командував Ляшкін Григорій Йосипович).
Командуючий Воронезьким генерал армії Ватутін Микола Федорович.
Кагарлик звільнили 7 січня 1944 року. Всього загинуло жителів Кагарлицького району 8066, загинуло кагарличан 1612. Вивезено у німецьке
рабство близько п’яти тисяч. При форсуванні Букринського плацдарму
21-24вересня 1943 року загинуло понад 12 тисяч.
Це був початок найстрашнішої війни за все існування людства. Про початок
Великої Вітчизняної війни іде мова у вірші випускниці Кагарлицької ЗОШ
I-III ст. №2 ім.В,П,Дашенка Тані Бурої.
(Учень читає вірш Т.Бурої «Берізка»).
Похилилась берізка під вітрами у полі,
Своїм листям легенди шепоче поволі.
Вітер підхоплює спогади тії,
Несе у краї і далекі, й близькії.
Зовсім близенько проходить дорога,
І поле шумить нескінченно широке.
Говорить береза про далекі ті роки,
Коли було людям немало мороки:
Як ковані чоботи землю топтали,
Як білі хатини у селах палали.
Я слухаю мову старої берези.
Скриплять її кості, як старі протези.
Тим часом берізка говорить поволі,
Щоб людям не знати такої ось долі:
«Було це давно, а коли вже й забула.
Я стояла одна і нічого не чула.
Літнього ранку літаки загули
І чорні хрести десь на схід понесли.
Я вмилась росою, всміхнулась привітно
До сонця, до квітів так радісно, звітно.
Та сонце тоді не сказало нічого,
Заплакало тихо, не знала я з чого.
І дні потекли, і страхіття війни,
Крізь мене на схід просувались вони.
Йшли люди і коні, солдати і діти,
Йшли й плакали тяжко, де правду подіти.
Обабіч сиділи у тихій скорботі,
Багато було попереду роботи.
Вставали і йшли нескінченним потоком,
Шукаючи долю…Вперед крок за кроком…
- Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу.
Тієї пам’ятної червневої пори, як і завжди, догорав рожевий світанок в обіймах спраглої ночі, пив теплу росу із трав та замріяно слухав останні
звуки гармошки в сільському клубі. Тут випускники 41-го року танцювали
свій останній шкільний вальс і не знали, що через декілька хвилин о 4-й
годині ранку 22червня вони закружляють у кривавому танку війни, який
триватиме 1418 днів і ночей.
(Учень читає поезію Н.Вегери- Предченко «Діти війни»).
І вам хотілось жити і радіти,-
Та ви не просто дочки і сини,
А вам судилось називатись- діти,
Народжені у полум’ї війни.
Розстріляне дитинство не розквітло,-
Його спалила у боях війна.
А вам, страшного лихоліття діти,
Дісталася у спадок сивина.
Написала ці рядки місцева поетеса Надія Вегера-Предченко. Вона народила-
ся у 1960 році на мальовничому хуторі Дубровка Кагарлицького району,
який визнали неперспективним. Людей переселили до Великих Пріцьок.
Тут і навчалася у школі, а потім – у Києві.Та міське життя не приваблювало
поетичну душу. Своє покликання Надія Миколаївна знайшла у рідних вже Великих Пріцьках у материнстві, у роботі директора сільського Будинку
культури. А ще- у поезії .Почала писати ще за шкільною партою. Громадська,
інтимна, пейзажна лірика, філософські роздуми, материнські турботи за майбутнє своїх дітей, любов до села, до рідного краю- основні теми поетичної палітри.
41-й. Найважчий. Гіркі шляхи відступу. Згарище на місці сіл, чорні руїни
там, де зовсім недавно вирувало щасливе життя.
41-й. Рік небаченої людської мужності. Безприкладна повість людської
стійкості. До останнього подиху.
Наш земляк Микола Гаврилович Близнюк із першого дня війни на фронті.
Нагороди-ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни першого ступеня та медалі «За бойові заслуги», «За оборону Ленінграда» і «За взяття Берліна»-
говорять багато про що.Нині- покійний.Писати вірші почав у дитинстві.
Друкувався у республіканській, районній періодиці.
Ось рядки, обпалені першими воєнними днями, які автор поклав на папір:
(Учень читає поезію М.Близнюка «Чарівнице моя»).
Бій затих. І я глянув на небо,
Задививсь на Венеру ясну…
Думав: скоро засну так, як треба.
Але знову ніяк не засну…
Чарівнице моя, чарівнице,
Чи прийдеться побачить мені
Золоту українську пшеницю,
Конюшини квітки, як вогні?..
Може, скоро отут, у болоті,
Простягну свої ноги і я?
Ні срібла я не хочу, ні злота.
Чарівнице, Венеро моя,
Тільки- бити фашиста- бандита,
І вернутись на рідні поля.
Знову сіяв би в вересні жито,
І любив би дочку коваля.
А ось що він пише уже у воєнних 1943-1944 роках.
Ближче стало до Берліна
В атаку йдуть фашистські танки.
Кругом снаряди землю рвуть.
А він згадав про літні ранки,
Про те, що вдома сина ждуть,
І що в кармані лист від брата.
Згадав… І на снігу лежить.
В руках затиснув по гранаті,
Він танки жде…
Ідуть!
І в мить,
Мов лев, схопивсь на «тигра» сміло.
Замах крутий-граната в танк!
Вогнем рвонуло! Задиміло!
І танк завмер на місці там…
І страх, і смерть, і гул, і клекіт.
Колючим тріском рвуться міни.
Хоч бій проснувся недалеко,
Все ж, ближче стало до Берліна.
1943р.
На привалі
Привал… Привал…Під осокором
Сидять наморені бійці.
Хтось річ веде: що значить «сором»,
Та цвірінчать десь горобці.
Сміється сонце із-за хати.
До нас естонка йде з відром:
-Можливо, так і ваша мати
Бійців вгощає молоком…
Солдати дякують естонці.
-Синочок теж воює мій…
Вже піднялося вгору сонце.
Кінець привалу.
Йдемо в бій.
1944 р.
І нарешті- Перемога.
Факт
Кущі- в рожевому цвітінні,
І вишні в білому вбранні.
Червона Армія- в Берліні!
На пальцях лічить фріцам дні.
Смертельний бій! Вперед ні кроку
Не може рота підійти.
Стріляють спереду і збоку.
Прийшлось під смертю залягти.
Та вітер нашого пілота
Несе у зуби ворогам!
Зірвалась з місця наша рота,
І смерть була безсильна там!
Пілота ми взяли на руки.
І кожен з нас радів боєць,
Що не дали орла на муки…
Хтось парашута ніс.
Кінець.
1945 р.
День Перемоги
Ми за нього йшли, згадайте, битись.
Ми про нього думали давно,
Так, як мати думає одно-
Про дитя, що має народитись.
1945 р.
Страшні сліди залишила війна. Тільки на території України в руїни і згарища було перетворено 114 міст і 28 тисяч сіл. Скільки горя, скільки
страждань за цими цифрами. Кожен день, як рік, кожен рік, як століття.
Все витримали і перемогли. Перемогли тому, що відстояли право на щастя, право на життя.
(Учень читає поезію О. Шульги «Ветеранам»).
Копитами, копитами, копитами,
Гупотіли літа об вас.
Тож якими шляхами битими
Добиралися ви до нас?
А якими, якими патронами
Ви відстрілювались від бід,
Що рясними, рясними гронами
Посилало життя вам вслід?
Ветерани, ой ви ветерани,
Ви пробачте за юність мою
Безтурботну і не поранену
Ні в житті, ні в труді, ні в бою…
Чим я вам заплачу за втрати
І за раннє сивіння скронь?
Ви дозвольте поцілувати
Мозолі ваших добрих долонь.
Ці рядки належать перу місцевого поета, учасника Великої Вітчизняної
війни Олексію Шульзі. Він працював у редакції. У нього бачення світу
особливе. Щастя і нещастя, любов, доброта, проникнення в душу людини
через алегоричні образи, філософське тлумачення на перший погляд непо-
мітних явищ.
Минають роки, відлітають у вічність. Замовкли постріли гармат, настала тиша,прийшов на нашу землю мир довгожданий,вистражданий , оплачений
найвищою ціною людського життя. Все далі відходять грізні і важкі роки
Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував
своєї крові, свого життя. Кожен із нас поділяє думку, втілену в словах:
«Ніхто не забутий, ніщо не забуте.»
Роки… Скільки б їх не минуло, не зітруть у народній пам’яті імена тих,
хто віддав своє життя за незалежність нашої Вітчизни. Не забули своїх героїв- воїнів і у нашому місті. Золотими літерами вписані їх прізвища
та імена в книзі «Вічної слави». Їх імена викарбувані на братській могилі.
Над нею височить пам’ятник молодому солдату, який оберігає вічний сон
своїх побратимів.
У вічній скорботі застигла у камені мати- жінка над меморіалом. Ось рядки
із твору «Ціна людської сльози» учня нашої школи: «На все життя запам’ята-
лося мені, коли в День Перемоги мене, малого, бабуся повела до обеліска
полеглим воїнам. Мою увагу привернула вся в чорному старенька бабуся.
Вона вдивлялась в імена, викарбувані на граніті. І раптом з її вуст злетіли слова: «Сину мій! Синочку…» По зморшкуватій щоці побігла сльоза,яка
опекла мені серце. Я зрозумів, що ця бабуся, можливо, востаннє прйшла на розмову зі своїм сином. Часто я бабусю розпитував про війну, уявляв страшну картину: жила людина, молода, енергійна, якийсь грам свинцю-
і людини немає. Була й немає. Та якби ж одна, а то 30 мільйонів, таке й
уявити неможливо. Для чого ж війна? Кому вона потрібна? Пригадую,
коли я спитав бабусю, що б вона зробила, коли б у неї була чарівна паличка,
вона відповіла: «Я б зробила так, щоб уся зброя, яка єна білому світі, пере-
творилась у квіти. Щоб було багато-багато квітів… Бо навіщо людям війна?»
Про це ж говорить Галина Ясюк у своїх поезіях «Пам’ять» і «Герою».
Пам’ять
Ще й досі матері ридають,
Ждучи повернення синів,
Та журавлі лиш пролітають,
Як ті листи минулих днів.
Давно уже руїн немає,
Давно окопи заросли,
Та серце все ще відчуває
Відлуння лютої війни,
Бо залишилася могила:
Там бронзовий солдат стоїть.
Не заросте туди стежина
Впродовж століть.
Герою
В нього очі були,
Як барвінок весною в розцвітті.
А волосся його-
Як колосся в достиглому житі.
Він любив широчінь,
Даль доріг і безкраї простори,
Весняну голубінь
І високі засніжені гори.
Мужність серця свого
Не вагався- віддав Батьківщині.
І загинув в бою,
У запеклім бою на чужині.
Поховали його
Ніжні руки чужі після бою,
Ніби сина свого,
Українського хлопця-героя.
На могилі горить
Вічне полум’я, пишні жоржини.
А в хустині лежить
Чорна грудка землі з України.
Отже, ці слова належать нашій землячці, поетесі Галині Дем’янівні Ясюк,
яка народилася у 1933 році в селі Лебедин Шполянського району на Черка-
щині. Закінчила Київський індустріальний технікум. Понад чверть віку
живе у селі Стайках. Працювала бухгалтером, вихователем дитячого садка.
Нині- на пенсії. Вірші поетеси друкувалися на сторінках районної газети,
в «Сільських вістях». Вірш «Не летіть, роки» покладено на музику багатьма
композиторами.
День сьогоднішній нерозривно пов’язаний з учорашнім, і кожен слід на
Землі, і небо без хмарне, і щасливе життя- це слід ветеранів на землі. Час
Уже давно згладив шрами землі, зарівняв окопи і ями від бомб, мін і снарядів.З кожним роком ряди ветеранів рідшають, все менше на землі зали-
шається очевидців цієї страшної війни.
(Учень читає вірш В.Заїки «Ішов солдат»).
Ішов солдат з війни.
Додому йшов він довгими роками.
Мов пил доріг слідами сивини
Заліг той шлях в тугу косу до мами.
Йому везло. Не всі прийшли живі.
А він вернувсь. Хоч «мічений» в двобої.
І пам’ять цю, що запеклась в крові
Довічно він нестиме з поля бою.
Довічно пам’ятати буде він
Про те, що пройдено,
Про все, що пережито…
…Чи то Афганістан, чи то Берлін,
А кулі ж то однаково відлито.
Написав ці поетичні рядки Віктор Васильович Заїка. Народився в 1951 році
в селі Куковці Могилів-Подільського району Вінницької області. Закінчив
середню школу, Київське медучилище №2. Служив на Далекому Сході.
Потім продовжив навчання у Київському медінституті. Працював лікарем,
райпедіатром, заступником головного лікаря району. Перші поезії написав
ще в школі. Друкувався в районній та обласній газетах. Член Спілки журналістів України.
Обеліски, пам’ятники...Скільки їх? Але чому немає пам’ятника матері, що
досі чекає з війни сина, вдовам, жінкам високої краси вірності, які виконали
останній заповіт чоловіків- вивели в люди дітей. Саме вони, затамувавши горе й біль, відбудували зруйноване, виховували своїх дітей- продовження
нашого українського роду. Ми з любов’ю і вдячністю згадуємо солдатських
вдів. Паморозь лягла на їх скроні, роки поорали зморшками обличчя, але
серця залишилися молодими і свято бережуть пам’ять про останні хвилини перед розлукою. Солдатські вдови свято бережуть листки- трикутники з
фронту і похоронки. Вони, як рани. Минуло багато років з того часу, а вони
не загоїлися. «Рани війни болять і досі,»- стверджує кагарличанка Людмила Миколаївна Мусієць .Поезію любила з дитинства. Вірші друкувала в місцевій
пресі (газети «Кагарлицькі вісті», «Ржищів»).
Чекання
Сина немає далеких доріг.
Вийшла старенька за рідний поріг.
Вбравшись в сорочку, у вишиванку,
Сіла старенька спочити на ганку.
Руки натруджені стомлено склала,
В думах – молитвах Бога благала.
Бога благала, Бога просила,
Щоб повернув їй єдиного сина-
Втіху, надію, дарунок від долі.
Він не загинув, не впав десь у полі.
Серце підказує, хоч і в тривозі:
Десь забарився синок у дорозі.
Ніби не знає, що мати чекає.
Вдень і вночі все на шлях поглядає.
Он у вікні промайнула сорочка,
Вітер доніс ніби голос синочка.
Хіба то не він іде стрімко на ганок.
Ой, то не він…То спускається ранок.
Сльози на очі набігли солоні,
Впали на землю дощем і в долоні.
А ось як пише про матерів солдатів уже відома нам Надія Вегера-Предченко.
Мати
Звела очима знов до фотокартки,
Шепнула тихо: «Сину дорогий,
Чому ти не вертаєшся до хати?
Мені так сумно, тяжко жить одній.»
І мов застигла, мовчки все дивилась,
Тремтіли чорнобривці у руці,
Сльоза одна за одною котилась
І розпливалась в зморшках на лиці.
А потім, ніби раптом пробудившись,
Дістала з скрині вишитий рушник
Й дивилась довго, сумно нахилившись,
На ніжний цвіт нев’янучих гвоздик.
Вона його ночами шила довго,
Коли син спав, і думала одне,
Як цей рушник йому постеле в ноги,
В весільний день на нього син ступне.
Знов підвелась, взяла ту фотокартку,
На стіну почепила- над столом,
І, ніби теплу материнську згадку,
Оповила квітучим рушником.
У глек на стіл поставила гвоздики.
Сказала тихо: «Будем разом жить,
І як тоді, коли був невеликий,
Тебе я вранці буду знов будить.»
На мить замовкла, вмилася сльозами,
Край столу сіла - зморена, сумна
І довго пересохлими вустами
До сина шепотіла щось вона.
А скільки ж Вас, цих матерів безстрашних,
Чиї сини лежать в туманній млі?
Вам за синів, за соколів відважних
Уклін низький до самої землі.
Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто ще не раху-
вав, скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного
вбитого. Пропоную вшанувати пам’ять про загиблих хвилиною мовчання.
(Хвилина мовчання).
IV.Підсумок уроку.
Жива людська пам’ять не старіє, вона з роками не тьмяніє. І поки існувати-
ме наш рід, існуватиме і пам’ять, бо без неї немає в нас майбутнього. А
майбутнє наше в наших дітях. Хай же ніколи вони не чують зловісної
музики війни, не жахаються божевільного цвіту пожарищ на нашій землі.
За щастя дітей, за мирне небо, за цвіт на землі борються чесні люди планети. Землі потрібні пісні і квіти. Щоб на нашій прекрасній планеті жили прекрасні
люди, щоб до густих садів і білих будівель завжди поверталися лелеки, при появі яких у людей з’являться спокій і радість від миру на рідній землі. Ми
не повинні, не маємо права забути те, що відбулося : якою ціною завойовано мир, чому нам пощастило народитися вільними людьми, кому ми повинні
дякувати за це?
І знову вірш уже відомої нам Людмили Мусієць «Нам не судилось бачити
війну…
Нам не судилось бачити війну.
Хвалити Бога- не судилось знати,
Коли, прийнявши з фронту вість страшну,
В бездоннім горі гірко плаче мати.
Вдивляюсь в обелісків світлий сум.
Вдивляюся в обличчя сивих воїв.
І вловлюю просту й величну суть
Загиблих і живих наших героїв.
Вони не задля слави йшли на герць,
Задля життя ловили серцем кулі.
О, скільки, скільки дорогих сердець
Спинилось назавжди в ті дні минулі!
Спинилось? Ні. Вони живуть в мені,
В тобі, в усіх- усіх сьогодні сущих.
Й Дев’яте травня- свято навесні
Залишиться навіки невмирущим.
Нам не судилось бачити війну,
ЇЇ обличчя чорне і вогненне,
Але ми добре знаємо ціну,
Заплачену за наше сьогодення.
V.Домашнє завдання.
Нехай же наш урок не закінчується і після дзвінка. Продовжіть його домаш-
нім твором-роздумом на тему «Чим хвилюють мене твори місцевих
про війну.»
Можливо, під впливом почутого на уроці у вас ляжуть на папір поетичні
рядки.
(Перегляд кінофільму про визволення Києва, про Корсунь-Шевченківську
битву, про бої на Букринському плацдармі, святкування Дня Перемоги
У Кагарлику).
про публікацію авторської розробки
Додати розробку