Літературна година "Серця скоряються коханню..."(історії особистого життя українських письменників)

Літературна година «Серця скоряються коханню…»

( історії особистого життя українських письменників)

Ведучий 1:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання..

(Володимир Сосюра)

Ведуча 1:

Мені здається,— може, я не знаю,
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
І тому світ завжди благословляє 
І сонце, що встає, і серце, що кохає.

(Василь Симоненко)

Ведучий 1:

І справді, любов – це сила, яка змушує мріяти, літати у хмарах і здійснювати подвиги. Вона є музою для письменників, художників, композиторів. У художній літературі — в прозі й поезії — їй віддано чільне місце. І хай писано відомі твори багато літ тому, вони й нині читаються з незмінним інтересом. Бо високі почуття хвилюють нас віддавна, і багато в чому незбагненні й досі.

Ведуча 1:

Усе прекрасне на Землі створене з любові до коханих. Воздвигнуті з любові палаци, осяяні місячним сяйвом акорди сонати, витончені вальси, ноктюрни, прелюдії, романси , перлини світової  та української лірики стали величавими пам’ятниками високих почуттів.

Ведучий 1:

Згадаймо Шевченкові рядки, навіяні закоханістю до Ликери:

Моя ти любо! усміхнись,

І вольную святую душу

І руку вольную, мій друже,

Подай мені.

Ведуча 1:

  Або ж поезію Олександра Олеся:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

"Цілуй, цілуй, цілуй її, —

знов молодість не буде! "

Ведучий 1:

 

А як не згадати слова палкого співця кохання Володимира  Сосюри:

Любов — віків окраса.

Чудні твої закони...

Слова викладача:

Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові.

Чим зумовлений цей вражаючий постійний інтерес до інтимного життя видатних людей? Хіба кохання не випадковість? І хіба не мають рації люди, які кажуть: «Яке кому діло до мого кохання»? Ні, ці люди не мають рації. У тому, кого і як кохає велика людина, та й звичайна теж, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. Окрім того, у митців це один з ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики, головних сюжетів, до розгадки соціальних, політичних і життєвих ідеалів.

Як любили, переживали ці палкі, часами й трагічні миті письменники, як складалося їхнє особисте життя, хто   давав літературним геніям натхнення для творчості , а часом доводив їх до відчаю, — цей потаємний досвід їхніх сердець спробують донести до вас учасники літературної години  «Серця скоряються коханню…».

Ведучий 1:

Одержимий творчим задумом, письменник живе в колі своїх героїв, втілює на сторінках художнього твору і пережите ним самим, боїться, що любов до певної особи, родина стануть на заваді служінню музі, заважатимуть творчій праці. Часто любов славетних письменників роздвоювалась — її суперницею ставала муза.

Ведуча 1:

Дехто опинився перед дилемою: родинне вогнище чи закоханість в іншу,  дехто не квапився узаконювати своє кохання, уникав шлюбу. Але є чимало прикладів і того, що кохані пасії створювали сприятливі умови для праці письменника, допомагали переписувати цілі томи, надихали на створення нового, були гарними  помічниками, першими читачами і навіть критиками.

Ведучий 1:

Отож пропонуємо  ширше  ознайомитися з художніми зразками освідчень в коханні, відомостями про особисте життя художників слова XIX і XX століть, про історії і щасливої, і нещасної любові їхнього життєпису, що й давало літературним геніям натхнення для творчості.

Частина І.

Ведучий 2:

Тричі мені являлася любов…Цим рядком починається один із шедеврів ліричної драми Івана Франка, українського прозаїка, поета, публіциста, перекладача, вченого, громадського і політичного діяча , але, попри це,  цікавої  та неординарної людини.

Хто вони, оті три Франкові любові,  три музи, три жінки його творчої долі? Та чи три це жінки або, може, одна, кохання до якої поет проніс крізь усе життя? Сам Франко стверджував, що за все життя лише три рази кохав, однак дослідники переконані, що ця цифра значно більша.  Тож…

Читець 1:

Тричі мені являлася любов. 
Одна несміла, як лілея біла, 
З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла. 
Купав її в рожевих блисках май, 
На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай! 
Вона була невинна, як дитина, 
Пахуча, як розцвілий свіжо гай. 

Ведуча 2:

Перший жмуток зів’ялого листя поклав Франко до ніг Ольги Рошкевич. Це була найбільша і взаємна любов. Дівчина мала освіту: перекладала з французької, шведської, збирала весільні пісні. Познайомився поет з першим своїм невигойним коханням після закінчення 7-го класу гімназії.  Скоро Ольга та Іван покохали одне одного, мріяли одружитися. Та не судилося їм бути разом. Перешкодою до взаємного щастя став арешт Франка, а ще – заборона батька Ольги,  місцевого священика. На жаль, стосунки не склалися, і заручини було розірвано. Хоч перше кохання Франка було нещасливим, ім’я Ольги Рошкевич для нього на все життя стало священним, а колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи, сестрі ж заповіла покласти їх з нею у труну. Волю Ольги було виконано. Листи, перев’язані голубою  стрічкою, «від нього»,  поклали  їй у домовину.

Ведучий 2:

Після розриву з Ольгою Рошкевич Франко майже одночасно захопився трьома дівчатами: письменницею Уляною Кравченко, вчителькою Климентією Попович та представницею відомого роду Білинських Ольгою. Та і з жодною з цих жінок письменник не пов'язав своє життя.

Читець 1:

Явилась друга — гордая княгиня, 
Бліда, мов місяць, тиха та сумна, 
Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона 
Відсунула і шепнула таємно: 
"Мені не жить, тож най умру одна!"

І мовчки щезла там, де вічно темнно. 

Ведуча 2:

Другий жмуток зів’ялого листя ліг до ніг Юзефи Дзвонковської – сестри університетського приятеля. То була надзвичайно вродлива, розумна дівчина з передовими й оригінальними поглядами. Товариш  Франка писав: “Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче!” На Франка Юзефа справила сильне враження. Молодий поет щиро покохав польку Юзефу. Він часто навідувався до Станіслава, де жила дівчина. Навіть задумав переїхати до цього міста, купити клаптик землі. У творчості Франка знаходимо єдиний  вірш  польською мовою – «До Юзі Д.».  Та вона не відповіла взаємністю… Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину – Юзефа була хвора на сухоти. Тому не могла стати дружиною. Дзвонковська прожила неповних 30 років.

Читець 1:

Явилась третя — женщина чи звір? 
Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір. 
То разом страх бере, душа холоне 
І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне 
Десь в тіні, що на мене й не зирне — 
Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене, 
Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась 
І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась, 
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма! 
Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма, 
Та кігтями не покида стискати; 
То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати, 
І око в око зазира мені. 
І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні, 
Жагою повні, що аж серце стине. 
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне, 
Що забуваю рани, біль і страх, 
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах, 
Тріпочеться! Я чую, ясно чую, 
Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Ведучий 2:

Третій жмуток – Целіні Зиґмунтовській. Хоча вона не любила поета. Ця жінка була надзвичайно примхливою і гордою. Ось чому в його уяві вона – “женщина чи звір”, “сфінкс”. Целіна поводила себе з Франком прохолодно, навіть не стала читати “Зів’яле листя”. Коли потім її запитали, чому вона не відповідала взаємністю Франкові, вона відверто сказала: він їй не сподобався. Поет був рудий, а Целіні імпонували брюнети. Крім того, Франко не мав солідного суспільного становища, грошей і перспектив їх здобути…

Ведуча 2:

Оця нерозділена любов мучила поета багато років. Благоговійно схиляючись перед своїм ідеалом, Іван Якович писав: ”Я не тебе люблю, о, ні, люблю я власну мрію!”

Целіна твердила, що Франко буквально її переслідував. Вона йде з роботи, а він слідом; вона зупиниться — зупиниться і він. То тривало місяцями. Потім він зник. А одного дня  з'явився на пошті в супроводі якоїсь гарної брюнетки. То була дружина Франка. Тоді Целіна полегшено зітхнула: нарешті буде мати спокій.

Ведучий 2:

 

Цікаво, що, будучи цілковито байдужою до Франка і згодом до пам’яті про нього, вона намагалася його приязнь до себе та його ім’я усіляко використати за кожної ліпшої нагоди. Сина виганяють з гімназії — Франко допоможе, матеріальна скрута — він грошей дасть. Однак є кілька фактів, які цю жінку дуже підносять. Один з них: коли самотній письменник помирав від важкої хвороби (дружина Ольга  на той час була у божевільні), Целіна прийшла у його помешкання і доглядала за ним... 

Ведуча 2:

  Після невдалих стосунків письменник одружився.  Обраницею Франка стала уродженка Східної України Ольга Хоружинська. Франко одружився майже блискавично: приїхав до Києва у справах, побачив Ольгу, повернувшись до Львова, обмінявся з нею декількома листами, а під час наступного візиту до Києва через декілька місяців вже взяв з нею шлюб. Через 12 років після одруження Франко в листі до Агатангела Кримського писав: “З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини…”.

Ведучий 2:

Вона була йому покірною та люблячою дружиною, опорою і матір'ю чотирьох дітей.

Дворянка за походженням, Ольга Хоружинська була освіченою жінкою, закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси в Києві. Знала німецьку, французьку та російську мови. Мала добрий характер, була чутлива до людського горя. Її сестра Антоніна  згадувала: “Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові “вдома жилося добре”. Проте, сам письменник зізнався, що кохання до Ольги він ніколи не відчував, а любив її скоріш як друга чи сестру. Через матеріальні нестатки, турботи та злидні подружнє життя у них ніколи не було щасливим.

Ведуча 2:

  Яскраво, поетично,  правдиво зумів передати поет у своїх віршах невимовні страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Писати так могла  лише любляча людина, яка все це сама вистраждала. Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно. Послухаймо одну із них.

Пісня «Чого являєшся мені у сні?» ( слова І.Франка)

Частина ІІ.

Ведучий 3:

Мабуть, у кожного Данте мала бути своя Беатріче, натхненниця, муза, яка змушувала серце поета народжувати те, що має залишатися навіки у вдячній пам’яті людства. Була така муза і у письменника Михайла Коцюбинського. «Якщо великий Данте мав свою Беатріче, то нехай дозволено буде мені, звичайному смертному, мати свою Беатріче - Шурочку, яка запалює в мені вогонь і зігріває серце».

Ведуча 3:

Вона – високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами. Він – стрункий, елегантно одягнений. Вражала матова блідість його обличчя і темні очі, що дивились уважно і вдумливо. Це були Коцюбинські – Михайло Михайлович і його дружина Віра Устинівна.

Ведучий 3:

З майбутньою дружиною Михайло Коцюбинський познайомився влітку 1895-­го. Обоє з перших щирих слів, з першої хвилини знайомства зрозуміли, що вони одне одному рідні, близькі

"Вірусенько­, донечко", "дитино кохана" – називає її в листах. У січні наступного року вони одружуються. Через 4 роки Коцюбинському вдається отримати ­посаду в Чернігові – в земській  управі. Очолює відділ  сільськогосподарської статистики. Оскільки грошей письменництво приносить мало, то мусить  ходити на службу.

Ведуча 3:

На службу до статистичного бюро прийшла і 21-­річна Олександра Аплаксіна. На 16 років молодша за Коцюбинського. Українську знає погано, та намагається прочитати його твори. Під час обідньої перерви, коли решта працівників розходяться гуляти садом довкола будівлі бюро, Михайло Михайлович іноді підходить і заговорює з нею. Аж одного разу намагається поцілувати в усамітненому закутку – підкликав Олександру нібито до телефону.

Ведучий 3:

Згодом  Коцюбинський, під виглядом робочого листа,  кладе їй на стіл записку: "Не гнівайтесь на мене. Я винен тільки в тому, що Вас люблю, гаряче і щиро". Це перший із 335 листів, які він напише Аплаксіній. Наступного дня він надсилає листа з проханням про зустріч. Відповідь Олександри: ­«Згодна». Відтоді намагаються знайти можливість побути разом. Домовляються про це листами. Кладуть і забирають їх у кишені Олександриного жакета, який та лишає в передпокої контори.

Ведуча 3:

Улітку 1907­-го Віра Коцюбинська отримує анонімного листа: її чоловік має стосунки на боці. Михайло Михайлович після розмови з дружиною пише коханій Олександрі: " Я ухилився від пояснень - ні так, ні ні. Так поки краще. На все прийде час ". Він намагається через приятеля знайти роботу в іншому місті, щоб виїхати разом із Аплаксіною. Нічого не виходить. Закохані далі зустрічаються, домовляючись перед тим записками.

За рік Вірі Устинівні потрапляє до рук лист від Олександри, адресований  її чоловікові. Та не знала, що він ненадовго виїхав із Чернігова. Віра Коцюбинська іде до Аплаксіної додому, просить її матір і молодшу сестру вплинути на Олександру. Погрожує: вона не зупиниться навіть перед убивством.

Ведучий 3:

«Не дивлячись на очікування, ніяких докорів, ніяких сцен, - пише Коцюбинський Аплаксіній наступного дня після розмови. - Навпаки - стільки було  благородства  та доброти, що я був вражений. Виявилось, що Віра  Устинівна дуже любить мене, чого я не підозрював. Вона благала мене не кидати сім'ї, не губити всіх». Коцюбинський зізнається: йому несила залишити родину.

Коли Михайло Михайлович вирушає на італійський острів Капрі на лікування, то листи пише і дружині, і коханій жінці. Красоти острова часто описує майже слово в слово. Тільки "Вірунечці" – українською, а "Шурочці" – російською.  А ще Олександрі Аплаксіній у конверт вкладав засушені квіти, зібрані під час подорожі.

Ведуча 3:

З листа Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної: «Сім років я люблю тебе, а мені здається, що не минуло й семи годин, так моє почуття свіже і нове. Хіба це не диво, хіба це не радість!  Може бути, це особливий дар, але я вдячний долі за нього ... Ти мені потрібна». В іншому листі: «... Так, шановна пані, у Вас є суперниця. Блондинка вона або брюнетка - вирішуйте самі, але суперниця безсумнівна: це мадемуазель Література, ревнива і пристрасна особа ... ».

Ведучий 3:

Він називав її пташкою, квіточкою, вранішнім сонечком, голубкою, серденьком, своєю  весною, дочкою й дитинкою, Шурочкою  й Шурок. «Пік» листування Коцюбинського з Аплаксіною припадає на останні роки життя письменника, коли хвороба загрозливо посилилася, поглинала й диктувала все, визначала стратегію життя. Хіба ж реальні в такій ситуації докорінні зміни житейського статусу ?

Вони мріяли бути разом, але ці мрії виявилися ілюзією: їх перекреслив непереборний конфлікт між обов’язком і почуттям. Але власну іпостась щастя Олександра Аплаксіна гідно пронесла крізь усе своє життя.

Ведуча 3:

Переживши стрес від утрати коханого й тяжку побутову травму, Олександра Аплаксіна осліпла. Трепетно зберігала листи коханого, завжди добре пам’ятаючи його слова: «Дві тільки речі важко переносяться: розлука з тобою і неможливість писати».

«Усю ніч напередодні похорону,— згадує Олександра Аплаксіна, — пролежала з відкритими очима, не в силах впоратися з горем». Вранці поїхала до садівника, у якого Коцюбинський завжди купував для неї квіти. Хотіла зробити вінок, але він ніяк не виходив. І раптом побачила корзинку з біло-рожевими квітами. «Я підсунула до себе кошик і швидко сплела вінок з одного лише яблуневого цвіту». На похорон вона прийти, природно, не могла. Шурочці повідомили, що «Віра Устинівна просила від вас не приймати ні вінків, ні квітів ...». Але вінок вона все-таки передала. І хтось поклав його у голові Михайла Михайловича. 

Ведучий 3:

Спогадаймо ж і ми сьогодні добрим і теплим словом цих людей, які вміли любити одне одного й цю землю, свою рідну Україну, і світ, який відкривався перед ними і який вони трепетно передали у спадок нам, нащадкам.

Читець 2:

Ношу в душі я світлий образ цей…

Буваючи в музеї, на могилі,

Слова тамую в глибині грудей,

Що передати всю любов безсилі.

Чоло високе, сяєво очей,

Що сіє промінці святого суму…

Йому не треба лестощі, елей…

Він думає про нас велику думу.

О майстре слова! Доля нарекла

Вам слугувати рідній нашій мові

І дарувати струмені тепла

У материнськім українськім слові.

Збагнули ви «фата моргани» біль,

Забутих предків оживили тіні…

Ідуть до вас з далеких міст і сіл,

Щоб осягнуть думок скарби нетлінні.

Іду й іду до вас з людьми і я…

Дорога ця свята і безкінечна…

Михайла Коцюбинського ім’я –

Це щира правда і любов сердечна.

( Іван Буренко)

 Частина ІІІ.

Ведучий 4:

Є люди — пестунчики долі, до яких вона ставиться прихильно, веде їх по життю все вгору та вгору, піднімаючи до вершин професіональних, до заколисуючого щастя сімейного, до спокійної забезпеченої старості. А є  й такі, яким  на долю тільки й випадає тяжка праця, гнітюча самотність та пекучий біль у серці...

Жінці, про  яку йтиметься, судилося пережити чимало.

Ім’я її —  Варвара Семенівна Довженко. Так,  саме Довженко.  Перша дружина кінорежисера, письменника Олександра Довженка, його перша любов, яку йому не пощастило зберегти на все життя.

Ведуча 4:

Майбутній класик радянського кіно зустрів своє перше велике й справжнє  кохання у далекому 1914 році. Варвара Крилова, красуня зі Сміли, стала його долею — спочатку щасливою, а потім нещасною. І все своє життя Олександр Довженко мучився розлукою з цією незвичайною жінкою.

Навесні 1917-го року вони взяли цивільний шлюб. А влітку Олександр їде до Києва шукати роботу. Та невдовзі захворів і вирушив до батьків у Сосницю, де потихеньку став на ноги. Там, на Десні, Довженко відпочиває, купається, допомагає по господарству — і набирається сил. Але страшенно нудьгує за коханою і рветься душею в Житомир. І летять туди такі спокусливі рядочки: «...ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твоє тепле рученя подумки.... Твій Олександрик».

Ведучий 4:

Однак Варвара вже захопилася іншим чоловіком. В останньому листі вона написала: «Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною».

Вражений і розгублений Довженко кинувся в Житомир. І застав дружину …в обіймах іншого. Білогвардійський офіцер зумів так причарувати Варю, що дівчина погодилася виїхати з ним за кордон. Закохані опинилися спочатку в Празі, а потім перебралися до Берліна. Там Варвара захворіла на туберкульоз кісток, і коханець безжально кинув її.

Ведуча 4:

І тут Довженко знову з’являється в її житті. Це був 1923 рік, і майбутній класик вже робив кар’єру — працював у комітеті закордонних справ УРСР. А в Берлін Олександр Петрович прибув  у службових справах. Дізнавшись про скрутне становище коханої дружини, він простив їй зраду, забрав до себе й навіть офіційно оформив шлюб 17 липня того ж року.

Ведучий 4:

Слава молодого режисера швидко росте, проте дружина Варвара почуває себе все гірше. Через постійний біль у ногах доводилося ходити з милицею. Відчуття власної провини та жіночої незграбності підточувало її сили. І коли Варя довідалась, що Сашко захопився молодою актрисою Юлією Солнцевою, зрозуміла — це вже все, кінець. Жінка вирішує залишити коханого назавжди, щоб не стати перешкодою на його життєвому шляху.

Ведуча 4:

Якесь віддалене тривожне передчуття в Олександра Петровича  таки було. Тривога зросла, коли відімкнув двері.

Довженко:

-Варю! Варю!

Ведуча 4:

Прожогом кинувся у кабінет-вітальню.

На столі у кришталевій вазі - троянди, небесно-білі. Такі, що аж очі вбирають.

Довженко:

-Мої …улюблені…

Ведуча 4:

Та не безмежна радість огорнула, а надривний розпач полоснув серце.

Довженко:

-Невже в лікарню…Ні, ні! Щось напевно гірше…

Ведуча 4:

Тільки тепер збентежений Довженко помітив під вазою складений учетверо аркуш паперу. Розгорнув — обпікся тужливими прощальними жіночими словами.

Довженко (мовчки розгортає листа).

Жіночий голос (із-за лаштунків):

Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше — те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений — маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні!

Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому.

Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго й вічного.

Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням. А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.

Прощай. Хай іде до тебе добро й щастя із Землі, з Неба, з Води!

Твоя навіки Варвара Довженко».

Ведучий 4:

Хоча вони й розійшлися, та пізніше ще час від часу листувалися й навіть зустрічалися.

Свого єдиного синочка назвала Вадимом, а записала на прізвище Чазов. Так звали чоловіка, який колись любив Варвару Семенівну й домагався її руки, але вона відмовила йому.

Сучасні дослідники вважають, що Вадим був сином Довженка, адже був дуже схожий на нього. Вже встановлено, що хлопець народився  у 1933 році, а не у 1935 році, як записано в документах. Пізніше він став талановитим художником.

Чому Варвара Семенівна змінила дату народження сина? Чи знав сам Довженко про рідну кровинку? Дехто стверджує, що знав, але не вірив. Хтозна…

Ведуча 4:

Юна, талановита, амбітна й вродлива Юлія Солнцева відразу підкорила Довженка. Він закохується до нестями. Дружина Варвара пішла,  а Олександр Петрович пропонує руку й серце «зоряній» красуні Юлії. Однак чомусь  майже до кінця свого буремного життя не брав офіційного шлюбу з Солнцевою, і лише незадовго до його смерті  Юлія Іпполитівна наполягла, аби її громадянський чоловік розірвав шлюб із Варварою Криловою та  одружився з нею. Юлія Солнцева прислала в Демидів до Варвари Семенівни свого посланця з проханням дати згоду на розлучення з Довженком. На що Варвара Семенівна відповіла: «Якщо так хоче Саша, я згодна».

Ведучий 4:

Ніхто ніколи не бачив сліз та розпачу Варвари Довженко. А вони були — і самотність, і сльози, і розпач, бо душа її горіла у вогні любові до Олександра Довженка всі ці роки. Ночами вона писала листи коханому, які ніколи не надсилала йому.

Ведуча 4:

— Ніколи, ніколи більше не стану прохати, рідний мій, тебе про те, щоб ти прийшов до мене. Ти вільний від мене назавжди, мій рідний коханий. Хай тобі легко й вільно дихається! Хай в очах твоїх сяють лише радість і щастя. Пробач мені лише одне: в мене нема сили відмовитись від нестримного шаленого бажання розмовляти з тобою в листах.

— Не йди! Вбий мене, розчави, розтопчи, але не залишай, — щось несамовито й хижо кричало в мені.

— О Сашо! Рідний мій, милий... Так тягнуться до тебе зараз мої руки. Так тремтить, б’ється моє серце назустріч тобі. Ти чуєш, Сашо! Сашуню! О, яке дороге мені твоє ім’я, рідне. Як утішно слухати мені його в гомоні хвиль... Сашунько... Сашунько...

Ведучий 4:

Це ім’я, його звучання, не вбили в ній ні розпачлива самотність, ні роки війни, ні післявоєнна бідність. У листопаді 1956 року шістдесятидворічний Олександр Довженко помер. Довідавшись про смерть свого коханого, Варвара Семенівна не поїхала до Москви на похорон, а пішла в ліс. Весь день її не було ні на роботі, ні вдома. Подруги знайшли її в лісі знесилену, з пораненою рукою, й привели додому.  Весною 1957-го Варвара Крилова поїхала до Москви і з оберемком квітів пішла на останнє - посмертне - побачення з коханим чоловіком.

Ведуча 4:

Так, вона не подарувала людству ніяких талановитих творів чи геніальних винаходів. Вона тільки внесла в світ себе саму. Але ж, згодьмося, така особистість з’являється на світ, як промінь сонця, як світло любові, яку ніщо не здолає, не вб’є. Її життя, її любов, її свята вірність, її святий обман гідні того, аби про неї розповідати сьогодні.

Пісня «Намалюю тобі зорі»

 Частина ІV.

Ведучий 5:

Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю, душевних мук і нещасливого кохання...

Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролося із невиліковною хворобою, і рідні люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання. Вона любила без міри.

Ведуча 5:

Максим Славінський,  вихідець із освічених селян, побачив Ларису Косач влітку 1886-го у волинському селі Колодяжному, де її батьки мали чималий маєток. Максимові було вісімнадцять, дівчині – п'ятнадцять. Вона любила купатися в озері, та на той час навіть не підходила до води: соромилася своїх осоружних милиць. Юнак цього не помічав, бо був делікатним та ще й мав чимало парубоцьких справ разом із Ларисиним братом  Михайлом.  У травні  1890 року поетеса скаржиться братові, що Славінський не озивається до неї, й відверто додає: "Попроси пана Максима, щоб він переписав для мене переклад віршів…".

Ведучий 5:

Взаємні почуття спалахнули з новою силою, коли Леся і Максим зустрілися влітку 1892 року в Колодяжному. Деякі дослідники вважають, що то було перше – ще дівоче – кохання волинянки. Після смерті дружини Максима Славінського говорили: "Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із великою українською поетесою, в душі якої він лишив глибокий слід". Так чи не так, а з іменем Славінського пов'язано багато перлин Лесиної інтимної лірики:

 " Горить моє серце", "Стояла я і слухала весну", "Хотіла б я піснею стати". До "пана Максима" звернуті й такі слова: "Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…" .

Читець 3:

Горить моє серце, його запалила

Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Ведуча 5:

Чому так сталося? Про це не знав і не хотів довідуватися ніхто – ні Олена Пчілка, яка мріяла про іншу долю талановитої доньки, ні найближчі друзі, ні самі закохані. Немає достеменних свідчень про те, чому перервалися ці романтичні стосунки, перейшовши у дружні. Бо їхнє спілкування тривало ще протягом багатьох років. Відомо, що Олена Пчілка недолюблювала хлопця, вважаючи його “лінтюгою”. Та навряд чи воля матері стала б перешкодою на шляху норовливої дочки.

Ведучий 5:

Трохи згодом простежуємо стосунки Лесі з Нестором Гамбарашвілі, які, за твердженням деяких біографів, були більш, ніж дружніми. Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської. У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з недугою вона подалася до Ялти. Там, отримавши якось чергового листа від матері, письменниця дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. Леся це коментувала іронічно: "Попався, жучку, в панську ручку!" Та для неї це була тяжка драма - мати навіть ховала подалі отой кинджал, що Нестор колись подарував Лесі. 1958 року Нестор Гамбарашвілі побував у Києві й плакав над Лесиною могилою.

Ведуча 5:

Однак справжнім, великим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – туберкульоз легенів (сухоти). Він приїхав з Мінська, де служив на залізниці.  Вперше про Мержинського згадується в листі до матері. "Мій новий знайомий панич Мержинський  живе в Ялті, в частині міста, де багато куряви і не видно моря».    Вихований, тактовний, стриманий.  Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася.  Леся, в свою чергу,  адресувала Сергієві знамениту поезію в прозі «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами».

Леся Українка

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію.

І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.

Ведучий 5:

«Він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: «Будь нещасливий і ти будеш самотній».

Леся Українка

Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе.

Ведуча 5:

Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжного піклування друга-поета… Сергій закінчив Київський університет, був дуже освіченою й цікавою людиною, громадським діячем. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку – гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання.

Леся Українка

Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Ведучий 5:

Але доля відміряла Сергію дуже короткий вік. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…

 Батьки не схвалювали доньчиних почуттів. Вважали, що вона марнує себе чужим лихом, бо сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони недокоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче.  Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього.

Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому,  а він не відповідав Лесі взаємністю.

Ведуча 5:

Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли  Леся Українка йому освідчилась,  холодно відповів «Ні…». Але нічого не змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима». І навіть відходячи у кращий світ, Мержинський, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про іншу жінку, яку він насправді кохав, з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа  тій іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій.

Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити.

Леся Українка

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла.

Ведучий 5:

  Це був час надзвичайного трагічного напруження. Леся намагалася підбадьорити хворого. Але   на її руках   коханий помер. Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці.

Леся Українка

Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і загубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу,вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в`януть, в`януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже.

Ведуча 5:

Убравшись у жалобу, Лариса Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки - вона знов захворіла. Тридцятилітня війна тривала з новою силою. Підступна хвороба загрожувала життю як ніколи. Треба знов лікуватися. Знов госпітальний режим і бездіяльність.

Леся Українка

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в`януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Ведучий 5:

Хвороба і смерть Сергія Мержинського вимучили Лесю і фізично, і морально. Крім того, усе її життя було боротьбою з власною хворобою.  Після того, як Леся доглядала хворого Мержинського, вона захворіла ще й на сухоти легень. Відтоді поетеса жила в санаторіях у Карпатах, у Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім – Ялта, Кутаїсі, знову Берлін. У 1907 році письменниця приїхала до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку.

Ведуча 5:

Згодом він стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на дев’ять років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, адже вони вважали, що з її боку кохання не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена – ми звінчалися, – пише поетеса у листі до рідні. – Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».

Після Лесиної смерті 33-річний Квітка вважав себе старим. Одначе прожив ще 40 років. Казав, що витратив найкращу частину життя на каторжну службу заради заробітку для родини.

 Частина V.

Ведучий 6:

Як сліпучий метеорит, на мить спалахнув  на небосхилі українського письменства лицар нескореного покоління Василь Симоненко. Спалахнув, щоб навіки увійти в безсмертя.  Він жив, любив і ненавидів, страждав, творив і згорів за рідну землю. Вічно житиме його поетичне слово, яскраво освітлюючи наші душі.

Ведуча 6:

 Юність  поета, як і кожної молодої  людини, овіяна весняними вітрами мрій, неспокою. Ніжним квітом любові спалахує серце. І те п’янке, незбагненне солодке почуття переливається в чарівну поезію. Кохання приходить у життя людини, як правило, несподівано. І звичайний день тоді стає особливим, і звичний світ, у якому ти жив досі, раптом змінюється, наповнюється новими, яскра­вими барвами.

Ведучий 6:

 Незадовго до зустрічі з майбутньою дружиною Люсею  поет "без тями втріскався в одну милу дівчину", та незабаром захоплення згасло. А жага любові клекотіла:

Хочеш — хмари для тебе розвію? 
Хочеш — землю в дощах утоплю? 
Тільки дай мені крихту надії, 
Тільки тихо шепни — люблю...

Ведуча 6:

А незабаром буде написана поезія "Вона прийшла".

Читець 4:

Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила, 
І руки лагідно до мене простягла, 
І так чарівно кликала й манила, 
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?

Ведучий 6:

Хто ж вона, ця обраниця, муза поета?

Відео про Василя Симоненка «Гра долі»

Ведуча 6:

За спільне подружнє життя у Василя та Люсі народився син Олесь. Після смерті письменника Людмила знову вийшла заміж та народила ще одну дитину.

Ведучий 6:

Але любовні листи, які писав їй Василь, збереже. 1996 року, відчувши подих смерті, передала їх одному з друзів поета, Юрію Смолянському.

Ведуча 6:

Одну із любовних поезій Василя Симоненка покладено на музику.  Послухаймо її.

Пісня «Ну скажи — хіба не фантастично» (слова  В.Симоненка)
Ведучий 6:

Іноді кохання переживає людину і залишається яскравим прикладом для нащадків на віки. Ми пересвідчились, що письменники– звичайні люди, які так само переживають, страждають, кохають… Іван Франко говорив: «Щасливий не той, кого люблять, а той, хто любить». Візьміть ці рядки із собою в життя. Щоб розквітли вони  добром і любов’ю, бриніли у ваших серцях  чарівною мелодією скрипки. 

Ведуча 6:

Кохання – це вимогливе почуття як до себе, так і до коханого чи коханої. Музика кохання звучить у кожному з нас. Але людина тим і велична, що вона – диригент цього оркестру життя. Вона може все або нічого. Зробіть цю музику чарівною. Нехай доля буде прихильною до вас і подарує кожному вірне і щасливе кохання.

 

Примітка: матеріал сценарію може супроводжуватися слайдами.