Літературна кав’ярня (захід присвячений 150-річчю Лесі Українки)

Літературна кав’ярня

(захід присвячений 150-річчю Лесі Українки)

ВІДЕО. Як я умру, на світі запалає. Покинутий вогонь моїх пісень... (https://www.youtube.com/watch?v=d6baZw2fniE&fbclid=IwAR3FsUsbZ6W7oZByYUbuGpxIK-dw71s5sawBd9jkX1gxQyHWW402EwTQWaE)

Відео https://www.youtube.com/watch?v=JyhmXXGTUc0

Презентація «

 

ВЧИТЕЛЬ. Леся Українка – ніжне й дзвінке ім'я, яке належить до найвеличніших імен нашого народу.

25 лютого 1871 року народилася перлина української поезії — Леся Українка. Її творчий спадок, життєві принципи і сила духу завжди будуть у пам’яті кожного українця. Красуня-Леся мала гострий розум та особливу харизму.

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

Одним із дієвих методів віднадити від української літератури в радянській і пострадянській школі було зображення її як провінційної, зосередженої лише на тяжкому житті селян. При згадці про українську літературу в уяві багатьох і досі постає похилена хата, кріпаки та злиденність наших письменників. Головне тут – село. Дія творів відбувається в селі, письменники родом із села, що саме по собі й непогано (уся Європа, за великим рахунком, із села!), якби не було неповною правдою, і якби за допомогою цих штампів і досі не оселянювали все українське.

Сьогодні ми спробуємо зобразити справжню, а не підручникОву Лесю Українку. Саме її походження – це історія про шляхетність, національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.  

1 УЧЕНЬ.  ЛЕСЯ УКРАЇНКА - ШЛЯХЕТНА ДАМА

Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства. Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

Ці люди не працювали фізично, мали достатньо грошей на книги, гарний одяг і подорожі. Отже, вони мали час задуматися не лише над матеріальним, тому були творцями й активними учасниками «Старої громади». Не дивно, що їхні діти стали засновниками «Плеяди». І якщо «Стара громада» – це про національне, коли хочете – етнографічне, то члени «Плеяди» збиралися вже читати, перекладати й обговорювати Ґете, Мольєра та Шиллера. Водночас, вони не були відірвані від національного контексту, але вже не мали того романтичного замилування минувшиною, дивлячись на неї з точки зору своєї доби.

2 УЧЕНЬ. Кого лишень не було серед Лесиних пращурів — і в роду Косачів (батькова гілка), і в роду Драгоманових (гілка матері)! Декабрист-юнкер та балканський (боснійський) владоможний герцог, польський шляхтич та доволі успішні представники козацької старшини, перекладач (емігрант з Греції) при Війську Запорозькому за часів Богдана Хмельницького та «успішні», хазяйновиті поміщики на українських землях...

3 УЧЕНЬ.                                          Надія  (перша поезія Лесі Українки)

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти, мені всеодно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

4 УЧЕНЬ. Тож Леся Українка була не закашляною нещасною жіночкою, якою її зображали в СРСР. Це була небідна, дуже освічена дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло спілкування. Ця київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах (надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською – «Українському Парнасі»), обставлених гарними меблями. Вони грали на фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач. У таких умовах формувалася ідеологія нашої національної аристократії.

5 УЧЕНЬ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА - МІСЬКА ЄВРОІНТЕГРАТОРКА

Попри відому ще дитячу любов до Колодяжного, багато часу Леся Українка проводила в містах – і не лише українських. Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно зналася на тогочасних культурних тенденціях. Хоч вона трохи втомлювалася, як писала, «від отельово-ресторанного життя», – воно не було їй чуже. Її подорожі нагадали б багатьом сучасність. Згадаймо одну таку в 1901 році. Ось Леся пише родині з Бродів, як переїхала тогочасний кордон: «… без інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз мусіла класти компреси…» Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11: «…хоч мене знайомі закликали до себе, – мені було краще в отелі, бо не залежніше».

6 УЧЕНЬ. У Львові, замість трьох, вона провела чотири дні (запізнилася на потяг) і продовжила подорож: «… у пьятницю (13-го) сіла в Schellzug і за 6 годин була вже в Чернівцях». Schellzug – це тогочасний австрійський Інтерсіті+. Як бачимо, теперішніми потягами зі Львова до Чернівців можна дістатися лише на годину швидше. Взагалі, здається, Леся любила їздити рейками, бо ж і з вінчання з Климентієм Квіткою в Києві поверталася додому на трамваї.

7 УЧЕНЬ.                Contra spem spero! (Без надії сподіваюсь!)

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

 

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

 

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть — і настане

Ще й для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей —

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

8 УЧЕНЬ. Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у Софії, вона пише: «Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…»

9 УЧЕНЬ. Хай буде нам у 2021 році соромно, що досі сперечаємось у питаннях, на які Леся Українка дала відповідь ще в позаминулому столітті: «Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном». Знову ж таки в листі дядькові читаємо, який вона бачить вихід: «Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу».

10 УЧЕНЬ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА -  БЕЗАПЕЛЯЦІЙНА ПАТРІОТКА

Незважаючи на те, що всю родину Косачів в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з «Оргії» та «Боярині» комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із дядьком Михайлом): «Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки».

11 УЧЕНЬ. Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: «Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце».

12 УЧЕНЬ.                                               Do (Гімн. Grave)

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотная

У світі з пташками-піснями,

То швидко полине тоді тая гучная зграя

Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полю

Здійметься високо-високо в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

13 УЧЕНЬ. Письменниця закликала не обмежуватися російською літературою і контекстом (до Драгоманова з Відня, 1891): «…недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська». А ось що вона пише в березні 1902 року сестрі Ісидорі із Сан-Ремо : «Було тут «утро», що врядили приїжджі росіяни з Ніцци, але таке погане, що не тільки акторам, а навіть публіці було сором і ніяково дивитись одним на других… І програма така, як я не люблю, все якісь уривки, qui n’avaient ni queue ni tête (без початку і кінця – ред.). Ми всі дуже жалували, що пішли (нас затяг лікар і одна з актрис, ніяково було не піти), і ми з Наташею дали урочисте слово перед лицем вічного моря, що більш ми за границею на жадні російські «благоглупости» не підемо, хоч би нас на ретязі тягли».

14 УЧЕНЬ. Звісно, таке ставлення до метрополії не було безпідставним і суто емоційним. Це було природнє ставлення патріотки поневоленої країни до свого окупанта, але не більше: «Я не знаю, звідки пішла ся слава, що я така ненавидна націоналістка? Часто люде, познайомившись, дивуються, що я не їм великоросів, поляків і инш[их]…» (лист до Кривинюка М.В., 1897).

15 УЧЕНЬ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА - ІНТЕЛЕКТУАЛКА

Леся Українка знала 7 мов: крім української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала й однією з небагатьох сучасників розгледіла масштаб генія Гауптмана, чиї твори вабили письменницю саме інтелектуальністю. Вона казала, що його п`єси «сповнені думки». Зрештою, «Лісова пісня» написана поверх його «Потопленого дзвону». Маючи Гауптмана за взірець, письменниця була дуже критичною до себе та колег: «Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір».

16 УЧЕНЬ.                                   Слово, чому ти не твердая криця

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

17 УЧЕНЬ. Багато вчителів української літератури будуть шоковані, проте Леся Українка без сентиментів ставилася, наприклад, до творів класиків Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною…»

Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му вона використовує слово «модернізм» у значенні художнього напряму у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.

18 УЧЕНЬ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА І  НАЙЩИРІШЕ КОХАННЯ

Дослідники біографії Лесі Українки запевняють, що найбільше кохання свого життя вона зустріла під час лікування у Ялті. У 1897 році вона знайомиться з революціонером з Мінська Сергієм Мержинським, який в Ялті лікував туберкульоз легень.

Познайомилася майбутня пара завдяки зв'язкам Лесі Українки з кримською соціал-демократичною організацією. Сергій був дуже розумною і ерудованою людиною. Освіту він отримав в Києві, працював над перекладами, захоплювався театром, був громадським діячем.

В Криму пара піднімалася на Ай-Петрі. Їхні стосунки почали розвиватися.

Однак його хвороба прогресувала… Батьки дівчини були не в захопленні від її стосунків. Адже вона сама усе життя боролося з хворобою, а тут ще одна немічна людина. Леся їздила до Сергія у Мінськ. Вони планували поїхати на лікування у Швейцарію.

19 УЧЕНЬ.                                 Все, все покинуть, до тебе полинуть

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

20 УЧЕНЬ. ЛЕСЯ УКРАЇНКА - ФЕМІНІСТКА

Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм. «Камінний господар» – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.

Femme moderne бачимо і в драмі «Блакитній троянді», яку називали «дамською», вказуючи на її «безнадійний песимізм та безоглядний розпач». Старий лікар Проценко констатує, що «між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб». Ідеться про істерію, якою «хворіє» героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач.

У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.

Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі в Києві труну з її тілом несли жінки.

УЧИТЕЛЬ. Отже, як уявити письменницю, що більш за все не любила літературних пліток? Вважала, що «перемивання кісточок померших поетів» – це марна трата часу?

Певно, що фактами:

2 рідних брати

3 рідних сестри

4 любовних пригоди

7 розмовних мов + латина та давньогрецька

10 екранізацій творів

12 поем

22 прозових твори

22 драматичних твори

33 незакінчені твори, які все ж можна прочитати

42 роки життя

270 віршів

900 збережених листів

Географія подорожей та життя:

Луцьк, Софія, Шабо, Кимполунг ,Відень, Київ, Колодяжне, Друскеніки, Сан-Ремо, Кутаїсі, Тбілісі (Тифліс), Хоні, Ялта, Стамбул, Венеція, Берлін, Львів, Чернівці, Алупка, Євпаторія, Смірна, Неаполь, Гелуан (Єгипет), Гадяч, Одеса, Алушта, Сімферополь, Новоград-Волинський, Санкт-Петербург, Женева, Берн і Цюрих, Мінськ, Владая, Тарту (Дерпт), Сурамі, Телаві.

Переклади українською:

Гоголь, Міцкевич, Гомер, Гюго, Свіфт, Жорж Санд, Гейне, Шекспір та Байрон, Тургенєв, Метерлінк, де Амічіс та Ада Негрі, частини книги Єзекіїля та пророка Ісаї, Рігведи.

Мріє, не зрадь!

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.

А тепера я в тебе остатню надію вложила.

О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари

в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,

вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,

не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!