Літературна вітальня. Літературними стежками митців слова

Про матеріал

Позакласний захід "Літературними стежками митців слова. Літературна вітальня" було проведено у рамках Тижня рідної мови разом із завідувачем шкільною бібліотекою Боїшко Тетяною Михайлівною. Мета заходу: зацікавити учнів творчістю українських письменників; виховувати сценічну майстерність; плекати любов до рідного слова.

Перегляд файлу

Даний захід було проведено в рамках Тижня рідної мови в Хустській спеціалізованій школі І-ІІІ ст. № 3 Закарпатської області у березні 2016 року (учитель української мови та літератури вищої категорії, учитель-методист Росоха Маргарита Юріївна та завідуюча бібліотекою школи Боїшко Тетяна Михайлівна).

ТЕМА. Мандрівка літературними місцями майстрів слова

(Літературна вітальня)

Обладнання: мультимедійна дошка, презентація заходу, літературна карта України.

ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

Ведучий 1.

Чи подорожували ви Україною? Чи пролітали ви над її неозорими

рівнинами, що розкинулися від полісся до Чорного й Азовського морів, від Карпат і до Донецького кряжа?

Розташована ця давня слов’янська земля на Південно-Західній та Східноєвропейській рівнинах. «Головою до Чумацького Возу (Великої Ведмедиці), ногами до синього моря», - так співали колись колись кобзарі та лірники. Україна славиться багатствами земних надр, кращими у світі чорноземами, працьовитими й талановитими людьми.

Сьогодні ми здійснимо коротку «подорож» літературною Україною. А для цього скористаємося послугами залізничного транспорту (лунає сигнал відправлення потягу).

Першою зупинкою буде Полісся.

Демонструють слайди «На Полісся», звучить українська пісня.

Ось ми на славнозвісному Поліссі, у селі Колодяжному.

Ведучий 2. (біля карти)

Село Колодяжне розкинулося обабіч шосе сполученням Ковель –Луцьк, в одному з чарівних куточків Волинського Полісся (Західна Україна). І, можливо, не було б воно так широко відоме, не стояло б на перехресті літературних доріг, якби не було позначене генієм славетної поетеси – Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач).

Учениця ( в образі Лесі Українки)

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала.

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала.

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая міцна.

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

Так! Я буду крізь сльози сміятись.

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись.

Буду жити! Геть думи сумні!

Ведучий 1. І знову в дорогу. На нас чекає Галичина.

Лунає сигнал відправлення, демонструють слайди «На Галичині» (краєвид Галичини, будинок-музей І.Франка в Нагуєвичах), звучить трембіта.

Ведучий 2 (біля карти).

Перед нами – мальовниче село Нагуєвичі на Дрогобиччині (нині Івано-Франківська область). У сім’ї Якова Франка 27 серпня 1856 року народився син Іван, якому судилося стати гордістю України.

Учень – Іван Франко

Я не люблю безпредметно тужити,

Ні шуму в власних слухати вухах.

Поки живий, я хочу справді жити,

Я син народу, що вгору йде,

Хоч був запертий в льох.

Мій поклик : праця, щастя і свобода.

Я є мужик , пролог, не епілог.

Ведучий 1 .

Франко був подібним до легендарного Данко, що розірвавши свої груди, дістав вогненне серце і освітив ним шлях до визволення від кайданів свого народу.

Зачитуються цікаві факти про життя І.Франка

Учні

1.Як і більшість молодих людей того часу, Іван Франко захоплювався ідеями соціалізму. Читав твори Маркса, Енгельса, листувався з Михайлом Драгомановим. Однак наприкінці життя він зрозумів хибність ідеї Маркса, назвавши соціалістичну державу тюрмою.

2. Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви “українці” замість “русини” — так традиційно називали себе корінні галичани. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…”

3. Після свого другого арешту 1880-го Франко ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість “На дні” й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.

4. У 1886 році Іван Франко одружився. Його дружиною стала Ольга Хоружинська. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їй не була чужа ідея відродження України. Познайомившись із Франком вирішила стати його дружиною й помічницею, та присвятити своє життя чоловікові. Разом подружжя виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра, Анну.

5. Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти Вед на санскриті. Сам він говорив: “Жаль, що я не орієнталіст”. Серед перекладів Івана Франка – біблійна “Книга Буття”. Досі це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською мовою.

6. 1908 року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, “у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…”. “Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив серед страшенного болю”, – писав Іван Франко. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

7. Франко на сьогодні є єдиним українським поетом, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Ведучий 2. (сигнал відправлення) .

Подорожуємо далі, на схід. Нас гостинно зустрічає Черкащина – батьківщина славетних митців: П.Гулака-Артемовського, Тараса Шевченка, І.Нечуя- Левицького, Тодося Осьмачки.

Демонструються слайди «По Шевченківських місцях».

Ведучий 1 (біля карти)

Черкащина простягнулася вподовж Славутича-Дніпра. Незрівнянно мальовничий край: кручі, стрімкі урвища, лісисті пагорби, привільні заливні луки. Яких тільки цілющих трав і якого кольору квітів тут немає! Славиться талантами тут земля. Вона подарувала нам Великого Кобзаря.

Учениця.

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясці просяє веселка,

Повні сил і живої снаги

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка!

Учень.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими , босими ногами.

Земля,яку скропив тарас

Дрібними росами-сльозами.

Учень (в образі Тараса Шевченко)

... Схаменіться!

Будьте люде, бо лиховам буде.

Розкуються незабаром заковані люди.

Настане суд,заговорять і Дніпро, і гори!

І потече сторіками кров у синє море

Дітей ваших...

Учениця.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.

І голос нам душі окриля,

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя , Тарасе, звільнена земля!

Ведучий 2. Їдемо далі! Північно –східна частина України

Ведучий 1 . (біля карти)

Чернігівська область, село Піски. Тут народився класик української літератури Павло Григорович Тичина 23 січня 1891 року.

Він був мистецьки обдарованою людиною (співав, малював), тому у його віршах багато музики, кольорів.

Як людина, повна енергії, сили і завзяття, П. Тичина (романтик за своїми переконаннями), жив під безліччю вражень, переживань, уявлень. Часто натхнення приносило як радісні, так і сумні рядки. Поезія «О панно Інно...» – результат внутрішнього розладу, порожнечі після розриву з коханою.

Інсценування уривка з біографічної повісті Станіслава Тельнюка «Павло Тичина»

Автор. Якось Павло Тичина прочитав у товаристві свій вірш «Арфами, арфами…». Усім він сподобався, тільки одна дівчина, на ймення Поля, сказала:

Поля. А я знаю подібний у Вороного – «Блакитна Панна».

Має крилами весна

запашна,

Лине вся у прозорих шатах,

У серпанках і блаватах…

Сяє усміхом примар

з-поза хмар

Попелястих, пелехатих…

Автор. Павло також знав цей вірш… і зрозумів, що Поля хоче натякнути, ніби його, Тичини, вірш неоригінальний чи навіть запозичений. Знітився, не знав, що відповісти… Втрутилась Інна – сестра Полі.

Інна. У вас, Павле, зовсім інша музика, зовсім не той настрій… Микола Кіндратович милується весною, як, пробачте, добродушний дідок – молодою дівчиною. Він намагається описати її ще кращою, ніж вона є… А у вас – весна ваша ровесниця, як ось Поля чи я. І ви говорите те, що бачите й відчуваєте…

Автор. Павло мовчки дивився на дівчат і думав про Полю. Гарна, миловидна, запальна… Він розумів, що вона йому дуже-дуже подобається. А от чи він їй? Він ще не знає, що буде далі… А далі буде так. Він із Полею стрічатиметься не раз. Покохає її щемно-безнадійно. Читатиме вірші, говоритиме про музику, але Поля чогось не договорюватиме…

Ведучий 1.

Цьому моменту в житті Тичини художник Михайло Жук присвятив своє загадкове панно «Біле і чорне» (слайд).

Ведучий 2.

На передньому плані – дві постаті: темноволосий юнак в античному одязі і русява дівчина із схрещеними на грудях руками. Хлопець насолоджується чарівними звуками сопілки. Задума і стриманість на ніжному личкові юнки. Його півпостать охоплюють широкі чорні крила, а її – білі. Створюється таке враження, що вони повільно рухаються до нас.

Ведучий 1.

Навколо юнака і дівчини буяють квіти. Ближче до нього – соняшники, чорнобривці, жовті гвоздики (спектр теплих кольорів), а біля неї – віоли, синьоха лазорева, татарська гвоздика (холодні тони).

Ведучий 2.

Портрет юнака написаний з двадцятилітнього Павла Тичини, а дівчини – з Поліни Коновал (доньки чернігівського поета і драматурга І.О.Вороньківського), яка була першим юнацьким коханням поета. Художник знав історію нещасливої любові свого учня… Переконавшись, що дівчина його не любить, перестраждавши і перемучившись, Тичина напише вірш «О панно Інно…» і подарує сестрі Поліни.

Учень.

О, панно Інно, панно Інно!

Я сам. Вікно. Сніги…

Сестру я Вашу так любив –

Дитинно, злотоцінно.

Любив? – Давно. Цвіли луги…

О панно Інно, панно Інно.

Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги…

Я Ваші очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий – я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом – небо… Шепіт гаю…

О ні, то очі Ваші. – Я ридаю.

Сестра чи Ви? – Любив…

Ведучий 1.

Станіслав Тельнюк у літературно-критичному нарисі «Червоних сонць протуберанці» про цей вірш напише: «Кожне слово - мов клавіш. Кожне слово – мов інший звук, інший настрій. Все йде по нюансах. Цнотливо. Чисто. Без жодного зайвого слова, яке здатне зіпсувати се враження. Вірш – мов кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звуку – все це замінює благородство граней чистого скла…

Для таких поезій потрібен колосальний заряд почуттів. Такі поезії не пишуться щодня. Навіть Павлом Тичиною».

Ведучий 2.

Поспішайте, їдемо далі! Але почекайте, хтось, здається, відстав.

За дверима чути «Поче –е-ка-йте! Поче –е-ка-йте!» Швидко заходять баба Параска і баба Палажка – літературні герої творів І.Нечуя-Левицького.

Інсценівка «Баба Параска та Баба Палажка» у виконанні учнів

Параска.

Ой люди добрі! Що мені на світі божому робить? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз пакуйся – та вибирайся на кубанські степи! Дав же мені Господь сусід – нічого казати! Але мені ніхто так не допік до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов'їха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ще така - не то на селі, але й в цілому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б. А я собі, на лихо, вдалась добра. І, Господи! Я б її довіку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. (Виходить)

Палажка.

Люди добрі! Що мені на світі Божому робить! Не можна мені через бабу Параску не то що на селі вдержаться – не можна мені через неї на світі жити: набріхує на мене, судить по селі, по хуторах; як скажена собака бігає по дворах, по хатах та таке вигадує на мене та таке вигадує на мене, що й купи не держиться! Людоньки добрі! Простіть, Христа ради, в чому я винна!? Її підсвинок поїв всю мою цибулю!

Параска.

А бий тебе сила божа! Ще не чула одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли! Це ти вирвала всю мою цибулю. Глянула я на свій город, а моєї цибулі – хоч би одне стебло. Всю вирвала Солов'їха і жидам продала. Та ще й сичить, як гадюка!

Палажка.

Ой, люта ж я, люта! Не підступай, бо голову розіб’ю кочергою, та й на Сибір піду: і я пропаду, але й ти пропадеш!

І цур тобі, і пек тобі, осина тобі з твоєю цибулею! Не буду я Палажкою, як я тобі патла, коли-небудь, не повискубую.

Параска.

Подивись, лишень, на свою морду, яка вона стала од злості синя, як буз! Що я тобі таке заподіяла? Лишень сказала правду в вічі, та й то жартуючи.

Палажка.

Вже що б ти, Параско, не говорила про свою добрість, скільки не ходила б до Києва молитись, а я все-таки добріша од тебе. Я б ніколи тебе й пальцем не зачепила, аби ти мене не чіпала. Господи милосердний! Сиджу собі в хаті тишком – нишком та Богу молюся. Моя стежка тільки од хати до церкви. Я ніколи не зачепила малої дитини, за всіх молюся Богу, ще й Параску, стару суку, поминаю в молитвах. А вона, здається, нацькувала б мене всіма собаками на селі.

Параска.

Я вродилась і охрестилась, а вже такої дурної, як ти не бачила.

Палажка.

Сама дурна! Мовчала б ти, краще, сам собі за тином! Бо зараз як висмикну кілка з тину та поб’ю тобі морду, то ти не будеш дражнитись зі мною.

Параска.

Боже милий! Та хто з тобою дражниться! Бач, Палажко, ти ж сама лаєшся зо мною, за те й покарав тебе Господь: наслав на тебе заливу та накидав жаб повнісінький город. Отож, бачиш, як не вдержиш язика за зубами, то заплодяться жаби і на печі, і в печі. Он вже починають ізлазитися жаби з усіх городів – та в твій город, наче горохом сиплять. Глянь, як плигають кругом тебе. Це все неспроста, ні! (Сміється).

Палажка.

Смійся, смійся з мого лиха. А бодай з тебе лихо сміялось, як ти з мене. Покарає тебе Господь як не заливою, то пожежею на твоєму горбі, чорти б тебе взяли!

Параска.

Палажко! То був колись чорт та вихрестився в люди і ото з його стала Палажка Солов’їха. Чи чуєш, Палажко, не позакладало тобі вуха?

Палажка.

Бодай тобі позакладало вуха, очі. Щоб ти нічого не чула і світу Божого не бачила. Це правда, що був колись чорт та охрестився в люди, але з його стала не я, а ти – Параска Гришика, яка лається на все село.

Параска.

То ти з усім селом лаєшся та сваришся. В тебе і в роті чорно, неначе в печеного пекельного чорта.

Палажка.

Ой Господи милостивий! З одного боку гризуть мене діти, як ті миші і пацюки, а з другого гризеш ти мене, мов скажена собака.

Параска.

Собака? Хіба ж то не ти з хвостом родилась? Ти ж родима відьма від свого народіння, а не я! Людоньки, що ж це на світі робиться? Ви самі бачите, що я дуже добра і її не зачіпаю, якби вона мене не зачіпала…

Палажка.

Людоньки! Що ж то на світі діється? Ви самі бачите, що я мовчу, не зачіпаю її, а вона кидається на мене та підскакує, як та вишкварка на сковороді…

Параска.

То я вишкварка? Від вишкварки чую! Зараз я тобі всі патла повириваю, стара відьмо! (кидається на неї, та з криком втікає)

Палажка.

Людоньки, рятуйте, хто в Бога вірує…

Ведучий 1.

Упізнали? Чи візьмемо їх з нами в подорож? (До літературних героїв) Тож влаштовуйтеся зручніше.

Ведучий 2.

Наш потяг повертається ближче до рідних країв. Село Русово (тепер Снятинський район Івано-Франківської області). Тут , 14 травня 1871 року, почалася його дорога. І пройшов він її, як ревний хлібороб, взявши до рук чепіг – перо, а по собі залишив люту кривавицю – біля семи десятків новел. І справді, писав мало, а написав багато, бо створене ним – велике і величне.

Трагедія особистого життя, гніт суспільних обставин розривали вразливе серце письменника. З нього вибухали гнів і пристрасть, натхненна пісня й поважний роздум, синівська любов до матері-землі та спопеляюча ненависть до зла. І він пішов сказавши матері:

« - Я йду, йду, мамо…

Не йди. Не йди, сину.

Пішов, бо тота дорога була єго судьбою… Любив свою дорогу над все…»

Ведучий 1.

Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:

Я не розумію. Як ви можете так багато і так легко писати?

Хоткевич відповів:

Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказали, що ви маєте талант, а мені треба – цілу книжку.

У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника.

Ведучий 2.

У новелах Василя Стефаника не промайнуть заковані в лати лицарі і не схрестять зброю в смертельному герці, не зустрінуться чарівні мавки і феї. Не про народних героїв-богатирів України, що ударом кулака збивають дикого степового коня, носять при боці двопудові шаблюки і стинають ними голови ворогам, розповідає Стефаник.

Кожна його новела – це картина трагедії селянського життя, трагедії разючої бідності, безнадійної самотності невимовної туги від розлуки з рідною землею й світ повний смутку і водночас несказаної краси та любові до людини, входить у серце читача і не дає спокою, ятрить болем душу.

Ведучий 1.

Коли нарешті закривався в кімнаті і сідав писати, - нічого не виправляв. Що не подобалось – палив і починав знову.

Не пиши так, бо мреш, - говорив йому приятель Кирило Гаморак.

Ведучий 2.

« Я писав тому, щоби струни душі нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося… Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити».

Ведучий 1.

У відповідь на ювілейні привітання у 1927 році писав він до українських письменників: « Кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до Вас руки… Стою ж на вуглі із любов’ю, чекаю на Вас, і ноги мене не болять. Тяжко вас розсаджувати коло великого дубового стола у моїй хаті… Ех, якби я міг мрію перевести в порядок. Вітав би я вас усіх, як бідні люди вітають ясне сонце!..»

Ведучий 1.

Остання наша зупинка – Закарпаття.

Ведучий 2.

Закарпаття - це край "зеленого золота" - лісів, садів і виноградників, край мальовничих гір і долин, багатих цілющими мінеральними джерелами.

Ведучий 1.

       Закарпаття — це той край, де ми народилися, де живемо. Це наша Батьківщина, Вітчизна, рідний край. Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій мальовничій землі. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки — тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини. І де б ми не були, відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємося аж до сліз, зачувши рідне слово.
                      У всьому світі — кожен зна:
                      Є Батьківщина лиш одна.

Демонструють слайди про природу Закарпаття ( 7 природних чудес Закарпаття): озеро «Синевир», заповідник "Долина нарцисів», гора Говерла, соляні печери у Солотвині, найбільша в Європі липова алея, яка огортає правобережжя міста Ужгород. Найголовнішою окрасою Рахівщини є те, що саме тут, поблизу села Ділове — географічний Центр континентальної Європи., На базі джерела "Поляна Купіль" була створена у ХІХ ст. водолікарня з примітивним пансіонатом.

Ведучий 2. І тут, серед цієї краси, розташовано місто Хуст.

(Пісня про Хуст у виконанні учнів школи)

Ведуча 1.

Хуст – одне з найстаріших і найкрасивіших міст не тільки на Закарпатті, але й в Україні на споконвічно етнічній українській території. Оточене невеликими хребтами вулканічних Карпат, омите водами двох легендарних річок. Центральна частина міста – чудова, оповита Замковою горою, архітектурними будівлями . Тут витає дух історії, тут завжди привітні люди.

Учень.

Старенький Хуст! Я твою сивину

Вплету в свою зеленокрилу мрію,

Туманом лину я у давнину,

І жемчуг між нарцисами посію.

Старенький Хуст. На Замковій горі,

Пущу минуле мурами блукати.

Візьму іскринку білу від зорі,

Й почну агатом місяць прикрашати.

Учень. А як чудово оспівав Долину нарцисів - ботанічну пам’ятку природи, що належить до Карпатського державного заповідника, у своєму вірші Микола Іванович Рішко

Нарциси мої, білокрилі нарциси,

Ви юності подих, ви мрії мої,

Про вас несе пісню усміхнена Тиса

Під спів солов’їний в далекі краї.

Під замком старинним, на березі Тиси,

Нарцисове поле в краплинках роси.

Дзвени моя пісне, у далі несися –

У світі немає такої краси!

Гірська легендарна, казкова долина,

Ти вабиш до себе, чаруєш гостей.

Цвіти, посміхайся моїй Верховині,

Яка нарцисово на волі цвіте.

Ведучий 2.

Іван Андрійович Калинич - живописець, графік, письменник. Народився 4 лютого 1924 року в селі Кошелеві Хустського району в багатодітніій сім’ї селянина-бідняка.

Ведучий 1.

Після закінчення шести класів народної школи, за порадою вчителів, хлопчика, що виявив неординарні здібності, було направлено на навчання до Хустської реальної гімназії, яку він закінчив з відмінним атестатом в 1944 році. Навчання виявило здібності І.А. Калинича не тільки до загальноосвітніх предметів, але й до образотворчої діяльності. На уроках малювання під керівництвом досвідчених учителів він опанував основи образотворчої грамоти і кольорознавства, систематично брав участь у конкурсах і виставках учнівських робіт. Іван Калинич учасник 2-ої світової війни, фронтовими дорогами пройшов усю Угорщину. Після демобілізації починає свою працю вчителем загальноосвітньої школи, а незабаром його призначають директором Хустської середньої школи № 4 .

Ведучий 2.

З 1981 року І.А Калинич - на заслуженому відпочинку і весь свій час і сили повністю віддає улюбленому заняттю – образотворчому мистецтву. Іван Андрійович - співзасновник і директор (від 1984р.) об’єднаних самодіяльних художників «Митець Верховини» (Хуст). Брав участь в обласних, всеукраїнських, всесоюзних, зарубіжних мистецьких виставках від 1964р.

Ведучий 1.

Улюбленими жанрами І. А. Калинича є пейзажі і натюрморти. Кольори його картин чисті, дзвінкі, що оспівують красу Карпатського краю. В 1993 році отримав звання заслуженого майстра народної творчості України.

Іван Калинич не тільки здібний художник, але й літератор. Він пише поезії, а також гумористичні твори. Кілька його ліричних поезій покладено на музику самодіяльним композитором Миколою Фенциком.

Усмішки І.Калинича виконують учні.

Учень. Учениця.

Як поїдуть гості Лиш на одно ухо

Гость покликав дітвака, Просит даама пана в касї

Каже хлопцю тихо: Пувбілета на концерт..

- ти зазвідай просто так -Розуміти як вас маю?

- Маму, що з обідом. Продаєм цілий білет!

-Я вже звідав, а она З вами, пані,не філлюю!

Пробурчала в злости – Може-м штось прослухав?

Їсти буде вся симя, -Діло в тому, што я чую

Як поїдуть гостї! На одно лиш ухо!

Учень. Інсценування (2 учні)

Не хотіла їсти баба Не дохне кутка уд мытя

Вмерла літом нагле баба… - Што ти робиш там, Василю?

Звідат дохтор рудних: -Видиш, куме, кутку мию.

-Ци хворіла, ци заслабла, Сажі дись дурна набрала,

Туй судити трудно. Пачкати усяди стала..

-Тко де видів кутку мити?

Засмутився зять старої, Кутка може дух спустити.

Никає сердито: Перестань, бо буде лихо.

- Бо наїлася, небога, -Та ничого, кутка тиха,

Грибув ядовитих. Скоро я уже кончаю,

Та тогди і перестану.

-Но Забашто тоги у баби Стрітили куми ся знова,

Синяки на тілі? Як Василь кум уйшов з дома,

-Не хотіла їсти баба Або ун щось нус повісив…

Поганки ті бліді. –Што ся стало?- Йди до біса,

Бо случилася біда -

Кутка вже та не жива.

Бідна зовсім не просохла

И в руках моїх подохла.

-Видиш куме, я казав,

Обись мити перестав,

Не послухав ти мене,

Совість тя типир гризе!

Куме Юрку, не митя

Погубило юй житя,

Доки мив я, кутка жила,

Зрідка, правда, дись квиліла,

Я закончив и домив,

Викрутити пак рішив,

Вби май скоро кутка сохла,

Туй чомусь она и здохла…

Ведучий 2.

Ось і завершилась цікава мандрівка літературною Україною. Ви переконалися, що в будь-якому краї нашої держави є талановиті митці, які залишили по собі неоціненний культурний і духовний спадок. Ми можемо пишатися перлинами національної літературної творчості. Тому вивчайте і знайте художні здобутки не тільки України, але й рідного краю.

Звучить пісня І.Поповича «Закарпаття моє»