Літературне свято "Корифей українського театру"

 

 

 

 

 

                               .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                              

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРНА КОМПОЗИЦІЯ ДО 165 РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ І.КАРПЕНКА-КАРОГО

                           

                         1845 – 1907 рр.

 

 

                                 10-А клас

 

                                                       Підготувала: РОСОХА М.Ю.

 

 

 

 

 

                               ХУСТ - 2011

 

 

 

 

УЧЕНЬ 1.      «Три брати» М.Рильського

                        Колись, на славу Україні,

                        Зродила мати  трьох синів,

                        Дала крилята їм орлині,

                        Дала їм очі соколині

                        І душі, повні мрій і снів…

                        Садовський славний! Ти між нами

                        Отой орел, і в слові сім

                        Чи пізнаєш себе з братами,

                        Широкоплечими орлами,

                        Що штуки мир скорився їм?..

                        Мов той орел в краю блакиті, -

                        В простори штуки чарівнім, -

                        Ширяєш ти по вільній хаті,

                        Підвладне все тобі в ті миті,

                        І ти живеш життям двійним…

 

УЧЕНЬ 2.      І ось брати твої з тобою:

                        Карпенко старший чарівник,

                        Що так звабляє всіх нас грою,

                        Що надихає й вас порою

                        І що відкрив нам свій тайник

                        Подій лукавства і зневаги,

                        Подій неправди огидних,

                        Великодушних діл відваги

                        І нищих духом переваги

                        Над кодлом сильних і грізних!..

 

УЧЕНЬ 3.      А слава сцени – Саксаганський!..

                        Кого він з нас не чарував

                        Чи то в комедії селянській,

                        Чи то у драмі хуторянській, -

                        Яких він типів не вдавав?..

                        Живіть на славу Україні,

                        Чаруйте скрізь її синів,

                        І славні будете в родині,

                        І як тепер, при сій хвилині,

                        Скрізь привітають трьох братів!..

 

 

ВЕДУЧИЙ.

      Диво сім’ї Тобілевичів: три брати – Іван, Микола, Панас та їх сестра Марія склали основний кістяк української драматургії. Сьогодні ми згадаємо старшого брата Івана Карповича Тобілевича, якому 29 вересня 2010 року виповнюється 165 років.

      Девізом  життя  великого актора, драматурга були його власні слова, звернені до брата Панаса: «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, не маючи навіть і порозуміння об нашій праці, - ми зробимо, що в наших  силах!»(Слова висвітлюються на екрані).

 

        Ведучий запалює свічку.

 

ВЕДУЧА.

      В історії української культури і суспільно-політичного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття І.Карпенко-Карий займає одне з найпочесніших місць. Активний діяч аматорського театру 60-70-х років, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи – ось ті означення, які притаманні цій людині як історичній особис- тості. Але найбільше відомий він був за життя (і таким залишається досі в народній свідомості) як драматург.

 

ВЕДУЧИЙ.

      Історики української драматургії і театру дійшли висновку, що у другій половині ХІХ століття, власне до виходу на  суспільну арену Лесі Українки, найбільшим українським драматургом був Іван Карпенко-Карий. Один з корифеїв українського театру, саме він у загальновизнаній драматургічній тріаді, поруч з Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким (на екрані висвітлюються їхні портрети), став творцем соціальної  драми, свідомо йдучи на розрив із тими традиціями етнографічно-побутового театру, які ще продовжували живити музично-драматичну стихію українського театру. Іван Карпенко-Карий як новатор залишався глибоко національним драматургом.

 

      УЧЕНЬ 4. Його брати-сподвижники Микола Садовський і Панас Саксаганський, обдаровані актори, режисери, антрепренери, також мали неабиякі літературні здібності. До діяльності братів залучилася і їхня сестра, талановита актриса та співачка Садовська-Барелотті. Обираючи творчі псевдоніми, усі вони підкреслювали зв’язок із родинним гніздом.

      Старший брат Іван пов’язав своє літературне ім’я з ім’ям батька та улюбленим поетом (Карий – один з героїв п’єси Шевченка «Назар Стодоля»). У сім’ю Тобілевичів увійшли чудові артистки українського театру Марія Заньковецька (дружина Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана). Об’єднавшись у єдиній вірі, всі вони доповнювали один одного, служили одній справі.

 

 

      УЧЕНЬ 5. Іван Карпович виділявся поміж усіх особливою врівноваженістю, мудрістю, внутрішньою силою. Родині в його житті відводилося особливе місце: він завжди сумлінно дбав про своїх батьків, братів, сестер, дітей та дружину і, почуваючи відповідальність за них, прагнув забезпечити їм матеріальний добробут. З ранньої молодості в нього склалися міцні принципи у ставленні до праці як до сенсу життя. Згодом, набувши життєвого досвіду, він буде вважати ідеальним варіантом «розумну працю», яка може забезпечити незалежність і свободу людини. Іван Тобілевич завжди намагався бути порядною людиною, хоч довелося йому сімнадцять років служити в поліцейському департаменті, де він заслужив навіть орден Святого Святослава, бо виділявся серед чиновників як грамотний, охайний, а головне, безкорисливий працівник. Тому на посаді колезького секретаря Тобілевич одержував однакову платню із поліцмейстером. Виявляючи сумлінне ставлення до праці, він зберігав самостійність життєвих суджень, що не збігалися із спрямуванням діяльності його департаменту. І коли начальству стало це відомо, то «неблагонадійний громадянин», як і багато інших українських інтелігентів, поплатився за свої переконання. Тобілевич втратив роботу, але поліція не позбавила свого колишнього працівника пильної уваги, встановивши за ним постійний нагляд з 1889 до 1903 року. Формальним приводом стало те, що Іван Карпович поселив у домі батька Софію Русову, якій заборонялося проживати у цій місцевості.

 

      УЧЕНЬ 6. Конфлікт з органами російської самодержавної влади особливо загострився, коли Тобілевич повністю присвятив себе літературній праці. Тепер від влади залежала доля його творів. Ось суворі вироки щодо деяких його п’єс: «Драма має промови, що проникнуті україно-патріотичним почуттям; цензуруючий вважав би не дозволяти названу драму до постановки на сцені»(1899р.); «…поставлена на сцені із збереженням колориту часу, тобто з облаченням цілих груп у старовинні убори часів незалежності козаків і запорожців, з піснями про вольність козацьку, може пробудити у свідомості і уяві глядачів небажані спогади про давню козацьку славу в епоху незалежності Малоросії» (1895р.). Проте терпіння і мужності Карпенка-Карого не вдалося нікому зламати. Він міняв назви своїх творів, здійснював численні переробки і закидав цензурні органи все новими і новими варіантами, поки не одержував позитивної відповіді.

 

 

      ВЕДУЧА.

 Драматургічна спадщина Карпенка-Карого складається з

 18 п’єс. На цій ниві письменник здійснює перехід від старих до нових форм художньої естетики, від романтичної мелодрами до творів складного філософсько-аналітичного характеру, таких, як «Сава Чалий». Цей твір, зважаючи на значущість порушеної проблеми і художню її реалізацію, вважається вершиною поезії класичної драми.

 

      ВЕДУЧИЙ.

      Особливе місце у творчості митця займає історична п’єса. Саме вона зазнала найбільших цькувань цензури через її патріотично-волелюбний дух. Зображаючи часи Хмельниччини, Руїни, боротьби запорожців із турками, автор спирається насамперед на народні джерела та народну оцінку подій.

      На історичні теми написані твори «Паливода ХУІІІ століття», «Бондарівна», «Ґандзя», «Лиха іскра», «Сава Чалий». Ці п’єси яскраво виявляють основні тенденції творчості драматурга.

 

      ВЕДУЧА.

      Проте частіше Карпенко-Карий звертається до тематики сучасної йому доби. Відображаючи складні економічні стосунки, він виявляє ненависть народу до носіїв насильницького режиму і породжених ним деморалізуючих сил. Драматург викриває хижацьку психологію, що руйнує і їх власні душі, і душі порядних людей. Таким чином, Карпенко-Карий утверджує новий напрям у драматичній літературі – реалістичну драму й комедію і через них розвиває свою морально-етичну лінію згубної влади грошей над особистістю. З особливою силою вона прозвучала в жанрі комедії. Окрім того, тут драматург виявляє справжнє новаторство в побудові фабули, у використанні нових прийомів і засобів характеристики дійових осіб. Обставини, що стають джерелом конфліктів, піддаються психологічному аналізу і створюють глибоко психологічні колізії в таких відомих комедіях, як «Сто тисяч», «Хазяїн».

 

      ВЕДУЧИЙ.

      А зараз ми подивимось інсценізацію уривка з комедії «Мартин Боруля», сюжет якої драматург взяв із життя свого батька, який багато разів безуспішно добивався визнання свого шляхетського походження, оскільки в різних документах по-різному фігурувало прізвище предків Тобілевичів: Тобілевич, Тобелевич, Тубілевич. Це  було формальним приводом для відмови у затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. Добре поінформований у цій справі, навіть беручи участь у складанні різних прошеній, Іван Карпович Тобілевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське походження в основу комедії «Мартин Боруля» (1886).

 

                         І н с ц е н у в а н н я.

 

 За столом сидить Трандалєв, а з бокових дверей виходить Мартин Боруля з бумагою в руках.

 

Б о р у л я.   Нате, читайте! (Дає бумагу). Читайте відціля.

Т р а н д а л є в (чита).  По выслушании всех вышеизложенных обстоятельств и на основании представленных документов Дворянское депутатсткое собрание определяет: Мартына,  Геннадиева сына, внука Матвея Карлова, правнука Гервасия Протальева, Борулю з сыном Степаном, согласно 61 статьи 1Х тома Свода законов о состояниях, издания 1857 года, сопричислить к дворянскому его роду, признаному в дворянском достоинстве, по определению сего собрания, состоявшемуся 14 декабря

1801 года, со внесеним во 2-ю часть дворянской родословной книги и дело сия с копиями… представить на утверждение в Правительствующий Сенат, по Департаменту Герольдии.

М а р т и н.  О!.. Виходить, я – не бидло і син мій – не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красовському свою обіду? Та скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую.

      Т р а н д а л є в.  Так, виходить, візьмемо на апеляцію?

      М а р т и н (б’є кулаком по столу). На апеляцію! Безпремінно на апеляцію! Що то за суд такий, що признав обіду обоюдною?.. Я вас питаю: яка тут обоюдна обіда? Він каже на мене – бидло, а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суда – теля, а я мовчи? Мовчи, коли дворянина так лають? То що ж би я був тоді за дворянин? Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обіда?

      Т р а н д а л є в. Стривайте, не гарячіться! Будем апелювать.

      М а р т и н. Апеляція! Та таку апеляцію напишіть, щоб у Красовського у носі закрутило, щоб йому свербіло!.. Я грошей не пожалію, аби мені Красовського у острог посадить.

      Т р а н д а л є в. О, я не буду, - ми йому докажемо! Всі ходи знаю, вже мені прошенія не вернуть на нехворменноє написаніє, ні! Як напишу, то прямо точная копія з форми – усе по пунктах.

      М а р т и н.  І скажіть, що буде коштувати?

      Т р а н д а л є в.  Стрічний іск…і апеляція. (Набік). Як би не продешевить! (До Мартина). Щоб і для вас не було обідно… з бумагою… Сто рублів, а непредвідєнниє расходи на ваш кошт.

      М а р т и н. Дам сто двадцять! Тільки ж і накрутіть йому; щоб нюхав, чхав,щоб… Усі закони виставте! (Дає гроші). Я вже на вас покладаю всі свої надії.

      Т р а н д а л є в. Не турбуйтесь – докажемо! Ну, прощайте.

                       Чоломкаються і цілуються.

      Якщо буде нове діло, то дайте звістку, я приїду; а може, й сам заверну. (Пішов).

                        Входить Степан.

      С т е п а н.  Я вже зібрався, папінька, в дорогу.

      М а р т и н. От зараз коні запряжуть, та й з богом! (У двері). Омелько! Запрягай коней, та натачанку підмазать не забудь! Я хотів з тобою ще побалакать про того… як його? От що був у нас з тобою на масниці… А, дай бог пам’ять…чиновник. На гитарі добре грає.

      С т е п а н. Націєвський.

      М а р т и н.  Еге-ге! Націєвський!Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась?

      С т е п а н.  Він питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.

      М а р т и н.  А він же сам має який чин чи так ще – канцелярист.

      С т е п а н.  Ні, він уже губернський секретар.

      М а р т и н. О, чин має немалий!

      С т е п а н.  Давно веде ісходящу.

      М а р т и н. Ісходящу? А що то за штука та ісходяща?

      С т е п а н.  Така книга. Через його руки всі бумаги ісходять: він їх і в розносні записує і печата пакети. Без нього ні одна бум ага не вийде з ратуші.

      М а р т и н. Виходить, важна птиця.

      С т е п а н.  Скоро і вступающі йому поручать.

      М а р т и н. Вступающі?!

      С т е п а н.  Тоді вже всі бумаги і в ратушу і з ратуші будуть іти через його руки.

      М а р т и н. Яка ж це должность?

      С т е п а н.  Регістратор.

      М а р т и н. Губернський секретар, ще й регістратор!.. Якраз для нашої Марисі жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче,  то нехай на наших же конях і приїде, я його і звідціля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним… так, знаєш, політично, і, коли тепер не приїде, то напиши мені, що скаже.

                   Входить Марися.

      М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

      М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Та цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

      М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.

      М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька…

      С т е п а н.  Або: папаша, мамаша.

      М а р т и н. Чілі: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.

      М а р и с я. Я так і не вимовлю.

      М а р т и н. Привчайся: ти на такій линії. (До Степана). Ходім! (Обніма його за стан). Канцелярист!

                                 Пішли.

 

       ВЕДУЧА.  Іван Франко назвав п’єсу «Мартин Боруля» «однією з найкращих українських комедій», бо автор узагальнив подібні факти, які часто оберталися життєвою трагедією для багатьох освічених людей. Комізм ситуацій в тому, що в гонитві за примарним дворянством, охоплений честолюбивим прагненням перейти у вищий стан, мартин Боруля губить той добрий і чесний моральний набуток, який йому передали предки. Рідні, спостерігаючи зміну в його поведінці, навіть не гніваються, а дивуються, бо бачать усю неприродність нових манер і поведінки глави сім’ї – селянина-хлібороба.

 

      ВЕДУЧИЙ.  1901 року театр Івана Карпенка-Карого виступав у Москві. Драматург і сам грав кілька ролей. Московська газета «Театральные известия» надрукувала тоді такі вірші-відгук на вистави українського драматурга:

                   С его талантом люд московский

                   Теперь знакомится,

          Эй-эй, Малороссийский он Островский, -

                   Фотограф родины своей…

 

                   Его перо лишь правдой дышит,

                   И чужд ему совсем шаблон…

                   Он также славно пьесы пишет,

                   Как и играет славно он!...

 

      УЧЕНЬ 7. У монолозі Івана Барильченка з п’єси «Суєта» І.Карпенко-Карий виклав власні думки про завдання театру та драматургії (висвітлюється на екрані): «Сцена ж – мій кумир, театр – священний храм для мене!.. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця, і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу, паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо!»

      Такими були думки драматурга, який усе життя присвятив служінню своєму народові.

 

      ВЕДУЧА.  15 вересня 1907 року після тривалого лікування Іван Карпович Тобілевич помер у Берліні. Іван Франко так проникливо відгукнувся на смерть відомого драматурга: «І знов наше письменство понесло велику страту… Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини та багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів».

 

      УЧЕНЬ 8.  1907 року Панас Мирний написав вірш, присвячений пам’яті Івана Карпенка-Карого:

                   Недавно те було, як ти

                   З своїми рідними братами

                   Витав у нас… і перед нами

                   Мов по весні почав цвісти

                   Різноманітний той садок

                   Твоїх глибоких дум, гадок,

                   Гарячих серцем та душою,

                   На світ появлених тобою.

                   Кого не бачили ми там?

 

                   І «Наймички» лихую долю,

                   І «Безталанну» з її горем.

                   Страждання… муки… регіт.. гам…

                   Та витівки життя людського, -

                   На лихо наше, більше злого,

                   Ніж доброго, - і ті надії,

                   Що ними люди серце гріють.

                   Все те пройшло тут перед нами –

                   Живе, яскраве та блискуче,

                   Мов промінь сонячний з-за тучі

                   Чи світ зорі поза горами…

                   І ми, милуючись, раділи,

                   Що те, чого ми так хотіли,

                   Прийшло до нас і жити буде,

                   Поки живуть на світі люди…

 

      На сцену виходять усі учасники дійства.

      Звучить «Реквієм» Моцарта.

      Хвилина мовчання.