12 травня о 18:00Вебінар: Лайфхаки з використання сервісу LearningApps в освітньому процесі

Літературний вечір, присвячений ювілею Ліни Костенко "ДУХОВНИЙ ОЛІМП УКРАЇНИ"

Про матеріал
Літературний вечір, присвячений ювілею Ліни Костенко. Запрошуємо вас у поетичний світ Ліни Василівни Костенко.На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як « нерозгадане чудо», «голос народу». Якими мають бути слова, що могли б схарактеризувати цей феномен української культури адекватно його значенню і силі! Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.
Перегляд файлу

ДУХОВНИЙ ОЛІМП УКРАЇНИ

 

Літературний вечір, присвячений ювілею Ліни Костенко

 

Ліворуч на сцені – журнальний столик, застелений вишитим рушником. На ньому – книжки, у вазі живі – квіти. Тут «працює» Поет – Ліна Костенко, відбуваються її діалоги з Музою, Долею. Праворуч – два стільці для тих, хто розмовлятиме з Поетом. Там же інсценізуються уривки роману «Маруся Чурай». Ведучі, читці та Скрипка виступають на авансцені.

 

Вступне слово вчителя. Любі друзі! Сьогодні ми відчинимо двері в дивовижно яскравий світ художнього слова видатного українського Митця Ліни Василівни Костенко. На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як « нерозгадане чудо», «голос народу». Якими мають бути слова, що могли б схарактеризувати цей феномен української культури адекватно його значенню і силі! Маючи воістину  Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

 

Вслухайтесь в Слово Поета, серцем доторкніться його чар, вдумайтесь у його глибокий зміст – і вам відкриється багато таємниць, життєвих, і поетичних.

 

Отже, запрошуємо вас у поетичний світ Ліни Василівни Костенко.

 

Скрипка (виконує «Легенду» композитора А. Венявського, потім декламує).

 

Відмикаю світанок скрипичним  ключем.

Чорна ніч інкрустована ніжністю.

Горизонт піднімає багряним плечем

день – як ноту сторінку вічності.

Ліна Костенко

Що сьогодні?

Який веселий фрагмент

із моєї шаленої д о л і?

Усміхається правда очима легенд

і свобода – очима неволі.

 

Ведучий. Ліна Василівна Костенко, Поет, філософ, безстрашний й напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю. ЇЇ геній, незважаючи на всі катаклізми й катастрофи, гоніння й замовчування, був і залишається могутнім незламаним деревом, олімпом сучасної поетичної думки.

 

Ведуча. Далекі від видавничого процесу люди навіть і уявити собі не можуть, крізь які «лінзи» в 60 – 70-і роки розглядалося кожне слово, як немилосердно перетрушувалися рукописи й викидалося з них усе, що мало бодай натяк на незгоду з офіційною ідеологією. Ліну Костенко звинувачували в найтяжчих гріхах, говорили про ідейну хибність її творчості. Вона надовго замовкла, але не покаялася, а продовжувала писати, тільки вже в шухляду.

 

Ведучий. Ми намагатимемося роздивитися її долю зблизька. А що таке доля людська? Можливо вона намальована на долоні кожного з нас або позначена зорями на нічному небі?

А може, при народжені людина опиняється на роздоріжжі і сама мусить вибрати стежку, якою йтиме?

У народі кажуть: доля усміхнулася, чи доля відвернулася. То, можливо, доля  - це неземна дівчина, що веде нас по життю; коли посміхнеться, нам щастить…

 

Ведуча. Доля поетів прозирає крізь вірші, поезія є долею, тому виокремити щось одне – важко.

Памятаєте, Шевченко питав: “Доле, де ти? Доле, де ти? Нема ніякої. Якщо доброї жаль, Боже, дай хоч злої, злої”.

Леся Українка писала: “Ні долі, ні волі у мене нема. Лишилася тільки надія одна”.

А Ліна Костенко:

 

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гріш,

А другі – як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя смутне,

Доля. Ти все одно не візьмеш мене…

Ліна Василівна. А може візьму?

Доля.

Ти собі затям…

За мене треба платити життям,

А я принесу тобі горе.

Ліна Василівна.

Хто ж ти така?

Як твоє ім’я? Чи варта такої плати?

Доля. Поезія – рідна сестра моя.

Правда людська – наша мати.

Ліна Василівна.

Я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Доля собі сама.

І що зі мною не станеться -

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці.

 

Ведучий. Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, що розташоване за 80 км. від Києва у низ по Дніпру. У її дитячій уяві Трипілля асоціювалося зі словом терпіння, а Чернігів – з якоюсь дивною істотою Черніг.

 

Ліна Костенко.

 

Черніг страшний, він дуже чорний

Як звечоріє на Дніпрі,

Черніг сідає в чорний човен

І ставить чорні ятері.

 

Ведучий. Славний історією, Ржичів знав вогні народних повстінь, про минувшину маленькій Ліні багато розповідав батько. І ось вона маленька дівчинка, що блукає розкішним садом біля свого прадіда, пізнає світ.

 

Ліна Костенко.

 

В ту дірку в паркані відкрився світ поету –

Великий, і складний, і незбагненний світ.

Прорубане вікно – з укропу в Європу.

В Європі вже був млин, двигучий, паровий.

І прадід мій ходив, як Ной після потопу.

А собі, мала, була – як херувим.

 

Ведучий. Ліні було шість років, коли сім’я переїхала до Києва. З шести до одинадцяти – найкраща пора дитинства у Київськой Венеції. А далі сталінські репресії, бомби, які влучають у спокій. Дівчинці одинадцять, коли почалася війна.

 

Ліна Костенко.

 

Вперше казку про Попелюшку

Я почула на попелищі.

Війна поставила першу зарубку на дереві творчості:

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

 

Ведуча. Довелося скуштувати гіркої біженської долі, просити прихисту вчужих домівках…

 

Ліна Костенко.

 

Чужі оселі… Темний отвір хати,

Ласкавий блиск жіночої коси.

А потім довго будуть затихати

Десь на печі дитячі голоси.

І ніч глуха. І пес на дворі виє

І світ кривавий, матінко свята!

Чужа бабуся ковдрою укриє,

Своє розкаже, ваше ропита.

І ні копійки ж бо не візьме зроду,

Бо що ви, люди, на чужій біді?

А, може, то в душі свого народу

Я прихилила голову тоді?

 

Ведуча. По війні у Києві закінчила середню школу, вчилася деякий час у Київському педагогічному інституті. З чотирнадцяти років вже пише вірші, тому у Києві їй стає тісно. Отож, Ліна їде до Москви – і 1952 року стає студенткою Літературного інституту ім. Горького.

 

Ліна Костенко.

 

Там Пастернак, а там живе Чуковський,

А там живе Довженко, там – Хікмет.

Все так реально, а мороз чукотський,

А ми на лижах – і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.

Ми ще студенти, нам по двадцять літ.

 

Ведучий. Після закінчення інституту Ліна Костенко повертається до Києва, де виходять в світ її перші збірки “Проміння сонця”, “Вітрила” та “Мандрівки серця”.

 

Ведуча. Її вірші вражають своєю задушевністю, теплотою  і дивовижною щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму. У них усе: щастяй горе, радість і печаль, розпука – надія, кохання…

 

Ведучий. Ми всі рано чи пізно закохуємося. Жодна людина незастрахована від цього почуття. існують тисячі легенд про кохання, про історію закоханих, про випробування, які чекають їх на життєвому шляху. Не оминуло уе почуття і Ліну.

 

Ліна Костенко.

 

Ти – вся любов. Ти – чистота.

Довірливість благословенна.

Який важкий, який ласквий погляд,

Які повільні, зважені слова!

Один якийсь малесенький нелогляд –

Жагучий смуток душу залива.

А день як день. Розмова розумова.

І раптом очі – вибухом стихій.

Ти хто такий – зальотник Казанова?

Чи той єдиний, той, насвіті мій?

Ці дивні очі, келихи трутизни,

Настояні на сонці і журбі.

Чого шукаєш – флірту чи вітчизни?

Навіщо там? Мені не по собі.

Як п’ятиборців, погляди розводжу.

Перемогла, не знаю чи здаюсь.

Минають дні… Забуть тебе не можу.

Минають дні… Згадать тебе боюсь.

 

Перший учень.

 

Ранесенько, акації ще спали,

Росою ще сплакались кущі,

Ми йшли удвох і вишні осипали

Рожевий цвіт на трави і хвощі.

Стояла тиша. Плесо придніпрове

Торкала чайка, вигнуте крило.

А сонце, сонце, сонце – пурпурове! –

Такого ще ніколе не було.

А ми ішли. Нас вишні осипали.

Ще довго пам’ть буде там ходить.

Ранесенько, акації ще спали…

Мовчали ми, щоб їх не розбудить.

 

Другий учень.

 

Я ніколе не звикну, я не вмію до тебе звикати,

Що за примхи мої ти так гарно мене покарав.

І приходять світанки щоденних турбот адвокати,

І несуть під пахвою тисячі різних справ.

Я кажу їм: світанки, все на світі таке муруге!

Урожай суєти – залишається тільки стерня.

Скільки ми милувались.

І жодного разу – вдруге.

Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

 

Третій учень.

 

Спини мене, отямся і отям,

Така любов буває раз в ніколи,

вона ж промчить над зламаним життям,

з нею ж будуть бігти видноколи,

вона ж порве нам спокій до струни,

вон ж слова розпалює вустами,

спини мене, снини і зхамени,

ще поки можу думати востаннє,

ще поки можу, але вже не можу,

настала черга й на мою зорю,

чи біля тебе душу відморожу,

чи біля тебе полум’ям згорю.

 

Четвертий учень.

 

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба,

о, скільки слів і скільки снів

мені наснилося про тебе.

Не знаю, хто ти, де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю – ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнаця пізнає

прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне, своє, неповториме.

Нехай це – витвір самоти,

нехай це – вигадка й омана,

моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

 

П’ятий учень.

 

В дні, прожиті печально і просто,

Все було як незайманий сніг.

Темнооким, чидесним гостем

Я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю

І в недобру для серця пору

Я сказала комусь: – Люблю. –

Хтось підносив мене до неба,

Я вдихала його, голубе…

І не мріяла вже про тебе,

Щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,

Простягаю руки без слів,

Ніби жду чудесної вісті

З невідомих нікому країв…

Є для серця така покута –

Забувати скоріше зло,

Аніж те, що мусило бути

І чого в житті не було.

 

Шостий учень.

 

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дикого того.

Замерти, слухати, не дихать,

Зненацька думку перервать,

Тієї паузи безвихідь

Красивим жартом рятувать.

Слова натяйнуті, як луки,

Щоб вчасно збити нальоту

Нерозшифрованої муки

Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,

Перемовчати: хто кого.

І так беззахисно і безмежно

Чекати голосу твого!

 

Сьомий учень.

 

Сахається розгублена душа,

Почуєш раптом тихі кроки щастя.

І неповторність кожної хвилини

Шукаєш шлях від болю до перлини.

 

Восьмий учень.

 

У світі злому і холодному,

Де щастя зіткане з прощань,

Чи ми пробачим одне одному

Цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?

Але за віщо, Боже мій.

За те, що серце калатати

Посміло в ніжності німій.

За ті передані привіти?

За тихий погляд,

Що п’янить?

Нехай це сонечко посвітить.

Нехай ця туга продзвенить.

 

Дев’ятий учень.

 

Не говори печальними очима

Те, що бояться вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

Чи просто чорна мігія чола…

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

 

Десятий учень.

 

Я дуже тяжко вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощитись нам. Будень

На білих вікнах замерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні і такі чужі.

Це казка днів  - вона була недовгою.

Цей світлий сон пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

 

Одинадцятий учень.

 

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином присвітлим.

Цей білий світ – березова кора

На чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг і ти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко спогадом про вас.

Хай буде світло, спогадом предавнім.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

Що ледь торкнувся пам’яті вустами.

 

Дванадцятий учень.

 

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може, власне, і не в тому справа.

А головне, що десь вдалечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я покличу щастя не моє.

Луна луни туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа від цього вже світає.

 

Лунає тривожна музика.

 

Ведучий. Тяжкі 60-ті… Українська інтелигенція зазнає страшних розгромів від тогоасної влади. Тоді, коли кострубатий молоток репресії у грубих каплатих руках розбив на уламки цілісінький і чистий кристал української культур. Не оминуло це і Ліну Костенко – її не друкували шістнадцять років, бо Лінина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу.

«Я умирала серед вас, отут під небом України». Це не тільки про Марусю Чурай. Це Ліна Костенко і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалась пам’ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями.

 

Ведуча. Що ж так хвилювало в той час Ліну Костенко? Які пекельні муки терзали й мучили її вразливу поетичну душу?

 

Перший учень.

 

Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,

і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.

І дивиться, як скручений пітон,

скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова

од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова

кудись біжать по сірому перону…

 

Лунає музика «Кантабіле» композитора Паганіні. Входить Муза.

 

Ліна Костенко

 

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип’ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одно-однісінька вночі!

Де ти була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася в імлі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

Муза

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

 

Ведучий. “Сімдесяті… В цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший братик Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт, віра в перемогу життя і його непереможність”. – Так говорить про маму Оксана Пахльовська (донька).

 

Ведуча. 1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід «Неповторності» все одно під загрозою. Останній спосіб: поетеса оголошує голодовку – це вже друга. Перша була після вирубаних строф із першої після шістнадцяти років мовчання публікації в «Літературній Україні» влітку 1976 року.

 

Ведучий. Але Божа справедливість все-таки є. 1977 року після довгих вагань і консультацій на вищому рівні цензура дозволила вихід поетичної книжки Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки».

 

Другий учень.

 

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх.

 

Ведуча. На початку 80-х років з-під пера поетеси народжується історичний роман у віршах «Маруся Чурай», названий українською енциклопедією середини 17 ст. Шлях його до читача теж був досить тривалим. Які крамоли тільки не приписували цьому творові і в чому тільки не звинувачували авторку! У буржуазному підході до висвітлення подій минулого, націоналізмі, вихвалянні козаччини тощо.

 

Інсценізується уривок з роману «Маруся Чурай».

Ведучий. 1987 року в житті Ліни Василівни відбулася знаменна подія – їй присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка за історичний роман «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність».

 

Ведуча. А також у цей час виходить збірка «Інкрустації» – це розсип перлин мудрості. За цю збірку Ліні Костенко присуджена одна з найпрестижніших премій – премія Ф. Петрарки, титана італійського Відродження. Це є свідченням того, що Україна входить до духовного й інтелектуального європейського і світового братства.

 

Ведучий. Це були вистраждані і заслужені нагороди. Слово Ліни Костенко завжди було на сторожі правди, бо її Слово, її вірші — це голос серця, тобто Голос Правди і Слово Честі.

 

Ліна Костенко

 

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук не студених.

 

Ведуча. До сих пір Ліна Костенко не є публічною людиною, не прислужується нікому. Вона залишається Поетом нашої епохи.

Поетичне слово Ліни Костенко пророче, наповнене філософською глибиною, високою духовністю, збагачене й розцвічене всіма барвами веселки. Воно збагачує читача інтелектуально, звеличує душу і серце благородними шляхетними почуттями, чарує несказанною красою слова. Кредо поетеси – свобода і правда.

 

Виходять учні і читають цитати, в яких звучить життєве і творче кредо поетеси.

 

Перший учень.

 

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся, хоч лапу відгризу.

 

Другий учень.

 

А я не хочу пошепки.

А я не хочу крізь грати!

 

Третій учень.

 

Криши, ламай, трощи стереотипи!

 

Четвертий учень.

 

Я не люблю нещасних.

Я щаслива.

Моя свобода завжди при мені!

 

doc
До підручника
Українська література (рівень стандарту, академічний) 11 клас (Авраменко О.М., Пахаренко В.І., Мовчан Р.В.)
Додано
16 квітня
Переглядів
36
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку