Літературно - музична композиція " Родом з листопада"

Родом з листопада

(Літературна замальовка)

Дівчина іде спереду, виходячи із-за куліс, її наздоганяє хлопець, кидаючи їй під ноги зв’язку ключів

— Дівчино, це ви загубили ключі? — піднімає і протягує їй зв’язку.

— Дякую. Вибачте. — Вона швидким рухом забирає їх і, вони миттєво зникають в кишені . Вона проходить декілька кроків, розворот на сто вісімдесят. 

Хлопець розгублено дивиться їй у спину. Дівчина відкрила сумочку, струснула її. Поплескала себе по кишенях, витягла ключі…
— Це ви навмисне? — запитала вона і простягнула ключі.

— Так, — говорить хлопець

— І що це означає?

Він знизує плечима.

— Я хочу запросити вас на каву.

— Я щойно пообідала, — просто сказала вона. — І каву пила…

— Що ж мені робити? — вдав розпач я.

— Я не знаю. А що ви зазвичай робите у таких випадках?

— Тобто?…

— Ви ж — великий вигадник. Має ж бути ще якийсь варіант…

— Звичайно!   Ще є — чай, морозиво, кіно, цирк, боулінг, більярд…

— Я обираю більярд! — вигукнула вона.

— Чудово, — хлопець бере її за руку і вони повертаються за куліси

(Звучить музика, учениця читає поезію М.Вінграновського)                                                      

Вишня.

Ведучий 2.  Остап Вишня (справжнє ім’я — Павло Михайлович Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на Полтавщині. Літературна спадщина Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня — усмішки, або «реп’яшки», як назвав їх сам автор. Вишня був переконаний, що сміх має здатність зцілювати організм від недуг.

Ведучий 1.Що ? Справді? А доведи.

Ведучий 2. Лєгко. Хлопці до справи.                                                                                                                             

(сценка із твору Остапа Вишні  «Сом»)

(Виходить учень зі стільчиком, вудкою , розмотує вудку , сідає)

Хлопчик: А далі що? Ну, водите, а далі?!

Дідусь: А далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тоді й попустить. Водили ми собі, водили...

Хлопчик: Та швидше вже, діду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?

Дідусь: Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собі та й водимо...

Хлопчик: Ну, вже витягли, слава богу, діду! Ну, а далі?..

Дідусь: Ох і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до отієї верби! їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п'ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома всередині було? У череві?

Хлопчик:  Гусак?

Дідусь: Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

Хлопчик: А що ж там таке страшне було?

Дідусь:  Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи скрізь понаписував, і телеграми порозсилав, — нема Джоя... Заходжу якось я ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: "Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!"

Хлопчик: А ви, діду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

Дідусь: Не віриш? А от у Сабанєєва в книзі написано, що в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмідь — це тобі не собака. Отакі соми бувають! А ти не віриш...

Хлопчик:  А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

Дідусь:  Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти думаєш, що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

Хлопчик:  А чого вони бояться?

Дідусь:  Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і катеру те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві опинився б! Соми — вони такі!

Ведучий 2.  Так, таки , сміх та й годі. Оце побрехеньки.

 Ведучий1. А тобі лиш, як каже моя бабуся,  гиржики справляти. А про серйозне коли? Ти вже в 11 класі.

Ведучий 2.  Ще один талановитий письменник, поет,перекладач,критик – Андрій  Малишко , народився 14 листопада в м.Обухів.

Ведучий 1. Однією із найвідоміших його поезій є «Пісня про рушник»,  котру пізніше буде покладено на  музику композитора Платона Майбороди.

Ведучий 2.  Рідна мова…

 Ведучий 1. І чується лагідний, теплий голос матері, яким вона будить нас уранці. Хіба ще хтось вміє промовляти такі слова, як наші українські мами?

( Учениця під музичний супровід читає вірш А.Малишка «Пісня про рушник»)

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Ведучий 2. А чи знаєте ви, що мама з часом стає чи то свекрухою , чи то чиєюсь тещою. А то вже поприкольніше. Я знаю ,   минулого року « Кайдашеву сім’ю» читала . Нареготалась, думала, що живіт від сміху лусьне. А тепер про серйозне. І.Нечуй-Левицький  народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві на Черкащині. У дитинстві значний вплив на Івана справила його нянька, баба Мотря. Вона знала безліч пісень і казок, водила малого з собою по весіллях і хрестинах.  Літературну діяльність він почав у 30 років. А  найвідомішим твором Івана Нечуя-Левицького є «Кайдашева сім’я» . Брати Лаврін та Карпо; Мотря, у якої «серце з перцем», сором’язлива Мелашка, сурова Кайдашиха й пліткарки села: Параска та Палажка.

(Сценка із твору І. Нечуя – Левицького « Кайдашева сім’я»)

( виходять Палажка і Параска)

Палажка: Здраствуй, Параско!

Параска: Здраствуй, Палажко!

(обнімаються і цілуються)

Палажка: Ох, яке ж чудове у нас село! Такого села, як наше, ніде більше на Україні не знайдеш

Параска: Звісно, недалеко від Богуслава, в довгому покрученому яру по під горами. А недалеко шумить річка Рось. Яка ж краса!

Палажка: А які люди у нас живуть хороші! А молодь яка життєрадісна, дотепна та весела. 

Параска: якби тільки не ті кляті Кайдаші, своїми сварками геть нікому життя не дають. 

(Виходить Мелашка підмітає і йде)

Палажка: Ооо, згодна подруго. Цілих три покоління так настрочились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один а другого. І загораються без кінця такі сварки: то сваряться  невістки. Ти бачила, як вони настроюють своїх дітей? То брати не можуть знайти між собою миру.

Параска: А як то сваряться усі разом  то підіймається такий гвалт на усе село, що бідні люди виходять із дворів та хрестяться.

(Виходить Мотря.)

Параска: Боже милий, навіть поговорити не дадуть. Дивись, вже знову щось назріває.

(йдуть зі сцени)

Мотря: Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки! 
(Мотря бере віника та й розкидає сміттяв сторону Мелашки. Виходить Мелашка.)

Мелашка: Хто це порозкидав сміття?
Мотря:  Я розкидала. Не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую
Мелашка:  А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа. 

(Мелашка змітає сміття в сторону Мотрі)
Мотря: Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття, щоб удруге так не робила.
Мелашка: Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на!
(Мотря кидається до Мелашки та видирає віника з рук)
Мелашка: Гвалт! Гвалт! Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?!
(вибігає Кайдашиха)

Кайдашиха: О, Боже, люди, подивіться що твориться. (кричить, наводить паніку і шум) 

(З хати вибігають Карпо і Лаврін. Чоловіки розбороняють  жінок. Всі заспокоюються.)
Мотря: — Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжусь коло хати.
Карпо:  Чи ви показились, чи знавісніли? 

Мотря:  Показились? Одна обпаскудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! 

(Мотря хапає рукою сміття і кидає на Мелашчину хату)
Кайдашиха:  Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, Лавріне! Одривай їх хату. Нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зроду-віку не буду жить під однією покрівлею
Мотря: — Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір піду.
Кайдашиха: — Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. Зараз піду в волость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату.
Карпо: — Ідіть ви собі ік нечистій матері, повибивайте хоч й очі. ( йдуть в різні боки зі сцени)

Ведучий 2.  І сміх , і гріх. Краще продовжу про кохання. Може, моя напарничка повернеться.

Ведучий 1. Та іду я, іду.

Ведучий 2. То починай.

Ведучий 1. Добре.Слухай.Талановита  письменниця Ольга Кобилянська народилася 27 листопада у містечку Ґура-Ґумора . Перші твори Кобилянська написала у 14. Це були вірші – німецькою мовою. З часом наполегливо вивчала українську. І музика…

Ведучий 2. Музика в житті дівчини відігравала чи не найважливішу роль: допомагала у хвилини розпачу та зневіри, підбадьорювала, надихала.                                                                                                (Звучить музика Шопена)

(Сценка із твору О.Кобилянської « Вальс меланхолійний»)

Софія: Дівчата, повірте мені, гордість, яку природа кладе нам у душу, ми повинні бльше розвивати. Це одинока зброя жінки, якою вона ҫправді може вдержалися на поверхні жигтя (голосно і чітко)

Марта: Шо значить гордість у порівнянні до любові?

 Софія: Та всюди те саме! А що значить пониження себе ҫамої перед негідною людиною?

 Ганна: А ти, що любила, хоч разок , музико? (питає з насмішкою)

Софія:Любила (сумно)

Ганна: Дуже? (з подивом)

(Софія вздихає)

Софія: Знаєте, є рід любові жінок, на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, що мала розцвісти, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, а назавжди. Кожний рух його був для мене потребою, гадала, що мав стати ҫонцем для мене.

 (робить паузу)

 А, знаєте, ми ніколи не говорили про любов, вона існувала між нами лише німою музикою. Він мав її у душі, носив в очах, але не вимовив, і я шукала причини тої мовчанки, що мене вбивала! Шукаю і зараз, але не можу віднайти! Одного дня розійшлися ми лише так, до "завтра"; я з усміхом на устах і з сонцем у душі бо ми мали знов бачитися, (Робить паузу, ледь не плаче)

Ганна: I що ж далі?

Софія: Не побачилися. Вн від’їхав, а ліпше сказати втік. Який же жаль і страх тоді  відчула. Як навіженя бігала між людьми вулицями, — і трохи не питала кожного прохожого, "Не бачили вони його?" Але ніхто його не бачив. Пізніше вже довідалася, що його перенесли на іншу посаду, і він від'їхав. Навіть не прощався зі мною, бо —Як казав —не мав відваги "ломити" мені серця. Оженився з донькою  якогось багатого броварника й живе ось тут. Але він уже не той, неначе без характеру остався.

Марта: I ти, не бачилася быльше з ним?

Софія:  Лише три рази ҫтрітилася. Розминаючись. улялив на мене очі, мовби хотів поглядом  прив'язати мене до себе. Жалує за мною, Мартухо. Мені не жаль за ним. Ніколи я не змию тієї брудної плями, що він залишив. Я подала йому, свою душу, а він-мужик.. Більше, не любила я нікого. Але воно, добре.

 (дивиться на інстумент)

Бо можу  душу вілдати резонаторові. Коли сяду до нього. находжу рівновагу свого духу,  повертається гордість і почуття, що стою високо-високо! Він не мужик; не з того дерева, по виростає на дорозі, але з того, шо росте на самих вершинах. Я його музикант (витирає сльози) ( Звучить музика Шопена)

Наум, насупившись говорить до старост:— Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати... Спасибi вам за вашу працю. Iдете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарцi?

(Маруся підслуховує)
Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:

— Ох менi лихо! А чому ж се так? 

Василь так об землю i кинувся, кланяється і просить:

— Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене душу вiднiмаєте?.. Не можу без вашої Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно служити... Буду усякую вашу волю сполняти... Що хотiть, те й робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!..

Тут i Маруся, вибігла, починає просити батька та матір— Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! утiнько моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати i шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком пожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!..

Старости обидва поставали i, почали, полами сльози утирать. Далi старший староста каже:

— Ох, панове сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє дiло таке: сказав, що закон велить… А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись: благослови дiток, нехай Маруся нас пов'яже.