Літературно-музична композиція "На високі, зажнивні літа"

         НА ВИСОКІ, ЗАЖНИВНІ ЛІТА

 

Літературно-музична композиція до 75-річчя від дня народження

                  Бориса Олійника

 

                                            Я – з ковальської сім’ї,

                                            Молот взяв до рук своїх,

                                            Як ударю срібнодзвонно –

                                            Аж луна понад гаї!

                                                         Б.Олійник

 

Звучить «Пісня про матір» («Посіяла людям літа…»).

 

В е д у ч и й. Складається враження, що поетичному слову в наші дні стає дедалі важче здобувати собі прихильників. І навряд чи це означає, що душа сучасної людини емоційно озлидніла, переповнившись потоками інформації, приглухнувши під натиском різних найсуворіших чинників, часом далеких від мистецтва, від такої крихкої, делікатної сфери, якою завжди була художня творчість людини.

      Але тим більшою слід вважати перемогу творчого таланту, якщо йому вдається знайти шлях до сучасного читача, здобути народне визнання.

      Таким сьогодні постає перед нами поет Борис Олійник (портрет на екрані), який написав слова до чудової пісні, яку ми щойно послухали, і якого сьогодні щиро привітаємо зі славним сімдесятип’ятиріччям.

 

      В е д у ч а. Творче зростання Бориса Олійника відбувалось досить швидко. Родом з країв полтавських – народився 22 жовтня 1935 року в селі Зачепилівка неподалік райцентру Нові Санжари: «Отак десь кілометрів три з половиною, - згадує поет, - пройти через лісок, луки, а потім місток через Ворсклу…». Звідти він, де «чорнозем плодючий, наче жінка», де історія глибока ясними глибинами, де в людей «на золоті обжинки завжди напохваті зі сміху литий серп». Прийти в літературу від землі Котляревського, Гоголя, Олеся Гончара, з країв, де, як і по всій Україні, у найвищій пошані «Кобзар», і народна пісня, і влучне веселе слово, - це немовби прийти з певним дипломом, що означає неабияку духовну естетичну підготовленість і накладає на митця відповідні творчі й громадянські обов’язки.

 

      В е д у ч и й.  Ставши поетом, Борис Олійник знову і знову віддає данину любові рідному краєві, з синівським схвильованим почуттям пише він про напівстепові ландшафти свого дитинства, де кожен видолинок чи пагорб обізветься чимось у душі, де чуле серце відчує щось значне і поетичне в самій задумі просторів. Образ рідного краю здатен викликати до життя слово чисте й довірливе, в тоні сповідальному поет складає вдячність людям:

                          Маємо все! Ні купити його, ні продати,

                          З віку передане, - передамо у віки!

      УЧЕНЬ 1.  В ті дивні дні,

                                                коли мої штани

                          Іще тримались на одній підтяжці,

                          Я все ніяк допетрати не міг,

                          Що крутиться земля,

                                                 мов куля кругла.

 

      УЧЕНЬ 2.  Коли б земля –

                                                 так думалось мені –

                          Була, мов куля, та ще й оберталась,

                          Наввипередки б врозтіч розкотились,

                          А то – лежать…

                                                 Ех, голуба пора!

 

      УЧЕНЬ 3.  Ну що ти візьмеш з хлопчака малого,

                          Коли вже зараз –

                                                   мовби й у літах! –

                          А інколи спинюсь біля баштана,

                          І раптом закортить підкрастись тихо,

                          Позв’язувать огудиння докупи,

                          Щоб не порозбігались кавуни.

 

      УЧЕНЬ 1.  І я б зв’язав, аби не сторож сивий.

                          Та ще літа примружено-лукаві:

                          Стоять і визирають з-за плечей…

 

      УЧЕНЬ 4.  Отак вітерцем перейти за леваду шовкову-

                          Засвітиться гай,

                                                     а за гаєм – село.

                          І все проминуле до мене повернеться знову,

                          А літ перебутих одразу немов не було.

 

                          І я упізнаю хустину легку за плечима,

                          Хоч стільки у ріках злетіло води!

                          І ти мені тихо озвешся своїми очима…

                          Та це вже – ніколи…

                                                    Ніколи… Ніколи…

                                                                          Завжди.

 

      УЧЕНЬ 5.  І я повернуся у пору мою світанкову,

                          Відчувши в долоні пелюстку руки.

                          І вперше промовлю колись не промовлене слово,

                          І вернуться в осінь з тієї весни ластівки.

 

                          Розтане сніжок на роками притомленій скроні.

                          Повернеться листя в грудневі сади.

                          І дзенькнуть вудилами юності нашої коні.

                          Та це вже – ніколи…

                                                          Ніколи. Навіки.

                                                                                Завжди.

      УЧЕНЬ 6.  Замітна сніжинка

                                                     сльозою зійшла на долоні,

                          Морозом шепнула мені сивина,

                          Що вже не повернуться юності нашої коні,

                          Бо надто далека між нами лягла далина.

 

                          Погасле багаття давно на вітрах холодіє,

                          І стільки у ріках злетіло води!

                          І час забувати тебе, як незбуту надію…

                          Та це вже – ніколи…

                                                           Ніколи… Навіки.

                                                                                     Завжди.

      В е д у ч а.  Мотив синівської вірності, кревного обов’язку перед отчою землею, перед близькими людьми, зрештою, перед самим народом – один із найсильніших у творчості Бориса Олійника. Тут поет дивовижно розмаїтий, багатовимірний, щедрий у своєму невичерпному почутті. Найщиріші почуття  – Матері. Недарма за збірку «Сива ластівка» поет удостоєний найвищої нагороди України – Національної премії ім.Т.Шевченка.

      УЧЕНЬ 7.  Рід наш – з кореня верби.

                          Не шукай древніше знаті!

                          На фамільному гербі

                          Ми карбуєм вічне:
                                                          Мати!

                          В чорнім горі і журі

                          Віру нашу не підтяти:

                          Умирають матері,

                          Та не вмре ніколи

                                                          Мати!

 

          Звучить пісня «Мамо, вечір догоря…»

 

      В е д у ч и й. В особі автора поем «Доля», «Заклинання вогню», «Сиве сонце моє», «Міра» маємо співця пам’яті, патріотичної відданості, поета, вимогливого до себе й до навколишніх. Муза його буває великодушною, вона здатна терпимо-іронічно ставитись до тих чи інших людських слабостей, не прощає ця муза лише відступництва, занедбання пам’яті, втрати людиною того заповітного духовного нерва, що має повсякчас остерігати її від здрібніння й самоспустошення. 

      З усіх моральних і естетичних чинників поет віддає перевагу першоджерелам народним. Пам’ять для нього – сила діюча, збудлива, наснажлива:

                  Освітила мені пам’ять Долю з долу до вершка.

                   Я на повен зріст, мов явір, в сивій пам’яті стою.

      В е д у ч а. Поет не перестає бути земним, не втрачає контактів із сьогоденням, і, що особливол важливо, він не дозволяє собі стати надміру патетичним, пишномовним. Щоразу в таких випадках йому, реалістові, приходить на підмогу інтонація гумору, самобутнього, іноді вишуканого, в дусі кращих народних традицій; інтонація гумористична чи навіть саркастична має в поета безліч відтінків.

      Натрапиш на вірш, скажімо, «Чарівник» (присвячений Максимові Рильському), і він захопить тебе поетичною граційністю, мудрим, теплим усміхом, адресованим дітям і дорослим.

 

      УЧЕНЬ 8.  Через біле-біле поле

                                          йде веселий дідуган.

                          Довкруг нього зайці хвацько

                                            витанцьовують аркан.

                          Із рамена дубельтівка

                                            похилилась дулом вниз.  

                          Вірний пес несе статечно

                                             на багаття сизий хмиз.    

                          Зайченя замість патронів

                                            носить йому жолуді:

• Стрельте, діду, по вороні,

                                            щоб не каркала біді.

• Зараз стрельнем жолудями,

                                             халамидники малі!

                          Отже, разом: заряджаймо! –

                                       А зайці гукають: - Плі!

                          - Але де ж ота ворона?

                                  - Полетіла…

                                  - Та невже?!

                          Не біда… Зате патрони

                                       ми на завтра збережем.

                          Згода, сірі та вухаті?

• Згода! – крикнули зайці.
• Ну, то я пішов до хати.-

                          І … просяяв на лиці.

                          Із двостволки в небо чисте,

                                          з голопузих жолудів

                          Визирали першим листям

                                           два дубочки молоді.

      В е д у ч и й.  Та, звичайно, поет не обмежує себе тоном лише лагідним, усміхненим, нерідко його слово стає суворим, навіть трибунним:

                     Тоді гукну:

• Беріть планети з бою,

                     Ламайте світ дюралевим крилом,

                     А я лишуся на землі вербою,

                     З якої перше колесо пішло.

      Такі строфи не можуть не проникати в серце, не можуть не схиляти на роздум про епоху, в якій нам судилося жити. Перед нами поезія, що не втомлюється уславляти достойних – ближніх і дальніх, які «йшли на кривду з праведним мечем, нерідко забуваючи кольчуги».

 

      В е д у ч а. Активна громадянськість – прикметна риса поезій Бориса Олійника. Його слово – це слово митця стійких переконань, одного з тих, хто з гордістю усвідомлює свою приналежність до будівничих нового світу. У творах поета відчуваємо органічно засвоєну фольклорну образність, а також високу науку класики, зокрема Шевченка, Тичини, Маяковського, відчутні в його поезії мистецькі шукання сучасних прогресивних поетів світу. Справедливо буде сказати, що в кращих творах цього автора нема полегшених прохідних строф, в них пульсує жива думка, слово поета ясно мовне, з пругким інтелектуальним та емоційним наповненням.

 

      В е д у ч и й. Борисові Олійникові органічно чужа будь-яка поза, манірність. Крикливе «якання», самозамилування – не для цього поета. У ставленні до своєї особи він не буває надміру самовпевненим, натужно величальним, скорше в цих випадках він вдається до самоіронії, і це викликає незмінну симпатію читача.

                          Я прийду сюди аж ген із того досвітку

                          Хлопчаком у полинялому картузику,

                          І розтане сивий іней мого досвіду

                          У завулку, що гучить мені, як музика.

      І це при тому, що поет не обходить найсерйозніших проблем сучасності, він сміливо підступає до них, для нього вся теперішня епоха – поле шукань, досліджень, мистецьких втручань.

 

      В е д у ч а.  Звертання до світочів вітчизняної культури для поета цілком органічні, вони виникають від його прагнення глибше осмислювати дійсність, пильніше вглядатись у шляхи розвитку людства. Думка поетова тяжіє  до значних філософських категорій, збудником для неї може правити звичайнісіньке життєве спостереження, скажімо, в безлічі разів змальованій картині пташиного перельоту поет відчуває своє, суто індивідуальне:

                          Мовчить старий ватаг,

                                                        задивлений у себе.

                          Утома вікова спада з його плеча…

                          Та раптом – змах крила.

                                                    І на сувої неба

                          Повільно проступа

                                                    таємний знак ключа.

 

      В е д у ч и й. Поет почуває себе впевнено в різних жанрах: він визнаний майстер поеми, хоча не меншу популярність серед читачів має також високохудожня лірика цього поета. В пошуках «пісенного вина» до творів Бориса Олійника охоче звертаються композитори, їх вабить задушевність його поезій, позначених багатою ритмомелодикою.

      Твори Бориса Олійника вже витримали суворий іспит часу, і вони, без сумніву, принесуть читачеві радість активного співпереживання. Перед нами поет мислячий, гострий, глибокий, чия творчість нині стає поряд із тими художніми цінностями, що їх подарували своєму народові найталановитіші співці України.

 

      УЧЕНЬ.                           МУЗИКА

                          Я прийду уже з посрібленими скронями,

                          Обважнілий під умовностями й узами,

                          В той завулок з тополиними колонами,

                          Що тече мені під серце, наче музика.

 

                          Під ворітьми, де літа мої проходили,

                          Я об спогади спіткнуся, мов загнузданий.

                          І хлюпне мені тремкою прохолодою

                          Твої пальців лебедино-біла музика.

 

      УЧЕНЬ.    Я прийду сюди аж ген із того досвітку

                          Хлопчаком у полинялому картузику,

                          І розтане сивий іней мого досвіду

                          У завулку, що гучить мені, як музика.

 

                          А кохання найгрізнішими указами

                          Ні зів’яти, ні вхолонуть – не примусити.

                          А єдиних слів, на жаль, було не сказано…

                          А для чого ті слова, як плаче музика?

 

      Звучить лірична мелодія.