Літературно-музична композиція "Пророчий голос Кобзаря"

Пророчий голос Кобзаря

Спів пташок.

(На сцену виходять ведучі. )

 

Ведучий 1

    Прийшла весна… Постукала в віконце,

    Весняний теплий вітерець подув.

    А із-за хмари виглянуло сонце

    І соловейко заспівав в саду…

 

Ведучий 2

    Дерева вже бруньки порозпускали,

    Он, гілка наряджається в листки.

     І крокуси в саду порозквітали,

     До сонця потягнулися ростки.

 

Ведучий  1

І знов весна несе тепло,
Несе пробудження і радість,
І вкотре нас сюди звело
Шевченкове одвічне свято.

 

Ведучий 2

 Уже спливло багато літ,
Як доля нам явила з неба
Нашу надію, сонця світ,
Художника, вождя, поета.

 

Виходять ведучі 3 і 4, ставлять свічку біля портрета. 1і2 сходять

 

Ведучий 3   Кобзареві!

Кобзарю, знов до тебе я приходжу,
бо ти для мене - совість і закон.
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний, твій глибокий сон.

А може, це не зовсім і дрібниця,
Ти ж бачиш сам, які складні часи:
Великі струси. Перелом традицій.
Переосмислення краси.

І вічний рух - у всесвіті, у світі.
Лише могили з місця - ані руш...
О скільки стало в нашому столітті
скалічених і безнадійних душ!

 

 

 

Ведучий 4

Коли серцю моєму неспокою треба,

Коли сил воно прагне здобуть для добра,-

Я іду, наш Кобзарю, до тебе

Так, як спраглий у спеку іде до Дніпра.

 

Я іду не одна: наче море до скелі приходить,

Щоб тобі уклонитись до ніг, цілий світ,

Бо крізь хмари часу зміг розгледіть ти сонце

І життям нелегким наближав його схід.

 

Ведучий 3

 По забутих стежках, у безмежжі сліпого блукання,
Твоє слово, Тарасе, зорею освічує шлях,
Твої горді пісні розривають кайдани мовчання,
Чистим світлом ведуть по широких вкраїнських полях.

 

Ведучий 4

Геніальний творець. У безсмертних рядках «Заповіту»

Ти навіки живий полиновими травами мрій, 
Твоє слово повік буде в пам'яті нації жити 
Невгасимим вогнем, джерелом для майбутніх надій. 

 

 

Пісня «Заповіт»

 

Читець

Підняв Дніпро чорні хвилі, явір похилився,

На Чернечій,на могилі , Тарас зажурився.

Україно, Україно, мамо моя рідна,

Пограбована ти в мене, тому й така бідна.

 

Нема миру, нема правди, нема волі й долі,

Бо чужії отамани сидять  на престолі?

• А де ж сини твої, Україно, козацької сили?
• В чистім полі, де тополі «Могили. Могили…

Як соколи, чорноброві до Бога злітають,

Отамани  на їх крові гроші заробляють.

 

Читець

Шевченко думами своїми

Надію в нас колись вселяв,

Що буде наша Україна

Цвісти серед усіх держав.

Він бачив в мріях Батьківщину

Багату щедрості й добра,

Що нам палку дає надію

На кращий час і майбуття.

Тепер держава не змінилась:

І зараз бідна та сумна...

Лише кріпацтво відмінилось

Й татарської орди нема.

 

Ведучий 1

Шевченків біль. Він протинає нас.

І гнівом вибухає в кожнім слові.

І крізь віки іде сумний Тарас

Предтечею в терновому вінкові.

 

Шевченко

Йшов до тебе, йшов я, Україно,

Довго йшов і все-таки прийшов,

Бо люблю тебе одну незмінно,

Бо у мене в жилах твоя кров.

Пам’ятаю,  як ти проводжала

В час тяжкий мене на чужину,

Материнську пісню заспівала

Для душі моєї чарівну.

Ти навчала: « Не сумуй, мій сину,

Смутком свого серця не карай,

Краще всього у тяжку хвилину

Рідну хату свою пригадай».

Я згадав про чорнобривці милі,

Батьків сад крізь далечінь шумів,

В снах несли мене дніпровські хвилі

До дитинства рідних берегів.

Вірив, що вернуся неодмінно,

Бо рідніш землі я не знайшов.

Йшов до тебе, йшов я , Україно,

Довго йшов і все-таки прийшов.

(Стоїть, вдивляється в далечінь)

 

Читець

Сонце сходить, як і завше

Десь за небокраєм.

Україна знову плаче ,

І краю немає.

Час пливе, летить у вічність,

Вітер обганяє.

Рідна ненька знов з сльозами

Дітей проводжає.

Чую , стогне синє море,

Гори почорніли.

В Україні вільній діти

Знову сиротіють.

 

(Підходить хлопчик)

Хлопчик. Не журися, Тарасе!

Тарас. Хто ти? Я тебе знаю?

Хлопчик. Звичайно ж знаєш. Я ж твоє дитинство.

Тарас. Так. Ти схожий на мене малого. Я тоді був щасливий серед степів, у бур‘янах. Тоді я був вільний, як вітер у полі, як річка,яку неможливо спинити.

Хлопчик. Так, тоді були мрії про  добро рідного краю, про вільну Україну і, здавалося ,що все ще попереду.

Тарас. То було колись…Мрії, кажеш, де ж ті мрії? Розбилися об мури солдатчини. Для чого ж я жив? Коли залишився сам  і сліду по собі не лишив ніякого.

Хлопчик. Неправда!  Ти лишив по собі такий слід, що не забудеться людьми ніколи!

Тарас. Правда? Що ж то за слід?

Хлопчик. Слово твоє, вірші твої, безмежна твоя любов до свого народу і України . Їх завжди пам’ятатимуть.

Тарас. Що це? Ти чуєш? Що це за звук?

(зацікавлено прислухаються , сідають і дивляться або виходять)

Звучить мелодія пісні "По діброві вітер віє". На сцені, під тополею, сидять два хлопчики-пастушки.

Тарас. Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! А небо – як прекрасно барвами міниться!... Ех, як хотілось би мені уміти вже добре малювати, мати фарби і змалювати оту красу… (Задумливо)

                                          Сонце заходить, гори чорніють,

                                          Пташечка тихне, поле німіє…

Хлопчик. Так… Сонце заходить – то й час нам уже, Тарасе, гнати вівці додому…

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий...

Хлопчик: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний...

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями... А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається...

 

Пісня «Садок вишневий коло хати».

 (Замовкає, а через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом, на подвір'ї, а над нами роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка... (Плаче).

Хлопчик: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю від­крию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Хлопчик: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слуха­ти. Яка тут може бути таємниця?

Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Ка­же, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Хлопчик: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме... Каза­ла, що, може, це якраз ти...

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє... А в хаті злидні несказанні...

Читець

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози; я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло!

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

 

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

 

Хлопчик: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє...

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, ста­резний і сивоусий.

Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. За­порожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Козак

Було колись - в Україні

Ревіли гармати:

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю:

Минулося - осталися

Могили на полі.

(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака, котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):

Не вернуться сподівані.                   Смійся, лютий враже!

Не вернеться воля.                            Та не дуже, бо все гине, -

Не вернуться запорожці.                  Слава не поляже.

Не встануть гетьмани.                      Не поляже, а розкаже.

Не покриють Україну                       Що діялось в світі.

Червоні жупани!                                Чия правда, чия кривда

Обідрана, сиротою                             І чиї ми діти.

Понад Дніпром плаче:                      Наша пісня, наша дума

Тяжко-важко сиротині.                    Не вмре, не загине...

А ніхто не бачить...                          От де, люди, наша слава,

                                                            Слава України!

(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам, продовжуючи):

Без золота, без каменю. Без хитрої мови. А голосна та правдива. Як Господа слово...

Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?

Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був би неповноцінний морально, без другої - немислимий як народ, "Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.

Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангелія від Тара­са. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...

Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!

Тарас: Я? Але ж я не апостол! Чи зможу я, невчений кріпак, виконати те велике завдання, що Ви його на мене покладаєте? Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в люди...

Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Зможеш! У твоєму серці палає вогонь любові до України, а в душі маєш утаєний дар Божий – силу Пророка!

    Це багато, хлопчику, дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово підтримуватиме волю, наше національне небо.

Тарас

Боже, дай мені душевний спокій,
Аби я зміг те прийняти,
Чого не зможу змінити.
Господи, дай мені відвагу
Те змінити, що зможу змінити.
Господи, дай мені мудрість
Аби я зміг відрізнити
Одне від одного. Амінь.
 

(Разом з Тарасом козак виходить. Появляються ведучі).

Ведучий 2

До стовпів ішов хлопчина

І не знав тоді про себе, -

Що могутніми плечима

Підіпре вкраїнське небо.

 

 Ведучий 1

  Руки й душа молодого Тараса просять фарби, бо цвітуть у серці дивні квіти: радість і сльози цвітуть ліліями білими, маком червоним, рожевими мріями .
 

 Ведучий 2

 Ще буде літні сад і незабутній Сошенко… Ще буде Академія мистецтв і перша збірка поезій – безсмертний і вічний “Кобзар”!
 

 Ведучий 1

 Ще буде воля, воля буде!
Дихнеш, дихнеш на повні груди!

Ведучий 2

 А поки   що  мрії… І нестримане бажання волі.

 

Читець

І виріс він, і кобзу взяв,
І струн її торкнувсь рукою —
І пісня дивна полилась, 
Сповита вічною журбою.

В тій пісні людям він співав
Про щастя. Про добро. Про волю.
Будив зі сну, пророкував
їм вищу і найкращу долю.

 

 

(Виходить Шевченко)

Шевченко
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Возьміть срібло – злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози –
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
 

    До п’яного дяка в науку.

    «Учися, серденько, колись

     З нас будуть люде»,— я сказала.

    А ти  й послухав, і учивсь,

      І вивчився….

 Тарас: А ти збрехала?

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

( Шевченко виходить з Музою і Славою)

 

Ведучий 3

Забриніла душа многозвучними барвами слова,

Мов бандури струна, залилася у трелях дзвінких.

Загриміла велично Тарасова, батькова мова

І сплела у вінок волелюбних думок колоски.

 

Ведучий 4

Загриміла, мов дзвін, відпустивши у небо свободу,

У зелені гаї, де розноситься шепіт тополь.

Розбудила зі сну заколисану волю народу,

Що проспав сотні літ у пітьмі переламаних доль.

 

Ведучий 3

 Тарас Шевченко. З цим іменем сьогодні на планеті іденти­фікується Україна та українці.

 

Ведучий 4

Шевченків «Кобзар»… Це Біблія українського народу, якій судилося бути безсмертною, бо сам народ визнав її своєю книгою. Народ, який має такого поета, як Шевченко, і таку вічну книгу, як ,,Кобзар“, – безсмертний. У творах поетах переплелися долі кріпачок з долею неньки – України, боротьба гайдамаків та козаків із боротьбою народу за щастя і волю.

Ведучий 3

Духовну велич і красу підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. У багатьох оселях наших земляків сьогодні побачиш портрет Шевченка, заквітчаний вишитим рушником. А на столі, поряд із хлібом, лежить книга його поезії – ,,Кобзар” .

Пісня «Відкриваю кобзар»

 

(Лунає мелодія «Зоре моя вечірняя…»)

 

Шевченко.
Зоре моя, мій друже єдиний!

Ти не знаєш, що діється

В нас на Україні.

А я знаю і розкажу тобі,

Спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

 

Читець

Встає хмара з-за лиману,

А другая з поля.

Зажурилась Україна,

Така її доля.

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує,

Козачество гине.

Гине слава, Батьківщина

Не має, де дітись.

 

Читець

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що ,мамо, гинеш?

Чи ти рано ,до схід сонця,

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

 

 

 Ведучий 3

В материнській вишиванці, де вогонь-руїна,

йшла до Бога,рано-вранці, Ненька-Україна.

Вітер коси розплітає,в небі чорна хмара,

стала й в Господа питає:

 

Україна

- За що, за що така кара?

Синів вбито , в чистім полі могили як рани,

знову хотять моїй волі одягти кайдани.

Бач, калина зажурилась, бо вдовою стала:

- Чи я тобі не молилась? Чи я не благала?

Перед ляхом боронила православну віру,

святий хрестик не зронила в холоднім Сибіру.

Дощем збито в полі жито, нема кому жати:

- Скільки іще сльози лити і синів ховати?

 

Ведучий 3

Ангел Божий мовить з неба:

Ангел

Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала.

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали твої квіти,

Твої добрі діти.

Панувала і ти колись

На широкім світі.

Панувала…

Скоро, скоро  день  уже настане,

хто меча підняв на тебе, на коліна стане!

Свята правда, воля й доля в твоїм домі буде,

тільки кату не пробачать ні Бог, а ні люди.

 

Козак

Не журися, Україно,

Панно синьоока.

Твоя доля,

як той сокіл,

Ще злетить високо.

Її турки не спалили,

Ляхи і татари,

Бог поможе – переможем

Й московськії хмари.

 

Шевченко

Україно! …Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько.

 

Читець

Минають дні,минає літо.

А Україна, знай, горить.

По селах голі плачуть діти,

Батьків немає…Шелестить

Пожовкле листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить.

 

Читець

Отаке то зараз лихо 

По всій Україні

Гірше пекла…

А за віщо?

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти

Жити б та брататься!

Ні, не вміли, не хотіли.

 

Читець

Гомоніла Україна,довго гомоніла.

Довго-довго кров степами текла, червоніла.

І день,і ніч ґвалт, гармати,

Земля стогне,гнеться.

Сумно, страшно…

 

Читець

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю…

Кат будує своє «завтра» на горі людському…

Гірко плаче Україна і тяжко ридає…

Своїх синів, що померли, cльозами вмиває…

Плаче ненька – Україна…

Плаче кожна мати,

Та ,що сина відпустила,

Волю здобувати…

 

Читець  Доля України

Хіба хто міг колись таке  сказати,

Що будуть в нас, у рідній стороні,

Густи, ревти  і гради, і гармати.

Я б  не повірила ніколи у житті.

Хіба хто міг колись таке сказати,

Що будуть у нас рідну землю відбирать:

Спочатку Крим,  Донецьк, Луганськ,

А завтра схочуть і Карпати.

Про це міг лиш  Шевченко написать.

Тож недарма прозвали всі його пророком,

Великим генієм і вічним Кобзарем.

Його слова живуть і будуть жити

У серці нашім , поки ми живем.

Його слова окрилюють нам душу.

В них чиста правда, віра в майбуття.

Тож слухайте, ви мудрого Тараса,

Борітеся, бо Україна  серцю мила й дорога.

 

Читець

Які слова Тарасові пророчі.

Від них  і кров у жилах застига.

Він всіх попереджав, що суд настане,

Що люд підніметься за волю до життя.

Що одцурається брат брата,

І потече ріками  людська кров.

Що рідна мати  прокляне дитину

І у  ярмі Вкраїна буде знов.

Що знову будуть гинути найкращі:

Сини  і  доньки,  батьки  й матері .

Своїм життям нам волю здобували,

У цій нелегкій, тяжкій боротьбі.

І я прошу, і всіх людей благаю:

Єднайтеся, бо ми всі сестри і брати!

Дай Боже,  сили нам  і витримки навіки,

Щоб мир і спокій був на всій землі.

 

 

Читець

Пророчий голос Кобзаря
З часів далеких і донині
Про волю вольную співа,
Про біль і щастя України.

Ім'я Тарасове святе
В молитву-пісню переллється,
Та у серцях всіх поколінь
На віки-вічні зостається.

Його пророчії слова
Одвічно совість нашу будять,
Пересторогою звучать:
"Ви схаменіться! Будьте люди..."

(Шевченко бере зі столу свічку і звертається до глядачів)

  Шевченко:   

Я свічку засвітив, колись…

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи і…молись чи не молись.

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через грати відчаю,

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічував

(Всі учасники підходять і запалюють свічки від Шевченківської)

 

Ведучий 1

 Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевченко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах.

 Ведучий 2

Бо ж ради усіх нас, і мертвих, і живих, і ненароджених земляків його в Україні і не в Україні, він благав у Господа: 

Читець. (Шевченко)

Ридаю, 

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

 

 

Україна

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України   (разом)

 

Шевченко

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

 

Ведучий 3

Так хочеться, щоб в Україні був лиш мир,

Щоб навесні у кожного  зацвів червоний кущ калини,

Щоб кожен з нас із гордістю сказав:

«Я так пишаюсь тим, що УКРАЇНЕЦЬ»

 

Пісня «Ми – українці, Україна у нас лиш одна»