Люблінська унія 1569р. та її вплив на українське суспільство. Соціальна структура суспільства в Україні XVI ст. Литовські статути

Люблінська унія 1569р. та її вплив на українське суспільство. Соціальна структура суспільства в Україні XVI ст. Литовські статутиурок з історії України для учнів 8-го класу

Завдання уроку: З’ясувати, якою була соціальна структура українського суспільства в першій половині XVI ст. Розглянути особливості економічного життя на українських територіях. Охарактеризувати передумови та причини укладення Люблінської унії. Виявити, які суспільно-політичні зміни на українських землях спричинила Люблінська унія.

Соціальна структура суспільства. Соціальні стани — великі групи людей, що мають закріплені законом права та обов’язки, відрізняються своїм місцем у суспільстві. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані.

Права і привілеї шляхти були закріплені прийняттям збірок законів — Литовських статутів. Перший Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів — князів і панів, що володіли містами, містечками й величезними землями за спадковим правом, підпорядковувалися лише великому князю та мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив обсяг прав служилої шляхти, зрівнявши її з магнатами. Шляхта отримала можливість долучатися до управління державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків (місцевих станово-представницьких органів) і великого Вального (загального) сейму.

Визначним представником української шляхти XVI — початку XVII ст. був князь, магнат, культурний діяч Костянтин-Василь Острозький (1526—1608). Його небезпідставно вважають найвидатнішою особистістю роду Острозьких. Наприкінці XVI ст. він був найбільшим землевласником, після короля Речі Посполитої. Володів великими маєтностями на Волині, Галичині, Київщині та Поділлі, що налічували 25 міст, 10 містечок і 670 сіл (річні прибутки князя — 10 млн злотих — складали два державні бюджети Речі Посполитої). Обіймав посади старости володимирського, маршалка волинської шляхти, київського воєводи, сенатора сейму Речі Посполитої. На посаді київського воєводи був фактичним господарем українського порубіжжя, або «некоронованим королем Русі». Висувався претендентом на польську корону в 1572 р. після смерті Сигізмунда II Августа та на московський трон після смерті царя Федора в 1598 р. Острозький відомий своєю меценатською діяльністю. Він підтримував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Заснував школи в Турові, Володимирі-Волинському, Слуцьку, Острозі, при Києво-Печерському монастирі, а також друкарні в Острозі, при Дерманському та Києво-Печерському монастирях. Був противником Берестейської церковної унії. Виступав за культурно-релігійну автономію українського та білоруського народів, створення європейської антитурецької ліги. Коштом князя в Києві відбудували Кирилівський та Межигірський монастирі, на Подолі спорудили церкви Миколи Доброго й Різдвяно-Предтечинську. Острозький вважався також покровителем понад тисячі православних церков на українських землях.

Привілейованим станом українського суспільства було духовенство, що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи тощо), які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських королів, та нижче - парафіяльне духовенство. Становище нижчого духовенства було залежним від шляхти й магнатів, на землях яких розташовувалися їхні парафії.

До напівпривілейованого стану належали міщани, що мали привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов’язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належали цехові майстри й більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.

Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, яке належало до непривілейованого стану. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних») селян. Право безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого мали лише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.

За характером повинностей, які виконувало селянство, воно поділялося на три групи. Слуги були особисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю та звільнялися від інших повинностей. Від селян-слуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима. Тяглими селянами називали таких, що не мали власної землі й за користування землею пана відбували повинності на користь держави або землевласників зі своїм «тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення формувався новий соціальний прошарок - козацтво, яке займалося степовими промислами та чинило опір турецько-татарським нападникам.

Розвиток сільського господарства. Основою сільського господарства на українських землях було землеробство. Крім землеробства розвивалися тваринництво, городництво, садівництво та бджільництво. Не втрачали свого значення в господарському житті також рибальство й мисливство. На українських землях у складі Великого князівства Литовського сільське господарство мало переважно натуральний характер. Сільськогосподарські продукти вироблялися в основному для власних потреб. Торгівля ними, особливо з іншими країнами, майже не велася.

Сільське господарство українських земель у складі Польського королівства поступово переорієнтовувалося на потреби європейського ринку, де зростав попит на продукцію промислів і сільського господарства. Шляхта почала створювати фільварки, збільшувати панщину й відбирати землю в селян. Одночасно із цим зростала кількість «непохожих» селян.

Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великого князівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставою на волоки», підписаною польським королем і великим князем литовським Сигізмундом II Августом (1557 р.). Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися на однакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. Тяглі селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою мали відпрацьовувати два дні панщини на тиждень у фільварку.

Розвиток міст, ремесел і торгівліУ XVI ст. на українських землях зростали й розвивалися міста. Великими й середніми містами (200 – 700 будинків) вважалися Брацлав, Кременець, Вінниця, Житомир, Луцьк, Острог, Львів тощо. Чимало міст перебувало в залежності від магнатів і церкви. Існували також міста, підпорядковані польським королям і великому князю литовському. Наприкінці XV — на початку XVI ст. на українські землі стало поширюватися магдебурзьке право.

Як здійснювалося управління в містах, що мали магдебурзьке право

Міста були осередками ремесла й торгівлі. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 різних спеціальностей, із них близько 80 були безпосередньо ремісничими. На українських землях у складі Польського королівства переважна більшість міських ремісників об’єднувалися в цехи. При цьому для православних міщан доступ до цехів ускладнювався. Позацехових ремісників, що не мали можливості вступити до цехів, називали партачами.

У XVI ст. продовжувала розвиватися торгівля. Основними формами торгівлі були ярмарки, що відбувалися декілька разів на рік у великих містах, торги, які проходили кілька разів на тиждень, і щоденна торгівля в міських крамницях. Купці в містах створювали об’єднання на зразок ремісничих цехів. У цей період активно розвивалася й міжнародна торгівля. Через українські землі проходили торговельні шляхи, якими східні й московські товари, а також продукти місцевого виробництва відправляли до країн Центральної та Західної Європи. З українських земель на захід везли віск, мед, зерно, шкіру, худобу, солону рибу, сіль, деревину. Натомість завозилися одяг, ремісничі вироби, вина, залізо, папір, зброя, західноєвропейські тканини (атлас, оксамит, сукно, полотно) тощо. Центрами міжнародної торгівлі стали Київ, Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський.

Причини й передумови об’єднання Великого князівства Литовського та ПольщіОслаблення Литви внаслідок московсько-литовських війн кінця XV – початку XVI ст. Прагнення Польщі отримати українські землі й залежних селян. Прагнення українських, білоруських і литовських шляхтичів мати рівні права з польськими землевласниками. Необхідність організації спільного ефективного захисту від турецько-татарських набігів.

Люблінська унія – 1 липня 1656р.

Умови Люблінської уніїПольща та Литва об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту;Державу очолив один правитель – король польський і великий князь литовський;Король обирався польсько-литовським сеймом;Створено єдині органи державного управління;Запроваджувалася єдина монета;Польська шляхта отримала право на землеволодіння в Литві, а литовці – в Польщі;Польща та Литва проводили спільну зовнішню політику;Українські землі переходили під владу Польщі і ділилися на 6 воєводств.

Наслідки Люблінської унії для України: Майже всі українські землі об’єдналися в одній державі. Об’єднання сприяло інтенсивному розвитку економіки та, з іншого боку, посиленню експлуатації селянства. Українські міста перетворюються на магнатсько-шляхетські резиденції, центри розвитку ремесел і торгівлі. Українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі. Поширюється католицизм, почався наступ на православ’я.

Виникнення на українських землях володінь польських магнатів спричинило закріпачення селян і значне посилення їхньої експлуатації. Третій Литовський статут 1588 р. Запровадив для різних категорій залежних селян кріпосне право. Унаслідок цього було закріплено законом створення єдиного стану кріпосних селян.