Магістерська дисертація. З психології

Міністерство освіти

Ніжинський державний університет ім.М.Гоголя

Кафедра загальної психології

 

Магістерська дисертація.

 

 

 

Спеціальність психологія-053.

Данилової Внести Віталіївної

На правах рукопису автора .

 

 

 

 

 

"Особливості вирішення конфліктних ситуацій в китайської та української культури . Конфліктологія стародавнього та сучасного Китая"

 

 

 

Ніжин-2021-2022рік

План

Зміст

1. Вступ .Історичні засади в розвитку конфліктології,як науки.

1.1об'єкт,мета ,завдання конфліктів .

1.2 вивчення види,функції конфліктів.

1.3 особливості вирішення конфліктів в китайської  та української культури.

1.4 висновки до першого розділу.

 

2. Психологічні аспекти в розвитку конфліктології стародавнього Китая .

2.1.значення конфліктів стародавнього Китая, на основі дослідження історії Китая.

2.2.оснвна характеристика ,історія стародавнього Китая та конфлікти між династіями та правителями,концепція реальності часу.

2.3.висноки до  другого розділу дослідження.

3.Історія розвитку конфліктів сучасного Китая.

3.1  конфліктології сучасного Китая.

3.2.висновки до  третього розділу.

Додатки  з ілюстраціями.

Загальні висновки.Список літератури.

 

 

Зміст (Огляд літератури.)

1.Вступ.Історичні засади в розвитку конфліктології,як науки.

1.1об'єкт,мета ,завдання конфліктів .

На сьогодні відомо ,що проблеми конфліктної взаємодії в суспільстві залишаються актуальними протягом всього існування цивілізації. Вони загострюються у зламні моменти історії — період війн, революцій і криз, заколотів і смут, під час боротьби за владу чи власність, унаслідок тоталітарного терору, через нестримне прагнення одних панувати над іншими, через кримінальне та інші форми насильства тощо. Тож ХХI століття поставило перед людством безальтернативну дилему: або оволодіти наукою й мистецтвом розв’язання і попередження конфліктів, або втратити перспективи виживання людства на Землі через їх фатальні наслідки.
Конфлікти виникають в усіх галузях суспільних відносин: у політиці та економіці, державному управлінні й соціальній сфері, у релігійному, духовному та етнокультурному житті,навіть в стародавні часи наприкладі "стародавнього Китая",  історії  китайської цивілізації та запасів правління імператорів династій.

Це цілком природний процес, який супроводжує соціальну еволюцію, реформи, модернізаційні зміні, а особливо — транзитивні перетворення, що тягнуть за собою не лише болісне руйнування старих соціальних норм та інститутів, а й глибинні прогресивні наслідки для всіх суб’єктів соціальної дії. Певна ж частка суспільних стосунків, які містять проблему правового спору або конфлікту, потребує не лише соціопримирювальних заходів, але неодмінного юридичного втручання, взагалі більшість установ, інституцій, органів держави не здатні ефективно, безконфліктно функціонувати поза правовим врегулюванням.

Таким чином, за попередніми даними конфлікти є невід’ємним чинником суспільного розвитку, постійно його супроводжуючи, оскільки в реальному житті неможливо уникнути суперечностей. Конфлікти – багатомірні явища. Вони виникають і проявляються в усіх сферах суспільного буття. Конфлікт протягом усієї історії людства був і є рушійною силою розвитку суспільства. Так само людське буття було, є і завжди буде конфліктом, бо в іншому разі загальмується суспільний прогрес.

Виникненню конфліктології як відносно самостійної теорії і практики передував тривалий період формування, накопичення і розвитку конфліктологічних ідей і поглядів, спочатку в рамках філософії, а пізніше – соціології, психології та інших наук. В зв’язку з цим важливо проаналізувати еволюцію наукових поглядів на конфлікт, виділяючи наступні періоди:

Розвиток конфліктологічних ідей у філософській думці Давнього Сходу("стародавнього Китая")

Еволюція конфліктологічних ідей в античній філософії.

Проблема конфлікту в середньовічній філософії

Розвиток конфліктологічних ідей в епоху Відродження.

Проблема конфлікту у філософії Нового часу.(сучасного Китая"

Еволюція конфліктологічних ідей в класичній німецькій філософії.

Особливості розвитку теорії конфлікту в марксистської філософії.

Сучасні проблеми розвитку конфліктологі.

Стародавні часи. Конфліктами цікавилися вчені вже у глибоку давнину (у філософії стародавнього Сходу та античній філософії). Конфліктологічні ідеї Конфуція (Китай, 551-479г. до н.е.) розвивалися китайськими мислителями протягом багатьох віків. Конфуцій вважав джерелом конфліктів поділ людей на “благородних  людей” (освічених, грамотних, вихованих) та “малих людей” (простолюдинів). Відсутність вихованості та освіти веде у простолюдинів до порушення норм людських стосунків. Для благородних людей підґрунтя стосунків складає порядок, а для малих людей  – вигода.

Античні погляди на конфлікт будувалися на основі філософського вчення про протилежності. Античні філософи розглядали конфлікт як найважливіший та необхідний атрибут суспільного життя та розвитку. Так, наприклад, Геракліт (близько 520-460 р. до н.е.)  зіткнення та єдність протилежностей вважав всезагальним та універсальним способом розвитку. Особливого інтересу набув у їхніх міркуваннях такий соціальний конфлікт як війна (Геракліт, Платон, Демокрит). Аристотель (384-322р. до н.е.) звернув увагу на державу як на інструмент примирення людей, тому що за його спостереженнями людина без держави є агресивною і небезпечною.

Середньовіччя. Конфліктологічні ідеї цього періоду  малу одну особливість – в основному вони були релігійні за характером (Аврелій Августин, Фома Аквінський). Наприклад, Аврелій Августин (354-430 р. до н.е.) вважав, що  йде вічний бій двох царств: божого та земного.

У епоху Відродження Т. Мор, Е. Роттердамський розглядали конфлікт як “пережиток варварських часів”.

Новий час та епоха Просвіти (16-18 ст.).  Це був час не тільки значного економічного, але й дивовижного культурного підйому європейських країн. Все це створювало передумови до системного підходу у пізнанні навколишнього світу, в тому числі й конфліктів. Найхарактерніші погляди цього часу на конфлікт містилися у роботах Ф. Бекона, Т. Гобса, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта та ін. Ф. Бекон одним з перших застосував системний підхід до аналізу причин соціальних конфліктів у країні. Гобс висловлював думку про те, що природнім станом суспільства є “війна всіх проти всіх”.

Перша половина 19 ст. Конфліктологічна проблематика знайшла відгуки у працях класиків німецької філософії: Канта, Гегеля, Фейєрбаха. Однією з таких проблем була проблема війни та миру. Цікавими були в цьому плані робота Канта “Про вічний мир” та Гегеля “Про війну як засіб морального очищення народів”. Кант вважав конфлікт “позитивним явищем у розвитку суспільства”, а Гегель – навпаки, виступав проти нього у суспільному житті.

Друга половина 19 ст. – початок 20 ст. Цей період займає виключне місце у становленні конфліктології як відносно самостійної науки. Це було зумовлено наступними факторами:

1. До цього часу був накопичений достатньо великий об’єм інформації з проблем конфліктів (погляди видатних мислителів минулих часів).

2. Цей період характеризувався надзвичайно сильними соціальними потрясіннями – війнами, економічними кризами, соціальними революціями та ін. Подібні явища вимагали глибокого наукового аналізу, нових теоретичних підходів до дослідження соціальних проблем.

3. У цей період виникає ціле коло нових наук та концепцій, що докорінним чином змінили людські можливості соціального пізнання. Серед них – марксистська філософія (К.Маркс і Ф.Енгельс), соціологія (Конт), психологія (Вундт).

Для розвитку конфліктологічної проблематики дослідниками особливо відмічається значення праць Г. Зіммеля, П. Сорокіна і роботи К. Клаузевиця “Про війну”(у соціології) та праць З. Фрейда і його учнів ( у психології).

Об’єкт конфліктології, на який спрямовано комплексний аналіз науки, у широкому сенсі збігається з об’єктом соціальних наук,психології — це суспільство, але у так званому нестабільному стані — «соціум конфліктний». Специфічною стороною об’єкта науки про конфлікти є розбалансовані соціальні системи, структури та інститути, нестабільні суспільні відносини, суперечливі чи деструктивні процеси і тенденції, сфери гострої взаємодії людей, аномічні соціальні феномени (зокрема, маргіналізація, девіантна поведінка, криміналізація тощо).

Якщо визнати конфлікти майже невичерпним об’єктом пізнання, то межі предмета цієї науки досить важко позначити. У загальному визначенні предметом конфліктології можна вважати сутність, детермінанти, закономірності виникнення, динаміки розвитку і закінчення конфліктів. Нині вчені-конфліктологи звертаються до аналізу принципів взаємодії у конфлікті та законів його розвитку, до всебічної характеристик сторін — суб’єктів конфлікту, до розробки методик передконфліктного прогнозування і пошуку ефективних засобів управління конфліктними ситуаціями.
Розуміння та поширене тлумачення предмета науки розвивається разом із конфліктологією. Проблемна структура предмета конфліктології досить чітко сформульована А. Анцуповим та А. Шипіловим та іншими вченими.

Таким чином  автор зазначає,конфлікт — буквально означає зіткнення, серйозну розбіжність, суперечку, спір (за С. Ожеговим). Методологія науки надає йому чимало істотних визначень: конфлікт — це зіткнення протилежних або несумісних інтересів, дій, поглядів і цілей окремих осіб, соціальних груп чи спільнот, політичних партій, організацій, держав, різних соціальних (політичних, економічних) систем (соціополітична інтерпретація); це найбільш гострий спосіб розв’язання суперечностей, які виникають у процесі соціальної взаємодії, що полягає у протидії між суб’єктами конфлікту та зазвичай супроводжується негативними емоціями (соціопсихологічна інтерпретація).
Протилежність конфлікту — це мир, єдність, консенсус, згода, згуртованість, співробітництво, інтеграція; ці категорії використовуються конфліктологією, щоб відображати бажані перспективи постконфліктної взаємодії.
Категорії «суперечність» (протиріччя), «антагонізм» зберігають свій філософський зміст і в межах конфліктологічних питань, висвітлюючи глибинні джерела, що спричиняють конфлікти. Якщо пояснювати походження конфліктів лише протилежністю інтересів, потреб, цілей та прагнень людей, то це обмежить їх природу тільки суб’єктивним фактором; і хоча суб’єктивна складова конфлікту безперечно є значущою, але вона не висвітлює всі чинники, що породжують зіткнення. Діалектика соціальної взаємодії доводить, що у походженні конфліктів визначальну роль відіграють об’єктивні чинники, ті, що не підвладні волі людини; саме вони проявляються у формі об’єктивних суперечностей і соціальних антагонізмів та науки психології.

Загальнонаукові підходи психології ,що їх використовує конфліктологія:
−  філософські (зокрема, критична діалектика, діалектичний матеріалізм, неопозитивізм, структуралізм, постмодернізм і т. ін.);
−  загальнологічні методи;
−  загально-соціологічний (комплексний і системний аналіз);
−  історичний (зокрема, метод компаративного аналізу, конкретно-історичної оцінки, метод аналогії);
−  політологічний і формально-юридичний підходи;
−  соціопсихологічний підхід.

Методи діагностики і  психології дослідження конфліктів є ключовою проблемою, вирішення якої забезпечує успішний результат їх дослідження. Так крім загальних психологічних і соціологічних, часто використовуються лабораторні експерименти, ретроспективні та бланкові методики, тестування. Лише на прикладі досліджень міжособистісного конфлікту всю літературу з психології конфлікту можна умовно поділити на чотири напрями: організаційний, діяльнісний, мотиваційний та когнітивний. Міжособистісні конфлікти в групі зазвичай вивчаються за допомогою таких методик: спостере-ження; соціометрія; модульна методика діагностики міжособистісних конфліктів; ретроспективний аналіз конфліктів; вивчення документів (контент-аналіз); різні опитування; експеримент; проективні методики тощо.
Підкреслимо значення формально-юридичного підходу і конкретних методів правознавства у дослідженні конфліктологічних проблем.
Їх роль полягає у можливості поєднання проблем конфліктів з правовими інститутами і, відповідно, у розгляді конфліктів у реальному зв’язку з діючими правовідносинами, юридичними механізмами і чинним законодавством. Юридичний підхід актуалізує роль та значення правової норми в конфліктології, висвітлює її дуалістичну природу: здатність, по-перше, бути механізмом відображення інтересів конфліктуючих сторін (суб’єктів права) в усталених правовідносинах та, по-друге, діяти як засіб найбільш цивілізованого правового розв’язання соціально-правових конфліктів. Застосування юридич-ного підходу в сполученні з конфліктологічними методами дозволило
глибоко опрацювати міжнародно-правові аспекти конфліктів, проблеми мирного розв’язання міжнародних спорів, конфліктні ситуації в діяльності правоохоронних органів (працівників міліції, досудового слідства), розглянути конфлікти як причину та спосіб злочинної поведінки; здійснити кримінологічне вивчення конфліктних ситуацій у сфері сімейно-побутових відносин, поставити проблему конфлікту норм поведінки, обґрунтувати конфліктну поведінку в молодіжному середовищі як криміногенний чинник тощо.
Спеціальні методи конфліктології вирізняються в процесі соціального аналізу відповідних феноменів. Серед них — методи системного аналізу, функціональний і структурно-функціональний, аксіологічний (ціннісний) і ресурсно-ціннісний підхід, метод факторного аналізу, біхевіористичний (поведінковий) і суб’єктно-діяльнісний методи, статистичний аналіз, методи КСД (опитування, спостереження, контент-аналіз, експеримент), математичне та «ігрове» моделювання, методи–технології управління конфліктними ситуаціями (у тому числі конфліктний медіаторінг, юридичне регулювання).Можливості структурно-функціонального методу в основному акцентуються на рівновазі та стабільності системи, конфлікти ж роз-глядаються як дисфункція системи, тимчасове, суто негативне явище.

Функціоналізм виходить з того, що соціальна структура суспільства не фіксує постійні й чіткі класові відмінності, а характеризується високим рівнем соціальної мобільності.

1.2 вивчення види,функції конфліктів.

Американський політолог-функціоналіст Д. Трумен у своїй «теорії груп» твердив, що однією з умов демократії є «плинне членство», коли люди входять до численних груп інтересів, дійсних та потенціальних, а перехід з групи в групу — не різкий, а пливкий. Організовані групи інтересів не можуть керуватися лише власними настановами, а повинні враховувати також належність своїх прихильників до інших груп інтересів. Саме тому за наявності таких груп конфлікти, що виникають, перекреслюються та завжди містять у собі тенденції до рівноваги і балансу інтересів. Слід, однак, враховувати, що таке становище є характерним лише для соціально-політичних систем англо-американського типу.
Власне конфліктологічна методологія — діалектична (як ми вже з’ясували) також є структуралістською і народилася на європейському ґрунті, у соціумах зі зрілими класовими відмінностями та протилежністю інтересів великих соціальних груп, у суспільствах, де в останні два століття постійно відтворюються соціально-політичні рухи як лівого, так і вкрай правого спектру.

Ця методологія завжди пов’язує аналіз конфліктів передусім із соціальною структурою та її змінами. Так, Р. Дарендорф, наприклад, вказує: «Соціальні конфлікти зростають із структури суспільств, які є спілками володарювання та мають тенденцію до постійно кристалізованих зіткнень між організованими сторонами». Російський соціолог А. Дмитрієв також зауважує, що «головні підходи до розуміння конфлікту складались в основному в межах розгляду особливостей взаємодії великих, соціальних спільнот»

. А. Турен, крім того, підкреслює, що під час вивчення соціальних рухів як форми соціального  психологічного конфлікту .

Конфліктологи А. Здравомислов і Д. Зеркін, виходячи з трьох рівнів наукового дискурсу, послідовно визначили основні функції конфліктології: теоретико-пізнавальну, аналітичну, прогностичну та управлінську; можна виокремити й інші.
Найважливішою функцією конфліктології є теоретикопізнавальна. Вона полягає, перш за все, у вивченні феномену конфліктів, їх типологізації, розробці засобів розв’язання та упередження.
Пізнавальна функція служить також започаткуванню та розробці конфліктологічної теорії, в якій існує нагальна потреба у сучасних (зокрема, українському) суспільствах. Опрацювання теорії конфліктів містить у собі виявлення суті головних категорій і понять конфліктології (конфлікт, соціальне напруження, суперечність, антагонізм, конфліктна ситуація та ін.), розробку найважливіших закономірностей розвитку конфліктної взаємодії впорядкування їх у чітку систему, що побудована на певних принципах. Отже, теоретико-пізнавальна функція продукує зростання знань про соціальні конфлікти, їх об’єкт, предмет, суб’єктів-учасників, характер впливу на суспільні процеси та можливі соціальні наслідки.Аналітична (діагностична) функція конфліктології полягає в аналізі конфліктної ситуації, соціального напруження, причин і динаміки розвитку конфліктних подій, визначення методів і засобів їх регулювання. Діагностика конфліктів дозволяє проаналізувати об’єктивні та суб’єктивні чинники виникнення конфліктних ситуацій у різних суспільних спільнотах (народ, нація, соціальна група, колектив); виявити джерела, що породжують конфлікти; оцінити ресурси, які мають учасники конфліктного протиборства; здійснити типологію різних конфліктів на підставі тих чи інших критеріїв; виявити економічні, політичні, правові, ідеологічні, психологічні та інші параметри, що характеризують структуру конфлікту.
Врешті аналітична (діагностична) функція містить у собі також технологію постійного конфліктологічного моніторингу головних суспільних процесів, спостереження за тим, як зароджуються та розгортаються конфліктні ситуації та соціальне напруження, щоб запропонувати на цій основі адекватні управлінсько-регулятивні рішення.
Все це допомагає упередити ескалацію соціальних конфліктів та є важливим засобом демократизації суспільства.
Прогностична функція конфліктології виявляє себе в здатності науки виробляти обґрунтовані прогнози розвитку соціальних протиріч, міжгрупових чи міжособистісних антагонізмів, правових колізій, інтелектуальних суперечок чи економічного напруження, що потенційно можуть призвести до конфліктних процесів у майбутньому. Ця функція містить оцінку тенденцій розвитку основних соціальних суб’єктів та інститутів суспільства, а також можливих об’єктів конфліктної суперечки, динаміки інтересів, потреб, цінностей тощо. Для цього необхідно розуміти, які ж провідні тенденції рухають суспільством на даному етапі, що з динамічних змін притаманно окремим його сферам і головним соціальним суб’єктам. Це знання поновлюється не лише завдяки пізнавальній функції, але й через контрольні можливості конфліктології.
Результатом прогностичної функції конфліктології є конфліктологічний прогноз, у якому викладають потенційно можливі «сценарії» (версії) розвитку того чи іншого конфлікту, прогнозують варіанти поведінки чи вчинків їхніх учасників, можливість ескалації та вірогідність врегулювання. Крім того, оцінюються соціальні наслідки конфліктної боротьби та визначається «ціна конфлікту» з точки зору його суспільної шкоди чи (інколи навпаки) конструктивної користі.Управлінсько-регулятивна (прагматична) функція конфліктології по-суті є функцією вироблення конфліктного менеджменту, тобто створення ефективних механізмів управління конфліктною ситуацією.
Прагматичні можливості управлінсько-регулятивної функції виявляються в розробці практично значущих антиконфліктних програм дії соціальних суб’єктів, в опануванні толерантних моделей та консенсуальних алгоритмів соціальної взаємодії. Ця функція значно розширює розуміння кордонів конфліктологічного пізнання, яке не повинне обмежуватись лише теоретичними результатами; як для науки конфліктології, так і для соціуму вкрай важливим є етап врегулювання, розв’язання та упередження соціальних конфліктів.

Ідеологічна функція конфліктології виявляється в тому, що знання, напрацьовані цією наукою, можуть використовуватися в інтересах народу, держави, правлячої еліти чи опозиційних сил суспільства, певного класу, етносу чи групи з метою зміцнення та стабілізації суспільних відносин, чи навпаки — розхитування й делегітимації встановленої системи влади або часткових змін, що назріли. Отже, з ідеологічної точки зору, конфліктологія здатна набувати корпоративного, класового, елітарного або ж етнонаціонального змісту, служити відповідним цілям.

За дослідженням автора можна спиратись на дослідження конфліктів сучасних цивілізації — це асиметричні, гетерогенні, побудовані на нерівностях суспільства, їх культури мозаїчні, містять непохитні символи, тексти, суперечливі та зашифровані ідеологемами. При зіткненні цивілізацій, як «індивідуальних світів» людських спільнот, працює аксіологічна парадигма конфлікту — модель несумісності й протистояння цінностей. Тож, глобальний конфлікт цивілізацій — це конфлікт їх ціннісно-історичних відмінностей, зіткнення альтернативних способів реалізації людських потреб, конфронтація ідеалів, традицій і суспільних практик. Насправді він виявляється на ґрунті доволі реалістичних чинників: боротьба за глобальні впливи і території, культурно-мовні права, захист духовних святинь чи релігійних тотемів, через дефіцит позицій світового центру та периферії, дефіцит ресурсів тощо.Сучасний світ епохи глобалізації зазнає змін, що спричинені новітніми технологіями, а також пов’язаними з глобалізацією суперечливими тенденціями інтеграції та диференціації (фрагментації), коли межі між локальним і глобальним, центром і периферією, внутрішньонаціональним та інтернаціональним стають дедалі невиразнішими.
Сучасна світова політика перетворилася на арену загостреної боротьби глобального і внутрішньополітичного начал. З одного боку, соціально-політичний конфлікт, стираючи кордони, єднає і роз’єднує народи, а з другого — знижує роль національних держав, сприяє більшій їх залежності від світової спільноти.

Саме в цьому контексті особливого змісту набуває головна проблема сучасності — проблема безпеки і виживання цивілізації в умовах сучасного світового порядку, у центрі якого тема міжнародного конфлікту.

Міжнародний політичний конфлікт, як і будь-який внутрішній, — це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, цілей, поглядів та пов’язаних із їх реалізацією дій. У міжнародних конфліктах головними суб’єктами стають переважно держави. Їх причини, джерела приховуються не у взаємодії індивідів та груп, громадян чи інститутів певного суспільства, а в суперечностях, що виникають між інтересами різних, існуючих окремо одна від одної, соціально-політичних і національних спільнот людей.
Суб’єктами міжнародного політичного конфлікту виступають окремі держави, групи держав, що об’єднані в союзи, коаліції, або ж організації, які їх представляють. Виходячи із цього, виділяють різновиди конфліктів: міждержавні конфлікти (обидві протиборчі сторони представлені державами або їх коаліціями); національно-визвольні війни (одна із сторін представлена державою): антиколоніальні, війни народів проти расизму, а також проти урядів, які діють всупереч принципам демократії; внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти (держава виступає помічницею однієї зі сторін у внутрішньому конфлікті на території іншої держави).
Специфіка міжнародних конфліктів визначається такими моментами: їх суб’єктами виступають держави або коаліції; в основі цих конфліктів лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін; міждержавний конфлікт є продовженням політики держав-учасниць; сучасні міждержавні конфлікти водночас і локально, і глобально впливають на міжнародні відносини; міждержавний конфлікт у наш час несе небезпеку масової загибелі людей у країнах-учасницях і в усьому світі.

1.3 Особливості вирішення конфліктів в китайської та української культури.

На даний момент проблема формування конфліктологічної культури молодого покоління потребує особливої уваги, оскільки сучасне суспільство характеризується зростаючим рівнем конкурентності, безперервними і стрімкими соціальними змінами і перетвореннями, що призводить до збільшення кількості соціальних конфліктів. Визнання конфлікту неминучим явищем повсякденного життя актуалізує проблему розвитку конкретних норм і правил поведінки у конфліктних ситуаціях, а також індивідуально-особистісних якостей, які сприяють конструктивному вирішенню суспільних проблем. Конфліктологічна обізнаність індивіда, його здатність прогнозувати, запобігати, вирішувати конфлікти становлять поняття «конфліктологічна культура особистості».
Аналізуючи проблему формування конфліктологічної культури, науковці розділяють поняття «конфліктологічна культура особистості» і «конфліктологічна культура фахівця». Якщо «конфліктологічна культура особистості» виражається у прагненні й умінні людини попереджувати і вирішувати соціальні конфлікти: міжособистісні, міжетнічні та міжнаціональні, то конфліктологічній культурі спеціаліста характерні засвоєння і використання професійно орієнтованих конфліктологічних знань, необхідних для  сприйняття професійного конфліктогенного середовища і подальшої реалізації професійних функцій в умовах професійного конфлікту. Під «конфліктологічною культурою фахівця» Н. В. Самсонова розуміє якісну характеристику способу життєдіяльності спеціаліста у професійному конфліктогенному середовищі [219, с. 18]. Конфліктологічна культура особистості є інтегративною якістю, що ґрунтується на екзистенціально-гуманістичних цінностях, охоплює культуру мислення, культуру відчуттів, комунікативну культуру і поведінкову культуру, що виявляється в оптимальних стратегіях взаємодії в конфліктах, що забезпечують конструктивне вирішення проблем. Культура мислення є здатністю раціонально аналізувати конфліктну ситуацію на основі певних теоретичних знань, формулювати суть проблеми, виокремлювати головне і другорядне, робити висновки та використовувати їх у своїй поведінці. Культура відчуттів виражає здатність сприймати конструктивний і деструктивний характер своїх переживань і управляти ними, зокрема долати деструктивні переживання – гнів, агресію, страх, депресію; здатність проявляти оптимізм, зберігати спокій, врівноваженість, емоційну стійкість у проблемних ситуаціях, проявляти емпатію, толерантність. Комунікативна культура проявляется у готовності та здатності до діалогу, здібності адекватно вербалізувати свої і чужі переживання, оволодіння техніками «активного слухання», «асертивного спілкування» та інше. Поведінкова культура відображає здатність діяти і вирішувати проблеми так, щоб не допускати конфлікту і його ескалації, управляти конфліктом на всіх його етапах.Конфліктологічна компетентність фахівця охоплює систему конфліктологічних умінь вирішення професійних конфліктологічних завдань стосовно управління професійним конфліктом.

Проблема конфліктологічної компетентності є порівняно новою, оскільки обговорення необхідності розвитку цієї когнітивної підструктури, особливо в контексті розвитку професіоналізму, активізувалось наприкінці ХХ ст.
У психологічних дослідженнях до недавнього часу термін «конфліктологічна компетентність» прямо не вживався, однак йшлося про необхідність формування відповідних спеціальних знань і умінь під час підготовки майбутніх фахівців. Так, Н. В. Грішина у 80-х роках минулого століття використовувала поняття «компетентність керівника стосовно складних, суперечливих ситуацій у взаємодії людей» [14, с. 141]. У це поняття психолог включала розуміння природи суперечностей і формування конструктивного погляду на проблему конфліктів у організації; уміння проаналізувати конфліктні ситуації, визначити причини їх виникнення; навички управління конфліктними явищами у своєму колективі, застосовувати конструктивні форми суперечностей у міжособистісній  взаємодії, зробити їх вирішення максимально ефективним; уміння передбачати можливі наслідки даної  ситуації.

Характеризуючи проблему компетентності у спілкуванні, Л. А. Петровська у навчальному посібнику «Вступ до практичної соціальної психології» (Петровська Л. А., 1994) вперше вжила термін «конфліктна компетентність» стосовно сфери вирішення конфліктних ситуацій. Узагальнюючи результати досліджень природи конфліктної компетентно-сті, вона розглянула це поняття як складне інтегральне утворення особистості, до якого належать такі складові:
– компетентність індивіда у власному «Я» («Я-компетентність», його адекватна орієнтація у власному психологічному потенціалі, а також у потенціалі іншого учасника і ситуаційна компетентність);
– знання про конфлікт, суб’єктивну позицію (рефлек-сивна культура, уміння спостерігати за собою і партнером збоку»);
– володіння достатньо широким спектром стратегій поведінки у конфлікті й адекватне їх використання (обов’язкове оволодіння партнерськими стратегіями без ігнорування останніх);
– культуру саморегуляції насамперед емоційної [204, с. 42].
Визначення конфліктологічної компетентності передбачає диференціацію понять «конфліктологічна компетентність особистості» і «конфліктологічна компетентність фахівця», що необхідно враховувати під час викладання ві-дповідних дисциплін у вищих навчальних закладах.

Конфліктологічна компетентність особистості полягає у прагненні й умінні людини попереджати і вирішувати соціальні конфлікти у різних сферах суспільного життя: політики, релігії, права, освіти, культури, праці, управління .

Аналізувавши  сучасних наукових публікацій із проблематики конфліктів слід зазначити про  формування конфліктних ситуацій в культурах інших держав , що однією з найважливіших соціально-психологічних причин конфліктів є неврахування конфліктологічної компетентності. Особливу загрозу становить низька конфліктологічна компетентність керівників, які беруться за управління конфліктом або його вирішення. Такий керівник не лише не зуміє попередити конф-лікт або знайти прийнятне рішення його вирішення, а, навпаки, своїми діями може лише погіршити ситуацію, давши привід для появи нових і загострення існуючих конфліктів.Зважаючи на цей підхід, термін «конфліктна компетентність командира підрозділу (офіцера)» використовують і військові науковці-психологи А. Ю. Куликов і А. І. Ши-пілов. На їхню думку, конфліктна компетентність командира підрозділу – це сукупність знань (про себе, підлеглих, конфлікти і способи їх попередження і вирішення), умінь (щодо застосування цих знань у практичній діяльності), а також психічних і соціально психічних якостей і властивостей особистості, які забезпечують безконфліктну взаємодію з партнерами у діяльності, які дозволяють ефективно управляти конфліктами і добиватись їх конструктивного вирішення [297]. Узагальнюючи вказані характеристики, А. В. Дмітрієв виокремлює такі основні складові конфліктної компетентності офіцера:
– розуміння природи суперечностей і конфліктів між військовослужбовцями;
– формування у собі та у підлеглих конструктивних стосунків під час конфліктів у підрозділі (частині);
– володіння навиками безконфліктного спілкування у складних ситуаціях;
– уміння оцінювати і пояснювати проблемні ситуації;

– наявність навичок управління конфліктними явищами;
– розвинуті здібності до рефлексії та аналізу;
– уміння розвивати конструктивні складові конфліктів;
– уміння передбачати можливі наслідки складних міжособистісних ситуацій;– уміння конструктивно регулювати суперечності та конфлікти;
– наявність навичок усунення негативних наслідків конфліктів [17, с. 259].Окремо розглянемо конфліктологічну компетентність керівника-управлінця, яка є складною ієрархічно організованою системою, що розвивається, і може бути описана ґрунтуючись на методах системного підходу. Будучи важливою складовою професійної компетентності керівника, вона тісно пов’язана з іншими видами компетентності:соціально-психологічною, педагогічною, соціально-перцептивною, адміністративно-правовою та ін. Розвиток конф-ліктологічної компетентності повинен здійснюватися поетапно від рівня накопичення й осмислення знань до рефлексії управлінської діяльності, яка стимулює особистіснопрофесійне зростання. Критерієм такого розвитку є рівні: низький, середній і високий.
Будучи різновидом психологічної компетентності, конфліктологічна компетентність є важливою складовоюпрофесійної компетентності суб’єктів управлінської діяльності та входить у структуру професіоналізму особистості та діяльності. Конфліктологічна компетентність є складним психологічним утворенням і не зводиться лише до системи спеціальних знань із психології управління, соціальної конфліктології і психології конфліктів. Вона має ознаки системної якості: свою структуру, рівні орга-нізації, функціональні зв’язки, еталони розвитку. Психологічна здатність передбачати появу конфліктів, уміння управляти ними і вирішувати їх, створювати умови безконфліктної роботи зростають із підвищенням рівня і складності управлінської системи.
Отже, кожен керівник повинен розуміти, що конфлікт є одним із засобів управління, нехтуючи або не воло-діючи яким він завжди знижує ефективність управлінської діяльності. Підвищення ж конфліктологічної компетентності насамперед вивчення й оволодіння основами психології конфлікту.

На сьогодні дуже розвинута стала китайська культура   також стосується управління конфліктами в науці ,політичних міжнародних відносин та психології.Вона займає  перше місце в сфері вирішення любих конфліктів ,що до України то тут ще все далеко .Ми самі не можемо прагнути успіху в усуненні та регулювання конфліктами.

Спираючись на дані які є в процесі вирішення конфліктів можна досягти певної мети усуненні та регулювання конфліктами

Після проголошення КНР і зростання її впливу наміжнародній арені значний масив наукової літератури був присвячений дослідженню китайської зовнішньої політики, особливостям бачення китайськими лідерами, зокрема Мао Цзедуном і Ден Сяопіном, світоустрою тамісця в ньому Китаю. Окрім того, у наукових розвідкахрозглядався процес становлення та розвитку відносин Китаю з близькосхідними державами (І. Шичор (Y. Shichor) [1], Я. Чен Y. Chen [2], Х. Бехбехані (H. Behbehani) [3]), роль міжнародних міжурядових організацій і зокрема ООН у стратегії офіційного Пекіна(Б. Венг (B. Weng [4], С. Кім (S. Kim) [5], Р. Бордман(R. Boardman) [6]). Однак проблема підходів Китаю доролі ООН у процесі врегулювання конфліктів на Близькому Сході в період "холодної війни" в них розглядалася здебільшого дотично. Серед небагатьох робіт, присвячених цій тематиці, можна виокремити насамперед дослідження І. Шичора, у якому було зроблено спробу проаналізувати ставлення Китаю до миротворчої діяльності ООН у близькосхідному регіоні [7].

Характерно, що і після набуття в 1971 р. членства вООН та отримання місця постійного члена в Раді Безпеки позиція КНР щодо близькосхідних проблем до кінця 1970-х років, тобто до смерті в 1976 р. Мао Цзедуна та закінчення періоду боротьби за владу (так звана лік-відація "банди чотирьох"), не зазнала суттєвих змін.
Головною причиною, яка призвела до арабо-ізраїльської війни 1973 р., стало, на думку офіційного Пекіна, загострення протистояння наддержав в близькосхідному регіоні. "Суть близькосхідної проблеми, – наголошував в своєму виступі в Раді Безпеки ООН ки-тайський представник, – полягає в суперництві двохнаддержав за володіння нафтовими ресурсами і важливими стратегічними позиціями в цьому регіоні, таксамо як і за встановлення в ньому своєї гегемонії. ...Підчас... жовтневої війни на Близькому Сході обидві наддержави протистояли одна одній, привівши свої війська в бойову готовність.Але цей конфлікт був врегульований  успішно .

Таким чином , підходах Китаю до ролі ООН у процесі врегулювання конфліктів на Близькому Сході чітко простежується принаймні два етапи, які значною мірою були спричинені зміною концептуального забезпечення зовнішньополітичного курсу від суто ідеологічних установок до більш прагматичних підходів, що мали забезпечити курс на проведення реформ усередині країни. Водночас, на нашу думку, незважаючи на домінування ідеологічних моментів у зовнішній політиці КНР у періодперебування при владі Мао Цзедуна, у діях китайського керівництва чітко простежується певний прагматизм, пов'язаний із пошуком Китаєм свого місця в системі міжнародних відносин.

 Це значною мірою стосувалося і регіональної політики КНР, зокрема її близькосхідного напряму. В умовах обмеженості матеріальних ресурсів, які забезпечили би Китаю можливість закріпитися або жпринаймні конкурувати з наддержавами в близькосхідному регіоні, саме ідеологія розглядалася Мао Цзедуном та його послідовниками як вагомий чинник китайсь-кого впливу в регіоні "третього світу". Звідси і формування негативних підходів до ролі ООН у процесі врегулювання конфліктів на Близькому Сході.
Період 1980-х років був позначений подоланням певного дуалізму, притаманного підходам Китаю до ООН .

2.Психологічні аспекти в розвитку конфліктології стародавнього Китая .

Спираючись на історичні дані конфліктології стародавнього Китая ,можна зазначити ,що дані факти є достовірними в роботі автора магістерської дисертації.Як відомо з історії ,що Китай - одна з найстаріших цивілізацій у світі, безперервна історична традиція  та конфлікти між державами ,якої налічує майже 5000 років.

Орієнтовні території, що належали різним династіям протягом всієї історії Китаю, накладені на кордони сучасних держав:

1)Епоха неоліту.Три правителі і п'ять імператорів

Династія Ся

Династія Шан

Династія Чжоу 

Західна Чжоу

Східна Чжоу Період Чуньцю

Період Чжаньґо

Династія Цінь

(Династія Чу) — смутний час

Династія ХаньЗахідна Хань

Династія Сінь, Ван Ман

Східна Хань

Епоха трьох держав Династія Вей Династія Шу Династія У

Цзінь.Західна Цзінь,Шістнадцять варварських держав.Східна Цзінь

Південні та Північні династії

Династія Суй

Династія Тан

Династія Ляо

5 династій і 10 царств

Північна Сун

Династія Сун

Династія Цзінь

Сі Ся

Південна Сун

Династія Юань

Династія Мін

Династія Цін

Республіка Китай

Китайська Народна Республіка

Республіка Китай

Династії

Редагувати

Цивілізація Янцзи

Цивілізація Хуанхе

Ся (2070 — 1600 до н. е.)

Династія Шан (Інь; 1600 — 1046 до н. е.)

Чжоу (1046 — 256 до н. е.)

Західна Чжоу

Східна Чжоу

Період Чуньцю

Період Чжаньґо

Цінь (251—207 до н. е.)

Хань (206 до н. е. — 220)

Період Саньґо (Троєцарство)

Вей (220–265)

Шу (221–263)

У (222–280)

Династія Цзінь (265–420)

Період шістнадцяти держав (304—439)

Династія Рання Чжао

Династія Пізня Чжао

Династія Чен

Династія Рання Лян

Династія Пізня Лян

Династія Північна Лян

Династія Західна Лян

Династія Південна Лян

Династія Рання Янь

Династія Пізня Янь

Династія Південна Янь

Династія Північна Янь

Династія Рання Цінь

Династія Пізня Цінь

Династія Західна Цінь

Ся (держава сюнну)

Південні та Північні династії

Південні династії

Лю Сун (420–479)

Династія Південна Ці (479–502)

Династія Лян (502–557)

Династія Чень (557–589)

Північні династії

Династія Північна Вей (386–534)

Династія Східна Вей (534–550)

Династія Західна Вей (535–556)

Династія Північна Ці (550–577)

Династія Північна Чжоу (557–581)

Династія Суй (581–618)

Династія Тан (618–907)

Династія Ляо (907–1125)

Період п'яти династій і десяти держав

П'ять династій:

Династія Пізня Лян (907–923)

Династія Пізня Тан (923–936)

Династія Пізня Цзінь (936–947)

Династія Пізня Хань (947–950)

Династія Пізня Чжоу (951–960)

Десять царств:

Царство У (907–937)

Царство Уюе (907–978)

Царство Мінь (909–945)

Царство Чу (907–951)

Царство Південна Хань (917–971)

Царство Рання Шу (907–925)

Царство Пізня Шу (934–965)

Царство Цзінань (924–963)

Царство Південна Тан (937–975)

Царство Північна Хань (951–979)

Династія Сун (960–1279)

Династія Північна Сун (960–1127)

Династія Південна Сун (1127–1279)

Династія Сі Ся (1038–1227)

Династія Цзінь (1115–1234)

Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:

Шан (або Їнь) — XVI — XI ст. до н. е.

Чжоу і Чжаньґо — XI — III ст. до н. е.

Цінь — 221 — 207 рр. до н. е.

Хань — 206 р. до н. е. — 220 р. н. е.

2.1.значення конфліктів стародавнього Китая, на основі дослідження історії Китая.

Найдавніші згадки про Китай відносяться до часів правителя Фу Сі, який жив за 30-40 століть до початку нашої ери. Вважається, що боги надихнули його на написання священної книги Стародавнього Китаю «Їцзін», з якої пішла теорія про те, що фізичний Всесвіт виник і розвивається завдяки чергуванню інь і ян.

Археологія не надає відомостей про правителів Китаю, які передували династії Шан (1766—1122 р. до н. е.). Правителі Шан були скинуті династією Чжоу. Столиця Чжоу розташовувалася поблизу сучасного Сіаню, а пізніше, приблизно 750 р. до н. е., через атаки варварів, володарі були змушені перенести її на місце поруч з нинішнім Лояном. У ранній період правління династії влада була зосереджена в руках хана Чжоу, але пізніше місцеві правителі утворили майже незалежні держави.

З 770 р. до н. е. ці правителі вели між собою запеклі війни, і весь період з 476 до 221 р. до н. е. одержав назву «період Воюючих країн». У той же час Китай потерпав від нападів варварів з півночі і північного сходу. Для захисту столиць та державних територій будувалися величезні мури: північна частина кордонних мурів була пізніше об'єднана у Великий китайський мур.

Таким чином це увійшло в історію ,за часів стародавнього Китая тільки почалося дослідження конфлітології ,як науки ,а на сам перед такі факти описують між державні особиці між державами та правителями різних династій та епох,почалась ворожба між державами йшли війни ,тому це все

увійшло в історію  наприкладі ,теракотова армія Цінь Ши Хуан-ді

Зрештою основна влада зосередилася в руках принца Цінь, військо якого скинуло останнього правителя Чжоу. Новий імператор Цінь Ши Хуан-ді став засновником династії Цінь 221 р. до н. е. Як особа, яка вперше об'єднала китайську імперію, він вважається засновником імперського періоду китайської історії (221 до н. е. — 1911).

У січні 2017 р. під час будівництва нового адміністративного будинку в районі Тунчжоу на сході Пекіна були виявлені 1092 стародавні гробниці. Знахідки відносяться до періоду Воюючих царств (Чжаньго Шида), який передував об'єднанню Китаю під владою імператора Цинь Ши Хуанді 221 року до н. е. На території сучасного Пекіна в той час розташовувався місто Цзі — столиця царства Янь[1].

Після смерті імператора Цінь Ши Хуана 210 р. до н. е. розгорнулася боротьба за владу між губернаторами провінцій. Переможець, Лю Бан, заснував династію Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.). При правлінні династії Хань територія Китаю значно розширилася. Після падіння династії Хань боротьбу за владу повели три царства — Вей, Шу й У. Через короткий час у війну вступили 16 провінцій. 581 р. до н. е. засновник династії Суй захопив владу і доклав зусиль для об'єднання імперії. Робота почалася з Великого каналу, що з'єднує низов'я Янцзи із середнім плином Хуанхе. Згадані події що відбулися після розпаду імперії Хань іноді розглядають як період китайського середньовіччя.

 Династія Шан

Найдавніші племена на території Китаю селилися, як і в інших давньосхідних цивілізаціях, у долинах великих рік, головною з яких була Хуанхе. Одне з цих племен, яке називало себе Шан (сусіди дали йому ім'я Їнь), змогло ближче до середини II тис. до н. е. створити першу державу. Саме в цей період починають закладатися основи давньокитайської культури. Було винайдене прядіння, бронзове лиття, ієрогліфічна писемність, зародилися основи містобудування.

Правителі держави — вани (князі)— одночасно вважалися верховними жрецями. При їх дворі працювали вчені, які вели літопис, спостерігали небесні явища, добре знали історичні події минулого. Велика увага приділялася астрономії. Була встановлена тривалість місяця в 29,5 днів і сонячного року в 366 днів. У календарі були визначені сезони року. Місяць ділився на декади — повний складався з 30 днів, неповний — з 29.

Перші відомості про їнську писемність були віднайдені лише на межі 20 століття. У винайдених написах вона має вже досить розвинений вигляд, що дає можливість відносити її виникнення до більш раннього періоду. Найдавнішими є гадальні написи XIV—XI ст. до н. е. Існувало більш як 3,5 тис. ієрогліфів, 2,5 тис. з яких збереглися й до наших днів. Для письма використовували гладку поверхню панцирів черепах і кісток тварин, а також довгі тонкі дерев'яні або бамбукові планки, що сполучаються потім шнурком або ременем.

Найдавніші твори китайського мистецтва датуються III тис. до н. е. Вони представлені в основному керамікою, виготовленою на гончарному колі. В епоху Інь розповсюджуються бронзові предмети. Частіше за все зустрічаються бронзові судини для жертвоприносин з рельєфною поверхнею і зображеннями тварин.

Значну роль в житті шанського суспільства грала релігія. У всіх явищах природи стародавні китайці бачили волю духів і богів. Вони порівнювали з божествами грім, вітер, дощ і т. д. Існував також культ предків. Верховним божеством Шан був Ді (Небо?), якому, на відміну від предків не приносили жертв.Період Чуньцю.

У XI ст. до н. е. держава Шан була завойована племенами Чжоу, з чого почалася нова епоха в історії Стародавнього Китаю. Але процвітання його було недовгим, пішов період роздробленості і міжусобних воїн — епоха Чуньцю та «Царств, що Борються», або Чжаньґо (V — III ст. до н. е.).

Безперервні війни приводять до накопичення військового досвіду і появи перших трактатів по цій тематиці. Фундатором військової теорії вважається Сунь-цзи. Його «Трактат про військове мистецтво», що складається з 13 розділів, став каноном військової науки свого часу і досі по праву вважається класикою військово-стратегічної думки.

В епоху Чжоу продовжився бурхливий розвиток астрономії. З'явилися нові прилади для визначення координат небесних світил — армілярні сфери. За 600 років до н. е. був введений сонячно-місячний календар. До 350 р. до н. е. вченим стало відомо, що тривалість сонячного року — 365,25 діб, а місячного — 295 діб. Знаки 12 тварин служили для позначення «земних гілок» циклу в 600 років. У IV с. до н. е. вченим Ши Шенєм[en] (石申) був складений перший в світовій історії зоряний каталог, той, що включав 800 світил. Починаючи з 240 р. до н. е. точно відмічалася кожна поява комети, відомої нині як комета Галлея.

Значні досягнення стародавніх китайських медиків. Частина їх методів лікування не втратила своєї актуальності і в наш час: голковколювання, пульсова діагностика, припікання тощо.

У періоди Чжоу і Чжаньґо йде формування китайської філософії. Складаються матеріалістичні переконання, в основі яких лежали уявлення про п'ять першоелементів («стихій») природи: воду, вогонь, метал, дерево, землю. Одночасно відбувається становлення головних принципів вчення про протилежні і взаємопов'язані сили інь і ян, дія яких розглядалася як причина рушення і мінливості в природі. Це знаходить своє втілення в древнішому літературному пам'ятнику Китаю — «Книзі змін» (XII — VI ст. до н. е.).

Даосизм і конфуціанство у VI — V ст. до н. е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Основоположником даосизму вважається мудрець Лао-цзи. У центрі його вчення — поняття Дао («Шлях»), якому підпорядкований увесь світ і яке є основою і джерелом всього сущого. Весь Всесвіт має своє Дао і знаходиться в постійному русі, в неперервній зміні, підкоряючись природній необхідності. Поведінка людини також повинна націлюватися природними законами, вона не повинна втручатися у природну течію життя, інакше це приведе до хаосу. Засуджуючи багатство, розкіш, знатність, виступаючи проти жорстокості і свавілля, насильства і воїн, Лао-цзи, проте, проповідував відмову від боротьби, висував теорію «недіяння», ненасильного споглядання.

Конфуціанство виникло як етико-політичне вчення і надалі набуло винятково широкого поширення. Фундатор вчення Кун Фу-цзи (551 — 479 рр. до н. е.) вважав вічним встановлений Небом порядок, закликав шанувати традиції в сім'ї і державі, ставлячи у розділ кута виховання людини. Він стверджував систему правил і норм поведінки людини — Ритуал-лі, згідно з яким треба вшановувати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього самовдосконалення. Підкорення молодших старшим і народу володарям вводилося у вічний і непорушний закон. Будь-які корінні зміни засуджувалися. Конфуціанське вчення було особливо популярним в колах облишків родової знаті, представників класу ши 士. Розповсюдження конфуціанства у володарській еліті відбулося лише у часи імперії Хань. Конфуціанство стало офіційною державною ідеологією і залишалося нею до початку ХХ ст.

Література чжоуського періоду представлена літописами «Чуньцю» та «Цзо чжуань», вищезазначеною «Книгою змін», а також «Книгою пісень», яка є пам'ятником древнішої народної поезії і включає 305 поетичних творів. Іншою важливою пам'яткою є «Книга історії» — зібрання офіційних документів і описів історичних подій. Всі вони вплинули серйозним чином на розвиток літератури і поезії в подальші віки.

Це відноситься і до творчості найбільшого давньокитайського поета Цюй Юаня (340 — 278 рр. до н. е.). Він походив зі знатного аристократичного роду, знаходився в конфлікті з придворними сановниками, що і відбилося на його поезії. Багато які його твори носять викривальний і сатиричний характер. Цюй вважається основоположником літературної поезії і по праву називається першим великим поетом Китаю.

У період Чжоу значно розширяється коло ремесел, з'являється безліч майстерно виконаних предметів декоративно-прикладного мистецтва: бронзові сосуди та дзвони, вироби з нефриту, розписне лакове начиння. Виробництво лаку, до речі, в той час було відомо тільки в Китаї.

Музичне мистецтво, яке спочатку виконувало ритуальні функції, в чжоуський період отримує подальший розвиток. Поступово пісні і танці відособлюються, удосконалюється техніка музичної гри і музичні інструменти. Відомий наступний китайський вислів: «Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна брехати».

Період Цінь.Недовгий період правління династії Цiнь ознаменувався зупиненням міжусобних воїн і об'єднанням Китаю. При імператорові Цинь Ши-Хуанді розгорнулося грандіозне будівництво: були прокладені нові дороги, прориті канали, столиця імперії Сяньян була обнесена могутнім кріпосним муром. Але найголовніше будівництво розвернулося на півночі, де Китаю постійно докучали кочові племена. Щоб обмежити їх проникнення на територію Цинської імперії, почалося зведення знаменитого Великого китайського муру. Роботи велися протягом 10 років, не перериваючись ні вдень, ні вночі. Усього на спорудженні муру працювало близько 2 млн людей. Загальна довжина його становила майже 4 тис. км, через кожні 60-100 метрів над муром підносяться вежі. Висота муру досягала 10 метрів, а ширина була така, що по ньому вільно могли проїхати 5-6 вершників. З розмахом будувалася і гробниця Першого Імператора. Вона була оточена двома рядами високих мурів, створюючих в плані квадрат (символ землі). Саркофаг з тілом імператора оточувало безліч дорогоцінних предметів. На відстані півтора кілометра від гробниці були прориті одинадцять підземних тунелів, де розташовувалося «військо», виліплене з глини. Кожний воїн був виконаний в натуральну величину і наділений індивідуальними рисами.

Династія Хань.Новий розквіт культури і мистецтва Китаю починається із затвердженням династії Хань. Масштабні гідротехнічні роботи, будівництво палаців, храмів, гробниць вимагали значних математичних знань. У I ст. н. е. був створений трактат «Математика в дев'яти розділах», що підсумував знання в цій області за декілька віків. Тут уперше зустрічаються негативні числа і даються правила операцій над ними.

Новий крок уперед робить астрономія. 27 р. до н. е. був зроблений перший запис про спостереження сонячних плям. Найбільший астроном старовини Чжан Хен (78-139 рр.) зумів нарахувати 2 млн. 500 тис. зірок, розташованих в 124 сузір'ях. Він створив перший у світі небесний глобус, що відтворює рушення небесних тіл, винайшов перший у світі сейсмограф. У ханський час також з'явився компас, що мав вигляд ложки, що покоїться на металевій пластині і ручкою, що вказувала на південь. Поширення отримують зубчате колесо і водяний млин.

Китайці цього періоду були прекрасними будівниками і архітекторами. Зведення будівель в 2-3 і більше поверхи з багатоярусним дахом, критою кольоровою черепицею, було звичайною справою. Подібний тип будівель увійшов в архітектурну традицію і зберігся в Китаї на довгий час.

 

Ханське образотворче мистецтво різко відрізнялося від символічного мистецтва минулих періодів. Для нього характерне реалістичніше трактування сюжету і образів. Винятковий інтерес представляють скульптурні рельєфи з Шаньдуна і Сичуані, виявлені в могильних склепах. Тут нарівні з сюжетами релігійного і міфологічного характеру зображені побутові сцени.

Період Хань відмічений і прогресом писемності. Замість загостреної палички, що служила для письма лаком на бамбукових і дерев'яних планках, ввели в побут волосяний пензель. На рубежі нашої ери в Китаї була винайдена туш, а потім стали користуватися графітом. Нарешті, в І ст. китайці винайшли папір. Традиція приписує честь її винаходу євнуху імператорського палацу Цай Луню. З II ст. папір набуває широкого поширення, як матеріал для письма остаточно витісняючи бамбукові планки і шовкові сувої.

Багато які імператори протегували літературі і мистецтву. При імператорському дворі була створена обширна бібліотека, встановлена Музична палата, де збиралися і оброблялися народні мелодії і пісні. Діяльність Музичної палати заклала основи нової традиції ліричної поезії. Серед прозаїків особливо виділяються майстерністю історики — Сима Цянь, Бань Ґу.

Сима Цянь (145 — 86 рр. до н. е.) вважається батьком китайської історіографії і одночасно класиком китайської прози. Його «Історичні записи» складаються з 130 розділів і викладають історію Китаю з найдавніших часів. Вплив «Історичних записів» величезний. Досить сказати, що всі подальші китайські історичні труди будувалися за їх зразком, в тому числі і труд наступника Сима Цяня — Бань Ґу. Його твір «Історія Старшої династії Хань» охоплює 230 років, починаючи від першого ханського імператора.

За часів Хань, на початку нашої ери в Китаї з'являються перші відомості про буддизм, пізніше — новий струмінь в розвитку китайської філософії що суттєво вплинув на китайську культуру. Ера Хань, таки чином, стала останнім періодом, коли китайську культуру можна роздивляти як більш-менш автохтонну.

Культуру Стародавнього Китаю відрізняло не тільки різноманіття, але і велика стійкість. Вона змогла увібрати і перетворити всі зовнішні культурні впливи, збагативши в свою чергу всю світову культуру цілим рядом і відкриттів. Китайська писемність стала основою для писемності Кореї, Японії, В'єтнаму. Шовк, компас, папір, туш і інші китайські винаходи досі є надбанням всього людства.

Середньовіччя.Повернення додому стада биків в негоду, художник Лі Ді, XII століття Чжан Цзедуань. «По річці в День поминання померлих» (XII століття).

220–265 роки — період трьох царств (Вей, У, Шу). Після тимчасового об'єднання в 317–589 роках відбувається поділ на Північний та Південний Китай. В той час як на північ вторгаються чужинські народи і створюють 16 держав з китайським управлінням і цивілізацією, у 222–589 роках на півдні так звані шість династій продовжують китайську традицію. Лян У Ді (правив у 502–550 роках) сприяє махаяна-буддизму, котрий поширюється в Китаї. Політичне панування належить у 420–588 роках тюркській державі То-ба (династія Вей). З її занепадом набирає сили генерал Ян Цзянь і знову об'єднує всю державу у 580–604 роках як імператор Вень Ді (династія Суй). Наступний імператор Ян Ді, що правив до 618 року обирає 606 року своїх чиновників за допомогою літературних іспитів (діяли до XX століття). Імператорський канал з'єднує Янцзи та Хуанхе. Військові невдачі від тюрків та Кореї спричиняють повстання і як наслідок, з'являється Династія Тан (618–907 роки).

Статуя Бодхісаттви з вапняку, періоду династії Північна Ци, 570 рік, зроблена на території сучасної провінції Хенань Кінь з порцеляни періоду династії Тан, близько 700 року.

Після падіння династії Суй, в епоху Тан, Китаю досяг значного розквіту. Саме в цей період Китай став наймогутнішою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії: створення самостійних військових округів для охорони кордонів; знищення кок-тюрків; просування в Корею. 88 азійських народів визнають китайську зверхність. Розквіт економіки, арабської заморської і китайської торгівлі на суходолі. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищувало 1 млн чоловік, процвітала культура: розвивався класичний живопис, такі мистецтва, як музика, танець і опера, вироблялися чудові керамічні вироби, був відкритий секрет білої напівпрозорої порцеляни. Домінували конфуціанська етика і буддизм, спостерігався прогрес у науці — переважно в астрономії і географії. Вершина китайської лірики — Ван Вей (699–759 роки), Лі Бо (699–762 роки), Ду Фу (712–770 роки), Бо Цзюйі та Хань Юй. Збірка віршів «Тан» охоплює 48 900 віршів і 2200 поетів. 725 року — заснування академії Хань-Лінь для добору вищих чиновників. Розквіт буддизму впливає на літературу і мистецтво (живопис, скульптура). Паломництво передає імпульси з Індії.

У VIII столітті — перші невдачі, котрі зумовили занепад світової держави: 751 року поразка біля Таласа від арабів; військові заколоти за участю уйгурів, китаїв (киданів), тангутів і тайських племен. 790 року — завоювання Заходу Китаю Туфанською (Тибетською) державою, яка розпадається в IX столітті, проте Танську імперію послаблюють переслідування буддистів 844 року. Ближче до кінця IX століття на територію Китаю почали вторгатися сусідні народи, крім того, постійно спалахували внутрішні повстання. 907 року династія припинила існування. У 907–960 роках швидко змінилося ще п'ять династій. У цей неспокійний період китайської історії були введені паперові банкноти і винайдений примітивний друкарський верстат.

Династія Сун

960–1127 роки — правління династії Північна Сун, що відновила імперію шляхом сплати данини киданам (династія Ляо) і державі Сі Ся. Для контролю командувачів у 1068–1085 роках Шень Цзун розділяє цивільну і військову адміністрацію і створює народну міліцію, але вона не спроможна запобігти політичній катастрофі: чжурчжені завойовують Північний Китай і засновують 1125 року державу Цзінь. 1127–1279 роки — правління Південної династії Сун, що ледве зберігає свою самостійність за допомогою данини до монгольського вторгнення. Попри політичне безсилля — другий період культурного та економічного розквіту Китаю: вдосконалення селітри, пороху, ракети, книгодрукування, порцеляни. Також були досягнення і в культурі. Розквіт прози (історичні та географічні праці, енциклопедії); відомі есеїсти Оуян Сю та Сяо Тунбо; створюються академії живопису. Філософія Сун, що догматизує конфуціанство в державну моральність і засновує китайську єдину культуру. Творцем новокитайської мови стає «схоласт» Чжу Сі (1131–1200 роки).

Династія Юань та пізніше.На початку XIII століття у Китай вдерлося військо Чингісхана. До 1223 р. були захоплені всі землі на північ від Хуанхе. Династія Сун припинила існування 1279 р., коли Хубілай заволодів усім Китаєм і став імператором. Монгольська династія Юань заснувала столицю держави у Ханбалику, нинішньому Пекіні. Вперше в історії усім Китаєм керували чужоземці, і держава стала частиною великої імперії, що простягалася до Європи і Персії на заході та охоплювала степи й рівнини на півночі. Присутність чужих воїнів на землях Китаю й захоплення монголами придатних для використання земель зрештою, призвели до «повстання червоних пов'язок» у середині XIV ст.

Імперія монголів почала валитися після смерті Хубілая 1297 р., і торгові шляхи знову стали небезпечними. Трохи пізніше монголів вигнали за межі Китаю, а династія Мін запанувала спочатку в Нанкіні, а потім — у Пекіні. У цей час активно розвивалася архітектура, вирощувалися нові сільськогосподарські культури, влада зосередилася при дворі, були відправлені великі морські експедиції на Яву, Шрі-Ланку і навіть до Перської затоки й Африки. Династія Мін була останньою з довготривалих династій, володарями якої були етнічні китайці (хань).[2]. Кінець їх володарюванню був покладений маньчжурами, північною напів-кочівною групою племен які стверджували власне спадкоємство від монголів.

Маньчжури, засновники династії Цін, настільки швидко пристосувалися до китайської культури, що вже через кілька поколінь мало хто з маньчжурів говорив рідною мовою. Межі імперії значно розширилися, перші 150 років правління маньчжурів у країні панували мир і процвітання.

Сфери впливу великих держав на Далекому Сході. 1900

Хоча іноземці були присутні на території Китаю ще за часів Хань, перші інтелектуальні контакти з сучасною європейською цивілізацією (астрономія, математика, артилерія — див. Єзуїти в Китаї) відбулися за часів династії Мін.

 

За часів Цін Китай зазнав колоніальної агресії.

На початку XIX ст. європейські кораблі почали все частіше з'являтися біля узбережжя, царська Росія заволоділа Сибіром. Через «опіумні війни» (1839—1842) Шанхай і Нанкін перейшли в руки англійців, п'ять портів були відкриті для торгівлі, а війська Великої Британії окупували Гонконг. Китайці були змушені ввозити опій, щоб підтримати торгівлю. Крім того, загрозу для маньчжурського двору становило повстання тайпинів (1848—1864) під керівництвом релігійного фанатика, який називав себе братом Ісуса Христа. Він і його послідовники захопили велику територію Китаю і заснували Небесну столицю в Нанкіні. Спроби повсталих заволодіти Пекіном і слабкий опір маньчжурів спонукали британців і французів домогтися в імператора нових концесій. Результатом стала Пекінська угода, за якою для іноземних торговців відкривалися додаткові порти, гарантувалися екстериторіальні права й інші привілеї іноземцям. Союзні війська й армія маньчжурів розгромили тайпинів, Нанкін був відвойований. Але незабаром почалася війна Китаю з Японією (1894—1895), у результаті якої Китай втратив Корею, Тайвань і Пескадорські острови.

Якщо сираться на історію стародавнього Китая ,можна сказати ,що конфлітологія стародавнього Китая  та реального часу є дуже цінний вклад в дослідження конфліктології ,як науки  самостійної,достовірні факти надають значні реалістичні факти вивченні конфліктів.

2.2.оснвна характеристика ,історія стародавнього Китая та конфлікти між династіями та правителями,концепція реальності часу.

 

Список літератури.

1Аклаев, А. Р. Этнополитическая конфликтология: анализ и менеджмент [Текст] : учеб. пособие / А. Р. Аклаев. — М. : Дело, 2005. — 472 с

2.  Антонян, Ю. М. Этнорелигиозные конфликты: проблемы, решения [Текст] : учеб. пособие / Ю. М. Антонян, М. Д. Давитадзе. — М. : Щит-М, 2004. — 368 с

.3. Анцупов, А. Я. Конфликтология в схемах и комментариях [Текст] / А. Я. Анцупов, С. В. Баклановский. — СПб. : Питер, 2006. — 288 с

4.  Анцупов, А. Я. Конфликтология [Текст] : учеб. для вузов / А. Я. Анцупов, А. И. Шипилов. — М. : ЮНИТИ, 2001. — 552 с.
5.  Бабосов, Е. М. Конфликтология [Текст] : учеб. пособие / Е. М. Бабо-сов. — Минск : Тетра Системс, 2001. — 464 с.

6. Барабаш, Ю. Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці консти-туційного права [Текст] / Ю. Г. Барабаш. — Х. : Право, 2008. — 220 с.

7. Будон, Р. Место беспорядка. Критика теорий социального изменения [Текст] / Р. Будон. — М. : Аспект Пресс, 1998. — 284 с

.8. Буткевич, Т. В. Конфліктологія з основами психології управління [Текст] / Т. В. Буткевич. — К. : Центр навч. літ-ри, 2005. — 456 с.

9.  Ващенко, И. В. Общая конфликтология [Текст] : учеб. пособие. 2-е изд. / И. В. Ващенко, С. П. Гиренко и др. — Х. : Оригинал, 2001. — 384 с
10.  Ворожейкин, И. Е. Конфликтология [Текст] : учебник / И. Е. Ворожейкин, А. Я. Кибанов, Д. К. Захаров. — М. : ИФРА-М, 2001. — 224 с

.11. Герасіна, Л. М. Деякі проблеми українського парламентаризму в аспек-ті конфліктологічного аналізу [Текст] / Л. М. Герасіна // Державне бу-дівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. праць. — Вип. 3. — Х. : Право, 2002. — С. 3–15.

12.  Герасіна, Л. М. Проблеми правової конфліктології: феноменологічний, гносеологічний та праксеологічний аналіз [Текст] / Л. М. Герасіна, М. І. Панов. — Х. : Право, 2004. — 112 с.
13. 13. Глухова, А. В. Политические конфликты: основания, типология, динамика (теоретико-методологический анализ) [Текст] / А. В. Глухова. — М. : Эдиториал УРСС, 2000. — 280 с.

14. Головкін, Б. М. Сімейно-побутові конфлікти у системі детермінації умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень [Текст] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Б. М. Головкін. — Х., 2002. — 218 c15. Гришина, Н. В. Психология конфликта [Текст] / Н. В. Гришина. — СПб. : Питер, 2000. — 464 с.16. Даниленко, О. А. Социологическое измерение конфликта [Текст] : моно-графія / О. А. Даниленко. — Х. : ХНУ, 2003. — 242 с.17. Данильченко, І. Запобігання насильству в сім’ї [Текст] / І. Данильченко // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 2. — C. 27–37.18. Дарендорф, Р. Элементы теории социального конфликта [Текст] /

Р. Дарендорф // Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 142–147.19. Дмитриев, А. В. Конфликтология [Текст] / А. В. Дмитриев. — М. : Гардарики, 2007. — 375 с.20. Єзеров, А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні [Текст] / А. Єзеров. — Одеса : Юрид. літ-ра, 2008. — 240 с.21. Зайцев, А. К. Социальный конфликт [Текст] / А. К. Зайцев. — Изд. 2-е. — М. : Academia, 2001. — 464 с.22. Здравомыслов, А. Г. Социология конфликта [Текст] / А. Г. Здравомыслов.— М. : Аспект Пресс, 1996. — 317 с.23. Зигерт, В. Руководить без конфликтов [Текст] / В. Зигерт, Л. Ланг. — М. : Экономика, 1990. — 335 с.24. Зиммель, Георг. Избранное [Текст] : в 2 т. / Георг Зиммель. — М. : Наука, 1996. — Т. 1. — 596 с. — Т. 2. — 607 с.25. Зыбцев, В. Н. Конфликтология: модульный вариант [Текст] : учеб. по-собие / В. Н. Зыбцев, Е. В. Попова. — Донецк : Вебер, 2007. — 488 с.26. Ішмуратов, А. Т. Конфлікт і згода [Текст] / А. Т. Ішмуратов. — К. : Наук. думка, 1996. — 190 с.27. Коваленко, Б. В. Политическая конфликтология [Текст] : учеб. пособие для студ. вузов / Б. В. Коваленко, А. И. Пирогов, О. А. Рыжов. — М. : Ижица, 2002. — 400 с.28. Козер, Л. Функции,социального конфликта [Текст] : пер. с англ. / Л. Козер. — М. : Идея–Пресс, 2000. — 205 с.29. Козер, Л. Завершение конфликта [Текст] : пер. с англ. / Л. Козер // Социальный конфликт : современные исследования : реферат. сб. — М. : ЮНИОН 1991. — С. 27–34.30. Козырев, Г. И. Политическая конфликтология [Текст] / Г. И. Козырев. — М. : Форум ; ИНФРА-М, 2008. — 432 с.31. Конфлікти і культура: різноманіття їх проявів : матеріали наук.-практ. конф. — Х. : ХДПУ ім. Г. С. Сковороди, 1997. — 218 с.32. Конфлікти в суспільствах, що трансформуються : зб. наук. ст. : матеріали ХІ Харків. політолог. читань). — Х. : Право, 2001. — 200 с.33. Конфліктологія [Текст] : підруч. для студ. ВНЗ юрид. спец. / за ред. Л. М. Герасіної та М. І. Панова. — Х. : Право, 2002. — 256 с.

16. Даниленко, О. А. Социологическое измерение конфликта [Текст] : моно-

графія / О. А. Даниленко. — Х. : ХНУ, 2003. — 242 с.17. Данильченко, І. Запобігання насильству в сім’ї [Текст] / І. Данильченко // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 2. — C. 27–37.18. Дарендорф, Р. Элементы теории социального конфликта [Текст] / Р. Дарендорф // Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 142–147.19. Дмитриев, А. В. Конфликтология [Текст] / А. В. Дмитриев. — М. : Гар-дарики, 2007. — 375 с.20. Єзеров, А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні [Текст] / А. Єзеров. — Одеса : Юрид. літ-ра, 2008. — 240 с.

21. Зайцев, А. К. Социальный конфликт [Текст] / А. К. Зайцев. — Изд. 2-е. — М. : Academia, 2001. — 464 с.22. Здравомыслов, А. Г. Социология конфликта [Текст] / А. Г. Здравомыслов.— М. : Аспект Пресс, 1996. — 317 с.23. Зигерт, В. Руководить без конфликтов [Текст] / В. Зигерт, Л. Ланг. — М. : Экономика, 1990. — 335 с.24. Зиммель, Георг. Избранное [Текст] : в 2 т. / Георг Зиммель. — М. : Наука, 1996. — Т. 1. — 596 с. — Т. 2. — 607 с.25. Зыбцев, В. Н. Конфликтология: модульный вариант [Текст] : учеб. пособие / В. Н. Зыбцев, Е. В. Попова. — Донецк : Вебер, 2007. — 488 с.- Ішмуратов, А. Т. Конфлікт і згода [Текст] / А. Т. Ішмуратов. — К. : Наук. думка, 1996. — 190 с.27. Коваленко, Б. В. Политическая конфликтология [Текст] : учеб. пособие для студ. вузов / Б. В. Коваленко, А. И. Пирогов, О. А. Рыжов. — М. : Ижица, 2002. — 400 с.28. Козер, Л. Функции социального конфликта [Текст] : пер. с англ. / Л. Козер. — М. : Идея–Пресс, 2000. — 205 с.29. Козер, Л. Завершение конфликта [Текст] : пер. с англ. / Л. Козер // Социальный конфликт : современные исследования : реферат. сб. — М. : ЮНИОН 1991. — С. 27–34.30. Козырев, Г. И. Политическая конфликтология [Текст] / Г. И. Козырев. — М. : Форум ; ИНФРА-М, 2008. — 432 с.31. Конфлікти і культура: різноманіття їх проявів : матеріали наук.-практ. конф. — Х. : ХДПУ ім. Г. С. Сковороди, 1997. — 218 с.32. Конфлікти в суспільствах, що трансформуються : зб. наук. ст. : матеріали ХІ Харків. політолог. читань). — Х. : Право, 2001. — 200 с.33. Конфліктологія [Текст] : підруч. для студ. ВНЗ юрид. спец. / за ред. Л. М. Герасіної та М. І. Панова. — Х. : Право, 2002. — 256 с.

22. Shichor Y. The Middle East in China's foreign policy, 1949-1977 / Yitzhak Shichor. – Cambridge : Cambridge University Press, 1979. – 268 p.
23. Yiyi Chen. China's Relationship with Israel, Opportunities and Challenges, Perspectives from China / Yiyi Chen // Israel Studies. – Fall 2012. – Vol. 17, No. 3. – P. 1–21.
24. Behbehani H. China's Foreign Policy in the Arab World, 1955–75: Three Case Studies/ Hashim S. H. Behbehani. – London ; Boston : Kegan Paul International Ltd., 1981. – 238 p.
25. Weng B. Peking's U.N. Policy: Continuity and Change/ Byron S. J.
Weng . – New York : Praeger, 1972. – 377 p.
26. Kim S. International Organizations in Chinese Foreign Policy / Samuel S. Kim // The Annals of the American Academy of Political and Social Science. – January 1992. – Vol. 519, China's Foreign Relations. – P. 140–157.

27. Boardman R. Post-Socialist World Orders. Russia, China and the UN System / Robert Boardman . – London : Macmillan Press, 1994. – 200 p.

28. Shichor Y. China and the Role of the United Nations in the Middle East: Revised Policy / Yitzhak Shichor // Asian Survey.- March 1991. – Vol. XXXI, №. 3. – P. 255–269.
29. Козыкина Н. В. Особенности дипломатии современного Китая : учеб. пособ. / Н. В. Козыкина, К. Г. Муратшина. – Екатеринбург : Изд-воУрал. ун-та, 2017. – 148 c.
30. Киссинджер Г. О Китае / Генри Киссинджер. – Москва : АСТ, 2014. – 635 с.
31. Капица М. С. КНР: три десятилетия – три политики. – Москва : Политиздат, 1979. – С. 48.
32. UN document S/PV.1769, 24 April 1974. – C. 6.
33. UN document S/PV.1747, 21-22 October. – C. 15.
34. UN document S/PV. 1750, 25 October.- C. 2.
35. UN document S/PV.1765, 8 April 1974.- C. 2.
36. Ren Jian. China's Contribution to UN Peacekeeping Operations (UNPKO): A Historical Overview / Ren Jian // UN Peacekeeping: The Role of China and Denmark / Liselotte Odgaard (ed.). – Copenhagen : Royal Danish Defense College, 2015. – P. 33–34.
37. UN document S/PV. S/PV.1774, 31 May 1974.- C. 4.
38. UN document S/PV.2074, 19 March 1978. – C. 3.
39. Fravel Taylor M. China's Attitude Toward U. N. Peacekeeping Operations Since 1989 / M. Taylor Fravel // Asian Survey. – November 1996. – Vol. XXXVI. – Р. 1109.
40. UN document S/PV.2051, 30 November 1977. – C. 2. 20. UN document A/36/PV.93, 10 December 1989.