«Масові штучні Голодомори-геноциди ХХ ст. в Україні»

«Масові штучні Голодомори-геноциди ХХ ст. в Україні» В 2023 році українська спільнота вшановує 101-ші роковини масового штучного голоду 1921-1923 років. У ХХ столітті Україна пережила три масових штучних голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., та 1946-1947 рр., які мали катастрофічні наслідки для сільського господарства, демографічного розвитку та ментального здоров’я українців. Вони були цілеспрямовано здійснені «червоною Москвою» для знищення української нації. Це підтверджено численними документами, розсекреченими архівними справами та свідченнями тих, кому поталанило вижити. Багато робилося спроб фальсифікувати голод 1921-1923 рр. та 1946-1947 рр., називаючи основною причиною - засуху та неврожай, хоча неодноразово доведено документально, що в ті голодні роки хліб та зерно йшло на експорт у великих кількостях. Найстрашніший та найжорстокіший голодомор 1932 – 1933 рр. довгий час замовчувався та заперечувався, оскільки це була цілеспрямована політична програма Кремля для знищення українського етносу, щоб їх упокорити та остаточно ліквідувати український спротив режиму та спроби побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави. У 2006 році Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» голодомор визнано геноцидом українського народу. У 2010 році постановою Апеляційного суду міста Києва доведено геноцидний характер Голодомору, намір Сталіна, Молотова, Кагановича, Косіора знищити частину української нації. ХХІ ст. - це період накопичення фактичних знань про Голодомор-геноцид, що сприяв створенню нових концепцій і наукових шкіл.

Саме слово "Голодомор" вперше з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про "труднощі з продовольством", але не про голод. Із вуст партійного високопосадовця слово "Голодомор" вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр. Коли про цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки "Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів".

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували все інше продовольство. Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом та способом збагачення представників радянської влади. Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було. Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання. Спеціальні загони за допомогою металевих "щупів" обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти. У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються". На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.

Закон "про п'ять колосків" У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна. Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшувальних обставин - 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії. За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п'ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб. Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр. Фотознімки років Голодомору авторства Миколи Боканя, який переживав геноцид у селі Батурин Бахмацького району Чернігівської області. На свій фотоапарат він зафіксував страждання від голоду родини та голодну смерть одного із синів - Костянтина

Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей."Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей - це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету. За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей. Доктор історичних наук Василь Марочко вказує, що у першій половині 1932 року були поодинокі факти людожерства, а у другій половині 1932-го і в 1933-му - це стало масовим явищем в усіх областях України, де лютував голод. "Зазвичай до людожерства найчастіше вдавалися жінки, можливо, щоб зберегти сім'ю, коли в жертву приносили меншу дитину, щоб вижили старші. Особливо це було у весняний період", - розповідає пан Марочко. Часто жертвами канібалізму ставали безпритульні діти, які в пошуках їжі ходили селами. Також за ці роки з'їли кілька мільйонів собак і котів.

Інститут демографії стверджує, що у Росії на регіони з найвищими втратами від голоду припадає 6% чисельності сільського населення та 1% території, тоді як в Україні - 41% населення та 34% території. Найвища інтенсивність втрат від голоду була у центральних лісостепових регіонах України, що не відігравали головної ролі у заготівлі зерна, а в Росії - у її ключових зернових регіонах. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області. Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців. Дослідники відзначають, що розподіл жертв Голодомору за національністю відповідає національному розподілу сільського населення України.