МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ЖИТТЄВОГО ТА ТВОРЧОГО ШЛЯХУ ЕРІХ МАРІЇ РЕМАРК "БІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ АНТИВОЄННИХ РОМАНІВ ЛЮДИНИ, ЩО ВОЮВАЛА"

ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК. БІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ АНТИВОЄННИХ РОМАНІВ ЛЮДИНИ, ЩО ВОЮВАЛА.

Еріх Марія Ремарк – людина складної долі, автор романів про життя та переживання солдата на лінії фронту, про жахіття війни без усіляких прикрас та політичних оцінок подій. Він давав можливість читачу самому робити висновки. 22 червня 2018 року виповниться 120 років від дня народження автора, який майстерно акцентував увагу на проблемі «втраченого покоління».              22 червня 1898 року народився Еріх Марія Ремарк в німецькому місті Оснабрюк, у сім'ї палітурника. За неперевіреними даними предки письменника належали до числа людей, що змушені були залишити межі Франції у XVI— XVII століттях. Нічого не відомо й про будь-які мистецькі  схильності давно покійних представників роду.

Згадуючи дитячі роки, Ремарк скаже: “Мої мрії не зустрічали розуміння ні вдома, ні в школі, не знайшлося і розумного порадника, коли пробував зорієнтуватися у світі книжок. Неможливо було уявити себе в майбутньому ніким іншим, як поштмейстером, учителем чи аптекарем”. Він читає багато і безсистемно усі книги, які приносив батько, що син має переплести. Бажаючи стати великим письменником, на гроші від занять з учнями, що відстають у навчанні, хлопець купує дешеві зібрання творів авторів, з яких честолюбна буржуазія “робить життя”. Навчання в гімназії міста Ремарку було неможливим з фінансових причин, в нього не було навіть середньої освіти, тож залишався шлях тільки в католицьку вчительську семінарію. Батьки ж були досить амбіційними, їм хотілося зробити все можливе, щоб син належав до солідного середнього класу. Він мусив стати учителем, з гарантованою пенсією, людиною, яка б уникла долі простого робітника. Література, мистецтво, музика зайняли тепер у його житті провідне місце. Несподівано набуте багатство і гучна слава, великий інтерес, раптом виявлений до нього політичною та інтелектуальною елітою, — все це виштовхнуло його з того світу, звідки він вийшов.

Йшла І світова війна. Вісімнадцятирічним юнаком Еріх пішов на війну, записавшись добровольцем, і до кінця війни був у окопах Західного фронту. Він ремонтував зруйновані рейки, прокладав телефонні лінії, встановлював загородження з колючого дроту, розвантажував вагони з боєприпасами... “Землекопна” рота часто потрапляла під обстріл. Смерть знаходила своїх жертв і серед “землекопів”. Еріх п'ять разів був поранений, страшний і жорстокий світ війни побачив очима простого солдата і таким відобразив його у своїх творах.

31 липня 1917 року під час наступу англійців у Фландрії Ремарк був поранений у ліву ногу і праву руку, зачепило шию... Поранення виявилося досить серйозним. Смерті дев'ятнадцятирічний солдат уникнув, проте світ, у який він повертався, став іншим.

У листах він хоче здаватися веселим, але побачене на фронті постійно перед очима. “Бридке це заняття — в собачий холод повзати у воронках, стояти на чатах, клякнути на крижаному вітрі, і взагалі не почуватися людиною. Днями сюди прибув санітарний ешелон з Камбре. Чимало страшно покалічених, з ампутованими кінцівками, деякі рани завбільшки з голову дитини, роздроблені кістки... Сидіти тут в тиші і теплі здається мені інколи злочином”.

У Ганновері Еріх пише роман -“Гем”. За його життя цей твір не публікувався. Він цікавий тим, що в ньому виникають ті основні мотиви у світовідчутті героїв, які Ремарк буде постійно варіювати у своїх пізніших творах: самотність (“А тому будь-яка зустріч — вітання, послане із пітьми в темряву, повільний рух повз іншу людину...”), марнота любові (“Ніщо не було настільки нещадним, як любов; втратив свободу почуттів втрачав і того, кому він приносив їх у жертву”), фаталізм гуманіста (“Найпростіша з істин, виявляється, проголошувала: все і правильно. Той, хто залишається вірний собі, не помиляється. Той, хто втрачає себе, знаходить світ. Здобувший світ знаходить себе”). 1925 року Еріх одружився на Ільзі Ютті Замбона, колишній танцівниці. Ютта протягом багатьох років страждала від сухот. Вона стала прообразом для кількох героїнь творів Ремарка, в тому числі і Пат з роману «Три товариші».

У Берліні 1927 року Ремарк пише свій новий роман. Жоден німецькомовний роман не мав у нашому столітті такого успіху, як “На Західному фронті без змін”. Точну цифру тиражу назвати важко, за різними підрахунками вона коливається між 15 і 20 мільйонами проданих примірників. Книгу переведено на 49 мов, причому не тільки на мови світового значення, а й, приміром, на бірманську, казахську, зулу… І досі в різних країнах роман переводять наново, а в Німеччини читачі щороку купують від 40 до 50 тисяч примірників, хоча після першого видання пройшло вже дев’яносто років.

Роман «На західному фронті без змін» письменник написав всього за шість тижнів. Однак до того, як цей твір побачив світ, він пролежав в столі півроку. Роман зображує першу світову війну, що стала для її сучасників більше, ніж глобальною війною. Вона обернулася грандіозною катастрофою. Чотири роки солдати вели бойові дії, не вбачаючи в цьому сенсу. Так, вони захищали свою батьківщину, хоча від кого і від чого, було зрозуміло небагатьом.. Головний герой роману - Пауль і його ровесники не мають за спиною нічого, крім війни, і тому вони є «втрачене покоління».  Жоден роман, коли-небудь опублікований у Німеччини, не мав такого політичного резонансу. Щойно з'явившись на книжкових полицях, він відразу ж викликав бурхливу дискусію в найширших шарах суспільства — серед читачів і критиків, у політичних партіях і державних установах, різних національних культурних і військових організаціях. Військове відомство Австрії заборонило купувати книгу для солдатських бібліотек. Муссоліні заборонив її розповсюдження в Італії. Гаряче схвалення співіснувало з безпрецедентним цькуванням роману і самого письменника. У результаті і Ремарк, і без того відома книга набули ще більшої популярності. Небажання автора дотримуватися літературних канонів, повсякденні думки героїв, що було тоді новинкою, зробили роман привабливим навіть для людей, що рідко  купують книги.

У квітні 1932 року, за дев'ять місяців до приходу Гітлера до влади, Ремарк знаходить в Пуерто–Ріко нове місце проживання. А вже після 30 січня 1933 року життя його виявиться під загрозою — не меншою мірою, ніж життя його друзів єврейської національності чи лівої орієнтації. Нацисти не забули, хто написав найзнаменитіший антивоєнний роман 20-х років. У 1939 році, напередодні другої світової війни, він переїхав у США. Фільми, зняті за його сценаріями, були настільки популярними, що Ремарк, чужинець, емігрант, був визнаний неофіційним «королем Голівуду». Тут він познайомився із Чапліном та Хемінгуеєм і став душею їхнього товариства.

Ремарк й у 30-ті роки зображує великі історичні події з відверто політичних позицій. У “Трьох товаришах”, так само як у перших романах, розповідь ведеться від першої особи. І це не просто штучний літературний прийом, а ставлення художника до того, що він пише, оскільки Роберт Локамп - це насамперед ліричний герой, який бачить світ і сприймає людей, думає і відчуває багато в чому, як сам автор. Він не дзеркальне відображення самого Ремарка, але дуже близький йому як одноліток, друг.

У “Трьох товаришах” - останньому з романів, написаних до Другої світової війни, - він розповідає про долю своїх друзів - ровесників під час світового економічної кризи 1929-1933 рр.  У романі провідна тема трагічно сумна. Вона особливо виразна, оскільки зображена на жартівливому, іронічному, навіть бешкетному тлі строкатих буднів авторемонтної майстерні, у веремії дорожніх і трактирних пригод, автомобільних перегонів, бійок, непоказного побуту берлінських околиць, нічних барів, убогих “мебльованих кімнат” і гірничого санаторію для туберкульозних.

Нацистські пропагандисти скажено цькували Ремарка, звинувачуючи насамперед у “підриві військового духу”, в дискредитації німецьких солдатів. У 1943 році було страчено його сестру Елфріду. Гестапо надіслало Ремарку рахунок «за сокиру і роботу»… Після цього його книги помітно стають суворим обличчям, обвинувальним актом проти понівеченої дійсності.

У 1951 році Ремарк зустрів свою останню любов — актрису Полетт Годар, колишню дружину Чарлі Чапліна. Саме цій жінці вдалося вилікувати письменника від депресії після зв’язку з Марлен Дітріх. У 1958 році вони одружилися, переїхали до Швейцарії і прожили там разом аж до смерті Ремарка. Померла вона 20 років по тому й була похована поряд з чоловіком.

У січні 1952 року в американському видавництві “Еплтон–Сенчурі” виходить роман “Іскра життя” (“Spark of Life”) — за півроку до німецького видання. Ремарк написав у вищій мірі злободенний роман, де колишні нацистські чиновники часто й густо повертаються на свої посади, люди, які служили в концтаборах охоронцями, нахабно — і небезуспішно — вимагають призначення їм пенсій чи приймаються на службу в поліцію. У парламентах федеральних земель і нових демократичних мас-медіа раз у раз лунають заклики до поблажливості та помилування, вимоги звільнення засуджених злочинців, щодо заміни смертних вироків на ув'язнення. “Розкаюватись — не в правилах німця”, — роз'яснює в романі цинічний комендант табору Нойбауер своєму шоферу Альфреду. Роман, як й інші викликає суперечливі відгуки.

“Ми хотіли було воювати проти всього, всього, що визначило наше минуле, - проти брехні і себелюбства, користі і безсердечності; ми озлобилися і не довіряли нікому, крім найближчого товариша, не вірили ні у що… Усе валилося, фальсифікувалося і забувалося. А тому, хто не умів забувати, залишалося лише безсилля, розпач, байдужість і горілка. Минув час великих людських і мужніх мрій.” Цими словами одного з своїх героїв Е. М. Ремарк висловив сутність світосприймання своїх - людей “втраченого покоління”, - тих, хто прямо із шкільної лави ішов у окопи. Тоді вони по-дитячому ясно беззастережно вірили усьому, чого їх вчили, що чули, що прочитали про прогрес, цивілізацію, гуманізм; вірили дзвінким словосполученням консервативних чи ліберальних, націоналістичних чи соціал-демократичних гасел і програм, всьому, що їм розтлумачували в рідному домі, з кафедр, зі сторінок газет … Вони йшли по життю душевно сплюндровані, але уперті у забезпеченні своїх простих, суворих принципів; цинічні, грубі, вони були віддані тим істинам, до яких зберегли довіру : чоловічій дружбі, солдатському товариству, простій людяності.

Антифашистська тема стала провідною в повоєнній творчості Ремарка. Він пише про поневіряння емігрантів, які залишили гітлерівську Німеччину («Люби ближнього свого», «Тіні в раю»), про опір фашизму («Тріумфальна арка», «Час жити і час помирати», «Іскра життя»), аналізує причини виникнення фашизму і застерігає людство проти цього безумства («Чорний обеліск»). Народженні для життя, сотні тисяч юнаків неприродньо рано пізнали смерть, а ті, які залишились живими, були приречені на душевні муки. Людство втратило цю молодь, зв’язок поколінь було розірвано.

"Втраченість" покоління Ремарка традиційно пояснюється війною, котра зруйнувала в молодих людях віру в позитивні ідеали… Сказати щось проти такого пояснення важко, але його можна доповнити. Вже література XIXст., принаймні починаючи з Бальзака, чітко усвідомила життя як процес втрачання ілюзій. То могли бути які завгодно ілюзії: від вдалого заміжжя до розумно влаштованого Всесвіту, але їхньою спільною ознакою залишалося те, що всі вони рано чи пізно втрачалися.

Еріх Марія Ремарк жив співчуттям до своїх героїв, він вірив у добро, закладене Богом в єстві людини, яке не дозволить їй в найстрашніші хвилини перетворитися на звіра. Жорстокості, байдужості суспільства письменник-життєлюб протиставив у своїх творах любов до людини, віру в її силу, щиру дружбу і кохання.