Матеріали до уроків. "Творча манера П.Куліша"

Творча манера П.Куліша

Крізь призму біографічно-психологічного методу можна помітити особливості світогляду митця, творчий шлях якого визначають тримірно: 1840-1864 - "козакофільства", 1864-1882; "русо­фільства та полонофільства"; 1882-1897 – "позагромадський", "туркофільства [3; 1; 32]". Ця періодизація постала в контексті рецептивної естетики. Усвідомленні поетичної діяльності письменника, світоглядна позиція якого протягом життя була незмінною. Ось чому "хитання" чи "еволюція" не позначилися на образно-символічній системі творчості поета, який цілком усвідомлював, місце та значення в українській літературі постаті Кобзаря. Тому і вдався до химерництва під час написання поетичних збірок, які постали в оцінці реципієнта як  міфологеми.

С.Єфремов наголошував на відсутності  в П.Куліша певного "світоглядного напряму роздвоєної душі [1; 223]", а В.Петров пов’язував ім’я поета з драматичною долею романтика, манера якого була наслідувальною [4; 487]". М.Зеров, будучи загалом невисокої думки про П.Куліша – драматурга та поета-епіка, шанував його як лірика, автора гарних зразків полемічного, ямбічно-сатиричного й особливо сповідального стилю: "Друга частина "Дзвону" стоїть іще вище за першу. То є одна з вершин української лірики взагалі [2; 2; 278]". Така манера письма є специфікою таланту, а не недоліком. Творець якісно нових форм – явище рідкісне в світовій літературі. Більшість митців вдосконалюють і модифікують уже існуючі жанрово-стильові канони. До цього типу належить і П.Куліш, творчість якого в межах культурно-історичного періоду, згустку співіснуючих рис: провідного та індивідуального стилю письменника, має понадчасові ознаки: філософічність, психологізм, ухил до втаємничення громадської, інтимної та пейзажної лірики.

Літературознавчі праці останніх літ щодо порубіжної проблема­тики мистецтва, науки та релігії, виокремили проблему негації автора крізь призму кітчевої маскультури. Своєрідне відродження авторського начала в рольових контраверсіях постаті митця. За лаштунками бриколажної героїки персонажів П.Куліш намагається відтворити багатоликість правди. Поет змальовує реципієнта як представника певного прошарку суспільства. У його поезії зустрічаються звироднілі козацькі нащадки, "подвижники свободи" – правителі. Образи, що представляють усі щаблі суспільства крізь призму символічного світу Біблії. Не лише часопростір має єдину структуру, людське життя сконденсовано в позачасових межах буття. Зосереджуючи увагу читача на суттєвостях існування завдяки описам власних сумнівів та пошуків щастя, поет опосередковує перебіг світової історії в контексті історії українства. Окреслення позиції автора криється в безмежних варіаціях, тобто "хита­ннях". Пантелеймон Куліш відтворює креативу тогочасного людства; його світосприйняття – це сугестія тих процесів, які Л.Гумільов означив у межах дзеркальної теорії, а В.Вернадський – у біномах світового розуму, духовної єдності всесвіту. Під цим кутом зору "роздвоєність душі" чи "хитання" українського письменства XIX сторіччя зумовлена позицією реципієнта. Цього представника тогочасн­ої української громади, відтворюючи настрої якої, митець видозмінює позицію героя, автора. У цих модифікаціях відбите деструктивне мислення поневоленого народу; Поєднання писемної та усної традиції, в межах якого взаємодія та взаємовпливи, наслідування та відверте епігонство набуло ознак вічної теми буття, тобто теми авторських рефлексій. Відкриття літературної особистості, індивідуального характеру, ще не детермінованого конкретно-історичними та соціальними обставинами позначилося на художній структурі творів, сюжет яких віддзеркалює авторські риси об’єктивізації  внутрішнього світу персонажів, виразників концептів, тобто ліричних проекцій його свідомості; П.Кулішева інтерпретація історії України крізь призму гуманістичних цінностей людства стала поштовхом до створення концепції громади, ніби поет намагався створити Святе Письмо від Куліша. Переспіви псалмів поета дійсно наснажені біографічною тональністю, яка ще більше окреслила глибину християнського вчення та дохристиянського світогляду праукраїнців у різних жанрах (медитація, хвалебна пісня, елегія, повчання, скарга, сповідь, прокляття). Формуванню такої манери сприяли засади Кирило-Мефодіївського братства.

Християнство кирило-мефодіївців виявлено в усіх писаннях того часу. Розмови на релігійні теми, здається, найбільш звичайні в їхніх колах: П.Куліш із М.Костомаровим дискутували про вплив християнства на освіту народів. Плекаючи ідею відродження духовної пам’яті, сугестія якої відтворена в елементах народно-пісенної творчості, П.Куліш сакралізує морально-етичну парадигму української нації, оспівує природу як віддзеркалення історії людства. Він епатажно, у шаржованій формі, зміщує часопросторові межі історії крізь призму вічних цінностей. На його думку, прояви самобутності кожної нації стабілізують світоустрій держави. Натомість асиміляція породжує руйнівні процеси. Ці його тези знайшли своє вираження у  поетичних творах ("Маруся Богуславка", "Куліш у пеклі" тощо).

Естетизація стереотипного мислення в творчості П.Куліша посідає чільне місце. Письменник так само, як  і більшість його сучасників подражає Шевченковій музі, захоплюється романістикою В.Скотта, демонічною постаттю героя Дж.Байрона. Не слід сприймати це в негативній площині, оскільки письменник прагне міфологізувати вияви національного духу, створити антологію не типових атрибутів "шароварництва", а глибинних рис етносу в магічному, силовому полі Шевченкової музи. Переспіви П.Куліша, слід розглядати в аспекті популяризації української культури. Опосередковуючи надбання чужорідної літератури, поет прагнув відродити дух давнини в нащадках "пращурів великих", піднести його на державницький рівень. Нагай-Сторчак-перекинчик уражений так само, як і герой М.Гоголя чи Г.Квітки-Основ'яненка. Суб'єктивізація типологічних рис тогочасного суспільства постала  найкращим засобом увиразнення закономірної тенденції розвитку етносу в умовах поневолення. Це спроба актуалізації потреби диспуту, втілення ідеї іманентного відродження нації на рівні переосмислення історії, культури, морально-етичних засад.

Варто уважніше придивитися до Кулішевих тлумачень поняття подвижництва. Поет вирізняє образ жінки, акцентуючи увагу на душевних якостях. Сила духу бачиться П.Кулішеві в щоденних турботах матері, в її жертовності на благо ближніх, а також у незвичній властивості її благословення, що має амбівалентну природу оберега, слова. Відроджуючи міфологемне мислення праукраїнства, П.Куліш оспівує оживлення, звичайне явище співмірності духу та матерії у прямо пропорційних формах вияву, крізь призму дуалістичного єства людини на рівні поєднання "розуму" та "серця". У цьому зображенні єдності духу елементи ідилічної ситуації супроводжуються драматични­ми вкрапленнями в епічний плин оповіді. Поєднання елементів у жанрах, що мають певну спільну тональність та підпоряд­ковані "ліротворчій" функції, полягає саме в суб'єктивізації буденних речей, про­ектуючи цим об'ємність відображення дійсності в усіх її проявах.

Отже, завдяки неоднорідності вираження думки на межі драми, епіки та лірики, творчий доробок П.Куліша порушує межі  канонів під впливом естетичних засад світогляду як основи взаємодії складових елементів культурно-історичної епохи.

Література

1. Єфремов С. Літературно-критичні статті. – К.: Феміна, 1995. – 688с.
2. Зеров М. Твори: В 2-х томах/ Упоряд. Г.Кочура. – К.: Дніпро, 1990.
3. Куліш П.О. Твори: В 2-х томах. – 2-ге видання/ Редкол.: І.О.Дзеверін (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1998.
4. Петров В. Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки: Життя, Ідеологія. Твор­чість. – К.: 3б. АН УРСР Історично-філологічний відділ. – №88). – Т. 2. – 1929. – 572с.