Матеріали до уроків. "Як Пантелеймон Куліш оспівував російських царів..."

Мистецтво – це простір, і не потребує жодних обмежень. Дослідник творчості письменника може лише окреслити характерні риси і не має жодного права приписувати митцеві своє бачення. Читач повинен бути неупередженим. Лише за цієї умови здатен охопити все, що хотів сказати митець своїми творами.

        Пантелеймон Куліш належить до тих митців, яких на початку ХХ сторіччя викреслили з історії літератури через походження, погляди. Ярлик «буржуазний націоналіст» дозволив багатьом забути це ймення на роки, а якщо й згадувати, то лише для того, аби написати ще одне тенденційне дослідження.

        Чи має творчість Пантелеймона Куліша кілька періодів, що суттєво різняться, вирішувати читачеві. Творчість митця перевидано, тепер можна читати його в повному об’ємі без жодних перешкод. Чи є Пантелеймон Куліш апологетом українського націоналізму, вирішувати читачеві. Сьогодні спробуємо прочитати його "ієраміади", або як він оспівував російських царів…   

П.Куліш сатирично змальовує історію імперської Росії. Сама назва країни в нього зустрічається досить часто. Поет закликає до об’єднання слов’янських народів, та водночас це не є закликом до об’єднання під патронатом Москви. Так, у "Слов’янській оді" Пантелеймон Куліш пише про жорстокість правителів цієї імперії, народу:

"Да славиться народ-освободитель!

Да шествує вослід йому біда!

Да буде він вовіки побідитель!

Да ллється кров слов’янська, як вода!" [6; 1; 503]

Сама поезія побудована як звернення до Росії: "Обманщице, кого ти не лестила, Кому м’яких не слала ти перин? Ще мало ти людей занапастила, що вірили обіцянкам твоїм!" [6; 1; 502] Це поезія 1882 року. Вона не ввійшла до поетичних збірок митця. Повну назву має – "Слов’янська ода. Відгук на панславістичне гуканнє по Європі російського архістратига Скобелєва." За епіграф П.Куліш узяв слова О.Пушкіна з поезії "Клеветникам России" (1831).

Поезія П.Куліша відтворює настрій закликів російського митця. Так само гостро дискутує з політиканами, що намагалися затуманити істинний стан справ:

"О чем шумите вы, народные витии?

Зачем анафемой грозите вы России?

Что возмутило вас? волнения Литвы?

Оставьте: это спор славян между собою,

Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою,

Вопрос, которого не разрешите вы

Уже давно между собою

Враждуют эти племена;

……………………………………..

……………………………………..

 

Кто устоит в неравном споре:

Кичливый лях иль верный росс?

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? вот вопрос." [10; 1; 499]

Добре знання цієї поезії є дуже важливим під час розгляду "Слов’янської оди" Пантелеймона Куліша, усієї його поетичної творчості. По-перше, це може допомогти зрозуміти мотивацію поета у виборі епіграфу до власного мистецького твору. По-друге, зосередити увагу читача на таких посутніх моментах його творчості, як сатиричне зображення історіографії, оспівування постаті митця та естетизація горя. Посилання на таку постать, як О.Пушкін, мало би спрямувати сучасників П.Куліша до переосмислення дій російського генерала Михайла Скобелєва (1843-1882) і всіх інших панславістів. Відомо, що саме в цей час розгортаються суперечки щодо державного об’єднання слов’янських народів під зверхністю російського царизму. Хоча сам рух виник наприкінці ХУІІІ ст. в ході боротьби за незалежність слов’янських народів, що перебували під владою Туреччини та Австро-Угорщини. Суперечки тривають і досі. Про що ж писав Пантелеймон Куліш у поезії "Слов’янська ода". Чи було це знову завуальоване звернення до нащадків митця, що страждав від цензури. На думку І.Ткаченка, поет був анахронічною фігурою української літератури: "… так захопився війною з козакофільством, що й не помічав, що в 90-х роках козакофільство було вже в значній мірі перейдений етап у розвитку українського громадянства підчас боротьби марксистів з народниками, що тоді розгорталась." [11; 46] Можливо, дослідник правильно окреслив тогочасний стан літератури, і П.Куліш, дійсно, видавався диваком, що постійно наголошував на протиріччях української історії. Так, у поезії "Козацький жаль", "Забули ми", "Останньому кобзареві козацькому" та багатьох інших творах поет намагається відтворити хід історії об’єктивно і неупереджено. У поезії "Забули ми" з поетичної збірки "Дзвін" (1893), що перше мала назву "Віщий дух" якнайкраще відбито прагнення митця показати всі злети і падіння української історії. У цій поезії П.Куліш позитивно відгукується про діяльність козацтва. Вболіває за долю українства на противагу своїм власним твердженням у таких творах, як "Двоє предків", "Петро да Катерина", "Подвижники свободи". Усі ці твори ніби є тлом для головних думок митця. Твердження П.Куліша такі суперечливі, що навіть у поезіях "Петро да Катерина" і "Двоє предків" теза про чистоту думки взаємообернена. Ось, приміром, рядки з поезії "Петро да Катерина":

"… І завіщали нам своє велике діло:

Щоб кожен з нас царем у мислях був своїх…"

Із поезії "Двоє предків":

"Тепер ми всі царі, що землю осягнули

Під вічне скипетро науки да культури

……………………………………..

……………………………………..

Не підкопається ніхто під наші мури." [6; 1; 416]

П.Куліш моделює сучасне, майбутнє і минуле. Критики не сприймали Кулішевих трактувань історії. Те, що бачилося у Кулішевих творах, дуже виразно окреслив Сергій Єфремов. [4; 223] На думку Євгена Маланюка, що дотримувався поглядів Василя Щурата [15; 106] відносно цілісності натури митця, цей дослідник видавався йому заангажованим: "В певному сенсі можна говорити про многозначність, ба навіть загадковість "несамовитого Панька".

З властивим йому спрощенням академік Сергій Єфремов розв’язував цю проблему привабливо короткою формулою: "без синтези". І, навпаки, повна протилежність "народникові" Єфремову, один з найрафінованіших київських вчених, людина неабиякої історичної інтуїції й культури, полагоджував проблему Куліша вишуканою та, в ґрунті речі, теж досить упрощеною формулою: "прометеїстичне хлестаковство". Інші вживали, в сенсі лайки, російське поняття "інтеліґент". [7; 180]

Євген Нахлік у двотомній науковій монографії "Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель" (К., 2007) розглядає творчість митця в усіх аспектах. Натомість О.Федорук та П.Гончарук зосереджують увагу читача більше на оточенні письменника, світоглядних засадах тогочасного суспільства; досліджують взаємовпливи (Федорук Олесь "Куліш та його оточення" (К., 2007); Гончарук П.С. "Суспільно-політичні та історичні погляди П.О.Куліша: 110-ої річниці його світлої пам’яті (1819-1897)" (К., 2006). У викладацькій практиці користуються досвідом радянської школи, продукуючи в студенстві думку про Пантелеймона Куліша як про письменника, що суб’єктивно відтворював історичні події України. Що був епігоном Тараса Шевченка. Що був письменником, як писав Сергій Єфремов, "без синтези" і т.п. Зрідка згадують праці велетів "Розстріляного Відродження", слова Миколи Хвильового про виняткову європейськість українського хуторянина. [12; 2; 292] І ще рідше аналізують бібліографію митця. Навіть не усвідомлюють значення праць Віктора Петрова  як кулішезнавця.

Поетичну діяльність Пантелеймона Куліша необхідно вивчати. Поетичну творчість – читати. Видавати і перевидавати його листи, щоденники. Пантелеймон Куліш – це модерніст української літератури. Митець, що зумів охопити і переосмислити всі вади українського поспільства. Саме українського, а не російської імперії, як це робив Микола Гоголь. Євген Маланюк наголошує, що "… Т.Шевченко – чи не перший почав гостро розрізняти: "А на Україну не поїду… там лише сама Малоросія"… – як писав він в одному з листів.

Треба ствердити, що з духу свого неполітична, чисто чуттєва назва "Україна" набирала ціх політичних і державницьких  л и ш е  в добах Збройного Чину – Хмельницького, Мазепи, Петлюри, хоч уживав тієї термінології вже Сагайдачний, а найбільше спопуляризував її французький інженер де Боплян в своїм "Описі України" (1851)". [7; 62] Пантелеймон Куліш натомість уживав назву "Русь", маючи на увазі саме Україну, як і заведено було в усіх давніх хроніках. Саме Пантелеймон Куліш, а за ним уже і Михайло Грушевський стреміли до поновлення назви в загальному вжитку. Відомо, що назва нашої країни "Україна" з’явилася в останній чверті ХІІ ст. Уперше в Іпатському списку "Повісті минулих літ", де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 році під час походу на половців. І лише в 1577 році вперше в "Псалтирі" вжито назву "Велікая Росія" на позначення терену сучасної Московії. Євген Маланюк пише, що "… слова "мають свою долю", як і книги. І як же дивно покерувала доля цією, сивої давнини сягаючою, термінологією.

Перші сліди виразу "Мала Росія" з’являються відносно пізно в грамотах візантійсько-грецьких патріярхів. Та немає сумніву, що така чисто грецька термінологія була практикована й раніше, десь в часах територіяльного розросту Київської Держави середньовіччя. Але мусимо тут сягнути аж до грецької антики, бо лише в світлі її можна знайти генезу цього специфічного назовництва та зрозуміти все історичне "непорозуміння", таке незручне для нас в часах геть пізніших.

Отож в географічній уяві античного грека коло (обрій) відогравало дуже важливу ролю. В органічній психології грека з "малого", як з зерна, народжувалося "велике". Тому античний грек називав "малою Грецією" (мікра Еллада) свою метрополію, а "великою Грецією" (меґалє Еллада) – ширше коло своїх державних посілостей і впливів, ц.т. свої колонії. Ту саму, одідичену по греках, термінологію вжила культурно-грецька Візантія у відношенні до посталої в Києві ІХ ст. держави: "мікра Росія", ц.т. мала Росія – для матірного осередку, для метрополії, і "меґалє Росія", ц.т. велика Росія – для колоній, спеціяльно на півночі (Володимир, Суздаль)". [7; 61]

Із пропагандивною метою радянські вчені писали, що назва "Україна" походить від слова "окраїна", кордони Російської імперії, а  назва "Русь" – від назви річки "Рось". На думку Пантелеймона Куліша, Русь Чорна, Червона Русь, Біла Русь, Київська Русь і т.д., – це Україна, благодатна, чиста, ідеальна країна. Казкова, сакральна. Сама назва "Русь" зустрічається у давніх письменах на позначення води. І, дійсно, на терені України повно річок, річечок, озер, ставків, джерел, боліт і прекрасне море, яке греки називали погідним. Часто назви етносів та географічні назви мають кілька варіантів. Різні народи по-різному називають одне і те ж плем’я. І називаючи, вкладають у саму назву свої емоції, свої уявлення і своє ставлення до живої істоти, об’єкту, країни, народу. І Пантелеймон Куліш відчував справжнє ставлення слов’янофілів тогочасної Московії до України, українського народу. Тож, варто простежити передумови формування його світогляду, події тих літ, а також усе, що спричинилося до написання ним "Слов’янської оди".

Пантелеймон Куліш чотири роки перебував у Варшаві на матеріально вигідній посаді директора духовних справ і члена комісії для перекладу польських законів. Лев Жемчужников посприяв тому, аби письменник дістав цю посаду. Під час закордонного перебування П.Куліш переклав з мови оригіналу шісдесят три томи адміністративних ухвал Царства Польського на російську мову.

С.Гелей сприймає працю П.Куліша в 1864-1868 рр. у Варшаві, і 1871 року – у Відні, а в 1873 році – у Петербурзі крізь призму вірнопідданого служіння ідеї єдиної Руси. [2; 97] Розглядаючи цей період діяльності, майже всі дослідники творчості критично оцінюють пропаговані ним ідеї. Так, Ю.Бойко-Блохин вважав, що стаття "Зазивний лист до української інтеліґенції… це бадьорий, рішучий заклик до українських інтеліґентів під гаслом "Духа не угашайте". Спочатку дано короткий перегляд занепаду української культури в історичному ракурсі, далі розгорнено картину нинішнього стану в сатиричному насвітленні московського наступу і нищення України [...]. Оцей сатиричний образ російської історіографії, накреслений кількома талановитими штрихами, став наприкінці століття для українських істориків основою розуміння російського історичного минулого, натхненною "увертюрою" до Звичайної схеми "рускої" історії і справи раціонального укладу історії східнього слов’янства проф. М.Грушевського [...]. Так перекреслено історично-моральні й практичні підстави для будь-якого москвофільства серед української інтеліґенції. А тим самим заперечив Куліш і величання Петра І та Катерини ІІ, що їх звеличено в деяких його поезіях." [1; 42-43] На думку дослідника, "Истории воссоединения Руси" в трьох томах (1874-1877) є дуже талановитим і цінним твором: "… Куліш використав стару польську історично-політичну літературу, не рухану перед ним; притяг чимало й невиданого документального матеріялу (акти й листи), і в багатьох посланнях виявив глибоку і влучну інтуїцію [...], Куліш проробив дуже важливу й цінну роботу: він глибоко ввійшов в історичний, соціяльно-економічний процес витворення тої "хуторної" верстви, до котрої себе зараховував: того городового, кармазинного козацтва." [1; 39] І далі Ю.Бойко-Блохин пише про цей твір так: "До слів Грушевського варто додати, що три томи Воссоединения сполучають в собі якості історичного дослідження і літературного твору в романтичному дусі. Заголовок призначений для цензури, зміст же окреслює історію України від часів татарської навали до епохи Хмельниччини, про саме з’єднання з Москвою читач мало що знайде у трьох томах цієї розвідки. Зате формування української нації, її духове самовизначення, своєрідність українського православ’я, все це представлено темпераментно, картинно. До першого тому додано кобзарські думи: Невольницький плач, Про Марусю Богуславку, Про трьох братів озівських, Про Кішку Самійла, Про козака Голоту. Автор по-романтичному особливо висуває наперед ролю історичних осіб, підкреслено бере позу "об’єктивного історика", але його ентузіязм у насвітленні українського минулого прозирає скрізь. Книги ці антипольські, післанницька роля українського народу на Сході Европи підкреслена не тільки епіграфом до першого тому (витягом із першого посланія до Коринтян, гл. І, стих 27, 28), але подекуди і в тексті." [1; 40-41] Прихильно Юрій Бойко-Блохин поставився до ідеологічного розмежування П.Куліша, яке подибуємо в "Основі" 1862 року. Детально цитує вислів митця, який не сприймав діяльності московських слов’янофілів з їх агресивним запереченням європейської культури й науки. Певно, саме це призвело до розколу в стосунках між С.Т.Аксаковим і П.О.Кулішем, яка, на думку дослідника,  сталася ще в 1858 році. Юрій Бойко-Блохин негативно оцінює тогочасні події: "Слов’янофіли пустилися в пропаганду серед слов’янських народів." [1; 36] Це спонукало Пантелеймона Куліша до написання поезії "Слов’янська ода". За епіграф до твору письменник узяв цитату з поезії Олександра Пушкіна.

У березні 1858 року разом з дружиною вирушає в мандри по Європі. Там, уважно спостерігаючи за найменшими дрібницями європейських народів, індустріалізованою цивілізацією, іще більше переконується в перспективах природно-патріархального побуту. Перебуваючи на засланні в Тулі замість Вологди три місяці і три роки, П.Куліш пише "Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца", історичний роман "Северяки", який згодом з’явився під назвою "Алексей Однорог", автобіографічний роман у віршах "Евгений Онегин, герой нашего времени", роман "Петр Иванович Березин и его симейство, или люди, решившиеся во что бы то ни стало бать счастливыми", вивчає європейські мови тощо. Тож, ця діяльна людина ніяк не могла проігнорувати заборону українського слова Емським указом 1876 року. Ю.Бойко-Блохин пише про це так: "… Куліш не витримав і став політиком." [1; 37] Перебуваючи в стані постійного обмеження дій, скутості, П.Куліш ще на засланні виробив той дух внутрішньої свободи, який допоміг йому переборювати труднощі. Однак О.Федорук, вважає, що з часом письменник зневірився й занепав на дусі: "Віденські метаморфози Куліша 1882 року становлять важливий етап у його творчості. Кулішева ідеологія у цей час проявилася найбільш характерно. Кожний акт творчості був пов'язаний з попередніми та наступними і лягав у струнку систему. Незреалізовані ідеї на практиці причинилися до написання брошури-протесту, конфіскат брошури, як це не виглядає парадоксально, став поштовхом до написання циклу поем і поезій, в яких Куліш узагальнив свої тогочасні погляди. Після невдач 1882 року Куліш, повернувшись у Росію, назавжди полишає спроби вплинути на хід історії. Покидаючи Відень, Куліш кидає слова розпуки: "Где граница Азии!" – це були слова людини мудрої, обтяженої життєвим досвідом." [13; 225] На думку Ю.Бойко-Блохина, "Після Истории воссоединения Куліш гостро відчув свою осамітненість. Незабаром вирвалося у нього визнання, що його зневаження Шевченка було виявом його "хвороби". Та це вже не помогло. За винятком кількох осіб він був ізольований серед суспільства. Одчайдушно підіймав він голос проти нищення українських культурних осягів указом 1876 р., і це було небезпечне для нього і не давало ніяких позитивних перспектив [...]. Зрікшися свого російського підданства, намірившися стати громадянином Австро-Угорщини, Куліш вирішив заснувати свій журнал у Львові. Для цього треба було йому очиститися перед галичанами за свої жорстокі слова щодо Шевченка, висловлені в Истории воссоединения. Тому він написав свій блискучий спогад  "Історичне оповідання", в якому він насвітлив часи Кирило-Мефодіївського Братства, показав екзальтовану національну атмосферу в тодішньому Києві, схарактеризував свою дружбу із Шевченком [...]. Повернувшись у Росію і осівши в своєму хуторі, опинився Куліш у дуже небезпечному стані людини без державного підданства. Аж у 1891 році Олександер ІІІ наділив письменника російським громадянством із дорученням до поліції тримати Панька Олельковича під "негласним надзором". Але Куліш в’язав прохання про віднову громадянства із проханням до царя скасувати указ 1876 року. На це він дістав відповідь про неможливість узгляднення його бажань." [1; 41-44]

Слід наголосити на тому, що Олександр Федорук розглядає творчість поета під час перебування у Відні в 1869-1872 і 1882 роках. Поділ на ці два періоди видаються йому важливим для розуміння духу тогочасної епохи. Юрій Бойко-Блохин так описує події того часу в житті митця: "Наприкінці 1881 року він уже в Галичині. Його спроба поєднати закордонних поляків і галичан була виразом наївности, незнання складности відносин між обома суспільствами, осягнути щось цією спробою не вдалося, а нарікання на його симпатії до поляків у гострій формі висловив Б.Грінченко і з кепкуванням Д.Мордовцева. І різкі насміхи з Куліша тривали з десяток років." [1; 41]

Почасти нерозуміння поетичної діяльності Пантелеймона Куліша можна пояснити неусвідомленням громади складнощів епохи. Український письменник, що зазнав уже заслання, розумів усе ж настрої усіх станів та громад тогочасної України. І був змушений, щоби хоч якось донести до загалу живе слово, використовувати мову Езопа. За цими грашками, шифрами, "ієраміадами" важко розгледіти істинне обличчя цього "Протея брехливого народу", але сама алегоричність його творів відразу впадає в око уважному читачеві. Подібне загравання з цензурою зустрічається згодом і в пізніші часи, зокрема в двадцятому столітті. Ось, як про це явище пише Соломія Павличко в своїй монографії "Дискурс модернізму в українській літературі" (К., 1997), щодо проблеми читання: "Політичний тиск породжував особисту цензуру […] Двозначністю характеризувався навіть панівний пролетарсько-комуністичний дискурс […]. Спочатку пролетарський дискурс мав дві схеми: 1. Однозначності – коли текст цілком збігався з намірами автора чи авторів. 2. Двозначності – коли текст заховував підтекст, який не збігався з офіційно декларованими намірами автора чи авторів. У деяких випадках комуністичною риторикою замасковувалася спроба відстояти українськість, національність у "новій" літературі, в інших – свободу мистецтва взагалі." [9; 174]

"Он яке твориться

На сім світі! Яка правда

У людей, мій сину.

Така й досі, я думаю,

В нас на Україні.

Та другої і не буде

В невольниках людях." [14; 353]

Інший побратим Пантелеймона Куліша, Костомара, у поезії 1846-1847 рр. писав:

"Розриваються кайдани

Неволі й неслави,

Згине, щезне братня свара,

Ворог ваш кровавий

…………………………

……………………

Любітеся, діти слави!

Любов нас спасає!

Слава, честь тобі вовіки,

Орле наш двоглавий!

 

Бо ти шпонями своїми

Вирвеш із неволі,

Із поруги давній на світ

Слов’янськую долю!" [5; 1; 113]

Натомість Пантелеймон Куліш у поезії "Слов’янська ода" висловив думку про негативний вплив Москви на всі сфери життя народів тогочасної імперії. Чи не тому він у поезії "Забули ми" звертається до образу, що видається втіленням його сатири відносно російської історіографії. Образ цей, звісно, має риси української культури. Пантелеймон Куліш із великою пошаною та любов’ю звертається до істинного обличчя історії. Тому образ цей прибрав рис матері-українки:

"Науко-нене! викуй  т и   нам плуга

І ним сама орати поможи;

Та вже нехай не сіє нам наруга

Над розумом криваві ті ножі,

Що про лихих п’янюг п’яниця темний

Співав колись у темряві корчемній." [6; 1; 424]

І все ж невимовно боляче, що митець у своїх творах стільки темних алюзій присвячує Кобзареві. Іще дивнішими видаються його історичні екскурси щодо татарської навали на українські землі в поезії "Національний ідеал" (також зі збірки "Дзвін", 1893).

"На Клязьму й на Москву позабігали люде

І визирали, хто з киян туди прибуде.

 

І всі, що руської єдиності жадали,

На Клязьму й на Москву помалу прибували.

……………………………………..

……………………………………..

І, покидаючи свою руїнну дикость,

Вбачали під Петром імперії великость.

……………………………………..

……………………………………..

Де нас десятками за Паліїв лічили,

Там міліонами край рідний ми осіли." [6; 1; 417]

Тарас Шевченко писав про Петра І як про лютого ката козаків:

"Ти нас з України

Загнав, голих і голодних,

У сніг на чужину

Та й порізав; а з шкур наших

Собі багряницю

Пошив жилами твердими

І заклав столицю

В новій рясі. Подивися:

Церкви та палати!

Веселися, лютий кате,

Проклятий! Проклятий!" [14; 211]

Навіть враховуючи те, що Пантелеймон Куліш зумисно хвалив російських царів, аби подражнити вкраїнську громаду, читають його поетичні рядки з болем та гіркотою і нині.

"Моє земляцтво! ви самі свій нарід їли,

До кореня ту чернь згризали козаки:

Оце ж ви перш усіх її й закрепостили,

Самі ж були з дідів і предків крепаки" [6; 1; 414]

У цій поезії "Петро да Катерина" П.Куліш намагається правдиво відтворити події тогочасної епохи. Він побіжно згадує про діяльність "великих святих", "подвижників свободи". Його мета – не дублювати слова Тараса Шевченка з комедії "Сон", а збурити громадську думку. Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш ще в молоді літа писали поезії-метафори, поетичні збірки-метафори. Пантелеймон Куліш не міг повторити долі Тараса Шевченка; на засланні – уже був; період, коли його заборонялося друкувати – позаду. П.Кулішеві хотілося працювати, діяти, бути корисним Україні. Тому він і вдається до химерництва. І чи таким уже химерним був митець, коли описував, як через двадцять років після 1654 року, "Переяславської ради", козацька старшина записувала вже собі в кріпаки старинних козаків по своїх маєтностях.

"П е р в о м у  –  В т о р а я

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той  П е р в и й, що розпинав

Нашу Україну,

А  В т о р а я  доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?" [14; 209]

Тарас Шевченко в цих рядках висловив ставлення українського народу до діянь цих правителів, а Пантелеймон Куліш своєю поетичною діяльністю намагався заповісти своїм читачам, щоби вони ніколи не забували про свої власні серця і пам’ятали вкраїнських Боянів, справжніх поборників істини.

 

Список використаних джерел

 

1. Бойко-Блохин Ю. Великий клясик української літератури П.О.Куліш: Дослідження творчості. – Чернівці; Мюнхен: Осередок НТШ у Мюнхені, 1997. – 50с.
2. Гелей С. Пантелеймон Куліш: через культуру до державності// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць. – Львів, 1995. – Вип. 2. – С. 91 – 110.
3. Гончарук П.С. Суспільно-політичні та історичні погляди П.О.Куліша: До 110-ї річниці його світлої пам’яті: (1819-1897). – К.: ДАКККІМ, 2006. – 264с.
4. Єфремов С. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро, 1993. – 351с.
5. Костомаров М.І. Твори: В 2-х томах/ Упоряд., перед. та приміт. В.Л.Смілянська. – К.: Дніпро, 1990. – T. I. – 538с.; Т. 2. – 780с.
6. Куліш П.О. Твори: В 2-х томах. – 2-ге видання/ Редкол.: І.О.Дзеверін (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1998.
7. Маланюк Є.. Книга спостережень. – К.: Дніпро, 1997. – 430с.
8. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель: У 2-х томах/ НАН України. Львівське відділення Інституту літератури       ім. Т.Г.Шевченка; Міжнародний фонд Пантелеймона Куліша. – К.: Український письменник, 2007. 
9. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 360с.
10. Пушкин А.С. Сочинения: В 3-х томах. – М.: Художеств. литература, 1985.
11. Ткаченко І.  П.О.Куліш: Критико-біографічний нарис. – Х.: Книгоспілка, 1927. – 72с.
12. Хвильовий М. Твори: В 2-х томах/ Упоряд. М.Г.Жулинського. – К.: Дніпро, 1990. –  Т. 2. – 925с.
13. Федорук О. Пантелеймон Куліш у Відні 1882 року: історико-літературне есе// Українсько-австрійські культурні взаємини другої половини ХІХ –ХХ століття. – Київ; Чернівці, 1999. – С. 210 – 331.
14. Шевченко Т.Г. Кобзар. – К.: Дніпро, 1980. – 614с.
15. Щурат В. Фільософічна основа творчости П.Куліша: В 25-літтє смерти письменника. – Львів: Накл. авт., 1922. – 130с.

 

The Panteleimon Kulish’s Slavonic ode

Valentyna Shupyk

Summary: In this article there is survey of P.Kulish’s main conceptions. The author depicts the P.Kulish’s esthetics sorrow in the poetical work "Slavonic ode" (1882), in the poetical works "Chime" (1893). 

Key words: world outlook, esthetics, icon, Slavonic, digression, history.

Славянская ода Пантелеймона Кулиша

                                                                                                      Валентина Шупик

Аннотация: В этой статье идет речь об основных концепциях П.Кулиша. Автор описывает эстетизацию горя П.Кулишем в поэзии "Славянская ода" (1882), поэтическом сборнике "Звон" (1893).

Ключевые слова: мировоззрение, эстетика, образ, славянский, экскурс, история.