Матеріали до уроків з історії України XIX-XXI ст.

Про матеріал

Корисні додаткові матеріали до уроків з історії України (XIX-XXI ст.) для 11 класу

План

1. Українське національне відродження ХІХ – початку ХХ ст.Персоналії.

2. Україна у боротьбі за свою державність першої половини ХХ ст. (УНР, гетьманат Скоропадського, Директорія, Отаманщина).

3. ОУН та УПА – борці за українську державність.

4. Дисидентський рух в Україні другої половини ХХ ст.

5. Україна в умовах незалежності (проголошення незалежності України, конституційний процес, Помаранчева революція, Революція Гідності, АТО).

6. Історія Дніпропетровщини (заснування міста Катеринослава та Катеринославської губернії, історія рідного краю ХІХ – поч. ХХ ст., видатні постаті Дніпропетровщини).

7. Історія Збройних Сил України з початку ХХ ст. до сьогодення (УСС, армія УНР та Директорії, військо гетьманата Скоропадського, бійці ОУН-УПА, воїни радянської армії, Збройні Сили незалежної України).

Перегляд файлу

Матеріали з історії України XIX-XXI ст. (11 клас)

 

Українське національне відродження ХІХ – початку ХХ ст. Персоналії.

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА XVII - ПОЧАТОК XX ст.)

Український національно-визвольний рух

Перші паростки національного відродження

У Західній Україні, що перебувала на початку XIX ст. під австрійським пануванням, на відміну від східного та центрального регіонів, національну інтелігенцію репрезентувало не українське дворянство чи міщанство, а переважно греко-католицьке духовенство — єдина соціальна група, яка мала в той час право на здобуття вищої освіти. Проте духовенство намагалося вживати як у школі, так і в писемній практиці так зване язичіє — штучну книжну мову, що була справжньою мішаниною церковнослов'янських, польських, російських і українських слів. Представники духовенства свідомо уникали вживання народної мови, уважаючи її надто низькою та грубою для літератури. Тому в Галичині фактично панувала польська культура, яку активно підтримували уніатські священики.

Усе ж ідеї національного відродження починають поступово утверджуватися й на західноукраїнських землях. З часом і тут з'явилися передові люди, які стали відверто боронити українські національні інтереси, їх поява була тісно пов'язана з діяльністю культурно-освітнього гуртка в Перемишлі, заснованого в 20-30-х pp. XIX ст. Його учасники цікавилися вітчизняною історією, життям народу, його мовою, фольклором. Серед них особливо виділявся Іван Могильницький, який у своїх «Граматиці» та «Відомостях о руськім язиці» переконливо доводив, що українська мова є окремою, реальною східнослов'янською мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях.

Свідомо ставши на національний ґрунт, члени перемишльського гуртка в цілому й далі дотримувалися застарілих мовних традицій, намагаючись «очищувати» народну мову й наближати її до старої книжної. Їхня діяльність пробудила інтерес передових діячів до національної спадщини та мови не тільки в Галичині, а й в інших західноукраїнських краях. Патріотично налаштовані представники духовенства пізніше з'являються на Закарпатті (І. Базилович, М. Лучкай) та Буковині (І. Велігорський).

Персоналії

Іван Могильницький (1777-1831)

Український учений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один з провісників національного відродження в Галичині. Закінчив богословський факультет Львівського університету. З 1800 року був парафіяльним священиком в с. Дроздовичах (Самбірщина). Згодом займав різні пости в управлінні Перемишльської греко-католицької єпархії. Відаючи шкільництвом, спричинився до заснування великої кількості народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них низку підручників: «Буквар словеноруського язика» (1816, 1817, 1819, 1826 та 1827 pp.), «Правила школьнії» (1817), «Повинності підданих куїх монарсі» (1817 і 1827 pp.), «Наука християнська» (1817) і «Катехізис малий» (1817). Був ініціатором заснування в Перемишлі та першим ректором дяко-вчительського інституту. Заснував 1816 року й керував першим у Галичині освітнім товариством священиків. Домагався викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Для кращої аргументації уклав «Граматику язика словеноруського» (1823) — першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї — наукову працю «Відомість о руськім язиці» (1829, 1837 та 1848 pp.), у якій спростував поширені в той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської. Помер 1831 року.

Персоналії

Михайло Лучкай (1789-1843)

Український мовознавець, фольклорист та історик, народився у Великих Лучках на Мукачівщині. Гімназійну освіту здобув в Ужгороді та Великому Варадині (тепер Румунія), у 1812—1816 pp. студіював у духовній семінарії (конквіті) у Відні, відвідував лекції в університеті. Навчався у відомих славістів В. Копітара та Й. Добровського. У 1816-1817 pp. був священиком у ,с. Великих Лучках, у 1817 — 1827 pp. — бібліотекарем, архіваріусом та керівником консисторії Мукачівського єпархіального управління, директором міської школи в Ужгороді. У 1829 році виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в м. Лукка. У 1830 роиі повернувся на Закарпаття, у 1830—1843 pp. був священиком в Ужгороді. М. Лучкай, прослуживши тривалий час єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкуванню парафіяльних шкіл на території єпархії. Видав у Відні латинською мовою «Граматику слов'яно-руську» (1830) — першу на Закарпатті українську граматику з широким використанням народнорозмовної мови та фольклору. Виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. Написав латинською мовою шеститомну «Історію карпатських русинів», з якої вийшли друком тільки два томи. Перші 4 томи в перекладі українською мовою опубліковано в Пряшеві в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (1983—1991 pp.). М. Лучкай є автором твору «Церковні бесіди на всі неділі року» (1831 рік). Помер 1843 року. (За «Довідником з історії України»)

«Руська трійця»

Справжнє українське національне відродження в Західній Україні почалося в 30-х pp. XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які в цей час активно поширювалися серед чехів і поляків. Цьому сприяло також ознайомлення галицької молоді з найкращими творами нової української літератури, етнографічними та історичними виданнями, що з'явилися на українських землях, які входили до складу Російської імперії.

Зачинателями національного відродження в Західній Україні стали вихованці львівської духовної семінарії, учасники гуртка «Руська трійця» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький.

Ще в шкільні роки вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Росії розгорнули активну роботу, спрямовану на формування патріотичного національного руху в Галичині. Засновники «Трійці» вважали своїм головним завданням за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти усвідомити «гідність свою і свою силу». Цим вони прагнули підтримати й розвинути на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України.

Найбільшим досягненням гуртка «Руська трійця» було видання 1837року в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», яким західні українці фактично вперше в нову добу заявили про свою національну гідність.

Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького з львівської семінарії «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була марною, вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині, її патріотичні ідеї все більше оволодівали умами, запалювали серця молодих галичан.

Джерела

Зі спогадів І. Франка про М. Шашкевича Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві, так і в житті.

Душею і головним ідейним натхненником гуртка був Маркіян Шашкевич. У 1833 році він склав перший альма-нах віршів, написаних українською мовою, а через два роки опублікував широковідому оду «Голос галичан». Водночас він підготував до друку збірник «Зоря», який містив на-родні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Проте цензура заборонила його публікацію.

Джерела

Яків Головацький про враження, справлене альманахом «Русалка Дністровая» на галицьке громадянство Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й отворила очі кожному письменному чоловікові, у якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповняти.

«Азбучна війна» («Азбучна завірюха»)

У 1834 році філолог Й. Лозинський виступив з планом заміни кириличної азбуки латинським шрифтом, що стало початком так званої «Азбучної війни», або «Азбучної завірюхи».

Пропозиція введення латинки для українського правопису, виплекана австрійськими й польськими чинниками, викликала рішучий протест з боку членів «Руської трійці». У боротьбі проти намагань австро-угорських урядових кіл упровадити латинку для української орфографічної системи їх підтримала більшість населення Галичини. Спроби намісника Галичини і Лодомерії польського графа А. Голуховського в 1859 році законодавчим шляхом запровадити латинський алфавіт викликали широкі протести українського населення цих земель. Вимоги громадськості, підтримані відомими славістами П. Шафариком і Ф. Міклошичем, примусили австрійський уряд у 1861 році скасувати попередні розпорядження, які стосувалися українського правопису, та відмовитися від намагань латинізувати українську писемність.

Персоналії

Йосип Лозинський (1807-1889)

Український учений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження, народився в с. Гурку (Вурку) біля Перемишля (тепер Польща). У 1830 році закінчив богословський факультет Львівського університету, після чого був священиком у селах Ліски, Радохинці, Медиці та в Яворові. Одним з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві, написав польською мовою «Граматику руської (малоруської) мови» (1845 рік) та рукописний «Буквар» (1838 рік). Пропонував запровадити в українську писемну практику латинський алфавіт, із цією метою видав латинкою в 1835 році збірку пісень та весільних обрядів «Руське весілля». Однак, зазнавши критики, переглянув свою позицію, відмовився від помилкового погляду на перспективи розвитку української літератури в складі польської й визнав для Галичини провідну роль культури Наддніпрянської України. У 1848 році був заступником голови Перемишльської руської ради, учасником Першого з'їзду української інтелігенції у Львові. У 1850-х pp. боронив народну мову й фонетичний правопис, але в 1860-х pp. перейшов на москвофільські позиції.

Павел-Йозеф Шафарик (1795-1861)

Чеський і словацький філолог, історик, етнограф, видатний славіст, діяч чеського й словацького національного відродження. У 1819—1833 pp. працював учителем і директором гімназії у м. Нові Сад. У 1834—1835 pp. редагував журнал «Свєтозор», а в 1838— 1843 pp. — «Часопис чеського музею». З 1841 року був хранителем, а з 1848 — директором бібліотеки Празького університету. У 1848 році виступив одним з організаторів Слов'янського з'їзду в Празі, у якому взяли участь представники українських організацій Галичини. Був основоположником багатьох галузей славістики. Основні його наукові праці: «Історія слов'янської мови та літератури за всіма наріччями» (1826 рік), «Про походження слов'ян» (1828 рік), «Слов'янські старожитності» (томи 1—2, 1836—1837 pp.), «Слов'янська етнографія» (1842 рік). У цих творах досліджував етногенез слов'янських народів, їхні мови, фольклор та історію. Був одним з перших європейських учених, який науково й об'єктивно визначив територію та етнічні межі українського народу, обґрунтував самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що в той час набувало значення захисту національної ідентичності українців. Підтримував широкі зв'язки з ученими й діячами культур слов'янських та інших країн, зокрема з українцями Й. Бодянським, І. Вагилевичем, Я. Головацьким, М. Максимовичем, І. Срезневським. Т. Шевченко присвятив йому свою поему «Єретик». Помер 1861 року і похований у Празі.

(За «Довідником з історії України»)

Революційні події 1848—1849 pp. на західноукраїнських землях

На початку 1848 року в низці європейських країн розпочалися буржуазно-демократичні революції. їхньою невід'ємною складовою частиною стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи. Через цю національно-визвольну боротьбу революцію 1848 року називають «Весною народів».

Не оминули революційні події й Австрійську імперію. Під їхнім потужним впливом тут відбулися радикальні зміни в усіх сферах життя. Наляканий революцією імператор Фердинанд був змушений проголосити в Австрії конституцію та демократичні свободи.

Ці позитивні зрушення сприяли активізації національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Першими відреагували на них ліпше організовані поляки. Вони відразу надіслали австрійському імператорові петицію, закликаючи його до ще більшої лібералізації та надання польському населенню в Галичині широких політичних прав. При цьому поляки повністю ігнорували наявність у краї українців. 13 квітня 1848 року керівництво польського визвольного руху проголосило утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цього керівного органу полягала у відродженні Польщі в кордонах 1772 року та надання їй статусу автономії в складі Австрійської імперії. Такі плани, зрозуміло, позбавляли українців Правобережжя й Західної України права на вільний самостійний національний розвиток.

Для консолідації українських патріотичних сил та організації боротьби за свої права представники українських демократичних кіл Галичини 2 травня 1848 року утворили у Львові Головну руську раду, яка стала першою українською політичною організацією. її головою обрано перемишльського єпископа Григорія Якимовича. Головна руська рада виступила з декларацією національної єдності українського народу на всіх заселених українцями територіях, як в Австро-Угорщині, так і в Росії.

Головна руська рада:

• очолила політичне керівництво українським національним рухом у Галичині;

• почала видавати свій друкований орган — газету «Зоря галицька»;

• звернулася до австрійського уряду з конкретними політичними й культурними вимогами українського народу.

За прикладом Головної руської ради в містах і селах краю виникло близько 50 місцевих рад, до яких увійшли представники українських демократичних верств. Завдяки цьому революційний рух поширився і на провінцію.

У жовтні 1848 року у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд західноукраїнських діячів науки й культури. У його роботі взяли участь 118 осіб. Серед першорядних Собор руських учених розв'язував питання про можливість і необхідність використання на галицьких землях української мови. У доповіді Якова Головацького наголошувалося, що українська мова є єдиною і спільною мовою як у Західній, так і в Східній Україні, вона є мовою одного народу, насильницьки розділеного державними кордонами двох імперій. Тому граматика української літературної мови та її абетка мають бути спільними на всій території України.

Собор схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу впровадження рідної мови в усіх школах. У рішенні також була підтримана вимога поділу «Королівства Галичини і Лодомерії» на два краї: український та польський.

Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Наприкінці 1848 року відповідно до цісарського декрету у Львівському університеті була відкрита кафедра української мови й літератури, професором якої призначено Я. Головацького.

У липні 1848 року розпочав свою роботу перший австрійський парламент. Серед 383 депутатів було 39 українців, які в парламенті поставили вимоги про поділ провінції на дві частини та безплатне скасування кріпацтва в краї.

Коли революція поступово пішла на спад, розпочався активний наступ реакції, унаслідок якого консервативні сили імперії швидко відновили втрачені раніше позиції. Уже в березні 1849 року був розпущений австрійський парламент, невдовзі скасовано демократичну конституцію, а замість неї Франц-Йосиф І подарував народові нову — антидемократичну, яка істотно обмежувала права громадян і парламенту на користь влади.

У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, у 1851 році Головна руська рада була розпущена.

Незважаючи на поразку, революція 1848-1849 pp. мала важливе значення для населення західноукраїнських земель. Головним її здобутком, безумовно, стала активізація національно-визвольної боротьби українців, підвищення рівня їхньої національної самосвідомості, створення першої власної політичної організації.

Українська культура в першій половині XIX ст.

Розвиток історичної науки

Усупереч колонізаторській, русифікаторській політиці російського уряду, ідеї національного відродження поступово, але невпинно охоплювали українські землі, що перебували в складі Росії. Важливими подіями на цьому складному шляху стало відкриття університетів у Харкові (1805 рік) та в Києві (1834 рік). У цей час у Харкові виходить друком популярний часопис «Украинский вестник», а в Києві з ініціативи першого ректора новоствореного університету, історика та етнографа М. Максимовича створюється Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, у роботі якої брали активну участь М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлинський. Завдяки діяльності комісії 1852 року засновано Київський центральний архів, що став головною джерельною базою для вивчення вітчизняної історії.Величезну роль у розвитку української історичної науки в зазначений період відіграли історики-народники: М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш, А. Скальковський. У своїх працях вони дослідили історичний шлях українського народу, розкрили негативні наслідки входження України до складу Росії, боролися проти представників шовіністичної польської та російської історіографії.

Література та мовознавство

На початку XIX ст. панівні кола як Російської, так і Австрійської імперії, щоб повністю денаціоналізувати український народ, усіма засобами намагалися знищити його першооснову — рідну мову. Російський царизм заборонив навчання українською мовою, усілякого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос. Усупереч цим шовіністичним намаганням, представники національно-свідомої української інтелігенції наполегливо боролися за збереження й дальший розвиток народних традицій. Велику роботу в цьому напрямку проводили М. Максимович, І. Срезневський, О. Павловський та ін.

Аналогічні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях, що перебували в складі Австрійської імперії. У цей час першу в Галичині граматику української мови підготував І. Могильницький. Його дослідження підтримав професор Львівського університету І. Лавринський, який уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, здійснив переклад польською мовою «Повісті временних літ».

Провідна роль у відродженні й розвитку рідної мови, духовних засад українського національно-визвольного руху, вітчизняної культури, безсумнівно, належить Тарасові Шевченку. Його поетична збірка «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та інші твори стали справді епохальним явищем. Важко знайти інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою мірою віддзеркалювали національну ідею, ментальність і духовний світ українського народу.

Окрім Т. Шевченка, величезну роль у розвитку української мови та літератури в першій половині XIX ст. відіграли І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843)

Письменник, громадський діяч. Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812 р.), у виданні першого в Україні журналу «Украинский вестник» (1816—1817). Один із засновників жанру соціально-побутової комедії в українській драматургії (п'єси «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»), Своєю творчістю сприяв формуванню нової української літератури та літературної мови.

Театр

У першій половині XIX ст. виникають перші професійні театри в Києві, Полтаві, Харкові. У Полтаві величезну популярність мав театр, де виступала аматорська трупа на чолі з І. Котляревським. У 1819 році саме тут були поставлені «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник».

У с. Кобинці був створений аматорський театр, яким керував батько Миколи Гоголя Василь Гоголь-Яновський. У театрах України в цей час працювали такі видатні актори, як М. Щепкін та К. Соленик.

Музика

У музичному мистецтві України, як і в попередній період, жили культурні традиції минулого, їх дбайливо зберігали й передавали кобзарі, бандуристи, лірники, серед яких найвідомішими були О. Вересай, І. Крюковський,А. Шут.

Поряд з народною поступово зароджується й розвивається українська симфонічна музика. Саме на основі народних пісень, майстерно оброблених композитором М. Овсянико-Куликовським, була створена симфонія, з якою він виступив 1809 року в Одесі з нагоди відкриття місцевого театру.

Незабутньою подією в музичному житті України в XIX ст. стала поява першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яку написав відомий співак і композитор С. Гулак-Артемовський. У цей період в Галичині плідно працював М. Вербицький — автор 12 оркестрових рапсодій на українські теми, кількох оперет і багатьох композицій для хору. Саме він написав 1863 року музику до широковідомого народного гімну «Ще не вмерла Україна», який нині є гімном Української держави.

Михайло Вербицький (1815-1870)

Український композитор, хоровий диригент, священик, народився в с. Улючі недалеко від Перемишля (тепер Польща). Середню та музичну освіту здобув у Перемишлі та у Львові. Згодом викладав співи у школах, керував хором Ставропігійного інституту у Львові. З 1852 року був священиком у с Млинах (тепер територія Польщі), де й помер у 1870 році.

Був одним з перших композиторів-професіоналів у Галичині, автором хорових, вокальних, інструментальних творів, серед яких оперети «Гриць Мазниця» і «Школяр на мандрівці», мелодрама «Підгоряни», хори «Заповіт», «Поклін», «Думка», 12 симфоній-увертюр (1855—1865 pp.), солоспіви, 2 полонези, вальс, 36 релігійних композицій та ін. У 1863 році написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». Цей твір пізніше став Державним Гімном України. (За «Довідником з історії України»)

Образотворче мистецтво

На Наддніпрянщині в цю добу образотворче мистецтво розвивалося в тісній взаємодії і взаємозбагаченні з передовим мистецтвом російського народу. Багато відомих російських художників (М. Іванов, О. Кунавін, В. Тропінін та ін.) часто працювали в Україні, використовуючи у своїх картинах українську тематику та вносячи в українське образотворче мистецтво нові прийоми зображення дійсності. Водночас чимало вихідців з України (В. Боровиковський, І. Сошенко,А. Мокрицький та ін.) працювали в Росії, розвиваючи там образотворче мистецтво. Значний вплив на український живопис справляла Петербурзька академія мистецтв, твори її випускників — Д. Безперечного, К. Павлова, Т. Шевченка та інших — сприяли утвердженню реалістичного напрямку в мистецтві.

Архітектура

Розвиток української архітектури першої половини XIX ст. визначили загальні класичні канони й прийоми західноєвропейської архітектури. Окрасою Києва цього періоду стали будинки міського театру (арх. А. Меленський), університету та інституту шляхетних дівчат (арх. О. Беретті), Одеси — будинок театру (арх. Тома де Томон). У Харкові була споруджена дзвіниця Успенського собору (арх. С. Васильєв), у Львові Старий театр (нині — ім. М. Заньковецької, арх. А. Пихля та Я. Зальцман).

З посиленням кріпосництва в сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури, яскравими зразками якого стали палаци К. Розумовського в Батурині, маєток Ґалаґанів у Сокиринцях (на Чернігівщині). У садово-архітектурному мистецтві відбувся перехід від регулярного планування до ландшафтних пейзажних парків. Наприклад, в Умані в маєтку графів Потоцьких на честь дружини графа Фелікса Щенсного-Потоцького Софії закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях Білої Церкви, у долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Як бачимо, українська культура першої половини XIX ст. розвивалася в складних соціальних, економічних і політичних умовах. Незважаючи на це, вона збагачувалася новими досягненнями, ставала ближчою до людини, її духовних потреб.

Саме культура виступала однією з рушійних сил у боротьбі українського народу за соціальну свободу й національне визволення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Україна у боротьбі за свою державність першої половини ХХ ст. (УНР, гетьманат Скоропадського, Директорія, Отаманщина)

Державний переворот 29 квітня 1918 р.

П. Скоропадський

Мал. 1. П. Скоропадський.

29 квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута. Тоді ж на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України. Замість Української Народної Республіки була створена Українська Держава. 29 квітня в Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочисту молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та інших посадовців звільнили, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму.  До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки. Суть гетьманського перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим.

Мал. 2. Молебень на Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. Київ, 1918 рік.

Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського

Ф. Лизогуб

Мал. 3. Ф. Лизогуб.

Гетьманом було сформовано новий уряд, який отримав назву Рада міністрів. Він складався з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ – Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти – відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному – партії кадетів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух.  Крім того, було повернуто попереднім власникам їхні націоналізовані раніше підприємства. У липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи». Фактично в державі було відновлене поміщицьке землеволодіння. Також, П. Скоропадський здійснив спробу створити національну армію, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув відродити і козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. В Українські Державі  були обмежені демократичні права і свободи. Переслідувань зазнали більшовики, представники інших лівих партій, а також анархісти. Значних успіхів гетьманат досяг у національно-культурній політиці.

В. Вернадський

Мал. 4. В. Вернадський.

Були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти: поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150; був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України; відкрилися нові українські університети: у Києві і Кам'янець-Подільському; в університетах Києва, Харкова та Одеси почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права. 27 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія Наук. Її президентом був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо. За П. Скоропадського відбулося утворення української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Одним із головних завдань уряду гетьманату була боротьба за міжнародне визнання Української Держави. П. Скоропадський домігся дипломатичного союзу із Німеччиною, а також встановлення дипломатичних відносин з 30 країнами.

Карта ЗУНР та Української Держави

Мал. 5. Карта ЗУНР та Української Держави

 12 червня 1918 р. було підписано перемир'я з Радянською Росією. Активно велася дипломатична боротьба з метою повернення усіх українських земель під лону Української Держави. Але  Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську Державу. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дії нового уряду дали могутній імпульс розвитку української культури. Крім того, значних успіхів Українська Держава досягла на міжнародній арені. Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхнули від нього селянство, національну інтелігенцію та робітників. Крім того, поразка Німеччини у Першій світовій війні позбавила гетьманську державу опори та гаранта стабільності.

Прихід до влади Директорії

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. У травні 1918 р. відбулося створення Українського національно-державного союзу (УНДС) на чолі з П. Ніковським, до складу якого увійшли партії та організації соціалістичного спрямування. Вони засудили політику гетьмана як антинародну та антиукраїнську. У серпні УНДС було перетворено на Український національний союз (УНС) створений, головою якого з 18 вересня став В. Винниченко. Союз ставив собі за мету скинути гетьманську владу. 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання УНС. На ньому було створено п’яти осібний тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію, яку очолив соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Представником Селянської спілки в Директорії став Ф. Швець. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко.  15 листопада 1918 р. члени Директорії виїхали у Білу Церкву – місце розташування своєї основної військової сили – січових стрільців. Днем раніше туди прибув С. Петлюра і очолив бойові дії проти Гетьманщини. 16 листопада відділи січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. 18 листопада відбувся бій під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, в ході якого стрільці розгромили полки П. Скоропадського. 21 листопада республіканські війська розпочали облогу Києва. На бік Директорії масово почав приставати народ. Загальна чисельність військових з’єднань Директорії у грудні 1918 р. становила понад 100 тис. осіб. Наприкінці листопада – початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України. Після того, як Директорія уклала угоду про нейтралітет з командуванням німецьких військ в Україні, 12 грудня 1918 р. частини армії УНР розпочали загальний штурм Києва. У результаті дводенних боїв загони січових стрільців і Дніпровська дивізія здобули місто. 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. 18 грудня Директорія прибула до Києва. Проте, слід відзначити що єдності в керівному органі держави не було. В. Винниченко і С. Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства намагалися проводити самостійну політику. Обидва українські соціал-демократи та прихильники незалежної України, мали різні погляди щодо шляхів досягнення кінцевої мети. В. Винниченко виступав за утворення радянських органів влади, за одночасне вирішення національних і соціальних завдань, був поборником союзу з більшовицькою Росією, С. Петлюра хотів розбудувати українську республіку через парламентську демократію, покладав надії на порозуміння з Антантою.

В. Винниченко

С. Петлюра

Мал. 7. В. Винниченко.

Мал. 8. С. Петлюра.

Діяльність Директорії

В. Чехівський

Мал. 9. В. Чехівський.

26 грудня 1918 р. Директорія проголосила свою Декларацію, яка стала програмним документом. В ній проголошувалася ліквідація режиму П. Скоропадського, скасування законів, запроваджених його урядом, відновлення незалежної Української Народної Республіки, дії всіх законів Центральної Ради, проведення виборів до Трудового Конгресу України, якому належатиме вища законодавча влада в країні. Також, Декларація скасовувала приватну власність на землю, однак не уточнювала, коли селянство її отримає. Того ж 26 грудня було створено перший уряд Директорії УНР – Раду Народних Міністрів, яку очолив лівий соціал-демократ Володимир Чехівський. На місцях були створені місцеві органи – трудові ради. Було прийнято постанову про негайне звільнення всіх призначених при Скоропадському чиновників, про підвищення зарплати державним службовцям, вчителям УНР. 5 січня 1919 р. видано закон про вибори депутатів до Трудового Конгресу України. Населення мало обирати їх без поміщиків і капіталістів, адвокатів лікарів, професорів. Директорія та її уряд мали намір установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Згідно з інструкцією про вибори до Трудового Конгресу можна було обирати громадян віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та національної приналежності. 23 січня 1919 р. почалося засідання Трудового Конгресу. На цей форум прибули 400 депутатів, з них 36 від західноукраїнських земель. Напередодні відкриття Конгресу сталася визначна подія в історії відновлення соборності українських земель. 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві відбувся урочистий Акт злуки – об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу. Наступного дня Конгрес ратифікував «Універсал Соборності», ЗУНР перетворилася на Західну область УНР (ЗО УНР). УНР зобов’язувалася надавати ЗО УНР військову допомогу в боротьбі з польською агресією. Голова національної ради ЗУНР Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії. Підписання Акту злуки було вагомим успіхом Директорії в згуртуванні українців і розбудові держави. Трудовий Конгрес ухвалив Закон «Про форму влади в Україні», за яким вся влада належала Директорії. Розпочалась революційна перебудова всіх структур гетьманської держави, однак діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. У результаті жодне соціально-економічне питання, про необхідність розв’язання якого заявляла Директорія, не було втілено в життя.  Непослідовність курсу Директорії проявилася і в аграрній політиці. 8 січня 1919 р. Директорія затвердила закон «Про землю в УНР», який скасовував приватну власність на землю і оголошував її «добром народу». Закон передбачав вилучення землі у поміщиків, церкви, монастирів без викупу і розподіл її серед малоземельних і безземельних селян. Не підлягали розподілу землі підданих чужоземних держав. Цей пункт викликав значне невдоволення українського селянства, оскільки польські поміщики, які на Правобережжі мали великі землеволодіння, оголошували себе підданими інших країн. Нездоланною перешкодою для аграрних перетворень стало те, що Україна перебувала в стані війни на декілька фронтів. На заході стояли польські війська, на сході та півночі – радянські, на південному сході – російські білогвардійці А. Денікіна, на півдні – в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – війська французькі. В уряді Директорії бракувало єдності. В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал виступали за союз з радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С. Петлюра та група, яка його підтримувала, шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики. За таких умов Директорія втрачала контроль над ситуацією в Україні. Швидко звужувалася її соціальна база.

 

 Друга війна радянської Росії проти Директорії

Г. П`ятаков

Мал. 10. Г. П`ятаков.

Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918 р. в Москві утворилася Рада українського фронту – В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін та В. Затонський. У розпорядження Ради передавали все нові військові частини. Одночасно за рішенням ЦК РКП (б) було утворено 28 листопада 1919 р. маріонетковий радянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. Уряд Української Народної Республіки 31 грудня 1918 р., 3, 4 і 6 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви, але натомість отримав відповідь у такому форматі: що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська України – української радянської влади і Директорії. 3 січня 1919 р. війська УНР змушені були залишити Харків і туди переїхали з Росії ЦК КП (б) У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну РСФРР. Незважаючи на впертий опір українських республіканських військ, радянські війська 19 січня захопили Полтаву. Скориставшись допомогою отаманів Н. Махна і Д. Терпила, які перейшли на їхній бік, зайняли майже всю Лівобережну Україну. Далі воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили в Київ. Директорія і уряд УНР, залишивши Київ, переїхали до Вінниці й відтоді часто змінювали місце свого перебування. 6 лютого 1919 р. на вимогу Антанти з Директорії вийшов В. Винниченко, який виїхав до Відня. З цього часу Директорію очолював С. Петлюра, але ситуація була вкрай складною. Антанта не надала бажаної підтримки, якої хотів головний отаман. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову було встановлено радянську владу.

ЗУНР

18 жовтня 1918 р. українські парламентарії з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи утворили у Львові Українську Національну Раду (УНР). Наступного дня вона оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдину Українську державу. Тим часом, ще у вересні 1918 р. молоді українські офіцери утворили Центральний Військовий комітет. 30 жовтня він почав працювати як штаб з підготовки повстання. Очолив його Дмитро Вітовський. Хоча УНР виступала проти збройного характеру розв’язання проблеми, але молоде офіцерство було налаштоване радикально. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. 1 листопада Українська Національна Рада перебрала до своїх рук владу в багатьох містах Східної Галичини. Того ж дня представники австрійських властей у Львові погодилися нарешті на передачу влади УНР. 5 листопада 1918 р. УНР звернулася з маніфестом до населення краю, в якому проголошувалися загальне виборче право, встановлення 8-годинного робочого дня, рівність усіх громадян перед законом, курс на аграрну реформу. 9 листопада 1918 р. вона утворила уряд – Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький. 13 листопада 1918 р. УНР ухвалила «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Ця дата стала днем проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Її президентом став Євген Петрушевич.

К. Левицький

Є. Петрушевич

Мал. 11. К. Левицький.

Мал. 12. Є. Петрушевич.

 

Мал. 13. Є. Петрушевич та члени його уряду, 1918 р.

Територія ЗУНР охоплювала Східну Галичину, Буковину і Закарпаття. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому полі, повернутий у праву сторону, прапор – синьо-жовтий. У законі відзначалось, що носієм суверенітету є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами без різниці статі на основі загального, рівного, прямого таємного виборчого права за пропорційною системою виборів. Найвищим органом влади – парламентом мали стати Установчі збори, а до їхнього обрання функції парламенту мала виконувати Українська Національна Рада, уряду – Державний Секретаріат. Він почав затверджувати органи державного управління в повітах, містах і селах, визначив їхні функції та обов’язки. Центральні органи ЗУНР декілька разів змінювали центри свого розташування. З 18 жовтня і до 21 листопада 1918 р. УНР перебувала у Львові. Із втратою Львова (після 22 листопада) Національна Рада і уряд аж до кінця грудня розміщалися у Тернополі, після цього – в Станіславові (до 26 травня 1919 р.) Майже одночасно з переїздом уряду до Станіславова відбулася його реорганізація. Головою Державного Секретаріату замість Костя Левицького став Сидір Голубович. Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, йшла велика державотворча робота у певних галузях суспільного, культурного й економічного життя, що мала загальнореспубліканський характер. Розпочалася перебудова системи народної освіти. Публічні школи оголошено державними, а вчителів – державними службовцями, за рішенням освітніх органів дозволялося засновувати приватні школи. 15 лютого 1919 р. затверджено Закон про мову, відповідно до якого українська стала державною мовою. Разом з тим за національними меншинами закріплювалось право «уживати як усно, так і в письмі їх рідні мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами», їм гарантувалося право вільно користуватися рідною мовою, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодику, книги тощо. Українська Національна Рада 12 квітня 1919 р. прийняла закон про запровадження 8-годинного робочого дня. Квітня 1919 р. був прийнятий Закон про землю. Передбачалося наділення землею тих селян що не мали її необхідного мінімуму для існування. Передусім при розділі землі вимагалося наділяти землею солдат. Однак, у законі не було сказано, чи в процесі конфіскації земель відбуватиметься відшкодування їхнім попереднім власникам. В законі також не сказано, за плату чи без неї будуть наділяти землею нових власників. Це теж мав вирішити Сейм. Заборонялося самовільно захоплювати і ділити відчужені землі: порушників карали шести місячним ув’язненням або штрафом 10 тис. корон. Одразу ж після проголошення ЗУНР почалася українсько-польська війна. Тиск, ворогів спонукало уряд ЗУНР звернутися по допомогу до наддніпрянських братів. У Фастові 1 грудня було укладено «передвступний договір» про «злуку обох Українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 р. УНРада на своєму першому засіданні у Станіславові затвердила «передвступний договір», прийняла ухвалу про Злуку і доручила уряду – Державному Секретаріату ЗУНР завершити офіційне укладення договору в Києві. 22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу – Українську Народну Республіку – Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці проголошено Злуку українських земель та утворення Єдиної незалежної соборної української держави. Трудовий Конгрес України у Києві 23 січня 1919 р. затвердив об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. ЗУНР дістала офіційну назву – Західна Область УНР (ЗО УНР). До складу Директорії УНР було введено Президента УНР Є. Петрушевича. Але через воєнний стан практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє.

Українсько-польська війна 1918–1919 рр.

Державне будівництво ЗУНР, яке розпочалося на початку листопада 1918 р., було загальмоване агресією проти ЗУНР, яку почала Польща. Польське керівництво вважало, що має «історичне право на Східну Галичину» і тому не визнало влади ЗУНР. У своєму прагненні заволодіти Східною Галичиною новопостала Польща сконсолідувалася й отримала підтримку з боку Великобританії та Франції. Отож 1 листопада 1918 р. проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч. Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади були підняті і в інших західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) вислав із Кракова на допомогу повсталим польським підрозділам у Львові додаткові значні військові частини під командуванням майора Ю. Стахевича.  11 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль, через який польське командування згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У середині листопада 1918 з Кракова до польських заколотників у Львові надійшла військова допомога,  що дало можливість полякам 2 листопада 1918 встановити контроль над містом. Українські частини були змушені відступити на лінію Підбірці – Лисиничі – Винники – Чижки. Поступово воєнні дії набули масштабного характеру і перенеслись на інші місцевості Галичини і Волині. У ході воєнних операцій з початком війни було  створено Українську Галицьку Армію (УГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації. Військові сили, що налічували бл. 100 тис. чол., були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено Начальну команду УГА. Українська Галицька армія у грудні 1918 р. – січні 1919 р. вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція 1919, внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізничною лінією Львів–Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р. Сян. Успішно розпочата операція була зупинена 25 лютого 1919 на вимогу Найвищої Ради держав Антанти. Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським командуванням та місією країн Антанти. Місія генерала Ж. Бертельмі вимагала негайно припинити воєнні дії й установити демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею від Кам’янки-Стркмилової до Дрогобича та Турки так, що Львів і Дрогобицький район залишалися за поляками. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертельмі, і  2 березня воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. Скориставшись перемир'ям, польська сторона стягла в районі бойових дій значні підкріплення у середині березня 1919 завершила операцію з деблокування Львова. У травні 1919 р. до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом генерала Л. Боти, яка запропонувала нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. Польське командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії генерал Ю. Галлера 15 травня 1919 р. розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Українська Галицька Армія змушена була відходити на схід. У кінці травня 1919 румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене було відвести головні сили до річки Збруч. Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням генерала О. Грекова 7 червня 1919 р. розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків – Львів (Чортківська офензива). Українським військам вдалося потіснити польську армію на лінію Дністер – Гнила Липа – Перемишляни – Підкамінь. Проте 25 червня 1919 р. на Паризькій конференції представники Антанти визнали право Польщі на окупацію Східної Галичини. Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та військовому спорядженні. 28 червня 1919 р. польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і 16–17 липня 1919 р. частини УГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21 листопада 1919 р. затверджено статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу (однак ця умова не виконувалася). 14 березня 1923 р.  Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини і Західної Волині до Польщі. В той же час 10 вересня 1919 р., за Сен-Жерменським договором, відбувся перехід Північної Буковини до складу Румунії, а Закарпаття до Чехословаччини. 

 Політика радянської влади в Україні протягом  1919 р.

Наприкінці листопада 1918 р. на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 29 листопада Маніфест уряду проголосив відновлення влади рад в Україні. 6 січня 1919 р. назва Українська Народна Республіка була замінена на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 29 січня 1919 р. було прийнято рішення про перейменування Тимчасового робітничо-селянського уряду на Раду Народних Комісарів.  Створювалися органи придушення опору противників радянської влади – Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція, а також революційні й військово-революційні комітети. Проте більшовики не поспішали передавати владу виборним органам – радам. 6 березня 1919 р. у Харкові розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. На з’їзді обговорювалися такі питання, як стан армії, продовольче і земельне питання, проект Конституції УСРР. З кожного з обговорюваних питань прийняті відповідні ухвали. Згідно Конституції УРСР 1919 р., що була прийнята на ІІІ з’їзді Рад, єдиними органами влади в Україні визнавалися ради, які мали вертикальну структуру. Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого було обрано Григорія Петровського (1919–1938 рр.). ВУЦВК мав формувати уряд – Раду Народних Комісарів (РНК), очолив Християн Раковський (1919–1923 рр.), збройні сили, визначати зовнішньополітичний курс та напрямки розвитку економіки, а також кордони держави.

Г. Петровський

Х. Раковський

Мал. 15. Г. Петровський.

Мал. 16. Х. Раковський.

Крім того, на з'їзді було проголошено курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату». Йшлося про насильницьке ламання існуючої в Україні економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Так, на українських землях почалася політика «воєнного комунізму», яка передбачала тотальне державне регулювання економіки та суспільного життя. Почалося одержавлення фінансів, транспорту, системи зв’язку. Проводилися націоналізація підприємств важкої, середньої та дрібної промисловості, встановлювався державний контроль за виробництвом, вводилася загальна трудова повинність, мілітаризація праці тощо. Заборонялася та ліквідовувалася вільна торгівля, товарно-грошові відносини, введено прямий товарообіг, встановлено тверді ціни на товари, скасовувалася платня за житло, комунальні послуги, транспорт, вводилася карткова система постачання міського населення. Не кращим було становище і в аграрній сфері. Уряд УСРР конфіскував нетрудові землеволодіння: поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн. десятин землі. Лише частину її одержала селянська біднота – дещо 5 млн. десятин найменш родючих і придатних до господарювання земель. Приблизно 2,5 млн. десятин залишалася для радгоспів, належали цукровим, винокурним, кінним та іншим господарствам.  Решта 7 млн. десятин вважалися лишками земель заможного селянства. Їх також передбачалося  передати для поділу, але в умовах 1919 р. цього не встигли зробити.  На території України, як і в Радянській Росії, оголошувалася державна монополія на найважливіші продовольчі товари: хліб, цукор, чай, сіль та ін. Цими продуктами розпоряджалися лише державні органи. Вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі. На практиці ж часто забирали майже весь хліб без будь-якого відшкодування. Заборонялася також приватна торгівля продуктами харчуваннями. Селяни чинили опір такій політиці, проте радянська влада використовувала силу. Були створені продзагони для вилучення продовольства. Для управління господарським життям на території республіки було утворено Українську раду народного господарства (УРНГ), яка вже у червні 1919 р. декретом ВЦВК була об’єднана з Вищою радою народного господарства (ВРНГ) і як самостійна структура перестала існувати. Економіка України перейшла в повне і беззастережне розпорядження вищих органів влади Радянської Росії. Нововведення, які принесла із собою нова влада, викликали незадоволення серед мас населення.  Дедалі більше поширювалися антибільшовицькі настрої, які часто переростали у повстання. У квітні 1919 р. було зареєстровано 98 виступів, а вже у червні – липні – 328. Організовувалися повстанські з'єднання, котрі ставили собі за мету знищення більшовицького режиму. У середині березня відбулося повстання отамана Зеленого у Трипіллі, отамана Струка – в Чорнобилі, отамана Ангела – в Ніжині, отамана Паська – в Миргороді, отамана Чучупаки – в Холодному Яру.  10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся селянський з’їзд. На ньому делегати протестували проти насильницького запровадження комун. Їх підтримали отамани Махно, Зелений.  Більшовики вважали, що це була думка лише куркулів, а відтак визнали з’їзд антирадянським.

Н. Махно

Мал. 17. Н. Махно

9 травня 1919 р. на півдні України, в Єлисаветграді, почалося антибільшовицьке повстання, яке очолив червоний командир Н. Григор’єв. Повстанці захопили Катеринослав, Черкаси, Олександрівськ, Кременчук, Миколаїв та Херсон. Лише в кінці травня повстання Н. Григор’єва було придушене. 25 травня, скориставшись розгромом дивізії М. Григор’єва, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під впливом голови Реввійськради Л. Троцького, який у середині травня 1919 р. прибув до України, вирішила нейтралізувати 3-ю бригаду Задніпрянської дивізії під командуванням Нестора Махна. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від розправи, Н. Махно із загоном 800 осіб залишив бригаду і 19 червня перейшов на Правобережжя. Упродовж квітня – липня 1919 р. радянська влада військовою силою придушила більшість селянських повстань в Україні. Під час бойових операцій проти повсталих селян були спалені десятки сіл, введена практика взяття заручників і їх розстрілів, на деякі села накладалась грошова контрибуція. В Україні прокотилася хвиля «червоного терору», жертвами якого стали не лише поміщики, капіталісти, офіцери чи члени антирадянських партій, підпільних організацій. Серед страчених було багато безпартійних інтелігентів, священиків, службовців. 4 травня 1919 р. пленум ЦК РКП (б) ухвалив запропоновані В. Леніним рішення про військову єдність республік. 18 травня 1919 р. це рішення було схвалено на засіданні ВУЦВК. Уже 1 червня 1919 р. за участю формально незалежних держав – України, Білорусії, Латвії та Литви – вищий орган Російської Федерації – ВЦВК – на своєму засіданні схвалив декрет про об’єднання всіх радянських республік «для боротьби зі світовим імперіалізмом». Об’єднанню під керівництвом вищих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці. Таким чином, було укладено «воєнно-політичний союз» радянських республік, який звів нанівець суверенні права України і став першим кроком до формування майбутнього СРСР.

 Боротьба трьох армій (Червоної, білогвардійської, армії УНР) та денікінський режим

А. Денікін

Мал. 18. А. Денікін.

Влітку 1919 р. ц боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Навесні 1919 р. білогвардійці зуміли потіснити Червону армію в Донбасі. 19 травня денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні стала докорінно змінюватися на користь Денікіна.  Спроби зупинити денікінська війська на території України не вдалися. Форсувавши Дніпро і Захопивши Знам'янку та Черкаси, білогвардійці повели наступ у двох напрямках: північному – на Київ та південному – на Єлисаветград  – Миколаїв – Одесу. Швидкій ліквідації більшовицької влади на Правобережжі сприяли війська Директорії і ЗУНР. 17 липня Українська Галицька армія та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег Збруча. Згідно з угодою між двома урядами УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України.  Проте в об’єднаної армії узгодженості не було. Є. Петрушевич та його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею та Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним. Оточення С. Петлюри було готове до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження боротьби з Денікіним.  План воєнних дій об’єднаного командування був компромісним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси. Наступ українських армій розпочався у перші дні серпня. Червоні війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та українські підрозділи, швидко відступили. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно до міста ввійшли білогвардійці та українські війська на чолі з генералом Кравсом. Спроби порозумітися з денікінцями не були успішними. Білогвардійці, які прагнули відновити «єдину й неподільну» монархічну Росію, не погоджувалися на поступки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ з Києва до лінії Василькова. По суті справи українські війська опинилися у трикутнику смерті і змушені були вести бої з трьома силами: більшовиками, білогвардійцями та поляками. Останні поступово окупували Західну Волинь і Поділля. Першою припинила збройний опір УГА. 5 листопада вона перейшла на бік А. Денікіна. З ліквідацією галицького фронту Є. Петрушевич виїхав до Відня. Війська УНР під командуванням отамана С. Петлюри ще деякий час продовжували боротьбу з переважаючими силами. 4 грудня вони вирішили вести боротьбу партизанським способом. 6 грудня 1919 р. генерал М. Омелянович-Павленко і частина військ УНР у складі Запорізької, Волинської і Київської груп вирушили в рейд по тилах денікінської і Червоної армій. Ця подія отримала назву Перший «Зимовий похід». Рейд тривав п’ять місяців, до травня 1920 р., аж поки солдати не перейшли у занятті поляками райони. С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і про спільні дії у боротьбі з Радянською Росією. Таким чином, наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінці захищали інтереси перш за все поміщиків і підприємців, які прагнули реставрації імперських порядків. Білогвардійці прагнули знищити всі сліди існування не лише УСРР, а й УНР. Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. В Україні відновлювалося національне гноблення. Українська мова дозволялася лише к приватних навчальних закладах. Деякі українські газети й журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, впроваджувалася цензура. Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Прокотилася хвиля «білого терору», багатьох противників масово страчували та ув’язнювали. Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю.  У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Отож, економічна розруха тільки посилювалась, а народне господарство занепадало. Реакційна, шовіністична політика денікінців викликала хвилю обурення найширших мас населення України. У містах формувалося анти денікінське підпілля. Крім того, на початку липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Зафронтове бюро для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій і розгортання повстанської боротьби в тилу денікінців. Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське селянство, які дедалі частіше вдавалися до виступів. Один із таких виступів відбувся у вересні 1919 р. у селі Баштанка на Миколаївщині. Повстанці, чисельність яких швидко зросла до 4 тис., оголосили Баштанську республіку, вигнавши денікінських урядовців. Значної шкоди денікінському війську завдавали загони під командування Н. Махна. 28 вересня на засіданні Реввійськради, штабу і командирів з'єднань махновці вирішили усіма силами звільнити Катеринослав і зробити його своєю базою. За тиждень махновці захопили Кривий Ріг, Олександрівськ та Нікополь. Наприкінці жовтня під контролем махновців були великі райони Півдня, у тому числі Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Каховка та ін. В розпорядженні Н. Махна перебувало чотири корпуси, зведені в армію, яка отримала назву Революційно-повстанська армія України. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава, який утримували до початку грудня 1919 р. На звільнених махновцями територіях земля передавалася селянам, фабрики і заводи – колективам робітника. Для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя утворювались Вільні Ради. Це був анархо-комунізм – ідеал суспільного устрою махновців. Своєю боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна  сприяла перемозі більшовиків над денікінською армією. 11 жовтня радянські війська розпочали контрнаступ. 12 грудня денікінці були вибиті з Харкова, а 16 грудня вони залишили Київ. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні – лютому розгорнулися бої за Правобережжя.  У перші дні лютого більшовики увійшли в Миколаїв і Херсон, а потім в Одесу.  Практично уся Україна була очищена від денікінців. Лише Крим залишався під контролем  білогвардійців.

 Відновлення більшовицької влади в Україні

Утретє повернувшись до Києва, більшовики продовжили свою політику по насаджуванню комуністичного режиму. Але тепер, вона була дещо прихованою.  Так, 4 грудня 1919 р. відбулася VІІІ Всеросійська партконференція більшовиків, на якій було прийнято запропоновану В. Леніним резолюцію «Про радянську владу в Україні». В її першому пункті йшлося про те, що буцімто більшовики беруть на себе зобов’язання відстоювати незалежність УСРР.  А також, у документі говорилось про зміни у ставленні до української мови, яку тепер члени партії повинні нібито вивчати і навчати інших. Проте усі ці слова були справжньою фікцією. Оскільки головною метою КП(б)У було здобути більше прихильників  та як найшвидше радянізувати Україну та підкорити її центральному апарату у Москві. Виступаючи перед агітаторами-комуністами, які направлялися на початку 1920 р. в Україну, Л. Троцький сказав: «…Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами». Під час денікінського режиму більшість радянських органів управління були зруйновані, крім хіба що Президії ВУЦВК і РНК, котрі перебували на території Росії. Тому, у цей час були створені революційні комітети (ревкоми). 11 грудня 1919 р. було створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), головою якого став Г. Петровський. Основним завданням ревкомів було встановлення повного контролю над усім громадським, політичним та господарським життям на території України. Слід відзначити, що крім КП(б)У існували й інші партії комуністичного напрямку, зокрема, Українська комуністична партія (боротьбистів), Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбисти) та Українська комуністична партія (укапісти).  Проте уже до кінця 1920 р. більшовикам вдалося поглинути дві перших, вони самоліквідувались і вступили до КП(б)У.  У середині лютого 1920 р., в умовах зміцнення позицій більшовиків в Україні, Всеукрревком припинив свою діяльність, передавши повноваження ВУЦВК і РНК УСРР. У березні – квітні відбулися вибори до рад різних рівнів, в результаті яких більшовики отримали більшість депутатських мандатів. Таким чином, за короткий період більшовикам вдалося відновити свою владу на українських землях. Була відновлена політика «воєнного комунізму» та червоного терору. Хлібна розкладка продовжила своє існування у ще більших розмірах. Протягом 1920 р. уже було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. По суті справи, політика більшовиків продовжувала свій тотальний тиск на українців за допомогою сили та зброї, започаткований ще у квітні 1919 р.  Так, на початку травня 1920 р. в Україну прибув голова ВЧК (Общерусская чрезвычайная комиссия ) Ф. Дзержинський, який очолив оперативну групу в складі 1400 досвідчених чекістів. Разом з місцевими чекістами вони розгорнули нову компанію репресій проти всіх незгодних чи підозрілих.

 Радянсько-польська війна та остаточне встановлення радянського режиму в Україні

В. Затонський

Мал. 19. В. Затонський.

Перебуваючи у складному становищі уряд УНР змушений був звернутися по допомогу до свого противника – Польщі. 21–24 квітня 1920 р. між представниками УНР та Польщі був підписаний Варшавський договір. Згідно з його умовами Польща визнавала незалежність УНР на чолі з Директорією та Головним отаманом С. Петлюрою. Натомість УНР погоджувалася віддати полякам Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя та Полісся. Було обумовлено домовленість про спільні воєнні дії проти більшовиків на території України. Отож, 25 квітня об’єднана польсько-українська армія почала наступ проти Західного та Південно-Західного фронтів Червоної армії. Чисельність більшовицької армії на той час була невеликою, а тому радянський фронт згодом було прорвано і вже 6 травня польські та українські війська увійшли до Києва. 9 травня вони форсували Дніпро, але їх подальший наступ було зупинено. На території України встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, який відновив поміщицьку власність на землю, організовував вивезення до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини. Проводилися також репресії щодо українського населення, а тому українці вороже поставилось до нової влади. 14–26 травня тривав успішний наступ Червоної армії. 5 червня кінна армія С. Будьонного, зосереджена в районі Умані, навальною атакою прорвала оборону польських військ. 7 червня червоні зайняли Житомир та Бердичів. 3-я польська армія, зосереджена в районі Києва, опинилася під загрозою оточення. Тому, вона змушена була відступити. 12 червня 1920 р. більшовики вступили до столиці України. Червоноармійці продовжували свій наступ, і вже у другій половині липня вони вступили на територію Польщі. Прагнучи запобігти воєнно-політичному краху Польщі, міністр закордонних справ Англії лорд Керзон за дорученням Верховної ради Антанти 11 липня 1920 р. звернувся з нотою до радянського уряду, в якій пропонував Росії перемир'я з Польщею. Польські війська мали відійти за так звану «лінію Керзона». Але радянський уряд відкинув вимоги і продовжив наступ.

Ю. Тютюнник

Мал. 20. Ю. Тютюнник.

З’явившись у Галичині, більшовики негайно проголосили тут радянську владу. Було створено Компартію Східної Галичини (КПСГ). В Тернополі 8 липня сформовано більшовицький уряд – Галицький ревком (Галревком). Його головою став В. Затонський. 15 липня 1920 р. Галревком видав Декларацію до урядів радянських республік і капіталістичних держав, якою проголошувалася радянська влада в Східній Галичині і утворення на її території Галицької соціалістичної радянської республіки. Але її існування не судилось довго бути. В серпні 1920 р. польські війська почали загальний наступ, змусивши, таким чином, радянські війська відступати та залишити територію Польщі і Західної України. 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією та Польщею було укладено перемир'я. Це у свою чергу, означало розрив з УНР. Українські війська продовжили самостійно вести боротьбу з червоноармійцями, але армія УНР перестала існувати як організована військова сила. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний Ризький мирний договір. Згідно з ним Польща визнавала УСРР, анулювала Варшавський договір та отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Підляшшя та Холмщину. Правобережжя переходило до УСРР.  Після розриву із Польщею військові озброєння УНР продовжували боротьбу. Вони сформували загони добровольців, котрі отримали назву Українська повстанська армія. У листопаді 1921 р. ці загони на чолі з Ю. Тютюнником розгорнули наступ в Україні, який одержав назву Другий «Зимовий похід». Але біля містечка Базар на Житомирщині учасники рейду були оточені й розбиті кінною бригадою червоноармійців, очолюваною Г. Котовським. Ю. Тютюннику та частині солдат вдалося вирватися з оточення, проте 450 осіб потрапило в полон, більшість із яких була розстріляна 23 листопада 1921 р. Другий «Зимовий похід» був останньою спробою військ УНР відновити незалежність України.

 Розгром військ П. Врангеля

П. Врангель

Мал. 21. П. Врангель.

Тим часом, поки тривала війна РСФРР з Польщею, в Криму активно діяли частини білогвардійців. 3 квітня 1920 р. головнокомандувачем Добровольчої армії став П. Врангель. 6 червня 1920 р. білогвардійці почали наступ і вже 9 червня зайняли Мелітополь. Наприкінці червня вони захопили Північну Таврію і південну частину Катеринославщини. Одночасно йшов наступ із району Перекопа і Чонгара. Врангеля було зупинено на лінії Херсон – Нікополь – Великий Токмак – Бердянськ. 2 серпня 1920 р. більшовиками було прийнято рішення про організацію Південного фронту. Перебуваючи в складній воєнно-політичній ситуації П. Врангель у серпня 1920 р. погодився на переговори з урядом УНР. 10 вересня 1920 р. відбулася урочиста зустріч української делегації з Врангелем. Останній визнав Директорію урядом УНР і погодився на спільні воєнні дії. Але під тиском переважаючих сил Червоної армії 21 листопада 1920 р. українські війська змушені були відступити за Збруч. Крім того, наприкінці вересня 1920 р. між урядом УСРР та махновцями була укладена угода про спільні дії у боротьбі з П. Врангелем. 7 серпня 1920 р. почався контрнаступ червоних військ, які закріпились на плацдармі у районі Каховки. 8 жовтня врангелівці, переправившись через Дніпро, створили на правому березі плацдарм і захопили Нікополь. Проте довго вони тут не закріпились і змушені були перейти на лівий берег. 28 жовтня ударом з Каховського плацдарму перейшли у контрнаступ війська Південного фронту. Армія П. Врангеля була розбита, рештки уцілілих прорвалися до Криму. 7–12 листопада Червона армія форсувала Сиваш та захопила Перекопські та Чонгарські укріплення. 17 листопада 1920 р. червоноармійці остаточно звільнили Крим від військ П. Врангеля. Узимку 1920–1921 рр. півострів поринув у жорстокий червоний терор.  За роки громадянської війни тут скупчилося сотні тисяч біженців, здебільшого представників заможних класів та інтелігенції з усієї Росії. Частині людей вдалося втекти разом із Врангелем на пасажирських кораблях, проте більшість залишились у Криму. Саме вони стали об’єктом розправ зі сторони червоноармійців та чекістів. Після цього, радянська влада вирішила позбутися і махновщини, боротьба проти якої тривала протягом листопада – грудня 1920 р.

Явище Отаманщини в Україні, його причини і сутність

У результаті всенародного протигетьманського повстання в листопаді грудні 1918 р. до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки (УНР) орган, що виник як широка політична коаліція, яка представляла політичні сили різнопланової орієнтації з протистоянням державницької лінії та соціалістичних ілюзій.

Історія не дала для УНР можливості мирного будівництва, щоб уповні відновити демократичні органи влади, створити надійну національну збройну силу держави. В той же час на плечі українського народу та його провідників ліг важкий тягар боротьби за визволення. Уже на початку 1919 р. війна велася одночасно на трьох фронтах, причому українська армія була слабшою від кожного окремо взятого противника і, на відміну від них, не мала жодної зовнішньої підтримки.

Найбільшою перепоною у становленні УНР стала друга російсько-українська війна. Анулювавши Брестську мирну угоду, більшовицька Росія заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Директорія УНР змушена була розпочинати не налагодження державного життя, а вести війну з більшовиками, до якої зовсім не була готова і яка перманентно, одразу ж за протигетьманським повстанням була розв'язана Червоною армією. Прикриваючись маріонетковим, створеним 28 листопада 1918 р. у Курську "Тимчасовим робітничоселянським урядом України" та його "збройними формуваннями", більшовики розгорнули наступ на Україну. Агресія супроводжувалась жорстокістю, кривавими злочинами, тортурами і садизмом червоноармійських військ на українській землі. Частини Червоної армії 3 січня 1919 р. увійшли в Харків. 2 лютого 1919 р. перед неминучим захопленням Києва радянськими військами Директорія та уряд УНР залишили Київ і перебазувалися до Вінниці.

На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.

За таких обставин зародилося явище, що отримало назву «отаманщина». Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона імперії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування.

До проблеми отаманщини в добу Директорії УНР зверталося багато авторів історичних досліджень, нарисів, спогадів тощо. У працях сучасників тієї доби В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Шаповала та інших це явище було застосовано до характеристики загалом усієї української армії. Ними до української історіографії привнесені суб'єктивні твердження, що нібито вся армія УНР була недисциплінованою, малосвідомою, здатною лише на бунти, а її командири були хворі «отаманією». Головною з причин отаманщини ці автори неправомірно називають незадоволення політикою С.Петлюри та українських урядів. В.Винниченко вважав, що з народженням отаманщини скінчилася влада Директорії. Він неправомірно переносить визначення "отаманщина" на все суспільнополітичне життя цього періоду, характеризуючи його епітетами суцільно негативного спрямування і перекладаючи всю відповідальність за неї на С.Петлюру, начебто тому, що він "поєднав в своїх руках військову і політичну владу, яка стала на загал "отаманською".

Отже, існування феномену отаманщини в добу Директорії УНР має такі глибинні причини, як-то пробудження селянської стихії, стислі строки формування армії, наявність незаконних збройних формувань, самоуправство окремих місцевих політичних та отаманських авторитетів, слабкість державного апарату і центральної влади, вплив підривної більшовицької пропаганди, внутрішні суперечності між українськими політичними силами.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

29 квітня 1918 р. – державний переворот, прихід до влади П. Скоропадського.

18 жовтня 1918 р. – створення у Львові Української Національної Ради.

13 листопада 1918 р.  проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

27 листопада 1918 р. – відкрито Українську Академію Наук.

14 листопада 1918 р.  – створення Директорії.

14 грудня 1918 р. – гетьман Павло Скоропадський зрікся влади.

18 грудня 1918 р. – Директорія прибула до Києва.

26 грудня 1918 р. – Директорія проголосила свою Декларацію.

6 січня 1919 р. – назва Українська Народна Республіка була замінена на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР).

16 січня 1919 р. – Директорія оголосила війну РСФРР.

22 січня 1919 р. – Акт злуки: об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу.

5 лютого 1919 р. – радянські війська вступили в Київ.

6 березня 1919 р. – у Харкові розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, прийняття Конституції  УСРР.

1 червня 1919 р. – за участю України, Білорусії, Латвії та Литви і Росії укладено «воєнно-політичний союз».

Грудень 1919 р. – травень 1920 р. – Перший «Зимовий похід».

11 грудня 1919 р. – створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком).

21–24 квітня 1920 р. – між представниками УНР та Польщі був підписаний Варшавський договір.

18 березня 1921 р. – між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний Ризький мирний договір.

Листопад 1921 р. – Другий «Зимовий похід».

17 листопада 1920 р. – червоноармійці остаточно звільнили Крим від військ П. Врангеля.

 

ОУН та УПА – борці за українську державність

Складовою частиною руху Опору в тилу фашистів на західноукраїнських землях стали дії ОУН (Організація Українських Націоналістів) та Української повстанської армії (УПА).

В ОУН відбувся розкол на:

ОУН (м) — мельниківці — розраховували на допомогу Німеччини, щоб добитися незалежності України; ОУН (б) — бандерівці — виступали за рішучі дії, за здобуття незалежності України власними силами.

З наближенням нападу Німеччини на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. З допомогою німецького військового командування ОУН (б) сформувала Легіон українських націоналістів, який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону — 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Після того як фашисти утвердилися на окупованій території, ці частини було розформовано.

30 червня 1941 р. Після відступу радянських військ зі Львова ОУН (б) провела Українські національні збори, які ухвалили відновити державну незалежність України та сформувати національний уряд (Українське державне управління), прем'єром якого став Я. Стецько.

Було обнародувано Акт про відновлення Української держави та благословення митрополита А. Шептицького.

Німеччина не підтримала проголошення Української держави.

9 липня 1941 р. уряд Я. Стецька було розігнано. С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН (б) заарештовано і відправлено до Берліна. Крім того, заарештовано 300 членів ОУН, із яких 15 було розстріляно. Перегодом в Освенцимі було знищено двох братів С. Бандери.

ОУН перейшла до саботажу політики нацистської влади, підготування власних збройних сил для боротьби проти окупантів, розгортання підпільної боротьби.

Підпільні оунівські організації було створено в багатьох містах України, зокрема й на Донбасі та в Криму.

Оунівці сподівалися, що війна ослабить і Німеччину, і СРСР, через що вони зможуть перешкодити відродженню української державності.

У Києві після окупації німцями діячі ОУН створили Українську національну раду — національний політично-громадський центр. Почав виходити журнал «Українське слово». Олена Теліга організувала Спілку українських письменників. У грудні 1941 р. німці заарештували, а в лютому 1942 р. розстріляли в Києві групу українських націоналістів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та інших. Наприкінці грудня 1942 р. німці заборонили Українську національну раду, згодом таку ж Раду заборонено і у Львові.

Багато оунівських організацій було розгромлено в Нікополі, Херсоні, Донецьку, Миколаєві, Запоріжжі, Полтаві та інших містах Лівобережжя.

На Правобережжі та в Західній Україні самостійницький рух набув збройного характеру. У 1941 р. Т. Боровець (Бульба) створив на Поліссі та Волині загін Поліська Січ (на його основі пізніше виникла Українська повстанська армія), який перебував під впливом ОУН (б).

14 жовтня 1942 р. Офіційна дата народження УПА.

УПА діяла на Волині, Поліссі, в Галичині. Боролася як проти німців, так і проти радянських партизанів. З 1943 р. її командиром був Роман Шухевич (Тарас Чупринка). На початку 1944 р. вона налічувала 30-40 тис. бійців.

У липні 1944 р. на таємних зборах у м. Самборі ОУН і представники політичних партій Західної України заснували Українську Галицьку визвольну раду (УГВР), яка очолила боротьбу як проти більшовицького, так і проти фашистського режимів.

Тільки восени 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів.

УПА воювала як проти німців, так і проти комуністів та проти поляків.

Лише протягом жовтня — листопада 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

Початком конфлікту з Польщею стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою у 1941 р. Незабаром ці терористичні акції поширено й у Галичині та на Волині. Армія Крайова мала на меті взяти під свій контроль землі, втрачені у 1939 р. Тільки на Холмщині у 1943—1944 рр. польські формування знищили 5 тис. українців. Почалася кривава польсько-українська боротьба (різанина), жертвами якої були не лише солдати, а й мирні жителі як українці, так і поляки і яка тривала аж до 1947 р.

Це були трагічні сторінки в польсько-українському протистоянні, жертвами якого стали мирні жителі — поляки й українці.

Висновок

Національна течія в русі Опору зберегла ідею незалежності України й зробила свій внесок у розгром німецько-фашистських загарбників.

 Дисидентський рух в Україні другої половини ХХ ст.

Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність.

Дисидентство охопило всі регіони України та найбільші міста (але на Західній Україні й у Києві воно було набагато чисельнішим), набуваючи національно-демократичного забарвлення. За підрахунками західних дослідників, кількість людей, які протягом 60—70-х років були заангажовані у різних формах дисидентської діяльності, сягала майже тисячі чоловік. Серед них були представлені інженери, лікарі, вчителі, журналісти, робітники, науковці, літератори, студенти, митці, священнослужителі, селяни та ін.

Ідеоло­гія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України.

Основними причинами виникнення дисидентського руху були політичні: відсутність справжньої політичної самостійності республіки, однопартійна система, яка позбавляла суспільство демократичного вибору шляхів політичного розвитку, забороняла діяльність опозиції, установила цензуру, відкидала будь-які законні можливості для зміни влади, призвела до небаченої бюрократизації системи управління. Не менш важливими були й національно-культурні причини. Серед них насамперед вирізнялися політика зросійщення, позбавлення українського народу самобутніх рис, можливостей для вільного національно-культурного розвитку. Соціально-економічні причини полягали в низькому рівні життя, нав’язуванні Україні невідповідної її потребам і можливостям моделі економічного розвитку, суперечностях економічної політики. Дисидентський рух зумовлювали також релігійні причини, породжені державною антирелігійною політикою й антидемократичними засобами, якими вона проводилася.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. 

1)      Найрадикальнішим і найбільш переслідуваним напрямом був політичний, або самостійницький. Представники цього руху мали за мету здобуття державної незалежності України. Головним засобом її здійснення обрали агітацію за вихід зі складу СРСР.

2)      Національно-культурний напрям зосереджувався на питаннях задоволення духовних і культурних потреб українського народу шляхом відродження національної самобутності, традицій мови, усебічного та правдивого висвітлення історії. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо. Рух представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба, І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець 3.Франко та ін

3)      Правозахисний напрям об’єднував людей, що виступали проти незаконних арештів і закритих політичних судів, порушення соціальних, економічних, культурних прав українців як людей і громадян. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глушман та ін.

4)      Релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Напрями дисидентського руху не були чітко розмежованими. У діях і заявах дисидентів завжди органічно поєднувалися зусилля, які можна було розцінити як утілення кількох різних напрямів.

Українське дисидентство як форма національно-визвольного руху характеризувалося комплексом ознак. Передусім це була мирна, ненасильницька форма боротьби з владою за вплив на свідомість суспільства. Цей рух не мав чітко визначених організаційних форм, а складався з різноманітних гуртків, спілок, об’єднань, комітетів. Дисидентство охоплювало різні соціальні верстви. Насамперед це було молоде покоління інтелігенції, яке готувалося взяти на себе відповідальність за долю свого народу. Здебільшого це не були відверті противники комунізму. Більшість із них щиро прагнула вдосконалити соціалістичний лад.

Організації

Перші організації опозиційного руху створили активісти ОУН і УПА, які в середині 1950-х років після припинення збройної боротьби шукали нових методів і засобів продовження боротьби з владою. Певний час вони намагалися продовжити підпільну роботу. Радянські спецслужби швидко їх виявили та нейтралізували.

Наприкінці 1950-х років розпочався новий етап опозиційного руху. Він характеризувався іншою тактикою. В умовах лібералізації суспільних процесів, зростання рівня життя населення дисиденти не могли розраховувати на масовий опір владі. Тому нове покоління опозиціонерів намагалося поєднувати підпільні та легальні методи діяльності.

Першою опозиційною організацією нового типу стала Українська робітничо-селянська спілка, створена у Львові в 1958 р. двома молодими юристами – Левко Лук’яненком та Іваном Кандибою,. Організація мала за мету вихід України зі складу СРСР. Уперше в повоєнній історії опозиціонери пропонували суспільству мирні засоби боротьби. Головним із них уважалася пропаганда реалізації статті конституцій СРСР та УРСР про право виходу України зі складу Радянського Союзу. Однак у січні 1961 р. учасники спілки були виявлені та заарештовані. У травні того ж року у Львові їм був оголошений судовий вирок. За звинуваченням у «зраді Батьківщини» Л. Лук’яненка було засуджено до розстрілу (згодом смертний вирок замінено 15-річним терміном ув’язнення), інших членів спілки засуджено до 10 років ув’язнення.

На початку 1960-х років почала зростати кількість так званих «антирадянських проявів».

Складовою частиною суспільно-політичного життя України в 1960-х роках став «самвидав» — непідконтрольний державі засіб поширення позацензурної літератури, заяв, петицій, листів. Шляхом «самвидаву» в Україні в ті роки поширювалися відмінні від офіційної ідеології оригінальні публіцистичні, прозові, поетичні твори В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса та ін. У них насамперед викривалися деформації радянського суспільства. Цей інструмент самовираження розглядався українською інтелігенцією як один із шляхів утілення в життя проголошеної конституцією свободи слова, як засіб висловлення непокори вільних душею творців тоталітарному режимові в СРСР.

У 1964 р. в західних областях виникла ще одна підпільна організація — Український національний фронт (УНФ), який налічував понад 150 осіб. Метою організації була агітація за вихід України зі складу СРСР і утворення незалежної держави.

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, шістдесятники переважно не прагнули створювати документально оформлені організації, а в самвиданих матеріалах не ставилося питання про зміну ладу, тому їх поширення важко було кваліфікувати як «антирадянську агітацію та пропаганду». Проте це не врятувало шістдесятників від репресій.

Отже, з другої половини 1950-х років в Україні зростала досить помітна хвиля патріотично-просвітницького дисидентського руху. Її насамперед представляла творча молодь, а також представники інших соціальних верств суспільства, які сміливо демонстрували своє світобачення, чим формували громадянську й національну свідомість багатьох людей в Україні. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

 

 Україна в умовах незалежності (проголошення незалежності України, конституційний процес, Помаранчева революція, Революція Гідності, АТО)

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

«

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України.

»

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

ОСНОВНІ ПОДІЇ

жовтень 1991 р. – прийняття Верховної Радою України Закону "Про громадянство України"

грудень 1991, липень 1994, жовтень-листопад 1999, жовтень-грудень 2004 рр. - президентські вибори

6 грудня 1991 р. – створення збройних сил України

1992 р. – створення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП)

1992 р. – україна стає членом НБСЄ (з 1994 р. ОБСЄ)

1993 р. – прийняття Основних напрямів зовнішньої політики України

1993-1994 р. – період гіперінфляції

березень 1994, березень 1998, березень 2002, березень 2006, вересень 2007, 2009, 2012 рр. – парламентські вибори

1995 р. – Україна стала членом Ради Європи

28 червня 1996 р. – прийняття Конституції України

вересень 1996 р. – запровадження національної валюти гривні

1996 р. – створення ГУАМ

1997 р. – підписання "Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією"

2000 р. – початок економічного зростання

16 квітня 2000 р. – референдум за народною ініціативою

15 грудня 2000 р. – закриття ЧАЕС

листопад-грудень 2004 р. – "помаранчева революція"

8 грудня 2004 р. – внесення змін до Конституції України

2005 р. – приєднання України до Бу- лонського процесу (реформування вищої освіти)

2005 р. – україна отримала статус країни з ринковою економікою

2008 р. – вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ)

2010 р. – обрання В. Януковича Президентом України

2010 р. – скасування змін до Конституції України внесених у 2004 р.

листопад 2013 р. – лютий 2014 р. – "революція Гідності", повалення режиму В.Януковича

20 лютого 2014 р. – початок російської збройної агресії проти України

2014 р. – підписання Україною Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (ЄС).

травень 2014 р. – обрання Петра Порошенка Президентом України

жовтень 2014 р. – позачергові вибори Верховної Ради України

Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності

Державотворчим процесом називається процес формування і становленні основних інститутів влади, їх конституційне оформлення, визначення національних інтересів.

Суспільна ситуація, що склалася в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і

• будівництво власної суверенної держави;

• ліквідація тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави;

• трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;

• національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

• встановлення зв'язків із далекими та ближніми державами-сусідами на основі рівноправ'я.

Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Поряд із цим необхідно було створювати управлінські структури на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади.

За роки незалежності компетенція органів влади неодноразово змінювалася. Спочатку Україна була президентсько-парламентською республікою, згодом стала парламентсько-президентською. Така трансформація відбулась у результаті законодавчого закріплення зменшення повноважень Президента України в 1995 р. (Конституційний договір між Президентом і ВРУ), 1996 р. (Конституція України), 2006 р. (вступ у дію змін і доповнень до Конституції України, прийняті в 2004 р.)). У 2010 р. були відновлені повноваження Президента, які передбачалися Конституцією 1996 р.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Становлення парламентаризму в незалежній Україні пройшло кілька етапів. За роки незалежності працювала ВРУ: І скликання (почала свою роботу як ВР УРСР XII; 1990-1994 pp.), 11(1994-1998 pp.), Ill (1998-2002 pp.), IV (2004- 2006 pp.), V(2006–2007 pp.), VI (2007-2012), VII (2012-2014). Змінювалась й система виборів до Верховної Ради I, II скликання – мажоритарна система; III–IV – мішана; з V–VI пропорційна. Вибори 2012 р., 2014 р. – мішана.

Важливим етапом у діяльності ВР України стало формування в 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, яка, однак, виявилася ситуативною та нестабільною. Від 2006 р. парламентська система в Україні перебуває в перманентній кризі.

Главою держави є Президент України (до 1996 р. був одночасно й головою виконавчої влади). За роки незалежності Президентами України були Я. Кравчук (1991-1994 pp.), Я. Кучма (1994-2005 pp.), В. Ющенко (2005-2010 pp.), В. Янукович (2010–2014 pp.), П. Порошенко (2014–...).

Виконавчі органи влади: вищий – Кабінет Міністрів України; центральні - міністерства, комітети, відомства; місцеві – державні адміністрації. За роки незалежності відбулося збільшення повноважень уряду і зменшення його залежності від Президента. Новим явищем у діяльності Кабінету Міністрів України стало створення з 2001 р. коаліційних урядів на партійній основі.

Судова гілка влади представлена Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції. Але, незважаючи на всі реформи, судова влада не стала вагомим інструментом демократизації життя суспільства. На сьогодні головними проблемами влади в Україні є корупція, неефективність функціонування, боротьба за повноваження.

Результатом процесу державного будівництва стало прийняття в 1996 р. нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за підправленим Основним Законом зразка 1978 р.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна було вважати в основному завершеним. Проте ця Конституція містить положення, які на цей час потребують уточнення і змін. Це стосується перерозподілу владних повноважень у трикутнику Президент - Прем'єр-міністр (Кабінет Міністрів) – Верховна Рада. Усі спроби внести такі зміни й доповнення в 2000 – 2004 pp. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час "пакетного" голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції України, які набувають чинності з січня 2006 р., були скасовані в 2010 р. і відновлені в 2014 р.

Важливим компонентом державотворчого процесу є формування власних збройних сил. Становлення Збройних сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. зі створення Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні сили України, 19 жовтня 1993 р.– військову доктрину України, яка виходить із того, що Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Національна гвардія (розпущена в 1999 р.), частини спеціального призначення, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування Збройних сил України відповідно до стандартів НАТО. Серйозним випробуванням для Збройних сил України постала збройна агресія Росії.

Особливості державного будівництва в Україні:

• становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно із процесами формування української політичної нації та національної самосвідомості;

• тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнули скористатись явні й приховані противники незалежності, що призвело до гострої кризи державності у 2013–2014 pp.

 

Помаранчева револю́ція (Майдан) кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими нібито переміг його суперник Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004 як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні області країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї Україн. Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів. За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу здобув Віктор Ющенко. Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових революцій», що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

Причини та передумови Революції Гідності (21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р.)

Євромайдан, Єврореволюція, Революція Гідності – усі ці терміни сьогодні стали невід’ємною складовою в історії побудови  української державності.  Україна є досить молодою республікою, юридично свою незалежність вона отримала у 1991 р., проте в реаліях це було далеко від бажаного. Протягом усього періоду незалежності ми стали свідками того, як наша держава поступово перетворювалася на другорядну країну світу, сателіта Російської Федерації. Замість реформ та змін, в країні зберігалася законсервованість системи, котра дісталась нам у спадок ще від Радянського Союзу. Тіньова економіка, зростання корупції та хабарництва, безвідповідальність  влади та її авторитарний характер, навмисне знищення армії практично зруйнували потенціал країни. Україна перебувала у стані постійної кризи у всіх сферах життя. Помаранчева революція 2004 р. мала стати рушійною силою до змін, люди вірили, що буде усе по-новому. Проте очікування не справдилися, а навпаки, були розбиті у пух і прах. У 2010 р. до влади прийшла «банда олігархів», яка вирішила знищити рештки справжнього українства та й ще за його рахунок наживитись. Президент В. Янукович за час свого правління (2010–2014 рр.) встиг узурпувати конституцію 2004 р. та зосередити у своїх руках усю повноту влади. Колишній співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Європи щодо України Ханне Северінсен так прокоментувала формування влади Януковичем у перші два місяці каденції: «Я дуже занепокоєна. Я завжди знала, що в Україні вразлива демократія. Але я навіть не уявляла, що за два місяці, відколи працює новий Президент,  він використав їх для того, щоб підібрати під себе уряд, скасувати результати виборів 2007 року, повністю підкорити собі Вищу раду юстиції, Верховний Суд, СБУ і навіть парламент». Все ж українці вірили, якщо Україна стане на шлях європейської інтеграції,  то в державі будуть проведені соціально-економічні та політичні реформи. Але сценарій розвивався зовсім по-іншому. Адміністрація президента В. Януковича та уряд на чолі з М. Азаровим вели активну проросійську зовнішню політику. Важливим етапам в історії незалежної України мав стати Вільнюський саміт східного партнерства 28–29 листопада 2013 р. Але незадовго до цього була зроблена неочікувана для всіх заява: Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Такий хід подій аж ніяк не влаштовував українців, які покладали великі надії на співробітництво України із ЄС, а тому зроблена заява стала тим каталізатором, який призвів до перших актів протесту.

Перших 9 днів Євромайдану

Епіцентром основних подій знову ж таки стала столиця України м. Київ. 21 листопада близько 22:00 на Майдані Незалежності почали збиратися перші учасники мітингу, їх чисельність нараховувала близько 1500 осіб. Вони пікетували Адміністрацію Президента, а потім, повернувшись на Майдан, вирішили лишитися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року. Також у цей день почалися невеликі протести і в інших областях України. 22 листопада ввечері уже відбувся мітинг, у якому взяло участь близько 3–5 тис. людей. Наступного дня на Майдані Незалежності розпочалася штовханина з міліцією, яка намагалася відтіснити мітингувальників, розширивши площу навколо місця встановлення новорічної ялинки. В цей же час поширилася інформація, що до Києва на антимайдан і провладний мітинг їдуть автобуси із людьми, яким обіцяли грошові виплати. 24 листопада в Києві відбулася велика хода та мітинг на Майдані Незалежності, які зібрали більше ніж 100 тисяч прихильників євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові, Луганську та Харкові. Українська діаспора Франції, Німеччини, Швейцарії, Англії та ін. держав теж вдалася до протестів. Тим часом в столиці України при підтримці Януковича був створений антимайдан, який охороняли загони «Беркуту». Близько 15:00 на вулиці Грушевського під будинком уряду відбулись зіткнення міліції з мітингувальниками. За даними столичного управління МВС, мітингарі зі «Свободи» кидали у правоохоронців якусь арматуру, запалені фаєри та каміння. Але, на справді, у міліцію почали кидати спеціально організовані владою «тітушки». Тож міліціонери застосували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати для розгону натовпу. Цього дня чимало киян та гостей міста постраждали від сльозогінного газу, розпиленого міліцією. В одинадцятій годині вечора розпочалися нові заворушення, проте мітингувальникам вдалося вистояти ніч. Протягом 25–27 листопада в Києві відбулися перші страйки київських студентів.  Також мітинги проводились в інших містах України, зокрема у Тернополі та Львові.  28 листопада  уже відбувся загальностудентський страйк. Декілька колон студентів з десятків різних вишів Києва об'єдналися у парку Шевченка, після чого рушили на Майдан Незалежності. Увечері  29 листопада на Євромайдані відбувся великий мітинг. Участь у заході взяли лідери трьох опозиційних партій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок, а також екс-глава МВС Юрій Луценко. Вони виступили із закликами відставки М. Азарова та дострокових виборів до парламенту.

Силовий розгін  30 листопада

Подальші події на Майдані Незалежності набирали більш гострого характеру. Кривавою виявилася ніч на 30 листопада. Тоді начальник ГУМВС України в Києві Валерій Коряк віддав безпосередній наказ про застосування сили у  розгоні Євромайдану. О 4 годині ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося близько 400 протестувальників, площу оточили озброєні бійці «Беркуту». За допомогою сили, використовуючи вибухові пакети та б’ючи кийками та ногами людей,  їм вдалося витіснити мітингувальників із площі. Серед протестувальників було багато поранено. Близько 5 ранку «Беркут» «зачищав» Хрещатик. Новорічна ялинка, яка стояла на Майдані і через яку буцімто і розігнали майдан, у соціальних мережах була прозваною «кривавою» через силовий розгін мирних людей. Як повідомляє ТСН, близько 35 людей були госпіталізовані, а 37 заарештовано. Застосування сили проти мирних людей викликало хвилю обурення в українській громадськості. Ця подія стала переломним моментом у революційних подіях. Поступово протести перетворилися із проєвропейських на антиурядові і стали значно масштабнішими.  Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Київська, Львівська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська обласні ради, а також міські ради Донецька, Львова, Хмельницького засудили дії міліції проти учасників Євромайдану. Львівщина та Івано-Франківщина висловили недовіру Януковичу та його урядовцям, сформованим центральною владою облдержадміністраціям та разом із Тернопільщиною оголосили про участь у загальнонаціональному страйку.

Масові протести 1 грудня

Масові протести 1 грудня. Після кривавого розгону майдану по всій Україні пройшли численні мітинги. 1 грудня у Києві на акції протесту вийшло близько півмільйона людей. О 12:30 на Майдані Незалежності відбулося Всеукраїнське народне віче. В той же час на мітингу були європейські дипломати: віце-президент Європарламенту Яцек Протасевич, колишній глава Європарламенту Єжи Бузек та колишній глава польського уряду, лідер партії «Закон і справедливість» Ярослав Качинський. Близько 13:00 організована група з 50-60 осіб у масках і касках, з битками та палицями увірвалася до приміщення КМДА, зламавши двері та розбивши вікна. Групу очолювала Тетяна Чорновол, яка закликала захопити будівлю для унеможливлення її підпалу зі сторони влади. Міліція не чинила спротив атакувальникам. Уже згодом приміщення зайняли мирні мітингувальники. Того ж дня опозиційні сили створили Штаб національного спротиву (ШНС) – координаційний центр Євромайдану, що був розташований у Будинку профспілок. Головними вимогами штабу стали відставка Кабміну, а також проведення позачергових виборів Президента й уряду. Тим часом на вул. Банковій на двох білих автобусах були завезені «тітушки» у кількості близько 50–60 осіб. Близько 14:20 розпочався штурм біля будівлі Адміністрації Президента – група молодиків закидала працівників міліції бруківкою і фаєрами, робились спроби прорвати ланцюг силовиків за допомогою екскаватора, захопленого із включеним двигуном на вулиці Інститутській. Представники опозиції, зокрема Петро Порошенко, закликали людей не піддаватись на провокації й не йти на штурм, але отримали у відповідь образливі вигуки російською мовою. Приблизно о 16:30 спецпідрозділи перейшли у наступ. За повідомленням Громадського телебачення, під час розгону постраждали кілька журналістів, що висвітлювали події. Затриманих приводили у двір Адміністрації Президента, де над ними чинили знущання та насильство.  Ближче до вечора ситуація в столиці України дещо стабілізувалася.

«Диктаторські закони 16 січня»

У четвер 16 січня 2014 р. у Верховній Раді України з  порушеннями було прийнято 10 законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян. Закони приймалися підняттям рук, без використання системи «Рада» та без обговорення, а їхні тексти стали доступні тільки після того, як депутати за них проголосували. Ці законодавчі акти, на думку більшості експертів, обмежували права громадян, надавали органам державної влади більшу свободу дій у сфері покарання учасників акцій протесту і мали на меті криміналізувати опозицію та громадянське суспільство. Прийняття законів стало реакцією влади на масові протести громадян. У Партії регіонів наголошували на легітимності ухвалених рішень і їхньому сприятливому впливі на ситуацію в Україні. Проте такі дії чинної влади обурили не тільки українське суспільство, але і викликали стурбованість у країнах Європи та США, оскільки вони обмежували громадянські права людей, задекларовані у Конституції.

Крім цих основних положень, нові закони забороняли: діяльність інтернет-ЗМІ без реєстрації в якості інформагентства, здійснювати та поширювати наклеп, збирати, зберігати чи поширювати секретну інформацію про суддю, його родичів чи членів сім'ї. Також нацкомісія по регулюванню у сфері зв’язку й інформації отримала право зобов’язати інтернет-провайдерів обмежувати доступ своїх абонентів до сайтів всесвітньої мережі, через яку здійснюється поширення інформації, що суперечить законодавству. Як бачимо, за своїм змістом Закони 16 січня були диктаторськими і фактично повністю обмежували громадянські права українського народу. Що у свою чергу означало зневажання демократичних основ, закладених в Конституції України.

Події 19–27 січня 2014 р.

Хід таких подій, зрозуміло, не влаштовував українське суспільство. Більше сотні громадських організацій оголосили повну мобілізацію на Майдані Незалежності у Києві. Лідери опозиції події 16 січня назвали державним переворотом і закликали до всеукраїнського страйку. У заяві Міжнародного фонду «Відродження» йдеться, що у стінах Верховної Ради «відбулась безпрецедентна за своєю зухвалістю атака на базові права людини та громадські свободи, що ставить під сумнів демократичну природу української держави та відкриває шлях до масових репресій проти її громадян». 19 січня 2014 р. у Києві на народному вічі зібралось кілька десятків тисяч мітингувальників, що висловили своє обурення ухваленням «законів про диктатуру». Поступово мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та внутрішніми військами.  За ініціативою лідерів Автомайдану, зокрема Сергія Коби, що зробив заклик зі сцени Євромайдану на народному вічі, було розпочато ходу на підготовку безстрокового пікету ВР з подальшою вимогою до депутатів переголосувати закон Колесніченка-Олійника. Хода зустрілася із загонами внутрішніх військ і «Беркуту» на вул. Грушевського, і протистояння переросло у довготривалу сутичку із застосуванням різних видів холодної зброї. У наслідок зіткнень радикально налаштовані мітингувальники підпалили автобус «Беркута», а самих бійців закидали камінням і петардами. Спецпризначенці застосувала спецзасоби і водомет, який чинне законодавство забороняє застосовувати при температурі атмосферного повітря нижче 0 °C, відтак його було застосовано незаконно. Загалом до вечора було поранено близько 100 мітингувальників. Сутички тривали наступного дня. В ніч з 20 на 21 січня продовжувались зіткнення, в результаті яких мітингувальники були дещо відтіснені від барикад, але на ранок їм вдалось повернути втрачене. Силове протистояння було призупинене 4-ма священиками, які стали між протестувальниками та спецпідрозділами. Кривавим для України виявився День Соборності 22 січня. 

Близько 8 ранку 22 січня «Беркут» пішов у наступ на вулиці Грушевського, почав розбирати барикаду й затримувати людей. О пів на дев'яту протестувальники перейшли в контратаку і повернулись на попередні позиції, а силовики відступили за лінію спалених автобусів. Внаслідок атаки спецпризначенців близько 200 протестувальників було поранено. За повідомленням «ВВС Україна» та «Української правди» 22 січня, «один з керівників медичної служби Євромайдану підтвердив загибель учасника сутичок на вулиці Грушевського. Молодий хлопець отримав чотири вогнепальних поранення: одне з яких було в шию, а інше – в голову. Цією особою виявився палкий патріот України і охоронець Євромайдану – Сергій Нігоян, 20-річний вірменин з Дніпропетровської області. Того ж дня було застрелено ще одну людину, білоруського активіста  Михайла Жизневського. Згодом лікарі виявили в тілі одного із загиблих кулю від снайперської гвинтівки Драгунова калібру 7,62 мм, у іншого – пістолетну кулю калібром 9 мм.

Цього ж дня у лісосмузі в Бориспільському районі Київської області було знайдено тіло Юрія Вербицького, що був викрадений з Олександрівської лікарні. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. Після обіду спецпідрозділи були контратаковані майданівцями і відійшли на попередні позиції, на яких також з'явився бронетранспортер. Ситуація в країні значно загострилася і набрала радикального характеру. З 22 січня до 27 січня було захоплено 10 адміністрацій. Це всі західні ОДА, крім Закарпатської, та Чернігівська з Полтавською. На півдні захоплення не відбулися. Черкаську ОДА міліція відбила і почала зачистку серед населення. Тоді було схоплено і ув’язнено близько 56 чоловік. У всіх областях, окрім Донецької і Криму, пройшли мітинги на підтримку Євромайдану. В ніч з 25 на 26 січня 2014 р. мітингувальникам вдалося захопити Український дім, який, за інформацією, спецпризначенці могли використати для атаки людей. Крім того, євромайданівці зайняли будівлю Міністерства енергетики та вугільної промисловості на вулиці Хрещатик та будівлю Міністерства юстиції на Городецького. Слід відзначити, що майже у всій країні були організовані центри та пункти допомоги Євромайдану. Люди допомагали, чим могли: приносили гроші, хтось одяг, харчі, медикаменти тощо. Як ніколи, український народ був на хвилі всезагального патріотичного піднесення. Повсюдно звучали такі гасла, як «Слава Україні – Героям слава», «Слава нації – Смерть ворогам», «Україна понад усе» та дзвінко звучав Гімн України. Елементи національної атрибутики були практично всюди.

Перші здобутки Євромайдану (28 січня – 17 лютого)

Враховуючи загострення ситуації, 28 січня Верховна Рада України скасувала «диктаторські закони 16 січня». Також у цей день пішов у відставку Прем’єр-міністр М. Азаров та його уряд. Це була значна перемога Євромайдану у відстоюванні своїх прав, але протестувальники не збиралися розходитись, вони вирішили стояти до кінця. 29 січня Верховна Рада ухвалила законопроект, поданий нардепом від фракції Партії регіонів Юрієм Мірошниченком щодо амністії учасників акцій протесту. 15 лютого учасники акцій протесту на Майдані Незалежності розпочали процедуру звільнення Київської міської державної адміністрації.

Пік Революції Гідності 18–20 лютого 2014 р.

Ще 16 лютого на народному вічі було ухвалено рішення про «мирний наступ» у вівторок 18 лютого до Верховної Ради із метою заставити політиків прийняти зміни до Конституції і врегулювати  кризову ситуацію. 17 лютого було оприлюднено заяви Правого сектору та Всеукраїнського об'єднання  «Майдан» про «загальну мобілізацію» у зв'язку з «мирним наступом». Уже зранку 18 лютого євромайданівці розпочали ходу до Верховної Ради, де депутати повинні були прийняти зміни до Конституції України щодо обмежень повноважень Президента. У той час до урядового кварталу було стягнуто великі сили міліції, БТР і два водомети. Але за вказівкою голови Верховної ради В. Рибака канцелярія ВРУ відмовлялася реєструвати цей документ, не згоджуючись на жодні компроміси. До кінця робочого дня сесійне засідання так і не почалося. На вулиці Грушевського та Кріпосного почалися сутички між протестувальниками і міліцією. На вулиці Шовковничній проти демонстрантів бійці спецпідрозділу «Беркут» застосували спецзасоби: світлошумові гранати та помпові рушниці. Також силовики піднялись на дах будинку по вул. Інституцькій 17/5 і звідти кидали шумові гранати та стріляли з рушниць. З боку учасників «Мирного наступу» у сторону правоохоронців летить каміння та петарди, крім того, протестувальники підпалили дві вантажівки КАМАЗ, що блокували проїжджу частину. Сутички між силовиками та євромайданівцями відбулися також у Маріїнському парку з боку станції метро «Арсенальна». Тим часом на вулиці Липській мітингувальники спалили офіс Партії регіонів.  Близько 13 години «Беркут» почав відтісняти мітингувальників по вулиці Інститутській у бік Майдану Незалежності. У свою чергу мітингарі розпочали спорудження барикад на перехресті вулиць Інститутської і Банкової з бруківки та у Маріїнському парку з підручних матеріалів. Близько 16 години міліція відтіснила протестувальників до Жовтневого палацу поблизу майдану Незалежності, де розпочали атаку проти учасників акції протесту. Близько 16 години «беркутівці» захопили барикади на вулиці Грушевського та взялися за руйнування барикад на Хрещатику. Фактично усі барикади перед Майданом було знищено, але в останню мить за наказом керівників силовики зупинилися, очікуючи падіння барикади на Хрещатику зі сторони Європейської площі. Цим скористались активісти оборони Майдану, їм вдалося побудувати «останню» барикаду по вулиці Інститутській в межах Майдану, використовуючи дерев`яні піддони, які діставали з під палаток. Міністерство внутрішніх справ спільно з Службою безпеки України оприлюднили заяву, у якій відомствами висувалася вимога до мітингарів: до 18 години припинити протистояння, інакше силовики обіцяли «навести порядок всіма засобами, передбаченими законом». Крім того, у міліції повідомили про проведення антитерористичної операції на Майдані Незалежності. О 18  почався штурм внутрішніми військами барикади зі сторони Європейської площі з використанням БТР, у якому перебував екіпаж «Беркута». Близько 19 години у ході антитерористичної операції з усіх боків на Майдан Незалежності розпочався наступ силовиків. Демонстрантів на Майдані перебувало близько 20 тисяч. Сутички вечора 18 лютого на майдані Незалежності відбувалися як з боку вулиці Інститутської, так і з боку Європейської площі. Запеклі бої тривали усю ніч. Близько півночі відбувся підпал Будинку профспілок, в якому перебувало багато людей. Крім того, на Майдані було повністю виключено світло, що значно ускладнило становище. Фактично внутрішні війська та «беркутівці» знищили усі барикади, єдиним бар’єром між обома сторонами був сильний вогонь, який євромайданівці підтримували усіма підручними засобами.

Штурм припинився тільки під ранок, коли у силовиків закінчились гранати і набої. Злам ситуації на користь протестувальників відбувся близько 6 ранку 19 лютого, коли на допомогу оборонцям Майдану крізь блокаду силовиків прорвався автобус львів'ян. Вони з палицями і щитами кинулись у наступ на солдат внутрішніх військ, які згодом почали відступ. Протестувальникам вдалось повністю відновити контроль над Майданом Незалежності. Під час цих подій силовиками з вогнепальної зброї було вбито більше 20 осіб. Переговори лідерів опозиції з В. Януковичем, що тривали до 2-ї години ночі 19 лютого, пройшли безуспішно – В. Янукович вимагав від протестувальників покинути територію Майдану. Близько 13-ї години СБУ оголосила про приведення у готовність суб'єкти боротьби з тероризмом на території держави. Готуючись до залучення армії в конфлікт, Янукович звільнив 19 лютого генерал-полковника Володимира Заману з посади начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України і призначив на цю посаду Юрія Ільїна, який до того обіймав посаду командувача Військово-морських сил Збройних сил України. Дії влади викликали масовий протестний рух у всій Україні. В Тернополі, Львові, Івано-Франківську відбулися штурми будівель МВС, прокуратури та адміністрацій. Фактично міліція та інші силові структури були позбавленні своїх повноважень. Усюди організовувалась народна самооборона. 

Вранці 20 лютого протестувальники у Києві перейшли у наступ. Їм вдалося зайняти приміщення міністерства Агрополітики і  відтіснили «Беркут» від монументу Незалежності, звільнили Жовтневий палац та Український дім. В той же час на дахах готелів «Козацького» та готелю «Україна» розташувались снайпери, що відкрили прицільний вогонь по протестувальниках на ураження. До 14-ї години число загиблих досягло 35 осіб, а о 17-й повідомлялося про 60 загиблих. Становище у столиці країни було вкрай важким. Близько 17-ї години народні депутати почали збиратися у Верховній Раді для обговорення ситуації у центрі Києва. О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цей правовий акт визнав, що дії силових структур були незаконними і постановив «Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України та підпорядкованим їм військовим та воєнізованим формуванням негайно припинити та не допускати надалі застосування сили. Заборонити використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту». За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії. Ця постанова поклала край триденному кровопролиттю.

Повалення режиму Януковича

21 лютого 2014 р. лідери опозиції підписали з Віктором Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні. Відповідно до угоди протягом 48 годин з моменту її підписання мала б відновити дію Конституція України в редакції 2004 року та сформовано новий коаліційний уряд; до вересня 2014 року треба було провести конституційну реформу; до грудня 2014 року – провести позачергові президентські вибори; також треба прийняти нове виборче законодавство та обрати новий склад ЦВК; провести розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи; також влада та опозиція відмовилися від силових дій. Угоду було засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником МЗС Франції, представник від Росії відмовився підписати. Того ж дня Верховна Рада («за» -  386 депутатів) проголосувала Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (в редакції від 2004 р.), це означало, що тепер буде сформовано новий уряд незалежно від Президента. Увечері 21 лютого відбувся велелюдний Майдан. На ньому виступили лідери опозиції, які оголосили про укладання угоди із чинним Президентом. Але такі дії євромайданівці засудили і освистали.  Тоді на трибуну сцени піднявся один із сотників самооборони Майдану Володимир Парасюк й заявив, що Майдан не буде терпіти Януковича до виборів в грудні 2014. Сотник проголосив ультиматум, що якщо Янукович не піде у відставку до ранку, то самооборона піде на штурм. Євромайдан палко із захватом підтримав сотника. У ніч з 21 на 22 лютого Янукович, наляканий можливістю потрапити під народний суд, залишив Адміністрацію Президента та втік у Харків. 22 лютого о 17 годині 11 хвилин Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення самоусуненням Януковича від виконання своїх обов'язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 р. Отже, основна мета Євромайдану була досягнута. Того ж дня,  Віктор Янукович записав телезвернення, у якому назвав події 18–20 лютого в Україні державним переворотом, порівнявши їх з приходом нацистів до влади у Німеччині, назвав депутатів, що вийшли з Партії регіонів, зрадниками та заперечив легітимність прийнятих Верховною Радою рішень. 23 лютого 2014 року фракція Партії регіонів оприлюднила свою заяву, в якій усю відповідальність за ситуацію в Україні поклала на Президента Віктора Януковича та його найближче оточення: «Ми, фракція Партії Регіонів у Верховній Раді України і наші однопартійці, рішуче засуджуємо злочинні накази, що призвели до людських жертв, до порожньої скарбниці, величезних боргів, ганьби в очах українського народу і всього світу, в результаті чого наша країна опинилася на краю прірви, загрози розколу і втрати національного суверенітету». 25 лютого 2014 року Генеральний прокурор України Олег Махніцький повідомив, що Віктора Януковича оголошено у розшук за підозрою у масових вбивствах людей з обтяжливими обставинами відповідно до частини 2 статті 115 Кримінального кодексу.  27 лютого з'явилась інформація, що Янукович перебуває на території Росії, куди дістався морем разом зі своїм сином Віктором.

Таким чином, події 21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р. стали етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Вони показали усьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною – кров’ю «Небесної Сотні» – патріотів, які поклали своє життя на вівтар для захисту рідної Батьківщини. В цих трагічних подіях смерть кожної людини - це не просто втрата однієї сім'ї, а біль усього народу. Революція Гідності показала, що в країні настав час для реформ та кардинальних змін. Саме тепер українцям  вдалося скинути ярмо «радянського совка» та стати на шлях формування повноцінного громадянського суспільства. Але боротьба за свою державу ще не завершилась. Наступним випробовуванням для України стала анексія Криму Російською Федерацією та війна на Сході.

Основні дати:

2013 р.:

21 листопадапочаток Революції Гідності. Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

24 листопада - великий мітинг на Майдані Незалежності. Перші сутички із міліцією.

30 листопада - перший силовий розгін мітингувальників.

1 грудня - півмільйонне Всеукраїнське народне віче на Майдані Незалежності. Захоплення КМДА і Будинку профспілок.

8 грудня - "Марш мільйонів".

15 грудня - "День гідності". Євромайдан прийняв резолюцію, яка забороняє Президентові підписувати угоду про вступ України в Митний союз.

22 грудня - створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об'єднання «Майдан».

2014 р.:

16 січня - прийняття Верховною Радою "Диктаторських Законів".

19-22 січня - криваві сутички між мітингувальниками і "Беркутом".

22 січня - перші жертви Революції Гідності. Смерть Сергія Нігояна та Михайла Жизневського.

22-27 січня - захоплення Державних Адміністрацій в областях України.

28 січня - Верховна Рада України скасувала "диктаторські закони 16 січня". У цей же день М. Азаров та весь уряд пішов у відставку.

29 січня - Верховна Рада ухвалила законопроект щодо амністії учасників акцій протесту.

15 лютого - мітингувальники почали звільняти КМДА.

18-20 лютого - пік Революції. Криваві сутички в центрі Києва, підпал Будинку профспілок та смерть багатьох євромайданівців ("Небесна Сотня").

20 лютого - Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України».

21 лютого - Лідери опозиції підписали з В. Януковичем угоду, але Євромайдан не визнав її і вирішив йти до кінця.

Ніч 21 на 22 лютого - втеча В. Януковича.

22 лютого 2014 р. - Кінець режиму Януковича: Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України. Завершення Революції Гідності - першого етапу у боротьбі українського народу за збереження своєї незалежності.

АТО – війна за незалежність України

Причини та передумови. Окупація Криму Росією стала справжнім викликом для України та міжнародної спільноти, адже одна з держав-гарантів територіальної цілісності України (згідно Будапештського меморандуму 1994 р.) не просто вторглась на територію України, але офіційно оголосила його частиною РФ. Нова українська влада зосередилась на захисті територіальної цілісності та розбудові Збройних сил України, які рішенням РНБО були приведені в повну бойову готовність з метою захисту східного кордону України. Вже 13 березня 2014 р. була відновлена Національна гвардія України.

Москва розгорнула справжню інформаційну війну проти України та нової української влади, намагаючись дискридитувати її в очах міжнародної спільноти. Водночас російські

спецслужби за допомогою агентів впливу та проросійських терористів активно працювали в східних та південних областях України з метою дестабілізації ситуації та розколу України. Учасники проросійських заворушень виступали здебільшого за відокремлення півдня і сходу України та приєднання цих регіонів до Росії, проведення референдуму щодо федерального устрою України, надання російській мові статусу другої державної та проти нової української влади. Паралельно відбувались і проукраїнські мітинги, учасники  яких виступали за територіальну цілісність України та протестували проти російського вторгнення в Україну. Водночас офіційна Москва почала звинувачувати Київ у порушенні прав російськомовного населення та нав’язувати Україні федералізацію.

Перші масштабні проросійські виступи на сході України відбулися 1 березня 2014 року в Донецьку та Луганську. В цей день мітингувальниками було піднято над будівлями Донецької та Луганської облдержадміністрацій російські прапори. В той же день Донецька облрада ухвалила рішення щодо проведення референдуму щодо подальшої долі Донбасу, а Луганська обласна рада наступного дня ухвалила рішення про визнання нелегітимними центральні органи виконавчої влади України. 9 березня у Луганську, а 13 березня - у Донецьку сталися перші сутички між проукраїнськими та проросійськими силами. Так, 9 березня проросійські активісти за невтручання міліції розігнали мітинг з нагоди 200-річчя Т. Шевченка, а 13 березня напали на мітинг за єдність України, що проходив у Донецьку. Дмитро Чернявський став першою жертвою зіткнень, отримавши ножове поранення від російського бойовика на мітингу в Донецьку.

Протягом квітня 2014 року сепаратистськими угрупуваннями за допомогою російських спецслужб були проголошені на території Донецької та Луганської областей так звані «народні республіки» – Донецьку народну республіку (ДНР) 7 квітня та Луганську народну республіку (ЛНР) 27 квітня. «Проголошення республік» супроводжувалось захопленням адміністративних будівель і відбувалось за сприяння місцевої влади, яку переважно представляли члени Партії регіонів та комуністів. Захоплення адмінбудівель та вивішення  російських прапорів мали місце майже у всіх великих містах Донецької та Луганської областей. Такий сценарій розвитку подій писався в Москві та був частиною операції «Русская весна», мета якої полягала у створенні псевдореспублік, які б контролювались Москвою і водночас забезпечили б сухопутний зв’язок з окупованим Кримом. Спробу проголосити «народну республіку» було здійснено також в Харкові, а плани про проголошення народних республік поширювались і на інші регіони Сходу та Півдня України. Проте у прилеглих до Донбасу областях розпочались масові проукраїнські мітинги, які засуджували російське вторгнення в Україну. Також жителі Дніпропетровська, Запоріжжя та Харкова почали зводити блокпости, розпочалась організації батальйонів територіальної охорони порядку.

Зважаючи на досить складне становище українська влада задекларувала курс на глибокі європейські реформи та розпочала підготовку до виборів президента. А вже 21 березня 2014 р. Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк підписав політичну частину Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Проте загострення ситуації на Донбасі, терор проти проукраїнське налаштованих громадян та можливість поширення російських впливів на весь Схід та Південь країни, а також можливість прямого російського вторгнення вимагали від Києва рішучих дій з метою збереження територіальної цілісності України та захисту українського населення.

Початок АТО. 13 квітня 2014 р. в. о. президента України Олександр Турчинов заявив, що для того, щоб зупинити розгул тероризму, організованого російськими спецслужбами у східних регіонах України, РНБО розпочинає широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України. Він повідомив, що: «Ми робили все, аби уникнути людських жертв. Але ми готові дати відсіч всім спробам вторгнення, дестабілізації та терористичним діям зі зброєю в руках. РНБО прийняла рішення розпочати широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України. Ми не дамо Росії повторити кримський сценарій у східному регіоні України».

13 квітня у Донецькій області почалась антитерористична операція (АТО) з метою зупинити терористів та сепаратистів. У ході операції правоохоронці розблоковували 2 блокпости терористів перед Слов'янськом. Терористи чинили опір і влаштували перестрілку. Внаслідок операції є вбиті і поранені з обох боків українських силовиків та терористів. Особливою активністю відзначалися бої за телевізійні системи, оскільки саме телевізійні канали Росія використовувала для маніпуляції свідомістю громадян не лише Росії, але й України.  За повідомленням голови Служби безпеки України Валентина Наливайченка, на 15 квітня українські силовики вже затримали 23 кадрових офіцерів ГРУ РФ.

Паралельно російські спецслужби продовжували дестабілізувати ситуацію в південних та східних областях, наслідком чого стали подій в Одесі 2 травня, коли на учасників маршу «За єдність України» напали проросійські активісти та відкрили по патріотах України стрільбу з вогнепальної зброї. Міліція не вжила заходів для припинення кровопролиття й одеситам прийшлося самим захищатися. Внаслідок протистояння 2 травня в Одесі загорівся Будинок профспілок. Жертвами сутичок в Одесі стало 46 осіб, з них 42 загинули в Будинку профспілок.  За результами кровавих подій в Одесі, виконуючий обов`язки  Президента України, Турчинов зазначив, що «Йде війна проти нашої країни з боку Російської Федерації, і на сході України, так і на півдні. Вони пробують повністю дестабілізувати ситуацію».

Найжорстокіші бої українських військ з російськими терористами в травні - на початку червня відбувались в Слов’янську та Краматорську, терористів очолював полковник ГРУ Генерального штабу ЗС РФ Ігор Гіркін. Кремль водночас розпочав активні військові навчання та маневри на кордоні з Україною, завданням яких було прикриття масового перекидання техніки, зброї та живої сили в Україну, а також створювати психологічний тиск та імовірність повномасштабного вторгнення в Україну. Незважаючи на якісніше озброєння противника українські війська проявили героїзм та мужність, звільняючи Донецьку та Луганські області, важливу роль у забезпеченні армії необхідними речами відіграв волонтерський рух, що свідчить про усвідомлення громадянами України загрози втрати своєї державності. Яскравим феноменом протистояння агресору стали добровольчі батальйони, першими з яких були «Донбас», «Азов», «Айдар» їхня кількість весь час зростає.

Станом на 21 травня під контролем українських підрозділів силовиків перебували 6 районів Донецької області, в тому числі м. Добропілля, Добропільський, Олександрівський, Великоновосілківський райони під контролем спецбатальйону «Донбас», а у Великоновосілківський, Волноваський, Мар'їнський і Старобешівський райони контролювались підрозділами Національної гвардії. 13 червня українські війська звільнили Маріуполь. 14 червня сепаратисти збили Іл-76 Збройних сил України, що доправляв військових у Луганський аеропорт, в наслідок загинуло 49 осіб, включаючи екіпаж літака. Того ж дня були здійснені численні напади терористів на блокпости сил АТО, під час яких було вбито 6 військслужбовців.

Одностороннє припинення вогню. 25 травня 2014 р. на президентських виборах в Україні здобув перемогу Петро Порошенко з результатом 54,7% голосів, інавгурація якого відбулась 6 червня. Новий верховний головнокомандувач України виступив з мирними планом врегулювання ситуації на Донбасі.

20 червня Петро Порошенко віддав наказ про припинення бойових дій на окупованих терористами територіях, перемир'я було оголошене з 22:00 20 червня по 10:00 27 червня 2014 року. В свою чергу сепаратисти продовжували атакувати позиції українських військових, здійснивши впродовж зазначеного періоду 108 разів, в результаті чого загинули 27 і було поранено 69 українських силовиків. Терористи обстрілювали позиції українських військових на висоті Карачун, Краматорську, Амвросіївці та Рубіжне, бойовиками ДНР була захоплена військова частина ЗСУ 3004, що розташована в Донецьку, а також збили Мі-8, в результаті чого загинуло 9 українських військових, в тому числі 3 члени екіпажу. 27 червня Президент Порошенко підписав економічну частину Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Після наради РНБО Президентом було вирішено продовжити одностороннє перемир'я з 27 до 30 червня. Рішення викликало широке обурення в суспільстві, армії та добровольчих батальйонах, під Адміністрацією Президента відбулися мітинги проти продовження перемир'я на Донбасі.

Відновлення АТО. Рішенням РНБО АТО було відновлено. В перші години 1 липня 2014 р. українські військові нанесли авіаційні та артилерійські удари по позиціях терористів в Слов'янську, Краматорську, Луганську та інших точках, загалом були атаковані  скупчень терористів. 5 липня, після поразки в Миколаївці, терористи відступили з Слов'янська, українські війська зайняли місто, підняли прапор України. Колони сепаратистів відступили і з Краматорська, близько 1 тисячі бойовиків, разом з Гіркіним колоною рушили до Донецька. Того ж дня від терористів було звільнено Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку. Всі сили сепаратисти кинули на оборону Донецька, Луганська, Горлівки, покидаючи при цьому інші населені пункти. Терористичні організації «ДНР» та «ЛНР» розпочали масовий терор місцевого населення, примушуючи його вступати до лав «ополчення» та воювати проти сил АТО. 6 липня українські війська зайняли Артемівськ, та все ж під контролем терористів залишилось 7 великих міст Донбасу: Донецьк, Горлівка, Луганськ, Сніжне, Антрацит, Краснодон і Сєвєродонецьк. 10 липня сили АТО нанесли ряд успішних авіаційних ударів по позиціях терористів, було знищено близько 100 бойовиків, 2 танки і установку «Град», в ході наступу звільнили Сіверськ, основними епіцентрами боїв стали Донецьк і Луганськ.

Збиття Боїнга. 17 липня російські терористи біля міста Тореза Донецької області збили Боїнг 777 «Малазійських авіаліній». Жертвами теракту стали 298 осіб - громадян Нідерландів, Малайзії, Австралії, Індонезії, Великої Британії та ін. Причетність Москви до цього теракту є беззаперечною. Служба безпеки України оприлюднила перехоплені розмови проросійських сепаратистів про те, що 17 липня 2014 р. о 16:40 (за київським часом) російський диверсант на прізвисько Бєс (Ігор Безлєр) доповів своєму кураторові, полковнику ГРУ ГШ ЗС РФ Гераніну Василю Миколайовичу про збитий літак: «Щойно збили літак. Група «Мінера». За Єнакієво впав». Терористи доповіли в ГРУ, що вони збили транспортний літак АН-26 української армії й невдовзі диктор новин російського телебачення повідомила про збиття терористами літака над містом Торез (Донецької області), заявивши, що «все відбулося близько п'ятої години вечора за московським часом». Згодом про збиття українського літака повідомили російські ЗМІ, серед яких РИА Новости та Russia Today

Вже 29 липня ЄС прийняв рішення про введення третього рівня санкцій проти Російської Федерації. Санкції стосуються енергетичного та фінансового секторів, продукції військового та подвійного призначення. Фінансові санкції передбачають обмеження для російських банків. Проте посилення санкцій та міжнародна ізоляція Росії не змогли стримати її від подальших дій на сході України. Успішне просування української армії та звільнення українських міст від російських терористів призвели до прямого відкритого вторгнення регулярних збройних сил РФ на Донбас в середині серпня 2014 р., зокрема,  росіяни окупували Новоазовськ, маючи на меті захоплення Маріуполя.

Іловайський котел. Найтрагічнішим епізодом АТО стала трагедія під Іловайськом, який мав стратегічне значення, оскільки знаходиться в 25 км на схід від Донецька, звільнення Іловайська дозволило б силам АТО повністю блокувати терористів в Донецьку.  Українські військові увійшли в Іловайськ 18 серпня. Вони змогли взяти під свій контроль більшу частину міста, однак після введення регулярних російських військ 23-24 серпня сили АТО 28 серпня опинились в повному оточенні. Розпочались переговори щодо створення гуманітарного коридору для виходу українських військ з міста. Терористи заявили, що готові випустити бійців з оточення. 30 серпня о 10:00 українські військові організованими колонами почали рух з міста, однак колони розстріляли, завдавши великих втрат українським батальйонам. За даними Міноборони, під Іловайськом загинуло 108 українських бійців, сотні бійців були поранені та  захоплені у полон.

 «Перемир’я». Трагедія під Іловайськом та збільшення кількості регулярних частин збройних сил РФ на Донбасу спонукали українську сторону до переговорного процесу. 5 вересня 2014 р. в рамках контактної групи Україна—Росія—ОБСЄ із залученням представників сепаратистів в Мінську було підписано угоду про тимчасове перемир’я:

  • Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї.
  • Забезпечити моніторинг та верифікацію з боку ОБСЄ режиму незастосування зброї.
  • Здійснити децентралізацію влади, зокрема через ухвалення Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус).
  • Забезпечити постійний моніторинг на російсько-українському державному кордоні та верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони безпеки в прикордонних районах України та Російської Федерації.
  • Негайно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб.
  • Ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв'язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей України.
  • Продовжити інклюзивний загальнонаціональний діалог.
  • Вжити заходів для поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі.
  • Забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус).
  • Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків і найманців з території України.
  • Ухвалити програму економічного відродження Донбасу і відновлення життєдіяльності регіону.
  • Надати гарантії особистої безпеки для учасників консультацій.

Робота контактної групи у Мінську була продовжена, і сторони підписали наступний меморандум у ніч на 20 вересня 2014 р., коли представниками України, а також невизнаних терористичних груп ДНР і ЛНР за посередництва представника Росії був укладений меморандум.

Сторони також вирішили продовжити обмін військовополоненими. При цьому статус територій, захоплених бойовиками, на переговорах у Мінську не обговорювався. Проте ні терористи, ні Росія не дотримувались "мінських угод", продовжуючи обстріл українських території та тероризуючи місцеве населення. Українська сторона для імплементації "мінських угод"  прийняла Закон України  «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Незважаючи на це, 2 листопада 2014 року представники терористичних організацій провели на окремих територіях Донецької та Луганської областей незаконні вибори голів та народних рад «ДНР» та «ЛНР». Крім цього, Росія так і не сприяла відновленню контролю української влади над східним кордоном, також російські терористи всіляко перешкоджали діяльності моніторингової місії ОБСЄ. Більше того, кількість російської техніки та зброї весь час поповнювалась так званими «гумконвоями», які Москва направляла в Україну без узгодження з Києвом.

Бої за донецький аеропорт. Символом незламності та мужності українських захисників став донецький аеропорт, бої за який тривають з 26 травня 2014 р., незважаючи на переважаючі сили агресора та «перемир’я», українські військові, яких назвали кіборгами, мужньо протистояли російським терористам. Проте наймасштабніші бої відбувались в аеропорту саме після оголошення перемир’я.  На думку Ю. Бутусова, саме "мінські угоди" спровокували загострення протистояння, оскільки аеропорт потрапив у зону відведення українських військ, натомість для терористичних банд бойове здобуття аеропорту важливо як демонстрація політичної перемоги.  Українські герої – кіборги - 242 дні обороняли аеропорт, доки 22 січня 2014 р. старий і новий термінал, а також башта укріплення донецького аеропорту були повністю зруйновані. Проте кіборги продовжують контролювати територію довкола аеропорту, знищуючи російських окупантів.

Масові теракти. Незважаючи на абсолютне заперечення своєї причетності до війни на Донбасі, Кремль продовжує відправляти в Україну терористів та регулярні військові частини, які воюють не лише проти української армії, але і проти місцевого населення. 13 січня 2015 р. російські бойовики здійснили теракт під Волновахою, розстрілявши рейсовий автобус: жертвами стали 13 осіб, 18 зазнали поранення. 24 січня російські терористи з градів обстріляли житлові райони Маріуполя, жертвами яких стали 31 осіб та близько сотні поранених. Вже традиційно російська пропаганда у всьому звинуватила сили АТО. Величезні людські втрати бойовиків змушують їх тероризувати місцеве населення, використовувати його, як живий щит, чи примушувати ставати до лав «ополчення».

Таким чином, війна, яку Росія розпочала проти України, перетворилась для останньої на справжню війну за незалежність. Незважаючи на переважаючий людський та технічний ресурс агресора, захисники України мужньо продовжують захищати незалежність нашої держави. Загроза втрати своєї державності консолідувала українське суспільство, яке, незважаючи на мову спілкування чи регіон проживання, об’єдналось, аби дати відсіч агресору та відстояти своє право на вільне життя.

Основні дати:

2014 р., 27 лютого - початок агресії Росії проти України, захоплення будівлі Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

2014 р., 1 березня - обидві палати рсоійського паламенту проголосували за введення російських військ на територію України і в Крим зокрема.

2014 р., 1 березня - перші масштабні проросійські виступи в донецьку та Луганську.

2014 р., 16 березня - псевдореферендум щодо входження Криму до складу РФ.

2014 р., 21 березня - підписання політичної частини Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом.

2014 р., 7 квітня - проголошення "ДНР".

2014 р., 13 квітня - оголошення в. о. Президента України Олександром Турчиновим про початок проведення АТО.

2014 р., 27 квітня - проголошення "ЛНР".

2014 р., 2 травня - трагедія в Одесі.

2014 р., 11 травня - псевдореферендум щодо статусу Донбасу.

2014 р., 25 травня - обрання Президентом України Петра Порошенка.

2014 р., 26 травня - початок боїв за Донецький аеропорт.

2014 р., 13 червня - звільнення українськими військами Маріуполя.

2014 р., 14 червня - російські терористи збили Іл-76 Збройних сил України, загинуло 49 українських військовослужбовців.

2014 р., 20 червня - одностороннє припинення вогю в рамках мирного плану Порошенка.

2014 р., 27 червня - підписання економічної частини Угоди про асоціацію України з Єровпейським Союзом.

2014 р., 1 липня - відновлення наступу українських військ на російських терористів.

2014 р., 5 липня - звільнення українськими військами Слов'янська та Краматорська.

2014 р., 17 липня - збиття російськими терористами Боїнга 777 «Малазійських авіаліній", жертвами стали 298 осіб.

2014 р., 23-30 серпня - Іловайський котел.

2014 р., 5 вересня - підписання в Мінську тимчасового перемир'я.

2014 р., 20 вересня - підписання Мінського меморандуму.

2014 р., 2 листопада - псевдовибори на Донбасі.

2015 р., 13 січня - теракт під Волновахою.

2015 р. 24 січня - масовий обстріл російськими терористами житлових районів Маріуполя

 Історія Дніпропетровщини (заснування міста Катеринослава та Катеринославської губернії, історія рідного краю ХІХ – поч. ХХ ст., видатні постаті Дніпропетровщини)

"Место сие имеет вид приятного обиталища", - сказала імператриця Катерина ІІ, піднявшись на дніпровський схил неподалік козацької слободи Половиці. Це було 1787 року, коли правителька відправилась у свою відому подорож на південь Росії. Відбувалось засвоєння Причорномор’я і його програма увійшла в історію як «потьомкінський прожект». Для Новоросії був потрібен новий економічний, адміністративний і культурний центр. Григорій Потьомкін планував, що таким центром стане місто, назване на честь імператриці Катеринославом.

Першою спорудою міста мав бути Спасо-Преображенський собор, закладений особисто імператрицею. Назву храму обрав Григорій Потьомкін. Він мав на увазі не богословський, а прагматичний підтекст. Фаворит сподівався на преображення всього краю під благотворним впливом реформ.

Час вніс свої корективи у «потьомкінські прожекти». Після смерті імператриці та її фаворита виявилось, що місце, обране як центр Катеринослава, не дуже зручне для забудови і життя – на крутому пагорбі, де немає води. До того ж, новий монарх Павло Перший не підтримав ініціативи своєї матері із засвоєння південних земель. Він позбавив Катеринослав фінансування і навіть відібрав назву міста, найменувавши Новоросійськом.

Нова хвиля розвитку міста припала на початок 19 століття. Але генеральні плани вулиць доводилось постійно корегувати, оскільки багато в чому забудова відбувалась стихійно. Головна суперечка проекторів відбувалась навколо того, де мав бути адміністративний центр міста із Преображенським собором.

Єдиним розчерком пера вирішив усі протиріччя імператор Микола Перший. 10 серпня 1829 року він власноруч написав: «Я вважаю найкращим те місце, на якому відбулася закладка покійною Імператрицею».

Так нове місто на Дніпрі отримало свою стверджену систему координат. Його новим духовним і естетично вагомим символом став Спасо-Преображенський собор, який вважається ровесником Катеринослава.

Відомі люди, доля яких пов’язана з Дніпропетровщиною

Наша область і місто подарували Україні та світу багато талановитих, цікавих та одіозних людей. Дуже часто ми дивимось телевізор чи старий кінофільм і навіть не здогадуємося, що колись ця людина так само ходила вулицями міста, купувала щось у ЦУМі та милувалась набережною. «Вісті Придніпров’я» зібрали для вас історії про відомих жителів Дніпропетровщини.

«Козацький батько»

Славетний історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929) дуже вплинув на Дніпро, хоча народився не тут. Дмитро Яворницький з’явився на світ 25 жовтня (6 листопада) 1855 року, с. Сонцівка, Харківська губернія,Російська імперія , а помер 5 серпня 1940 уже у Дніпрі.

11 жовтня 1940 р. його ім’я було надане Дніпропетровському історичному музею. 18 липня 1946 р. Дніпропетровський виконком обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення про відкриття філіалу історичного музею в будинку академіка Д. Яворницького (м. Дніпро, майдан Т. Шевченка, 5). Проте лише під час «відлиги», 18 липня1964 р. було відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку. 1991 року Національна спілка краєзнавців України заснувала Премію імені Дмитра Яворницького. У листопаді 1998 року в селі Борисівка споруджено пам’ятник Д. І. Яворницькому. Також у кількох населених пунктах України існують вулиці, названі на честь нашого видатного земляка, а у Дніпрі ім’я дослідника носить центральний проспект. У 2005 році НБУ викарбував та ввів до обігу пам’ятну монету на честь Дмитра Яворницького номіналом 2 гривні.

 «Білий лотос Катеринослава»

Коли Дніпро ще називали Катеринославом, тут у ніч на 12 серпня 1831  народилась Олена Блаватська (у дівоцтві Ган), теософ, письменниця, мандрівниця. Через кілька місяців її мати, витончена дворянка Олена Андріївна відвезла дочку в село Кам’янське (нині місто Кам’янське), де знаходився її чоловік, капітан кінної артилерії Петро Олексійович Ган. У садибі дівчинку хрестили. Дід і бабуся, до яких часто приїжджали гостювати дочка і внучка, першими помітили здібності Олени до ясновидіння і переміщення предметів на відстані. А ось батько не вірив у всі ці «штучки» і запитав, як звуть його коня. Дівчина не задумуючись відповіла «Зайчик», і це була правда.

Вже дорослою Блаватська багато подорожувала —  у 1885 році покинула Індію через погіршення здоров’я. Жила в Німеччині, Бельгії, Лондоні. Її основна спадщина: книги «З печер і нетрів Індостану», «Викритий Ізіда», «Загадкові племена на блакитних горах», «Голос безмовності,» Таємна доктрина «,» Ключ до теософії «. Померла відома філософ 8 травня 1891 роки після грипу. Прах її був спалений, а попіл розділений між трьома центрами теософського руху: Лондон, Нью-Йорк і Адьяре (поблизу Мадраса). День смерті Є. П. Блаватської відзначається її послідовниками під ім’ям «дня білого лотоса». У Дніпрі садиба Фадєєвих, в 1987 році отримала статус пам’ятки історії ХІХ ст., зараз туди проводяться екскурсії.

Автор «Собору»

Відомий український письменник Олесь Гончар народився у Дніпрі. Сталося це за офіційними даними  3 квітня 1914 року в будинку №69 по вулиці Петрозаводська (в ті часи це було село Ломівка). Але в метричній книзі Покровської церкви села Кам’янка Новомосковського повіту (нині — Амур-Нижньодніпровський район) є запис під номером 47 про народження «29 березня 1918 р дитини чоловічої статі, хрещеного 1 квітня під ім’ям Олександр», батьками якого значилися: «житель села Кам’янка Терентій Ісидорів Беліченко і його законна дружина Тетяна Трофімова, обидва православні «. А хрещеними — «жителі села Кам’янки Філіп Артем Лазар і Домінік Сампсонова Нечипоренко. Таїнство хрещення здійснив священик Віталій Лашкевич».

Олександр Беліченко за народженням став Олесем Гончаром в Полтавському селі Суха Козельщинського району, куди бабуся Єфросинія Євтихіївна і дядько Яків забрали трирічного хлопчика після смерті матері і одруження батька на вдові Фросі Воронової. Там за звичкою його стали кликати Олесем, а атестат видали на Гончара — прізвище його матері. У військкоматі, щоб привести документи у відповідність, поміркувавши, поміняли метрику. Після війни юний Олесь повернувся в Дніпропетровськ, до сестри Олександри, в її заново відбудований після бомбардування будиночок по вул. Клубна, 25. Найвідоміші твори Гончара: романи «Собор», «Прапороносці», «Тронка», «Берег любові», «Циклон», «Перекоп», «Таврія», «Твоя зоря», повісті «Бригантина», «Земля гуде». За його кіносценаріями знято 3 фільми: «Абітурієнтка», «Смужка нескошених диких квітів», «Все перемагає любов».

У романі «Собор» письменник увічнив Троїцький собор Новомосковська, який є унікальною пам’яткою ЮНЕСКО, адже побудований без жодного залізного гвіздка. Помер письменник 24 липня 1994 року. У нашому місті його ім’я носить вулиця біля Гірничого університету – її перейменували внаслідок звернення громади міста, яке ініціював журнал «Бористен», а також Національний університет, в якому він навчався і  будинок №25 по вул. Клубна з меморіальною табличкою.

«Дайте жалобную книгу!»

Відомий бард, поет, драматург  Галич Олександр Аркадійович народився  19 жовтня 1918 року в Катеринославі. Справжнє  його прізвище було Гінзбург. Сім’я жила в будинку на вулиці Комсомольській (нині Старокозацька), 74, що стояв над парком Глоби. Цю будівля в стилі модерн в 1911 році звели на свої кошти мешканці, які створили перший в місті житловий кооператив — Катеринославське домобудівне товариство.

У 60-х роках респектабельний і добре влаштований драматург, лауреат Державної премії, міжнародних премій і навіть премії КДБ (за сценарій фільму «Державний злочинець») перетворився в барда-сатирика, і в 1974-му йому з дружиною запропонували емігрувати.

Султан-важковаговик

Відомий чемпіон Європи, світу, олімпійський чемпіон та важкоатлет радянського періоду Султан Сабурович Рахманов  не народився тут, але переїхав у наше місто у віці 16 років. Султан занесений до книги Рекордів Гіннеса як найсильніша людина планети – він встановив 14 національних рекордів, 2 світових та 5 всесоюзних. 5 травня 2003 славетний спортсмен помер від серцевого нападу в Дніпрі. Похований Рахманов поряд з могилою матері на Сурсько-Литовському кладовищі міста.

«Ну вон же она сидит, в жутких розочках!»

Не одне покоління в Україні і далеко за її межами знають, з якого фільму ця легендарна фраза. Чарівна секретарка Вірочка з фільму «Службовий роман» та зірка багатьох радянських фільмів Лія Ахеджакова народилась у нашому місті 9 липня 1938 року. Її батьки, Юлія Олександрівна та Меджид Салеховіч — у той час працювали в трупі драматичного театру імені Горького. Зірка 45 фільмів не раз відвідувала рідне місто. А ми всі знаємо її по таким шедеврам, як «Шукаю людину», «Двадцять днів без війни», «Гараж», «Іронія долі», «Службовий роман», «Про бідного гусара замовте слово», » Москва сльозам не вірить «,» Відпустка за свій рахунок «,» Небеса обітовані «,» Старі шкапи «,» Куди зник Фоменко «,» Московські канікули «. Її основне амплуа – весела і тендітна пані,  борець за правду.

Гордість українського фігурного катання

Оксана Сергіївна Баюл народилася 16 листопада 1977 року в Дніпрі. Ця відома українська фігуристка виступала в одиночному катанні. Олімпійська чемпіонка 1994 року, чемпіонка світу (1993) і дворазова чемпіонка України (1993, 1994). Баюл відома також тим, що на Олімпіаді-94 виконала одну з кращих коротких програм в історії фігурного катання (на музику Чайковського). Після виставлення оцінок за техніку з Оксаною трапився нервовий зрив (що могли спостерігати мільйони телеглядачів), оскільки здавалося, що Оксана займе лише 2 місце. При дуже напруженій конкуренції результат змагань вирішив один голос німецького судді, чемпіона світу Яна Хоффмана. Він у короткій програмі поставив Баюл друге, а в довільній змінив свою думку і віддав їй перше місце. Потім Баюл переїхала жити в США.

Зараз продовжує виступи і займається бізнесом, видала дві книги на англійській мові. У 2005 повернулася в професійний спорт. Залишалася громадянкою України, маючи дозвіл на проживання в США. У 2010 році Баюл повернулася в Україну, планує створення школи фігурного катання в Україні.

Найвідоміша жінка політик

Народилася у Дніпрі і одна з найвідоміших вітчизняних жінок-політиків Юлія Тимошенко. Вона народилась 27 листопада 1960 року, була 10-м та 13-м Прем’єр-міністром України (2005, 2007–2010). Перша жінка-Прем’єр-міністр в історії незалежної України. Кандидат економічних наук. За версією журналу «Форбс» була визнана третьою за впливовістю жінкою світу у 2005 році, очолює Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина».

 

 Історія Збройних Сил України з початку ХХ ст. до сьогодення (УСС, армія УНР та Директорії, військо гетьманата Скоропадського, бійці ОУН-УПА, воїни радянської армії, Збройні Сили незалежної України)

24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла постанову “Про військові формування в Україні”, якою визначила: ”підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України”. Фактично цією постановою було покладено початок будівництва Збройних Сил України як важливого інституту держави і невід’ємного елемента її воєнної організації.

Історію будівництва Збройних Сил України можна поділити на чотири основні етапи: перший етап – формування основ Збройних Сил України (1991–1996 рр.); другий етап – подальше будівництво Збройних Сил України (1997–2000 рр.); третій етап – реформування Збройних Сил України (2001–2005 рр.); четвертий етап – .розвиток Збройних Сил України (2006–2011 рр.). З 2012 року розпочато новий етап військової реформи — реформування і розвитку Збройних Сил України.

Восени – взимку 1991 року були підготовлені важливі документи, що стали нормативно-правовою базою формування Збройних Сил України.

11 жовтня Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України. У прийнятій Концепції передбачалася, що Україна поступово, з урахуванням усіх факторів національної безпеки, реалізуватиме намір стати в майбутньому нейтральною, без’ядерною державою, яка не братиме участі у військових блоках, натомість дотримуватиметься усіх договорів і угод щодо незастосування ядерної зброї.

Концепція визначала, що Збройні Сили України складаються з трьох видів: Сухопутні війська (Війська наземної оборони), Військово-Повітряні Сили і Сили Протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони), Військово-Морські Сили. Збройні Сили України будуються за принципом розумної достатності. Виходячи з фінансово-економічних можливостей і того, що Збройні Сили України повністю фінансуються з державного бюджету, чисельність усіх військ визначалася на рівні 0,8–0,9% чисельності населення країни, тобто 400–420 тис. осіб.

Що стосується органів військового управління, то було визначено, що законодавче регулювання в галузі оборони, національної безпеки та військового будівництва здійснює Верховна Рада України, а Президент України (до обрання Президента України − Голова Верховної Ради України) є Головнокомандувачем Збройних Сил України. Концепція передбачала створення Ради оборони України як вищого державного органу керівництва обороною і безпекою держави, який розробляє основні напрями воєнної політики та військового будівництва.

Також було визначено місце в органах військового управління Міністра оборони України і Головного штабу Збройних Сил. Міністр оборони України керує Збройними Силами України; проводить у державі єдину воєнно-технічну політику; відповідає за розробку і подає Президенту (Верховній Раді) України проекти планів застосування Збройних Сил і комплексні плани їх розвитку, несе відповідальність за стан і розвиток Збройних Сил, їх бойову та мобілізаційну готовність, своєчасне розгортання і захист територіальної цілісності. Головний штаб Збройних Сил України є основним органом безпосереднього управління військами (силами) у мирний і воєнний час. Начальник Головного штабу Збройних Сил України є першим заступником Міністра оборони України.

Саме тоді ж (11 жовтня) Верховна Рада України постановила створити Раду оборони України, затвердила склад посадових осіб, які входять до Ради оборони України, а також Положення про Раду оборони України.

Осінь – зима 1991 року були повною мірою переломними для військового будівництва. Адже 6 грудня Верховна Рада України приймає надзвичайно важливі для військового будівництва закони − “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”. Того ж дня було затверджено текст Військової присяги, яку в залі Верховної Ради першим склав Міністр оборони України генерал-полковник К.П. Морозов.

Закон “Про оборону України” виходив з того, що Україна прагне до мирного співіснування з усіма державами, незалежно від їх соціально-політичної та економічної орієнтації. Виходячи з принципу оборонної достатності, у Законі формулювалися загальні положення про оборону України, правові основи діяльності органів державної влади та управління щодо забезпечення оборони України, а також положення, що стосуються стану війни, воєнного часу, мобілізації, територіальної оборони. Спеціальний розділ Закону був присвячений Збройним Силам України.

За сутністю та призначенням Збройні Сили України визначалися як військова державна структура, основна функція якої полягає у збройному захисті незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України. 20 листопада 1991 року Постановою Кабінету Міністрів України № 321 було затверджено Тимчасове положення про Міністерство оборони України, згідно з яким була остаточно схвалена чисельність центрального апарату Міністерства оборони у кількості 248 осіб (216 – військовослужбовців). Дозволялося мати 5 заступників Міністра оборони, у тому числі двох перших, а також колегію Міністерства у складі 11 чоловік.

3 січня 1992 року розпочався процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислоковані на українській території війська. Указом Президента України від 5 квітня 1992 р. № 209 на базі сил Чорноморського флоту почалося формування органів управління Військово-Морських Сил України.

25-26 червня 1992 року відбулося перше засідання колегії Міністерства оборони України з порядком денним “Про хід створення Збройних Сил України і завдання щодо якісного формування з’єднань і частин на першому етапі військової реформи”. Колегія більш чітко визначила завдання, уточнила план реформування військових формувань до 1995 року включно.

У середині червня 1992 року Верховна Рада України ратифікувала Договір про звичайні збройні сили в Європі, яким визначалися максимальні рівні озброєння і військової техніки для України. Необхідно було скорочувати кількість танків на 5 300 одиниць, бойових броньованих машин (ББМ) – на 2 400 одиниць, бойових літаків – на 477 одиниць. До реалізації цих завдань Україна приступила вже 18 серпня 1992 року.

Згідно з Указом Президента України від 28 січня 1993 року на базі Військово-Повітряних Сил України та Військ Протиповітряної оборони України розпочалося формування єдиного виду Збройних Сил України – Військ Повітряної оборони (ВПО).

У 1994 р. закінчилося міждержавне переміщення військових кадрів. З 1991 по 1994 рр. з України в інші держави було переведено близько 12 тисяч офіцерів і прапорщиків, понад 33 тисячі повернулося на Батьківщину, у тім числі 27 982 офіцери. 20 квітня 1995 року Указом Президента України в складі Збройних Сил України відновлено як їх вид Війська Протиповітряної оборони.

Будівництво Збройних Сил України супроводжувалося значним скороченням чисельності особового складу та озброєнь. За рахунок розформування деяких частин, удосконалення організаційно-штатної структури чисельність ЗС України за станом на кінець 1995 року було скорочено до 400 000 чоловік.

26 січня 1996 року Рада національної безпеки та оборони розглянула проект Концепції реформування Збройних Сил України. Концепція передбачала подальше значне скорочення військ, ліквідацію військових округів та перехід на оперативно-територіальну систему будівництва армії, принципи регіонального комплектування тощо. Проте, в подальшому реалізувати дану Концепцію не вдалося.

Згідно з Указом Президента України від 23 травня 1996 року у складі Збройних Сил України формується командування Сухопутних військ України, якому підпорядковуються органи управління та війська військових округів.

Підбиваючи підсумки першого, найскладнішого етапу будівництва Збройних Сил України (1991–1996 рр.), слід зазначити, що незважаючи на різноманітні труднощі, були закладені основи національного війська незалежної держави: за короткий термін були створені Міністерство оборони, Генеральний штаб, види Збройних Сил, системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ (сил) тощо.

У січні 1997 року Президентом України була затверджена Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року. Саме з цього розпочався другий етап військового будівництва в Україні.

21 січня 1997 року Указом Президента України були затверджені Положення “Про Міністерство оборони України” та “Про Генеральний штаб Збройних Сил України”. Міністерство оборони і Генеральний штаб ЗС України вперше отримали свої окремі Положення, що було не лише подальшим впорядкуванням їхніх повноважень і відповідальності, але й важливим кроком на шляху становлення демократичного цивільного контролю над оборонною сферою.

Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України значно поширилися на здійснення планування оборони держави і оперативного управління всіма військовими формуваннями України. Відтепер Генеральний штаб Збройних Сил України отримав право на здійснення контролю за виконанням завдань з організації оборони держави всіма військовими формуваннями. Були суттєво уточнені повноваження Міністерства оборони. Вперше у Положеннях були передбачені механізми запобігання неузгоджених дій вищого керівництва Збройних Сил. Йдеться про “паралельну” персональну відповідальність Міністра оборони перед Президентом, Радою національної безпеки і оборони України та Кабінетом Міністрів України, а начальника Генерального штабу ЗС України – перед Радою національної безпеки і оборони України та Міністром оборони; про спільне видання Міністром оборони і начальником Генерального штабу ЗС України наказів і директив з найважливіших питань будівництва та розвитку Збройних Сил, їхньої бойової і мобілізаційної готовності, підготовки тощо.

У 1997 році вперше було проведено цикл стратегічного планування оборони України і затвердження Стратегічного рішення на застосування Збройних Сил Президентом України.

З 1998 року запроваджена нова система військово-адміністративного розподілу території України. Замість військових округів було утворено оперативні командування. Функціонально вони стали постійними оперативно-стратегічними об’єднаннями, призначеними для виконання як у мирний, так і у воєнний час оперативних, мобілізаційних завдань і завдань територіальної оборони у встановлених для них межах, а також технічного, тилового, медичного та інших видів забезпечення військ (сил), що знаходяться на їхніх територіях, незалежно від відомчої підпорядкованості.

У 1998 році послідовно і планово проводився курс на оптимізацію структури та чисельності Збройних Сил України. Створено нові функціональні компоненти Збройних Сил України, їх бойове ядро – сили стримування, мобільні сили (сили швидкого реагування) та частини прикриття державного кордону. Продовжувалася робота щодо підтримання та вдосконалення бойової готовності, підготовки органів управління всіх ланок до керівництва військами (силами) при переведенні їх у вищі ступені бойової готовності, переходу на нові організаційно-штатні структури з урахуванням процесу реформування Збройних Сил, вдосконалення форм і методів роботи штабів при переведенні Збройних Сил з мирного на воєнний стан.

Згідно з пропозиціями Президента України Постановою Верховної Ради України від 22 грудня 1998 року була затверджена чисельність Збройних Сил за станом на: 31 грудня 1998 року – 320 тис. військовослужбовців і 100 тис. працівників; 31 грудня 1999 року – 310 тис. військовослужбовців і 90 тис. працівників.

Під час реалізації Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України щодо удосконалення структури військ (сил) постійно враховувалися результати заходів оперативної підготовки органів управління. Планування та проведення заходів оперативної підготовки стало здійснюватися за єдиним замислом і планом та на єдиному оперативно-стратегічному фоні.

У цілому реалізація завдань Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України у 1997–1999 рр. дала змогу створити надійну основу сучасних Збройних Сил України.

Важко уявити функціонування будь-якої держави і армії без розвідки. 22 березня 2001 року Верховна Рада України прийняла Закон “Про розвідувальні органи України”. Це логічно завершило тривалий етап обговорення та ввело діяльність спеціальних органів державної влади, серед яких розвідка Збройних Сил України посідає своє місце, у правову сферу.

За результатами виконання Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України протягом 2001–2005 рр. відбулися суттєві зміни у структурі Збройних Сил та системі їх управління. Зокрема, у процес реформування Збройних Сил був запроваджений функціональний принцип їх побудови та застосування. Здійснено розподіл функцій та повноважень між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил України. Функціональними структурами Збройних Сил стали Об’єднані сили швидкого реагування, основні сили оборони і Стратегічні резерви. Пріоритет у формуванні був наданий Об’єднаним силам швидкого реагування.

У 2004-2005 рр. здійснено перехід Збройних Сил з чотирьох видової на трьох видову структуру шляхом створення на базі ВПС і Військ Протиповітряної оборони єдиного виду Збройних Сил – Повітряних Сил у складі трьох повітряних командувань (“Захід”, “Південь”, “Центр”) і тактичної групи “Крим”.

Головні командування видів Збройних Сил України були переформовані у командування видів з відповідною оптимізацією їх структури та чисельності. З трьох оперативних командувань залишилися два (Західне та Південне), а північне оперативне командування переформовано в територіальне управління “Північ”. Статус командувань було знижено з рівня оперативно-стратегічного об’єднання до рівня оперативного об’єднання. З метою оптимізації системи оперативного (бойового) та матеріально-технічного забезпечення сформоване Командування сил підтримки. До його складу увійшли понад 50 частин і підрозділів. Загалом, впродовж 2001–2005 рр. було проведено близько 16 тис. заходів з реструктуризації Збройних Сил.

Загальна чисельність особового складу Збройних Сил України станом на кінець 2005 року складала 245 тис. осіб, у т.ч. 180 тис. військовослужбовців. Співвідношення між видами Збройних Сил становило: Сухопутні війська – до 40%; Повітряні Сили – до 24%; Військово-Морські Сили – до 8%; органи військового управління, військові навчальні заклади, установи – до 28%.

У 2006 році діяльність Збройних Сил була спрямована на виконання завдань, визначених Державною програмою розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 роки. Особлива увага надавалася розвитку Повітряних Сил – оскільки цей рік був оголошений роком Повітряних Сил, а також підвищенню боєздатності Об’єднаних сил швидкого реагування як основного компонента української армії зразка 2012 року.

У березні 2006 року Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України затвердив Стратегічний замисел застосування Збройних Сил України. У цьому документі визначені сім типових ситуацій Застосування Збройних Сил і для кожної ситуації визначений оптимальний комплект сил і засобів Збройних Сил, який забезпечує виконання завдань і складається з активного і резервного компонентів.

Проте недостатнє фінансування (6,4 млрд. грн., замість запланованих 7,6 млрд. грн.) не дали можливості у 2006 році перейти від бюджету утримання Збройних Сил до бюджету їх розвитку.

Ресурсні обмеження суттєво вплинули на стан виконання Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006–2011 рр. Унаслідок об'єктивних причин протягом останніх років темпи виконання основних заходів Державної програми було уповільнено. Проте вдалося уникнути поширення деструктивних процесів у військах (силах) та зберегти потенціал для продовження реформ.

Важливим здобутком став початок створення системи забезпечення інформаційної безпеки держави у воєнній сфері. У липні 2009 року Президентом України було затверджено Доктрину інформаційної безпеки України та розпочато у Збройних Силах роботу зі створення вертикалі управління системою забезпечення інформаційної безпеки у воєнній сфері.

Посилені повноваження Кабінету Міністрів України з координації діяльності Міністерства оборони. Стало обов'язковим погодження структури центрального апарату Міністерства оборони з Першим віце-прем'єр-міністром України.

Продовжується робота зі створення автоматизованої системи управління Збройними Силами. Визначено її перспективний обрис, етапи та порядок створення. Послідовно, у межах фінансування, впроваджувалися окремі її елементи. Разом з тим загальні темпи переходу на сучасні інформаційно-телекомунікаційні засоби залишаються досить низькими (3,2 % на рік).

Цей чинник уповільнив виконання низки спланованих заходів Державної програми, зокрема стримується переформування командувань видів у штаби видів Збройних Сил, формування військових структур управління та оповіщення Повітряних Сил, удосконалення системи управління матеріально-технічним забезпеченням військ (сил).

За результатами реалізації Концепції кадрової політики в Збройних Силах України з 1 січня 2010 року запроваджено систему кадрового менеджменту централізованого типу, спрямовану на забезпечення потреб військ (сил) в особовому складі, сприяння кожній особі в індивідуальному розвитку та можливості реалізації її потенціалу, бачення кожним військовослужбовцем перспективи свого кар'єрного зростання.

Запроваджено нову систему комплектування військовослужбовцями за контрактом за схемою: територіальний центр комплектування – навчальна військова частина (центр) – військова частина. Це дозволило надати керованості процесу комплектування, а за рахунок спрощення механізму прийняття на військову службу за контрактом заощаджувалося на підготовці особового складу у навчальних військових частинах (центрах) залежно від термінів навчання (від 1,5 до 3 місяців) з розрахунку на одного військовослужбовця від 1,6 до 3,5 тис. гривень.

У 2009 році розширено коло осіб, які мають право вступу на військову службу за контрактом. Сьогодні на посади рядового, сержантського і старшинського складу приймаються громадяни, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби: військовослужбовці, які прослужили на строковій службі не менше трьох місяців (раніше – не менше шести); громадяни призовного віку, які мають вищу, професійно-технічну або повну загальну середню освіту (раніше не було передбачено) і не проходили строкової служби; військовозобов'язані, а також жінки, які не мають військових звань офіцерського складу, з відповідною освітою та спеціальною підготовкою, віком від 18 до 40 років.

З метою сприяння проведенню ефективної державної політики з питань сім'ї, гендерної рівності, подальшого згуртування військових колективів у Збройних Силах створено Ради сімей військовослужбовців Збройних Сил України.

Головні проблеми забезпечення діяльності Збройних Сил України останнім часом пов'язані з невідповідністю обсягів асигнувань реальним потребам у коштах для утримання та розвитку Збройних Сил, неритмічним фінансуванням, різким збільшенням частки спеціального фонду в загальному обсязі видатків Міністерства оборони.

Протягом, 2009-2010 років Кабінетом Міністрів України на виконання Указу Президента України і відповідно до рішення Ради національної безпеки і оборони України проведено Оборонний огляд. Під час його проведення вперше було здійснено комплексну оцінку стану й готовності Збройних Сил України, інших складових Сектору безпеки і оборони України до спільного виконання завдань гарантування безпеки й оборони держави, уточнено довгострокові перспективи їх розвитку, визначено потреби в матеріальних, фінансових та людських ресурсах для забезпечення захисту національних інтересів.

Основою для глибоких трансформацій у сфері національної безпеки стали нові редакції Воєнної доктрини України та Стратегії національної безпеки України, схвалені у червні 2012 року. У розвиток їх положень Указом Президента України схвалений Стратегічний оборонний бюлетень України, розроблений за результатами оборонного огляду, що тривав з 2010 року, і який є концептуальним документом реформування і розвитку Збройних Сил, інших складових сил безпеки і оборони на довгострокову перспективу.

На підставі Стратегічного оборонного бюлетеня України Указом Президента України затверджена Концепція реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року, прийняття якої ознаменувало новий етап військової реформи. Головною метою військової реформи є створення у короткі строки якісно нових Збройних Сил європейського типу, професійних та мобільних, добре оснащених та підготовлених, спроможних адекватно реагувати на сучасні загрози національній безпеці у воєнній сфері.

З метою утвердження в особового складу Збройних Сил і молоді патріотизму, духовності, моральності, формування національної гідності, психологічних і військово-професійних якостей, необхідних для виконання завдань за призначенням у 2012 році, розроблено Програму військово-патріотичного виховання у Збройних Силах України на 2012–2017 роки.

Логічним кроком на шляху реформування Збройних Сил, спрямованим на набуття військами можливостей швидко і результативно реагувати на загрози національній безпеці держави у військовій сфері, стало формування у 2012 році нового роду військ  Високомобільних десантних військ.

У 2012 році Збройними Силами України успішно проведено комплекс дослідницьких, експериментальних командно-штабних навчань з органами військового управління та військами (силами) «Перспектива — 2012». Протягом року проведено 11 багатонаціональних навчань, з них 4 на території України.

2012 рік був ознаменований визначною подією — 20-ю річницею участі України у миротворчих операціях та місіях ООН з підтримання миру. Активна миротворча діяльність Збройних Сил України стала важливим чинником зовнішньої політики держави та сприяла підвищенню авторитету України у світі.

На кінець 2012 року чисельність Збройних Сил України становила до 184 тис. осіб, у тому числі — до 139 тис. військовослужбовців.

З метою підтримання високого морального духу особового складу Збройних Сил України, виховання у військовослужбовців почуття особистої відповідальності за захист Батьківщини, розуміння засад державної політики та заходів, що здійснюються в інтересах забезпечення національної та міжнародної безпеки 5 лютого 2013 року наказом Міністерства оборони України було затверджено Концепцію ідеологічної роботи у Збройних Силах України. З метою її реалізації введено новий предмет у системі бойової підготовки — воєнно-ідеологічна підготовка.

docx
До підручника
Історія України (рівень стандарту, академічний) 11 клас (Струкевич О.К., Романюк І.М., Дровозюк С.І.)
Додано
9 жовтня 2018
Переглядів
618
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку