21 вересня понеділок
План-конспект дистанційного уроку

ПІБ та посада викладача	вчитель української мови та літератури  Бесараб Марія Олексіївна
Назва предмету	Українська література
Клас	21 вересня   8о
Базовий підручник	О.М. Авраменко Українська література 8 клас
Цілі уроку	Повторити  біографію Марусі Чурай, згадати найважливіші  відомості життєпису легендарної піснярки з Полтавщини – Марусі Чурай, її трагічну долю, Ознайомити з її пісенною спадщиною; робота з текстами її пісень «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи,  Грицю…» розвивати навички виразного читання пісень, аналізу  їхнього ідейно-художнього змісту, уважність, вдумливість, вміння узагальнювати; зробити характеристику образів, змальованих у піснях; пояснити роль у творі художніх засобів; розвивати увагу, пам'ять, логічне мислення; вміння застосовувати раніше вивчені знання під час виконання завдань;  виховувати пошану до історії України, любов до  усної народної творчості,  що сприяє відродженню національної самосвідомості, патріотичних почуттів, естетичних смаків молоді; виховувати любов до краси рідного слова та бажання відроджувати і вивчати оригінальну творчість народу; розвивати вміння грамотно висловлювати власні думки, судження, логічно й послідовно аргументувати свої міркування; формувати активну життєву позицію.
Тема уроку	7) Пісні Марусі Чурай: «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи,  Грицю…»
Необхідне технічне обладнання	Комп’ютер, телефон
Тези та зміст	Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров'ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем. Ліна Костенко «Маруся Чурай»   Кого зображено на фото?     Ця дівчина – не просто так Маруся, Цу – голос наш, це пісня, це душа… - кому належать ці слова?   Легендарне, оповите таємницями життя Марусі Чурай та її пісенна спадщина лягли в основу художніх творів. Які автори поклали в основу своїх творів трагічну долю Марусі Чурай?  (п'єса Л. Боровиковського «Чародійка» та М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю ...», роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Композитор Микола Лисенко використав пісню «Засвіт встали козаченьки» в опері «Чорноморці»).
Практичне завдання	опрацювати біографію Марусі Чурай, перегляд відео https://youtu.be/KM1DyAZxkyE НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ № 11 (Маруся Чурай)- 17хв. https://youtu.be/y0Y5Stp4aYA ЗНО. Українська література. Розділ 1. Тема 1. Маруся Чурай – 5хв. робота з текстом її пісень «Віють вітри, віють буйні», перегляд відео https://youtu.be/MwmXZh6XHp4?t=29 Stefyuk "Віють вітри" Natalka poltavka 1978 Ukrainian opera ознайомлення з історією трагічного кохання, за уривками роману Ліни Костенко (ДОДАТОК 1.) робота з текстом її пісні «Ой не ходи,  Грицю…» Перегляд відео (прослухайте записи і порівняйте!): https://youtu.be/hGA8VU_01As Марія Миколайчук https://youtu.be/ZHLFp4LbpDI?t=24 Віра Кекелія https://youtu.be/ougG7JVg2Ec NAVKA https://youtu.be/vcJe4zHp1yY?t=15 Олег Скрипка розвивати навички виразного читання, аналіз ідейно-художнього змісту твору, зробити характеристику образів, змальованих у піснях, пояснити роль у творі художніх засобів;  Виконати тест https://naurok.com.ua/test/join?
Домашнє завдання	Повторити с.3 – 18, опрацювати с. 18 – 23, аналіз пісень, - характеристика образів.

 

ДОДАТОК 1.
Ліна Костенко «Маруся Чурай». Уривки.
 

Шибилист Яким:
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

…Марусю знаю ще із немовляти

і Гриця знаю ще у сповитку.
 

Та він же їй(мамі Марусі) як рідний син і досі,

у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала

та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала —

за курку, за телицю, за межу.

Все нíколи. То в них і повелося:

сьогодні ситий, бо учора їв.
 

То те дитя й на ноги зіп’ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,
 

то полюбилась хлопцеві Маруся,—

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.
 

Попідростали верби і дівчатка,—

про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебула!
 

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в бога

і продавати душу сатані.

Козак з Січі:
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.

І ви її збираєтесь карати?!

А що, як інший вибрати закон,—

не з боку вбивства, а із боку зради?

 

Ну, є ж про зраду там які статті?

Не всяка ж кара має буть незбожна.

Що ж це виходить? Зрадити в житті

державу — злочин, а людину — можна?!

…Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода,

так це Івана Іскру. То — козак.

Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай боже!

Тепер сидить, лиця на нім нема.
Маруся:
Ловлю себе на слові.
То як, Марусю? Полюбив? Такий?
Я — навіжена. Я — дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.
 

Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.
Веселий був, а я була сумною.
Ласкавий був, розгублений і добрий.
Зайшов за мене, як за чорний обрій.

Гукав мене, а я вже не озвалась.
Заплутався,— сказала: вибирай.
А в нього ж серце навпіл розривалось.
А він Бобренко. Він же не Чурай.

Чурай, той так: побачив свою долю,—
ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.
А що у мене стіни голі,—
повісим костю саджені пістолі
та килим з дірком. І у курені
з тобою буде солодко мені.

А Гриць не так. То розум десь не татків:
— З’єднаєм що, нестатки до нестатків?
Багатому і діти чорт колише,
а бідному і янгол не рідня.
А як землі нам мати не одпише?
А ще ж стягтися треба й на коня.
Подбати мушу про якусь копійку.
Весілля мушу справити, ая.
То ж був один, тепер нас буде двійко.
Аж мати раз не втерпіла моя: — Що ти все:
мушу, мушу, мушу, мушу?!
Земля, земля... А небо твоє де?
Як будеш так розношувати душу,
вона, гляди, із совісті спаде.

А він прийшов тоді з-під Берестечка.
Страшна поразка душі всім пекла.
Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.
Гіркі думки не сходили з чола.

Приходив рідко, лагідний не дуже.
Все курить, курить, люлька на губі.
Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.
Якийсь чужий,— мені чи вже й собі?

А якось каже: — Щастя треба красти.
Хоч добре, не заклюнулось дитя.
Весілля знову мусимо відкласти.
Що зробиш, мила, як таке життя?

Погане літо, не було врожаю.
Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.
А я такий, я матір поважаю.
Я впоперек їй слова не скажу.

Бобренчиха все губи затискала,
нікуди з дому Гриця не пускала.

Зустріла матір десь біля криниці.
Про дощ, про грім, про курку, про бичка.
Що добрий гетьман був із Остряниці
і що хазяїн добрий з Вишняка.

Що час летить, а треба якось жити.
Любов любов’ю, а життя важке.
Що вже дітей пора б і одружити.
Насамкінець промовила таке:

— Якби ти добре в бога попросила,
то мали б ми ще й радість на віку:
твоя пішла б за гетьманського сина,
а мій хазяйську сватав би дочку.

А мати — й слова.

Тільки почала
чогось про мене дбати, як про хвору.
Дивлюсь: і в церкву старістю пішла
дорогою кружною через гору.

Питаю: — Мамо, хто це вам допік,
що ви уже не ходите тудою?
— Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік
і закроплю свяченою водою!

— Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?
Яка вас думка все не полиша?
— Не служать очі на таке дивиться,
щоб так двоїлась хлопцеві душа!

— Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.
Він клявся, мамо, що навіки мій.
— Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.
То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.

— Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем.
Та він же в світі отакий один.
Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.
І що для нього гроші, мамо? Дим.
 

Хіба наш батько ласий був на гроші?
Хоч таляр він у вузлик зав’язав?
Хіба ж не ви були в Золотоноші
єдине золото, яке він там узяв?

— Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші.
Ти кажеш — батько, а життя біжить.
Наш батько — з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

А я чуток недочувала,
втішала матір попервах.
Але й сама вже відчувала:
щось правди є в її словах.

Кого діждалась? Парубка чи воїна?
Чому не йде? Здавалося в ті дні,—
моя любов, прогіркла й перестояна
вже скоро душу випалить мені…

Я ж так боялась підлості і бруду!
Гули думки, сколошкані, як рій…

Любились ми, не крилися. У мене

душа, було, піснями аж бринить.

У цій любові щось було священне,

таке, чого не можна осквернить.

…Гриць був інакший. Щирими очима

він так дивився приязно на світ!

Це, Грицю, що, була твоя личина?

Яку ж ти душу приховав під спід?!

 

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був?

 

Нестерпний біль пекучого прозріння!

Яка мене обплутала мана?

Чи він мені, чи я йому — нерівня.

Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

…Вже й Гриць мені повторював: — Затям,

любов любов’ю, а життя життям.

 

Було, питаю: — Що воно за диво?

Під Берестечком бився ти сміливо.

Під Зборовом також і над Пилявою

своє ім’я ти не покрив неславою.

І тільки у домашньому бою

сміливість раптом втратив ти свою.

…Гриць:  Коли я йшов, Марусю, у повстання,

я твердо знав, що ти уже моя,

що це любов і перша, і остання,

що не знесе ніяка течія….
і врятувався у бою, бо знав, що…
жде мене невінчана жона!
З полону врятувався, бо я ішов до тебе,

бо ти мені світила, як зоря…
Але ж вернувся у ту саму хатку.

І знов потоки материних сліз.

І почалося все спочатку…
Мати Гриця:
Іди, женись, хай буде не по-людськи.

Але як пустка свисне у печі,

то, наплодивши злиднів, голопуцьків,

не посилай до баби по харчі.

 

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

то не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир,—

на всю Полтаву будеш багатир!..

Введи у дім дружину собі, ладу.

То ж має бути рибка золота.

Яку ж полегкість і яку розраду

внесе у хату пасмурниця та?

 

Пісні у неї — то велика-туга,

а серце в неї горде і трудне.

Твоя любов до неї — то недуга.

Видужуй, сину, пожалій мене.

 

Хіба то дівка? То ж таки ледащо.

Усе б співала. Боже упаси!

Ми вже й без неї з’їхали нінащо,

а з нею геть вже зійдемо на пси.

 

Та й те сказати,— що вона співає?

Сама собі видумує слова.

Таких дівок на світі не буває,

хіба для цього дівці голова?

 

Які там "Засвіт встали козаченьки"?

А цілий полк співає. Дивина.

Це щось для дівки, сину, височенько.

Не вірю, щоб складала це вона…
Гриць:
Я поки міг, то якось відгризався.

А в неї ж, знаєш, не язик — жало.

Що я намучивсь, що я натерзався!

А потім здався, ради не було.

 

Душа розм’якла якось, заморилась,

хоч коники ліпи, як з м’якуша.

До всього звикла, із усім змирилась

і від життя схотіла бариша.

 

Бо хто, як я, намучивсь на війні,

тому життя підскочило в ціні.

 

А мати стогне, мати дошкуляє,

що божий день пиляє та й пиляє…

Отак і сталось. Вийшов я із хати.

Дядьків своїх узяв у старости.

І сам не знаю,— щоб одну кохати,

а другу в церкву до вінця вести!

 

Які я муки пережив пекельні!

Од крику серця як я не оглух!

Шкварчала совість, наче на пательні,

і обганялась од зелених мух.

 

Мені, мабуть, довіку буде сниться,

як я стою, не піднімаю віч.

А ті свати лопочуть про куницю,

а та дурепа колупає піч!

 

Як я крізь землю там не провалився?

Не збив кулак об стіни об оті?!

І як я потім у шинку напився,

на матір крикнув вперте у житті!
Маруся:
А найстрашніше, що пече, як жóга,

перевертає душу від жалю:

невірного, брехливого, чужого,

огидного,— а я ж його люблю!

 

"У неділю рано зілля копала...

А у понеділок переполоскала..."
 

Через кілька днів після сватання:
…заходить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

— Марусю! — каже.— Я прийшов навіки.

Я на коліна стану, ти простиш?..

…Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

… Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя — така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?...

…Коли я там (у Галі) і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати,— так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!
на страту йде Маруся
Замовкли всі,

ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми, сусідки Вишняка:

— Диви яка, іде і не споткнеться!

— Іде під зашморг, а диви яка!

 

— На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

такій убивці та така краса?

 

— А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.

На смерть іде,— а так би й поклонивсь.

 

...Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

була усім видніша звідусіль.

 

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

і тільки вітер коси ворушив.

 

І тільки якось страшно, не до речі,

на тлі тих хмар і зашморгу, була

ота голівка точена, ті плечі,

той гордий обрис чистого чола.

 

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

коли вона цілує образок,—

на тій високій шиї лебединій

того намиста доброго разок.

 

Аж навіть кат не витримав, зачовгав

заніс мішок, узявшись за краї —

чи щоб вона не бачила нічого,

чи так нестерпно бачити її.

 

А он стоять особи урядові,

щоб тут же й смерть засвідчити судові.

О господи, прости нам цю ганьбу!..

І раптом вершник врізався в юрбу…