Матеріали до уроку "Сучасна патріотична поезія"

Ігор Олександрович Калиниченко (народився 1 січня 1983 у місті Запоріжжі) — український колекціонер і популяризатор ретро-музики, керівник проекту «Золотий фонд української естради», поет.

Народився у сім'ї робітників заводу «Мотор Січ». До 19-ти років кожне літо жив у Лідії Горпинич, бабусі по матері, у селі Любицьке Новомиколаївського району Запорізької області, що мало вплив на його творчість та розвиток особистості.

З 1990 по 2000 навчався у загальноосвітній школі № 60 м. Запоріжжя.

У 2000 вступив на історичний факультет Запорізького національного університету, який закінчив 2005 з освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст» і спеціалізацією «Новітня історія України».

Протягом 10 років змінив кілька професій, зокрема працював страховиком, продавцем, комірником, охоронцем, експедитором і навіть робив надгробні пам'ятники.

У 2014 році за сімейними обставинами переїхав до Івано-Франківська.

Пише вірші з 1996 року. Є чи не єдиним молодим поетом Запорізького краю, у творчості якого переважає сільська тематика. Головний ліричний герой його віршів – людина, яка приїхала з великого індустріального міста до глухого села і насолоджується красою і величчю природи, відпочиває від міської суєти, але водночас бачить всю трагедію незворотнього процесу вимирання південноукраїнських сіл. У творчості Ігоря Калиниченка також присутні патріотичні мотиви і любовна лірика.

У 2008 році у видавництві запорізької «Просвіти» вийшла його перша збірка «Зоряна дорога», до якої увійшли поезії періоду 1998–2008 рр.

У 2015 році розпочав підготовку другої збірки «Вино з диких яблук», яка поки що буде доступною лише в електронному варіанті.

Друкувався у запорізьких та київських виданнях, зокрема в альманахах «Вілаг почуттів», «Яблуко спокуси», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Зачаруй мене тремом кохання», «Махаон», у газеті «Верже» та в журналі «Хортиця», в Інтернеті: сайти «Поетичні майстерні», «Севама», «Гоголівська академія», «Хата-читальня» та інші.

Був членом Запорізького обласного літературного об'єднання, тривалий час відвідував літературний клуб «99» при Запорізькому національному університеті.^[4]

Частина віршів покладена на музику. На слова Ігоря Калиниченка писали пісні запорізький композитор Валерій Томченко, співачка з Сімферополя Яна Моісеєва (пісня «Моя Україна»), дніпропетровський композитор Володимир Ярцев («Квітка-Євгенія»), американський композитор українського походження Гамма Скупинський («Чарівні мальви»), канадська композиторка Наталія Колач-Кулинич («Згадай мене»).

Ігор веде персональну поетичну сторінку Ігор Калиниченко.

 

 

 

 

Братам-українцям

Не кажіть – «Навіщо жити,
І в журбі отак згасати?»,
Треба колосом незмитим
Рідні ниви засівати.

Де ви, лицарі й гетьмани,
Уставайте, відгукніться!
В бур'янів колосся в'яне,
А в пшениці – золотиться.

Хай з нас кожен прокладає
Щастя зоряні дороги,
Чорний вітер не здолає
Наші рідні перелоги.

Українці! Рідні браття!
Ще прийде весела днина.
Хай живе в серцях багаття
І квітує Україна!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Володимир Федорович Шинкарук народився 19 серпня 1954 року в селі Вчорайше Ружинського району в родині медиків. Деякий період сім`я мешкала в Хмельницькій області, а в 1967 році повернулась на Житомирщину та оселилась в селищі Червоному Андрушівського району.

У 1971 році Володимир Шинкарук закінчив з медаллю Червоненську школу, протягом року працював завідувачем клубу місцевого цукрокомбінату. Зі шкільних років література, музика і спорт ішли з Володимиром поруч. Йому в один і той же час хотілось бути то спортсменом, то музикантом, то письменником. Навіть після закінчення десяти класів Володимир ще не мав чіткого уявлення про те, чому присвятити своє життя. Лише було очевидно: йому близька гуманітарна сфера.

У 1972-1976 роках навчався на філологічному факультеті Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка, після успішного закінчення навчання залишився викладати на кафедрі, вступив до аспірантури Київського державного педінституту імені М. Горького.

Науковець Володимир Шинкарук досліджував історію літератури та мистецтва,  літературу Житомирщини. Викладав у Київському національному університеті культури та мистецтва.

Постійно поєднував науково-педагогічну діяльність з концертними виступами на різних сценах в Україні, Європі та США.

Записав численні магнітні альбоми, компакт-диски.

Володимир Шинкарук-письменник. Він був членом Національної спілки письменників України, автором збірок поезій та пісень «Мoderato синіх сутінків», «Перелітні дощі», «Перехрестя розлук», «Колискова для осені», «У затінку сонця» тощо.

Митець. В. Шинкарук був  постійним ведучим найбільших мистецьких заходів не лише в Житомирській області, а й в Україні загалом. Він був режисером і ведучим великого гастрольного турне лауреатів Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» по містах Німеччини, Польщі, Словаччини, Угорщини, Франції, вів концерти учасників культурно-мистецької акції «Лишається надія», яка проходила в дев’яти обласних центрах України. Його також залучали до ведення таких великих масових заходів на Майдані Незалежності в Києві, як День Незалежності України, День Києва, Свято козацького мистецтва, Всеукраїнський фестиваль сатири і гумору «Вишневі усмішки» тощо.

Помер у Житомирі 6 грудня 2014 р після тяжкої та невиліковної хвороби. Фестиваль «Пісенний Спас» імені Володимира Шинкарука було започатковано в 2015 році.

За шість років існування «Пісенний Спас» став мистецьким явищем національного рівня, а його учасники демонструють щоразу вищий професіоналізм.

 

 

 

 

НЕБЕСНА СОТНЯ

 Їх нелюд-снайпер

                    відіслав на небо…

Всі, як один,

                    вони тепер у Бога.

Ні почестей, ні слави їм

                    не треба,

Вони життя поклали

                   не для цього.

 

Їх очі дивляться на нас

                з пітьми безодні,

Що там попереду –

                   чи щастя, чи руїна?..

Найкращий пам’ятник Небесній сотні –

                      Єдина і щаслива Україна!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ірина Швед «Соняхи» 

Сину, сину, спи, маленька квітко,

Сину, сину, сходить десь війна.

Сину, сину, підростаєш швидко.

Як боюсь сказати, що вона

Налетіла в нашу, сину, хату,

Заселилась у думках й ві сні.

Найстрашніше – втратити нам тата

Сину сину, соняхи цвітуть…

Сходить сонце, сходить кров’ю Схід.

Йдуть чужі синочки воювати,

І за них помолимось як слід…

На твоїх розумних, сину скронях,

Боязко цілунки залишу.

Ти іще маленький, мамин сонях

Я за тебе Господа прошу.

Діти сплять. І рвуться в ніч гармати.

Соняхи лягають у росу.

То зітхнула важко наніч мати,

Стерла сльози і думок грозу.

Й знову грози. Дощ вогнів і … гради.

Гради! Гради! Градом небозвід.

Сучі визволитель-колоради

Сіють сім’я пуль свинцевих лід.

І під гул тривожних гвинтокрилів

В соняхів дрібненьких німота.

І кричать у небо що є сили

У Луганську визрілі жита.

Сину-сину спи, маленка квітко,

Сину, сину, сходить десь війна…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тетяна Власова «Я не кіборг – я вчитель історії…»

«Я не кіборг – я вчитель історії.

багато читав про війни.

Тут таких, як я, – тисяч сто.

І їм Дуже хочеться бути вільними».

«Я приїхав туди, де ціляться,

Хоч ніхто мене не просив.

Я не кіборг – я хлопець із Вінниці.

В мене скоро народиться син».

«Кажуть, кожен тут буде, і був, і є,

Хоч соромляться – всі герої.

Я ж не кіборг – удома я був водієм

І ніколи не чистив зброю».

«Ми за тих, хто далеко десь там, внизу

Божеволіє від напруги.

Я не кіборг – я плачу, коли несу

Покалічене тіло друга».

Що нам культи осіб і чужих богів?

Вся країна із дня у день

Щиро молиться не за кіборгів –

За звичайних своїх людей.