Матеріали до виховного заходу

Нікопольський медичний коледж

 

 

 

 

 

 

 

 

Матеріали для проведення круглого столу з дисципліни Історія України

на тему:

 

 

«Значення історичного минулого для сучасності»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

• Викладач – Федулова О.О.

 

 

 

 

 

 

Розглянуто та схвалено на засіданні циклової  комісії

соціально-економічних, гуманітарних дисциплін

та фізичного виховання

Протокол від «____» __________  201__р.  № ___    

 

Голова циклової комісії _________І.С. Чорновіл

 

 

Актуальність теми:

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла. Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.

 

Мета: ознайомити нашу молодь з історією рідного краю, виховувати любов до України, свого народу. Прищеплювати шанобливе ставлення до історії нашого козацького краю, чеснот та національних героїв.

Категорія учасників: викладачі та студенти  першого курсу. Нікопольського медичного колежду .
Форма проведення: «круглий стіл».
Тривалість роботи: 45 хв.
Методи роботи: 
- метод роботи в групах;
- метод проекту;
- метод групової дискусії.
Принципи роботи: 
- принцип активності;
- принцип партнерського спілкування;
- принцип концентрації присутності;
- принцип зворотного зв'язку.
Використовуваний матеріал:
- мультимедійний проектор, інтерактивна дошка, презентація.
Структура заходу:
1. Організаційний момент (ритуал привітання, емоційний настрій на роботу);
2. Теоретична частина (введення в тематичну частину питання, ознайомлення учасників з новою інформацією);
3. Практична частина - робота «круглого столу» (використання технік колективної роботи: «Обмін думками»; робота в малих групах); 
4. Підведення підсумків, рефлексія.
 

 

 

 

 

Народ, що не знає своєї історії,

 є народ сліпців.

О.Довженко

 

Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». У 18 ст. коли європейські митці та науковці почали активно вивчати історичну спадщину своїх народів задля доведення самобутності й оригінальності культури кожного з них ці слова стали символічними. Сьогодні у 21ст. вони надзвичайно актуальні для українців, бо напевно небагато в світі націй які так погано знають свою історію.

Ця проблема виникла не на сучасному етапі. Відтоді як Україна опинилась під владою Польщі, Литви, Угорщини, Росії її історія почала замовчуватись, а очевидні факти ідеологічно перекручувались. Такі процеси тривали багато століть і лише нині у незалежній країні, стало очевидним що не знання національної історії – справжня трагедія українського народу який досі не визначив свого місці серед інших народів світу, не усвідомив своєї значущості.

Взагалі ми вчимо історію більшу частину свого життя. Спочатку школа й вищі учбові заклади збагачують наші знання, згодом робимо це самостійно і в залежності від бажання. Але що разу ми знову і знову повертаємося туди, в далеке минуле нашого народу. Питання необхідності вивчення українцями відчизняної історїї піднімалось багатьма культурними діячами нашої країни. Усі вони наголошували на тому, що знання історії – це духовна сила кожного громадянина, яка за висловом М. Максимовича здатна вивести людину із «тьми на Божий світ». Лише маючи таку силу український народ зможе протистояти поневоленню й відстоювати своє право на незалежність. Т. Шевченко розкрив цю ідею через образ «великого льоху» який чекає коли його «розкопають». Цей образ-символ уособлює історичну скарбницю України, що й досі залишається історично не пізнаною. Найповніше проблема не знання українцями національної історії була розкрита О. Довженком, і він колись сказав: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». І виклав все це у своїй кіноповісті «Україна в огні»

(4 хв. Ролик Україна в огні)

 Це справді так. Історію потрібно вивчати, тому що це не тільки наше минуле. Це найбільша цінність, наша основа. Як можна дивитися в майбутнє, виховувати нове покоління без усвідомлення свого коріння  самого себе. Адже хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. Кожна освічена людина розуміє, що без історії Україна втратить своє значення, свій статус на фоні інших держав. Ніхто із нас не зможе пояснити, чому українці так шанують свою Батьківщину. Наш народ існує тільки завдяки тому, що його впродовж багатьох століть вимолювали, захищали й обороняли. Наперекір усім обставинам нам дали можливість вільно жити, дихати свіжим повітрям і ходити по рідній, Богом даній землі. Я вважаю, що минуле – це своєрідний досвід, який ми переймаємо від батьків, дідів, наставників. Без інформації попередників так ніколи б і не дізналися традицій, звичаїв, культури, форм поведінки.

(слайди «Історія Нікопольського краю» по ходу розповіді)

Дискусія. А що ми знаємо з історії рідного краю Нікопольщини?

Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.

 

А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати. 

 

Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.

Історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. В цьому непересічна культурна значимість пам'яті. Безпам'ятство — це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. Щоб не помилятися в майбутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.

Необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. Цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. Безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. Пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. Історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.

 

 

 

 

Студент 1

Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
 

Студент 2
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 
 

Студент 3
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Судент 4
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
 

Це страшно, коли людина не знає своєї історії, історії свого рідного міста, вулиці, не знають своїх героїв-земляків на честь яких названа вулиця, на якій вони живуть. 

 

Дискусія А давайте ми згадаємо, що нам відомо про історію наших міст і сел.

Культура як світ нашого існування пронизана пам'яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. Будь-яка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов'язана зі зверненням до минулого. Кожне таке звертання збагачувало сучасність, посвоєму розуміло її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. Звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, розмаїтило, розширювало культурні обрії народу. Адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. Звернення до старого — це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу. Звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. Проте це затримка перед рішучим кроком уперед. Справжня затримка буває лише тоді, коли прив'язуємося до недав нього минулого, що вже вичерпало свої потенції. І все ж не варто нехтувати старим. Справа в тому, що справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. Нове є таким лише відносно старого, а не саме собою. Нове як щось самодостатнє — нонсенс, такого нового нема і бути не може. Соціокультурний поступ людства — це поступове накопичення, як сказав відомий французький антрополог ЛевіСтросс, форм поведінки, історичного досвіду та культурних цінностей. А найбільшу сталість та динамізм в історичному розвитку демонстрували ті народи, які творчо слідували традиції, продукуючи нове на її основі, чим забезпечували неперервність поступу.

 

Історія завжди давала підстави для критичного думання. Саме через критичне осмислення свого минулого ми страхуємо себе від допущених у ньому помилок, вчимося у наших предків. Людина, байдужа до історії, культури, традицій, звичаїв, не хоче й не може високопродуктивно працювати. Тобто вона працює, але прагнення споживати в ній домінує над прагненням продукувати. Споживання, не урівноважене продукуванням, постає як споживацтво, тобто обертається своєю руйнівною стороною. «Після мене хоч потоп» — таким стає життєве кредо людини, «вільної» від історії, тобто від відповідальності перед предками й нащадками, минулим і майбутнім. Така людина аніскільки не обтяжена моральністю. Нині ми народжуємося як нація, як народ, починаємо усві домлювати себе в етнічному багатоголоссі світу. Усе це неможливе без певної перспективи бачення, без оцінки історії, бо вона не чиясь, об'єктивно бездушна, а власна, переповнена емоція ми, точками зору, білими, чорними, а то й кривавими плямами. Те, що Україна впродовж століть не мала, за деякими винятками, свого погляду на власну історію, за останні роки обговорювалось часто.

 

 Чи можемо ми сказати: у нас є історія, отже, ми існуємо, здійснюємося буттям на цій землі впро довж століть? Якщо так, то й історія повинна постати перед нами не просто зібранням фактів минувшини, а сповнитися національним буттям, стати реальністю, а не німим свідком подій, що відійшли у минуле. Вона повинна стати світом, в якому любимо, надіємось, сподіваємось, а не вишукуємо виправдання своєму існуванню. Але як «світ» історія не є усталеною конструкцією чи моделлю минулого, а сповнена буттєвості і як така наділена усіма харак теристиками буття. Перш за все, це вимір можливого, тобто здатності змінюватись. Точніше, вона потенційно сповнена мож ливістю і як така може «проростати» не лише в сучасному, але й майбутньому. Найбільш рельєфно це постає у вигляді сталих структур ставлення до світу, що складають підвалини нашого національного менталітету. Саме у них прихована сталість «національної фізіономії» з усіма її позитивами й негативами. Формою такої усталеності, перш за все, постає традиція, яка за своєю суттю є не чим іншим, як минулим, включеним безпосе редньо в життєві процеси сьогодення. В своїй діяльності традиція — це особливий культурний механізм передачі досвіду. Як така, вона зорієнтована на минуле як реальне у своїй смис ловій наповненості, тому, безперечно, позитивна. Саме традиція формує цілісність та безперервну послідовність людського буття. Вона передається від покоління до покоління як зразки практичних, символічних дій, гідних наслідування.