Матеріали на урок з історії Украіни 11 клас "Молодість обпалена війною"

«Молодість

обпалена війною»

матеріал з історії України для учнів 11 класу:

розкриває тему «Окупаційний режим на території  України. Нацистський « новий порядок»». Матеріал зібраний і систематизований на основі свідчень очевидці та  безпосередніх  учасників подій.                                                                     

    Мета роботи : Формування:

• предметної компетентності учнів; розвиток пізнавального інтересу, систематизації знань, умінь і навичок з історії рідного краю;
• толерантного ставлення до людей;
• особистісних рис національно свідомого патріота рідної землі.

Предметом дослідження: є історія рідного краю в  буремні роки ХХст.

Доля людини. Вона загадкова і непередбачувана.  Ніхто і ніколи не може сказати з впевненістю,що чекає кожного з нас своєї дитини.  А ми, приходячи в цей широкий і благословенний світ, сподіваємося на довге і щасливе життя, сповнене любов’ю та радістю. І якби хотілося, щоб наші мрії завжди справджувалися. Але чомусь життя вносить свої корективи у наші мрії та сподівання. Вони лягають тяжким та непосильним тягарем на долі людей. Складається враження, ніби хтось зверху, хоче влаштувати нам іспит на мужність і витривалість, вірність та людяність. Часто цей тягар падає на плечі простих, тендітних дівчат, які приходять в цей світ, нести святу місію продовження роду. Але часто доля посилає їм випробування, які не під силу навіть самим сильнішим із роду воїнів - чоловіків. І лише мати, та що подарувала світу своє дитя, ради його щастя винесе всі тяготи випробувань. Вона пройде крізь вогонь війни, через пекло катівень, винесе голод і холод, принесе своє життя в жертву, лиш би її дитина зростала під мирним, веселковим небом. Про долю таких простих і водночас героїчних жінок і чоловіків моя розповідь. Так завтра. Даруючи нове життя батьки сподіваються на кращу долю для саме героїчних, хоча на перший погляд нічого героїчного в їхньому житті і немає. Але коли чуєш розповіді цих стареньких, зморених працею дідусів і бабусь, не перестаєш дивуватися, звідки в людини стільки сили, щоб винести всі страждання, всі незгоди, що випали на їхню долю. Звідки вони взяли силу просто вижити і не зламатися. А ще хочеться запитати : « За що? За які гріхи ці люди були змушенні пройти через пекло війни?»  Адже це були просто діти! Незрозуміло, чому Бог, який вдихнув життя у створену ним людину,  дозволяє так нещадно знущатися над своїм творінням? Що - це така доля?  Чи просто Бог влаштував нам такі випробування і спостерігає за нами?

Свою розповідь я хочу розпочати з історії життя своєї бабусі - польської дівчини Бояри Юзефи Яківни. Нажаль нині вона вже покійна, але наша родина пам’ятає про неї, а непросту історію її життя я часто переповідаю своєму синові. Ви запитаєте чому? Бо саме з неї бере початок і моє життя також. А ще я хочу розповісти про війну очима людей, яких 16 – 17 річними юнаками та дівчатками забрали на примусові роботи до далекої і чужої Німеччини, але які ще досі живі і їхні історії дещо відрізняються від того, що пишуть у шкільних підручниках з історії, від того що нав’язують нам телебачення і засоби масової інформації. Ці живі свідки історії по - новому відкривають нам очі на тогочасні події, дають можливість  переосмислити історію, стерти уже існуючі радянізовані  стереотипи про війну і німців.

Бояра Юзефа Яківна

Моя бабуся Бояра Юзефа народилася 19 березня 1922 року в селі Тарнувск , місто Сенно, що в Польщі. Родина була велика. Батьки  мали 7 дітей: чотирьох дочок і трьох синів . 17 вересня 1939 року Юзефа разом з багатьма людьми була у церкві на недільній службі . В цей час на території Польщі  вже господарювали німці, Друга Світова війна набирала своїх обертів. Німці зайшли до церкви і вигнали людей на вулицю. Там відібрали молодих і дужих, а старих і дітей відпустили. Погрузивши в машини їх повезли в невідомому напрямку. Ніхто з домашніх не знав куди повезли їхніх рідних. Лише після війни Юзефа змогла зв’язатися із своїми родичами. А дорога лежала до чужої Німеччини. Дівчина потрапила на роботу прислугою до родини в містечко Віттен. Господарі мали великий маєток, тримали господарство і мали землю. В сім’ї були три дочки, майже ровесниці юної польки:  Ельза мала 16 років, Карен – 12, Єва - 9 . Дівчата приязно зустріли чужинку , вчили її німецької мови, а в неділю, коли роботи було менше, гуляли з нею. Господарі були люди віруючі і добре ставилися до дівчини. Часом,  коли батьки від’їжджали в справах, сестри допомагали  Юзефі впоратися з її роботою та пригощали її гостинцями. Але війна вносила нові корективи у життя всіх людей. У 1942 році за 2 км від маєтку був розміщений табір для радянських  військовополонених.  Того ж року в господарство привезли 2 нових  робітниць, дівчат з України. Родом вони були з села Кропивна, Золотоніського району тоді ще Полтавської області . Хоч мова була і різна, але дівчата швидко знайшли спільну мову і стали подругами. Всі тяготи війни вони ділили разом, допомагаючи одна одній. В таборі для полонених знаходилися хлопці з України, земляки дівчат. Кожної неділі господарі їхали до церкви, а дівчата набирали у кармани кусочки хліба, які відкладали цілий тиждень, і йшли до полонених. А їх там вже чекали. Табір охороняли німці з автоматами, які ходили вздовж огорожі. Коли охоронець ішов вперед, дівчата йшли у нього за спиною і кидали через колючу огорожу принесений хліб. Так вони підгодовували своїх земляків. Правда, одного разу охоронець повернувся і побачив, як Юзефа кидала хліб ув’язненим та  з усієї сили прикладом автомата вдарив дівчину по голові. Удар був такої сили, що бідна дівчина втратила свідомість. Подруги відтягли її до маєтку, а потім ще декілька днів приховували її, робили за неї її роботу, щоб господарі нічого не взнали. Коли лінія фронту наближалася до кордонів Німеччини і її  бомбили радянські літаки, була пробита дірка в огорожі табору для полонених. Декільком чоловікам вдалося втекти. Серед них були і хлопці з Кропивни -  Яків Іванченко і Василь Скляренко. Дівчата впросили свого господаря прихистити їх у себе. Коли німці прийшли з обшуком , то чоловік сказав, що ці люди його наймити. Німці пішли, а молоді українці залишилися працювати у маєтку. Їм зробили посвідчення («аусвайси») і вони вже могли вільно виходити. Добро завжди породжує  добро. Одного разу, під час бомбардування, одна авіаційна бомба влучила у будинок господаря і застрягла між кроквами в даху. В любий момент вона могла вибухнути, а в домі були діти. Яків і Василь ризикуючи своїм життям вивели дітей з будинку і зуміли витягти бомбу, яку віднесли на огород, де вона і вибухнула. Частина будинку обгоріла, але всі залишилися живі. Батько не знав,як і дякувати за врятованих дітей. Звільнення принесли американські війська в травні 1945 року і передали бранців радянським військам. Там вони пройшли регістрацію в таборі № 233 міста Кірхмезер в були відправлені на Україну. Юзефа  також поїхала в новий край. На той момент вона вже закохалася в українця Якова і чекала дитину. 6 лютого 1946 року у них народилася донька Надія. Сімейне щастя тривало недовго. 19 серпня того ж року Яків Іванченко помер від туберкульозу. Решту життя прожила Юзефа Яківна в чужому краю, серед чужих людей. Багато  горя прийшлося пережити цій жінці. Свекруха не хотіла бачити в своєму домі чужинку з дитиною на руках, тим більше , що син не встиг офіційно зареєструвати свій шлюб. І вона вигнала її з дому.  Жінка залишилася з дитиною на вулиці. Юзефа навіть хотіла втопитися разом з дочкою. Лише втручання сільського голови змусили свекруху залишити жінку в домі. У 1976 році по туристичній путівці до України приїздила найменша сестра Бояри – Майя. Вона народилася в 1944 році і сестри ніколи не бачилися. Вся родина цікавилася, чому Юзефа не повернулася після звільнення до Польщі, а поїхала на чужину. Відповідь була проста і наївна : їй було соромно повертатися у батьківський дім будучи вагітною, та й не думалося , що чоловік так рано піде з життя. У 1982 – 1983 роках до Кропивни прийшов лист з Німеччини. Він був від дочок господаря, в якого на роботі була Юзефа. Ельзи і Карен знайшли польку і пропонували їй свою допомогу. Вони хотіли якось відшкодувати все те горе і страждання, які прийшлось пережити молодій дівчині в роки війни. Юзефа Яківна відмовилася від грошової допомоги і від будь – яких претензій до цих людей. Їхнє добре ставлення до неї і до решти бранців врятували їм життя в страшні роки Другої  світової війни, а це цінніше будь – яких грошей. Цікаво ,що проживши на Україні 54 роки, жінка навчилася читати на українській мові, знала німецьку мову, але писала вона лише на своїй рідній - польській .Ось так війна внесла свої корективи у звичне життя людей. Поряд із горем і розлукою крокують рука в руку любов і зустрічі, поряд із смертю – народження нового життя. Страшне і зловіще слово війна. Але якби не ця війна, ніколи б не наробилася моя мама Надія, не було б і мене. Можливо це і є випробування для цих двох людей, щоб у вирію вогню, горя і страждань зуміли віднайти свою другу половинку, свою долю. Недарма свого первістка вони назвали Надією, як надія на краще, щасливе життя під мирним небом.

Серед жителів наших сіл є багато жінок і чоловіків, яких  в роки війни волею долі також було відправлено на примусові роботи до Німеччини, Австрії, Чехії.  Матеріали життєвих історії цих людей зберігаються у школах. Але мені хотілося б привести декілька прикладів із життя простих українських хлопців і дівчат, яким довелося пройти через пекло війни, горя і страждань.

 Із спогадів  Пухи  Катерини  Федорівни.

           Катерина Федорівна народилася 10 березня 1925 року у селі Хрущівка , а з 1939 року проживала в селі Кривоносівка . Закінчила семирічну школу і на момент початку війни мала 16 років. Перші враження від окупантів   залишилися у пам’яті  дівчини на все життя. Загальна паніка і страх, що панував навкруги, зламали не одне людське життя. Дехто, боячись за власне життя і життя своїх рідних, йшли на співпрацю з окупаційним режимом, вступаючи в добровільну армію поліцаїв. Такі перебіжчики були і в нашому селі. Вони розказували німцям про родини комуністів, чиї чоловіки та сини воюють у лавах Червоної Армії. Саме вони і відправляли молодих дівчат та хлопців до чужої країни.

Звозили їх на підводах на станцію в Пальміру, казали взяти з собою харчів днів на 2-3. Брали сухий хліб, олію, невеликий кусочок сала. Сало німці могли забрати і натирати ним свої чоботи, а потім кидали назад , як собакам.  До Чехії  Катерина потрапила в кінці травня 1943 року. Перевозили їх у вагонах – товарняках, втекти з яких не було як: двері відкривали лише 3 чи 4 рази за всю довгу дорогу, а на зупинках стояли вартові з автоматами.Полонених привезли до міста Тривень, де вони повинні були працювати на металургійному заводі. Умови праці були тяжкі. На заводі виплавляли та переплавляли залізо. Ставлення  німців у таборі було різне: одні жорстоко знущалися із чужинців, а  інші – із співчуттям , навіть ділилися харчем, розпитували хто звідки. Після зміни на заводі був вільний час, всі робочі поверталися до своїх бараків, де спали на  настилах з дерева. Годували робочих двічі на день, за їжу була баланда із капусти та якісь каші. Хліб видавали по карточках на кожен день. Але хоч яка годівля була і погана, дякуючи їй ми вижили. Біля заводу була невелика лікарня у вигляді палатки. Там лежала її подруга Наталка Курятник , яка сильно захворіла, так вони з дівчатами ходили її провідувати . Звільнили бранку на початку 1945 року, вона проходила  комісію у радянського командування і потім потягом на Полтаву була відправлена додому.

Не оминула війна і Ганну Йосипівну Пуху

23 листопада 1942 року, коли за спиною 16 і 17 річних хлопців та дівчат зловісне клацнув замок «телячого вагону», і поїзд повіз їх на захід. Біля дверей вагону стовбичив фашист з автоматом. Вивантажили невільників поблизу селища Кросхерін.

Чужа мова, незнайомі звичаї і тільки на рукавах чорна нашивка з написом «ost». Відразу ж поставили на роботу. Працювала на заводі, на станку для сушки овочів, які потім відправляли на фронт. Робила по 12 годин на добу у дві зміни: тиждень в день, тиждень - вночі. Жила в бараках, спала на солом’яному матраці. З харчами було трохи легше, можна було тихцем їсти овочі на сушці, ще давали супи і іноді каші. 8 травня 1945 року Ганну Йосипівну та інших в’язнів визволили американські війська. Машинами перевезли через німецький кордон, а до осені дісталися до Львова. Там , виснажені й зморені, ночували та їли що попало. Нарешті діждалися поїзда, що йшов до станції Шевченкове, а звідти й  до станції Пальміра. Приїхали в ночі і вже на ранок 23 вересня 1945 року прийшла додому. Її щастю не було меж: усі рідні були живі, та й вона тепер вдома.

Із спогадів Курятник Наталії Григорівни.

Курятник Наталія Григорівна народилася у селі Кривоносівка 3 вересня 1925 року, тут і проживала до самої окупації. Мати дівчини померла рано і Наталочка залишилася старшою із чотирьох дітей, допомагаючи у всьому батькові . Коли в село прийшли німці було страшно: чужа мова, плач дітей, крик  жінок, лемент курей і гусей, вереск худоби, яку витягували з сажків – все змішалося в один страшний сон, якому здавалося ніколи не буде кінця. Німці хотіли спалити село, але випадкові вибухи ,що почали лунати на краю села, змусили ворогів змінити свої плани і швидко зібравшись поїхали в сторону Чорнобай. Люди думали,що біда обминула їхнє село, але  їхні сподівання не виправдалися. Відправили її до Німеччини  21 травня 1943 року. Старший брат Михась прибіг на станцію Пальміра, де грузили молодь у вагони, щоб відправити на чужину і просив Наталочку, щоб вона вийшла з поїзда і тікала додому, а він поїде замість неї . Він планував ,що по дорозі втече, але дівчина бачачи кругом німецьких автоматників, побоялася вийти . Через щілини у вагоні дверей вона бачила , як проїздили міста Шаков , Краків. В дорозі їли сухарі политі олією. Такий харч брали з собою люди в дорогу. Привезли їх до Чехії ,в місто Тривень працювати на металургійному заводі. В таборі  до них ставилися дуже строго, часто били, мало давали їсти. Хліб вони купували по карточкам, які їм видавали на руки. Спочатку хліб їм видавали один раз на тиждень, але вони його з’їдали за 2-3 дні і до кінця неділі голодували. Умови праці були надзвичайно тяжкі, тому з голоду молодь часто падала прямо на роботі. Тому німці вирішили видавати хліб кожного дня. До хліба варили суп - баланду із буряків, редьки, капусти.   Наталка працювала на заводі  біля доменної печі прибиральницею. Носила перший виплав у лабораторію. Біля печі було дуже жарко і важко носити виплавлену сталь дівчинці ,як мала  півтора метра зросту. Поряд з заводом був табір військовополонених. Часто хліб, що отримали на карточку, переламували навпіл і через огорожу кидали полоненим, у яких від голоду залишилася сама шкіра та кістки. Одного разу німець побачив, як Наталка кидала хліб, почав гнатися за нею. Добре, що майстер із їхнього цеху, все бачив і  заховав її, а вартовому сказав, що його робочі всі на місцях. Майстер був доброю людиною і ніколи даремно людей не карав. Жили вони у бараках, спали на солом’яних матрацах . Там на заводі дівчина сильно захворіла і потрапила до госпіталю. Місцеві робочі , що працювали в лікарні, часто приносили з дому харчі і підгодовували хворих. Серед німців були і добрі люди. Тричі , вночі,  Наталку викликали на допит, все цікавилися її братом Михайлом. З дитинства він був дуже пронирливий і шустрий хлопець. Німецька влада тричі його вербувала у загони Чорної Сотні. Але по дорозі до місця розташування їхнього табору він тікав. Одного разу йому допомогли жіночки, що сиділи і торгували біля поїзда. Вони побачили як із днища вагона виліз хлопець, переоділи його у жіноче вбрання, кожна щось дала своє, дали кошик із яблуками і посадили коло себе. Німці кинулися його шукати, але марно, та й поїзд вже рушав в дорогу. 27 вересня 1943 року його забрали на війну , звідки остання звісточка прийшла в жовтні 1944 року. Між остарбайтерами відносини були дуже добрими, вони один одного підтримували і завжди виручали. На заводі було багато дівчат і хлопців з Черкаської області.  Разом з Наталкою на заводі працювали ще  3 подруги – односельчанки: Маруся Котляр, Катерина Карпенкова, Варка Чернишева, а  з Дунькою  Леонтійшею втекли з табору, коли радянські літаки почали бомбити чеські міста . Із літаків скидали листівки, де писалося, що скоро прийдуть наші війська і їх звільнять. Одного полоненого француза, який приніс ці листівки руським дівчатам і хлопцям, розстріляли прямо на заводі на очах у інших. Дві втікачки довго ходили по чужому краю. По дорозі стояли пусті села, відкриті будинки, де лежало людське добро. Але  ніхто нічого того не брав. Їх прихистила до себе місцева жителька, взявши ніби на роботу. Вони допомагали на огороді, порали худобу, могли випити кухлик молока, яким треба було напувати козенят. А в погребі був складений печений хліб, який брати  хазяйка не дозволяла. Так дівчата ухитрилися  знизу хлібини вирізати дірку і видовбувати середину. Потім хліб клали на місце ніби ніхто його не чіпав. Так вони дійшли до радянського  пункту збору , де вислухали їхні історії, погрузили до машин і поперевозили до нашого кордону. Так і дісталися додому. В дома Наталку ждала найменша сестра і старий батько, обидва брати із війни додому не повернулися. Дівчата, з якими Наталка була в Чехії, також   повернулися живими і здоровими.

Із спогадів Ткач Марії  Афанасіївни.

 Народилася Марія Афанасіївна 15 травня 1925 року в селі Богодухівка, куди мати пішла провідати старшу сестру. А так  родина все життя проживала у Кривоносівці. Сім’я  мала трьох дітей, батьки працювали на своїй землі. Під час колективізації родина підпала під розкуркулення. Голову сім’ї було забрано до комендатури в район, де його били і силою заставляли вступити до колгоспу. Після такої агітаційної  роботи батько помер. Коли почалася війна Марію, разом з іншими хлопцями і дівчатами , возили до Черкас ,де вони рили окопи. На початку 1942 року на село прийшов документ, в якому вимагали щоб зібрали молодих дівчат і хлопців на роботу до Німеччини. Поліцаї силою зганяли на станцію в Пальміру молодь. Серед них була і Марія. Підфебелівський Іван хотів втекти з станції, але його розстріляли прямо на очах у його односельців .В дорогу брали невеликий вузлик з харчами і одежину, бо ніхто не знав, що їх жде завтра. У дівчини навіть взути не було чого: один чобіт був чоловічий, а інший жіночий.  До Німеччини їх везли у вагонах, в яких раніше перевозили худобу. Кругом були коров’ячі кізяки і стояв  страшний сморід. Бранців привезли до Німеччини у місто Офербах, на фабрику Відершмаш . Там вони робили різні колеса. Марія працювала біля станка з ранку до 8 вечора. Жили в бараках, із їжі давали варену редьку. Серед них була дівчина Віра Федина, із села Ковтуни Золотоніського району, яка знала німецьку мову і була в них за перекладача. Багато було дівчат і хлопців з Хрущівки, Кропивни і Великого Хутора. Німецькі робочі, що також працювали на фабриці, до наших людей ставилися непогано. Бувало ,що тихцем від охорони, приносили то хліб, то варену картоплю, а бувало що і щось із одежі. Німкені підсували згорток під станок і швидко відходили, щоб поліція не бачила, бо за таке обов’язково побили б. Одного разу Марія хотіла вкрасти квашеної капусти із бочки, що винесли із погреба. Поки вартовий відвернувся вона бігом побігла до погреба. Але в цей момент інший вартовий двічі вдарив дівчину прикладом в обличчя. Ті страшні шрами залишилися у неї на все життя. Потім був карцер, де вона просиділа без їжі 4 дні. Тих хто пробував втекти з фабрики майже завжди повертали і розстрілювали або відправляли в концтабір. За роботу на фабриці платили по 5 марок за місяць. Тут же був маленький магазинчик, де можна було щось купити. Але грошей було так мало, що на них нічого не можна було придбати. Коли радянські війська почали бомбити німецькі міста, один снаряд попав у їхній барак і він повністю згорів. Тому їм прийшлося далі ночувати у підвалах. Один з підвалів, де ночували наші  робочі , завалився під час обстрілів, похоронивши під завалами і людей. Визволяли бранців американські війська. Їх звозили до річки Ельби, там вони проходили радянську комісію, а потім на машинах їх перевозили в Радянський Союз. Додому Марія повернулася глибокої осені 1945 року.                                                       

Курятник Лідія Іванівна

В страшні роки війни куди тільки не закидала доля людей.                Народилася 3 червня 1926 році. Родина дівчини складалася з батьків та трьох дітей : двох синів і доньки. Батьки дівчини працювали в колгоспі, а Ліда скінчивши лише 3 класи, пішла пасти колгоспну худобу. В страшні роки голодомору 1932 – 1933 років у Курятників з голоду помер молодший син. Щоб заховати хоч трохи хліба , батько засипав зерно  у дитячий матрац і посадив дітей на нього гратися. Але активісти перетрусили всю хату і забрали все до зернини. Вижили дякуючи старій родичці, що немала дітей та похльобці, що видавали на обід в колгоспній їдальні. Настала війна. У 1942 році прийшов староста села Петро Черниш і приказав Ліді збиратися в дорогу. Батько хотів поїхати в місто дочки ,але староста казав, що йому треба на фронт йти, там і так не вистачає людей. Сама Ліда не повинна була їхати,  її рік народження ще не брали , бо були малі. Її послали в місто якоїсь іншої дівчини, чиї батьки зуміли відкупитися у голови села. Із села вони пішки дісталися до станції Пальміра, там староста віддав списки дітей з документами німцям. В дорогу вони брали лише харчі, одяг був лише той в який вони були одягнені. По дорозі до Німеччини німці їх підгодовували консервами. Привезли їх до міста Берлін, а там їх поділили на групи. Одна з груп, в якій була і Ліда, була направлена до Австрії. Разом з нею були і односельчанки: Надя Кучерьонкова, Дуня Овчаренко, Катерина Вірченкова. По приїзді до Австрії робочих почали розбирати по роботах: кого на завод, кого на фабрику, кого до хазяїна. Ліда потрапила до хазяїна, який жив  в містечку Гецис. Родина господаря була не велика, батьки та двійко дітей: 3 річна  дівчинка Кет та 6 річний хлопчик Рудольф. Сім’я мала всій магазин, де батьки працювали самі, та двохповерховий будиночок. Коли дівчинку – прислугу привели додому на ній була широка материна спідниця , тепла кофта і цвітаста хустка. В домі її покупали і дали чистий одяг, в якому Ліда мала вигляд не дорослої жінки, невеличкої дівчинки – підлітка. Німкеня навіть заплакала , коли побачила , яку «робочу силу» привів додому чоловік. За допомогою перекладача вона розпитала дівчину звідки вона родом і пояснила, яку роботу вона виконуватиме. Їй постелили ліжко у маленькій комірчині, там вона весь час і жила. Новий будинок був такий гарний, що Ліда такого зроду не бачила. В обов’язки дівчини входило його прибирати, прати, доглядати дітей, поки батьки були зайняті в магазині. Подругам дівчини повезло менше. Вони працювали в селі на господарів, а жили всі в побудованому таборі, за декілька кілометрів від містечка Гецис. У вихідний день або свято, хазяйка дозволяла Ліді провідати своїх сестер, бо саме так їх назвала дівчина. Жінка мала добре серце і давала молодій українці гостинець для її родичок. Ще в поїзді, який віз їх до Австрії дівчата познайомилися з 3 дівчатами із Золотоноші. Дві з них, Тамара і Ліда, були дуже гарні, то німці відправили їх працювати в «будинку терпимості», бо саме там бачила їх Ліда, коли виходила в місто. Після війни,коли ці дівчата повернулися назад в Золотоношу, то про їхню історію дізналися люди, почали цькувати їх, через що вони  змушенні були покинути рідне місто. Хоч їхньої вини там зовсім не було. Під страхом смерті вони змушенні були робити все те, що від них вимагали німці.  Звільняли  їх об’єднані радянсько - американські війська. В дорогу хазяйка дала Ліді дорогий годинник і браслет, а ще валізу з речами. Дорога додому була важка і довга. Добиралися на Україну  більше місяця. А  в дорозі давали їсти лише варений горох. Вагони із бранцями заганяли на запасні колії, пропускаючи інші поїзда. Частину речей прийшлося виміняти на харчі, щоб не вмерти з голоду. Додому повернулися серед літа 1945 року. Саме в цей час з фронту повернувся і батько, правда, без однієї ноги. Годинник з браслетом, як подарунок на згадку, зберегти не вдалося. Його вкрав місцевий житель Михлик, коли побачив, як дівчина показувала свій «німецький скарб». Але  дівоча пам'ять зберегла добру згадку про людей, які в страшні роки війни, не дивлячись на національність, поставилися до неї із жалем і  співчуттям.

Спогади  Удовенко  Катерини  Василівни.

Народилася  Катерина Василів-на  7 квітня  1925 року  в селі Хрущівка  Золотоніського  району. Родина  дівчини жила   бідно,  виховувала  чотирьох  дітей . У батька Василя було 8 братів  і  сестер, а його батьки померли  від  тифу. Із  7 років  він пас за  харчі у людей  гуси. У родині матері Катерини була лише мати, батько помер. Тому , коли в селі організували  колгосп, вони радо вступили до нього. Коли  дівча ходило  до 6 класу, то захворіла на запалення легень. Лікар, що оглядав дівчинку, сказав, що шансів на  поправку  у неї немає. Але  прохворівши півтора місяці, вона почала набиратися  сил. В школі довелося залишитися на другий рік. Закінчивши  Хрущівську школу Катя  вступила до Золотоніського  медичного училища. У літні дні 1941 року вона з подругами  здавала  останні  екзамени в училищі. Під  час окупації  потрапила у списки  молоді, що вивозили до Німеччини. 21 листопада 1942 року їх посадивши  на підводи  повезли на станцію в Золотоношу. Все село вийшло проводити своїх дітей в далеку дорогу. З собою  вони брали  корзинки  з харчами. Одяг  хто брав , хто не брав, а  в Каті його просто  не було: благенька полотняна сукня та тітчине  старе пальто, ось весь скарб юної дівчини. Із  Золотоноші  їх  доправили до Києва, а там відділили окремо хлопців і дівчат. До Німеччини добиралися майже цілий місяць. Їли домашній харч, а ось води в дорозі не було. Єдине перше  німецьке слово, яке вивчили українці , було – вода. Привезли бранців до міста Гера, що неподалік Франкфурта. Табір був розрахований на 5 тисяч полонених. Крім українців і росіян там ще були полонені французи і поляки.  Радянські полонені в основному були із Київської, Дніпропетровської та Ростовської областей. Жили в трьохповерхових будинках , в кімнатах по 20 осіб, полонені жили і на чердаках . Готували  їсти дівчата – українки з тих продуктів, які давали німці. В основному це був суп із варених  буряків, редьки та сушеної брукви. Від такої їжі у Каті  опухли ноги і здувся  живіт. Один раз на тиждень німці давали 2х кілограмовий хліб, який був випечений на половину з тирсою.    Працювали на заводі «Зіменс» №442, виробляли частини до різних машин і приборів. Ці частини вони змазували солідолом , деякі протирали спиртом. Працювали у дві зміни по 12 годин: тиждень в день, тиждень в ночі. На роботу їх возили трамваєм, бо завод  знаходився у іншому кінці міста. За роботу платили по 75 марок на місяць. У вільний час полоненим  видавали пропуск і дозволяли виходити по 6 осіб у місто. Там вони могли зайти до магазину і щось купити. На ці гроші купляли недорогі продукти та куски тканини, з яких шили спідниці. Робочих  спецівок не видавали, а на роботу ходили в тому, в чому приїхали. Прали одяг в таборі, там і купалися. Вода була дуже жорстка, тому коли мили голову обов’язково добавляли оцет, від якого вилазило волосся. З табору ніхто не тікав, бо навкруги міста був ліс і тікати просто не було куди. В лісі можна було збирати ягоди, німці це не забороняли. Катеринина односельчанка Марія працювала  поряд з містом, в селі  у хазяйки. Жити їй було легше: хоч і важко працювала, але могла краще харчуватися. В сусідський будинок треба була помічниця, тому Марія домовилася з господинею і та взяла Катерину до себе на роботу. Дівчині приходилося робити на двох роботах. Коли вона на заводі працювала у нічну зміну, вдень вона втікала на село до хазяйки. Роботу робила різну: корови доїла, буряки рвала, свиням у великих казанах варила картоплю. Цю саму картоплю їла і сама, а ще крала для дівчат, що в таборі. Марія  навчила , як пити молоко через соломину , щоб хазяйка не бачила. Працюючи і в день, і в ночі, дівчина геть вибивалася з сил і єдине бажання , яке в неї було – це поспати. Вона іноді засинала прямо на заводі , над ящиком з деталями. При такій роботі вона не виконувала свою норму і під час ревізії це виявили німці. В їхньому цеху було  два майстра: один з яких був старший на літа і добрий чоловік, а інший ненавидів всіх бранців. Коли Катерину Василівну викликали на допит, вона вперто твердила, що всю норму виконувала, а що ставалося  далі не знає. Німкеня , що працювала поряд, підтверджувала слова дівчини, покриваючи її , бо знала що їй загрожує. Німець з усієї сили вдарив дівчину  по голові, що в неї пішла кров з носа, вуха і з рота. Потім заставив її всю ту кров витирати з підлоги. На заводі була жінка – перекладачка, яку звали Параска , дуже добра людина була. Завжди допомагала людям, таємно розказувала різні новини, що підслуховувала у німців. А в таборі була своя перекладачка, Марія , яка на роботу не ходила і весь час прислужувалася німцям. Коли табір звільнили американські війська , то дівчата - полонянки хотіли втопити її в туалеті. Незадовго до звільнення німецька влада агітувала полонених  приєднуватися  до «Армії Власова», а коли лінія фронту почала наближатися і  до міста Гера, хотіли перевезти табір в інше місце. Але зробити це вони не вспіли.  Тоді майже всіх полонених вони зігнали у підвал, наглухо закрили вікна й двері. Люди почали задихатися, почалася страшна паніка. Хто сильніший, той хотів протиснутися до дверей, припасти  до щілини, щоб  хоч трохи вдихнути повітря. В цій тисняві навіть загинули люди. На щастя вчасно підоспіли американські війська. Вони через перекладача розповіли людям ,що звільнять їх із пастки. Потім союзники агітували людей не повертатися до Радянського Союзу, закликали  їхати до вільної Америки, говорячи, що сталінський режим буде  переслідувати всіх тих, хто був у німецькому полоні. Полонянки із західної України пристали на їхню пропозицію і до Радянського Союзу не повернулися. 16 травня 1945 року звільнених з усієї округи  на машинах почали звозити до міста Дрездона , а звідти потягом до Праги. Люди сиділи хто у вагонах, а хто на відкритих платформах. В дорогу  американці давали кожному по буханцю   хліба та паличку ковбаси. Всю дорогу від Дрездона до Праги йшов безперестанку дощ. Всі промокли до кісточок, але ніхто не скаржився, бо це була дорога додому. У Празі вони були 2 тижні, проходили фільтрацію – медичний огляд, перевірка відомостей про полоненого та його  документів. Коли дісталися радянського кордону і поїзд переставляли на іншу колію, бранці припадали і цілували рідну землю. Далі дорога лежала до столиці України – Києва, а тоді вже на Полтаву. На станції Гребінка вони зійшли з потяга і самотужки добиралися до дому. В рідну хату Катерина повернулася 16 червня 1945 року. Коли на столі побачила кусок сала і домашній печений хліб, то не могла повірити своїм очам. Їй ще довго не вірилося, що страхіття тієї війни вже позаду. Після повернення додому хотіла продовжити навчання в медичному училищі, але його перенесли до Черкас. Та й вдягти не було чого. Тому дівчина іде працювати санітаркою до Лукашівської лікарні і два роки там працює. Професію медичної сестри вона здобула у медичному училищі міста Лубни. Вчилася  старанно і отримувала підвищену стипендію – 12 рублів. Заклад закінчила з відзнакою і все своє життя присвятила улюбленій справі. По її стежці пішли і дочка з онукою. Вони обидві Олі , обидві працюють медичними сестрами і обидві допомагають людям.

Капля Іван Сергійович.

Капля Іван Сергійович народився 22 листопада 1923 року в селі Синьооківка, де й жив до початку війни. Навчався в школі, а далі пішов вчитися на агронома, але ні вчитися, а ні працювати йому так і не довелося.

15 травня 1943 року людей почали вивозити на роботи до інших країн. В селі залишили тільки жінок з малими дітьми та людей похилого віку. Німці забирали всіх, зайшли, не оминули і хату Івана. Дали наказ вдягатися і йти за ними. З хати не виходили, ждали поки юнак одягнувся, побоюючись, що той нікуди не втік. Іван вдягнувся, а мати на швидку руку зібрала невеликий клунок самих необхідних речей. З села Синьооківка до різних країн Європи забрали 34 чоловік, 17 з яких були  разом з Іваном. Їхні речі поскладали на підводу, а самих відправили до Золотоноші, де їх чекав був поїзд. Тікати було нікуди, німці пильно стежили за ними і дуже жорстоко поводилися з бранцями.  Так у телячому вагоні вони доїхали до Києва, де після короткого перепочинку їх знову загнали до товарняка і так вони доїхали до самої Австрії. На місці їх розприділили по різних містах, на різні роботи. Іван Сергійович потрапив до обласного центру  Австрії міста Грец, працювати на шахту. Працювати доводилося дуже тяжко по 8 годин на добу, а тих, хто не підкорювався, дуже жорстоко били. Там на шахті разом з ним працював і його дядько Федір Зоря. Всіх бранців було поділено на групи по 15 осіб і хто де працював у горах ніхто не бачив, знайомі були лише з тими, хто працював поряд або неподалік від них. Жили всі в таборах, де були жахливі умови і дуже погано харчували, а робота ж була надзвичайно тяжкою.    На один день давали 200 граммову скибку хліба з каштанового борошна та суп з бруквою. Працювали у три зміни, а після роботи їх мили з кранів холодною водою. У Вільний від роботи час нікуди не випускали, лише згодом дозволили виходити в гори, де були ягоди, які вони збирали та їли. Бувало вдавалося знайти квасолю, яку вони збирали і варили прямо там в горах на вогні в казанку або жерстяних банках. У групи, в якій був Іван, був дуже хороший наглядач, який не дуже жорстоко поводився з хлопцями. Одного разу Іван був на варті, в шахті прокладали залізницю і на її кінці ставили вартових, що мали світити ліхтарями і зупиняти робочий потяг з землею. Всі вартували по черзі. Коли настала черга чергувати Івана, він задрімав, спала і решта вахти. Потяг, який їхав залізницею, пішов під укіс. Наглядач сильно кричав на всіх, але нікого не здав начальнику шахти як винного пригоди. Всю ніч робітники витягували той потяг, який мав 11 вагонів. Коли 9 травня оголосили про закінчення війни, то з 10 травня всіх почали відправляти на свою територію. Додому поверталися всі скалічені і побиті. В рідне село, де вирував голод, повернувся 20 лютого 1947 року. Побув в дома три дні вирішив їхати на заробітки, щоб можна було купити хліба та картоплі. Після повернення йому запропонували бути обліковцем на рільничій бригаді, на що він і погодився. Згодом одружився, збудував дім і жив у сусідньому селі Крупське. повернувся 20 лютого 1947 року. Побув в дома три дні вирішив їхати на заробітки, щоб можна було купити хліба та картоплі. Після повернення йому запропонували бути обліковцем на рільничій бригаді, на що він і погодився. Згодом одружився, збудував дім і жив у сусідньому селі Крупське.

Дробітько Ганна    Василівна.

Дробітько Ганна Василівна народилася в 1925 році в селі Крупське, на вулиці, з гарною назвою і чарівною природою, Слобода. Колись там жили вільні козаки та люди звільненні від кріпацтва. Та не оминула лиха година Слободу в роки війни, не врятували козацькі обереги молоду дівчину від німецької неволі. В 1942 році поліцаї Ганну разом з Шеремет Катериною та Дробітько Варкою відвезли в Золотоношу на станцію, де погрузили в поїзд. Молодій дівчині вдалося на станції Пальміра непомітно втекти, німці просто не очікували такого зухвальства від сільської дівчини. Але зла доля бранки переслідувала Ганну і вже вдруге, коли її забрали і везли до далекої Німеччини, втекти не вдалося. В поїзді, який їх віз були лише самі дівчата. Так вони всі і потрапили до міста Беркінбельс, на завод, який виробляв велосипеди. Жили вони у гуртожитку. По приїзді їх переодягли у смугасті плаття та дерев’яні черевики. Годували погано, але дякувати Богу, з голоду не померли. Кожного ранку з гуртожитка йшли на роботу на завод, який був неподалік. Німці- наглядачі ставилися суворо, але не били, тільки слідкували за роботою та підганяли. Були і вихідні дні, але весь вільний час залишалися в гуртожитку. У вихідні водили в лазню, де була тепла вода і давали мило. Плаття давали одне на рік, а білизну-на місяць. Через рік роботи вирішили тікати. Втікачів було п’ятеро: Катерина з Полтави, Надя Вовк з Деньгів, Катерина Шеремет та Варка Дробітько. Тікали літньої ночі. Вийшли з табору, який не охоронявся. Дві доби йшли лісом та переховувалися у лісосмугах. Але натрапили на двоповерховий будинок, в якому були німецькі військові. Вони схопили втікачів і всіх закрили в підвалі на дві доби. Потім за ними приїхала поліція і відправила їх до концтабору в місто Авшвіц. Там їх постригли, переодягли у смугасті табірні плаття і на лівій руці викололи номер- 63401. Такий же самий номер був пришитий на лівій стороні плаття. Жили в бараках, переділений на декілька частин по 5 дівчат в кожному. Були ліжка в три яруси, зроблені з дерева, одіяло та подушка. Матраців не було, лежали на дошках. Туалет, тепла вода були в іншому приміщенні. Сам концтабір був огороджений колючим дротом, до якого був підключений електричний струм. По краям стояли вишки, на яких вели охорону німецькі солдати. Часто полонені євреї, не витримуючи нелюдських тортур і знущань, кидались на колючий дріт і гинули. Кожного дня полонених водили на роботу, розбивали камінь і подрібнювали для доріг. На роботу водили колонами по п’ять  чоловік, а охоронцями коло нас були жінки-німкені. У  полі була залізна дорога, неподалік табору де часто зупинялися поїзди. Поряд з концтабором була будівля з високою трубою, як на цегельнях червоного кольору. То був крематорій. Туди відправляли всіх, хто прибув з поїзда, а більшість з них були євреї, бо смертники  мали нашитий на одязі номер з жовтим ромбом. Німці говорили, що ведуть їх у лазню, а насправді їх всіх травили газом, а потім спалювали. Серед людей, яких спалювали, були і наші радянські люди.   Годували  погано: давали брукву, кусок хліба, чай. Рилися в смітті, шукали там щось собі поїсти. Якщо німкені-охоронці це бачили, то боляче били по руках та обличчю. В таборі були дівчата різних національностей. Німкені слідкували за нашою роботою і якщо хтось погано робив – били. Хворих серед дівчат не було, працювали всі. Катерина Шеремет і Варка Дробітько захворіли на тиф. Їх забрали з бараку і куди відправили було невідомо, але в живих їх більше ніхто так і не бачив. Після роботи зразу лягали спати. В лазню водили строєм. За огорожею був окремий табір для чоловіків, з якими ми могли лише розмовляти. Так я пробула у таборі півтора року.

Концтабір звільняли англійські війська зимою. Німці тікаючи кидали все – будинки, господарство, худобу, яку випасали на лужку. З англійцями були перекладачі, які з нами говорили. Вони давали нам шоколад, хліб, годували супом. Були випадки смертей серед в’язнів  через переїдання. Коли вивезли з табору, то перевдягли в інший одяг. Куполи у ваннах- в одній чиста вода, а в іншій – коричнева, але треба було обов’язково митися в обох. Рани від корости, які були по всьому тілі скоро позаживали. Спочатку три місяці були під опікою англійців, а тоді без документів відправили додому. Супроводжували до залізничної станції, саджали в поїзди і відправляли на рідну землю. Так я і приїхала в Золотоношу, а звідти пішки в рідне село, перед самим новим роком. Разом зі мною повернулася лише Надя Вовк, що була родом з села Деньги.

Дробітько Микола Андрійович.

 Дробітько Микола Андрійович народився 27 вересня 1926 року в селі Крупське. В родині було дев’ятеро дітей: п’ятеро хлопців та четверо дівчат. Важкі то були роки. Спочатку здобув освіту в школі , закінчив 4 класи. До школи ходили по черзі, адже одягу та взуття не вистачало на таку велику родину. Коли підріс почав працювати помічником тракториста, конюха, а згодам і сам став трактористом. Батьки були бідними неосвіченими, але добрими і порядними людьми. Взимку 1943 році мене забрали німці і відвезли в село Мехедівку. За першої ж нагоди Микола втік додому  і мати думала, що лихо минуло їхню оселю.  Але 22 травня за мною знову прийшли поліцаї, спочатку відвезли до Золотоноші, а потім до Києва. По дорозі до Києва чотири юнака, в тому числі і Микола, спробували втекти, але їх спіймали в той момент, коли вони вже вистрибували з поїзда та хотіли сховатися в лісі. Двох з втікачів було вбито, а двох повернули назад і жорстоко побили. Спочатку ми прибули в Краків, де ми були у закритих вагонах два дні. Потім нас доправили до міста Ківерці, де ще чотири дні жили в очікуванні. Згодом ми прибули до міста Лерти, де був табір, в якому ми і були досить довго. Так як робочих рук не вистачало, то саме ми їх і замінили. Спершу нас влаштували на бойню тварин, де ми цілий день працювали, а на вечір знову поверталися в табір. У вечері обов’язково приходив наглядач, перевіряв чи всі повернулися з роботи і чи не вкрали ми щось. Умови в таборі були жахливі. Ми жили в бараках по дев’ятеро осіб, нам видали смугасту форму та видали особисті номери. Мій номер був 1961. Але найстрашніше і гнітюче було бачити кругом колючий дріт і огорожі. Спали хто на чому, хто на соломі, хто на дошках. Пробувши місяць в таборі я познайомився з чоловіком, якого звали Петро і який був родом з Кропивни, села що було поряд з моїм Крупським.

В таборі люди пухли, вмирали з голоду та втрачали розум. Таких потім десь відвозили і назад в табір вони вже не повертались. Годували нас всяким непотребом, а вкрасти на бойні не можна було нічого, бо за нами пильно слідкували, а все м'ясо переробляли на ковбаси для німецьких солдатів. Одного разу нам з Петром вдалося вкрасти коров’ячого хвоста, але в таборі його знайшов  комендант, за що нас і покарали.

В 1944 році мене та ще декількох чоловіків переправили в Гельмштед,  на роботу до хазяїна Войцаха Ційновського, у якого я і пробув до кінця війни. Роботу ми робили різну, все що необхідно було по господарству. У хазяїна до нас ставилися добре, господиня нас годувала три рази на день і виділила кімнату, де ми всі спали. Але нам суворо було заборонено втікати та красти речі. Нас тут було багато: був француз, поляк, італієць і ще двоє українців. Але до всіх ставилися однаково суворо. За роки перебування в неволі я вивчив німецьку мову, бо життя саме заставляло це зробити. Останні півроку хазяїн погіршив своє ставлення до нас, нас почали погано годувати, бити за крадіжку продуктів. Але коли ми хворіли, то завжди піклувалися і допомагали чим могли. 15 квітня 1945 року у Гельнштед увійшли англійські війська і нас звільнили. Правда, ми ще після звільнення два місяці продовжували працювати у хазяїна, який тепер платив нам невелику платню. 6червня нас посадили в ешелони і відправили в місто Магдебург. Коли ми перейшли річку Ельба, то нас на мосту зустрів духовий оркестр. З Магдебурга до Бреста ми пройшли пішки 1800км за 48 діб. Далі моя дорога була на Донбас, де я працював у шахті. Лише у 1948 році я повернувся додому і став працювати на землі трактористом.

Війна та табір забрала кращі роки мого життя , але я не жалкую, адже я побачив світ, людей, пізнав розлуку і біль, і це надало мені сили для життя.

Іщенко Тетяна Яківна

Чого лишень варті вірші місцевої самобутньої поетеси Іщенко Тетяни Яківни, але яким горем і стражданнями пройняте життя цієї жінки. Народилася Тетяна 12січня 1919 року у парі з близнючкою Марією. Родина  мала ще трьох дітей. Батьки працювали в колгоспі, а коли дівчата підросли стали разом з матірю полоти на колгоспному  полі. Пройшла через страхіття голодомору 1932 – 1933 років . Вижили за рахунок похльобок, які давали на обід  в колгоспі, та корівчини , яка була в господарстві . Вночі  міліція приходила  за батьком, який  ховався  на горищі, а діти сиділи забившись у куток  до ранку , боячись вийти з хати. У роки війни  була відправлена на примусові роботи до далекої Німеччини. Коли українських дівчат і хлопців розбирали  нові  господарі  по своїх маєтках, Тетяну ніхто не брав , бо вродою не вийшла. Вона з відчаю стояла і плакала . Але знайшлася родина, яка пожаліла бідну дівчину, забрали її в село. Тих хто залишився відправили на роботи на хімічний завод. Ставилися  до неї господарі  по доброму , даремно не били , важко було зрозуміти що вони хочуть, бо мови не знала. По приїзду в маєток її відправили в баню , дали чистий одяг, а її лахміття спалили . Але ж все краще  ніж на заводі. Тяжко працювала, тужила за рідною домівкою, згадувала рідне село. І так аж до переможного 1945 року. Перші рядки її віршів лягли саме на чужині. Вони допомогли вистояти тендітній дівчині, не зламатися під німецьким ярмом. По поверненню додому народила доньку Ольгу, хоч власне сімейне життя і не склалося. І  почали думки її лягати на мережані рядки віршів, пісень та гуморесок. Поетичну душу мала ця жінка, на жаль вона вже померла, а ще вміла гарно і задушевно співати свої пісні на сцені сільського Будинку культури, розповідати гуморески.  Бабу Тетяну, як її всі називали, можна було назвати Берегинею українського слова і задушевної пісні.

Фортуна Федір Якович.

Фортуна Федір Якович наро-дився 1923 ро-ці в селі Синьооківка, де закінчив 7 класів. Подаль-ше навчання продовжив у Миколаєві на суднобудівному заводі – ФЗО. У роки війни працював у колгоспі, техніки тоді не було, а єдиною тягловою силою були коні. МТС, яка була в Пальмірі була евакуйована. В перші дні війни батька Фортуну Якова Федоровича забрали в Золотоношу на збірний пункт, залишивши вдома дружину та шестеро дітей. Коли німецькі війська з’явилися на території села, то всі молоді хлопці ховалися від них в очереті та на болоті. Німці надовго в одному селі не затримувалися, день-два і рушали далі. Заходили до хат місцевих жителів брали молоко, яйця, хліб, але просте населення не зачіпали. За школою копали окопи, але місцевих на ці роботи не брали. В Пальмирі була німецька комендатура. Сам комендант невисокий на зріст чоловік, який завжди ходив з батогом у руках і перевіряв той обсяг роботи, який загадував старості села. Село жило в страху. Всі роботи виконувалися в ручну – молотили жито, косили, копали. Всю цю роботу робила бригада із 20 осіб, в основному жінки та хлопчаки. Зібраний врожай звозили до комори, а потім німці переправляли це зерно на станцію Пальмира. 1942 році приїхав староста і наказав завтра з’явитися в старостат для відправки до Німеччини. З собою була одна полотняна торбина, де лежав буханець хліба, картопля та варені яйця. На підводах їх доправили на станцію в Золотоношу, а потім до Києва. Разом з Федором були ще 18 односельців. Майже дві неділі молодь була в дорозі. За цей час Федір разом з Пісним Миколою зуміли втекти додому. Додому добиралися чотири доби. Одного разу їх перестріли поліцаї, але їм вдалося збрехати, що вони ідуть на весілля до сестри. Тиждень вони переховувалися вдома, але місцевий староста видав їх поліцаям і хлопців знову було забрано німцями. Вдруге їм вдалося втекти із станції Гребінка, проте 5лютого 1943 року Федір був таки відправлений до далекої Німеччини. Їхали 8 днів у товарному вагоні, звідки втекти було неможливо. Прибули до міста Штеттін у західній Німеччині, де спочатку пройшли медичну комісію, де перевіряли фізичний стан здоров’я юнаків. Далі був табір, де були барачні, дерев’яні приміщення, яких було близько десяти. Спати доводилося на підстилках з лози. Одяг залишався свій. Працювали бригадами по 20 осіб у трамвайному депо, з’єднуючи рейки. Годували супом з брукви, раз в день давали 200 грамовий кусочок хліба. У вечері знову був суп і кусочок сиру. Кожен мав свою миску і ложку. Сам табір був огороджений колючим дротом, а по всьому периметру ходили солдати із зброєю та собакою. В кінці березня частину полонених серед яких був і Федір погрузили на корабель і відправили в Норвегію. На кораблі було близько 600 чоловік, а також військова техніка. Спочатку вони прибули до міста Осло, а далі до Ардалстагена. Всіх полонених було 2500 осіб, які працювали на будівництві алюмінієвого заводу. Проживали у таборі, де були лише одні чоловіки, але різних національностей. Бараки були поділені на кімнатки, де проживало 12 чоловік. Спали на залізних ліжках, матраци були набиті стружкою, була подушка та байкові одіяла. Кожного тижня водили до лазні, де була тепла вода, давали мило та пральний порошок, міняли білизну, але одяг і надалі був свій. Були складені бригади, які робили бетонні з’єднання та з’єднували металеві конструкції. Майстрами були німці. Працювали з ранку до вечора, в суботу до 14.00. неділя був вихідний день, за винятком днів, коли треба було розвантажувати кораблі. Перед початком роботи годували, обов’язковими були обід і вечеря. Годували у столовій, давали відварену рибу, три-чотири картоплини та підливу, а у вечері був суп. Хліб видавали на три- чотири дні. Через два-три місяці дозволили писати листи додому та отримувати з додому посилки. Із села Богуславець прийшла посилка з домашнім тютюном. На об’єкті військової охорони не було, не було і огорожі, всі підпорядковувалися майстрові. Німці жили окремо за межами табору в дерев’яних будиночках на окраїні міста. Сам табір був огороджений дротом, вся територія контролювалася військовою охороною. За провини, не страшні, не били. В червні прибули радянські війська, а самі ж німці оголосили про закінчення війни. Ніхто не стріляв і нікого не вбивали, бо самі чекали корабля до Німеччини. Роботи також припинились, хоча все керівництво заводу було на місці. Згодом до нас прибули американські військові машини з продуктами. Роздавали галети, маргарин, консерви, шоколад. Так ми ще пробули три неділі, а потім радянське командування дало наказ грузитися на кораблі. В Осло-Стокгольм-Хельсінки, на пароплаві через Фінську затоку, а звідти у Виборг. Там пройшли медичний огляд, а після неї відвезли до Тули на металургійний комбінат, де переплавляли стару військову техніку на метал. Був також на будівництві шлакоблокового заводу. Жили в палатках, в яких було дуже холодно, хоча там і стояли «буржуйки». Через рік відправили до Миколаєва на відбудову судно-будівного заводу. У 1947 році восени повернувся з Миколаєва додому. Закінчив курси трактористів та працював на МТС у Пальмирі, а згодом на тракторній бригаді у В.Хуторі.

Спогади Товстоп’ят Марії Кирилівни

Марія Кирилівна Котляр (тепер Товстоп’ят) народилась 30 вересня 1925 року. У сім’ї було троє дітей і батьки. Батьки обоє працювали в колгоспі. В голодні 1932-1933 роки мати робила на ланці, а пізніше варила їсти на бригаді. Батько був і сторожем, і їздовим на конях, і на бригаді робив. Ті, що робили в колгоспі, в обід могли поїсти похльобку на бригаді. Колгоспники приходили із мисками, або якоюсь посудиною. Часто цю похльобку вони відносили додому дітям. Сім’я Марії була бідна. Батьки рано залишилися сиротами, тому жили тільки тим, що самі придбали. По селу ходили виконавці і забирали все зерно, яке було в людей. Батько вирив у сінях яму, поставив туди ящик і засипав зерном, яке було в дома. Тоді це місце гарно втрамбував. Коли прийшли активісти, то зерна не знайшли, хоч і перештрикали всю хату спеціальним штерем. До них на схоронення баба Кротенчиха принисла була дитячий одяг. Сім’я Кротенків була заможною і її хотіли розкуркулить. А в них було шестеро дітей. То баба Кротенчиха принесла одежу, щоб хоч її не забрали і було що дітям одіть. Активісти повикидали все із скрині, а де краща одежина була, то забрали. Забрали і те що принесла сусідка. Коли було дуже голодно, то їли кропиву і акацієві квітки. На весні вдома розтелилася корова, то сім’я вижила за рахунок молока. Теля забрали в колгосп, де діли то хтозна. Молоко здавали для податку, а решту було собі. Згадує, що по сусідству жила сім’я з 4 осіб. Дід з бабою вмерли з голоду, а в хаті залишилася дочка з дитиною. Та  скоро дочки десь не стало,а  хата стояла забита. Коли одирвали двері, то на печі знайшли мертву дитину, хтозна скільки вона так лежала, бо вже почала розкладатися. Був випадок, що її хрещена, Ганна, з’їла свого сина Сеньку, бо так тоді люди балакали. Багатьох людей висилали. Сім’ю Крясьонів Андрія і Мотрю вислали, а дочку залишили в тітки. Однокласницю Марію засудили до двох років, бо вкрала була 2 кг.пшениці.Людей мерло багато, всих не згадаєш. Клали на грабарку і везли на кладовище. Ні хрестів не було, ні батюшок.               Доля була немила до Марію і у часи Другої світової війни. Коли у вересні 1941 року в село прийшли німці дівчині було 16 років. Вона разом з матір’ю та меншими дітьми працювала в колгоспі, а батько пішов воювати в ряди Червоної Армії . 21 травня 1943 року її та ще багатьох місцевих хлопців і дівчат німці привезли на станцію Пальміра і погрузили у товарні вагони. Куди  їх везуть і що їх чекає попереду тоді ніхто ще не знав. Через щілини у вагоні дверей вона бачила , як проїздили міста Шаков , Краків. В дорозі їли сухарі политі олією. Такий харч брали з собою люди в дорогу. Привезли їх до Чехії ,в місто Тривень працювати на металургійному заводі. В таборі  до них ставилися дуже строго, часто били, мало давали їсти. Хліб вони купували по карточкам, які їм видавали на руки. Спочатку хліб їм видавали один раз на тиждень, але вони його з’їдали за 2-3 дні і до кінця неділі голодували. Умови праці були надзвичайно тяжкі, тому з голоду молодь часто падала прямо на роботі. Тому німці вирішили видавати хліб кожного дня. До хліба варили суп - баланду із буряків, редьки, капусти.  Марія працювала на заводі  пакуючи металеві частини у ящики. На комбінаті було дуже жарко і важко носити повні металевих запчастин ящики. Поряд з заводом був табір військовополонених. Часто хліб, що отримали на карточку, переламували навпіл і через огорожу кидали полоненим, у яких від голоду залишилася сама шкіра та кістки. Жили вони у бараках, спали на солом’яних матрацах . Там на заводі  Наталка, дівчина-односельчанка Марії, сильно захворіла і потрапила до госпіталю.  Марія разом з Катериною Карпенковою ходили її провідувати. Місцеві робочі , що працювали в лікарні, часто приносили з дому харчі і підгодовували хворих. Серед німців були і добрі люди. Марію та решту бранців звільнили на початку травня 1945 року радянські  війська. Потім був радянський табір, де всі змушені були проходити через спеціальну комісію, доводячи, що вони потрапили на чужу землю не з власної волі. Потім вони потягом добралися до Полтави, а звідти вже додому, де її чекали мати з меншими братами.

Від автора

Ось такі нелегкі випробування випали на юність цих людей. Мені було цікаво слухати їхні розповіді і я побачила деяку особливість у цих сповідях. Телебачення нам нав’язує образ німецького народу, як завойовників, руйнівників, подібних до нелюдів. А у цих розповідях я неодноразово чула, як прості німецькі люди, чоловіки і жінки, допомагали нашим бранцям. Хто куском хліба і вареною картоплею, хто одягом та взуттям, а дехто рятував і життя. І навпаки. Як  наші радянські керівники знущалися із невільників, коли ті поверталися додому з далекої чужини, морили їх голодом, тримали у застінках катівень як ворогів. Хіба люди винні в тому, що доля їм влаштувала такі випробування, що волею тієї ж долі вони не загинули  на полі бою, а потрапили до концентраційного табору.  Я зрозумів, що ненависть і злоба немає національності і не ділиться географічними кордонами. Так само як доброта, милосердя, людяність. Всі ці якості несе в собі людина, байдуже якої вона віри сповідання чи якого кольору у неї шкіра. Не треба ставити клеймо на весь народ, коли він також страждав на рівні з іншими, виконуючи амбіційні плани своїх лідерів. Моя бабуся отримувала грошові виплати, які здійснювало німецьке керівництво. Ці кошти, що виділила німецька сторона, пройшовши по різних українських бюрократичних лабіринтах, засіли у невідомо чиїх кишенях. А люди, яким передбачалися ці кошти, отримали лише сльози та гірке розчарування. Цікаво, що колишні остарбайтери самі ніколи не вимагали ніяких коштів від Німеччини. Вони в черговий раз стали підставними пішаками в чиїйсь нечесній грі. Хочеться сподіватися, що ситуація з нашою історією колись зміниться на краще. Багатовікова історія українського народу – це літопис життя і смерті народу – великомученика, доля до якого невблаганно лиха. Історія народу – бездонна, невичерпна криниця духу мудрості, перемог і страждань. Але з нашої історичної криниці, починаючи з самісінької поверхні, належить вичерпати багато солоної від горя та сліз води.