„Методи лінгвістичних досліджень. Порівняльно-історичний (компаративний) метод”

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Філологічний факультет

Кафедра історії та культури української мови

ПЛАН-КОНСПЕКТ

лекції:

„Методи лінгвістичних досліджень. Порівняльно-історичний (компаративний) метод”

Підготувала

студентка 604 групи

Проскурняк Я. С.

Перевірила

керівник практики

Івасюта М. І.

Чернівці – 2019

Тип заняття: лекція.

Мета заняття:

• навчальна: сформувати систематизовані знання про історію і сучасний стан методології лінгвістики, про теорію і практику використання різноманітних методів і прийомів мовознавчого дослідження; послідовно ознайомити з основними поняттями лінгвометодології та методами дослідження мови, які були характерними для дослідників мови на певних етапах розвитку лінгвістичної науки;
• розвивальна: розвивати пізнавальний інтерес студентів, їх творчу активність, мислення;
• виховна: виховувати почуття поваги одне до одного, потребу самостійно здобувати знання та готовність до застосування знань, умінь у практичній діяльності.

Ключові поняття та терміни до теми: методи лінгвістичних досліджень, порівняльно-історичне мовознавство, компаративізм.

 Основна література:

1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Підручник. – К., 2003.
2. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями і проблеми: Підручник. – Полтава: Довкілля-К, 2008. – 712 с.

План заняття:

1. Класифікація методів лінгвістичних досліджень.
2. Зародження порівняльно-історичного мовознавства.
3. Етапи розвитку компаративізму.
4. Напрями сучасного порівняльно-історичного мовознавства.
5. Основні прийоми і методики порівняльно-історичного методу.

Хід заняття:

1. Класифікація методів лінгвістичних досліджень

Лінгвістичні методи використовуються з метою дослідження мови, продуктів мовлення та мовленнєвої діяльності, є спеціальними і мають власну специфіку, на відміну від методів інших наук. Процес упорядкування лінгвістичних методів мав два етапи: перший був становленням власне лінгвістичних методів, другий - використанням методів інших наук щодо аналізу мови та її продуктів, зважаючи на домінування принципу експансіонізму в мовознавчих дослідженнях і прагнення до всеєдності наукових знань, яке спостерігалося, вже починаючи з 20-х p. p. XX ст. і набуло свого апогею у другій половині XX ст., хоч на застосуванні щодо лінгвістичних розробок доробку природничих наук, психології, логіки, математики й ін. ґрунтувалися окремі напрями науки про мову значно раніше.

Систематизація загальних лінгвістичних методів у мовознавстві здійснювалася відповідно до різних напрямів або аспектів мовознавства. Так, Б. Головін розрізнює вісім загальних методів лінгвістичного дослідження: описовий, порівняльно-історичний, історичний, зіставний, структурний, стилістичний, кількісний, автоматичного аналізу. В. Кодухов називає основними лише три методи: описовий, порівняльний і нормативно-стилістичний, указавши на можливість варіювання залежно від особливостей досліджуваних явищ і конкретних завдань. У спеціальній праці, присвяченій методам лінгвістичних досліджень, як головні розглянуто лінгвогенетичні, лінгвогеографічні, структурні й типологічні методи.

У сучасних працях методи поділяються залежно від напрямів і способів аналізу мовних явищ.

М. Алефіренко виокремлює методи лінгвістичної компаративістики (порівняльно-історичний, історико-порівняльний, зіставно-порівняльний), структуральні методи і лінгвостатистичний.

Український мовознавець Ю. Карпенко розподіляє методи мовознавства за метою дослідження мови на описові (експериментальний, дистрибутивний, статистичний) і реконструктивні (порівняльно-історичний, метод внутрішньої реконструкції), за способом дослідження - на синхронічні й діахронічні; за шляхами досягнення мети - на індуктивні й дедуктивні. Іванова мовознавчі методи диференціює на описовий, порівняльний, зіставний, функціональний і математичні.

М. Кочерган розрізнює описовий, порівняльно-історичний, метод лінгвістичної географії, зіставний, структурний, соціолінгвістичні, психолінгвістичні й математичні методи.

Аналіз різноманітних типологій методів лінгвістики встановив деякі закономірності: 1) не викликає сумнівів існування порівняльно-історичного, структурних і математичних методів, що зумовлено чіткою парадигмальною прив’язкою двох перших і конкретним процедурним характером останніх; 2) описовий метод або ототожнюється зі структурними або тлумачиться як дескриптивний за способом репрезентації; 3) порівняльний і зіставний методи здебільшого розділяються через діахронічність першого й синхронічність другого; 4) маргінальні галузі лінгвістики формують власний спектр методик, які не завжди отримують статус окремого методу; 5) нерідко загальні методи змішуються зі спеціальними, властивими саме мовознавству; 6) списки методик у складі методів переважно є неповними.

На думку О.Селіванової, найбільш загальними лінгвістичними методами, які можна назвати парадигмальними, оскільки вони позначили зміну домінанти наукових парадигм, є порівняльно-історичний, структурний, функціональний і конструктивний. Кожний із цих методів має розгалужену систему прийомів дослідження й опису мови. До того ж окремими методами мовознавства (міжпарадигмальними) можна вважати такі, що ґрунтуються на поєднанні методологічних засад парадигмальних методів, однак виокремлюються за специфікою процедур чи за загальним підходом до аналізу мовних явищ. Так, типологічний і зіставний методи перенесли процедури порівняння на зіставлення різних мов у розрізі синхронії, властивої структурним методам, тобто виникли на межі двох наукових парадигм. Описовий метод можна віднести як до структурних, так і до функціональних методів за принципом синхронічного опису. Окремо варто розглядати методи маргінальних галузей, як-от: психолінгвістичні, соціолінгвістичні, етнолінгвістичні.

Чимало методів і методик сучасної лінгвістики є комплексними і комбінують процедури багатьох базових методів і методик маргінальних галузей. Приміром, концептуальний аналіз застосовує етимологічний, компонентний, дистрибутивний, валентнісний, контекстологічний, текстово-інтерпретаційний аналіз, процедури конструктивного методу, методику асоціативного експерименту, можливо, опитування, анкетування, спостереження тощо. Отже, всі методи сучасного мовознавства можна диференціювати на парадигмальні, міжпарадигмальні, маргінальні й комплексні, або комбіновані. Розглянемо два перших різновиди.

2.  Зародження порівняльно-історичного мовознавства

Порівняльно-історичний метод являє собою сукупність операцій реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування. Він застосовує процедури встановлення спорідненості мов, порівняння мовних фактів у споріднених мовах, реконструкції праформ відповідної прамови, вияву законів мовного розвитку, зважаючи на закономірний еволюційний характер мовних змін.

Порівняльно-історична (генетична) наукова парадигма сформувала напрям мовознавства, якому належить розробка процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування. Головним принципом порівняльного мовознавства є історизм, який мав філософське підґрунтя (еволюційні погляди К. Ліннея, Ж. Ламарка, теорія прогресу А. Тюрго, Г. Лессінга, І. Гердера, Ч. Дарвіна й ін.).

Зародження цього напряму підготовлене:

по-перше, діяльністю по нормалізації мов шляхом створення одномовних і загальних раціональних граматик, а також словників, зокрема, й багатомовних (наприклад, словник П. Палласа, що містив матеріал 276 мов, 1786-1791 p.p.; каталог особливостей лексики та граматики 307 мов М. Ерваса-і-Пандуро 1800-1804 p.p.; «Мітридат, або загальне мовознавство» І. Аделунга, І. Фатера, 1806-1817 p.p.);

по-друге, домінуванням у мовознавстві XVIII ст. проблеми походження мови, хоч перші паростки цієї проблеми зародилися ще в античності (Ж. Мунен вважає працю 1725 р. Дж. Віко «Нова наука» першою розвідкою проблеми походження мови);

по-третє, розвитком ідеї спільності походження певних мов, що була відома ще з XIV ст. (трактати А. Данте), розробкою концепцій мовних сімей (класифікація уральських й алтайських мов, подані в таблицях П. фон Страленберга 1730 p.),

по-четверте, відкриттям англійським сходознавцем У. Джоунзом у 1786 р. санскриту (перші відомості про санскрит з’явилися в Європі ще у XVI ст., у 1767 р. французький священик Керду представив Французькій академії доповідь про схожість латини та санскриту, що вийшли з однієї мови, якої не існує, однак доповідь була опублікована лише у 1808 p.).

Важливим підґрунтям появи порівняльно-історичного мовознавства були перші спроби генеалогічної класифікації мов (Дж. Хікс, А. Кате, І. Скалігер та ін.) і розробки типологічної класифікації мов залежно від їхніх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості (на базі опозиції флективних і нефлективних мов Ф. Шлегеля її обґрунтував В. фон Гумбольдт), а також прагнення створити універсальну граматику (трактати св. Августина (354-430 p.p.) «De Trinitate»; Боеція (480-524 p.p.) «De Modis Significandi»; граматика Ф. Санчеса «Мінерва, або про першооснови латини» (1587, Іспанія); «Усезагальна й раціональна граматика Пор-Рояля» А. Арно та К. Лансло (1660 р., Франція)).

Екстралінгвальним чинником, що стимулював вибух цікавості до порівняльно-історичних досліджень саме в Німеччині, яка вважається батьківщиною компаративізму, було посилене викладання в навчальних закладах латини та давньогрецької мови після франко-прусської війни 1870 року [Березин 2000, 15].

Основоположниками порівняльно-історичної наукової парадигми вважаються німецькі мовознавці Ф. Бопп, Я. Грімм, брати Ф. і А. Шлегелі, В. фон Гумбольдт, датчанин Р. Раск і російський дослідник О. Востоков.

У праці 1816 р. «Про систему дієвідміни санскритської мови порівняно із грецькою, латинською, перською й германською мовами» Ф. Бопп продемонстрував процедури порівняльного методу на прикладі явищ живих і мертвих мов, доводячи факт існування праформ дієслів у санскриті. Дослідник увів поняття звукових законів (Lautgesetz), які сформулював Я. Гримм у 1819 р. і теоретично обгрунтував А. Шлейхер, і термін «індоєвропейські мови», на противагу наявному тоді терміну «індогерманські мови».

Р. Раск уперше запропонував принцип регулярності відповідників, установив найбільш показові для компаративістики класи слів (термінів спорідненості, займенників, числівників). Загалом, одиницями встановлення спорідненості здебільшого обиралися не слова, а морфеми (їхня спільна кількість у споріднених мовах повинна перевищувати кількість спільних слів).

Ф. Шлегель указав на спорідненість санскриту, який він вважав прамовою індоєвропейських мов, із латиною, грецькою мовою, германськими та перськими мовами. Дослідник створив першу типологічну класифікацію мов. Теоретичне обгрунтування статусу порівняльного мовознавства належало В. фон Гумбольдту.

Заслугою О. Востокова стало відкриття таємниці юсів і спорідненості слов’янських мов, а першу порівняльну граматику цих мов створено словенським лінгвістом Ф. Міклошичем у 1852-1874 р. р. У Росії представниками порівняльно-історичного мовознавства були Г. Лебедев, Ф. Аделунг, І. Тимковський, Л. Якобі, Ф. Буслаєв й ін.

3. Етапи розвитку компаративізму

Розрізняють чотири етапи розвитку лінгвістичного компаративізму:

1) романтичний, який обмежувався діяльністю основоположників порівняльного мовознавства;

2) натуралістичний, представлений концепцією А. Шлейхера (50-60-ті p.p. XIX ст.) і його послідовників;

3) молодограматичний, що виник у 70-ті p.p. XIX ст. і був зумовлений пошуком шляхів подолання кризи компаративістики;

4) постмолодограматичний (структурний) (починаючи із 20-х p. p. XX ст.).

Е. Макаєв вважає перший етап порівняльно-історичного мовознавства незавершеною парадигмою, що зумовлено атомарною сутністю лінгвістичної теорії Ф. Боппа, відсутністю системи порівняльно-історичних методів і прийомів. Завершення парадигми, на думку вченого, було здійснене лише А. Шлейхером при перегляді ним поняття прамови, створенні ланцюга безперервної еволюції індоєвропейських мов, хоч і еклектичного.

Натуралістичний етап характеризувався поширенням на вивчення мови й мовленнєвої діяльності принципів і методів природничих наук, уподібненням мови, що розвивається незалежно від волі мовця еволюційним шляхом, до природного явища. Підґрунтям лінгвістичного натуралізму стали еволюційні погляди Ч. Дарвіна, систематика К. Ліннея, Ж. Ламарка, об’єктивно-ідеалістична філософія історії Г. Гегеля. Значно посприяв виникненню цього напряму порівняльно-історичного мовознавства ще й бурхливий розвиток природничих наук і потреба компаративізму перейти від філософських теорій (зокрема, і психологізму В. фон Гумбольдта) до аналізу конкретних мовних явищ. Концепція лінгвістичного натуралізму викладена в наукових працях А. Шлейхера «Мови Європи в систематичному висвітленні» (1850 p.), «Про морфологію мови» (1859 p.), «Німецька мова» (1960 p.), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861 p.), «Теорія Дарвіна й наука про мову» (1863 р.) та ін.

А. Шлейхер першим спростував положення про санскрит як прамову й обґрунтував теорію індоєвропейської прамови, розробивши процедуру її реконструкції. Спроба реконструкції гіпотетичної прамови була здійснена ним на матеріалі байки «Вівця й коні» (1868 р.) і продемонструвала відсутність строгої процедури синхронізації праформ, їхню несистемність і вибірковість.

Теорія родовідного древа А. Шлейхера сприяла дальшій розробці порівняльно-історичного методу, адже реконструкція прамови повинна була враховувати розгалуження її діалектів і членування на окремі мови в межах сім’ї.

Біологічну концепцію мови відстоювали й німецькі дослідники М. Рапп, М. Мюллер, Г. Курціус та ін., американський дослідник У. Уітні. Головними положеннями натуралізму були: 1) відмежування мовознавства як природничої науки від філології як історичної науки; 2) розгляд мови як природного явища, яка розвивається стадіально, як живий організм - від простого до складного і від розвитку до розпаду, регресу на підставі руху індоєвропейських мов від синтетизму до аналітизму; 3) застосування при класифікації мов біологічної систематики (роду, виду, підвиду, різновиду, особини); 4) пояснення історії індоєвропейських мов на основі концепції родовідного древа як схеми прогресу й розгалуження подібно до розвитку рослинного та тваринного світу; 5) відповідність різних типів мов епохам розвитку землі (коренева мова відповідає кристалу, аглютинативна - рослинам, флективна - тваринам); 6) формулювання мовного закону з огляду на закони природничих наук (мінливості видів, боротьби за існування та природного відбору); 7) використання щодо дослідження мовних явищ методів спостереження, порівняння, систематизації й моделювання вихідних праформ; 8) розгляд створення мови як формування матеріального субстрату мислення й говоріння на базі звуконаслідувань і вигуків.

Заслугою А. Шлейхера перед мовознавством є чітке формулювання поняття індоєвропейської прамови, розробка методу її реконструкції, упровадження теорії мовного закону, висунення й обстоювання принципу системності в історичному мовознавстві, корекція морфологічної та генеалогічної класифікації мов, увага до фізіологічного та психофізіологічного боку мовленнєвої діяльності тощо. Ідеї лінгвістичного натуралізму мали вплив на молодограматиків, дескриптивістів, хоч дальший розвиток компаративізму свідчить про відмову від багатьох натуралістичних положень.

Молодограматичний етап порівняльно-історичного мовознавства тривав до 20-х p.p. XX ст. і ґрунтувався на засадах емпіризму, індуктивності аналізу, фетишизації законів мовного розвитку, які не можуть мати виключень тощо. Філософським підґрунтям молодограматизму став позитивізм, який характеризувався увагою до конкретних наукових фактів і відмовою від масштабних теорій, не підкріплених конкретним матеріалом. Апологетами молодограматизму були німецькі лінгвісти А. Лескін, К. Бругман, Г. Остгоф, Б. Дельбрюк, Г. Пауль, Г. Хюбшман, І. Шмідт, що сформували три школи: Лейпцизьку, Берлінську, Геттінгенську. До молодограматиків належали датчани К. Вернер, В. Томсен, X. Педерсен, швейцарець Я. Ваккернагель, італієць Г. Асколі, австрієць П. Кречмер, француз М. Бреаль, за деякими методологічними позиціями до молодограматиків наближалися французи А. Мейє, Ж. Вандрієс, американець У. Уітні, росіянин П. Фортунатов.

Програмні ідеї молодограматизму викладені в передмові до першого тому «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов» (1878 р.) Г. Остгофата К. Бругмана й у «Принципах історії мови» (1880 р.) Г. Пауля. Молодограматики абсолютизували закони розвитку мов, вважаючи, що звукові закони не мають виключень. Вони відкрили нові звукові закони (К. Вернер, П. Фортунатов, А. Лескін, X. Педерсен, А. Гавлик; учень молодограматиків Ф. де Соссюр у 1879 р. обґрунтував принцип «сонантичного коефіцієнта», який пояснював виникнення довгих голосних і розвиток індоєвропейського аблаута) і навіть намагалися транспонувати це поняття на синтаксис (Я. Ваккернагель). Оскільки відкриті ними закони мали виключення, то молодограматики намагалися віднайти універсальний принцип, що пояснював би очевидні виключення, наприклад, - аналогію, хоч не всі виключення підлягали дії аналогії. Представники молодограматизму базувалися на лінгвістичному індивідуальному психологізмі, навіть відкидаючи мову народу як фікцію або ототожнюючи її із системою психічних образів чи асоціацій, які пізнаються лише безпосередньо, шляхом самоспостереження.

Молодограматики наголошували, що всі мовні зміни відбуваються виключно в індивідуальній мовленнєвій діяльності; постулювали об’єктивність і точність, які можливі за умови вивчення живих мов, а не гіпотетичної реконструкції праформ у прамовах. Вони критично поставилися до концепції ідеалізованої прамови індоєвропейських мов А. Шлейхера й відмовилися від багатьох ідей раннього компаративізму (єдності глотогенезису, переходу мов від первісного аморфного (кореневого) стану до аглютинації й далі - до флективної будови; гумбольдтіанского духу народу, теорії прогресу й регресу мов А. Шлейхера).

У межах молодограматичного етапу була обґрунтована теорія ностратичних мов. На початку XX ст. італійський лінгвіст А. Тромбетті вперше здійснив спробу об’єднати сім’ї мов у макросім’ї, припустивши наявність у них лексичних зв’язків. У 1903 р. датський лінгвіст X. Педерсен увів термін «ностратичні мови» - такі, що мають глибоку генетичну спільність й об’єднуються в одну макросім’ю (гіперсім’ю, надродину), - і вперше сформулював положення про спорідненість певних мовних сімей (урало-алтайської, індоєвропейської, афразійської). Це положення ґрунтувалося на накопиченому компаративізмом і лінгвістичною типологією XIX ст. матеріалі порівнянь мов різних сімей (праці В. Шотта, Г. Меллера, А. Кюні, Ф. Боппа, А. Тромбетті й ін.).

Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (в японській мові, наприклад, є сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, при залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях.

Генетична спорідненість ностратичних мов виявляється в наявності більше 1000 споріднених кореневих й афіксальних морфем (причому кореневі морфеми представляють коло головних елементарних понять: частин тіла, спорідненості, явищ природи, тварин, рослин, дій, якостей тощо), а також у генетичній тотожності найбільш сталих частин системи граматичних морфем (афіксів словозміни). Згідно з концепцією ностратичних мов, яка визнається не всіма лінгвістами, до ностратичних належать афразійські, індоєвропейські, картвельські, уральські, дравидійські й алтайські мови, що поділяються на східноностратичні, які зберегли первісний вокалізм кореня, і західноностратичні, що розвинули системи вокалічних чергувань - аблаут. До перших відносять уральські, дравидійські й алтайські мови. Імовірним є входження до ностратичних мов ескімосько-алеутських, нігероконголезьких й ін. мов. Нерозв’язаною залишається проблема зв’язків ностратичних мов із мовами інших макросімей (палеоєвразійської, амеріндської). Чимало дослідників уважають систему ностратичних мов наближеною до аглютинативної. Науковці припускають, що розпад ностратичної прамови відбувся не пізніше 8 тис. р. тому згідно з показниками глотохронологічного аналізу списку співвідносних морфем. Культурно-історичні дослідження датують розпад ностратичної макросім’ї періодом не пізніше 11 тис. до н. е.

Заслугою молодограматиків було створення цілісної картини індоєвропейського вокалізму, фонетичних чергувань, морфонологічних явищ; установлення об’єктивних підходів до етимологічного аналізу, реконструкції праформ; отримання доволі достовірних знань щодо морфологічної структури і звукового складу індоєвропейської прамови; укладання порівняльно-історичних граматик різних мовних груп й опис давніх мов і діалектів. Завершення молодограматичного етапу було ознаменоване відкриттям невідомих раніше мов: хетської (Б. Грозний), тохарської (Е. Зиг, А. Мейє), - що порівнюється дослідниками з відкриттям санскриту. Незважаючи на те, що історію мовних явищ молодограматики розглядали ізольовано, асистемно, атомарно та, практично, ігнорували висунутий ними принцип дослідження психофізіологічного механізму мовця, їхнє вчення й сьогодні застосовується в компаративізмі.

Молодограматики значно вдосконалили метод порівняльного мовознавства і прийоми реконструкції. На постмолодограматичному етапі порівняльно-історичного мовознавства значна увага компаративістів була приділена опису окремих груп мов (памірських, анатолійських, дардських, тохарської й ін.), розшифровці крито-мікенських таблиць, пам’яток давньої писемності. Зокрема, аналіз анатолійських мов сприяв зміні поглядів на структуру індоєвропейської прамови.

У сучасній глотохронології вдосконалено процедури обмеження основного списку слів у споріднених мовах з огляду на позбавлення його від впливу соціальних і культурних чинників, які теж можуть визначати спільність лексичних одиниць, а також зважаючи на визнання факту «застарівання» лексики, що призводить до більш ускладнених статистичних підрахунків. Ступені спорідненості мов установлюються глотохронологічними методиками А. Крьобера, К. Кретьєна (на матеріалі лексики) і Я. Чекановського (на базі фонетики й морфології).

Розпад індоєвропейської мовної сім’ї детально вивчається за допомогою комплексного методу системно-типологічної реконструкції на підставі просторово-дериваційної моделі, розробленої Т. Гамкрелідзе і В. Івановим, що є синтезом моделі родовідного дерева й теорії хвиль І. Шмідта (1872 p.), згідно з якою нові явища й тенденції в мові виникали в центрі й поширювалися колами від центру (теорія І. Шмідта певним чином підтверджує уявлення про прамову як сукупність близькоспоріднених діалектів, утворених у результаті розпаду мови).

На цьому етапі порівняльно-історичний метод апробується на синтаксисі й семантиці, теорії номінації, діалектології (школа слів і речей X. Шухардта та Р. Мерингера, французько-швейцарська школа лінгвогеографії Ж. Жильєрона, італійська неолінгвістика М. Бартолі, яфетична концепція радянського дослідника М. Марра й ін.), удосконалюються методики внутрішньої реконструкції. На базі порівняльних граматик ностратичних сімей, створених у 20-50-ті р. р. (Б. Колліндера, О. Соважо, К. Менгеса й ін.), здійснюється спроба реконструкції ностратичної прамови радянським дослідником В. Іллічем-Світичем (одним із розробників борейської теорії). У 60-ті p. p. XX ст. він видав матеріали до порівняльного словника ностратичних мов (індоєвропейських, алтайських, уральських, дравідійських, картвельських, семітохамітських).

Однак ця спроба засвідчує лише генетичну близькість мов макросімей, але не всіх мов світу, тому достатніх доказів єдиного походження всіх макросімей ностратична теорія не має, хоч вона подає цікаві спостереження щодо елементів схожості реконструйованих прамов різних макросімей (наприклад, граматичного чи займенникового позначення особи). Такі спостереження свідчать на користь теорії моногенези. Альтернативною їй концепцією є ідея кількох центрів расотворення, однак її доведення потребує безперечних доказів повної відсутності контактів між прамовами макросімей, що ще більш ускладнене, ніж доведення теорії моногенези.

4.Напрями сучасного порівняльно-історичного мовознавства

Напрямами порівняльно-історичного мовознавства залишаються в сучасному мовознавстві: 1) історико-генетичний, орієнтований на встановлення історичних законів розвитку споріднених мов від прамови; 2) типологічний, метою якого є визначення й опис типологічних рис мов світу; 3) ареальний, що досліджує взаємодію географічно контактних мов, мовні союзи тощо (ареальна лінгвістика, становлення якої відбулося наприкінці XIX ст.).

М. Алефіренко називає три якісно нових чинники, що визначили стан сучасного порівняльно-історичного мовознавства: 1) упровадження принципів системної реконструкції; 2) розробку методики внутрішньої реконструкції; 3) застосування принципів ареальної лінгвістики в методології порівняльно-історичного мовознавства.

У сучасній лінгвістиці проблематика генетичної парадигми є, безперечно, актуальною, розгляд її продовжується із застосуванням нових методик реконструкції та підходів до компаративних досліджень, зумовлених домінуванням наступних наукових парадигм.

5.Основні прийоми і методики порівняльно-історичного методу

Таким чином, порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) – сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам’ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела – мови-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім’ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Головна мета, яку ставить перед собою порівняльно-історичний метод, – це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860).

М. Алефіренко розглядає головні недоліки порівняльно-історичного методу: 1) низьку ефективність для ізольованих мов (приміром, японської, баскської); 2) пряму залежність від кількості матеріально споріднених рис у межах сім’ї мов; 3) слабку пояснювальну спроможність змін, які уже втрачені і були зумовлені контактами мов у давнині; 4) різноманітність хронологічно розбіжного мовного матеріалу, що не дає можливості встановити цілісної системи прамов; 5) слабку розробленість методик для вивчення семантики, лексики й синтаксису.

Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, встановлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.

Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр. новий, гр. neos, лат. novus, англ. new, нім. neu, вірм. nor, тадж. нав і враховуючи закономірності фонетичних змін, вчені реконструювали індоєвропейську праформу *nevos. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. grod, чеськ. hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden, нім. garten дало можливість відтворити праформу *gordъ. Таке порівняльне вивчення дало змогу встановити регулярні відповідники одних звуків іншим у різних споріднених мовах: о — а — е, г — ж — з, ой — ей — е — і, к — ц тощо. Так з'явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розуміють регулярні відповідності у звуках спільних за походженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з однорідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фонетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов е основним доказом їх спорідненості.

Розрізняють зовнішню і внутрішню реконструкції. Прийом зовнішньої реконструкції пов'язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О.Х. Востоков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. mięso, рос. ручка і польськ. rączka зі старослов'янським графічним відтворенням цих слів МЕСО, РОЧКА реконструював праслов'янські форми *męso, *rączka, пояснив фонетичне значення старослов'янських юсів як букв, що передавали носові голосні.

Внутрішня реконструкція спрямована на відновлення попереднього стану мови, звукових, морфологічних форм, лексем і т. ін.; на інвентаризацію варіантів різних підсистем мови, на класифікацію їх за давністю виникнення на підставі показників лише однієї мови, узятої у її синхронному стані, тобто процедури внутрішньої реконструкції ґрунтуються на принципах системності і синхронії, властивих структуралістській парадигмі. Кінцевою метою внутрішньої реконструкції є відтворення історії розвитку певної мови. Деякі вчені розглядають цю методику як окремий метод - історико-порівняльний. Основоположником теорії внутрішньої реконструкції вважається Є. Курилович (термін запропоновано Дж. Бонфанте). Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності. Так, зокрема, порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструювати давні інфінітивні форми *kladti, *vedti, а порівняння слів горіти і жар – корінь *gъr. Деякі вчені, як, наприклад, B.I. Кодухов, прийом внутрішньої реконструкції розглядають як окремий метод – історико-порівняльний.

Серед поширених прийомів порівняльно-історичного методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, наприклад, в українській та інших слов'янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] (друг — дружити — друзі, рука — заручитися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій виникла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з початкової форми отьць, оскільки переходу [ц] -> [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному відмінку повинен був стояти звук [к] (*отькъ), а це означає, що форма отьць (перехід [к] -> [ц]) з'явилася після форми отьче (переходу [к] -> [ч]). В.О. Богородицький пояснив відсутність переходу [е] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полет [пол'ет] тим, що перехід [е] в [о] відбувся до переходу & в е (дЬдь} й отвердіння [ц] (отьць}. Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію.

У межах цього методу застосовують також лінгвогеографічну (ареальну) методику, що може надати пояснення історичним фактам шляхом картографування поширення певних мовних явищ у відповідних регіонах.

Методика лінгвогеографії передбачає визначення меж і регіону функціонування діалектів і мов й інтерпретації просторового поширення мовних явищ на підставі позначення їх на географічній карті. Ця методика застосовується й ареальною лінгвістикою - маргінальною галуззю на межі соціолінгвістики й зіставного мовознавства, яка вивчає територіальне поширення певних мовних явищ різних рівнів, їхню міжмовну й міждіалектну взаємодію і фіксує ці закономірності шляхом картографування.

Лінгвогеографічний метод спрямований на: 1) ареальну характеристику особливостей мов і діалектів, що взаємодіють у певному регіоні; 2) установлення й опис закономірностей мовних контактів; 3) дослідження типологічних корелятів мов, що взаємодіють у певному регіоні чи в межах мовних союзів; 4) побудову теорії мовних союзів; 5) визначення ролі субстратів в ареальних зв’язках; 6) аналіз мовної інтерференції й атракції у мовах, що територіально межують; 7) діахронічну характеристику діалектів прамов, опис процесів архаїзації та неологізації в контактних мовах тощо.

Етапами лінгвогеографічного методу є: 1) постановка мети; 2) складання питальника відповідно до завдань дослідження; 3) анкетний чи польовий збір матеріалу; 4) картографування зібраного й систематизованого матеріалу; 5) інтерпретація зафіксованих на карті результатів. Карти із зафіксованими матеріалами ареальних досліджень названі лінгвістичними або діалектними атласами.

Першими діалектними атласами вважаються атласи німецької мови Г. Венкера (1881 р.) - одного з фундаторів лінгвогеографії - і французької мови Ж. Жильєрона й Е. Едмона (1902—1910 p. p.). Поява цих атласів окреслила особливості двох лінгвогеографічних шкіл (німецької й романської), які відрізняються принципами та способами картографування.

Типами атласів є національні (наприклад, «Атлас української мови» у 3 т.), регіональні, атласи споріднених мов, мовних союзів і проблемні, які демонструють лише ті мовні явища, що є предметом аналізу.

Лінгвогеографічну методику можна віднести й до маргінальних методів соціолінгвістики, і до міжпарадигмальних методів (структурно-генетичних) залежно від мети й матеріалу дослідження. Методика лінгвогеографії комбінується з типологічним і статистичними методами.. Порівняльно-історичний метод може комбінуватися зі статистичними методиками (згаданий вище метод глотохронології М. Сводеша і його послідовників), структурним, зіставним, функціональним методами, методиками етнолінгвістики та лінгвокультурології (приміром, прийом культурно-історичної інтерпретації [Алефиренко 2005, 351]), методами етнографії, археології, герменевтики тощо.

Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, притому дуже далеке і не засвідчене писемними документами, він працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії простежується доля якоїсь мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.

На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.

Використана література:

1. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. Підручник. – К., 2003.
2. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями і проблеми: Підручник. – Полтава: Довкілля-К, 2008. – 712 с.