Методична доповідь: «Українську народні традиції у фізичному вихованні дітей та підлітків"

Міністерство охорони  здоров’я України

Комунальний заклад

” Бериславський медичний коледж„

Херсонської обласної ради

Методична доповідь:

«УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ У ФІЗИЧНОМУ   ВИХОВАННІ ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ»

   П Л А Н

Вступ.
 

1. Історичні передумови виникнення народних традицій у фізичному   вихованні дітей та підлітків на Україні.

1.1. Форми фізичного виховання стародавніх словян .

1.2. Форми фізичного виховання у Київській Русі.
 

1.3.1. Культ фізичної досконалості запорізьких козаків.
 

1.4. Козацькі системи єдиноборств.
 

2.Українські народні ігри, та забави у фізичному вихованні дітей та підлітків
 

 2.1.Українські народні ігри у фізичному виховані дітей та  підлітків.
 

 2.2. Використання українських народних ігор з елементами співу та музичним супроводом із дітьми молодшого шкільного віку.

3.Методика проведень народних ігор в навчальній практиці.
 

Висновки.
Список  літератури.
Додаток А
Додаток Б
 

Вступ
 

    Активізація демократичних процесів, звільнення від тоталітарних впливів в усіх сферах суспільного життя спонукає нас до самоусвідомлення й об’єктивного осмислення національної історії, пізнання й осягнення глибини української культури, в тому числі і фізичної              культури.
   Фізична культура – фундаментальна складова національної культури.
Висока ідея квітучої, сильної, здорової, незалежної України вимагає адекватної реалізації в стилі чи способі життя. Цей спосіб і формується нині – сучасний і водночас заснований на традиціях. Роль народних традицій особлива й визначна: саме народна рухова культура дозволяє безпосередньо прилучитися до глибоких, сакральних пластів національної культури. Це відкритий шлях самопізнання, тобто самовдосконалення. Це етнічна філософія, народна етика гуманізму в дії, що породжує нові переживання та відчуття, відновлює втрачені зв’язки з рідною землею, мовою, культурою. Це безперечний, найдійовіший інструмент зміцнення духовності й здоров’я окремої людини й              нації.
   Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами, іграми. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягався весь навколишній простір,              закладалися              світові               засади.
    Народна спортивна ідеологія має два спрямування: змагальність і злагода. Причому ідея злагоди з природою, світом, суспільством і собою в Україні виразно домінувала, підносячись до рангу ідеалу вище за який немає нічого. Це вирізняє українців з кола тих європейських народів, які сповідували (і сповідують) насамперед агресивну філософію боротьби, конкуренції, культ перемоги й переможців. Тут нагадаймо, що метою наших ігор, забав, хороводів, інших дійств і містерій було радісне привітання природи, відкриття перед нею душі, відчуття гармонії аж до повного злиття з природою, а зовсім не протистояння і спроба її перемогти. У народній руховій культурі блискуче підтвердження знаходить етнічний              гуманізм українців.
   Невипадково, що в останнє десятиріччя увагу дослідників привертають питання становлення фізичної культури і спорту в Україні. Зокрема, у працях Андрухова, Вацеби, Винничука, Приступи, Трофим’яка, Цьося досліджувались українські народні традиції у фізичному виховані, що дають змогу по-новому оцінити історію фізичної культури і спорту в Україні, і збагнути, що Україна має прекрасні традиції, унікальну культуру, складовою якої              є фізична              культура.
У коментарі до “Базового компонента дошкільної освіти в Україні” підкреслюється, що система освіти має забезпечувати “прилучення дітей до системи цінностей, культури і традицій українського народу, виховання шанобливого ставлення до його надбань; ознайомлення з культурою народів світу”. При цьому завдання “створювати культурне середовище, сприяти становленню в дитини базису особистої культури, залучати до світу національної та світової культури” розглядається як одне з основних завдань національної системи освіти.             
Актуальність вивчення досвіду фізичного виховання в минулому зумовлюється й тим, що результати такої праці допоможуть простежити змінність форм, методів та засобів тіло виховання — водночас створять передумови поповнення сучасної методики вічними цінностями національної системи фізичного виховання молодого покоління, несправедливо забутими й до певної міри втраченими. Основна мета фізичного виховання в досягненні високого рівня здоров’я та загартованості організму, а також у формуванні позитивного ставлення школярів до фізичної активності, через народні традиції. Як відомо, здоров’я людини формується в дитячому віці на основі генетичних факторів, способів життя та екологічних умов. У Цільовій комплексній програмі “Фізичне виховання – здоров’я нації” зазначається, що в Україні склалася критична ситуація зі станом здоров’я населення, а особливо дітей і підлітків. Майже 90 % школярів мають відхилення у здоров’ї понад 50% – незадовільну фізичну підготовку.
   Вивчення Українських народних традицій у фізичному виховані дітей та підлітків не лише доповнить існуючі, а забезпечить їх раціональне використання в сучасних умовах та забезпечть належний розвиток та міцне здоров’я дітей і молоді.             
 

1. Історичні передумови виникнення народних традицій у фізичному виховання дітей та підлітків на території України.
 

Форми фізичного виховання стародавніх слов’ян.

Свій етногенез український народ веде від слов’ян, людей великих на зріст і добре фізично              розвинених.
   Давні літописці і мандрівники розповідають про характерні риси життя поглядів древніх слов’ян – предків українського народу. В умовах постійних воєн з сусідніми племенами найбільше цінувалися фізичні якості людини. Серед важких змагань із природою і боротьби з чужими племенами особливого значення набувала фізична сила, загартованість і спритність Історик Прокопій Кесарійський писав про антів: “Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні”. А ще описав чимало цікавих фактів про особливості військового мистецтва слов’ян, а також їхню систему тіловиховання. Слов’яни, його словами – це в основному піше військо. Воїни озброєні списами і щитом, ніколи не одягають панцира, а деякі не мають ні сорочки, ні плаща, лише довгі штани підкочені аж до кроку, і так вступають у боротьбу з ворогом. Всі вони відрізняються великою відчайдушністю, відвагою,              жорстокістю              до              ворога.
   Ібн Русте в своїх розповідях про русів також писав, що вони “люди рослі, помітні і сміливі”. Ці дані підтверджує інший арабський автор Ібн Фадлан, який говорив: “Я бачив русів, коли вони прибули зі своїми товаришами і зупинились на річці Ітиль. Я не бачив людей більш досконалих будовою тіла”. Цікаву інформацію про слов’ян подає римський письменник та історик Корнелій Таціт: “…Вони (венеди, або слов’яни) споруджують свої будинки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю. Цим вони відрізняються від сарматів, котрі проводять своє життя або в кибитці, або на коні”. Знаходимо багато свідчень про попередників слов’ян скитів (скіфів, сколотів) та антів. Зокрема, Страбон у своїх працях підкреслює: “…Сколоти найсправедливіші люди у світі, хоч були хоробрими, та ніколи не були розбишаками. Це були непереможні люди, які не боялися смерті й хвалилися ранами”. А В. Паїк зазначає: “Усьому світу відомо, греків-галенів на світі ще не було, коли сколоти-орії вже мали найкращу і найшвидшу армію!”. Скіфи були надзвичайно войовничим народом. У них склався свій набір наступальної й оборонної зброї — меч-акінак, лук і стріли, панцир, шоломи тощо. Особливо славилися скіфи умінням стріляти з лука. Невипадково Геракл, згідно з міфологією, майстерності стрільби із лука навчився саме в скіфів. Слово “скіф” у греків взагалі було синонімом слова “лучник”, “стрілець із лука”. Систематичне виконання фізичних вправ, постійне піклування про фізичні здатності людини сприяли вихованню того типу праукраїнців, про яких  Імператор Візантії Маврикій з великим захопленням писав: “Племена слов’ян багато чисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, не стачу одягу і поживи”. За його словами :“Досвічені вони також і в переправі через ріки. Мужньо витримують перебування у воді, опустившись на дно річки, вони, лежали з очеретиною в роті, могли годинами ховатись від очей ворога, очікуючи моменту для нападу”.
Арабський подорожній Ібрагім Ібн Якуб додавав, що “якби не було незгод серед їхніх чисельних і розкиданих племен, то з їхніми сине міг би боротися ні один народ у світі”              .
   Давні слов’яни жили в тісних зв’язках з природою, і як їх господарські заняття, так і весь світогляд єдналися з явищами природи. Поклоніння силам природи, божествам, уславлення їх піснями, танцями та іграми мало під собою практичну основу — прагнення задобрити оточуючу природу і таким чином забезпечити собі достаток і благополуччя. Ігри присвячувалися матері-Землі, богу сонця Ярилі, богу війни Перуну. Масові ігри слов’ян відбувалися на весіллях, у місцях обміну товарів, під час “братаній” на похоронах та після судів              (незалежно  від результатів).                                                                     
   Ігрища складалися з танців, пісень, різноманітних ігор та фізичних вправ, що носили змагальний характер. На ігрищах молодь прагнула показати своє вміння в стрільбі з лука, киданні каменів у ціль і на відстань, верховій їзді і  т.д..               Стародавні слов’яни були близькими до природи їхні господарські заняття і світогляд єдналися з її явищами. Максимальне наближення до природи, життя, узгоджене з річним циклом сонцевороту, сприяли тому, що весь життєвий устрій слов’ян був наскрізь перейнятий системою фізичного вдосконалення. Народні ігри, різноманітні фізичні вправи, складали основу їхньої календарної обрядовості.              .
  Літописці часто описують різноманітні ігри, дужання слов’ян: “…І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні”.             
На них молодь прагнула показати свої вміння із стрільби з лука, кидання каменів у ціль і на дальність, в різних іграх і забавах. У змаганнях поєднувалися спритність і фізичне загартування, вправність і кмітливість, наполегливість і витривалість; вони розвивали пам’ять, увагу, зосередженість              .Будь-яка подія в житті слов’ян відзначалася жертвою богам               і спортивними               змаганнями. Наприклад, пошанування загиблого воїна або померлого родича відбувалося шляхом обряду “тризна”.             
  Л. Нідерле, який вивчав побут і культуру слов’ян, підкреслював, що тризни, які відбувалися при похороні, мали змагальний характер. У давній слов’янській мові термін “тризна” має значення саме змагання, що підтверджується давнім висловом “тризниці та борці”. Цей висновок підтверджують багато інших дослідників. Зокрема, І. Срезневський писав, що за здійсненням обряду завжди йшло священне торжество, яке супроводжувалось іграми, танцями, дужанням.             
Улюбленим заняттям і розвагою були лови, де треба було не раз із списом чи рогатиною йти на ведмедя, ставати “на прю” в лісових хащах з буй-турами, приборкувати диких коней. Поширеними в цей період були так звані ведмежі двобої та культові змагання з биком. До них входили вправи, що відображали засоби приручення диких тварин та способи полювання на них              .
   Великого значення для системи фізичного виховання стародавніх слов’ян мали юнацькі ініціації. Під час ініціацій випробовувалися в першу чергу сила і спритність посвячуваних. Окрім цього, стародавні слов’яни напевне перевіряли вміння юнака володіти зброєю, що знаходить аналогії в інших народів. Очевидно, що в давнину ініціантам завдавали фізичного болю, позбавляли сну та їжі. Зрозуміло, що хлопчики знали про майбутні випробовування і заздалегідь готувались до них, що сприяло підвищенню їхніх фізичних і психічних можливостей.             
   За часів існування слов’янських племен з метою цілеспрямованої фізичної підготовки до трудової та військової діяльності простежується осмислене використання засобів фізичного виховання, а саме: танців, рухливих ігор, забав, верхової їзди, плавання, боротьби, кулачних боїв, стрільби з лука, загартування, змагань.

Одним із найдавніших засобів фізичного виховання можна вважати танок (танець), хоча саме слово порівняно молоде, у давнину “танок” називався “пляс”. До танців, які побутівали в стародавніх слов’ян і виконувалися під час релігійних свят, слід фіднести танець “Кругляк”, який танцювали на Різдво ( символізує рух сонця ), танці “Метелиця”, “Роман”, в яких змальвується природа і які в стародавні часи мали , напевно , магічний характер. Народні танці, які проводилися під час побутових свят, включають у себе і весільні танці: “Подушковий”, “Кочерга”, “Стільчик” та ін. Господарська діяльність відображена в танцях “Косар”, “Шевчик” тощо. Очевидно, в них відбивалися давні ритуали, які передували початку праці. І звичайно, без танців не існувало дозвілля буднів. Основним елементом більшості “вечорниць”, “вулиць” були саме танці.             
   Найпоширенішим і найдійовішим загальнодоступним засобом фізичного виховання в народі вважалися різноманітні способи загартування. У житті стародавніх слов’ян загартування займало чільне місце. Дія сонця, води й повітря на організм людини надзвичайно цінувалася, а магічні обрядодії з цими силами природи виступали як своєрідні процедури загартування              .
   Велика користь сонячного проміння помічена дуже давно, цілющі властивості його широко використовували давні слов’яни, де побутував звичай винесення хворих із хати під прямі або розсіяні промені сонця.             
     Ще й досі в окремих сім’ях зберігається звичай випускати малих дітей голими під зливний теплий дощ з надією, що вони краще ростимуть. У теплу пору року дітей у селі привчають ходити босоніж.  Багатовіковий народний досвід переконав, що ходіння по землі босоніж в літку – прекрасний засіб загартування організму, надійний засіб запобігання простудним хворобам, плоскостопості.             
  Цікаво, що з відомих сьогодні засобів оздоровлення у наших предків у ті часи вже широко застосовувались лазні, загартування водою. В давнину на Водохреща після богослужіння, яке відбувалося на річці чи іншому водоймі, всі пили воду, а сміливці до тогож стрибали в ополонку незважаючи на мороз і довготривале богослужіння. Водохреща вважається святом зимового очищення водою. Окрім зимового очищення водою є ще весняне – на другий день Великодніх свят, літне – Купала , та осіннє Спаса. У ці дні або купаються в річці або обливаються водою.             
   Велика кількість рік, озер та інших водоймищ певним способом впливали на життя стародавнього населення. За таких природних умов вміння плавати і пірнати ставало життєвою необхідністю населення. Візантійські історики, відмічають фізичні вміння і якості слов’ян, говорили про їх вміння відмінно плавати і пірнати.             
   Вміння слов’ян плавати та пірнати набуло значного поширення. Разом з трудовим і військовим їх застосуванням практикувались і змагання, що сприяли фізичному розвитку людини і закріпленню її військових якостей.             
Ще одним засобом фізичного виховання слов’ян є боротьба. В появі і розвитку початкових форм боротьби у древніх слов’ян вирішальну роль відігравали умови їх життя. Життєва необхідність захищатись або відвойовувати матеріальні цінності часто призводила до суперечок – боротьби, в якій основне значення мала тілесна сила.
   Іще з давніх часів існує різновид боротьби, який називається борюкання. Це – боротьба, яка проходить жартома, переважно між парубками та дівчатами або між дітьми. За приклад можуть правити борюкання на Купала під час обрядових дій навколо Морени, борюкання на полі після обжинків, після походу дівчат по калину та ін. Діти ж борюкаються між собою під час щоденних забав.             
Вирішення суперечок за допомогою змагань – картина для слов’ян звична. Кінні змагання також служили цій меті. Ситуації, що призводили до таких змагань, були найрізноманітнішими. Тривалі кінні перегони також присвячувались вирішенню суперечок. Різновид перегонів на відстань з переборюванням різноманітних перешкод являє собою другий вид змагань, що існували в древні часи. Кінний двобій богатирів, що завершувався частіше боротьбою на землі, є третім видом кінних змагань.
   Серед засобів фізичного виховання наших пращурів слід відмітити верхову їзду. Роль коня в древні часи важко переоцінити. З його допомогою виконували різні сільськогосподарські роботи, в тому числі обробляли землю, корчували пеньки. Кінь був важливим транспортним засобом              .
   Вершник повинен був володіти певними якостями і бути відмінно тренованим, щоб впевнено відчувати себе в сідлі. На це була спрямована система фізичного виховання наших предків, в якій вправи на оволодіння навичками кінної їзди посідали важливе місце.             
   Таким чином, спортивна роль коня в древні часи була значною і суттєво доповнювала ту його роль, яку він відігравав при вирішенні господарських і військових завдань. Зростаюча роль кінного війська вимагала від воїнів високого вміння і фізичних якостей, які досягались відповідним фізичним вихованням і різноманітними кінними змаганнями. Кінні змагання були суттєвою частиною древньої святкової культури і цікавим видовищем.
   Важливим засобом фізичного виховання у стародавніх слов’ян була стрільба з лука. Лук і стріли були важливою зброєю ведення бою і полювання до появи вогнепальної зброї, але і після цього лук і стріли продовжувались широко використовуватись протягом кількох віків. Широке застосування лука як зброї і засобу полювання створювало необхідність вводити стрільбу з лука в процес виховання. На думку фахівців, які вивчали древню зброю, стрільба з лука була складною справою, що вимагала тривалого навчання з дитячих років.             
   Одним із важливих і древніх промислів людини було полювання, яке насамперед здійснювалось за допомогою лука і стріл, хоча велике розмаїття тварин і птахів зумовлювало і широкий вибір засобів і методів полювання. Під час полювання його учасникам необхідно було проявляти певні фізичні якості. Сам процес постійно ставив завдання, які потрібно було швидко вирішувати, використовуючи різноманітні види і елементи фізичної культури: біг, стрибки, метання, стрільбу з лука, кінну ізду, володіння різною зброєю ( сокира, ніж та ін.)

     Таблиця1.

                                Форми фізичного виховання у зазначений  період: 
 

                                                                                                                   Таблиця 2       

   Фізичні вправи у наших предків також носили і магічний характер:

 Форми фізичного виховання у Київській Русі
 

    Важливою складовою частиною духовного світу народу є наукові знання, рівень яких свідчить про ступінь розвитку культури суспільства.   Стосовно давньоруських знань про фізичну культуру історичні джерела дають достатньо підстав, щоб піддати це питання ретельному аналізу. Умови та спосіб життя слов’ян зумовлювали високі вимоги до стану здоров’я населення, його фізичної підготовленості.    Літературні і фольклорні матеріали свідчать, що наші далекі предки значно уважніше ставились до свого здоров’я, ніж ми. Національний              ідеал здоров’я формувався через систему обрядів, повір’їв, порівнянь, приказок: “найбільше багатство — здоров’я”, “доки здоров’я служить, то чоловік не тужить”; “вартість здоров’я знає лише той, хто його втратив”; “здоровому все здорово”; “без здоров’я нема щастя”. Вітаючись, люди зичили один одному здоров’я. Народні правила етикету вимагали при зустрічі неодмінно запитувати про здоров’я один одного і членів родини.             
   В.Старков наводить чимало фактів, у яких за допомогою слова здоров’я повідомлялися найрізноманітніші ситуації: про переконливу перемогу над ворогом, (“… полки їхні переміг, і, розоривши їх, прийшов по-здорову, з честю і славою”), про неушкодженість війська після сутички (“… и пришодша вси здравы”), про власний стан здоров’я (“Приде Князь Олександр ис татар велми нездрав”).             
   Для збереження міцного здоров’я необхідно було дотримуватись певного способу життя. Зважаючи на те, що ідеал богатиря поєднує в собі високі моральні цінності і фізичну досконалість, у Київській Русі змалку виховувалось свідоме прагнення до фізичного розвитку і досконалості у володінні різними видами зброї. Арабський мандрівник X століття Ібн-Даст пише: ” Як у кого з них родиться син, він (батько) бере голий меч, кладе перед новонародженим і каже: “Не залишаю тобі у спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем …”.    Побут дитини був наскрізь пронизаний виконанням фізичних вправ та іграми. Народні рухливі ігри, забави, розваги, танці позитивно впливали практично на              всі системи і функції організму. Більшість з них виникли ще у дохристиянський період і були пов’язані із ритуалами дохристиянських свят та обрядів, змінами пори року, військовою діяльністю та мисливством. С.Килимник стверджує, що в нашого народу існували такі основні ігри: біги, стрибки через вогонь, через воду, метання списів (копій), стрільба з лука, кулачні бої, гра у боротьбу родів, гра у війну. У дівчат проводились численні ігри, пов’язані з культом, гаданням, ворожінням, великодні та зеленосвятські хороводи, пускання вінків на воду, гра в “Фортуну”, “Морену”, “Тополю”. Хлопчачі ігри були досить бурхливі, дівочі — спокійні. Жодне релігійне свято не обходилося без спеціальних рухливих ігор, забав, змагальних фізичних вправ, у яких вдосконалювалися природні сили середньовічної людини. Досягши повноліття, молодь об’єднувалася у самостійні дівочі і парубочі громади, де відбувалося остаточне становлення і змужніння особистості.             
   У ранній період Давньоруської держави існував обряд “постригу”, що символізував час вступу дитини на шлях дорослого життя, шлях воїна і відбувався в 3-4 -річному віці, коли дитину перший раз стригли і садовили на коня, на знак, що вже малий хлопець має добре навчитися їздити верхи. З цього часу виховання хлопчика брав на себе батько, або, в разі його відсутності, старійшина роду, з семи років в Древній Русі починали навчати грамоти, стрільби лука, фехтування, володіння списом і арканом, їзди верхи, а з дванадцяти років — і військовим хитрощам.             
   Святослав Ігорович, славний лицар, ходив у походи з батьковими воєводами ще малою дитиною. Коли Святослав разом з княгинею Ольгою вийшли проти деревлян, “кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малим. І сказав Свенельд (воєвода) і Асмуд (кормилець): “Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем”.             
Підліток мусив пізнати різні види зброї, різні способи боротьби, навчитися кидати списа, володіти мечем і шаблею, рубати сокирою, боротися в рукопашну, плавати, пірнати, займатися веслуванням, ходьбою на лижах, швидкісним лазінням по деревах, перелізанням із дерева на дерево, небезпечними іграми з биками. Одним із видів змагань був біг на 20 і навіть 25 верст.             
   Особливо важливе значення мала верхова їзда. Археологи припускають, що на Старокиївській горі (там, де стояли княжі будинки) був і “кінний двір”, тобто не тільки конюшні, а й невеликий іподром. Зважаючи на об’єктивні вимоги життя людей,              постійні військові походи, лови,              захист своєї землі вимагав швидких переміщень, тобто верхова їзда була життєво необхідною навичкою людини.             
   З відкриттям світських шкіл князем Володимиром Святославовичем водночас із політичним зміцненням Київської Русі зростає її культурний рівень. Поряд з граматикою, арифметикою, риторикою, поетикою, географією, юриспруденцією, богослов’ям, іноземними мовами, астрономією, починає розвиватися фізичне виховання .У статуті світської школи записано: “Упражнение тела состоит в легкости движения и в приготовлении телесных сил к всякому случаю… есть весьма полезное и потребное… во благоустроєний бо тела юных здравие старых основается”. Навчання в княжих школах починалося з семирічного віку.             
   Взагалі у Київській Русі створювалась досить ефективна система фізичного вишколу молоді. У 17—18-річному віці відбувалися ініціації — “посвята у воїни”. Зміст обряду полягав у проходженні певних випробувань, зокрема моральних і психічних. Протягом усього перебування у “лісових школах” “молоді вовки” реалізували свою фізичну підготовку у військових походах та полюваннях. У щоденному житті юнаки повинні були розвивати витривалість і стриманість, вміти зносити холод і спеку, голод і спрагу; повинні були вставати до схід сонця, усе оглянути і перевірити, ставити до себе найвищі вимоги. Велике значення надавалося хоробрості і патріотизму, не боятися “ні раті, ні звіра, а творити чоловічу справу”.             
   Одним із перших писемних творів, де розглядаються різноманітні аспекти виховання дітей, стало легендарне “Поучения Володимира Мономаха”, яке поєднало віковічний досвід народної педагогіки з основними положеннями Православної віри та західноєвропейської літератури. Володимир Мономах подав універсальну систему організації здорового способу життя, що забезпечувала виховання у дітей та молоді міцного здоров’я та підготовку їх до трудової і військової діяльності. Ця система включала: продуктивну трудову діяльність, психічне здоров’я, оптимальну рухову активність, загартування, раціональне харчування, особисту гігієну.
    Великого значення Володимир Мономах надавав руховій активності молоді, що є запорукою повноцінного фізичного розвитку, зміцнення здоров’я. Керуючись тогочасними традиціями, Володимир Мономах з дитинства постійно вдосконалював свої фізичні можливості і вже з тринадцятирічного віку ходив у походи і на лови. Результати чіткої системи військово-фізичного виховання він підтверджує даними своєї біографії: “А всіх походів зробив я вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших”.
   Головне для підвищення фізичних можливостей людини, на думку Володимира Мономаха, — це систематичні тренування. Враховуючи умови тогочасного життя, найкраща школа для тренувань — полювання (лови), які розвивали фізичні якості, військово-прикладні вміння і навички, були школою сили, відваги і витривалості.             
   Лови часто мали ритуальний характер. Вважалося, що сила, спритність і мудрість переможеного звіра перевтілюються у воїна, який його здолав. На думку В.Старкова, полювання виступало однією з найулюбленіших розваг феодальної знаті: “Труднощі, що зустрічалися мисливцям, долалися з допомогою повної мобілізації фізичних якостей, коли успіху сприяла сила, спритність, витривалість, висока рухова активність, майстерність їзди верхи, вміння плавати”.

   На ловах треба було не раз із списом іти на ведмедя або наздоганяти та ловити диких коней, тому до полювання, особливо на великого чи хижого звіра, ретельно готувалися. При невправних діях можна було легко втратити життя або зазнати серйозних травм та пошкоджень. Воїни вирушали на таке полювання в повному озброєнні як у бій, хоч деяка мисливська зброя мала свою специфіку. В “Повчанні дітям” Володимира Мономаха знаходимо, що лови в Київській Русі вважалися справою справжніх мужчин, причому такою ж поважною і небезпечною, як і війна              .
   Своєрідний вплив на військово-фізичне виховання в Київській Русі мали надбання сусідніх народів. Зокрема відомо, що в Русі проводились своєрідні лицарські турніри — “руські ігрища”, де воїни набували вправності і відваги. Перша згадка про лицарські турніри на території Київської Русі датується 1150 р. Тоді князь Ізяслав святкував свою перемогу і влаштував великий бенкет. Угри, що приїхали в Україну як військова допомога “на арабських конях-скакунах, вигравали на Ярославовім дворі, многе-множество. А кияни дивувалися безлічі угрів і воїнській вправності їх, і коням їхнім”. Згодом подібні турніри влаштовували і наші князі. Літопис розповідає, що в Галичині князь Василько, брат Данила, на подвір’ї змагався з угорським боярином: “граючи, видобув меча свого на слугу королевого, а той, граючи, схопив щита”.             
   Відомості про участь руських воїнів у лицарських турнірах зустрічаються і в зарубіжних джерелах. В Статуті лицарського турніру, що відбувався в Магдебурзі, серед почесних учасників називаються імена Велемира, князя (пранцепса) Руського, Оттона Родеботто, герцога Русі (воєводи), Ванцеслава — князя Русі, які виступали під власними гербами.
   У французькій поемі “Сеєн” (XII — початок XIII століття) середньовічний автор розповідає про подвиги руського велета Ф’єрабраса, який вражав сучасників своєю надприродною силою і військовими вдатностями. Він був такий могутній, що ніхто із знаменитих лицарів не наважувався стати з ним до двобою. “Ф’єрабрас із Русі, руський витязь — це людина величезного зросту, з розкішною гривою волосся, рудою бородою, із обличчям, посіченим рубцями” — так невідомий автор намагався змалювати словесний портрет свого героя.             
   До інших форм реалізації фізичної підготовки слід віднести військові походи, які сприяли ефективному військово-фізичному вишколу руських воїнів. Військові походи були характерною ознакою життя русичів упродовж усього періоду історії Київської Русі. На початковому етапі розвитку феодалізму на Русі важливу роль продовжували відігравати походи за межі її території, що піднімало престиж молодої держави і стверджувало її авторитет на міжнародній арені. Зацікавленість в отриманні доходів у результаті міждержавних воєнних конфліктів, поряд із зовнішньоторговельними операціями, становила найхарактернішу рису політики кінця IX — першої половини X століття. У подальшому військові походи під тиском із-зовні набирають більш оборонний характер, а з середини XII століття — міжособний.             
   Навіть у мирні часи дружина виконувала воєнні завдання, вирушаючи на полюддя — збір данини з підкорених племен. Як правило, походи відбувалися взимку, коли замерзали численні болота та річки, що давало змогу здійснювати далекі мандрівки крізь лісові хащі за даниною. “Безпечність” таких походів яскраво засвідчує випадок з князем Ігорем, котрого схопили древляни і вбили.             
   Проти степовиків руські князі здійснювали походи весною, коли шляхи по Дніпру звільнялися від льоду. Битви з кочовиками (печенігами, половцями) відбувалися у спекотний час: переходи у спеку були виснажливими, воїнам доводилось іти у доспіхах, готовими в будь-яку мить відбити напад половецьких кіннотників. У одному з походів, що тривав два роки, рать князя Святослава Хороброго пройшла три тисячі кілометрів суходолом і півтори тисячі — по річках у човнах.             
   Завдяки високій військовій фізичній підготовці воїнів, давньоруські полководці здійснювали тривалі швидкі переходи як по суходолу, так і водними шляхами, швидкісні маневри під час битв, пересування грандіозних осадних засобів і таранів, волоки судів, лижні переходи та інші необхідні дії, що вимагали великих фізичних зусиль. Участь у битвах і військових походах удосконалювала не тільки фізичні можливості воїна, майстерність володіння зброєю в умовах реальних боїв, а і його морально-вольові та психічні якості.             
Існувала суттєва відмінність у підготовці княжої дружини — професійного війська та воїнів народного ополчення, що скликалися князем у разі війни або військового походу. Дружинники князя вдосконалювали свою майстерність у володінні зброєю не тільки в пішому строю, а й верхи на конях та в боях на воді. У слов’янських військах були загони пластунів, які володіли мистецтвом вести поєдинок в умовах ночі.
Протягом багатовікової історії на основі давніх традицій руське військо виробило певні характерні ознаки і стиль ведення бою. Він полягав у навальній, відчайдушній атаці, що мала з перших хвилин переломити хід бою на користь русичів і викликати замішання серед ворогів. Тактику такого сильного удару вважали за спеціальність українського війська і називали її “руський бій”.             
   Інша форма ведення бою русичами стосувалась оборони в умовах степу. Як зазначає І. Крип’якевич, русичі влаштовували довкола себе табір із обозних возів — “так як це пізніше робили запорожці”. Відомо, що в бою при Капці князь Мстислав Романович обвів своє військо “городом” із возів. Слід зазначити, що при обороні церков та монастирів, які активно почали розбудовуватись за правління Ярослава Мудрого, і крім культового, мали ще й оборонний характер, потрібні були “дюжі старці”. “Приходили… под Печерский монастырь немецкие воеводки… с конными и пешими со многими людьми узгоном и забежью вломилися в острог, и мы твои государевы богомольцы… билися с ними”. Про те, що військово-фізичному вихованню в монастирях та церквах надавалося великого значення, свідчить участь ченців у військових походах. Герої відомої Куликовської битви Пересвєт і Ослябя були монахами Троїцького монастиря.
Таким чином, аналіз історичної, етнографічної літератури та фольклорних матеріалів дає підстави виділити основні форми реалізації фізичного виховання в Київській Русі.             

Таблиця3 
 

                     Форми фізичного виховання у Київській Русі:
 

 Культ фізичної досконалості запорізьких козаків
 

Вершиною українського тіло виховання стала система фізичної культури запорозьких козаків. Ця система, що увібрала в себе весь багатовіковий народний досвід, стала однією з найдосконаліших систем підготовки воїнів тодішньої Європи.             
   Однією з найяскравіших сторінок нашої, Історії був козацький рух Із його серцем — Запорозькою Січчю. Це була єдина реальна сила, здатна захистити свободу і незалежність нашої країни, яка впливала на всі сторони суспільного життя України і залишила глибокий слід у нашій духовності та ментальності.
На жаль, сталося так, що з періоду знищення Запорозької Січі всі наступні уряди постійно і цілеспрямовано проводили роботу по дискредитації, в першу чергу, морального обличчя козаків. Офіційна історична наука характеризувала їх переважно як грубих невігласів, які жили тільки за рахунок війни та розбоїв.             
   На  погляд  істориків, гноблення запорозького козацтва проводилось з тою метою, щоб українці не мали своєї історії, а точніше — забули її. Народ, який не має своєї історії, не має і майбутнього. Народ, що не спирається на могутнє коріння своєї історії, легко тримати в покорі. Йому легко нав’язувати свої звичаї, культуру, освіту, нарешті, — свою ідеологію.
Але історія розпорядилась справедливо. Ми живемо в суверенній незалежній державі. Ми українці. І не треба боятися сказати про це вголос. А тому вивчення побуту і військових звичаїв запорожців, усвідомлення їх могутності, мужності і відваги є важливим засобом виховання патріотизму і національної самосвідомості, які гак погрібні сьогоднішній молоді. Але слід чітко усвідомити: сила, витривалість, терпіння, наполегливість розвиваються тільки у важкій щоденній праці, завдяки, в першу чергу, фізичним вправам. На нашу думку, створити добре підготовлене, боєздатне військо без систематичних фізичних вправ неможливо. Тим більше в той час, коли результат бою визначався фізичною силою, спритністю, витривалістю і організованістю воїнів.             
   Все життя запорозьких козаків складалось із боротьби з поляками, турками і татарами. Таке становище робило їх досить досвідченими людьми у військовій справі, що поширювалась далеко за межами України. У багатьох людей і народів Запорозька Січ асоціювалася із школою лицарства, мужності і відваги. Право називатись запорозьким козаком вважалося найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців. Запорожці настільки прославилися своєю мужністю і військовою майстерністю, що вищі російські офіцери і сановники вважали за честь записатись до їхніх куренів, ставати їх почесними членами і отримати атестат на звання “курінного товариша”. В архіві, зокрема, є виданий Михайлові Іларіоновичу Кутузову, тоді ще підполковнику, атестат про включення його в реєстри запорозького війська. М.І.Кутузов був вписаний як “знатний товариш Ірклеєвського куреня”. Григорій Потьомкін був вписаний у курінні списки під прізвиськом Грицько Нечос, бо він носив велику перуку. Атестати інших куренів були видані командуючим російських військ П. Паніну, О. Прозоровському. Почесного звання запорожця був удостоєний 4 серпня 1770 року всесвітньовідомий астроном — тоді “астрономической енциклопедии главный предводитель артиллерии бомбардирского полка господин поручик Христофор Леонтиев Эйлер”.
   Слава запорозького війська була така велика, що багато істориків порівнювали козаків з найсильнішими і наймужнішими народами світу. Бернард Коннф у своїй “Історії Польщі в особистих листах до знатних осіб” наголошує на витривалості, хоробрості і військовій винахідливості козаків, порівнюючи їх з іспанськими мігалетами або ж із шотландськими горцями.
Француз Н. де Бартеон дає таку характеристику запорозьких козаків: “Ці люди виросли в труді, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здатні до війни, як готи, засмаглі на сонці, як індійці, і жорстокі, як сармати. Леви в переслідуванні ворога, схожі на турків у підступності, подібні до скіфів у люті, вони християни за своєю вірою”. Весь цей набір порівнянь і епітетів у Бартеона виказує його темпераментне захоплення козаками, яких він щедро наділяє найвищими й найгрізнішими військовими якостями, притаманними різним народам.             
   Західні автори XVII і особливо XVIII століть любили порівнювати Запорозьку Січ з уславленими містами-державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. П.Меріме та Ш. Лезюр порівнюють запорожців з римлянами. Посол Венецької республіки Альберт Віміни, що був в Україні у 1650 році, порівнює козаків із спартанцями.
Шерер у книзі “Аннали Малоросії”, що вийшла в 1788 році, порівнює козацьку республіку з республіками Спарти й Риму. Та разом з тим Шерер знаходить і історичну відмінність між козацькою республікою і республіками античності: виховані, як спартанці, й призвичаєні до війни, як римляни, громадяни козацької республіки, однак, ніколи не прагнули до завойовування чужих земель, а лише до захисту              своїх вівтарів і домашніх вогнищ, з втратою яких вони ніколи не могли примиритися, як з несвободою.
Як зазначає С. Старовольський, всі вони з поспільства, зібрані з наших сіл та містечок, не мають ніякої освіти, але, незважаючи на це, мають у своїх таборах дисципліну стародавніх римлян, а воєнною мужністю та досвідом не поступляться жодній нації у світі.             
   Виходячи з цього, можна зробити висновок, що запорожці створили досить ефективні спеціальні фізичні і психофізичні вправи, спрямовані на самопізнання, саморозвиток, тілесне, психофізичне та моральне вдосконалення воїнів. Ця система, судячи з тверджень сучасників, була одна з найкращих у світі. Вже цитований С. Старовольський зауважує, що якби до них долучити відібрану молодь з цілого королівства й дати їм воєнну науку під керівництвом комендантів і шляхетських тисяцьких, то жодний християнський монарх у цілому світі не мав би у своєму королівстві сили, рівної польському королеві.             
   Таким чином, Запорозька Січ була не просто місцем життя козаків, це була школа суворої підготовки воїнів. Говорячи про виховання на Січі, А. Віміни зазначає: “Вони можуть змагатися зі спартанцями суворістю свого виховання”.             
   Про те, що Січ була своєрідною школою лицарства і мужності, яку проходило багато українців, пише Проспер Меріме: “Сюди приходили вчитися воєнному ремеслу, вправлялись у морських походах, пробували свого хисту в якійсь відважній вилазці” А далі продовжує: “… Більшість українців у молоді роки воювали в рядах запорозького війська”.
На велику популярність козацької науки вказує і те, що: “Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Руси, Поділлі й Польщі їздять туди, щоб привчитися до лицарського діла, бо між ними можна добре вишколитися в лицарському (військовому) порядку й чуйності”.             
   Таким чином, факт існування на Січі суворого виховання молодих воїнів не викликає ніякого сумніву й є незаперечним. Більше того, детальне вивчення й аналіз історичних матеріалів, наукових праць дає змогу констатувати, що в Запорозькій Січі існував культ фізичної досконалості людини.

 Це твердження обґрунтовується такими основними положеннями:

1. Запорозькі козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей.
2. Свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ.             
3. Одним з основних критеріїв переходу молодика до “істинного запорожця” була його фізична підготовленість.             
4. Велося посилене фізичне виховання дітей і молоді в січових школах і   школах джур.             
 

Існує велика кількість легенд та переказів про надприродні можливості козаків.
Детальне вивчення й аналіз історичних матеріалів, наукових праць відносно Запорозької Січі дозволяє описати основні елементи фізичної культури запорожців. Перебуваючи у стані безперервних воєн, Запорозька Січ відчувала необхідність постійного поповнення своїх лав. У зв’язку з цим в Січі були вироблені певні критерії відбору молоді. За словами Д.І.Яворницького, “кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний за таких п’яти умов: бути вільною і неодруженою людиною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідати православну віру і пройти певне навчання”.
Деякі історичні джерела і народні перекази свідчать про те, що кандидатів у військо піддавали певному випробуванню. Як зазначає П.Меріме, Запорозька Січ, як і стародавній Рим, поповнювала свою людність славними хлопцями, які пропонували свої послуги, та не кожного до неї приймали. Навіть ті, хто явно підходив, мусили пройти випробувальний строк. Від них не вимагали документів, які підтверджували їхню доброчесність чи кваліфікацію, лишень треба було довести свою відвагу, вправність і мужність. Муштра була суворою, як у наших флібустьєрів. За словами Й.Мюллера, козаки відбирали з сільської молоді найхоробріших, котрі не цураються зброї. Про те, що не всі втікачі, які прибували на Січ, ставали козаками, пише і О.Апанович. Серед населення Запорозької Січі майже половину становили селяни, які займалися хліборобством і городництвом, частково скотарством.             
   Якщо новачок і вступав у Січ, то ставав справжнім козаком тільки тоді, коли вивчав козацькі правила і військову науку.             
   Клавдій Роно, англійський резидент у Петербурзі, в 1736 році писав: “Запорожці приймають до свого братства загалом усіх, без різниці національності, якщо приймають грецьку віру і погодяться перейти семилітню пробу (підготовку) перед наданням звання лицаря… Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві лише люди дуже сильні і добре збудовані (тілом), але кожний може бути прийнятий як хлоп або помічник (послуговувач)…”.
  У працях інших дослідників вказується і на меншу тривалість строку перебування на початкових стадіях козацької школи: “Хто хотів стати козаком — мусив наперед служити три роки в старого козака за чуру. Чура (слуга) робив усяку роботу… потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю і набирав справності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли”.             
  Як історичний свідок Боплан запевняє, що у козаків існував звичай приймати у свої кола тільки того, хто пропливе всі пороги Дніпра: “Серед козаків жоден не вважатиметься справжнім козаком, поки не перейде всіх тих порогів”.             
   Виходячи із наведених історичних свідчень, які дуже різноманітні, можна зробити висновок про те, що єдиних критеріїв відбору молодих козаків не існувало. Справжнім козаком ставав лише той, хто проявив              себе у військовому поході, показав свою військову зрілість і здатність переносити всі негаразди військового життя.             
   У всякого статечного запорожця був джура. Судячи з етимологічного значення, слово “джура” або “чура” означає полонений; із таким значенням воно вживалося в арабів; у середньоазіатських сарматів “джура” означає невільний, раб. Але це були не просто слуги при кошовому та інших старшинах.             
   Вони чистили старшині зброю, їздили разом з козаками в походи, вчились у них військової майстерності. Хто до військової справи не підходив, того відсилали з Січі. Вивчившись у досвідчених вояків, джури, діждавшись парубочих літ, ставали найзавзятішими запорозькими козаками.             
   Джури разом з іншими обов’язково вчилися в січових школах. У січовій школі, що існувала при церкві Святої Покрови, навчались хлопчики. Вона складалась із двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, що готувалися на паламарів та дияконів — тут було завжди 30 учнів. Крім того, був відділ молодиків, де вчилися              сироти, хрещеники козацького старшини та інші діти.
У школі вихованці оволодівали читанням, письмом, хоровим співом та музикою, їх привчали до національного способу життя і поведінки, оборонно-військової справи.             
   Тут відбувався суворий курс фізичного і військового виховання. С. Сірополко, що досліджував систему виховання в січовій школі, писав: “… Молодиків у школі і поза школою вчили: Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозоре стріляти й списом добре колоти”. Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном. Вихованців вчили добре маскуватися в різних умовах, від чого часто залежало їх життя. Сюди відноситься перебування під водою за допомогою очеретини: “…Виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши у рот, поринає у воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою, зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досидіти під водою, поки татари відходили далі”. Все це фізично розвивало учнів, підносило їх дух, вселяло оптимізм, віру в свої сили, можливості.             
   Для школярів передбачався час розваги та ігри. Після шкільних занять старші учні займалися військовою справою. В ігрових ситуаціях вони моделювали бойові дії козаків: наступ на ворога, оборону тощо; влаштовували змагання, демонстрували фізичну силу. Така система навчання та виховання давала той обсяг знань та вмінь, які потрібні були козакові воїну, вона розвивала у дітей спритність, силу, витривалість та інші важливі якості, необхідні у сповненому небезпеки козацькому житті.             
   Ми згодні з думкою Є.Н.Приступи, що час перебування молодиків у січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, у першу чергу, від їх здібностей до військової науки. “Молодики залишались в школі нерідко понад десяток років, як це було з Іваном Васютою, кандидатом на священика села Котівки, що було у володінні війська Запорозького. Молодик цей пробув у січовій школі 18 років”.             
    Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря більшість з них виникли ще у дохристиянський період і були пов’язані з ритуалами дохристиянських свят та обрядів, змінами пори року, військовою діяльністю та мисливством. С.Килимник стверджує, що в нашого народу існували такі основні ігри: біги, стрибки через вогонь, через воду, метання списів (копій). На Різдво від хати до хати ходили вертепи з різних куточків села. Коли на дорозі зустрічались два вертепи, то двоє парубків з кожного з них починали боротись між собою. Хто кого “покладе на лопатки”, той переміг. Вертеп переможця йде далі колядувати, а вертеп переможеного вертає назад, а той віддає переможцеві частку або все наколядоване Стрільба з лука, кулачний бій, гра у боротьбу родів, гра у війну.Традиційними були змагання на конях (перегони та ін.).             
   У дівчат проводились численні ігри, пов’язані з культом, гаданнями, ворожінням, Великодні та зеленосвятські хороводи, пускання вінків на воду, гра в “Фортуну”, “Морену”, “Тополю”. Хлопчачі ігри були досить бурхливі, дівочі – спокійні. Жодне релігійне свято не обходилося без спеціальних рухливих ігор, забав, змагальних фізичних вправ, у яких вдосконалювалися природні сили середньовічної людини. Досягши повноліття, молодь об’єднувалась у самостійні дівочі і парубочі громади, де відбувалося остаточне становлення і змужніння особистості.             
   Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танцях, хороводах, різних видах змагань і боротьби.             
   Щовесни вище дніпровських порогів козаки влаштовували змагання з веслування поперек бурхливої річки. Перемагав той, чий човен фінішував на протилежному березі точно проти місця старту.             
   Часто проводились змагання в пірнанні у воду. Для цього старшина впускав прокурену люльку у річку, і молоді козаки наввипередки пірнали, щоб дістати її із дна. Особливо почесно вважалося взяти люльку з річного піску без допомоги рук: одними зубами, і так винести її на поверхню.

   А в непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найбільш досвідчених запорожців у постійній праці загартовувала своє здоров’я, силу і спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство та постійні змагання з веслування.             
   Найбільш відповідальним випробуванням для молоді було подолання дніпровських порогів, і тільки тоді вони отримували звання «істинного» запорозького козака.             
   Подолати пороги було справою дуже тяжкою і небезпечною. Ось як описує перехід через пороги Е.Лясота: “Пороги — це підводні камені або скелясті місця, де Дніпро тече через суцільне каміння й скелі, частина з яких під водою, частина на рівні з нею, а деякі виступають високо над водою, тому пливти дуже небезпечно, особливо коли вода низька. В небезпечних місцях люди виходять, й частина їх притримує човни на довгих мотузках чи линвах, а частина заходить у воду, підіймає човни над гострим камінням і повні переносить. При цьому ті, хто притримує човни линвами, повинні уважно стежити за тими, що у воді, й натягати чи попускати линви за їх командою, аби човен не вдарився, бо його легко пошкодити”.             
   Під час запорозьких герців джури теж вибігали за січові окопи і, дивлячись на козаків, починали й собі боротися та виробляти всякі витівки, набуваючи собі хист та завзяття.             
   Досвідчені козаки, козацька старшина уважно і прискіпливо, з відповідальністю перевіряли загартованість і витривалість новобранців на спеку й холод, дощ і сніг, брак одягу і їжі.             
   Водночас потрібно зазначити, що навіть тоді, коли молодика приймали до «істинного» козацтва, він не припиняв займатися фізичними вправами. На нашу думку, в Запорозькій Січі так само, як і в стародавній Греції, існував культ фізичного розвитку особистості. Людина, яка була фізично недосконала, відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове товариство ніколи не вибирало в старшини. З цього приводу сучасник козаків німецький дослідник Мюллер писав: “Військо без вождя — тіло без душі, а у міцного вождя — міцне тіло”. Виходячи з військової необхідності, вони обирають вождя серед сильних людей. Таким могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько Підкова. Вінницький полковник Іван Богун заслужено вважався кращим фехтувальником Європи. Він, як лицар, бився двома шаблями, перемагаючи в боях одразу кількох нападників.
Легендарний Петро Сагайдачний “змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. За словами Я. Собеського, “це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у бій ішов першим, відходив останнім, усе міткий, усе діяльний. У таборі був сторожний. мало спав…”             
    Про гетьмана Івана Мазепу французький дипломат Жан Блюх із захопленням писав: “…тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець Із нього знаменитий”.             
   Тому більшість запорожців свій вільний час використовувала для фізичної підготовки, зокрема, об’їжджали коней, вправлялися у стрільбі, фехтуванні на шаблях. Аналогічні свідчення наводить і Д.І.Яворницький: “Хто об’їжджав коня, хто розглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, а хто просто лежав на боку… розповідаючи про власні подвиги на війні…”.             
   У цей час великою популярністю користувалися різноманітні змагання на силу, спритність, витривалість.             
   Дозвілля козаків заповнювалось різноманітними фізичними вправами: змагання з плавання, бігу, веслування, бої навкулачки, боротьби, тощо. В народі різновиди боротьби переважно проходили на Водохреща і Великдень, де вони виступали як самостійний вид діяльності. Участь у таких змаганнях брали виключно парубки і чоловіки.             
   Як свідчить Боплан, у святкові дні запорожці часто розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збирались увечері на січову площу, розділялись на дві лави або партії, з яких одна складалась із верхніх, друга — із нижніх куренів, і вступали в бій; у цих боях вони часто розлючувалися до того, що наносили один одному страшні каліцтва і навіть один одного вбивали.               
   Це підтверджує і А.Я.Єфименко: “Дуже поважалась у них сила, і вони думають, що для їх куреня велика честь, якщо на кулачному бою їм вдасться побити інший курінь. Коли не було війни, козаки постійно розважались в свята кулачними боями. Почнуть діло жартома, сили пробують, а закінчується часто тим, що інколи славного молодця як мертвого додому тягнуть. Буває і так, що все військо, всі 38 куренів, розділяться на два табори, в одному верхні, в іншому нижні курені, і почалася веремія”.
 

1.3.1 Козацькі системи єдиноборств.

Важливу роль у військово-фізичному вихованні відігравали  бойові танці. Зокрема, військові танці виконувалися без зброї, із зброєю (шаблі, списи, бойові топірці тощо) в руках. Аналіз рухів, які становлять основу бойових танців, дає підставу говорити, що вони були засобом не тільки мистецького відображення героїки українського народу а й своєрідною цілеспрямованою системою фізичної підготовки. Провідне місце серед бойових танців українців справедливо відводиться гопаку. У запальному і пристрасному, завихреному і відчайдушному, із складними фізичними, навіть карколомними прийомами в гопаку і сьогодні помітна його першооснова — бойовитість духу, віра у власні сили, порив до життя, напруження своїх духовних і фізичних сил, наступальність і оборонний характер дій та торжество перемоги. Психофізичний та історико-етнографічний “зріз” гопака переконує в тому, що всі збережені на сьогодні елементи — складні акробатичні вправи, багато ударів ногами і руками були складовими самозахисту наших предків у боротьбі з ворогами.             
   Бойовий гопак являє собою стрибкову систему віддаленого бою, що не поступається світовим стилям східної боротьби.             
Цей висновок підтверджує І. Лебедєв, який, розглядаючи структуру рухів сучасного українського танцю, знаходить у ньому елементи двобою, які за своєю складністю перевищують арсенал східних систем вдосконалення людини
   На думку Є.Н.Приступи і В.С.Палата, у гопаку є два головних компоненти: основи .фізичної і психічної підготовки козаків до особистого захисту і враження супротивника. На практиці вони реалізувалися в гармонійному поєднанні з моральним, військовим і патріотичним вихованням. Прикладний характер гопака полягає в оволодінні засобами і методами ведення двобою. Арсенал техніки цього мистецтва включав: стійки, пересування, приземлення, способи враження супротивника, прийоми захисту тощо.
Стійки у боротьбі “гопак” розділялися на дві групи. До першої відносилися стійки, які виконувалися козаками перед початком двобою — це було вітання з партнером. До цієї групи відносилося також положення “тризуб”. Воно приймалося під              час різних ритуальних обрядів, зокрема, при виконанні молитви або під час медитації. До другої групи входили бойові стійки гопака. Тут багато виразних поз, здебільшого відрізняються вони положенням рук і ніг. Наприклад, при стійці “свічка” ступні ніг розташовані разом, руки опущені вниз, плечі випрямлені; при стійці “шерега” носки ніг розставлені в сторони. Ці стійки використовувалися переважно перед початком виконання вправ або двобоєм.             
   У наступальних бойових стійках руки борців підняті до рівня підборіддя, а проекція центру є несиметричною. Центр ваги значно зміщений і залежно від того, на яку ногу зміщена вага тіла, вперед чи назад, вони поділяються на наступальні “вой”, “щит” та захисні “мур”, “вежа”. До цих видів належить також симетрична стійка “вершник”, з опорою на одній нозі — “журавель” і стійка “ведмідь” — з піднятими догори руками і зігнутими в колінах ногами. Як бачимо, переважна їх більшість тою чи іншою мірою моделювала особливості руху і поз птахів, окремих видів діяльності людей. Це є характерною ознакою того, що боротьба “гопак” вдосконалювалася впродовж багатьох століть на підставі спостережень за живою природою. Підтвердженням цього були різноманітні специфічні позиції, у які ставав козак після дій супротивника, і виконання власних. Це, зокрема, “павук”, “жабка”, “собачка”, які є зручними для наступних ударів ногами.
Головними засобами пересування під час двобою у “гопаку”, були бойові кроки, біг, стрибки, повзунці.

   Серед кроків виділялися: основний крок, “тропотянка”, м’який крок, галоп, ковзний крок, крок аркана, задній крок, крок “прибій”, схресний крок, крок “чесанка”, крок “дубони”, “стукалочка” та ін. Аналіз назв підкреслює їх тактично-бойову спрямованість. Так, крок “чесанка” відволікав увагу супротивника специфічними рухами ніг. Крок “дубони” відволікав увагу супротивника від основних намірів. З бойових              бігів виділялися: “доріжка”, “вихилясанка”, “дрібушка”, біг з підстрибуванням, галоп. У переважній більшості біги відігравали таку ж тактично-бойову роль, як і кроки.
Важливими у техніці бойового “гопака” були способи враження супротивника. Вони поділялися на удари частинами тіла (руками, тулубом, ногами) і предметами (палицею, бунчуком, списом, шаблею).             
   У свою чергу удари одною або двома руками, виходячи з напрямку їх дій, поділялися на удари долонею, передпліччям, ліктем, плечем, які виконувалися прямо, збоку, знизу і зверху. Вони спрямовувалися в голову, тулуб і ноги супротивника. Багатий технічний арсенал мали способи ураження супротивника частинами долоні. Це, зокрема, “крижень”, “ляпас”, “злич”, “сікач”, “чикольник”, “гупан”, “тумак”, “зап’ясток”, “дріль”, “штик” тощо. Ці та інші способи давали змогу максимально використовувати довжину рук, ударні площини долоні і не підпускати до себе супротивника занадто близько.             
   Найбагатшою частиною бойового “гопака” були способи ураження ногами. Становлячи основи цього бойового мистецтва, ці способи диференціювалися в залежності від частини ноги, якою козак завдавав удару. Удари наносились ступнею, гомілкою, коліном, стегном однієї або двох ніг. Ці прийоми здійснювалися на місці або у стрибку в повітрі. Сюди належали: “повзунці” — способи ведення боротьби ногами проти нижньої частини тіла; “копняки” і “тинки” — способи враження середньої і верхньої частин тіла ударами ніг у стрибку в повітрі. Сюди входять: “розніжка” — удар у стрибку обома ногами в боки, “щупак” — удар у стрибку двома ногами вперед, “пістоль” — удар однією ногою у стрибку вбік, “чорт” — удар у стрибку з поворотом тіла на 360 градусів, “коза” — удар у стрибку в оберті та ін.             
   Складовою органічною частиною техніки бойового “гопака” були способи захисту від ударів противника. У запорозьких козаків навчання техніки бойового мистецтва було поставлено так, то кожна наступально-атакуюча дія противника мала свою альтернативу, тобто ефективний захист. Виходячи з цього, при вивченні будь-якої атакуючої дії одночасно акцентувалася увага на основах техніки захисту віл атакуючої дії. Ця техніка включала в себе способи ухилення віл ударів, способи затуляння та відбивання їх. Способи ухилення від ударів у свою чергу, поділялися на відходи, відскоки, присідання.
   Як бачимо, бойове мистецтво запорозьких козаків у “гопаку” мало досить чітку систему дій, основу яких становила ;відмінна фізична, технічна і психічна підготовка. Важливими критеріями ефективності цих прийомів вважалися їх швидкісно – силові характеристики, виконання і їхня біомеханічна раціональність. Це тією чи іншою мірою запозичено з живої природи, життя і діяльності людей.             
   Про високий рівень фізичної і технічної підготовленості козаків сучасний дослідник І. К. Шрамко в інтерв’ю відзначав: Танцювали козаки свій сакральський військовий танок “Козак”, в якому видно й сьогодні рухи воїна в битві із таким же воїном-професіоналом.             
   Вчили чотирнадцяти. “па” віртуозного танцю так, як сьогодні вчать акробатів, —- за допомогою спеціальних ременів-лонжів. Такі важкі були “фігури”, які виконували часом на столі, посеред напоїв і страв, не зрушивши жодної чарчини, тарілки, карафки. Ось такі окомір, вестибулярний апарат, фізична сила справжніх козаків.             
   На Запорожжі існували й інші види козацької боротьби. Серед них — “гойдок”, “спас”, “на ремнях”, “навхрест”, “напалицях” тощо.             
Боротьба “гойдок” була призначена в основному для розвідників пластунів. За цією системою боєць “приклеювався” до суперника, повторював усі його рухи, а в разі помилки (через розгубленість, необачність, страх,              відчай) нападав на нього, брав у полон чи знешкоджував. Арсенал прийомів цього виду єдиноборства дозволяв козакові битися вночі з кількома своїми противниками .             
   Найменш відома сьогодні система козацької боротьби “спас”. Вона мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне багаторазове, скрупульозне відпрацювання блокування дій супротивника. Тренування козаків для оволодіння технікою і тактикою цих видів боротьби будувалося в тісному зв’язку з високоморальними принципами, що забезпечувало всебічний розвиток особистості.             
    Життя запорозьких козаків відрізнялося своєрідним аскетизмом, який був збагачений власним досвідом, а не запозиченим. Окремі козаки, вільні під шлюбних зв’язків, метою свого життя вважали максимальний фізичний і психофізичний розвиток. Вони настільки розвивали свої внутрішні можливості, що багато їхніх сучасників були переконані в тому, що в них “вселялись” якісь надприродні сили, тобто козаки володіли чарами, були характерниками. Боротьба характерників із ворогами вважалася вершиною козацьких бойових мистецтв (вона ще відома під назвою “господар ночі”). У народній пам’яті цей вид боротьби овіяний нев’янучою славою, ореолом легендарності.
   Козаки-характерники володіли уміннями, дещо схожими з тими, які в наш час демонструють екстрасенси.             
   Характерники часто впливали на психіку противника, старались налякати його, поширити інформацію про свою силу і непереможність, про те, що їх не бере ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної. Вороги нерідко вірили, що козаки могли відкрити без ключів замки, брати голими руками розпечені ядра, бачити на декілька верст навколо себе, замовляти себе від ворожої зброї, руками ловити кулі.             
   Характерники вміли навіювати на ворогів “ману”, щоб їм ввижалося зовсім не те, що справді робилося, зачаровувати їх, вивідувати в них військові таємниці.
   Серед запорожців були і справжні богатирі. “Вони товсті, металеві смуги, як снопи в полі, навколо шиї ляхів скручували. Дуже тугі луки, над якими в Польщі декілька чоловік даремно силились, натягували, граючись”.             
Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли “тіло грає” (в такому разі больові удари противника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свою тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тібетських ченців катеда і “школі залізної сорочки” в кунг-фу та карате.             
   Козаки, які постійно займалися вдосконаленням свого фізичного і психофізичного стану, оволодівали специфічними дихальними вправами, подібно до йогів. Д.І.Яворницький писав: “У них у Січі серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга: то був такий силач, що коли він причащався, то 4 чоловіки підтримували священика, щоб він не впав від одного духа богатиря тому, що як тільки він дихне, як від того подиху людина палала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, котрий одним подихом міг убити людину”.             
   Проте необхідно зазначити, що запорожці були людьми глибоко релігійними. Гармонійне поєднання цих двох культів, тобто високої моралі і фізичної досконалості, традиційне для українців ще з київських часів, створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу.             
   Таке явище дослідники спостерігають у китайських цигунів, японських кіко, секрет сили яких — у роботі з внутрішньою енергією через дихальні вправи.
   Сучасна наука визнає наведені факти, проте переконливе їх пояснення і обґрунтування належить майбутньому.             
   Таким чином, систематичне виконання фізичних вправ разом з ефективною системою загартування, легко переносили спрагу, голод, холод, і виховали той тип козаків, які були надійними захисниками всього українського народу.             
Розділ 2. Українські народні ігри,танці та забави у фізичному вихованні дітей та підлітків.             
 

 Українські народні ігри у фізичному виховані дітей та підлітків
Особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе як частини народу, співвідношення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи освіти, яка виховувала б національно свідомих громадян України. .
   Наукові дослідження. переконливо доводять, що дитина повинна перебувати під постійним виховним впливом матеріальної та духовної культури свого народу. Це потрібно насамперед для найповнішого розкриття природних здібностей дитини, розвитку її талантів, виявлення етнопедагогічних особливостей. Тому система освіти загалом і процес фізичного виховання зокрема мусять бути саме національними.             
   Народні рухливі ігри належать до універсального засобу всебічного виховання молоді. В них яскраво відображено побут, праця, національні традиції народу, уявлення про сміливість, чесність, винахідливість людини. В цих іграх має місце шанобливе ставлення до національної культури, вони створюють емоційну основу для розвитку патріотичних почуттів: любові та поваги до рідної землі, відданості Батьківщині.

   У різних регіонах України гра органічно впліталась у дозвілля дітей і молоді. Жодне свято не обходилось без рухливих ігор. Для участі в них залучались групи дітей, які змагались у спритності, швидкості, силі. Проводились рухливі ігри, як правило, на свіжому повітрі, через що вони були важливим засобом оздоровлення дітей.             
   З огляду на це підвищення ефективності фізичного виховання тісно переплітається з проблемами впровадження в практику елементів народної фізичної культури, які мають виховну, розвиваючу, культурну цінність.             
   Народна фізична культура включає ті види рухової активності та методи їх використання, які історично склалися як наслідок непрофесійної діяльності з метою фізичного, психічного та фізіологічного впливу на розвиток людини, адекватного пристосування до умов навколишнього середовища, підготовки до трудової діяльності та військової справи. В цьому плані слід вказати на педагогічну значущість народних ігор, основні компоненти яких (зміст, форма, методичні особливості) роблять їх одним із ефективних засобів, шо можуть застосовуватися у всіх ланках системи фізичного виховання .
Життєвий досвід дитини, її уявлення про навколишній світ людей, тварин, птахів тощо) покладено в основу сюжетних руxливиx ігор. Із оповідей дорослих, телепередач, із спостережень оточуючого життя дошкільнята дізнаються про поведінку тварин і птахів (як ходить ведмідь, дзьобає зернятко горобець, ховається від вовка зайчик тощо), а потім під час гри відтворюють рухи, характерні для того чи іншого образу .
Правила ігор тісно пов’язані з сюжетом. Наприклад, “зайці” тікають, а “вовк” наздоганяє; “бджілки” сідають на “квіточки”, “літають” тощо. Більшість рухливих ігор цього виду колективні, дитина привчається в них погоджувати свої дії з діями інших              гравців, стримувати свої примхи, бажання, діяти організовано, того вимагають правила.             
   Тисячоліття культуротворчого процесу в Україні виробили розвинену систему вірувань, яка грунтувалася на астральному культі, подібному до культів прадавніх цивілізацій. Багатогранності язичницького світосприймання відповідало багатство форм культових і ритуальних дій. Моління про врожай, різні заклинальні дії, звернення до сил природи, до духів добра та зла супроводжувалися різноманітними ритуальними діями з іграми, забавами, хороводами: “Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісівські пісні. Ігрища втолочені, і людей велика сила, що починають пхати один одного”.             
   Річний язичницький цикл святкувань складався із сезонних аграрних обрядів. Стикаючись із силами природи, кліматичними умовами, від яких залежав урожай, а від того й добробут кожного, люди за довгі століття виробили цілу систему свят, обрядів, звичаїв, пов’язаних із кожною порою року. Після прийняття християнства в Україні-Русі, тисячолітнє язичництво, будучи досконалою системою вірувань та знань про світ, дуже повільно відступало під натиском православного духовенства. Церква вперто боролася з “поганством”, однак так і не змогла викорінити вікові традиції. “Еще же мнози от неразумия простая чадь… во гредех и селех творят эллинские беснование, различные игры и плясания в навечерии праздник Рождества Христова и против праздника Иоанна Предтечи в нощи и в праздник весь день”.             
   Християнство змушене було пристосовуватися, асимілювати язичницькі культи та обряди, вбираючи в себе їх елементи. Усі найбільші народні свята, які споконвіку відзначалися в Україні, увійшли до церковного календаря, що органічно поєднав християнські та язичницькі звичаї наших предків              .
Зимовий цикл святкувань починався від свята Введення у храм Пресвятої Богородиці (21 листопада). За церковним календарем це свято припадає на Пилипівський піст, який тягнеться аж до Різдвяних свят. Під час посту церква забороняє розваги. Однак в дохристиянські часи цей період був багатим на різні свята, відгомін яких дійшов і до наших днів. Давні обрядодії які найповніше              збереглися у святкуваннях Катерини та Андрія. День великомучениці Катерини в давнину був дівочим
святом, пов’язаним з кликанням долі. Доля в народних віруваннях уявлялася як “небесна нитка”, що падає на землю з народженням дитини. Паралель цього вірування можна провести до сучасної дитячої гри “Голочка-ниточка”. В цей день на вечорницях проводили гри-гадання, деякі з яких відбилися в дитячих іграх “птиці” та “чіт чи лишка”.             
   День св. Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. В переддень Андрія ввечері молодь збиралася “на калиту”. Дівчата випікали великий корж, прив’язували його до сволока, а хлопці мали “проїхати на коцюбі” та, підстрибнувши вгору, відкусити              шмат калити. Присутні намагалися розсмішити “коцюбника”.              І якщо він розсміявся чи не зумів посмакувати калитою, то невдаху              обмазували сажею. Гра проходить під сміх та жарти хлопців і дівчат.             
   З оригінальними дійствами пов’язані також грудневі свята Сави, Миколи, Ганни, Спиридона.              Кульмінаційні моменти зимового циклу народних свят в              Україні становлять дні, на які припадають Різдво, Новий рік, Водохреща. У язичницькі часи цей період був дванадцятиденним святковим комплексом, під час якого проводилися заклинання на всі дванадцять місяців майбутнього року: “Одной из характернейших черт… является ряжение, одевание тулупов шерстью вверх, ношение звериных масок и шумные карнавальные пляски              в домах и на улицах. Рядятся в медведя, коня, быка, козу, гуся, журавля, во время сборищ поют самые разнообразные песни из всего годового репертуара”. В зимових ігрищах зустрічаються              елементи майже всіх обрядів, які повинні виконуватися в році.             
   В деяких випадках археологічні матеріали дають підставу говорити
і про окремі стійкі обряди, які з часом перетворилися на веселі ігри сільської молоді, — ходіння з колядою (вертепом) у              і Різдво, водіння “кози”, “коня”, “ведмедя” у новорічну ніч на              Василя              тощо.
   Початком другого значного циклу святкувань були веснянки, які пов’язані із зустріччю весни та з першим етапом весняно-польових робіт. Весняний цикл святкувань виділявся найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв, які віддзеркалювали культ сонця та сил природи. З прийняттям на Русі християнства язичницькі обряди поклоніння весні поступово переходять у традиції Великодніх свят. Вагому частку в обрядово-звичаєвому ритуалі Великодня займають “веснянки” або “гаївки” — широкий цикл ритуальних пісень-хороводів, переважно дівочих. Володимир Гнатюк, який видав найповніше зібрання гаївок, писав: Термін “веснянки” обіймає широкий цикл пісень, “гаївка” — вузький. Веснянку співають в російській Україні цілу весну, гаївку в Галичині — лише на Великдень. Співаючи веснянок, дівчата беруться за руки і творять коло, півколо або ключ і рухаються під ритм пісні. Переважна більшість веснянок і гаївок — це драматизована гра з розподілом ролей та формою діалогу (два хори).             
  Великодні свята — це час найцікавіших і найрізноманітніших ігор і забав дорослих, молоді та дітей. Репертуар традиційних великодніх ігор поділявся на дитячі, парубочі, дівочі, змішані та змагальні. Парубочі ігри здебільшого носили характер змагання у спритності, прудкості та силі. Це такі ігри, як “Довга лоза”, “Війна”, “У короля”, “У дзвона”, “Дзвіниця”, “Стовп”, “Чий батько дужчий”, “Бити дупака” “Піп”, “Чорт”, та ін. Натомість у дівочих іграх випробовувалися художні здібності учасниць — вміння танцювати, співати, перевтілюватися в певний образ. Це такі ігри та веснянки, як “Мак”, “Жельман”, “Кострубонька”, “Вербова дощечка”, “Подоляночка”, “А ми просо сіяли”, “Заїнько”, “Ой, ленку, мій, ленку”, “Голубка” та ін. Недарма Великодні ігрища вважалися в народі справжніми ярмарками наречених. Веснянки співали до Зелених свят.             
   З веснянками та Великоднями пов’язаний і культ яйця, як джерела життя. Малюнки на яйцях-писанках Давньої Русі, знайдених археологами, відображали прадавні язичницькі міфи, які виникли за кілька тисячоліть до прийняття християнства на Русі. Можливо, саме з цим пов’язані великодні дитячі ігри з крашанками та писанками. Ними грали в такі ігри, як “Товкання-цокання”, “Котка”, “Кидка”, “Схованки”. Крім того, хлопчики грали у такі ігри, як “Довгої лози”, “Просо”, “Поїзд”, “Свинка”, “Чародій”. Малі дівчата здебільшого копіювали веснянки-гаївки від старших, але мали й свої ігри — такі, як “Ластівка”, “Мак”, “Мовчанка”, “Вишня”, “Мачуха”, “Журавель”, “Котик і мишка”, “Третій зайвий” та ін.

   Ще одним весняним святом, яке завершує весняний цикл, є свято Святого Юрія (24 квітня). Це свято йде поряд з іншим — Красної Гірки або Красної Делі, яке колись святкувалося на честь богині весни та кохання — Лади (Лелі, Лялі). Обрядодії, ігри та забави, які супроводжували ці свята, показують, що в цей час весна переходить у літо. З цього дня дівчата і дівчатка починають грати в ігри, що імітують цей період (перехід). До них належать “Горю дуба”, “Горю — горю пень”, “Ляля”.
   Літній цикл свят так само був дуже широкий і пов’язувався з силами природи й сонця. Першою великою урочистістю літа були Зелені свята, які виникли ще в добу родового побуту, тисячоліття тому. Взагалі літній період у Давній Русі був кульмінацією народних святкувань. Всі види мистецтва проявлялися в них повною мірою: музика, співи, танці, ігри, театралізовані дійства. “Ето празднество сопровождалось играми, плясками, лакомством… особенно кулачным боем”.
   Для Зелених свят одним з найхарактерніших обрядів був “водити тополю”. Цей обряд С. Килимник описав так: “По обіді збиралися дівчата десь у садку чи за селом на полі, а коли ліс близенько — у лісі. Спочатку співали, водили хороводи, гадали. Під час гри та хороводів вирізняли ту дівчину, що найкраще відзначилась в іграх, її обступали дівчата й піднімали вгору з вигуком: “Тополя! Тополя!” У цей час збігались хлопці, які близько чатували цього моменту, підхоплювали на руки обрану дівчину і деякий час носили, а дівчата намагалися відняти й поставити її на ноги. Врешті дівчата “перемагають” хлопців і ставлять “тополю” на ноги. Далі увінчують “тополю” стрічками, намистом, уквітчують лісовими квітами, зав’язують очі і з гучними піснями ведуть в село. Якщо на дорозі зійшлися дві “тополі”, то між ними відбувається “бійка” — одна з одної намагається зірвати зелені прикраси. Гурт, у якого “роздягли тополю”, припиняє “водити тополю”.
Літній період святкувань завершувався днем Купали, який в християнському календарі відомий під назвою Різдво Івана Хрестителя. Це свято відбувалося в час літнього сонцестояння, коли сонце приходило до зеніту — найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла й світла, виявляло свою чудодійну силу для рослинного й тваринного світу та для людини. Найбільш ранній опис Івана Купала в Україні дає Густинський літопис: “…с вечера собираются простая чадь обоего пола и .соплетают венцы из ядомого зелья, или корения, и препоясавшиеся былием возгнетают огонь, инде же поставляют зеленую ветвь, емшеся на руць около обращаются окрест огня, поюще своя пъсни, преплетающе Купалом, потом через оный огонь прескакут, оному бъсу жертву себя приносяще”. Із втратою аграрно-магічного значення купальських ігрищ їх обрядова функція поступово замінюється естетичною та розважальною. Святковий обряд, приурочений до дня літнього сонцестояння з часом перетворився на масові розваги молоді. З давніх-давен в Україні молодь виходить із села з радісними співами, і розкладає вогнище на горі або десь у лісі поблизу річки, танцює навколо того вогнища й стрибає через нього. Стрибки через вогонь окремі автори тлумачать як акт очищення. С. Килимник гак описує цю обрядодію: “Спочатку стрибають через вогонь хлопці по старшині один за одним. Щовище скочить хлопець, то кращий буде на його полі врожай; щоспритніше скочить — здоровший буде…, упаде під час стрибка — щось трапиться йому нещасливого впродовж року; розгорне вогонь під час стрибка — розгорнеться якийсь нелад і т. д. Коли перестрибали всі хлопці, тоді починають стрибати попарно хлопець з дівчиною. Перестрибнувши вдало, вогонь не зачепили, не спіткнулися — поберуться і щасливо житимуть”. Стрибки через вогонь символізували очищення вогнем від усякої нечистої сили. В деяких місцевостях вогонь розпалювали біля води так, щоб після стрибка через нього потрапляли у воду. Це символізувало подвійне очищення
— очищення вогнем і водою.
   Діти у ці дні також бавляться в “Купайла”. Виглядало це так: “… Проти Івана Купала рвуть жмут високої трави, міцно її зв’язують, обвивають пучком трави з квітами, а зверху застромляють кропиву, колючки, будяк — це і є “купайло”. Діти нагрібають навколо нього купу землі, так щоб він стояв, а потім перестрибують через цього “купайла”. Хто побоїться перестрибнути, того “вартовий” жалить кропивою по ногах.
   Останніми святами літнього циклу є свято Іллі. Деякі дослідники вважають, що Ілля увібрав усю аграрну магію поганського Бога грому і блискавок — Перуна. Це свято припадає на час жнив і не відзначається особливими святкуваннями.
   Осінній цикл пов’язаний з возовицею, пасовицею, збиранням врожаю садовини та городини, посівом озимини. У цей час багато роботи в господарстві і мало часу відводилося на дозвілля та забави. До того ж осіння сонячна фаза (рівнодення) відносно слабко відображена в язичницькому фольклорі. Це зумовлює незначну насиченість осінніх релігійно-обрядових свят іграми й забавами.Таким чином, у давнину народні ігри тісно пов’язувалися з віковічними обрядами та річним циклом народних святкувань. У подальшому їх становленні суттєву роль відігравали різноманітні природні умови та історичні особливості розвитку того чи іншого регіону України. У степовій частині України переважно були поширені рухливі ігри з “широким полем ігрової діяльності”, а саме: метання палиці та м’яча, біг навздогін тощо. В гірських районах Галичини більше поширення отримали ігри на рівновагу, з перетягуванням, стрибками, метанням предметів в ціль (“забивання сокирки”, “перетяжка” та ін.).
Самобутність української культури й побуту проявляється в тому, що до нашого часу збереглися традиційна образність та музикальність народних ігор. У давні часи слово і мелодія завжди звучали в контексті якоїсь обрядової дії і мали певну практичну спрямованість. Через те усна творчість була складовою народного світогляду, невід’ємною від вірувань, звичаїв, обрядів. Прихід християнства не перешкодив її розвитку — з’являються нові мотиви, образи, сюжети, побутові елементи. І нині побутують ігри, що супроводжуються піснями, приповідками, лічилками та іншими елементами усної народної творчості (“Золоті ворота”, “Подоляночка”, “Дзвіночок”). Переважна більшість “абеткових істин дитинства”, як образно називають цю форму дозвілля, народжувалась серед простого народу, а отже, виконувала функції людського співжиття: виховання в юному віці елементів працелюбності, засвоєння родовідних духовних цінностей, пізнання побуту та культури, фізичного гарт.
   Спадок українського ігрового фольклору надзвичайно багатий і різноманітний — усього відомо понад 600 українських народних ігор, які записані в Україні в різні часи. Незважаючи на це, в часи тоталітаризму замовчувались усі ці культурні надбання. Більше того, усе це вважалося пережитком, а натомість в систему освіти було включено те, що робило дитину відірваною від свого народу, своєї історії та культури.
   За час відродження погляди державних установ на систему освіти змінилися. Відбулися зміни і в сфері фізичного виховання. У методичних розробках, випущених останнім часом, певне місце відводиться українським народним іграм. До того ж з друку вийшли численні збірки народних ігор, які можна застосовувати у фізичному вихованні дітей.
   Однак, як свідчать результати соціологічних досліджень, зокрема опитування вихователів дитячих дошкільних закладів Львівщини, українські народні ігри ще не знайшли належного місця в системі дошкільного фізичного виховання.
   Загальний перелік народних ігор, які використовують респонденти у різноманітних формах фізкультурно-оздоровчої роботи з дітьми, містить близько 130 назв. Проте це не свідчить про достатньо широкі знання вихователями репертуару народних ігор і їх ефективне використання в навчально-виховному процесі. В заняттях з дітьми молодшої вікової групи 50% респондентів обмежуються використанням 2—3 народних ігор. У решти опитуваних цей показник не перевищує 5-6. Дещо кращі показники у середній та старшій вікових групах, у заняттях з якими близько 70% респондентів використовують в середньому 7—10 і лиш третина — 2—3 гри. Із згаданого загального переліку народних ігор можна виділити близько 30, які традиційно використовуються переважною більшістю вихователів у заняттях з дітьми. Серед них найпо-пулярніші ігри “Подоляночка”, “А ми просо сіяли, сіяли^“, “У ведмедя, у бору”, “Кіт і миші”, “Гуси-гуси”, “Ходить гарбуз по городу”, “Квач”, “Панас”, “Хованки”, “‘Хто швидше” та і.
Найширший репертуар народних ігор, запропонований респондентами для розвитку фізичних якостей і рухових навичок у дітей, — близько 40 ігор. 10—12 з них найбільш поширені, тобто використовуються переважною більшістю опитуваних.
   Формуванню почуття ритму в дітей, на думку основної маси опитуваних, сприяють ігри із словесним і пісенним супроводом. А найвідоміші серед них ігри “Подоляночка” та “А ми просо сіяли, сіяли”.
   Вивченню дітьми національних звичаїв і традицій, на думку респондентів, сприяють близько 25 народних ігор. Серед них найвідоміші “Подоляночка”, “А ми просо сіяли, сіяли”, “Царівна”, “Ой, ягіл, ягідочка”.
Репертуар народних ігор, в які діти грають на дозвіллі самстійно, звичайно практично не відрізняється від того, що використовує вихователь у організованих формах занять.
   Проблему впровадження українських народних ігор у практику фізичного виховання необхідно вирішувати на рівні психолого-педагогічної систематизації ігор, вивчення їх впливу на організм дітей, наукового обгрунтування методик їх використання в навчально-виховному процесі. Для ігрових вправ (несюжетних ігор) характерна конкретність рухових завдань відповідно до вікових особливостей і фізичне підготовленості дітей. Якщо в сюжетних іграх головну увагу гравці спрямовують на створення образів, досягнення певної мети і точне виконання правил, що часто спричинюється до ігноруванні чіткості при виконанні рухів, то під час ігрових вправ дошкільнята повинні бездоганно виконувати основні рухи (влучити м’ячем у ціль, пролізти в обруч та ін.). Тому ці вправи здебільшого використовують для вдосконалення певних рухів. Дозування їх у ігрових вправах, на відміну від сюжетних ігор, здійснюють ретельніше.
 

Використання українських народних ігор з елементами співу та музичним супроводом із дітьми молодшого шкільного віку
 

Пісня зі словами, а ще більше пісня з рухом, пісня з забавою, пісня — гра, – це вже щось зовсім реальне й конкретне, що його дитина може вже цілим своїм єством пережити.             
Естетичні переживання дитини, в тому ж і музичні, не є чисто естетичними, як у нас, у старших. Ці переживання в’яжуться тісно з поза музичним змістом, із загальними подразненнями мислів рухом, а передовсім забавою. І тому музика для малої дитини не є чимось окремим, чимось самим собою, тільки частинкою цілості; частинкою того таємного збірника й джерела всяких дитячих як фізичних, так і психічних енергій, що деколи немов виприскують в дитячій уяві забаві різнобарвною фонтанною. Пісня, спів і музика, часто нерозривна частина рухових забав та ігор розвиває в дитини найкращі душевні риси.             
Гра займає більшу частину часу життя дитини. Адже в грі дитина задовольняє свої потреби в активній діяльності, намагаючись діяти, як дорослі. Гра дитини має свої особливості:             
а) гра – творча діяльність, – діти в грі творять згідно своєї уяви;
б) гра – самостійна діяльність, якщо навчальну, трудову діяльність дітей організовують в основному дорослі, то гру в більшості випадків дитина починає сама. Вона самостійно визначає тему, сюжет і правила гри;
в) гра – засіб всестороннього розвитку дитини. Спілкуючись в процесі гри, діти збагачуються знаннями; граючись з іграшками, предметами, піском, снігом – діти засвоюють їх властивості і якості; в грі розвивається мова дитини, збагачується їхній словниковий запас; для розумового розвитку створені спеціальні дидактичні ігри; музичні ігри сприяють естетичному розвитку. Велика роль в моральному вихованні – в грі дитина розвивається; діти вступають в ігрові взаємовідносини, виконують певні ролі і таким чином вправляються в тій чи іншій формі поведінки. Гра сприяє розвитку таких якостей, як активності, ініціативності, рішучості, відповідальності перед ровесниками.В грі відображаються ті соціальні явища, які діти спостерігають в дійсності: професій, взаємин між людьми. Велика роль організації і проведення гри належить батькам, вихователям, музичним керівникам, вчителям фізичного виховання. Всі вони допомагає дітям вибрати гру, враховуючи їхні інтереси і можливості, допомагає визначити сценарій гри, демонструє зразки виконання ігрових дій, приймає участь у грі на головній чи другорядних ролях, спонукає дітей виконувати в іграх правила культури поведінки. Діти не граються мовчки. Навіть тоді, коли дитина сама, вона розмовляє з іграшкою, веде діалог з уявним учасником гри, говорить за себе, за маму, за хворого і за лікаря тощо. Слово є ніби акомпанементом до ігрової дії і повніше розкриває образ, ставлення до самої дитини.

   Спілкуючись, діти обмінюються думками, переживаннями, уточнюють задум і зміст гри.             
Взаємозв’язок образу, ігрової дії і слова й становить стрижень ігрової діяльності, є засобом відображення дійсності.             
   Старших дошкільнят треба навчити гратись в ігри самостійно. Для цього слід розвивати в них інтерес до цих ігор, надавати можливість організовувати їх під час прогулянки, на дозвіллі, на святах.             
Дитячі ігри – це невеликі твори, в основі яких лежить розкриття різних життєвих колізій, засобами рухових елементів.             
   Вони зародилися дуже давно і є плодами творчості самих дітей, хоча значна їх частина перейнята з репертуару дорослих, особливо з обрядового фольклору. Найдавнішими є хороводні драматичні ігри, що колись були частиною календарних обрядів. Вони, в основному розкривають тему хліборобської праці через поєднання в єдине ціле музики, хореографічних рухів, пантоміми, слова.             
   Природній інтерес дітей до всього живого сприяв популярності серед них ігор, основними персонажами яких є птахи та звірі.             
  Ці ігри, де дії, рух поєднуються з добре розвинутим діалогом, часто відтворюють гострі моменти боротьби сильнішого і слабшого. Серед народних ігрових моментів багато суто рухливих ігор, у яких драматизація поєднується із змагальними елементами – бігання навздогін, наввипередки, пошуком, проривання кола. Чимало таких ігор супроводжується своєрідними поетичними та музичними вставками, які мають найрізноманітніше призначенння, попереджають про початок гри або якийсь її етап, коментують події, що відбуваються              .
 

 Методика проведень народних ігор у навчальній практиці.
 

Більшість народних рухливих ігор доступні та корисні для дітей різного віку. Перш ніж підібрати гру, встановлюють конкретне педагогічне завдання, враховують вікові особливості дітей, фізичну підготовку, місце та час проведення, а також погодні умов Якщо, наприклад, ставиться завдання вдосконалювати навичку метання предмета в ціль, добирають гру, де цей рух є основні “Квач з м’ячем”.             
  Залежно від підготовки дітей правила гри можна спрос або трохи ускладнити. Наприклад, у грі “Вовк у рові” відстань між лініями “рову” можна трохи збільшити або, навпаки зменшити: замість одного “вовка” призначити двох, що ускладнить дії гравців і вимагатиме від них більшої уваги.
    Добираючи гру, враховують її місце в режимі дня дітей, прогулянках, за годину до денного сну та після нього, проводя ігри будь-якої рухливості, беручи до уваги сезон і температури повітря. У прохолодну погоду ігри добирають середньої та значної рухливості, зважаючи на одяг дошкільнят і викликану цим деяку обмеженість у рухах. Улітку, в спеку, ігри з бігом і стрибками краще пропонувати на початку ранкової прогулянки або після полудня, коли температура повітря знизиться. Перед денним і нічним сном (у цілодобових групах) проводити ігри значної рухливості не рекомендується, оскільки діти збуджуються і не можуть, врешті, швидко заснути.
Добір ігор залежить також від місця їх проведення. У невеликому вузькому залі або в груповій кімнаті можна провод ігри, рухи дітей в яких не потребують значного простору (” Хто літає?”, “Метелик” тощо). У великому залі та на майданчику можна проводити ігри будь-якої рухливості: з бігом врозтіч, з              киданням м’яча на дальність і в ціль. Під час прогулянок у теплу пору року для ігор широко використовують природні умови. Наприклад, у грі “Зайці та вовк” гравці ховаються за дерева, кущі, підлазять під низькі гілки. До початку гри треба добре підготуватися до неї: вивчити зміст, правила, вірші та пісні, що її супроводять.             
   Під час пояснення правил гри дітей розташовують так, щоб кожний добре бачив та чув вихователя. В іграх із шикуванням в коло вихователь стає з дітьми в коло. Якщо гра починається з руху врозтіч, дітей зручніше шикувати біля себе у півколо, щоб усім було добре бачити і чути вихователя. Не рекомендується перед поясненням правил гри розставляти дітей обличчям до сонця чи іншого джерела світла, бо тоді гірше видно і розсіюється увага. Пояснення має бути виразним, дохідливим, конкретним, розкривати найголовніше. Тривале, нечітке пояснення стомлює дітей, у них зникає інтерес до гри.             
   Для кращого засвоєння гри, особливо дітьми 3—4 років, рекомендується найскладніші моменти пояснювати жестом і показом деяких рухів. Перед цим бажано нагадати дітям, як треба бігати, стрибати, лазити, кидати м’яч тощо. Іноді основний рух треба виконувати кілька разів до початку гри.             
   Правила гри пояснюють докладно в тому разі, коли вона проводиться вперше. При повторенні тільки нагадують основний зміст. Коли гру ускладнюють, пояснюють додаткові правила та способи виконання. Після цього, поставивши кілька запитань щодо змісту й правил гри, перевіряють, чи всі діти зрозуміли її.             
   Важливий момент у проведенні гри — вибір одного або кількох ведучих, їхні ролі можуть бути різні: наздогнати того, хто тікає; упізнати голос того, хто підхопив, та ін. Якщо гру проводять з дошкільнятами різного віку, вона має бути посильною для всіх учасників. Головні ролі (ведучих) виконують старші за віком діти.             
   Є різні способи призначення ведучого. Так, проводячи нову гру, вихователь може призначити ведучим ту дитину, яка краще за інших справиться з цією роллю, а потім призначити інших дітей. Ведучого можуть обрати й самі діти, що має позитивне значення, оскільки дошкільнята колективно висловлюють бажання вибрати на цю роль найбільш авторитетного товариша.
 Інколи ведучий може сам обрати собі заміну. Можна також визначити ведучого за допомогою короткої лічилочки:             
 

“Котилася торба З великого горба,

А в тій торбі Хліб,паляниця,

Кому доведеться, 
Тому і жмуриться”. 
 

*      * *
 

“Тікав заєць через міст, 
Довгі вуха, куций хвіст. 
А ти далі не тікай! 
Рахувати починай: 
Раз, два, три — вийди ти”. 
 

Той, на кого припаде останнє слово лічилки, стає ведучим або, навпаки, виходить із кола. Усі згадані способи вибору ведучого застосовують залежно від характеру гри, місця її проведення та кількості дітей.
Пояснивши правила гри, обравши ведучого й відповідної розставивши дітей (у залі або на майданчику), переходять до її проведення. Якщо змагатимуться між собою дві або кілька команд, можна розіграти право початку гри у формі відгадування. Наприклад, в “якій руці камінець?”. Той, хто відгадає, дістане право на початок гри.             
   Кожну гру починають за умовним сигналом (оплеском у долоні, кивок головою, змах прапорцем, рукою). Сигнал подається після того, як всі діти займуть відповідні місця.             
   В іграх із розподілом дошкільнят на підгрупи бажано користуватися командою, яка складається з двох частин: “Увага!”, “Руш!”. Це сприяє виробленню в дітей швидкої реакції на відповідні сигнали.

Ігри сюжетного характеру (“Горобці-стрибунці”, “Мак” та ін.) не потребують чітких команд. Можна спокійно сказати: “Гру почали” або попередити дітей, що гра починається після слів “Один, два, три!” Після того, як діти почали гру, вихователь І уважно стежить за її ходом та поведінкою дітей, робить зауваження тим, хто припуститься помилки. Але робити це потрібно так, щоб не порушувати ходу гри. Гру зупиняють лише в тому разі, коли більшість учасників припускаються грубих помилок і потребують додаткового пояснення правил.             
   Особливої уваги вимагають малоактивні й ослаблені діти, які недостатньо орієнгуються в завданні, бояться стрибати через “рів”, підійти близько до “ведмедя”, їм необхідно вчасно допомогти (підтримати за руку під час переходу через “місток” та ін.), підбадьорити, вселити віру у власні сили, щоб вони були впевненішими.             
   При проведенні рухливих ігор набагато важче визначити фізичне навантаження, ніж під час виконання фізичних вправ, не пов’язаних з ігровими діями. Воно залежить від загального навантаження на занятті з фізичної культури, характеру діяльності дітей на прогулянці, від їхньої активності та інших факторів.             
   Ігрова діяльність своєю емоційністю захоплює дітей, і вони не відчувають втоми, а тому важливо своєчасно припинити гру або знизити інтенсивність рухів.
   Зовнішні ознаки втоми — часте дихання, почервоніння обличчя, пітливість та погіршення координації рухів. Якась дитина може відчувати навіть запоморочення. Ігри можуть негативно позначитися на загальному стані дитини, призвести до порушення сну та зниження аппетиту.             
   Для регулювання фізичного навантаження у грі застосовують різні методичні прийоми: зменшують або збільшують її тривалість, а також кількість повторень усієї гри або окремих її етапів; зменшують або збільшують площу залу, майданчика, Де провозиться гра, скорочують або збільшують дистанцію, яку пробігають гравці, ускладнюють правила гри (уведення двох або трьох ведучих) та змінюють кількість перешкод, які повинні долати діти, вводять короткочасні паузи для відпочинку або аналізу помилок.
   Тривалість гри залежить від мети, яку ставить вихователь; умов, в яких вона проводиться, (заняття, прогулянка); віку дітей та їх чисельності. Закінчити її треба своєчасно (оптимальне повторення гри 3—5 разів), коли дошкільнята одержать належне навантаження. Крім того, закінчення гри не повинно бути несподіваним для її учасників, щоб не викликати в дітей негативну реакцію. Коли гра не має певного закінчення, вихователь може припинити її після зміни ведучого. Якщо гра командна (у старших групах), учасників повідомляють, скільки разів вона повторюватиметься.
   Після закінчення гри (особливо великої рухливості) діти виконують ходьбу з поступовим уповільненням темпу, що сприяє зниженню фізичного навантаження і приводить пульс до норми. Потім підбивають підсумки. Повідомляючи результати гри, окремим дітям (командам) варто вказати на допущені помилки та негативний бік їхньої поведінки. Обов’язково відзначають дітей, які активно грали, точно дотримувались правил, виявляли творчу ініціативу. Слід пам’ятати, що вміле підбиття підсумків має велике виховне значення              .
   Значний інтерес викликає у дошкільнят проведення народних рухливих ігор з музичним супроводом. Однак підібрана музика повинна відповідати віку дітей, особливостям їхнього сприйняття, рівню музичної підготовленості, а також анатомо-фізіологічним можливостям рухового апарату. Наприклад, у дітей трьох років вони досить обмежені: короткий крок при ходьбі та бігу, повільний темп пересування.             
   Використання музики під час проведення народних рухливих ігор є одним із активних засобів спілкування дитини з музикою. При цьому одночасно вирішуються завдання фізичного та музичного виховання дошкільнят. Музика підносить настрій дитини, вимагає її рухатися енергійно, красиво, відповідно до характеру та форми музичного твору.             
   Для кожного руху в грі важливо знайти відповідний музичний супровід. Наприклад, стрибки на місці або з просуванням вперед потребують легкої бадьорої музики; плавні рухи руками — наспівної, спокійної. Музичні твори для ходьби, бігу, підскоків підбирають яскраві, з чітким фразуванням контрастного характеру.             
    Музика не повинна бути регулятором або фоном при виконанні рухів дітьми, вона покликана насамперед допомогти їм якісно виконати рухове завдання та емоційно усвідомити свої рухові дії.             
Не можна довільно змінювати темп музики, підстроювати його під рухи дітей, доповнювати акорди, робити купюри. Це порушує характер музики, негативно впливає на її правильне сприйняття. У рухливих іграх головна роль відводиться руховим завданням, і музика повинна сприяти їх виконанню. В іграх, складених з вправ, що виконуються в індивідуальному темпі (стрибки вгору, лазіння, метання предметів в ціль), а також в іграх типу естафет музика зайва.             
   У всіх вікових групах дошкільнят завдяки музиці підвищується рухова активність дітей. За даними наших досліджень, кількість локомоцій у ходьбі, бігу в середньому підвищується на 10—16%. Рухлива гра з музичним супроводом ефективно впливає на формування правильних постави, координації рухів та їх узгодженість. Музика надає рухам особливої виразності, чіткості, ритмічності. Радіючи музиці, відчуваючи красу своїх рухів, дитина емоційно збагачується, переживає особливе піднесення, стає життєрадісною.
   Щоб навчити дошкільнят виконувати ігрові дії правильно й виразно, слід постійно привертати увагу дітей до музики. Перш ніж розпочати гру, дітям необхідно дати прослухати музичній твір в цілому, щоб вони зрозуміли його зміст, звернути увагу дітей на характер твору та більш яскраві засоби музичної виразності, які              повинні відбитися в рухах. Наприклад: “Послухайте, діти, як ходить клишоногий ведмедик. Музика повільна, в низькому регістрі. Це іде, перевалюючись, ведмедик і реве низьким голосом”. Або: “Музика весела, швидка, у високому регістрі. Це горобчики весело стрибають, дзьобають зернята, швидко перелітають з місця на місце”; Такі пояснення активізують сприйняття музики дітьми, а єдність музики, слова та дій формує навичку рухатися відповідно до музики.
   Таким чином, якщо народні рухливі ігри широко застосовуються в різних організаційних формах фізичної культури дітей дошкільного віку і методично грамотно проводяться, вони швидко стають надбанням повсякденного їхнього побуту, що дуже важливо для вдосконалення системи фізичного виховання.             

Висновки
 

Виходячи з наведених історичних свідчень, можна зробити висновок, що стародавні слов’яни розвивали свої природні задатки, вдосконалювали тіло й душу за допомогою різноманітних засобів фізичного виховання: рухливих ігор, забав, танців, верхової їзди, плавання, боротьби, кулачних боїв, стрільби з лука, загартування, полювання та різноманітних змагань.

Результати дослідження дають підстави стверджувати, що у період Київської Русі (IX—XIV ст.) функціонувала доволі ефективна система фізичної підготовки молоді та дорослих, що включала в себе широке розмаїття своєрідних форм організації та реалізації процесу фізичного виховання.
  

Вершиною українського тіловиховання стала система фізичної культури запорозьких козаків. Ця система, що увібрала в себе весь багатовіковий народний досвід, стала однією з найдосконаліших систем підготовки воїнів тодішньої Європи.

 Запорізька Січ була першим осередком – фортецею, неприступною для ворожих армій. Загартованій в боях за волю народу, об’єднані січовою ідеєю лицарського братства, витязі запорожці стали духовним осереддям гранітним ядром української нації.

  Народні рухливі ігри належать до універсального засобу всебічного виховання молоді. В них яскраво відображено побут, праця, національні традиції народу, уявлення про сміливість, чесність, винахідливість людини. В цих іграх має місце шанобливе ставлення до національної культури, вони створюють емоційну основу для розвитку патріотичних почуттів: любові та поваги до рідної землі, відданості Батьківщині.
 Таким чином, народні рухливі ігри які широко застосовуються в різних організаційних формах фізичної культури дітей різного віку і методично грамотно проводяться, швидко стають надбанням повсякденного їхнього побуту, що дуже важливо для вдосконалення системи фізичного виховання. Аналіз шкільних програм, навчальних посібників та практики фізичного виховання у школах показує, що національні рухливі ігри використовуються епізодично, без достатнього наукового обґрунтування їх впливу на фізичний стан дітей.
  Характерною ознакою засобів фізичного виховання, які збереглися і побутують в наш час, є в першу чергу їх своєрідна трансформація, яка відбувається у напрямі послаблення їх давнього магічного значення і більш суттєвого розвитку загального та ігрового елементів.
 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 

1. Андрощук Н.В., Леськів А.Д.,Мехоношин С.О. Рухливі ігри та естафети у фізичному вихованні молодших школярів. — Тернопіль: Т ДІЇ У, 2000,168 с.
2. Боплан Г. Опис України. Меріме П. Українські козаки та їх останні гетьмани: Богдан Хмельницький.— Львів: Каменяр, 1990. — С.120.
3. Вільчковський Е.С, Старшинський В.І.Рухливі ігри в школі.- К.: Рад.пікола, 1971.120с.
4. Губко О. Пропагуючи козацькі ідеали // Освіта, – 2002. – 21 – 28 серпня.–ст.8.
5. Івашковський В. Історія фізичного та військового гарту дітей і молоді в Україні //Фізичне виховання в школі.- 2003. – №2. – ст. 48.
6. Кашенко А.Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. — К.: Веселка, 1992. — С. 28.
7. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історічному освітленні. – К.: Обереги, 1994. -236 с
8. Литвин Я.С. Сюжетні ігри та імітаційні вправи для дітей — К.: Здоров’я, 1988,- 189с.
9. Мартинюк І. В. Національна система виховання: шляхи реалізації // Рідна школа. — 1994. — № 3—4. — С. 13—17.
10. Попович Г.А. Національні види бойових мистецтв / Освіта – 2002. – 21-28 серпня – ст. 3
11. Традиції фізичного виховання в Україні: Зб. Наук. Статей / За заг. Ред. С.В Кириленко, В. А. Старкова, А. В. Цьося. – К.:ІЗМН, 1997.- 248 с.
12. Українська народна педагогіка в школі: Методичні вказівки для студентів / Уклад. Т. Я. Василенко, А. Г. Конениченко, М. І. Кравчук та ін. — К.: Київський державний педагогічний інститут, 1990. — 44 с.
13. Шевчук А.С. Вплив українських музично-хореографічних традицій на музично-руховий розвиток дошкільників: Автореф. дис. . канд. пед. наук. – К., 2002. – 20 с.
14. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Частина 1.- Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001.- 272 с.
15. Цьось А.В. Бойовитість духу, порив до життя: ( система фізичного і психофізичного виховання запорізьких козаків) // Рідна школа. – 1995 – №1 ст. 5 – 10.
16. Цьось А. В. Традиції фізичного виховання: Педагогіка і психологія. – 1996. -№3. – ст. 182 – 188.
17. Цьось А. В. Витоки фізичного виховання в Україні//Фізичне виховання в школі. – 1997. – №3. – ст. 52-54.

Додаток А
 

Тлумачний словник спеціальних термінів
 

Арбалет     –    механічна старовина зброя для метання стріл;
Аркан     –    мотузка довжиною до 4-м. Із зашморгом на кінці;
Аршин     –    одиниця довжини =0,71м.(1арш = 16 верш);
Бистр     –     швидкість , фізична якість;
Благомощіє     –    поєднання фізичних якостей людини, міцне здоров’я;
Богатир     –    людина воїн, наділена морально-фізичними доблестями, фізично досконала людина;
Боротьба    –    змагання в силі;
Броня    –     захисні обладунки воїна;
Боярин    –    вельможа, який належав до княжого двору і входив до військової дружини князя;
Великосильний    –    фізична якість людини з надзвичайною силою;
Верста    –    одиниця довжини. 1верста =1067м. (500 сажнів);
Вершок    –    одиниця довжини (4 см.)
Вістря    –    загострений кінець стріли;
“Вовки”    –    воїни звірі;
Вої    –    княже військо, озброєні люди;
Вправність    –    майстерність, фізична якість людини;
Гаївки    –    народно побутовий засіб фізичного виховання, масові розваги та ігри;
Герці    –    окремі сутички, ( поєдинки, змагального характеру);
Дубонити    –     з чиняти шум притопуванням ніг;
Доблесть    –    “кріпость”, мужність-сукупність фізичних і моральних якостей;
Доблий    –     визначення людини яка поєдніє в собі фізичні і моральні якості;
Довбанка    –    довбаний човен з дерева різної породи.
Доля    –    одиниця виміру маси =0,044гр.

Дружина    –    княже військо;
Дужання    –    боротьба;
Дужий    –    сильний;
Єріхонка    –    військове поголів’я;
Золотник    –    одиниця маси = 4,27гр.
Ігрища    –    древньоруські змагання, поєдинки;
Ініціація    –    обряд, якй виконується з переходом особи (юнака) в іншу, старшу, вікову категорію;
Кольчуга    –    захисний елемент обладунку воїна;
Кріпкий    –    характеристика людини наділеної фізичними якостями;
Кріпость    –    міцність, фізична досконалість, сила духу;
Лицарські турніри    –    змагання з військового мистецтва;
Лікоть    –    міра довжини, яка виміряє відстань від ліктьового суглобу до кінців пальців;
Ловчий    –    професійний мисливець;
Лодія        –    човен;
Лот        –    одиниця маси = 12,8г. (1 лот=3 злотники);
Лук        –    ручна зброя для метання стріл;
Меч        –    холодна рубляча зброя;
Миля        –    одиниця довжини = 7467м.
Обряд    –    засіб передачі колективного досвіду;
Ополчення    –    частина княжого війська яка складається із простого люду;
Плясуньї    –    дівчата танцюристки;
Поєдинок    –    вид змагань та розваг з метою визначення першості;
Постриг    –    обряд, який полягає у першому посаджені дитини на коня у 3-4 річному віці.
Пуд        –    одиниця маси = 16,381г.;
П’ядь        –    міра довжини, вимірювалась відстанню між великим і вказівним пальцями або мізинцим;
Рать        –    озброєне військо;
Сагайдак    –    спорядження для лука;
 

Сажень    –    одиниця виміру =2133м.;
Самостріл    –    матальна зброя;
Скокливий    –    стрибучий;
Скорота    –    фізична якість людини, характеризує швидкість;
Таран    –    знаряддя для руйнування стін та замкових брам;
Тонна    –    одиниця виміру маси = 1000кг.;
Тризна    –    завершальна частина поховального обряду, яка складалась з поминальної частини та військових ігор і змагань;
Фехтування    –    розповсюджений, обовязковий вид військового мистецтва знаті;

Флібустьєри    –     морські розбійники. В XVII— XVIII ст. в Англії та Франції їх використовували для політичної боротьби.
Фреска    –    картина написана фарбами по свіжій вологій штукатурці.
 

Додаток Б
 

Українські народні ігри для дітей молодшого шкільного віку
1. Баранець
 

Гру можна проводити на спортивному майданчику або в залі. Обирається “баранець”. Решта – його “хвостики”. Баранець тримає скакалку або лозинку. Учасники гри утворюють ланцюжок, у якому першим стоїть “баранець”.
За сигналом “хвостики” починають бігти за “баранцем”, а той намагається доторкнутися лозинкою (скакалкою) до останнього в ланцюжку гравця. Для цього “баранець” то прискорює, то сповільнює біг, повертається то праворуч, то ліворуч або й зовсім зупиняється.             
“Хвостики” намагаються не “відриватися” від свого ведучого й стараються уникнути його дотику. Той, до кого баранець доторкнувся або хто “відірвався” від ланцюжка, вибуває з гри. Перемагає той, хто найдовше протримався “хвостиком”. Потім він стає “баранцем”.
 

2. Бездомний заєць
 

Гравці, крім двох, стають парами у коло (обличчям один до одного), взявшись за руки. Один із гравців – “заєць”, другий – “вовк”. “Заєць”, який тікає від “вовка”, ховається в середину пари. Той, до кого “заєць” став спиною, стає “безпритульним зайцем”. Якщо “вовкові” вдається догнати “зайця”, вони міняються ролями.             
 

3. Бій півнів
 

На землі (підлозі) креслять коло діаметром 2 м. Гравців ділять на дві команди, і вони стають у дві шеренги біля кола одна проти одної. Капітани посилають по одному гравцю зі своїх команд у коло. Кожен із цих гравців стає на одну ногу (другу піднімає), руки кладе за спину. За сигналом “півні” починають виштовхувати плечем і тулубом один одного з кола, причому намагаються не оступитись. Кому це вдається, стає переможцем і виграє одне очко для своєї команди. Гра триває доти, поки всі не побувають у ролі півнів. Виграє команда, гравці якої більше разів були переможцями.
Якщо учасник, який перебуває в колі, стає на обидві ноги, його вважають переможеним. Якщо ж під час виштовхування обидва гравці вийдуть з кола, перемога нікому не присуджується, а на їхнє місце стає наступна пара. Під час поєдинку не дозволяється забирати руку з-за спини.
Цю гру можна проводити й без розподілу на команди. Гравці за бажанням виходять в середину кола на змагання. Переможець залишається, а проти нього виходить новий гравець, який бажає помірятися силою.
Потрібно стежити за правилами гри. Гравцям забороняється виштовхувати один одного руками.             
Гра сприяє розвитку сил, спритності, кмітливості, здатності до самооцінки, вміння оцінювати сили товаришів, а також вчить наполегливості у досягненні мети.

                                          4. Білки, жолуді, горіхи
 

Дітей розподіляють на трійки. Вони беруться за руки і утворюють кола на всій території майданчика. Кожен гравець у колі дістає назву: “Білка”, “Жолудь”, “Горіх”. Одного з дітей вибирають ведучим.             
На виклик вчителя “Горіхи!”, “Білки!”, або “Жолуді!” діти швидко міняються місцями в різних колах, а ведучий намагається зайняти місце в одній із трійок, дістаючи назву гравцям, який вибув. Учень, що залишився без місця, стає ведучим. Перемагають діти, які жодного разу не були в ролі ведучого.

5.Бузьки
 

Усі учасники гри малюють собі кола діаметром 1 м (можна використати гімнастичні обручі) і стають у них на одній нозі. Учитель говорить: “Бузьки полетіли!”. Всі учасники гри бігають по майданчику, махають “крилами”.
Учитель забирає одне “гніздо” і говорить: “Бузьки прилетіли!”. Всі учасники займають будь-які “гнізда” і стоять на одні нозі. Хто не має “гнізда” і не може стояти на одній нозі – вибуває з гри.             
 

6.Виклик номерів
 

Усі гравці діляться на дві команди і стають в одну шеренгу. У кожній команді вчитель рахує по порядку всіх гравців. Потім називає номер. Гравці, у який цей номер, виконують рухові дії (наприклад, біжать, перестрибують .). Команда, гравець, якої першим виконає рухову дію, отримує очко.
 

                                                   7. Вище землі
 

Гравці довільно займають місця на майданчику чи у спортивному залі. Вибирають ведучого.             
За сигналом ведучий намагається догнати когось із гравців і доторкнутись до нього рукою. Цей гравець, до якого доторкнулись, зупиняється і голосно говорить: “Я ведучий!”             
Щоб не впіймав ведучий, можна стати “вище землі” (тут у пригоді стануть гімнастичні лави, драбини, кінь, козел, перекладина, бруси і т.д.). Стояти “вище землі” можна 5 секунд, потім знову треба перебігати.
 

Коли гравець стає “вище землі”, ведучий відходить від нього на 2 м і говорить: “Раз, два, три з цього місця зійди!”, і гравець має перебігти з цього місця на інше.             
 

8. Вітер і флюгер
 

Вчитель спершу з’ясовує, чи знають учні, де північ, південь, захід і схід, а потім пропонує їм таку гру.             
Вчитель — “вітер”, учні — “флюгери”. Коли вчитель говорить: “Вітер дме з півдня”, “флюгери” повертаються на південь і витягують руки вперед (долоні разом). Коли вчитель каже: “Вітер дме зі сходу” — “флюгери” повертаються на схід. Якщо вчитель говорить: “Буря”, “флюгери” обертаються на місці, “штиль” – усі завмирають. Гру проводять у швидкому темпі. Переможцем вважають того, хто зробить найменше помилок.
 

9. Влучи м’ячем
 

Діти шикуються в коло на майданчику, у центрі стоїть учень із маленьким м’ячем у руках. Він підкидає м’яч угору і називає ім’я будь-кого з дітей. Усі швидко розбігаються, а учень, ім’я якого назвали, намагається спіймати м’яч. Як тільки учень спіймав або взяв м’яча, він голосно вигукує : “Стій!”. Усі зупиняються, а ведучий кидає м’яча у будь-кого, намагаючись влучити в ноги. Той, у якого влучили, стає ведучим. Якщо йому не вдається влучити у когось з гравців, то він швидко піднімає м’яча, бере його в руки і знову вигукує “Стій!” дітям, які в цей час тікають від нього.
Якщо ведучому не вдасться за три кидки в кого-небудь влучити, гра повторюється спочатку.             
 

10. Влучи у мішень
 

Учні утворюють дві команди і стають на протилежних сторонах майданчика. Кожний гравець тримає в руках малий м’яч, всередині майданчика лежить великий м’яч.             
Вчитель дає сигнал, після чого всі водночас кидають свої м’ячі у великий м’яч,намагаючись зсунути його на бік суперника. Коли м’яч буде зрушено, гравці збирають свої м’ячі й стають на місця; гра продовжується.Виграє команда, яка більше разів зрушить м’яч суперника.