Методична розробка "Історія української культури – вагомий фактор виховання в учнівської молоді національної свідомості"

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

Історія української культури – вагомий фактор виховання в учнівської молоді національної свідомості

Викладач

Волошина Ольга Іванівна

Людина – не острів, а частина материка.

Джон Донн

Кожна людина є невід’ємною частиною якогось суспільства, народу, який впродовж свого історичного шляху формує свою унікальну систему цінностей. Суспільством, у якому живе людина, визначаються її особистісні якості. Належністю до суспільства, взаємовідносинами з іншими людьми опосередковується її ставлення до світу, до навколишнього середовища, минулого та майбутнього. На основі розуміння суспільства, своєї належності до нього і свого місця в ньому вона самовизначається як соціальна істота і займає певну соціальну позицію, сформованість якої є свідченням її соціальної, громадянської та моральної зрілості.

Роль об’єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові відіграє національна ідея, духовна основа життєдіяльності нації, яка задає їй світоглядні орієнтири. На побутовому рівні – відчуття й розуміння спільності історичної долі, усвідомлене сприйняття нерозривності генетичного зв'язку нації, особи. Народні звичаї і традиції є основою, на якій зростає національна свідомість, гідність і самоповага, розуміння і повага до інших поглядів. Вони відображають рівень матеріального, культурного та духовного розвитку. Засвоюючи віковічні народні звичаї та обряди молодь осягає їх філософський, психологічний на естетичний зміст, поступово виявляє їх у своїй діяльності, стаючи невід’ємною часткою рідного народу, своєї нації. Уявлення про історичне минуле народу, історико-культурна спадщина є одним з найважливіших компонентів національної самосвідомості. Відродженню нації сприятиме саме виховання в молоді національної гідності і гордості за свою землю, свій народ, усвідомлення себе представниками своєї нації, носіями незалежності та державності, засвоєння культури й осягнення історії українського народу.

Актуальність теми

Актуальність даної теми полягає у відкритті нових перспектив у відборі викладачами історії різних форм роботи для виховання національно свідомого громадянина, який не забуває про своє коріння, цінує традиції, любить рідну землю і в майбутньому може створити потужний фундамент для розвитку здорової української нації. Виховання у молодого покоління почуття патріотизму, відданості справі зміцнення державності, активної громадянської позиції нині визнано проблемами загальнодержавного масштабу.  Інтеграційні процеси, що відбуваються в Україні, європоцентричність, пробудження громадянської та громадської ініціативи, виникнення різних громадських рухів, поширення волонтерської діяльності, яка накладається на технологічну та комунікативну глобалізацію, міграційні зміни всередині суспільства, ідентифікаційні та реідентифікаційні процеси в особистісному розвитку українців, відбуваються на тлі сплеску інтересу і вияву патріотичних почуттів і нових ставлень до історії, культури, релігії, традицій і звичаїв українського народу.

Основною складовою національного виховання і найактуальнішими сьогодні є патріотичне  та громадянське виховання, головною метою якого є становлення самодостатнього громадянина, гуманіста і демократа, готового до виконання громадських і конституційних обов’язків, до успадкування духовних і культурних надбань українського народу, досягнення високої культури взаємин. Воно сприяє єднанню українського народу, зміцнення соціально-економічних, духовних, культурних основ українського суспільства та держави. Закладає підвалини для формування свідомості нинішніх та прийдешніх поколінь, які розглядають державу як запоруку власного особистісного розвитку, що спирається на ідеї гуманізму, соціального добробуту, демократії, свободи, толерантності, виваженості, відповідальності, здорового способу життя, готовності до змін.

Визначення культури

Суттєвим чинником осягнення духовної скарбниці українського народу є історія української культури. Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства – явище багатогранне. До вивчення явищ культури звертається цілий ряд галузей людського знання: філософія, археологія, етнографія, соціологія, етика, естетика, історія. В різних галузях людського знання розкриваються різні аспекти культури. В науковій ті філософській літературі існує кількасот визначень цього поняття.

Взагалі слово “культура” походить від латинських слів colo, colere (вирощувати, доглядати, обробляти). У Давній Греції з розумінням культури тісно пов'язувалося поняття "пайдея" (pais - дитина), яке позначало виховання, навчання, освіту, освіченість, просвітництво, те, що безпосередньо пов'язане з культурою. Греки створили систему освіти, яка була спрямована на формування особистості, її ціннісних орієнтацій.  За часів Давнього Риму слово культура означало оброблення землі для забезпечення її родючості.  Марк Тулій Цицерон позначив ним вихованість людини, розвиненість її душі, освіченість. Поняття "культура" мало антропологічний зміст, пов'язувалося з "обробленням людської душі".

Слово культура постає як наукове поняття в добу Нового часу. Німецький юрист і політичний мислитель С. Пуфендорф першим використав поняття "культура" для характеристики свідомо цілеспрямованої сукупної діяльності людей, "поліпшення природи", що спричиняє зміну життя. Під "культурою" він розумів також певний рівень упорядкованості й розвитку: культура - це те, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна.

Велике значення в осмисленні культури мало вчення І. Канта про те, що свідомість не тільки пасивно відображає зовнішню дійсність, а й творить її. Загальна творча здібність духу є здобутком людства, але кожному конкретному індивіду вона дається лише як здатність реалізувати себе. Це передбачає особливий механізм перетворення загального на індивідуальне, тобто можливість внести "людське" в кожну людину. Таким механізмом і є культура, яку І.Кант визначав як позитивну частину виховання.

Й. Ф. Шиллер ототожнював культуру і мистецтво. Лише мистецтво, на його думку, допоможе подолати суперечності цивілізації, тобто вирішити головне завдання культури - відновити цілісність людини, цілісність духовного й фізичного буття людини.

Німецький філософ Й. Г. Гердер заклав основи дослідження культури як цілісного явища, складовими якого є мова, мистецтво, релігія, наука, традиції та звичаї. Культура людства, на його думку, єдина і має єдину мету - досягнення істинної гуманності, людяності.

Культура інтегрує людей у суспільну цілісність, створює специфічний, невідомий природі механізм - духовну мотивацію поведінки людей. Людина народжується людиною, але не особистістю. Нею вона стає завдяки залученню, "входженню" в культуру. Вищі духовні цінності - добро, краса, істина, справедливість, свобода тощо - не мають конкретного практичного значення. Проте саме орієнтація на ці цінності називається духовністю, а людина, яка здатна поставити цінності добра, свободи, справедливості тощо над матеріально-практичними потребами, стає духовною особистістю. Культура - це історичний процес і результат людської діяльності, спрямованої на творення, збереження, розподіл, обмін і вживання цінностей, здатних забезпечити подальший процес удосконалення людини й людства.

Історія української культури вивчає особливості змісту культури українського народу в цілому й окремих її етапів, характер зв'язків зі світовим культурним процесом, особливості відбиття духовних орієнтирів українського народу в пам'ятках культури.

Функції культури

Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих:

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ та саму себе. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства.

2. Світоглядна функція проявляється у тому, що за допомогою культури у людини формуються (чи трансформуються протягом життя) погляди, ідеали та переконання.

3. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, обрядах.

4. Нормативно-регулювальна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами.

5. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – у світову цивілізацію.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з другого – на здобуття національного суверенітету й збереження культурної самобутності.

Форми культури

Національна культура – це продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур її соціальних груп, верств, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Визначає загальний рівень розвитку конкретного суспільства і виступає як специфічна система норм, цінностей, що відрізняють одне суспільство від іншого. Саме національна культура сприяє інтеграції суспільства, надаючи його самобутності, виступає тим ядром, навколо якого ґрунтується нація й охоплює цілу низку чинників (географічних, психологічних, господарських тощо), які забезпечують збереження та відтворення нації, сприяють її інтеграції у світову культуру. Водночас національна культура вирізняється своєрідністю, неповторністю мистецтва, звичаїв, традицій, господарювання, мислення, духовної й моральної сфери життя і діяльності. Багатство національної культури формується її науковими школами, досягненнями, освітою, філософією, літературою, мистецтвом, розвитком мови та термінології.

Етнічна культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених певним етносом упродовж його історії на його власній території засобами етнічного самовираження (рідна мова, рідна релігія). Поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію етносу. Етнічна своєрідність культури найчастіше виявляється в мистецтві, традиціях, звичаях, менталітеті, міфології. Саме етнічна культура є основою розвитку національної культури.

Регіональні культури – це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі й протягом тривалого історичного часу зберігають свою специфіку. Поняття „регіональна культура” може розглядатися на двох рівнях, а саме: в масштабах планети (наприклад, культура Латинської Америки, культура західноєвропейського регіону) і на рівні окремих територіальних одиниць держави (культура Західної та Східної України). Упродовж багатьох століть іде процес взаємовпливу, взаємозбагачення культур різних територій, але не злиття культур регіонів. Культура будь-якого регіону унікальна. Своєрідність регіональних культурних традицій складається з географічних, економічних і соціальних особливостей території. У регіональній культурі відбивається соціально-історичний досвід людей, що живуть на цій території, представників різних соціальних груп, національностей, віросповідань.

Класифікувати форми культури також можна за рівнем майстерності й носіями і творцями відповідної культури. Виділяють елітарну, народну та масову культури. Елітарна – це висока культура, створена кращими творцями духовних цінностей. Масова культура – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції.

Народна культура, створюється непрофесіоналами, але при цьому не виключає високого рівня майстерності. Найважливіша риса народної культури – її традиційність. Традиційна народна культура визначає і нормує всі аспекти життєдіяльності суспільства: спосіб життя, форми господарської діяльності, звичаї, обряди, регулювання соціальних взаємин членів спільноти, тип родини, виховання дітей, характер житла, тип одягу, харчування, ставлення до природи, світу, легенди, повір’я, вірування, знання, мову, фольклор як знаково-символічне вираження традиції тощо. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід’ємне від праці й побуту людей.

Складні взаємовпливи і взаємозалежності культура — суспільство — особистість розглядаються у взаємозв'язку, що і обумовлює поняття їх "тріади".

Виховання національної свідомості на уроках історії та в позаурочній діяльності

Процес виховання органічно поєднаний з процесом навчання. На уроках історії закладаються підвалини історичних уявлень майбутніх громадян про давнє минуле власне українського народу, його мови, культури, ментальних рис характеру, державно-політичного життя, як невід’ємної складової формування європейської цивілізації. Тут  учні мають отримати базові наукові знання, що слугуватимуть фундаментом формування їх історичної, національної свідомості. Виховання національно свідомого громадянина неможливе без вивчення історії своєї держави. Чим більше ми вивчаємо достовірні історичні факти становлення нашої Батьківщини, історію української культури, тим більше проявляється глибина національної свідомості та патріотичних почуттів  людини окремо, і суспільства в цілому.

Практично всі теми з історії України за програмою 10-11 класу можна використати для виховання національної свідомості підлітків саме через вивчення розвитку культури - український національно-культурний рух, освіта, розвиток науки, техніка, українська преса та видавництва, розвиток літератури, образотворчого мистецтва, музики, архітектури, театру, кінематографу, спорту, релігійне життя, традиції та побут української сім’ї, культура рідного краю тощо.

Вивчення кращих здобутків національної культурної і духовної спадщини відбувається також в позаурочній діяльності - проведення перших уроків на початку навчального року, предметних тижнів, виховних годин, заходів, присвячених визначним особистостям, подіям, історичним датам, екскурсії, відвідування музеїв, висвітлення здобутків української культури в соціальних мережах (G Suite, Facebook) з нагоди пам’ятних дат, ювілеїв видатних діячів, історичних постатей, свят.  Справа патріотичного виховання завжди потребує пошуку в минулому народу постатей, які б слугували взірцем для прийдешніх поколінь, а в українській історії таких постатей не бракує. Цікавими та ефективними є також невеликі за обсягом акції - молодіжні вечори української пісні, конкурси, вікторини, групові та індивідуальні міні-проекти. Такі заходи мають дуже великий виховний вплив на молодь. На перший погляд це можливо й не помітно, тому що вони не нав’язують,  не подають вже підготовлену кимось інформацію, а спонукають до творчих пошуків, вивчення, дослідження історії української культури, родинних і народних традицій. Учні водночас мають можливість реалізувати себе і особисто долучитися до народної культури, пропустивши її через своє серце.  Так в нашому навчальному закладі є проекти «Традиції українського народу: народний календар» (Зимові свята, масляна, весняні свята), «Народні символи»,  «Державні свята», «Видатні українці», «Ми нащадки козацького роду», «Сторінками сімейної пам’яті», «Квітка пам’яті», «Україна нашої мрії».

Батьківщина без нас обійтися може, ми ж без неї – ніщо. Цю велику істину, на яку звертав увагу В.О.Сухомлинський, повинна розуміти і відчувати кожна дитина.  Саме уроки історії   спрямовані на   виховання громадянської свідомості, гідності та честі в гармонійному поєднанні національних і загальнолюдських цінностей, утвердження ідеалів гуманізму, демократії, добра й справедливості. Виховання молоді відповідає потребам етнокультурного відродження та розвитку як українського народу, так і представників інших етносів, що проживають в Україні. Передбачає надання їм можливостей для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування почуття національної гідності. Сучасне виховання має також забезпечити прилучення молоді до світової культури і загальнолюдських цінностей. Воно спирається на кращі надбання національної та світової культури. Культура – це величезний безмірний і невпинний потік живої творчості людства. Але не слід також забувати, що будь який потік  завжди живиться з менших річок, потоків і струмків. Людство складається з окремих індивідів, об’єднаних у спільності, етноси, держави. Цінність культури – це єдність у багатоманітному. Тільки завдяки усім її складникам ціле може постати як таке. Історія повинна викликати інтерес до національної культури, мови, звичаїв нашого народу, прищеплювати молодому поколінню любові до рідного краю, з виховання відчуття власної гідності та відповідальності за свою Батьківщину.

Завершити хочеться словами В.О. Сухомлинського:

«Любов до своєї Батьківщини – одна з найважливіших рис всебічно розвиненої особистості. Тому ми повинні забезпечити, щоб діти прагнули знати більше про свій рідний край, відчувати гордість за нього, підтримувати взаємозв’язок з поколіннями та народом і прагнути до розвитку своєї Батьківщини. А, особливо, якщо наші молоді громадяни будуть прагнути до вдосконалення свого майбутнього, тоді і наша держава почне процвітати»

Список використаної літератури:

1. Гусак Людмила. Формування національної гідності учнів на уроках історії України. //Професійно-технічна освіта, №4, 2015 р.
2. Історія української культури. Підручник / В. О. Лозового. – Право, 2013, 368с.
3. Культура і побут населення України: Навч. Посібник /В.І.Наулко та ін. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
4. Особа і суспільство: Підручник для 10 кл./Р.А.Арцишевський та ін. – Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 1997. – 352 с.
5. Роззавко Аліна. Формування духовно-морального світогляду сучасної молоді. //Професійно-технічна освіта, №4, 2015 р.
6. Робоча книга вихователя. Укладачі О.І. Тимчин, В.І. Уруський. –Тернопіль: Астон, 2001. – 300 с.