Методична розробка "Легенди та перекази Костопільщини"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Легенди і перекази Костопільщини

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………………….3

Розділ I. Легенда і переказ у системі усної народної творчості:

1.1.Проблема розмежування жанрів;……………………………………6

1.2. Класифікації епічних фольклорних текстів, запропоновані дослідниками ХІХ – ХХ століть…………………………………………………………………7

Розділ II. Специфіка легенд і переказів Костопільського краю:……………..11

2.1. Сюжетно-тематичний аспект;………………………………………..11

2.2.Поетика епічних фольклорних текстів………………………………16

Висновки ………………………………………………………………………..

Список використаних джерел………………………………………………..

Додатки………………………………………………………………………….

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

В Україні з різних причин спостерігаються тенденції до згасання усної традиційної творчості, забуття й відмирання автентичних явищ народної обрядовості, звичаєвості, пісенності, оповідальності. Нині експансія чужого в Україні загрожує знищенню власне українського національного духовно-культурного продукту, що вироблявся впродовж багатьох століть. Довготривала криза в системі української політичної еліти лише сприяла тому, що й досі не вироблено чітких пріоритетів щодо підтримки національного феномену традиційної культури; немає значних державних капіталовкладень збирання (фіксацію), дослідження, збереження й популяризацію усної народної творчості. Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор – та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. Фольклор твориться безперервно, повсюди й скрізь, «щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають», – стверджував Олександр Потебня

 [1, 59].

Становлення української фольклористики відбувалося в період романтизму, в першій половині – в середині ХІХ ст. (Ізмаїл Срезневський, Климент Квітка, Михайло Максимович, Йосип  Бодянський,  Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та ін.). У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. теоретичний потенціал українських учених засвідчив власний іманентний шлях розвитку вітчизняної фольклористики, її академічну фундаментальну сутність, а відтак і європейськість. Визначний внесок в українську фольклористику зробили Олександр Потебня, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Павлик, Борис Грінченко, Дмитро Яворницький, Володимир Гнатюк, Михайло та Катерина Грушевські, Олександр Андрієвський, Філарет Колесса.

Етапи криз і піднесень пройшла українська фольклористика радянського періоду. Чи не найбільшим її здобутком була публікація першоджерельних матеріалів: від двох томів «Українських народних дум» Катерини Грушевської до видань академічної серії «Українська народна творчість» (двадцять п’ять томів), серій «Українські народні пісні в записах письменників» (двадцять збірок), «Народна творчість» (п’ятнадцять книг), а також серій «Золоті ключі», «Бібліотека "Карпати"», «Народна мудрість» тощо.

Нині інтерес до усної народної творчості зростає все більше. Актуальність досліджуваного нами питання зумовлюється тим, що вивчення фольклору має неабияке освітнє, виховне й естетичне значення, адже це дозволяє краще зрозуміти світогляд народу, що формувався віки і пережив стільки лихоліть. Крім того, серйозне ставлення до народних творів викликане і тим, що вони стали своєрідною енциклопедією життя українців, у якій відображено побут, звичаї, вірування та уявлення наших предків. Збирати і поширювати зразки усної народної творчості – справа важлива, особливо в умовах розбудови молодої демократичної держави. На сьогодні проблема походження легенд і переказів Костопільщини недостатньо проаналізована, матеріали знаходяться у фондах публічно-шкільних бібліотек, вони не систематизовані і не прокоментовані.

Об’єкт дослідження становлять легенди і перекази Костопільщини.

Предмет дослідження – жанрова специфіка і поетика епічних фольклорних текстів Костопільщини.

Мета дослідження: проаналізувати жанрові та поетикальні особливості  легенд та переказів, що донині побутують на Костопільщині. 

Для досягнення мети дослідження було визначено такі завдання:

• зібрати й описати польові матеріали – легенди та перекази, які донині поширюються на території Костопільщини;
• схарактеризувати жанрове і тематичне розмаїття епічних фольклорних текстів, представлених у роботі;
• з’ясувати роль легенд і переказів в усній народній творчості;
• проаналізувати поетикальні особливості фольклорних текстів на прикладі кількох легенд і переказів, записаних на Костопільщині;
• підготувати збірочку легенд і переказів, які нам вдалося записати.

Методи дослідження: проблемно-пошуковий (на основі матеріалів періодичної преси, архівних матеріалів, друкованих видань, Інтернет-ресурсу), описовий, формального аналізу, узагальнення та систематизації матеріалу.

 В науковій роботі відображена спроба дослідження та систематизації фольклорно-етнографічних записів, зроблених на території Костопільщини;  з’ясовуються особливості переказів та легенд, які побутують на цій території. Зібраний і проаналізований матеріал дозволяє популяризувати фольклорну спадщину конкретного краю, знати і шанувати духовну спадщину своїх предків, осмислювати її у нерозривному зв’язку з власною історією.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I

Легенда і переказ у системі усної народної творчості

1.1.Проблема розмежування жанрів

Епічні форми словесного мистецтва склалися задовго до виникнення писемності. В Україні, мабуть, не знайти такого міста чи села, де б у людській пам’яті не зберігалися оригінальні фантастичні або реалістичні художні історії про конкретних героїчних осіб, які там діяли. Із покоління в покоління передаються розповіді про певні місцини, ріки, озера, ліси, гори, долини та історичні згадки про визначні події, що тут відбувалися. Усі ці оповіді є правдивими, але містять елементи фантастики, тому їх можна назвати легендами та переказами.

Легенда — найдавніший жанр української неказкової прози, походження якого більшість вчених схильні пов'язувати з джерелами писемної літератури. Саме слово «легенда» походить від латинського legenda — те, що належить прочитати — виникло на означення жанру середньовічного письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у християнській традиції як оповідання про життя святого, мученика.

 Перекази — усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов´язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва — переказ).  

Обидва ці жанри дуже споріднені. На думку дослідників, критерієм  визначення жанрової приналежності прозових творів є ступінь вірогідності їх зображень, або, іншими словами, питома вага історичного, реального, можливого, чи навпаки, вигаданого, фантастичного й неймовірного.

Перекази відштовхуються від конкретного життєвого факту, подій; у них фантастичний, надприродний елемент відсутній, минуле переповідається правдиво; роль вигадки, домислу незначна; завжди про такий випадок є підстава сказати: «це справді так було» або «могло бути». Першооснова багатьох переказів – свідчення і спогади очевидців або учасників подій. Ці розповіді усно переходили з покоління в покоління, набирали емоційного забарвлення, шліфувалися. Перекази відображають життєві факти, явища й події, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого.

Легенда ж, маючи багато спільного з переказами, близька до казки своїм незвичайним, неймовірним, фантастичним змістом, що виступає в органічній єдності з реальністю. Дійсність у легендах трактується часто на основі вірувань та уявлень. З допомогою вигадки незрозумілі реальні природні явища чи події трансформуються у зрозумілі. Саме завдяки опису «фантастичного», «чудесного» легенда відрізняється від переказу.  У народній традиції легенди й перекази не мають чіткого розмежування, перекази часто насичені легендарними мотивами, а дивовижне та неможливе у легенді виступає в органічній єдності з повсякденним і звичайним.

Легенди і перекази виникали і розвивалися разом із мовою, вдосконаленням людської свідомості. Завдяки їм значною мірою відбувався процес пізнання, процес передачі від покоління до покоління знань, умінь, уявлень про світ. Писемні пам’ятки, давні літописи частково фіксували усні твори цих жанрів, основну ж їх частину зберегла історична пам'ять народу. Ми ж, з’ясувавши основні розбіжності між жанрами легенд та переказів, виявили, що більша частина записаних нами текстів належить таки до переказів.

1.2.Класифікація епічних фольклорних текстів, запропоновані дослідниками ХІХ – ХХ століть

До проблеми класифікації легенд і переказів зверталися  Ф. Колесса, В. Пропп, М. Грушевський, О. Дей та інші. Одна з перших спроб класифікації легенд і переказів була здійснена М. Драгомановим у виданні «Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова» […; 59]. Він пропонує систематизувати фольклорні прозові жанри за такими ознаками:

1) природа;

 2) міфологія, мерці;

3) люди, наділені чудесною силою;

4) скарби;

 5) родинне і суспільне життя;

 6) особи й події історичні;

7) місцевість;

8) бувальщини.  

Як бачимо, в основі поділу лежить тематичний принцип.

На основі етнографічних матеріалів, зібраних М. Драгомановим, а також П. Кулішем, П. Чубинським, Б. Грінченком та ін., спираючись на теоретичну працю М. Костомарова «Слов'янська міфологія» та ін., Г. Булашев створив свою класифікацію легенд. Він працював у руслі міфологічної школи, використовуючи елементи історико-порівняльного методу. Г. Булашев виділив понад двадцять тематичних груп, серед яких: українські легенди про створення світу, про створення Адама і Єви, про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю, про походження та характеристичні особливості деяких народностей, про житло, господарські будівлі, знаряддя й деякі винаходи, народні оповіді та перекази про легендарних людей і народи, оповіді про надприродних істот та ін. […; 59].

Іншу основу мають класифікації, створені дослідниками, що до легенд зараховували народні оповіді лише релігійно-християнського змісту. Відома класифікація Ф. Колесси, який поділив легенди на групи, зважаючи на теми апокрифів, з яких вони виникли: 1) легенди старозавітні (про початок світу, Бога й сатану, Адама і Єву, Давида, Соломона та ін.); 2) новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла, їх мандрівки й чуда); 3) про святих (Миколу, Варвару та ін.); 4) про позагробове життя й кінець світу; 5) легенди-притчі на тему роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру і т. ін.[

Подібною є класифікація російського фольклориста В. Проппа, який, однак, крім тематичного принципу враховує також джерело походження, а відтак — формальні ознаки легенд. Таким чином він виділяє: 1) книжні легенди (в основі яких сюжети Біблії та апокрифічної літератури); 2) легенди казкового походження, які виникли шляхом переробки і переосмислення казок; 3) космогонічні чи легенди про творення світу, які відірвані і від Біблійної, і від міфологічної традиції і є самостійним фольклорним утворенням, продуктом народної фантазії; 4) легенди про мандрівне божество (мандрівки і діяння Христа); 5) легенди про святих, де діє не Христос, а Його апостоли і святі.

Як бачимо, у цій класифікації не враховано народні оповіді, які походять із міфології і містять риси дохристиянського язичницького світогляду.

Найближчою до сучасної є класифікація, здійснена М. Грушевським в «Історії української літератури». Тут виділено такі тематичні групи легенд: 1) космогонія; 2) перші люди; 3) старозавітні легенди; 4) Христологія; 5) апостоли і святці; 6) легенди, прив'язані до України; 7) святкування (геортологія); 8) про кінець світу (есхатологія); 9) моралістичні теми.[

Очевидно, цей поділ і поклав в основу своєї класифікації О. Дей, який залежно від змісту і походження визначає легенди: 1) міфологічні; 2) антропоморфічні; 3) апокрифічні; 4) топонімічні; 5) історико-героїчні; 6) соціально-побутові та ін. У найповнішому на сьогодні виданні «Легенди та перекази» […; 59] виділені в окремі тематичні групи також 7) космологічні; 8) гідронімічні; 9) зоологічні; 10) етіологічні та інші легенди та перекази. Історико-героїчні легенди, що найширше представлені у цьому виданні, у свою чергу поділяються на кілька груп відносно історичного періоду, представленого в них (староруські часи і Київська Русь; боротьба з хансько-татарськими та османсько-турецькими завойовниками; визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. та ін.). Групуючи легенди тематично, О. Дей принагідно зазначав, що «нерідко одна і та ж легенда містить у собі подвійну чи потрійну інформацію». Так, наприклад, антропоморфічні сюжети завжди бувають чи міфологічними чи апокрифічними, чи топонімічними, залежно від характеру викладу можуть належати до будь-якого з основних видів та ін. Усі названі групи можна поділити на більш детальні рубрики щодо мотивів чи тем, однак це не впливає суттєво на означення жанрових різновидів.

Відповідно до тематики та сюжетотвірного компонента виділяються такі головні цикли переказів:

 топонімічні (про походження географічних назв);

 етимологічні (походження назв предметів та явищ);

ономатологічні (походження імен);

етнонімічні (походження назв національних груп) та інш. [13, 516].

Хронологічна класифікація переказів:

1)  перекази староруських часів і Київської Русі (княжого періоду);

2)  перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів;

3)  перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648-1654 рр.;

4)  перекази періоду руїни та національно-визвольних змагань 18 ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);

5)  перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА, УПА; події Першої та Другої світових воєн) [13, 516—517].

Як бачимо, давній за своїм походженням жанр  переказу, беручи початок з княжої доби, продовжує широко побутувати до наших днів. Кожна історична епоха дає нові зразки жанру. Усі події, пов'язані з долею народу чи його окремих представників, фіксуються в народній пам'яті, проходять певну обробку і зберігаються в усному побутуванні для наступних поколінь. Перекази продовжують творитися і сьогодні. До цього жанру долучаються розповіді про недавні історичні події, як наприклад, війну в Афганістані, життя репресованих у тюрмах і таборах, події дисидентського руху 60— 70 pp. Національними героями стали провідні діячі 20 ст., оповіді про них нерідко набувають легендарного характеру.

Отже, переказ як жанр  прози української словесності упродовж століть зберіг основні жанрово-композиційні ознаки і продовжує побутувати. В той час, як інші жанри занепадають чи втрачають свою актуальність та популярність, він є продуктивним до сьогодні. Мало вивчені групи переказів мають історико-пізнавальне значення і ще чекають свого дослідження.

 

 

 

 

 

 

Розділ II

Специфіка легенд і переказів Костопільського краю

2.1. Сюжетно-тематичний аспект

Серед легенд і переказів  Костопільського  краю, зібраних нами методом інтерв’ювання, можна виділити кілька найпоширеніших тематичних груп:

 1.Великий цикл стосується походження населених пунктів і виникнення їх назв – це топонімічні легенди  (додатки А, Б,В,Г, Д, Е).

2.Гідронімічні  легенди і перекази, що пов’язані з назвами місцевих водойм  (додатки Є,Ж, З).

3. Перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів, напевно, найдраматичніші (додаток І).  У них поєднується історична правда з народним домислом, вони наповнюються родинними чи суспільно-побутовими деталями, перетворюються у суб'єктивні інтерпретації реалій минулого тощо.

4. Перекази новітньої доби (20 ст.) про національно-визвольні рухи і армії та події Першої та Другої світових воєн дуже мало вивчені і ще чекають свого дослідження. У Костопільському районі  побутує чимало оповідей про діяльність УПА, пов’язаних, зокрема, з урочищем Гутвин. Багато з розповідей про події ІІ світової війни можуть ще оповісти безпосередні очевидці та їх прямі слухачі, яких, на жаль, лишилося обмаль. Це – історичні оповіді про військові дії, а також про життя в умовах окупаційних режимів, суспільно-побутові та родинні ситуації, пов'язані зі зміною влади тощо.

Звичайно, ми не маємо права стверджувати про повноту і вичерпність зібраного матеріалу, оскільки описані фольклорні тексти – це дещиця багатої скарбниці нашого краю. Проте цікавими є легенди, у яких прослідковуються історичні деталі, поєднані з творчою уявою поліщуків. Зокрема, йдеться про ті оповідання, що пояснюють назви географічних об’єктів. Таких легенд нами зафіксовано найбільше. Історики й етнографи, як правило, за подібними оповідями встановлюють час, коли село, селище, місто, урочище і т.п. отримало власну назву. Фольклористів цікавить також семантика і функціонування тексту, його інтерпретація. Тому деколи натрапляємо на варіанти легенди чи  переказу на різні сюжети, що стосуються однієї теми. Зокрема, йдеться про народні оповідки, які пояснюють назву міста Костопіль (Додаток А).

Історичні джерела свідчать, що Костопіль виник на місці поселення Остальці. У подимному реєстрі за 1648 р. згадуються Великі та Малі Остальці – села, що належали князям Заславським, великим українським магнатам. Наприкінці ХV ст. князь Іван Острозький одержав у володіння м. Заслав над Городинню (нині Ізяслав Хмельницької області), звідки й походить прізвище князів. З переходом до католицтва на початку ХVII ст. Заславські почали займати керівні посади в Польщі. Один із них, Владислав-Домінік, брав участь у битві під Пилявцями в 1648 р., де польське військо було розгромлене селянсько-козацькою армією Богдана Хмельницького. Його, В.-Д.Заславського, відомого своєю розніженістю і лінивістю, український гетьман сатирично назвав “периною”.

Цікаві повідомлення зустрічаємо на сторінках «Волинських єпархіальних відомостей” за 1891 р. (№ 24): 1756 року князь Януш Сангушко, маршалок надвірний Великого князівства Литовського, подарував Юзефу Любомирському значну кількість населених пунктів (у тому числі м. Степань, Злазне, Збуж, Перемінка, Постійне, Бичаль, Яполоть, а також Великі та Малі Остальці). Досліджуючи історію села Головин, ми натрапили на мікротопонім Остальчики. Так місцеві жителі називають околицю села, що означає останні хати. Безперечно, між назвами Остальці й Остальчики є тісний етимологічний зв’язок. Отже, якщо брати 1648 р. за вихідну точку в заснуванні нашого міста, то в 1998 році йому минуло 350.

Статус міста, як сказано вище, Костопіль отримав наприкінці ХVIII ст.. За тодішнім звичаєвим правом, він повинен був мати свій герб. Отож працівники міськради і вирішили розшукати зображення герба і з цією метою звернулись до науковців. Відповідь надійшла такого змісту: «Українським геральдичним товариством  у 1993 – 1995 рр. було проведено пошукові роботи по виявленню герба м. Костополя. Відомо, що місто засновано 1783 р. за королівським привілеєм. Нам вдалося серед матеріалів головного архіву давніх актів у Варшаві знайти копію цього документа. У ньому зазначено, що м. Костопіль (у тексті Костополь) засновується із села Остальці на прохання власника Леонарда Ворцеля і отримує міські права. У привілеї вказано, що герб на печатку "вживати такий, який дідич визначить"» [6,12]. Знайти якісь тогочасні печатки чи малюнки герба не вдалося, але, як правило, у таких випадках власники призначали містам свій родовий герб.

Як відомо, географічним об’єктам – містам і селам, вулицям і урочищам, полям і сіножатям, річкам та озерам – давалися назви не випадкові. За ними – історія місцевості (нерідко загадкова, таємнича). Її характерні ознаки часто пов’язані з природніми умовами.

Народна творчість пояснює виникнення назви Костопіль у кількох варіантах. Микола Карп’юк, уродженець Волині, який тривалий час проживає на території Костопільщини, розповів легенду, що описує криваву битву поліського люду із татарським ворожим військом. За нашими спостереженнями, ця версія є, вочевидь, давнього походження. За повнотою розказаної історії можна встановити й етимологію власної назви – поле запеклої битви, вкрите кістками, люди іменували Костяним полем: «Бігли нестримно літа. Дощі і вітри повибілювали людські кості. І коли тутешній поліщук орав землю, не раз плужок чи дерев’яна соха викидали назовні жовтаво-білі кості. Тому  Костяним  полем прозвали люди цю місцевість» (Додаток А). Згодом – Костполь, як фіксують офіційні документи, а нині – Костопіль.

До топонімічних легенд про походження назви міста належить також інша оповідь, пов’язана із родинною історією князя Данила Галицького, який мав сина Костянтина. Саме він, згідно з легендою, на березі тутешньої річки побудував замок, тому все, що було кругом, назвали Костевим полем, а річку – Замчиськом (Додаток А). Однак з родовід галицьких і волинських князів підтверджує тільки факт, що в Данила Романовича було тільки три сини: Лев, Мстислав і Шварно. Нічого не сказано про Костянтина. Отже, цю версію можна розглядати як міфологічну – прагнення мешканців краю ідентифікуватися з князівськими спадкоємцями.

Дві інші легенди можна ототожнити з пізнішим часом, оскільки вони оповідають схожі історії про знахідки, які траплялися на очі місцевим мешканця: «…у полях часто знаходили білий кремінь, на людські кості схожий» (Додаток А). Ще одна легенда етимологічно пояснює першу частину слова «Костопіль», яка походить з чужої мови і свідчить про неоднорідність етнічного складу Рівненського Полісся: «Навколишні поля всіяні камінням, а слово «камінь» польською мовою звучить як «костка». На теренах краю на той час проживало багато поляків» (Додаток А). Отож, можна припустити, що Костопіль – полонізована назва українського містечка.

Найпереконливішою, на нашу думку, є перша версія, оскільки давні волинські землі, в тому числі і Погориння, починаючи з другої половини ХVI ст., зазнавали постійних набігів татарських орд. У 1593 році нападники палили і руйнували Старокостянтинів (тепер місто Хмельницької обл.) разом із багатьма  навколишніми селами. Через два роки знову ворожа зграя плюндрувала Волинь. 1617 року було пограбовано і спалено тільки у володіннях князя Януша Острозького 73 населених пункти. А скільки людей забрано в неволю і загнано в далекий Крим!

 У 1618 р. хан Девлет – Гірей привів на волинські землі 30 тисяч, як зазначено в документі, «хижих татар». Страхітливе нашестя відбулося і влітку 1624 р.: знову тридцятитисячна орда нищила місцеве населення, грабувала і палила все, що зустрічала на своєму шляху. Набіги відбувалися і в 1690, 1698, 1703, 1709 роках. Такі незаперечні літописні факти [10,12].

До групи топонімічних легенд можна також зарахувати й оповідання про назву села, розташованого за півтора десятка кілометрів од Костополя – Олександрію. Назву цей населений пункт започаткував в 1603 році від імені князя Олександра Острозького. В 1628 р. згадується вже як місто з населенням більше 2-х тисяч жителів (357 дворів). У 1640 р. Олександрія зазнала страшенних руйнувань від нашестя татарської орди. Чи не тоді саме ворожа зграя вдерлася і в с. Остальці, на місці якого згодом виріс Костопіль, і вчинила криваве побоїще, про що розповідається в першій легенді (Додаток А).

Цікавою є легенда про походження назви села Данчиміст, яку описав у своїй книжці А.Карп’юк[ ].

Легенда перша. На території поселення ще в давні часи проживав дуже багатий пан. В нього була одна – єдина донька, яку він дуже любив. Батько вирішив подарувати дочці на день народження якийсь приємний подарунок. Дочка була дуже гарною, і батько наказав збудувати міст, по якому б вона гуляла. Міст було збудовано, і на честь дочки названо Доньчин міст. І тому село стало називатися Данчиміст.

Легенда друга. Польська пані Дана розпорядилася збудувати розкішний палац на пагорбі, що знаходився серед боліт. А щоб не грузли коні та екіпажеві було легше добиратися до панської садиби, звеліла викласти міст із каменю.

Проте спокійне, безтурботне життя поміщиці тривало недовго. Грізна звістка про наближення татар викликала в її душі небезпідставну тривогу. Щоб ординці не змогли подолати болотяний простір, дала наказ негайно розібрати міст. Але вороги увірвалися на територію палацу і вщент зруйнували його. Не стало ні маєтку, ні моста. Залишилося тільки поселення із назвою Данчин міст.

Людська пам'ять донесла до наших днів і таку легенду.

Жив колись тут багатий пан. Він мав дочку незвичайної краси на ймення Данка. Дівчині забажалося, щоб батько побудував через глибокий рів місток, який з'єднав би два сусідні села. Поміщик виконав волю дочки. На честь панночки назвали міст Данчин.

 Викликає і цікавість походження назви села Малий Мидськ. Найдавніше письмове свідчення про Медзьк  Другий (Малий Мидськ) датоване 1629 роком. Його початкова назва – Селище (нині це урочище, розташоване на березі лісового озера). Коли пожежа знищила раннє поселення, люди будували житла далі від того місця. Пізніша назва виникла за аналогією до Великого Мидська. Адже в околицях обох сіл добували мідну руду з місцевих боліт. У 1940 році село повністю згоріло. Знову відбудоване село нагадує про ті події лише місцем під назвою «Селище».

До групи гідронімічних легенд належить оповідь, записана від Рокуня  Володимира Васильовича.  У ній розповідається про  походження криниці, яка знаходиться за селом Малий Мидськ. Джерельна вода поїть у засуху три села. А люди називають її ніжно – криничка.

Викликають  цікавість і легенди про виникнення річки Горинь та Мельниця, записані від мовника  Ярошика Бориса Назаровича. Назву річки Горинь пов’язують з періодом татаро – турецьких набігів. Хан захопив у полон багато українських дівчат. Серед них була вродлива, струнка, як берізка, з довгою косою, дівчина, яку звали Гориною. Помітив її хан і захотів зробити своєю коханкою. Та коли слуги привели красуню до хана, вона  вирвалася і кинулася в річку, яку на згадку про сміливу українську дівчину нарекли Горинню.

А от назву річки  Мельниця старожили  пов’язують з млином, який стояв на річці. У тому млину жив мельник з родиною. Чоловік був дуже скупий і недобрий. Все норовив обмануть селян. А над своєю жінкою і дітьми так знущався, що вони втекли. Однієї ночі парубки підпалили млин. Згорів і мельник. А назва річки лишилася, ніби на згадку про ту історію.

Костопільський історик Олег Календа чув розповідь проте, що на узбережжі безіменної річки хтось із удільних князів побудував замок.  Звідси і назва – Замчисько. Старожили  покажуть  чітко окреслені контури півострівця у вигляді лука, що видніється на правому березі річки, неподалік нового собору.  У другій половині 50-х років нібито на цьому півострові стояла капличка. Хто її поставив?  Невідомо.           

Зібравши та проаналізувавши польові матеріали, ми дійшли висновку , що серед легенд та переказів  Костопільського  краю  можна виділити кілька найпродуктивніших сюжетів і тематичних груп:

топонімічні легенди та перекази;

гідронімічні;

перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів;

перекази новітньої доби.

2.2.Поетика епічних фольклорних текстів

Легенди, перекази відзначаються плинністю, рухомістю текстів, тобто сталий сюжет (мотив) передається у вільній формі (імпровізується), зберігається лише основна інформація, а додаткова відбирається чи додається оповідачем суб'єктивно, виходячи з його життєвого досвіду, віку, аудиторії слухачів і т. п.

На відміну від казкової прози ці жанри не мають мовно-стереотипних стабілізуючих елементів чи формул (зачинів, повторів, кінцівок тощо). Єдиною наближеною до формульних елементів казки є поширена кінцівка топонімічних легенд і переказів: «...І відтоді село (місто, річку, ліс, гору і т. п.) стали називати (назва топоніма)»

Інформація у неказковій прозі подається звичайною розмовною прозовою мовою майже без поетичних фігур і мовних фразеологізмів (вони зустрічаються лише як елементи живої розповіді, а не зумовлені мовно-стилістичними особливостями жанрів). Естетичні якості творів повністю залежать від оповідачів (чим вправніший оповідач, тим колоритніше, образніша оповідь). Однак художньо-естетична привабливість досягається не завдяки використанню поетичних прийомів. Тут відсутні (або майже відсутні) традиційні для інших жанрів усної словесності паралелізми, метафори, символи, анафори, фонетично-ритмічні ефекти і т. п. Легенди та бувальщини захоплюють винятковістю і незвичайністю відтворюваних колізій і ситуацій. У них нема гіперболізації (описувані вміння є не гіперболізованими, а надприродними вміннями людей; ефект захоплення досягається не перебільшенням фізичних сил, а стислим, майже документальним описом надзвичайних можливостей тощо). Перекази та оповідання приваблюють закладеними в них простою життєвою мудрістю, накопиченим поколіннями досвідом, правдою про далеке і недавнє історичне минуле народу, що є наукою, застереженням наступним поколінням, національною пам'яттю.

Для неказкової прози не властиві розгорнуті пейзажі чи описи інтер'єру, ліричні відступи. Основне — логічно послідовний виклад фактів, життєвих ситуацій з інформативною чи виховною метою. Оповідач, як правило, не вникає у внутрішній світ героїв, лише побіжно вказує можливі стани (страх, біль, холод). Розповідь може супроводжуватись діалогом, рідше — монологами чи думками, якщо оповідь ведеться від першої особи однини і оповідач є учасником подій. Зрідка використовуються прийоми гумору чи іронії.

Спільні риси поетики легенд і переказів  дають необмежені можливості для їх взаємоперехідності. Легенда, втративши фантастичний компонент, стає переказом (особливо легко трансформується в цей жанр історична легенда) і навпаки.

Висновки

Працюючи над своєю науковою роботою, ми зробили спробу зібрати і систематизувати  легенди і перекази, що побутують у  Костопільському районі. Ми звернулись до проблеми розмежування понять «легенда», «переказ» і встановили, що більшість усних творів, записаних нами, є переказами.

У дослідженні проаналізовано проблему класифікації легенд і переказів. До проблеми класифікації легенд і переказів зверталися  Ф. Колесса, В. Пропп, М. Грушевський, О. Дей та інші. Одна з перших спроб класифікації легенд і переказів була здійснена М. Драгомановим у виданні «Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова». В основі його поділу лежить тематичний принцип. Український фольклорист  Георгій  Булашев у своїй праці «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах і віруваннях: космогонічні українські народні погляди та вірування»   виділив понад двадцять тематичних груп легенд.

Відома класифікація Ф. Колесси, подана у праці «Українська усна словесність». Фольклорист  поділив легенди на групи, зважаючи на теми апокрифів, з яких вони виникли. Російський фольклорист В. Пропп,  крім тематичного принципу, враховує також джерело походження, а відтак — формальні ознаки легенд. Найближчою до сучасної є класифікація, здійснена М. Грушевським в «Історії української літератури». Тут виділено такі тематичні групи легенд: 1) космогонія; 2) перші люди; 3) старозавітні легенди; 4) Христологія; 5) апостоли і святці; 6) легенди, прив'язані до України; 7) святкування (геортологія); 8) про кінець світу (есхатологія); 9) моралістичні теми.[

Очевидно, цей поділ і поклав в основу своєї класифікації О. Дей, який залежно від змісту і походження визначає легенди: 1) міфологічні; 2) антропоморфічні; 3) апокрифічні; 4) топонімічні; 5) історико-героїчні; 6) соціально-побутові та ін. У найповнішому на сьогодні виданні «Легенди та перекази» виділені в окремі тематичні групи також 7) космологічні; 8) гідронімічні; 9) зоологічні; 10) етіологічні та інші легенди та перекази. Історико-героїчні легенди, що найширше представлені у цьому виданні, у свою чергу поділяються на кілька груп відносно історичного періоду, представленого в них (староруські часи і Київська Русь; боротьба з хансько-татарськими та османсько-турецькими завойовниками; визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. та ін.).

 Ми детально зупинилися на сюжетно-тематичному аналізі, зокрема систематизували зібраний польовий матеріал за групами. Серед легенд і переказів  Костопільського  краю, зібраних нами методом інтерв’ювання, можна виділити кілька найпоширеніших тематичних груп:

 1.Великий цикл стосується походження населених пунктів і виникнення їх назв – це топонімічні легенди  (додатки А, Б,В,Г, Д, Е).

2.Гідронімічні  легенди і перекази, що пов’язані з назвами місцевих водойм  (додатки Є,Ж, З).

3. Перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападів, напевно, найдраматичніші (додаток І).  У них поєднується історична правда з народним домислом, вони наповнюються родинними чи суспільно-побутовими деталями, перетворюються у суб'єктивні інтерпретації реалій минулого тощо.

4. Перекази новітньої доби (20 ст.) про національно-визвольні рухи і армії та події Першої та Другої світових воєн дуже мало вивчені і ще чекають свого дослідження. У Костопільському районі  побутує чимало оповідей про діяльність УПА, пов’язаних, зокрема, з урочищем Гутвин. Багато з розповідей про події ІІ світової війни можуть ще оповісти безпосередні очевидці та їх прямі слухачі, яких, на жаль, лишилося обмаль. Це – історичні оповіді про військові дії, а також про життя в умовах окупаційних режимів, суспільно-побутові та родинні ситуації, пов'язані зі зміною влади тощо.

Отже, переказ як жанр  прози української словесності упродовж століть зберіг основні жанрово-композиційні ознаки і продовжує побутувати. В той час, як інші жанри занепадають чи втрачають свою актуальність та популярність, він є продуктивним до сьогодні. Мало вивчені групи переказів мають історико-пізнавальне значення і ще чекають свого дослідження.

 

 

 

Список використаних джерел

1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах і віруваннях: космогонічні українські народні погляди та вірування / Г. Булашев. – К. : Довіра, 1992. – 416 с.
2. Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія / Уклад. Я.Ф.Головацьким.– К. : Довіра, 1991.– 96 с.
3. Войтович В. Українська міфологія: [Довідник] / В. Войтович.– К. : Либідь, 2002.– 664 с.
4. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору : [Монографія] / В. Давидюк. – 3-тє вид., доп. і перероб. – Луцьк : Волинська книга, 2007. – 324 с.
5. Давидюк В. Українська міфологічна легенда / В.Давидюк.– Львів: Світ, 1992.– 176 с.
6. Дей О. Легенди та перекази / О. Дей. – К. : Наукова думка, 1985. – 398с.
7. Колесса Ф. Фольклористичні праці / Ф. Колесса. – К. : Наукова думка, 1970.– 416 с.
8. Грушевський М. Історія України / М.Грушевський. – К. : ?????????. – ????с.
9. Грушевський М. Історія української літератури : В 6 т., 9 кн. Т.4. Кн. 1. / М.Грушевський. – К. : Либідь, 1994. – 320 с.
10. Грушевський М. Історія української літератури : В 6 т., 9 кн. Т.4. Кн. 2. / М.Грушевський. – К. : Либідь, 1994. – 336 с.
11. Карп’юк А. Костопіль. Сторінки історії / А. Карп’юк.-Костопіль,1999.-102с.
12. Карп’юк  А. Стежками легенд і переказів. Фольклорні топоніми  Костопіль-щини / А. Карп’юк.- Костопіль, 2001.-39с.
13. Костомаров М. Слов'янська міфологія [Упоряд., приміт. І.П. Бетко, А.М.Полотай; вступна ст. М. Яценка] / М. Костомаров. – К. : Либідь, 1994.– 384 с.
14. Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість : [Підручник] / М. Лановик, З. Лановик. – К. : Знання-Прес, 2001. – 591 с.
15. Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова.  –  К., 1876. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrknyga.at.ua/. – Назва з екрана.
16. Потебня А. Из записок по теории словесности (Фрагменты) // Потебня А. Слово и миф. -- М. : Наука, 1989.  –  С.249 – 260.
17. Пура Я. Край наш у назвах / Я. Пура. – Рівне : Перспектива, 2002. – 280 с.
18. Пура Я. Походження назв населених пунктів Рівненщини / Я. Пура. – Львів : Світ,  1990. – 143 с.
19. Семеног О. Український фольклор: [Навчальний посібник] / О. Семеног. – Глухів : РВВ ГДПУ, 2004. – 254c.
20. Хомеча Н. Фольклористика : Методичні рекомендації до виконання наукових робіт / Н. Хомеча. – Рівне : РМАНУМ, 2015. – 88 с.