МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Я. О. Приступа

Морально-духовне виховання учнів

(методичні рекомендації)

м. Краматорськ, 2018

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ЦЕНТР ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Я О. Приступа

Морально-духовне виховання учнів

(методичні рекомендації)

м. Краматорськ, 2018

Приступа Яна Олександрівна – викладач української мови та літератури ДПТНЗ «Краматорський центр професійно-технічної освіти». Морально-духовне виховання учнів. Методичні рекомендації. – Краматорськ : 2018 р., 77 стор.

Рецензенти: Г.І. Бондаренко, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української мови та літератури ДВНЗ «ДДПУ»

 Ю.О. Бурцева, кандидат педагогічних наук, доцент, проректор з наукової, інноваційної та міжнародної діяльності Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

У посібнику розглянуто деякі віхи морально-духовного виховання  учнівської молоді в контексті науково-методичних орієнтирів.

 Увагу приділено забезпеченню єдності духовних та загальнолюдських моральних цінностей молодого покоління України як умова формування особистості учня; подано основні теоретичні та практичні аспекти морально-духовного виховання у контексті сучасного педагогічного процесу з покликанням на досвід роботи автора пропонованої праці.

 Посібник стане в нагоді усім, хто долучається до процесу виховання підростаючого покоління.

Відповідальний за випуск:    Васюхно Т.І., завідуюча кабінетом загальноосвітньої підготовки НМЦ ПТО у   Донецькій області                                         

Розглянуто та схвалено навчально-методичною радою

 Навчально-методичного центру  професійно-технічної

освіти у Донецькій області

(протокол №___ від «___»_____________2018 року)

ЗМІСТ

Вступне слово…………………………………………………………………...4

1.Теоретичні аспекти морально-духовного виховання учнів у контексті сучасного педагогічного процесу……………………………………………  5

2. Можливості української літератури для формування загальнолюдських моральних цінностей  учнів…………………………………………………….18

3. Специфіка формування загальнолюдських моральних  цінностей у сучасних підлітків …………………………………………………………. …..23

4.Забезпечення єдності духовних та загальнолюдських  моральних цінностей як умова формування особистості учня ………………………………………29

5. Традиції і сучасна духовна культура у формуванні загальнолюдських моральних цінностей учнів …………………………………………………… 35

6. Система форм, методів і засобів морального виховання учнів у процесі вивчення української літератури………………………………………………40

7. Висновки  ..………………………………………………………………….  70

8. Список використаної літератури   ………………………………………. ...71

В С Т У П Н Е   С Л О В О

В наш час, коли перед народом України постає завдання становлення й розвитку державності, особливої ваги набуває формування духовного світу її громадян.

Сьогодні доволі часто можна почути заклик до підняття національної свідомості, виховання справжнього громадянина, патріота своєї держави.

Ці твердження є складовими таких понять, як духовність, моральність,  духовні орієнтири, духовні цінності.

Духовність - це одна з характеристик людини, яка включає в себе поняття "душа", внутрішнє "Я", конструювання особистості, це інтеграційна і невід’ємна складова частина особистості, від якої залежить світогляд, національна свідомість  людини, її духовні запити й потреби.

Проблема формування духовності – одна з найважливіших проблем методики літератури.

Ще Аристотель стверджував, що людина не народжується з ідеєю блага і готовністю чинити добро, а здобуває моральні знання та звички в процесі навчання й виховання.

На мою думку, найважливіше покликання, головне  спрямування діяльності педагога в сучасному суспільстві полягає в гуманізації й гуманітаризації освіти, одухотворенні всього навчально-виховного процесу з метою формування високодуховної особистості, активного засвоєння  учнями тих норм моралі, які вироблені людством упродовж багатовікової історії. Саме це і зумовлює актуальність і доцільність обраної  мною теми.

1. Теоретичні аспекти морально-духовного виховання  учнів у контексті сучасного педагогічного процесу

 Успішне розв’язання завдань морального виховання учнівської молоді на сучасному етапі розвитку освіти в Україні великою мірою залежить від глибоко продуманого, творчого використання педагогічної спадщини минулого. Загальнолюдські і морально-духовні цінності формуються на основі людських взаємин протягом життя і діяльності багатьох поколінь, поступово збагачуючись цінностями різних цивілізацій і культур, передаються у спадок наступним поколінням як дорогоцінний скарб.

  Кожна нація має свої багатовікові традиції виховання. Народна педагогіка, народна мораль є джерелами моральності дітей та дорослих. Використовуючи все найкраще, нагромаджене в освіті і вихованні протягом століть, педагогіка 90-х років ХХ століття робить свій внесок у підготовку вчителів, їх духовне і моральне збагачення, а також у формування особистості прийдешніх поколінь.

Першоджерелами гуманних ідей в історії педагогічної думки стали філософські концепції представників епохи античності. У стародавній Греції і Римі зародилися перші елементи педагогічної теорії, яка тоді ще не виділялася з філософії в окрему науку. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних теорій античного світу. Серед них  (Аристотель,  Демокріт, Платон, Сократ та інші) схилялися до думки, що процес пізнання власного “ Я ” не тільки можливий, але й необхідний людині для самовдосконалення свого “ Я ” в процесі спілкування з оточуючими людьми.

Елементи гуманістичних відносин проявлялися в процесі навчання та виховання молодого покоління. У свій час Платон говорив, що сама непоправна помилка лікарів полягає у тому, що вони прагнуть лікувати тіло людини і не прагнуть вилікувати її душу; однак, душа і тіло являють собою єдине ціле, їх не можна лікувати нарізно.

 У стародавньому світі відчувалася потреба в літературі, яка узагальнювала б досвід так званої народної педагогіки і дала б  більш-менш систематичний звід правил, яким могли б керуватися і вихователі, і діти. Найчастіше це були праці видатних людей того часу, написані у стилі повчань. Доба Київської Русі залишила нам цікаві пам’ятки старовини, з яких ми довідуємося про виховну силу книги. До нашого часу збереглися і деякі настановчі твори щодо виховання: збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого і “Правда” Ярославичів (його синів), “Повчання” Володимира Мономаха, “Житіє Євдокії Полоцької”, “Повчання дітям” ченця  Ксенофонта, низка уривків з часописів та листів, де подаються описи народних традицій виховання дітей у сім’ях, ставлення батьків до своїх нащадків, моральні сентенції поведінки людини в товаристві.               

Заслуговує на увагу книга “Повчання” Володимира  Мономаха дітям, в якій великий князь заповідав нащадкам творити добро, шанувати старих і молодих, ”не лютувати словом, не ганьбити нікого у розмові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору”. Найбільше  застерігав Мономах нащадків від брехні, пияцтва і облуди, бо від того “душа гине і тіло” .  Цей князь дбав про просвіту рідної землі, кохався в книгах, вільно володів п’ятьма мовами. У  «Повчанні» сильно звучить ідея залежності долі людини, а з тим і цілої країни, від етичних вартостей провідника народу, від його високої християнської етики. Тому  в “Повчанні” – не тільки глибокі християнські засади, велика гуманність, але й мудрість, лицарство, шляхетність володаря. Дітям він заповідав  те, як належить жити в світі, яких законів слід дотримуватися.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації велику роль відіграли братські школи ХVI – ХVII ст. у Львові, Луцьку, згодом  у Києві. Центром розвитку системи освіти того часу стала Києво-Могилянська  академія, яка була відкрита в 1632 році на Подолі (у тому ж будинку, де вона міститься й зараз). Визначну роль у її створенні та розбудові відіграв Петро Могила – лаврський ігумен, згодом митрополит, видатний просвітитель. Разом із своїми однодумцями він зумів створити в колегії інтелектуальну атмосферу, вивести її в число першорядних навчальних закладів Європи.

 У  ХVII – ХVIII ст. філософи нової доби (І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейєрбах) розкрили нові теми, з’ясували складні проблеми, пов’язані з вивченням особливостей пізнання людиною свого тіла і душі, емоційно-морального ставлення до себе і вольової саморегуляції поведінки. Представники німецької класичної філософії  шукали сферу справжнього культурного існування і розвитку людини у сфері духу, у сфері моральної (Кант), естетичної (Шіллер) або філософської (Гегель) свідомості. Відновити цілісність людини, позбавити світ притаманних йому протиріч і тим самим здійснити головну мету культури може, за Шіллером, мистецтво – це «царство прекрасної видимості», у якому примиряються і зглажуються протилежності фізичного і морального життя людини.                      

Швейцарський педагог Йоган Генріх Песталоцці  є засновником теорії і практики початкового навчання і трудового виховання бідних дітей. Ця проблема, безумовно,  хвилювала  педагогів і філософів цієї доби. Більшість з них бачили джерело зцілення від цих ганебних якостей у прагненні до гармонії, краси, моральності, тобто, у формуванні в людини загальнолюдських цінностей.

Так Ян Амос Коменський вважав, що естетика розвиває гармонію та прагнення до неї, а гармонія у свою чергу є коренем “благонравія” в людині.

Послідовник Й.Песталоцці Адольф Дістервег у своїх творах закликає до “загальнолюдяної освіти", ”причому  під цим терміном він розуміє розвиток інтелекту, пробудження добрих почуттів, закріплення сили волі”.  Дістервег виступав проти освіти, яка давала б знання, спрямовані на корисливі інтереси особистості. Він висуває ідею освіти співзвучну природі та культурі.

Німецький педагог І. Гербарт  одним з найважливіших завдань навчання та виховання вважав духовність та моральність особистості.

 Вихованню людини як творця, автора свого власного життя,  співтворця  та  хранителя життя і розуму на Землі – унікальну ланку в еволюції Всесвіту приділяли велику увагу такі відомі зарубіжні педагоги-гуманісти, як А. Маслоу,  К. Роджерс,  В. Саймон, С. Франк,  Е. Фромм, Ш. Фур’є та інші. На  їхню  думку,  сучасні  школи  руйнують  людський  дух,  розум  і  серце, тому  за  концепцією  педагогів-гуманістів, у сучасній  школі  необхідно надавати пріоритет морально-емоційному вихованню, що сприяє гуманізації та  одухотворенню педагогічного процесу. Так, за Е. Фроммом,  мета  виховання  –  це  натхненна, оригінально мисляча людина. 

 Виховання в українській народній педагогіці розуміється як формування кращих моральних рис українського народу – совісті, правдивості, гідності, милосердя тощо.

  Народна педагогіка охоплює такі провідні, органічно пов’язані між собою, напрями виховання: моральні, трудові, розумові, естетичні і фізичні. Практика народного виховання передбачає формування в кожної людини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі: моральний той, хто цнотливий, шляхетний, доброчесний, праведний. В основу моральності народна педагогіка кладе любов до Батьківщини, ставлення людини до праці, до людей і до самого себе .

 Моральне виховання розглядається в педагогіці як цілісний процес, спрямований на формування у дітей та молоді моральної свідомості, моральних почуттів та моральної поведінки. У процесі виховання суспільні норми мають перетворюватися у внутрішні регулятори поведінки кожної людини. Усвідомлені і засвоєні людиною моральні принципи набувають нових функцій саморегуляції, стають основою самовдосконалення особистості, а через це й суспільства.

 Одним  із  шляхів  формування  високодуховної  людини  є  гуманізація  та одухотворення всієї освітньо-виховної системи, що включає такі її  напрямки:

а)  створення у навчально-виховному процесі  відповідних  психолого-педагогічних умов для саморозвитку і самовиховання, які б сприяли  розвитку духовності вихованців, спираючись при цьому тільки  на  позитивне  в дитині, світлу сторону її особистості;

б)  одухотворення змісту самої педагогіки як однієї із найбільш  людинознавчих дисциплін на засадах синтезу науки, релігії, філософії,  езотеричних знань, багатовікових духовних надбань людства.

  Отже, моральне виховання входить у систему формування цілісної особистості, яка характеризується єдністю свідомості, моральних мотивів поведінки і суспільно корисної  діяльності.

 Сучасний цивілізований світ все більше переконується в тому, що без вирішення проблеми розвитку духовності стає неможливим подальший соціальний прогрес. Людством накопичено величезні матеріальні та духовні цінності, людина оволоділа засобами впливу на навколишній світ. Історично, разом зі зміною життєвих обставин змінюється духовна сутність людини. Молода українська держава, дбаючи про відродження національної системи освіти, на базі широкого застосування народної педагогіки, національної культури вбирає все краще, що існує у світовій педагогічній думці, розглядає його через призму потреб і національної самобутності нашого народу.

Першим із видатних українських педагогів минулого, хто збагнув силу й велич народної педагогіки та сказав про неї своє авторитетне слово, був Г.Сковорода. Він доводив, “що правильне виховання криється  в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені”. Великого значення просвітитель надавав положенню про необхідність взаємодопомоги і дружби між учителем і учнями, поваги й любові до дітей, гуманного ставлення до них. Тільки щиро люблячи своїх вихованців, учитель може успішно формувати їхнє моральне обличчя, збуджувати й утверджувати в них любов до людей. Завдання вчителя – своєчасно розкрити внутрішній світ дитини і спрямувати її діяльність на правильний шлях, учитель зобов’язаний оберігати дитину від шкідливих зовнішніх впливів, сприяти розкриттю і формуванню її природних можливостей.

Після Г. Сковороди народну педагогіку обрав об’єктом своїх спостережень О. Духнович – автор першого в Україні підручника з педагогіки “Народна педагогія в пользу училищ и учителей сельских” (1857).  У цій праці він узагальнив і розвинув кращі досягнення багатовікового досвіду трудящих у галузі виховання. Головним завданням своєї літературної і педагогічної діяльності він вважав формування нового покоління “синів народу”, здатних до активного культурного і політичного перетворення суспільних і соціальних умов життя трудящих мирним шляхом. Школа, освіта і виховання підростаючого покоління, на його думку, могли поліпшити суспільні і людські стосунки у світі. О. Духнович вважає основним обов’язком вчителя виховувати в учнів доброчесність. Методика морального виховання О. Духновича так само, як і її зміст, глибоко гуманна і людяна.  Духом народності пронизаний буквар О. Духновича. Свої настанови дітям педагог висловив не у формі нудних повчань, а віршами, тобто в літературній формі, яка завдяки своїй ритмічності найкраще запам’ятовується дітьми. О. Духнович розумів роль і значення створеної спеціально для дітей літератури як фактору їх морального виховання.

Т. Шевченко надавав великого виховного значення народній педагогіці. Він пишається педагогічним генієм народу, стверджуючи, що так ніхто не вміє виховувати дітей, як трудящі. Із захопленням він пише про трудові сім’ї, де підтримуються теплі і щирі родинні взаємини, що має вирішальне значення в правильному вихованні дітей (згадаємо ліричний вірш “Садок вишневий коло хати”).

 З глибокою симпатією говорить Т. Шевченко про педагогічну роль українських народних кобзарів і лірників, мудрих народних оповідачів  (твори “Перебендя”, “Мар’яна-черниця”, “Сліпий” та ін.).

  Т. Шевченко вірив у безсмертя кращих здобутків народної педагогіки. Творчій спадщині геніального Кобзаря судилася  щаслива доля  (“Прогулка с удовольствием и не без морали”, “Близнецы”, “Художник”, “Музыкант”, “Наймичка”) – у цих творах змальовується справжній стан тогочасного виховання. У його “Букваре южнорусском” (1861) багато народних прислів’їв, приказок, віршів, складених поетом, які виступають як невід’ємна частина народної педагогіки. Невтомний борець за народну освіту Т.Шевченко мріяв про справжню народну школу, яка б давала учням міцні, глибокі знання, виховувала працьовитість.

Величезний інтерес становлять також погляди на суспільну роль дитячої літератури І. Франка, який художніми творами для дітей, літературно-критичними та публіцистичними статтями вніс значний вклад у теорію і практику виховання. Як художник слова, І. Франко надавав великого значення вихованню молодого покоління засобами художньої літератури, зокрема літератури для дітей і молоді.

У  багатьох теоретичних і художніх працях Франко порушує питання виховання підростаючого покоління. Так у творі “Байка про байку” Іван  Франко висловлює своє ставлення до літератури взагалі і дитячої літератури зокрема як фактору великої виховної сили: “Дітоньки мої, не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи ніби про звірів, вона одною бровою підморгує на людей, немов дає їм знати: ”Та чого ви, братчики, смієтеся? Адже це не про бідних баранів, вовків та ослів мова, а про вас самих з вашою глупотою, з вашим лінивством, з вашою захланністю, з усіма вашими звірячими примхами та забагами. Адже ж я навмисне даю вам ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли – не їх, а себе самих!”.

Про виховний вплив народної педагогіки І.Франко пише у своїх численних творах (“Олівець”, “Грицева шкільна наука”, “Отець-гуморист”, “Учитель”), у яких доводить, що справжнє виховання можна побудувати, врахувавши кращі надбання народної педагогіки. І. Франко підкреслював велику силу прикладу вчителя в моральному вихованні дітей, у прищепленні їм кращих моральних якостей.

Немало попрацював на ниві дитячої літератури Борис Грінченко. Серед доробку Б. Грінченка для дітей великої уваги заслуговує серія творів на історико-героїчну тему. Письменник вважав, що доросла людина, яка має власний погляд, може протистояти шкідливій ідеї, яку автор втілив у книзі. Дитина ж не має ще “ні наукових знань, ні життєвого досвіду, ні певного світогляду”, а тому не може критично ставитись до прочитаного. Вона сприймає художній твір не стільки розумом, скільки почуттями. Через це ідея твору глибше западає в її свідомість, справляє сильніший виховний вплив, ніж на дорослого. Б. Грінченко зазначає, що “ хороша добра ідея може через це  зробити багато добра, зате і недобра тим більше може вплинути на дитячу душу. Ось чому треба особливо берегтися, щоб у творах для дітей маленькі читачі не знайшли нічого, що могло б іти врозріз  з моральним ідеалом”.

А. Макаренко розглядав народну педагогіку як золотий фонд педагогіки наукової. Він черпав з народної виховної мудрості й повертав її народові в новому вигляді. А. Макаренко писав,  що погане виховання в сім’ї – “це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша вина перед іншими людьми, перед всією країною”. 

А. Макаренко  робить висновок, що батькам не слід забувати та ігнорувати в роботі з дітьми таким важливим засобом виховання, як формування духовних потреб. Повага до особистості передбачає і пред’явлення вимог до дитини. А.Макаренко писав: ”Коли б хто-небудь запитав, як би я міг у короткій формулі визначити суть мого педагогічного досвіду, я б відповів, що якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї…”. Педагогічні праці А. Макаренка проникнуті думкою про індивідуальний підхід до дитини, глибоке приникнення у світ її почуттів і переживань.

Думки А. Макаренка про народну педагогіку знайшли підтримку й подальший розвиток у його послідовників. До найбільш відомих серед них  належить видатний педагог В. Сухомлинський.

В. Сухомлинський  багато писав про виховання гуманності, людяності через творення добра людям. Тільки той, хто  вірить у добро і в красу, сам хоче бути гарним. А як же добитися того,  щоб людині завжди хотілося бути гарною? Не випадково  В. Сухомлинський  у своїй практиці на перше місце ставив не слова, а свідомість людини, навіть не віру в добро, а вчинки, у  яких виявляється ставлення її до іншої людини,  до всього людського. Він вважав, що “гуманні вчинки в отроцтві і юності облагороджують особистість, підносять людину до її духовного розвитку”. Так, у своїй праці “Про виховання” В. Сухомлинський писав: ”Виховання – це багатогранний   процес постійного духовного збагачення і оновлення – і тих, хто виховується, і тих, хто виховує”.   

В. Сухомлинський стверджував, що майстерність вихователя полягає в умінні вчителя відкрити буквально перед кожним, навіть найбільш важким в інтелектуальному розвитку учнем, ті сфери його духу,  де  він може досягти  вершини,  проявити  своє  “Я”,  черпати сили з  джерела людської гідності.

У процесі оволодіння знаннями кожна дитина повинна переживати радість досягнення, усвідомити свої можливості, повірити в себе. Завдання викладача полягає в тому, щоб створити сприятливі умови, атмосферу, які б забезпечили психологічний комфорт кожному учню, допомогти підлітку відчути любов людей, які його оточують, набути почуття власної гідності, осягти цінність власної індивідуальності. В. Сухомлинський, розкриваючи в своїх працях вічні загальнолюдські цінності, стверджував, що особистість має бути глибше і ширше своєї професії, її основне призначення творити нове.

Тому вчителі мають бути передусім носіями культури, а не передавачами знань. В. Сухомлинський писав, що школа стає вогнищем культури тільки тоді, коли в ній панують чотири культи – культ Батьківщини, культ Людини, культ Матері та культ Рідного слова. Про моральність свідчить і ставлення дитини до людей, всього живого, що дозволяє говорити про почуття дружби, любові, поваги до друзів, батьків, старших (чуйність, тактовність, повага, турбота про оточуючих людей, нетерпимість до проявів приниження, ображення особистості, песправедливості, гуманізм), про що так зворушливо пише В. Сухомлинський: ”Опановуй головне в духовній культурі – культуру людських людських відносин, умій розрізняти в людині світле і земне…”.

Особливо актуальними зараз є думки В. Сухомлинського про такий компонент змісту освіти, як формування ціннісних орієнтацій, набуття соціального досвіду. Розвиваючи  і поглиблюючи ідеї гуманної педагогіки Ж-Ж. Руссо, К. Ушинського, Я. Корчака, психологів Ж. Піаже і Л. Виготського, В. Сухомлинський блискуче зінтегрував педагогічні і психологічні знання про мораль і високі людські цінності і зробив вагомий внесок у національне виховання молоді. В. Сухомлинський доводив, що людина в своєму моральному розвитку стає такою, яка у неї мати, точніше, яка  гармонія любові і волі в її духовному світі.

Вищим виявом людської сутності, перевіркою на зрілість і гідність виступає, на думку В. Сухомлинського, любов. У дії на почуття дитини він вбачав головний шлях виховання моральності, духовності як ідеальної потреби  пізнання дитиною суті свого призначення, прагнення будувати свої  взаємовідносини  із світом на основі єдності істини, добра і краси, на основі віри, надії та любові. Завдання виховання сьогодні полягає в тому, щоб у процесі занять зі старшокласниками розкрити змістову сутність моральних понять ”віра”, ”любов”, ”совість”, ”надія”, ”милосердя”.

Софія  Русова  щиро  дбала   про  “найдорожчий   скарб” свого  народу  –  його дітей, його молодь, отже, про шкільництво. Десятки літ тому  висловлені  нею  заповіді  звучать  і  сьогодні  актуально. Нарешті  ж  мусимо  таки  збагнути, що “національне виховання забезпечує кожній нації  найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть  покалічені,  а  навпаки  –  дадуть  нові  оригінальні,  самобутні  скарби  задля  вселюдського  поступу;  воно  через  пошану  і  любов  до  свого  народу  виховає  в  дітях  пошану  і  любов  до  других  народів  і  тим  приведе   нас   не  до  вузького  відокремлення,  а до  широкого  єднання  й  світового        порозуміння  між  народами  і  націями”.

У  своїй  праці  “Моральні  завдання  сучасної  школи”  Софія  Русова висловила свої думки щодо виховання гармонійної людини: 
“1)  виховання  має  бути  індивідуальне,  пристосоване  до  природи  дитини;  2)  національне;  3)  мусить  відповідати  соціально – культурним  вимогам  часу;  4)  бути  вільним,  незалежним  від  тих  або  других  вимог  на  ґрунті  громадської  організації”.

Методологічну основу дослідження становлять ключові положення  вітчизняних  та  зарубіжних психологів та педагогів про моральне та  духовне  виховання і розвиток особистості. Вихідні ідеї – формування  загальнолюдських моральних цінностей, гармонійно розвиненої  особистості,  підвищення ролі її відповідальності  у  вирішенні  високоморальних  завдань,  які  ставить  суспільство  перед  сучасними навчальними закладами.

Отже, проблема одухотворення людини є однією із найбільш складних і актуальних у наш час. Так, кращі представники науки про людину (Платон, Р. Декарт,  Д. Локк, І. Кант, Г. Гегель, А. Шопенгауер, Г. Сковорода, П. Юркевич, В. Вернадський, М. Бердяєв, К. Юнг, Е. Фромм, С. Франк, Є. Ільїн, С. Рубінштейн та інші) визнають духовне життя людини як основу її існування.

Кожному народу притаманна своя система виховання і в своїй основі вона має непересічні моральні цінності. Виховання національно свідомого громадянина України можливе лише на високих ідеалах і традиціях українського народу. Тому освіта в наш час повинна виступати школою  патріотизму, національного єднання, місцем прищеплення дітям здорових норм і навичок поведінки, формування загальнолюдських моральних цінностей, кузнею любові  до рідної країни, її природи, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів.

На сьогодні дуже гостро відчувається потреба дослідити реальну картину духовного стану суспільства, настроїв, орієнтацій  різноманітних верств і груп населення.

Моральному вихованню школярів присвячені різнопланові педагогічні дослідження В. Бабич, І. Бебешкіної, Л. Божович, Л. Болотової, К. Гавриловець, В. Заслуженюка, І. Звєрєвої, А. Коростельова, О. Левицької, І. Мар’єнко,  Н. Рєпи, Н. Хамської. У них йдеться про значення для людини та суспільства загальнолюдських моральних цінностей, формування моральних якостей особистості, вироблення вмінь і навичок моральної поведінки.

На уроках літератури більше ніж на будь-яких інших знаходить своє вираження педагогічна культура викладача, широта його світогляду, ерудиція, темперамент, творчі здібності, характер.  Моральне виховання багатогранне і включає виховання патріотизму, дружби і товаристськості, сміливості, мужності, сили волі, доброти й чуйності, принциповості тощо. Усі ці поняття і категорії взаємопов’язані і не можна формувати у дитини якесь одне почуття у відриві від іншого. Тому і сам вихователь повинен бути морально чистим, забезпечуючи взаємодію між людьми, розуміючи душевний стан учнів та ефективно впливаючи на них, вміючи встановлювати контакти та організовувати спільні дії з ними, щоб засудження негативних сторін нашого життя з уст педагога учні сприймали  як утвердження правди.

Художня література має великий вплив на людину та на її душу.  Дослідження проблеми формування загальнолюдських моральних цінностей засобами художньої літератури ґрунтується на фундаментальних дослідженнях в галузі естетичного циклу. Ці питання висвітлювали                Р. Брандесов, Т. Бугайко, Ф. Бугайко, Л. Ващенко, Л. Воловець,                     Н. Волошина, Л. Донецьких, І. Кузьмичов, Г. Литвиненко (формування моральних переконань і почуттів молоді); С. Золотухіна, Н. Рєпа (розкриття окремих виявів почуттів, формування потреб); Є. Пасічник, Н. Пастушенко, Т. Полозова  (формування морально – етичного ідеалу засобами художнього слова).

Великий внесок у проблему використання художнього слова щодо формування загальнолюдських моральних цінностей зробили такі педагоги, як В. Галузинський, М. Євтух, І. Мартинюк, Т. Полозова, Л. Рувінський, М. Скаткін, Г. Шевченко, Н. Щуркова, вони пропонують різні варіанти визначення понять ”моральне виховання”, ”загальнолюдські моральні цінності”:

*моральне виховання – це ціленаправлене формування в учнів системи моральних відношень: до людей, суспільства, Батьківщини, самого себе і праці як матеріалізованому відношенню до людини (Н. Щуркова);

*розмежування морального виховання і морального формування особистості, тобто визначення морального виховання як частини всього процесу морального формування особистості (Л. Рувінський);

*одна із важливих сторін багатогранного процесу становлення особистості, засвоєння індивідом моральних цінностей, виробка ним моральних якостей, здатності орієнтуватися на ідеал, жити згідно принципам, нормам і правилам моралі (Г. Шевченко) .

Психологічні аспекти духовного, морального виховання розглядав         А.  Бодалєв, який відзначає, що ”моральна якість повинна вважатися сформованою лише тоді, коли вона проявляється постійно. Тобто коли спостерігається перенесення виховання у певні ситуації життя моральних поглядів, відношень, поведінки в інші, раніше не виявлених ситуаціях”. Автор розкриває методичні особливості формування гуманних взаємин між учнями в процесі вивчення предметів гуманітарного циклу, а також вказує на нові продуктивні підходи щодо формування загальнолюдських моральних цінностей в сучасних умовах.

2. Можливості української літератури для формування загальнолюдських моральних цінностей в учнів

Гуманізація та гуманітаризація системи освіти – один із основних шляхів створення умов для гармонійного розвитку молодої людини.

Значною частиною соціальної та духовної спадщини українського народу, яка увібрала в себе досвід його розвитку від найдавніших часів і до сьогодення, є унікальна за змістом, різноманітна за типом і характером українська книга. Вплив її на найширші кола читачів є надзвичайно важливим чинником  морального та естетичного виховання людини.  Книга супроводить людину з раннього дитинства і до останніх днів, несе світло розуму і знань, виховує і формує духовно багату особистість, естетичний ідеал.  Вона є хлібом для Духу людини.

Книга не лише джерело знань, книга – найважливіший вчитель і вихователь. У зв’язку з цим В. Сухомлинський визначав роль книги та читання:”Читання повинно стати таким знаряддям оволодіння знаннями і разом з тим джерелом багатого духовного життя”.

Передові педагоги, письменники й видатні діячі науки і культури надавали першорядного значення проблемі виховання підростаючих поколінь засобами художньої літератури. Розуміючи силу впливу літератури на душу та розум дитини, на формування гуманної та активної людської особистості, вони постійно дбали про розвиток і доцільне педагогічне спрямування художньої літератури для дітей та молоді. Література покликана допомагати учням розібратися у сфері моральних понять і уявлень, сприяти у виборі ідеалу. Великі можливості для морального та естетичного виховання закладені в творах художньої літератури та мистецтва. Знання, одержані дітьми в процесі спілкування з мистецтвом, сприяють їх інтелектуальному, емоційному та естетичному розвитку. Уміння розуміти, відчувати прекрасне не приходить само по собі. Його необхідно розвивати у дітей з раннього дитинства.

Художня література є найбільш освоєним засобом формування естетичної культури учнів. Вивчення літератури  сприяє виробленню в учнів критеріїв оцінки художніх творів, дозволяє включати їх у творчу художню діяльність, учить сприймати прекрасне у природі, музиці, живописі, висловлювати свої судження про те, що сприйняли. Мистецтво розкриває багатогранну палітру людських переживань, ціннісним матеріалом яких є совість, мудрість, любов, віра, почуття власної гідності тощо.

Виховання моральної культури підлітків найбільш ефективно може здійснюватися, якщо в системі виховної роботи моральні цінності будуть розкриватися через естетичні переживання художнього образу, якщо уявлення про норми моралі з урахуванням загальнолюдських моральних і національних цінностей будуть закріплятися в моральних вправах учнями шляхом їх участі в різноманітних видах творчої художньо-естетичної діяльності і соціокультурній поведінці.

Викладання словесності варто будувати на засадах української етнопедагогіки, яка, як відомо, включає національне родознавство, батьківське виховання, етнодидактику, українську козацьку педагогіку та педагогіку добросусідства. Засобами втілення народної педагогіки виступають рідна мова, фольклор, народні звичаї, традиції, свята, обряди, символи, родинний і громадський побут, національний спосіб життя тощо. Усі ці засоби найповніше розвиваються у творах української художньої літератури, яка має необмежені можливості для втілення в життя української етнопедагогіки.

Спілкуючись, індивід оволодіває історичним досвідом, накопиченим людством. У процесі спілкування особистість виступає одночасно суб’єктом і об’єктом. Це означає, що з одного боку вона відчуває на собі вплив оточуючих, а з іншого – сама певним чином впливає на них. Саме в процесі спілкування формуються моральні принципи  і погляди, смаки, особистий  спосіб життя, духовність.

Поняття ”мораль” бере свій початок від латинського слова ”mos”,  ”mores”, що означає ”спокій”, ”мода”, ”звичай”, ”мораль”.

У сучасній філософії, психології, педагогіці та етиці існують підходи, які розрізняють мораль і духовність і ототожнюють їх. Так, наприклад, словник з етики розглядає мораль і духовність як синоніми, підкреслюючи при цьому різноманітні трактування цих важливих етичних понять.

Найбільш поширеними є такі підходи:

- ототожнювання понять моралі і духовності;

- мораль як форма свідомості, а духовність – галузь практичних вчинків, звичаїв;

- мораль – регулятор поведінки через зафіксовані норми, зовнішні психологічні примушення і контроль, групових критеріїв; духовність – сфера моральної свободи особистості, коли суспільні і загальнолюдські вимоги співпадають з внутрішніми мотивами, галузь самодіяльності і творчості людини; внутрішнє самопримушення, дякуючи особистій свідомості, переходить до схильності та спонтанної вимоги творити добро;

- мораль виражає людяність (гуманність) в ідеальній, закінченій формі, а духовність фіксує її історичну конкретну міру.

Аналіз сучасних підходів до визначення моралі і духовності показує, що мораль найчастіше розуміється як форма суспільної свідомості, звід моральних правил життєдіяльності суспільства в кожну конкретно-історичну епоху. Мораль достатньо чітко зафіксована словесно (кодекси, настанови, заповіти, заповіді, етичні вчення) і ритуально (звичаї, традиції, ритуали, обряди).

 Програмні тексти необхідно добирати так, щоб у них ”містився” виховний вплив на читача, щоб вони відповідали підвалинам гуманістичного виховання, у практиці якого пріоритетним був і залишається ідеал всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

Тож на уроках літератури пізнавальне не є самоціль, а, швидше, умова зав’язати й швидко розвинути моральну тему як моральне знання. У колективі особливо добре йде пізнання моральних основ поведінки, ставлення людини до людини. Коли моральне відкрито випливає на поверхню уроку, а не ховається хитромудро в “тематиці”, “проблематиці”, учні охоче виконують будь-які завдання. Урок повинен виховувати не моментами, а всією суттю. Виховним урок стає лише в тому випадку, якщо в ньому нерозривно поєднані три уроки: життєвий, естетичний, моральний. Тому новий матеріал повинен збуджувати емоції і побажання, тобто бути емоційно дійовим.

У процесі вивчення української літератури з учнями обговорювалися моральні проблеми, створювалися моральні ситуації, які сприяли аналізу моральних категорій і понять. Факультативні заняття, позакласна робота з української літератури активізували діяльність учнів до обговорення моральних зразків, формування навичок моральної впевненості, бесіди і диспути дозволили вводити певні нормативні установки, створювати суспільну думку з приводу конкретних виявів моральної поведінки.

Завдання ціленаправленої роботи з підлітками полягає в тому, щоб у процесі занять з української літератури а) розкрити зміст суспільних понять ”віра”, ”надія”, ”любов”, ”совість”; б) через сприйняття художнього образу тих творів мистецтва, у яких найбільш яскраво представлено етичні категорії, сформувати в учнів оцінне відношення до цих моральних явищ і через аксіологічний аспект формувати потребу в особистісній повсякденній діяльності, наслідувати певні моральні норми.

Література має на повну силу виконувати своє суспільне завдання: плекати в людині високі духовні якості й ідеали, принципи доброти, свідомого громадянського обов’язку. На уроках  української  літератури учні вчаться аналізувати та оцінювати суспільні явища, події, вчинки людей та свої власні вчинки. За допомогою ілюстрацій, картин, малюнків, вони можуть глибше осмислити ту чи іншу подію, а внаслідок цього – дійти правильного висновку, а отже, навчитися об’ктивно оцінювати те, що відбувається навколо.

Виховний вплив уроку української літератури на формування внутрішнього світу особистості учнів багато в чому залежить від моральної спрямованості особистості викладача. Уміння застосовувати різні методи та прийоми ведення навчально-виховної роботи сприяють формуванню загальнолюдських моральних цінностей учнів на уроках української літератури. Спираючись на засоби навчання як на уроках літератури, так і в позаурочний час, формуються стосунки товаристськості, доброзичливості, усвідомлюються обов’язки щодо інших, розвиваються відносини співробітництва і взаємодопомоги.                                                                                

Моральна особистість у художньому творі виступає в усьому багатстві її життєвих зв’язків і відносин. У цьому розумінні художній твір – це  своєрідна модель реального світу, що відбиває не тільки реальність окремого факту, але й реальність процесів і тенденцій розвитку дійсності в цілому. “Цінність справді художнього твору ще й у тім, що людина, яка любить мистецтво, сприймає його по-своєму і розуміє зміст не завжди так, як задумав автор”.

Відомий методист О. Мазуркевич стверджував, що через високохудожні твори  можна забезпечити духовну єдність поколінь, виховувати в учнів повагу до батьків, до жінки-матері, до отчого дому. Неабияка роль художньої літератури у формуванні національної культури та історії: вона ж є невичерпним джерелом формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою, прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну, утвердження принципів загальнолюдської моралі.

На уроках української літератури різних рівнів учитель повинен допомагати учням повніше осягати художній зміст, виявляти конкретно-історичне та загальнолюдське значення зображеного письменником, формувати морально-етичні ідеали, підносити на вищий рівень культуру. Краще всього спрямовувати думки учня на шлях самостійного пошуку істини, орієнтувати його в матеріалі, щоб він міг зробити “своїми” ідейно правильні оцінки подій і людей. Тож цілком природно, що кожна тема з української літератури – людинознавча за своїм характером, має духовну сутність, естетичні якості та естетичну цінність.

Отже, виховати високоморальні почуття у процесі вивчення української літератури дають змогу викладачеві засобами мистецтва слова формувати особливий тип світосприймання, тобто через естетичне підійти до вершин людського духу. 

3. Специфіка формування загальнолюдських моральних  цінностей  в учнів

До певної форми діяльності сьогодні ставляться високі  вимоги, бо її високий культурний рівень – необхідна умова ефективності будь-якої праці. Реалізація такого підходу дозволяє вчителеві поставити учня в центр педагогічного процесу, сформувати в нього суб’єктивну позицію як носія загальнолюдської культури.

Саме від праці педагога значною мірою залежить, яким буде найближче майбутнє, у якому напрямі змінюватиметься людина. Засобом реалізації цих завдань є засвоєння індивідом основ культури як сфери духовного життя людей, що сприяє формуванню здібностей особистості самостійно виробляти принципи своєї діяльності, поведінки, спілкування, орієнтуючись на кращі зразки загальнолюдської та національної культури.

Стратегічним орієнтиром у виховній діяльності, безпосередньо пов’язаній із формуванням почуття цінності іншої людини як критерія високоморальної особистості, має виступати людяність (доброта). Поняття ”добро” відбиває все те позитивне, що спрямоване на благо людей. Тому добро служить засобом моральної оцінки вчинків, дій, стосунків між людьми.

Реалізація людяності – як стихійної, так і свідомої відбувається в процесі саморозвитку особистості. Стихійна практика людяності в процесі саморозвитку може здійснюватися по-різному. В одному випадку людяність формується  як реакція на жорстокість – чужу і власну. В іншому – фактором саморозвитку  має бути взаємна людяність – спочатку стосовно самої особистості і відповідна стосовно оточуючих людей – а не взаємна жорстокість.

Перший механізм можна назвати негативним, оскільки, по-перше, переживання жорстокості – це вже психологічна катастрофа, а по-друге – наслідком цієї катастрофи зовсім необов’язково має стати людяність; катастрофа може зламати незміцнілу психіку, а не тільки загартувати її, і якщо зламає – жорстокість сприймається як “норма” людських стосунків чи, у кращому випадку, як невідворотне зло, якому лишається тільки підкорятися.

Другий механізм – виховання людяності людяністю є єдино оптимальним. При цьому дійсне виховання полягає в тому, щоб сприяти саморозвитку особистості.

Доцільно виділити три рівні реалізації особистістю людяності: декларативний, проблемний і ціннісний.

Декларативний рівень пов’язаний із завданнями самовизначення індивіда у світі людей. Тобто кожна людська істота вчиться поводитися за правилами способу життя оточуючих людей, жити, “як усі живуть” (людяність тут передається і реалізується відповідно до уявлень про чесність, справедливість). Тут найбільша небезпека перетворення своїх уявлень у самостійну цінність, жорстокий еталон, міру, якою вимірюється все і яка не перевіряється нічим.

Проблемний рівень людяності виступає засобом розпізнання, постановки і вирішення всіх людських, соціальних проблем. Людяність тут реалізується через совість, відповідальність, самопроектування в майбутнє.

Ціннісний рівень – це людяність як система цінностей, як сама цінність, як джерело нових цінностей, людяність на рівні системи переконань. На цьому рівні людяність реалізується, отримує свій смисл тільки у зіставленні з жорстокістю і на противагу їй.

Підвищення вимогливості до моральної зрілості молодого покоління обумовлене також процесами, пов’язаними із зовнішнім впливом на сферу їх духовного життя. Тому особливої гостроти набуває проблема не лише знання моральних норм, але й перетворення їх на стійкі переконання, дотримування  їх у повсякденному житті.

Процес морального і духовного виховання буде ефективним лише за умов, коли в ньому активну участь бере сучасна молодь, коли вона приймає висунуті суспільством завдання як свої власні прагнення.

Отже, процес ідейно-морального виховання молодого покоління розглядається нами як система, що функціонує у відповідності зі своїми цілями, завданнями та принципами. Вона являє собою частину більш широкої системи формування загальнолюдських моральних цінностей і виступає по відношенню до неї як частина до цілого. Формування – це складний процес становлення людини як особистості, який відбувається в результаті розвитку і виховання. Зміст морального виховання учнів передбачає утвердження принципів загальнолюдської моралі. Мета нашої системи – формування моральної особистості  підлітка : озброєння його знаннями й уміннями, необхідними для життя й діяльності, розвитку в нього відповідних особистісних якостей (доброти, милосердя, працьовитості, гуманності, любові до природи, чесності, правдивості, любові до рідного краю, добросовісності, любові та поваги до батьків і предків, відношення до здоров’я).

В Україні здавна ставили надзвичайно високі вимоги до морального ставлення людини до себе – порядність, чесність, совісність, правдивість, справедливість, працелюбність, гідність, дотримання слова, вірність (громадянська, товариська і подружня); до інших людей – повага до старших, свого родоводу, тактовність, толерантність, ствердження гуманних стосунків, гостинність; до праці – повага, любов до вільної праці, чесна праця, відданість отчій землі. Ці ідеї, ідеали, погляди, норми поведінки, збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, несуть могутній моральний потенціал, який слугує успішному засвоєнню загальнолюдських моральних цінностей учнями.

Для забезпечення процесу виховання моральної культури особистості важливе місце належить питанню про різні рівні функціонування моральної свідомості. Можна визначити такі рівні:

-рівень індивідуальних уявлень про мораль: а) відомості про основні поняття суспільної моральної свідомості про добро і зло, благо,обов’язок, справедливість, совість, гідність і честь, зміст життя і щастя; б) знання про вимоги, що містять не лише інформації про них, але й про засоби їх реалізації на практиці; в) відомості про милосердя, що містить інформацію про моральні якості людей; г) знання про засоби оцінки явищ морального життя.

-рівень емоційно-чуттєвого забезпечення функціонування моралі, що містить такі компоненти: а) моральну впевненість, вірування, переживання, стреси, почуття; б) вольові зусилля, що забезпечують оцінку і самооцінку, а також наслідування зразкам і вимогам: нормам, принципам, ідеалам.

Як бачимо, дана система морального виховання вимагає від молоді розглядати комплекс загальнолюдських моральних цінностей як носіїв суспільних і своїх особливих ознак у взаємодії з національною свідомістю,    що утворюють цілісність і обумовленість із суспільною системою, у якій формується особистість. Якщо моральне виховання передбачає оволодіння нормами і правилами моральної поведінки, формування почуттів та переконань, умінь та навичок, то формування загальнолюдських моральних цінностей означає процес, унаслідок якого цінності, набуті попередніми поколіннями, незалежно від расової, національної чи релігійної приналежності, морально-духовні надбання визначають основу поведінки й життєдіяльності окремої людини.

На сучасному етапі розвитку освіти існує певна суперечність між вимогами суспільства до морального виховання молоді і досягнутим рівнем розв’язання цього завдання. Необхідною умовою реалізації даної системи є формування в учнів моральної культури.

Сутність моральної культури полягає в органічній єдності етичних знань, моральних якостей особистості, принципів, переконань, навичок і здібностей до моральної діяльності і активності, у виявленні і ствердженні моральної позиції особистості в реальних діях і відносинах. Отже, щоб виховати особистість з високою моральною культурою, необхідно забезпечити гармонійний розвиток моральної свідомості і моральних аспектів дії.

Своє конкретне вираження і функціонування моральна культура знаходить у виборі життєвих ціннісних орієнтацій, які на відміну від норм мають відносну свободу вибору. Проте необхідно врахувати, що існує велика розбіжність між тим, що є справжньою цінністю і тим, що людина приймає за цінність. Тому навчально-виховний процес має бути спрямований і покликаний на переведення суспільних цінностей у свідомість кожного учня, а потім і в його поведінку.

Сьогодні, звертаючись до проблеми духовного оновлення, дослідники перш за все виходять на суспільну свідомість. Відомий психолог П.Симонов розглядає душу та духовність як поняття, які виражають якості особистості, що являють собою соціальну цінність. До таких якостей відносяться потреби в пізнанні загальнолюдських цінностей, у прагненні до добра, до співпереживання.

Моральна культура – явище багатогранне. Моральна культура –  це найголовніший компонент духовного життя людини, який характеризує її досягнення в оволодінні основами моралі як сукупності принципів, вимог, норм, правил, які регулюють дії в усіх сферах її життя, у формуванні моральної свідомості, розвитку моральних почуттів, виробленні звичок моральної поведінки особистості. Вона включає в себе високий рівень моральної свідомості і самосвідомості, моральний досвід, культуру моральних почуттів, поведінки, відносин. Формування культури моральних почуттів – складний і багатофакторний процес. Найбільша активізація його відбувається в класному колективі в процесі спілкування з іншими членами класного колективу.

Особливо велику роль у формуванні таких моральних почуттів, як  любов і відданість своїй Вітчизні, ідеалам, колективізму, совість і честь, правдивість і скромність для учнівської молоді сприяли уроки гуманітарного циклу.

Важливою умовою формування моральної культури, моральних почуттів, поведінки і відносин є ситуація самостійного морального вибору.  Деякі дослідники визначають позитивне значення для формування моральної культури особистості різних конфліктних ситуацій (як тих, що виникають природно, так і спеціально організованих). Оскільки такі ситуації виступають як “стрункий” педагогічний інструмент, що сприяє з одного боку, вторгненню моральної спрямованості особистості, перевірці її моральних якостей, а з іншого боку, формуванню цієї моральності і таких якостей.

Як зазначається в науковій літературі, головними причинами негативних явищ і процесів у духовно-моральному середовищі є: світоглядна індиферентність (Є. Бондаревська); роздвоєність мікро- і макросередовища     (Л. Бойко); деформація принципу справедливості (А. Глущенко); порушення у сфері розподільних відносин (В. Каюков); упущення у виховній роботі з молоддю (Г. Кузнєцова), недоліки у сімейному вихованні (В. Сипченко) тощо.

Істотний внесок у духовно-моральну підготовку перебудови зробили  письменники, діячі кіно, театру, публіцисти. Саме в руслі підготовки перебудовних процесів вони впливали на суспільну свідомість своїми глибокими роздумами про долі особистості й людства, індивіда й народу. Моральні пошуки й знахідки, співзвучні духові перебудови, знайшли своє відображення в таких романах і повістях, як “Плаха” Ч. Айтматова,  “Кар’єр” і ”Знак біди” В. Бикова, “Атланти й каріатиди” І. Шамякіна, “Собор”            О. Гончара, “Чорнобильська мадонна” І. Драча, ”Казка про Дурила”, ”Дума про щастя” В. Симоненка, ”Поєдинок” Д. Павличка, ”Смерть кавалера”, ”Син приїхав” Г. Тютюнника, ”День для прийдешнього”, ”З погляду вічності”       П. Загребельного; у таких п’єсах, як “Диктатура совісті” М. Шатрова, “Стаття...” Р. Солнцева, “Останній журавель” О. Жука та О. Дударєва; у кінофільмі “Покаяння” Т. Абдуладзе. Художні твори втілюють у собі ті духовні прагнення, ті соціальні й моральні орієнтири, які стають провідними на сучасному етапі розвитку суспільства.

Отже, орієнтація на національне виховання, як свідчить дослідження, збагачує життя учнів, виробляє систему поглядів, переконань, ідей, традицій, звичаїв, покликаних формувати високу духовність, альтруїзм, милосердя, людяність, благодійництво, працелюбність та доброту.

4. Забезпечення єдності духовних та загальнолюдських моральних цінностей як умова формування особистості учня

Ті художні твори, у яких ставляться важливі моральні проблеми людського буття, психологічно осмислюють взаємовідносини людини з суспільством, порушують питання моральних, сімейних стосунків і користуються великою популярністю серед підлітків. У художній літературі учні шукають відповіді на ці проблеми, осмислюючи і своє місце в житті. Улюблені твори  – поезія і проза високого громадянського звучання. Серед пісень – передусім твори про кохання.

Учні дуже люблять читати такі твори, у яких змальовано позитивних героїв. Їх приваблює герой твору сміливий, чесний, сильний, справедливий, життєрадісний, розумний, з лагідною, ніжною вдачею, герой, що любить мистецтво, музику, людина вольова, уважна до інших, з активною життєвою позицією. Підлітків цікавлять моральні стосунки між персонажами, проблеми дружби, любові, щастя, духовної свободи і соціальної справедливості. Вдумливе, проникливе читання художніх творів вітчизняної і зарубіжної класики є невичерпним джерелом духовного зростання наших дітей і юнацтва. У книгах вони знаходять надихаючі приклади життя людей, які відзначаються багатством свого духовного світу, стійкими переконаннями, високими життєвими ідеалами. Але більшу частину інформації діти  дістають через спілкування з однолітками, батьками, відео-, кінофільмів, Інтернету, а часто вони не сприяють виробленню позитивних ідеалів.

Вивчаючи з учнями твори “Лист до гречки”, “Правда” А. Малишка, “За мить щастя” О. Гончара, “Лебеді материнства”, “Кривда”, “Дума про щастя” В. Симоненка, “Чорнобильська мадонна” І. Драча, “Суд” Ю. Мушкетика, “Дикий Ангел” О. Коломійця я прагнула якнайповніше показати учням духовне багатство людини-трудівника, показати героїку праці, її красу, відповідальність за минуле, сучасне і майбутнє людства, моральне браконьєрство та  бездуховність окремих індивідів, почуття і переживання людини, яка творить добро, розуміння синівського обов’язку перед рідною землею.

Література є універсальним засобом формування людини. Величезні виховні можливості літератури реалізуються в ході навчально-виховної роботи. Учитель і учень на кожному уроці ніби презентують свою особистість, притаманну їй систему цінностей, відношень, культуру почуттів. У формуванні цих якостей на уроці літератури іде обмін цінностями не тільки від автора і його твору до учня, але й між учнем і учителем і самими учнями. Щоб спрямувати пізнавальну діяльність підлітків та формувати їх загальнолюдські моральні цінності, я пропоную учням більш активні форми роботи на уроці: літературні альманахи, читацькі конференції, диспути, рольові ігри, інтегровані уроки, літературно-музичні композиції, ”мозкові” аукціони ідей, заочні подорожі, ”телемости”, у яких вони вирішують певні задачі і ситуації. Головна роль учителя на такому занятті, на мій погляд, полягає в тому, щоб на всіх етапах самостійної роботи розвивати творчість учнів, відповідно працювати, спрямовуючи свої зусилля на формування власної особистості.

Коли загальнолюдські моральні цінності стають елементами характеру і світогляду учнів, вони спонукають вихованців до соціально-ціннісної поведінки і діяльності.  

Засоби масової інформації, художня література та мистецтво повинні взяти на себе функцію допомогти сучасному учневі піднестися над незліченною кількістю сьогочасних проблем, щоб, зрештою, побачити правильний вихід. Вихід із такої ситуації я вбачаю у трансформації ментальності, в орієнтації людського інтелекту на духовну сферу, для досягнення  “золотої середини” – рівноваги між духовним і матеріальним.

Розглянувши педагогічні чинники формування моральних  цінностей серед молодого покоління, перейдемо до розгляду специфіки роботи вчителя-словесника.

До педагогічних умов процесу формування загальнолюдських моральних цінностей у підлітків засобами художньої літератури належать:

• опосередкований характер створення емоційної реальності і відповідні моральні почуття;
• когнітивний (пізнавальний) характер ситуації емоційного переживання, співчуття;
• особистий досвід моральних відношень зі світом і самим собою;
• процес пізнання і комунікації в моральному становленні особистості;
• поетапність процесу виховання на основі поетики моральних образів, а також необхідність ускладнення емоційно-образного змісту ситуацій спілкування з художніми творами.

 Мета цього – не тільки пояснити основи і структуру уроку літератури, а й навчити учнів творчо працювати з художньою думкою тексту. Не можна забезпечити високу педагогічну результативність уроків літератури без таких професійних якостей учителя, як вільне оперування навчальним матеріалом, досконале знання текстів художніх творів, розуміння специфіки мистецтва і особливості сприймання його дітьми певного віку, володіння сучасними технічними засобами навчання.

 Розв’язання цих важливих проблем покладається на вчителя.  Першорядна роль у такому навчально-виховному процесі належить українській літературі, зокрема творчому прочитанню художнього тексту. При цьому творчий підхід визначається не зайвою деталізацією твору, а принципом наскрізного розгляду тем і проблем, взятих з пройденого матеріалу.

Ефективне вивчення української літератури можливе за наявності глибоких естетичних знань, здобутих дитиною в молодших та середніх класах. Найдоцільніше для цього застосовувати жанрово-стильовий принцип навчання, коли учні глибоко ознайомлюються з розмаїттям національного фольклору, його літературними інтерпретаціями, зі Святим письмом, з побутовою, історичною, пригодницькою чи фантастичною українською прозою, драматургією та лірикою.

У процесі вивчення української літератури я ставлю за мету не лише те, яку кількість інформації засвоїли учні, а, передусім, як впливає одержана інформація на розвиток дітей.

Вивчення літератури передбачає реалізацію багатьох завдань. Основне з них – утвердження естетичної функції мистецтва слова, а звідси – розв’язання проблем морально-етичного плану, в основі яких лежать загальнолюдські моральні цінності.

Курс української літератури розв’язує цілий комплекс освітньо-виховних завдань. Витвори мистецтва слова збагачують учнів знаннями про художнє відображення суспільного життя, людських взаємин, розкривають характер, почуття, внутрішній світ людини. Література  розвиває одночасно інтелект і чуттєву сферу учнів, їх образне мислення й емоції, уяву і фантазію, закладає у них міцні основи ідейних і моральних переконань, формує національний світогляд.

Думку про пріоритет виховання в навчально-виховному процесі навчального закладу розвиває Г. Ващенко, стверджуючи: “Ми мусимо будувати й організовувати свою національну школу, яка не лише давала б нашим дітям знання, а й виховувала їх відповідно до тих історичних завдань, що стоять перед нашим народом”.  Метою виховання, на його думку, має бути сприяння досягненню основної мети нашого народу – виборення для себе свободи. Найважливішою умовою цього виховання є національна єдність і солідарність, усвідомлення того, що лише своя самостійна держава забезпечить добробут і високий культурний розвиток нації, ґрунтовну і досконалу підготовку молоді до діяльності в усіх галузях духовної і матеріальної культури.

Виховуючи молодь на національному ґрунті, потрібно забезпечувати єдність національного і загальнолюдського, вносити у громадянство дух національної рівності, взаємної толерантності і пошани. Виховання має бути пройняте національним духом не з позицій боротьби і ворожнечі до сусідів, а з позицій любові до рідного краю. У ”Концепції національного виховання”, схваленій Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти, наголошується на:

• всебічному розвитку людини як особистості;
• тісному зв’язку з національною історією, культурою, традиціями;
• формуванні національної свідомості, самосвідомості, духовної єдності поколінь...

Отже, у процесі вивчення української літератури я намагаюся формувати гідного громадянина України, її палкого патріота, зважаючи на те, що любов до родини, роду, рідного краю є невід’ємною ознакою морально-духовного виховання.

Навчально-виховний процес є частиною глобальної, вселюдської соціально-педагогічної системи, яка виховує нові покоління, від котрих залежатиме доля всієї цивілізації. Тому виховання особистості ґрунтується на вселюдських цінностях.

Отже, першочерговим завданням української  освіти ХХІ століття є формування українця і громадянина, виховання вільної, гуманної особистості, зорієнтованої на відродження цінностей загальнолюдської культури в особистій життєдіяльності та життєтворчості. Формування національного типу особистості забезпечить духовну єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.

У формуванні моральних якостей особистості велику роль відіграє  література. З її допомогою людина пізнає дійсність і саму себе. Література допомагає перетворенню світоглядних знань у впевненість і перетворенню даного впевнення в конкретні справи. Під впливом літературних творів утверджуються або рушаться уявлення і погляди, що сформувалися у певної групи людей, формується життєва позиція. До таких творів належать поезії Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, а також прозові твори О. Довженка, О. Гончара. Як зазначають митці художнього слова, тільки на основі усвідомленості, відповідальності, компетентності, спрямованості, оптимістичної наповненості, толерантності й гуманізму можливе активне, дійове, поступове і творче самовдосконалення і самосходження до понять Суті свого існування, до Змістів абсолютних, ключових цінностей, до Бачення і Відчуття Краси і Гармонії.

Сьогодні особливо важливою є орієнтація саме на спілкування, коли словесник не просто розповідає, пояснює, викладає, а, розкриваючи ідейно-художній зміст літературного твору, спілкується з учнем як з особистістю. Чим багатший і різноманітніший контакт учителя з учнями, тим більше впевненості, що діти зацікавляться твором зокрема і літературою взагалі. У живому спілкуванні художня правда стає правдою життєвою, а літературний герой – живою фігурою.

Саме урок літератури своєю гуманітарною і естетичною природою психологічно найсильніше впливає на формування загальнолюдських моральних цінностей. Одне з провідних моральних завдань уроку літератури й полягає в тому, щоб дати змогу дитині всебічно розкритися.

5. Традиції і сучасна духовна культура у формуванні загальнолюдських моральних цінностей учнів

Творець культури – а з ним є кожна людина, що має духовні потреби, – вносить суб’єктивні елементи у світову скарбницю. Людина, що прагне допомогти своєму народові, зв’язана з народом духовно, значить, вона й сама духовно багата. Любити ж свій народ – це значить розуміти його потреби, цінити його духовність, жити так, щоб часткою своєю причинятися до зміцнення народного духа. І чим сильніше розвинені в людині національні почуття, тим легше їй розуміти вселюдські етичні почуття, що ведуть людство до духовного вдосконалення.

У процесі свого етногенезу народ не тільки виробляв матеріальні блага для свого існування, а й створював умови для успішної трудової діяльності та відпочинку – культурні, звичаєві, естетичні, моральні тощо, тобто формував свою духовність.

Духовна культура включає в себе систему цінностей, ідей, ідеалів, моральних норм і правил, що виробив український народ за свою історію. Вона зосереджена в його пам’яті, усній і писемній мові, звичаях, обрядах. Це – набутки народної творчості, фольклору, мистецтва, народних знань, світоглядних уявлень, вірувань, що характеризують спосіб його життєдіяльності, побуту, світосприймання, мислення, мудрості.

Народна мораль та народне мистецтво як відображення суспільної свідомості, світогляду народу – явища змінні. Однак і в моралі є окремі категорії, а в мистецтві – твори, що були, є і будуть актуальними, відбиваючи загальнолюдські погляди на працю, любов до природи, почуття патріотизму тощо. До того ж багато творів, передбачених програмою, наповнені саме українознавчим національно-патріотичним і громадянським змістом, народними звичаями і обрядами, це дає змогу формувати в учнів такі фундаментальні поняття, як “Україна”, “Батьківщина”, “громадянськість”, “патріотизм” та інше.

У юнацтва треба виховувати моральну чистоту, свідомість дівочої чи юнацької честі, стриманість, підкорення статевих почувань принципам моралі.

Навчальні заклади України покликані збагачувати учнів науковими знаннями на рівні світових стандартів, забезпечуючи всебічний розвиток кожної особистості. Зміст навчання і виховання учнів та програма “Освіта” будуються на народному національному ґрунті і спрямовуються на глибоке оволодіння учнями надбань національної культури в органічному взаємозв’язку із загальнолюдською культурою.

Зараз дуже гостро відчувається потреба  в дослідженні реальної картини духовного стану суспільства, настроїв, орієнтації різноманітних груп населення, соціально-психологічна відмінність між поколіннями, типи свідомості різних верств суспільства.

Аналіз деформацій людини, девальвації духовних цінностей, складнощів та суперечностей суспільної свідомості, духовного стану суспільства на різних відрізках історії, синдромів соціального і духовного неблагополуччя, а також причин, що породили негативні процеси в духовному житті нашого суспільства, пошук рішень, необхідних для виправлення даної ситуації, для духовного оновлення суспільства – все це здійснюється в публіцистиці та художній літературі. Саме через літературу ми одержуємо уявлення про людину, її втратах у вірі, деформаціях і духовних цінностях, про причини моральної корозії, стандартизації і одномірності духовного світу, про витоки бездуховності, що заполонили нашу культуру.

Велику увагу я приділяю оволодінню учнями  навичками самопізнання, правильної оцінки своїх переваг і вад. Для розвитку здатності до співпереживання і співчуття використовую різноманітні вправи, рольові ігри, диспути, вікторини, тестування на розвиток спостережливості, уважності, толерантності, правильного сприймання експресії у людей, рефлексії і перцепції. Щоб створити умови для самоутвердження і самореалізації в творчій і художньо-естетичній діяльності, учні  залучаються до українських національних традицій, відтворюючи та інсценізуючи народні обряди та традиції з художніх творів, готують мініконцерти.

З’ясувалося, що педагогічними умовами підвищення ефективності процесу формування загальнолюдських моральних цінностей у підлітків поряд з іншими є: демократизація і гуманізація всього навчально-виховного процесу; забезпечення ініціативності, самостійності й оновлення форм і методів навчального процесу; насичення діяльності учнів емоційно-позитивними переживаннями.

У процесі морального виховання важко переоцінити світоглядне значення української мови, літератури, історії. Але вони не можуть самі по собі компенсувати етичну освіту і уникнути примітивності особистості в моральному відношенні. Мораль регулює життя особистості у всіх ланках людської життєдіяльності.

Моральні цінності полягають у прагненні досягти і реалізувати найвищі людські цінності: добро, справедливість, гідність, честь, любов, дружбу, співчуття.

Змістовною стороною морального інтересу особистості є стійко сформоване розуміння суспільного обов’язку. Більшість молоді (86%) відзначили провідну роль вимог суспільства на формування життєвої позиції.

Ціленаправленість молоді характеризується усвідомленим стійким прагненням бути корисним людям, суспільству, Батьківщині, знайти місце в житті, заслужити повагу оточуючих.

Отже, моральна стійкість, формуючись на рівні свідомості та діяльності, є важливим показником як моральної зрілості особистості, так і зростаючого значення людського фактора. Удосконалення суспільних відносин і виховного процесу виступають як обов’язкові умови моральної стійкості особистості.

Звичайно, моральні й життєві цінності, які сповідує та чи інша учнівська група, не є чимось відірваним, ізольованим від тих загальнолюдських цінностей, норм поведінки, які функціонують поза навчальним закладом, в інших групах того самого вікового рівня і навіть взагалі за межами учнівського життя, тобто в ”дорослому” суспільстві. Хоч і не прямо, але зміна громадських настроїв, суспільної моралі віддзеркалюється у колективній моралі кожної окремої групи й учнівських колективів у цілому. І все ж таки в кожній окремій групі існують свої індивідуальні особливості як у громадській думці, так і в моральній поведінці більшості учнів.             

          Моральний аспект переорієнтації громадянської свідомості на проблеми моралі стає нині надзвичайно важливим для докорінного переосмислення всієї діяльності особистості.  Проблема загальнолюдських моральних цінностей є і залишається предметом активного комплексного дослідження різними науками. Основний напрямок гуманітарних дисциплін повинен бути зосереджений  на зміцненні духовного потенціалу особистості. Одним із найсприятливіших вікових періодів у формуванні загальнолюдських моральних цінностей слід визнати підлітковий вік, коли достатньо чітко виявляються переваги того чи іншого виду мистецтва, відбувається свідомий відбір художніх творів, зростає загальна художньо-естетична грамотність, виробляється власна творча настанова. Тому, коли мова йде про національне виховання, не можна обминути літературу як основного виховного засобу.

В усі часи людство хвилювало стан духовності окремих людей і суспільства в цілому. Висока духовність громадян суспільства є запорукою економічного процвітання держави, добробуту нації, її здоров’я, її   майбутнього.

Україні потрібна нова, національно свідома, з розвиненою державною гідністю еліта, яка досягла б високого становища власним талантом та інтелектом. На жаль, роки нашої незалежності були роками незалежності від виховання.

Історичний процес розвитку людства незаперечно доводить, що більшість успіхів у своєму розвитку досягли ті народи, у яких виховання було кращим. Виховання у житті людей – первинне і головне, усе інше – його наслідки.         

Та поряд із цим у літературі кожного народу віддзеркалюється ціла його минувшина, своєрідність психіки, світогляду. Тому література  є також засобом пізнання свого народу. Книжки, що дають емоції без глибшої ідеї, фільми, телевізійні програми, завданням яких є розбудити інстинкт, не збагачують культурно. Тільки книжки літературної вартості мають цю особливість. Тому-то важливим є те, щоб учні постійно знайомилися зі скарбами цього мистецтва.

Значно сприяє формуванню моральних переконань підлітків розвиток пізнавальних інтересів. Учні, в яких розвинений інтерес до навколишнього світу, більше здатні виявляти інтерес і до власної поведінки. Крім того, наявність пізнавальних інтересів допомагає підліткам ставити перед собою більш віддалені цілі, виконання яких вимагає від них планування власної поведінки та її регуляції. Тому учням варто нагадувати, що крім загальнолюдських рис, дівчаткам більш притаманні доброта, старанність, дисциплінованість, а хлопцям – рішучість, сміливість, самостійність.

Звичайно, дітей необхідно вчити розрізняти добро і зло, формувати в них критичне, непримиренне ставлення до тих людей, які в своєму житті керуються поглядами, чужими нормам моралі.

6. Система форм, методів і засобів морального виховання учнів у процесі вивчення української літератури

         Однією з найважливіших тенденцій  виховання є зображення  цінностей нашого суспільства, його багатств різноманітними педагогічними засобами.

        Відомо, що слово вчителя – найважливіший засіб передачі знань. То які ж його можливості у формуванні особистості? Саме в живому слові виражаються не тільки знання, а й відношення людей. Цю думку підтверджує Рибнікова.

Комунікативна сторона діяльності вчителя зумовлена тим, що його праця базується на постійному спілкуванні з учнями. Необхідно вміти зацікавити їх, збудити в них творчу активність, формувати прагнення до вивчення літератури, забезпечити оптимізацію навчально-виховного процесу, формувати в учнів уміння самостійно набувати знання. Тому постає завдання: знаходити найбільш ефективні методи і засоби навчання, які б активізували навчально-пізнавальну діяльність учнів, що сприятиме глибокому та свідомому засвоєнню знань.

Більшість учених-педагогів вважає, що вирішити це завдання допоможе застосування проблемного навчання. Основне призначення проблемного навчання полягає в тому, щоб організувати пошуково – пізнавальну діяльність учнів, активізувати їх мислення, забезпечити надійність засвоєння знань. Суть проблемного навчання полягає в тому, що вчитель не просто подає наукові висновки, а, певною мірою, відтворює  шлях відкриття, демонструє перед учнями шлях наукового мислення, робить їх співучасниками наукового пошуку.  Проблемність – це смисловий стрижень  аналізу   художнього твору, коли освітні та виховні завдання уроку тісно переплітаються і взаємопов’язані. Поєднання на уроці глибокого аналізу художнього твору з формуванням міцних ідейних, моральних переконань і естетичних ідеалів в учнів – це те завдання, яке стоїть перед проблемним вивченням літератури.

Проблема формування загальнолюдських цінностей засобами літератури включає в себе цілий ряд моментів: це насамперед формування в учнів уявлення про прекрасну людину, в якій гармонійно поєднуються духовне багатство, моральна чистота і фізична досконалість. Це – формування в учнів науково обґрунтованих естетичних суджень і оцінок творів мистецтва. Це також ознайомлення з естетичним ідеалом письменника, який лежить в основі його творчості. Відображаючи життя, об’єктивну дійсність, письменник завжди дає їй естетичну оцінку, причому не у формі абстрактно-логічних суджень, а образно, предметно.

Ставлячи в центрі аналізу художнього твору питання про те, що письменник любить і цінує в людях, у чому бачить їх красу, учитель у такий спосіб допомагає учням учитися любити і ненавидіти, формує в них власний естетичний ідеал.

Література – одна з форм суспільної свідомості, акумулятор морального досвіду народу, нагромадженого в процесі його багатовікової історії. І завдання словесника – зробити кожен свій урок уроком життя, формувати учня  як особистість ідейно, морально, естетично.

Опрацювання курсу української літератури в старших класах стає набагато ефективнішим за умови використання різних форм навчальної роботи: ігрових (ділова, рольова гра), дискусійних (диспут, дискусія, полеміка, мізковий штурм), колективних творчих справ (художньо-естетичий напрям, конкурси, вікторини, альманахи, конференції).

Не менш важливо на уроках літератури створювати такі морально-етичні ситуації, які з найбільшою силою сприяли б формуванню суспільно значущих соціальних установок і ціннісних орієнтацій учня. Наприклад, під час обговорення роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” учні можуть дати оцінку вчинкам героїв з позиції загальнолюдських  моральних цінностей: ставлення до бабусі, матері, дружини, односельчан, друзів, доброта, працелюбність, чесність, вірування.

 У процесі вивчення літератури ми створювали проблемні ситуації різної складності за допомогою комплексу засобів навчання (фільм, телепередача чи звукозапис). Доповнюючи одне одного, ці засоби поглиблювали морально-естетичний вплив на учнів художнього твору, підвищували читацьку активність підлітків.

Морально-етичну ситуацію неможливо аналізувати без оцінної діяльності учнів. Етико-естетична оцінка дітей зумовлена досвідом пережитих ними почуттів у процесі читання того чи іншого художнього твору, рівнем етичних знань. При цьому  вони не тільки переживають, а й, охоплені певним почуттям, оцінюють якості об’єкта, оцінюючи – роздумують, виносять свій присуд. Таким чином, у морально-етичній ситуації відбувається зближення емоціонального і раціонального, що є важливою передумовою готовності особи до моральної дії, яка інтегрує в собі інтелектуально-емоційні зв’язки.

Виховний вплив навчального процесу на формування внутрішнього світу особистості учнів багато в чому залежить від моральної спрямованості вчителя, що передусім виявляється в ставленні його до змісту навчального матеріалу.

Українська література завжди була прикладом високої духовності народу, і це створило її як літературу з яскраво вираженими загальнолюдськими моральними цінностями.

При вивченні лірики важливо створити атмосферу спеціального духовного та емоційного настрою. Тому бажано, щоб процес сприйняття поезії, перебування у специфічному стані замилування прекрасним, переживання естетичної насолоди тривав не короткий час, а принаймні хоча б дві години. Розглядаючи поезію Ліни Костенко, викладачу необхідно зупинитися на таких моральних якостях, як скромність, совість, щастя, духовність, милосердя. Поетично, образно говорить Ліна Костенко про невмирущість, неперехідність справжніх моральних, мистецьких, життєвих цінностей; застереження захопленням скороминучою модою, гучною славою. Поетеса закликає збагачуватися духовними цінностями, які роблять людину людиною. На такому уроці варто запропонувати учням самостійно  прочитати вірш ”Вже почалось, мабуть, майбутнє” і визначити ті проблеми, які хвилюють  поетесу: вона дає своє розуміння ролі митця і мистецтва в суспільстві та вагомості його праці, доцільності та корисності її. Ліна Костенко закликає зберігати створені людством духовні цінності:

                        Вже почалось, мабуть, майбутнє.

                        Оце, либонь, вже почалось…

                        Не забувайте незабутнє,

                        Воно вже інеєм взялось.

                        І не знецінюйте коштовне,

                        Не загубіться у юрбі.

 Рядки поезії вражають ніжним ліризмом, глибиною роздумів, філософським осмисленням життя. У цих творах письменниця ставить гострі проблеми буття: це і роль митця в суспільстві, мистецтво і його значення у житті кожної людини, історична пам’ять народу. Таким чином знаходимо відповіді на поставлені питання у тексті вірша ”Чекаю дня, коли собі скажу”, де йдеться про життя і смерть геніального італійського живописця і скульптора Мікеланджело Буонарроті. Митець змальований як справжній подвижник, звичайна, ніби нічим особливо не прикметна людина, яка скромно оцінює наполегливу, воістину творчу працю.

               Нажився він. І недругів нажив.

               Було йому без року дев’яносто.

               Життя стужив, і друзів пережив,

                І умирав зажурено і просто.

                Важкі повіки… стежечка сльози…

                І жаль безмірний однієї втрати:

                “В мистецтві я пізнав лише ази.

                Лише ази. Як шкода умирати…”

Останні слова видатного митця – не красивий вимисел поетеси. Перед смертю, засвідчує біограф Мікеланджело, він сказав, що шкодує за двома речами: не зробив для спасіння душі все те, що зобов’язаний був зробити, і, по-друге, змушений померти тоді, коли “тільки почав читати за складами у своїй професії”.

Тут авторка розкриває найтісніший зв’язок поета з рідною землею, з народом, закликає не бути байдужим до створених людством духовних цінностей, залишити по собі добру пам’ять.

Таким чином, стає зрозумілим головний художній смисл поезії: справжній митець завжди невгамовний у своєму прагненні творити довершені речі. Цей закон високої творчості поетеса приміряє до сучасної художньо-мистецької практики і приходить до вельми іронічного висновку:

                                         Тепер кого не стрів –

Усі митці, художники й поети.

Всі генії.

                                         На вічні терези

Кладуть шедеври у своїй щедроті.

Ліна Костенко немовби ”піднімає планку” для сучасних митців, бажаючи їм більшої вимогливості до самих себе.

Тож кожне слово до своїх віршів поетеса підбирає вдало і точно. Поезії Ліни Костенко повертають читачеві віру в слово. І це дуже важливо, що з’явилися вони саме тоді, коли відкрилася завіса тоталітарної системи. Слова Ліни Костенко, які лягають на білі аркуші, мають якусь чарівну властивість – будити, добувати, давати силу, творити нову гармонію.

Увібравши в себе кращі зразки української живої мови, національні ідеали, поезія Ліни Костенко звучить сьогодні актуально, тому і є важливим джерелом у гуманістичному вихованні підростаючого покоління. Викладання літератури у старших класах передбачає не стільки передачу учням конкретних знань для володіння додатковою науковою інформацією, як формування морально-етичних якостей, особистої культури, розвиток творчого потенціалу.

З огляду на власний педагогічний досвід роботи зазначу, що головна мета викладання літератури полягає не в простому викладенні фактів з історії літератури, а в одночасному їх осмисленні з погляду філософського уявлення про людинотворчу суть літератури. Отже, виникає потреба пошуку нових естетичних критеріїв і підходів до аналізу образів-персонажів літературного твору. Вчителі-словесники вдаються до нових та нетрадиційних форм роботи, щоб забезпечити виховні функції уроку. Пропоную інтегрований урок за творчістю Ліни Костенко “Пісенна творчість Марусі Чурай”, у якому беруть участь учителі історії . Добір такої форми уроку обумовлюється специфічною для підлітка організацією навчальної діяльності. В цьому віці учні більше прагнуть до самостійної роботи. Учитель літератури на такому уроці виконує роль ведучого, який контролює процес навчання, надаючи слово учням або вчителям історії . Учитель враховує настрій учнів, ступінь їх зацікавленості, рівень розуміння навчального матеріалу. Учні – учасники драматичного гуртка, які підготували необхідні епізоди для інсценування та виконували пісні на слова Марусі Чурай, свої знання демонстрували через занурення у світ героїв та емоційного переживання їхньої долі. Така форма уроку формує в учнів цілісне розуміння художньої літератури, художньо-естетичну активність, позитивну мотивацію у навчанні.

Побудова уроку в такій формі не тільки дає змогу з’ясувати образ народної поетеси-піснярки, а й розвиває вміння підлітків доводити свою думку через міжпредметні зв’язки, вдосконалювати навички спілкування, виховувати почуття взаємоповаги, доброзичливості, взаєморозуміння, прищеплювати любов до української пісні.

Урок проводився ДПТНЗ «Краматорський центр професійно-технічної освіти». Учні дійшли висновку, що Ліна Костенко трактує Марусю Чурай як дівчину, обдаровану геніальним мистецьким талантом, що означає надзвичайно тонку і багато в чому специфічну духовну організацію. Талант, особливо ж видатний, зустрічається дуже рідко. Людина, що наділена ним, потребує особливого розуміння, і до неї не можна підходити зі звичайними мірками. Осягнення проблеми митця, психології його творчості, стосунків митця із суспільством відбувається як на художньому, так і на науковому рівнях. Все сказане сприятиме кращому розумінню Марусі Чурай як людини, наділеної геніальним піснетворним даром.

Слово бере група учнів, які інсценізують уривок з роману “Маруся  Чурай” – розділ “Проща” та виконують пісні на слова Марусі Чурай.

 Така специфіка уроку доводить те, що через усвідомлення ролі поета в житті народу (за романом) учні  замислюються над своєю суспільною роллю. Адже активна громадянська позиція, праця на благо України можливі лише за умови високого рівня національної свідомості. Тому вчитель пропонує такий вид роботи, який сприятиме утвердженню в учнів розуміння своєї нерозривної єдності з народом.

Вивчення художніх творів Ліни Костенко на історичну тематику значно поглиблюють знання учнів про минуле рідного краю. Поетеса розуміє, що художній світ твору є дуже значимим фактором естетичного впливу на читача. Отже, знайомство з історичним романом Ліни Костенко не потребує від читача зосередженості, серйозної інтелектуальної праці, бо то є праця над собою, над своїм духовним самовдосконаленням.   За широтою охоплення матеріалу, глибиною і правдивістю зображення життя українців в ХVII ст. роман у віршах “Маруся Чурай” у нашій літературі займає одне з провідних місць.

На уроці аналізу історичного роману важливо вирішувати наступні проблеми:

 1) проблема “Митець і юрма в романі”, в чому особливості її трактування?

 2) проблема ”Батьки – діти”, як розглядає цю проблему Ліна Костенко?

 3) проблема кохання, як розкриває Ліна Костенко цю проблему?

 4) проблема влади, як втілена в романі ідея української державності? Образи державних діячів Богдана Хмельницького та Мартина Пушкаря.

“Маруся Чурай” є одним із тих творів, які через свою високу мистецьку вартість назавжди залишаються в літературі. Багатьом поколінням він відкриватиме образний світ нашої непростої історії, ошляхетнюватиме душі високим патріотичним почуттям, даруватиме естетичну насолоду.

Особлива роль належить особистості вчителя у сфері морального виховання. Як свідчить психологічна наука, міжособистісне спілкування – єдиний шлях передачі моральних цінностей, включаючи і сприймання мистецтва як особливого виду опосередкованого спілкування людей. Моральну особистість може виховати лише моральна особистість. Моральні переконання може передати лише людина, якій притаманні моральні переконання. Слова вихователя лише тоді будуть значущими для вихованців, коли виникає атмосфера моральної довіри до вчителя в широкому розумінні цього слова – до того, хто вчить жити. Моральні якості вчителя – це не його приватна справа, а характеристика його професійного рівня. Якщо між словами і вчинками вчителя немає відповідності, то у вихованців виникає недовіра до світу дорослих, до тих духовних цінностей, що вони пропагують. Зрештою, виховують не слова, а те, що бачить молодь у житті.

Головна особливість взаємодії вчителя і учнів носить рефлексивний характер, тобто постійне відображення почуттів і думок учнів і цілеспрямоване їх формування, збагачення, розвиток. Отже, виховна функція полягає в організації діяльності з переведення загальнолюдських моральних цінностей у свідомість і досвід поведінки учнів крізь вияв власного ставлення вчителя, організацію життєдіяльності дітей. При умові сприятливого морального розвитку під впливом соціального середовища виникає насуща потреба формувати у  підлітків загальнолюдські цінності: творити добро, з повагою ставитись до ровесників та дорослих, сумлінно виконувати свої обов’язки, цінувати дружбу, бути патріотом своєї держави.

Засвоєні учнями моральні принципи не повинні залишатися на рівні формальної обізнаності, вони повинні стати їм нормою в житті.  Тож на уроках української літератури діти вчаться не тільки засвоювати сукупність базових літературознавчих понять, а й оволодівають морально-етичними нормами, збагачуючи свій внутрішній світ, вчаться реалізовувати свої переконання за допомогою найрізноманітніших мовних засобів.

Урок – усний журнал

                    Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша

Мета уроку: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом М.Куліша через автобіографічні спогади драматурга, спогади близьких людей, друзів; розкрити діяльність Куліша-драматурга як таланта світового масштабу; розвивати самостійність та аналітичність мислення, уміння зв’язно висловлювати думки, спонукати учнів до літературного пошуку; формувати в учнів загальнолюдські цінності: почуття справедливості, об’єктивності та свідомості в оцінці історико-літературних фактів, нетерпимості до зла, почуття національної гідності.

    Обладнання: портрет письменника, виставка творів, вислови про письменника, епіграф, музикальний супровід.

   Тип уроку: урок-усний журнал.

                                        ХІД   УРОКУ

І. Організаційний момент.

Епіграф: “Микола Куліш – чи не найтрагічніша постать української драматургії доби так званого “Розстріляного Відродження”.

Вислови: 1.“Підкорена боротьбі за духовну незалежність, українська драма важко виборювала собі місце під сонцем і не опанувала ще світових вершин людського духу”.

                 2. “І найвищий сенс мистецтва театру завжди був у тому, що, закорінений у родове, соборне, театр ставив у центр свого всесвіту Людину, її духовне вивільнення з юрби, її вічний бунт проти будь-яких спроб морального, соціального й національного поневолення, проти намірів позбавити її особистісного начала”.

Викладач наголошує та тому, яку форму уроку обрали, чому саме урок-усний журнал. Ознайомлення із символічними сторінками журналу.

С и м в о л і ч н і   с т о р і н к и    ж у р н а л у:

1. Життєва драма Миколи Куліша ( історична довідка ).
2. “Хто ж він, Микола Куліш?”
3. “У вирі громадянської війни”.
4. “Початок справжньої літературної діяльності”.
5. “У кінці стражденницького шляху.”

ІІ. Оголошення теми, мети та завдань уроку.

Мотивація навчальної діяльності.

Слово учителя:

Ми починаємо вивчення життєвого і творчого шляху славетного українського драматурга, чия постать належить добі так званого “Розстріляного Відродження”. Його ім’я – Микола Гурович Куліш.

Урок сьогодні побудуємо у формі усного журналу. Це дасть можливість вашим одногрупникам розкривати маловідомі сторінки життя і творчості драматурга. Учнів, які підбирали матеріал до кожної сторінки журналу, об’єднаємо під образною назвою “Довідкове бюро літературознавців”. Таким чином групу поділено на п’ять підгруп. Кожна з яких готує матеріал до окремої сторінки журналу.

Завдання учням: записати основні віхи життя М. Куліша, виділити головні загальнолюдські цінності, притаманні письменникові.

Сторінка перша

“Життєва драма Миколи Куліша (історична довідка).

Звучить пісня “Україно” ( слова і музика Тараса Петриненка ).

Учитель:       Як страшно оре історичний плуг!

                      Які скарби  були – були і зникли.

                      В глухі часи загострюється слух

                       В епоху гласності усі до всього звикли.

Ведуча:           Дозволено бути сміливими

                         От же ж і поговоримо

                               Ох же й покричимо

                         Між іншим, вовка вже підсмалили

                                 Уроків історії не вчимо.

Учитель:   Докір дійсно справедливий. Уникаючи історичного досвіду, ми не збагнемо усіх тонкощів атмосфери, у якій жив і творив

 “родючий цвіт” української нації – письменники, учені, митці,                                                   інженери, вчителі, лікарі...

Ведуча: Тому першою сторінкою нашого журналу буде історична довідка про той час, коли жив і творив Микола Гурович Куліш.

Учениця 1:

Початком сталінського терору проти українського письменства більшість літературознавців називають 1929 рік – рік початку підготовки фальсифікованого судового процесу в справі так званої Спілки Визволення України.

Причиною створення Спілки Визволення України послужило вбивство в травні 1926 року на паризькій вулиці головного отамана Симона Петлюри.  На роль основного персонажа майбутнього політичного спектаклю чиновні сценаристи намітили не якогось там замухришкуватого контрика, а всесвітньовідомого вченого-літературознавця, віцеприезидента Всеукраїнської Академії наук Сергія Єфремова. Тому, що в роки революційного вибуху він був впливовим політичним діячем, одним із керівників Центральної Ради і міг розцінюватися невдоволеним грабіжницькою сталінською політикою селянством як живий прапор національного порятунку.

До керованої Єфремовим міфічної СВУ специ з ДПУ “відмобілізували” кілька десятків відомих культурницьких діячів старшого покоління, яких тримали давно в полі свого зору. А для вивершення композиції “спектаклю” пристебнули ще й кілька молодиків, котрі мали репрезентувати собою таку ж міфічну суперконтрреволюційну “Спілку української молоді” (СУМ).

На лаві підсудних опинилися 45 осіб (серед них письменники – Сергій Єфремов, Людмилм Старицька-Черняхівська, Михайло Івченко та ін.). Усім їм інкримінувалося звинувачення: злісна антирадянська пропаганда, контрреволюційна діяльність з метою повалення Радянської влади і відновлення буржуазно-поміщицької Української Народної Республіки.

І хоча жодного смертного вироку не було винесено, судовий процес виявився обагрений кров’ю. Заарештований у цій фальсифікованій справі поет Аркадій Казка не витримав упередженого слідства і, доведений до відчаю сатанинською наругою над людяністю, повісився в одиночній камері одеської тюрми 1929 року. В історію української радянської літератури він увійшов першим з тієї скорботної шеренги, яку півстоліття регулярно поповнювали лицарі німого протесту проти людиноненависницької суспільної системи, починаючи від Миколи Хвильового і кінчаючи Григором Тютюнником і Віктором Близнецем.

Із садистською впертістю продовжував Сталін розглядати Україну приватним полігоном для апробації ефективних методів масових репресій.  Один за одним  заквашувалися нові судові процеси над міфічними організаціями, персональний склад яких особливо ретельно відшліфовували специ секретно-політичного відділу.

Учениця 2. А трагічний постріл у Ленінграді 1 грудня 1934 року потіг за собою грізний вал масових арештів, який зарубіжні спостерігачі охрестили “кіровським потоком”.

9 січня 1935 року після блискавично проведеного слідства відбувся перший політичний судовий процес над колишніми лідерами “нової опозиції”. Зінов’єв, Каменєв, Бакаєв та 15 їхніх однодумців звинувачувалися не лише у вбивстві Кірова, але й у підготовці замаху на Сталіна, Молотова, Постишева. Всім було ясно, що їх чекає тільки одна покара – смерть.

27 – 28 березня 1935 року перед військовою колегією Верховного Суду СРСР були поставлені члени міфічного “Центру боротьбистської організації” в складі 15 осіб, звинувачених у приналежності до терористичних боївок. Хто ж вони, еті “терористи”?

Назвемо їх поіменно за алфавітом. Це – Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Епік, Микола Куліш, Григорій Майфест, Варер’ян Підмогильний, Євген Плужник... Правда ж, навіть неозброєним оком видно, яка це супернебезпечна для суспільства “банда”? Хвала Йосифу Віссаріоновичу: всі вони одержали “за заслугами” – по 10 років позбавлення волі.

Упродовж уже кількох століть українська література, як ніяка інша література в світі, захлинається у власній крові. Адже, окрім сталінського, її нівечив і знекровлював царський терор, а потім за життя одного покоління на неї обрушилися білогвардійський, червоний, шляхетно-польський, німецько-фашистський, брежнєвський терори. Треба тільки дивуватися, як цей народ взагалі вижив і не втратив дару художнього слова.

Питання до класу: Назвати імена письменників, які у своїх творах викривали недоліки молодої Української республіки.

 Сторінка  друга

                     “ Хто ж він, Микола  Куліш?

Ведуча: Із кривавого цідилка неконституційних сталінських маруд хочемо вилучити постать Миколи Куліша, ім’я якого міцно вплетене у вінок слави української літератури.

Учениця 1:  Народився Микола Гурович Куліш 5 грудня 1892 року в селищі Чаплинка Херсонської області в сім’ї бідняка. Тож і дитячі роки хлопця минали в крайній нужді, а то й злиднях. Мати часто плачучи і цілуючи  сина казала: “Ти ж у мене єдина дитина, хочу я, щоб ти був мудрий, чесний, правдивий, щоб з тебе люди були”.

Вивчати азбуку життя почав у п’ятирічному віці, випасаючи худобу багатіїв та няньчачи їх дітей. У 1901 році Микола вперше переступив поріг Чаплинської народної школи. З першого дня він дивував учительку своїми запитаннями і відповідями. За перший рік навчання Микола настільки обігнав усіх учнів, що при кінці навчадьного року йому вже вчителька дала книжку з другої групи.

А після закінчення початкової школи чаплинські вчителі, зібравши в складчину близько сотні карбованців, відвозять надзвичайно обдарованого вихованця в олешківське міське училище.  (Це  був початок вересня 1905 року).

Рано відчувши смак самостійного життя, у Миколи вироблялася впертість, витривалість, почуття вартості та людської гідності. Цю останню рису збільшувало визнання його виняткових здібностей учителями та товаришами. Під час навчання в училищі через матеріальну скруту декілька разів доводилось змінювати місце проживання. Переїхавши в будинок свого товариша Михайла Перерви, Микола знайомиться з сім’єю своєї майбутньої дружини Антоніни (йому на той час було 14 років, Антоніні – 16 років). В їх родині частими гостями були учителі місцевих гімназій, гімназисти. Музично обдаровані діти грали на фортепіано та віолончелі. Микола Куліш під впливом такого оточення сам почав вивчати ноти і захоплюватися грою на скрипці.

Антоніна Куліш згадує: “У нас у домі часто відбувалися проби оркестру, який організовував Микола з моїх братів і ще з п’ятьох товаришів. Він був дуже суворий диригент і звичайно для виконання вибирав класичні речі. Коли помилялися, він гнівався, кричав, стукав смичком об стіл, часом навіть ламав його. А музиканти боялися й слухали його”.

У 1909 році Микола вступає до п’ятого класу загальної чоловічої гімназії.

У шостому класі гімназії Микола почав видавати шкільний журнал російською мовою, бо цією ж мовою велося тоді все навчання й українських книжок не було.

Коли директор гімназії довідався про існування журналу та ще й прочитав у ньому критику своїх вчинків і побачив карикатури, – він заборонив видавати цей журнал, але редактора не покарав, бо той сховався за псевдонімом  Гурій Коняга. Гурій Коняга був дуже впертий і почав видавати другий журнал, назвавши його “Колючка”. Журнал був вільнодумний і відважний, єдиний такого роду в той час.

Учитель:

У сьомому класі, коли авторам його було вже по 18 років, журнал став змістовний і цікавий: були в ньому вірші, присвячені погоді, учителям, директорові, якого прозвали Козлом, були й оповідання на злобу дня.

Коли Микола був у восьмому класі, його запросила директорка і власниця жіночої гімназії на диригента гімназійного хору й за це запропонувала йому в себе обіди. Микола погодився. Коли він приходив обідати до директорки, її мама садовила його за окремий стіл і давала тільки одну страву. Якось побачила це дочка-директорка й зауважила матері – це ж бо у неї був безплатний учитель співу. На це стара відповіла:

• Ах, Анічка, что ти волнуєшься, он же хохол!

Микола це почув, засміявся і більше до тієї хати не заходив. Згодом “стара карга” послужила йому прототипом “Баранової – Козино” у п’єсі “Мина Мазайло.”

Учениця 1: По закінченню приватної гімназії Микола мріяв вступити в Петербурзький університет. Але ж для цього потрібно мати документ про середню освіту. Без засобів існування, голодний Куліш у першій половині 1914 року пробирається на Кавказ і екстерном складає запаморочливі, як він казав, екзамени на атестат зрілості.

Микола подав документи до Одеського університету на філологічний факультет. Його зарахували студентом першого курсу. Здавалося, мрія здійснилася. Але це тільки здавалося.

Питання до класу: Яку освіту одержав М.Куліш?

                                            Сторінка  третя

                                 “ У вирі громадянської війни”

Учениця 2:  У серпні 1914 року почалася перша світова війна. Миколі сповнився 21 рік. “У вирі громадянської війни” – така назва третьої сторінки нашого журналу.

Куліша призивають в армію, посилають в Одеську школу прапорщиків. Невдовзі молодого офіцера відправляють в окопи передової лінії. Але йде на фронт вже жонатим чоловіком. 3 квітня 1915 року Антоніна та Микола Куліш повінчалися в таборній церковці св. Івана Златоустого.

Антоніна Куліш так пояснює свій вибір:”Любила я Миколу не за його постать, досить незграбну та ще й одягнену в речі з чужого плеча – або занадто великі, або замалі. Був він худий і дуже непоказний. Любила я його за те, що був він душею  і розумом зовсім не подібний до всіх, кого я тоді знала. Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині. Саме це полонило моє дівоче серце.”

Протягом 1915 – 1917 років побував на віленському та волинському фронтах, де був тяжко контужений в голову. Та в той час лікували швидко: жива сила потрібна була на фронті. Важкі воєнні часи прикрасила Кулішу звістка про батьківство: спочатку донечка Ольга, а потім – син Володимир.

Повернувшись на початку 1918 року в Олешки, Микола Куліш поринув у вир громадсько-політичного життя.  Був призначений головою першої міської Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів.

А тим часом громадянська війна розгоряється, боротьба загострюється. Олешки захопили гетьманські війська. До їхніх рук потрапив і Куліш. П’ять місяців ув’язнення – визволило Миколу Гуровича народне повстання. І знову активна революційна діяльність. Які посади тільки не доводиться обіймати: і члена повітового виконкому, і завідувача народною освітою. Один із організаторів і керівників Першого Дніпровського полку, він бере участь у боях проти денікінців та врангелівців, комісар Червоної Армії.

Миколу любили і в полку, і в штабі. Він писав у польовій газеті такі дотепні вірші на генералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже сміялися. Писав він тоді й маленькі одноактові п’єси на “злобу дня”, що їх виконували вояки, переодягаючись, коли треба було, у жіночі одяги, зроблені з простирадел.

Питання до класу: Де воював М.Куліш у роки громадянської війни?

Четверта сторінка

             “ Початок справжньої літературної діяльності”

Ведуча: Минуло п’ять років від початку революційних подій. “Саме в той час, – згадує Антоніна Куліш, – Микола почав писати. Писав він ночами при світлі гасової лампи, яка часто псувалася, куріла й смерділа... Я прокидалася й сварила Миколу, що не гасить світла, але він не бачив мене й не слухав, що я говорила: писав і писав...

Одного разу він, попрацювавши так до ранку, пішов спати, залишиаши на столі рукопис. Вранці, прибираючи рукопис, я почала його читати і так захопилася, що не могла відірватися. Це була його перша п’єса “97” з часів голоду в Україні у 1921 році.

Учениця 3: Про історію написання та проблематику трагедії “97” довідуємося з тих же листів Миколи Куліша до Івана Дніпровського. По-перше, ця п’єса з сучасного життя. По-друге, провідний образ – Мусій Копистка – “вже виходить, він живий, бо як зазначає Куліш, я його вихватив, висмикнув із самісінької гущавини дніпровської голоти.  По-третє, твір “взагалі – малюнки побутового життя за час нестерпного голоду”.

Про ідейно-тематичний задум Куліш сказав так: “В п’єсі немає визначної, монументальної дії. Це рядок малюнків в сіреньких рамцях сільського життя, злиденного, вбогого, та й ще поруйнованого голодом і революцією. Немає тут пафосу, блискучих бойових лозунгів. Революційні будні, дрібненька, але гостра і невпинна боротьба.

Тема п’єси “97” – це відтворення героїчної боротьби найбіднішого українського селянства за краще життя в умовах голоду й розрухи після закінчення громадянської війни.

Група учнів інсценізують уривок з п’єси “97”.

Учениця 4: Своєрідним продовженням драми “97” була п’єса Миколи Куліша “Комуна в степах” (1925 р.). Сюжетна інтрига в ній пов’язана з тим, як вирішиться гамлетівське питання: бути чи не бути комуні?  Як і в “97”, М.Куліш вдався до різкої поляризації персонажів.

П’єса мала успіх не тільки на українській сцені. Її переклали на грузинську мову і довгий час вона йшла у Тбілісі.

У цей час Куліш і Микола Хвильовий дуже здружилися та організували ВАПЛІТЕ ( Вільну академію пролетарської літератури), в якій взяло участь більше сорока осіб. Миколу Куліша обрали   президентом ВАПЛІТЕ. Тоді в його скромну квартиру заходили найвизначніші письменники і поети ( П.Тичина, О.Вишня, О.Досвітній, А.Любченко, І.Дніпровський...)

Співпрацюючи з театром “Березіль”, Куліш почув скаргу на те, що в його п’єсах мало дійових осіб жінок, а в театрі багато артисток, і кожна з них хотіла б грати у п’єсі Миколи Гуровича. Тоді драматург написав п’єсу “Отак загинув Гуска”: в цій комедії було 11 жіночих ролей. Але до вистави “Гуску” не допустили.

1928 року Куліш пише “Народного Малахія”. На генеральній пробі “Малахія” була вся партійна верхівка, мистецький світ і багато гостей. Вистава була надзвичайна. Тільки представники ЦК партії були невдоволені. У пресі з’явилася негативна критика, після якої п’єсу зняли. В той же час також почали цькувати ВАПЛІТЕ і незабаром ця письменницька організація була закрита.

Розчарування М.Куліша посилювалося наростаючою гостротою національної проблеми. На рубежі 20-х і 30-х років уже було ясно, що політика українізації згортається. Міщанство раділо з цього. У 1929 р. М.Куліш пише комедію “Мина Мазайло”, темою якої є міщанство і українізація.

Творчість Куліша, незважаючи на перепони, набирає обертів.

1929 р. – комедія “Закут” – на тему чистки партії.

1929 р. – “Патетична соната” – про болісний пошук Україною своєї долі на роздоріжжі історії.

Група учнів інсценізують уривок з п’єси “Мина Мазайло”.

Питання до класу: Які теми характерні для творчості М.Куліша періоду 20-30-х років ХХ ст.?

                                              П’ята  сторінка

                           “В кінці стражденницького  шляху”

Учениця 5.

У п’єсах Миколи Куліша кінця 20-х початку 30-х років чується біль і протест розчавленої людини. Після “Патетичної сонати” він ще встиг написати сповнені політичних дискусій “діалоги” “Вічний бунт” (1932), драми “Прощай, село” (1933 р.), “Маклена Граса” (1933 р.). У них знайшли розвиток ті мотиви, які мучили письменника і в попередніх його творах.

У людей тендітної душі – а Куліш належав до цієї людської породи – віра вистигала не відразу, лишаючи на душі попіл вчорашніх ілюзій про миттєве перетворення людини. Тільки відчуття змарнованості духовних сил можна пояснити безперервні скарги Куліша на швидку втому.

Учениця 6: Найвизначніше у Куліша – люди й типи, вміння відтворювати людську природу, драму становлення Людини. Він уперше вивів на український кін “єроя революції” Мусія Копистку, вихопивши його, за власним визнанням, буквально з життя. Вперше дав образи “міщан нової формації” – від старорежимних Гусок до збюрократизованих партійних чиновників Божих (“Хулій Хурина”), Кухманів та Радобужних (“Закут”). Куліш уперше показав нове місто й село, столицю та провінцію, викрив убогість золотомундирних генералів Пероцьких (“Патетична соната”) і національних перевертнів Мазайлів.

Куліш не шанує жанрів, грубо “згвалтованих” концепцією, – тодішньої “документальної” хроніки, політичного плакату, масових дійств і патетичного колективізму. Він повсякчас побільшує відстань між ілюзією та реальністю, і його тенденційність глибоко притаєна, вона є наслідком духовної боротьби героїв, висновком певної життєвої драми.

Учениця 5: Реалізм Куліша потребує сили-силенної епітетів: він і гротесковий, і натуралістичний, і макабричний, і метафоричний; проте комбінує письменник  свою правду виключно з правди життя. Якщо володарями світу не стануть поезія, розкутість, багатовимірність, ЛЮДИНА з великої літери поволі змаліє до людини натовпу. Це загрожує занепадом людського духу, занепадом мистецтва, занепадом цивілізації, а відтак і неможливістю соціалізму: там, де панують натовп і казарма, соціалізм умирає, набуваючи спотворених форм. У ставці на гуманізацію суспільства й людини в ньому Микола Куліш упевнено цде шляхом новітньої європейської драми з її культом особистісного начала і критикою державного, апаратного, бюрократичного – себто групово-безособового. Тим-то Кулішева п’єса “Патетична соната” – суворий присуд життю серед руйнації та крові, безстрашний документ доби, що проголосила пріоритет класових домінант над загальнолюдськими, чим багато сричинилася до дегуманізації ХХ століття. Драма Куліша трактує філософську проблему цілісності людського космосу та неподільності окремого Я: немає на світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським життям – чужим, не власним! Цю особливість драми ще 1932 року підмітив відомий російський критик Б.Алперс, який закинув Кулішеві “недооценку классового лица своих персонажей”                 (“Советский театр”, – 1932. – №2). Нині ми бачимо, наскільки випередив Куліш своїх критиків.

Учениця 6: Вінцем п’єси “Патетична соната” став блискуче виписаний образ Марини Ступай. Прикро, – навіть Н.Кузякіна услід за сонмом попередників пише у своїй монографії 1970 року про оскаженілу “ненависть до народу”, якою нібито перейнята Марина, що “продала свою любов, граючи на ній як політик”, оскільки належить до іншого майнового стану, – “батьківський хутір дає їй гроші на красиві сукні й уроки музики” тощо. Зараз будь-якому неупередженому оку видно, що, будучи людиною духовності й культури, Марина ненавидить не український народ, а українську юрбу, яка нічим не відрізняється від юрби німецької, російської, єврейської чи “інтернаціональної”, – отих покидьків, які після першого ж удару чи поразки “підуть урозтіч, ідею кинуть на дорогу разом з брудним своїм солдатським картузом і самі ж розтопчуть...”

Історія дала нам страшні приклади того, як масова свідомість сталінської доби топтала кинуту на дорогу ідею всесвітньої рівності, братерства й свободи, як найкращі з кращих лягли перегноєм для торжества сірого людського однострою “казарменого соціалізму”. І в цьому Куліш набагато випередив своїх критиків.

Вчитель: Після самогубства М.Хвильового Микола Куліш розумів власну приреченість. Двійники його Луки та Гамаря вже вирішили, що в храмі вселенського щастя має бути і шибениця Миколі Кулішу. Його арештували, коли він ішов на похорон Івана Дніпровського, свого друга. Ніхто не знає, яким був його кінець. Востаннє обізвавшись з політичного ізолятора Соловків 15 червня 1937 року, Куліш Микола Гурович зник у безвісті. Наймовірніше, що його було розстріляно 3 листопада 1937 року разом з групою діячів української культури на сумнозвісній Секирній горі ( за іншими свідченнями, тоді ж таки скинуто під лід Білого моря).

Можливо, режисери цього трагічного дійства вважали, що червоні зорі соціалізму світитимуть ясніше.

Помилились. Не стало людини – залишилися її біль і мистецтво.

Твори його, заборонені у тридцяті роки, поверталися на українську сцену важко, з великим втратами, здебільшого кружним шляхом, через іншомовні переклади й постановки.

(звучить пісня “Господи, помилуй нас” Слова і музика Т.Петриненка).

                           Урок – диспут

Тема: Філософська наснаженість роману О. Гончара “Собор”. Роздуми про добро і зло, про потребу берегти духовні, історичні, мистецькі здобутки минулого.

Мета: показати актуальність роману сьогодні, вказати на проблеми, що порушені у творі, філософське осмислення дійсності, утвердження гуманістичних ідеалів, історичної пам’яті народу, символічне значення образу собору; учити учнів осмислювати події твору, оперувати текстом для доведення своєї думки; розвивати  уміння ідейно-художнього аналізу твору, розумову активність учнів; виховувати любов до рідної землі, до збереження надбань народу, формувати кращі моральні якості людини.

Обладнання: оформлений епіграф, ілюстрації з комплекту “Слово і образ”, план диспуту.

Тип уроку: урок-диспут.

                                    ХІД   УРОКУ

І. Організація групи до уроку.

Епіграф: “Людина може знайти загальнолюдське тільки таким чином: поглибити своє духовно-національне лоно до того рівня, де живе духовність, зрозуміла всім вікам і народам” (І. Ільїн).

Вступне слово вчителя:

        Роман О. Гончара “Собор” розглядає злободенні проблеми, що турбують нас сьогодні. Наше завдання – визначити, які проблеми порушив автор у творі і що можна зробити, щоб цих проблем у нашому житті було менше. Отже протягом уроку вам необхідно визначити основні проблеми роману і записати в зошити, визначити їх актуальність. Тому ми обрали форму уроку – урок-диспут, бо на такому уроці вам доведеться самостійно осмислювати події твору та його проблеми. На цьому уроці нам необхідно розглянути такі питання:

                             План диспуту:

1. Що таке добро і зло?
2. У чому смисл життя і як має жити людина?
3. Відношення людини до природи та культури, потребу берегти духовні, історичні та мистецькі цінності.
4. Як ви розумієте вислів: “Собор душ своїх бережіть, друзі”.  Кому з героїв роману належить цей  вислів?

ІІ. Оголошення теми і мети уроку.

Мотивація навчальної діяльності учнів.

Звернемо увагу учнів на рядки епіграфа, наголосимо, що саме молоді під силу змінити наше життя, зробити його духовно багатим, насиченим.

Слово вчителя:

        Роман О. Гончара “Собор” можна вважати твором, написаним за велінням душі. Немає для О. Гончара дрібниць, коли йдеться про людину, її життя. Зображуючи дороги людського життя – далекі і близькі, давні й теперішні, чужі й свої – він думає про підростаюче покоління, їх думки і покликання, переживання і становлення особистості.

        Найголовніше у творчості О. Гончара те, що його твори мають перетворюючу силу, вони примушують читача замислитись над складними, вічними проблемами, що мають загальнолюдське значення: що таке добро і зло, у чому смисл життя, як має жити людина, відношення людини до природи та культури та інші. І провідною рисою творчості О. Гончара є незнищенність людського в людині. З плином часу Гончар дедалі більше заглиблюється у сферу філософських, моральних й естетичних проблем, які хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумів про сутність людини та її роль і місце в сучасному світі. Олесь Гончар – письменник, громадянин тієї держави, в якій формувався його світогляд. І хотів чи не хотів того митець, він відбивав у романі саме ті погляди, які властиві українському народові в 60 – 70-х роках ХХ століття.

Приступаємо до обговорення першого питання диспуту:

Що таке добро і зло?

        Відповіді учнів, які підтверджуються текстом.

Учень 1. Нині брак великої мудрості, великої поваги і любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Сили добра і сили зла протиборствують у всьому. Широта душі письменника виявляється в здатності охопити все розмаїття життя, в здатності поряд зі словом, що викриває зло, знайти такі барви, якими можна закарбувати прекрасне.

Учень 2. Людину прикрашають добрі діла. Автор розмірковує над тим, щоб люди були людьми не тільки в матеріальному своєму існуванні, а насамперед у житті духовному. Наші мрії і помисли повинні бути світлими і чистими. Ми повинні творити добрі діла, не руйнувати, а творити, допомагати в біді ближньому, тобто бути людьми.

Учень 3. Громадянська наснаженість, що характеризує моральний пошук О. Гончара, зумовлює його розуміння добра і зла, соціальної їх природи. Внутрішню організацію героїв О. Гончара відзначає чутливість, делікатність почувань. Їхня мовби вроджена, заснована на мудрому сердечному всерозумінні доброта по-справжньому і виявляє себе в готовності не вагаючись прийти на допомогу, перепинити дорогу злу. Письменник закликає зміцнювати “дух солідарності людей перед лицем зла”, “обстоює природність тієї “манії справедливості”, на яку “хворі” кращі з його героїв, вірить у неминучість кари за заподіяне комусь лихо. Воно, лихо це, рано чи пізно мусить повернутися до свого “творця”, мов бумеранг, бо такий моральний закон нашого суспільства. (Микола Баглай та Володька Лобода, браконьєри)

        Свої відповіді учні підтверджують текстом. Визначають, хто з героїв роману робили добро і несли з собою чистоту та доброту, а хто чинив злі та недобрі вчинки.

Друге питання диспуту: У чому смисл життя і як має жити людина?

Учень 4: У людини є начало світле, добре, животворне. Саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчій, у моральній чистоті полягає найвища духовність , що становить істинний сенс життя людей на планеті. Вироблення шляхетності – це моральна революція в почуваннях і думках людини. І ця людська шляхетність – єдине, що примушує нас вірити у високе ім’я людини та в її покликання. “Собор” О. Гончара став одним із факторів, які відкрили багатьом письменникам зашторені дидактурною ідеологією очі на суто людські цінності життя, і як наслідок – починається інтенсивний пошук такої форми, якою б можна було сказати істинну правду про цінності. За що ж цінується людина? Чим визначається цінність її життя?

Учень 5. Питання, які постають перед героями творів О. Гончара, турбують і нас: “Чи так жив? Чи так живеш? Чи так всі ви, люди, живете?” Микола Баглай, його брат Іван Баглай, Вірунька – дружина Івана, Єлька, Ізот Лобода недарма живуть на землі. Вони на своєму місці вкладають душу в роботу, прагнуть полишити слід на землі. Їм дорогі в людині вічний потяг до незвіданого, жадоба пізнавати довколишнє.

Учень 6. Зачитує звертання Ізота Лободи (Нечуйвітра) до прийдешніх поколінь: “Дорожіть днем – ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живе не той, хто чадить... Живе – хто іскрить! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий... Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий Тамерлан, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра...”

Автор роздумує над злободенними питаннями: Які вони будуть, оті, що прийдуть? Чи будуть вони щасливі? Як розумітимуть своє щастя? Як житимуть у сім’ї, в суспільстві і на всій планеті?

       Тому Ізот Лобода застерігає сина від необдуманих вчинків: “Кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безплідно впаде, захлухне в тебе ж біля ніг. Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людини.”

Учні висловлюють власні думки щодо смислу життя.

Переходимо до третього питання диспуту:

Відношення людини до природи та культури, потребу берегти духовні, історичні та мистецькі цінності.

Учень 7: У центрі “Собору” автор ставить долю конкретної, української нації та долю духовного начала у житті суспільства. У “Соборі” поставлено під захист “ідеальні” цінності життя – людяність і свободу. Зміст їх розкрито в характерах людей з різним життєвим обдарованням: чиста душею Єлька, молодий інтелектуал Микола Баглай, совісний трудівник Ізот Лобода, віртуоз своєї справи Іван Баглай, сліпий танкіст Костя та інші. Саме в поєднанні душевно чистого, інтелектуально розвинутого й працелюбно-совісного можливе формування в людині людяності.

Учень 8: Гостро поставлена в романі “Собор” проблема збереження культурних та духовних цінностей. Собор виступає таким же героєм твору, який вимагає захисту від байдужих чиновників, браконьєрів культури. “Браконьєр культури, браконьєр природи, – зазначав О.Гончар, – він, на жаль, поки що реальність, він породження свавілля, постать огидна, умови світла й гласності їй не прийнятні, їй потрібен морок і кабінетна потаємність.”

Учень 9: У своєму романі “Собор” О. Гончар викрив духовне неблагополуччя, на яке смертельно захворіло “найпередовіше у світі суспільство”. Представником  руйнівничих виступає в творі В.Лобода. Відчуваючи загострення національних інтересів, він і сам іде назустріч з “національною формою”. Володька пропонує замість собору поставити кафе в козацькому стилі, а “на фасаді запорожець стоятиме зі списом”. Адже всі ці “безвредні” національні декорації: вареничні, етикетки, оце сучасне використання “національних традицій” та “національних вивісок”  для ресторанів і кафе в стилі “Козак Мамай” – це ж нам він придумав!

Володька Лобода носить у собі якусь некеровану реакцію розпаду, опошлення, охамлення всього, що має духовний смисл і виразну індивідуальність. “І чому ж воно вийшло так, що трудяга невсипущий та викохав браконьєра? – розмірковує Ізот Лобода, – Послухати сина, то ніби все він зробить для кращого: собор треба знести, бо заважає будувати ринок для трудящих... Тумани зліквідувати, Скарбне оце висушити – бо воно, мовляв, комарів розводить...” Старий металург Ізот, у якого слово має вагу чести і який з почуття самоповаги не приймає облудних слів та зневажає словесне перестраховництво, зрікається свого сина Володьки як “свистуна, який все просвистить”, як людини, в якої упали людські начала.

Учень 10: Микола Баглай часто розмірковує над важливими питаннями, що стосуються як природи людини, так і створених нею цінностей: “Що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами?” Тому герой роману оголошує “геніям руїнництва” війну на смерть.

        Усі ми, котрі є свідками руїнництва, також, по суті, є руйнівниками (“Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю”). Олесь Гончар наголошує на тому, що людина неодмінно деградує, коли вона займається руйнуванням культурних цінностей. Автор наголошує, що на сьогодні практичні знання випереджають духовний розвиток людства.           Світова криза духовного життя  перед навалою науково-технічних засобів, спроможних фізично змінити і навіть підірвати планету, – найбільша проблема сучасності.

       Сьогодні потребує охорони природне середовище, потребує охорони і душа людини. Тому література докладає зусилля до того, щоб не розповзалися збайдужіння, очерствіння, холод, який іноді можна спостерігати між людьми. Особливо це стосується молоді. І дуже хотілося б, щоб молоде покоління було краще за нас, бо їм іти далі й далі в житті.

Переходимо до четвертогго питання нашого диспуту:

Як ви розумієте вислів:”Собори душ своїх бережіть, друзі.” Кому належить цей вислів?

Учень 11: Провідний образ роману і водночас символ духовного начала – безперечно собор. Мовчазно судить собор сучасність з позиції національної, історичної пам’яті; позначає він і ту неперебутню красу національного мистецтва, силу гармонії і довершеності, на яку воно лише здатне. “Ні, товаришу браконьєр, не так це просто зараз”, – думав Микола. Потреба собору, потреба краси, так само як і огида до руйнування, видно, завжди жевріла в оцих людях, будівничих за покликанням, тільки жевріла вона досі непомітно, жила в надрах душ десь глибоко й пригамовано, її навряд чи й помічали в собі. Сьогодні люди помітили свій собор. Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя.

Учень 12: Нині ми живемо надією, що людство буде духовно очищатись і рости – в силу інстинкту самозбереження. У пошуках сучасности, тобто свого місця в житті, людина неминуче натрапляє на важіль відповідальності і замислюється над своєю свідомою на несвідомою участю у великих справах сучасності.

        Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду.

        Нині кожен, хто це усвідомив, розуміє, що йдеться не про поетизацію вселюдського Собору, а передусім про цілком конкретні втілення його в собі, про вироблення власної індивідуальності як частки власного народу, як надійної опори для культури та духовного життя.

Учень 13: У романі О. Гончара “Собор” представлено духовний світ як цілісне формування різноманітних поглядів, відчуттів. В одних і тих же умовах длюди відрізняються за рівнем розвитку і напрямком своїх духовних прагнень. У одних (Володька Лобода) переважає споживче відношення до всього існуючого, в тому числі і до духовних цінностей, інші (Микола Баглай, Єлька Чечіль, Іван Баглай, його дружина Вірунька, баба Шпачиха, вчитель Хома Романович та ін.) відзначаються творчим горінням, прагненням духовної віддачі. “Оце ті, що без соборів у душі, – говорить Хома Романович хуліганам та хамам, які вчиняли дикі  та п’яні оргії в храмі. О. Гончар підкреслює, що його основне завдання – відкривати в людських душах “джерела світлі і здорові” і надає перевагу людям “зі світлом у душі”.

ІІІ. Висновок. Так що ж трапилося з Миколою, коли він хотів припинити в соборі п’яну оргію?

Як уникнути злочинності і варварства?

Що ми бачимо сьогодні з екранів?

Чому страшно ввечері ходити по вулиці?

Що для цього робиться на рівні міста, району, області, держави, парламенту?

На нашу думку, проблему злочинності може вирішити тільки молодь через освіту, захопленням національними традиціями, самовідданою творчою працею. І коли не буде серед нас таких, як Микола, не залишаться в нас зелені ліси, чисті річки, красиві собори. А собори повинні стояти – адже вони мовчазні свідки історії.

IV. Підсумок уроку. Підсумок підводять учні. Виставляються оцінки за активну і плідну роботу на уроці.

V. Домашнє завдання: написати твір-мініатюру “У чому ви бачите смисл життя?”

Висновки

Уроки української  мови та літератури дають змогу прищеплювати учням високі моральні якості, чуйність, повагу до ближнього, почуття людської гідності, обов’язку, справедливості. Все це закладено в дитині від природи, тільки треба вчасно розбудити, підтримати.

Не варто втовкмачувати дітям, що людина народжується тільки для щастя. Вони мають зрозуміти, що одвічно існують поряд добро і зло, які перебувають у постійній боротьбі. Здається, немає людини, яка б не знала, що берегти природу, допомагати тваринам, – всім, хто потребує нашої турботи, і розуміти, безумовно, що найвища цінність на землі – людське життя, – все це є духовною красою.

З огляду на це, уроки української літератури мають не лише освітнє, а й виховне значення. Вплив засобів мистецтва слова на юну душу величезний. Духовна спадщина нашого народу зберігає характерні риси українського виховного ідеалу, якому має підпорядковуватися формування національної самосвідомості підростаючого покоління.

Ефективність роботи над будь-якою проблемою визначається її результативністю. Звичайно, формування духовного світу особистості неможливо виміряти балами. Не оцінка в журналі є показником роботи викладача, а ступінь духовного взаєморозуміння.

 Головним у педагогічній роботі залишається завдання робити уроки літератури – уроками духовності, бо вже настав час замислитися над тим, хто ми? Які ми? Чиїх батьків діти?

Знання сьогодні дуже важливі, та все ж важливішим є духовний світ молодого покоління.

Список використаної літератури

1. Бех І.Д. Концепція виховання особистості // Рад. школа., 1991. – №5 – С.15.
2. Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації. – К.: Либідь, 1996. – 238с.
3. Бондаренко Г.І.  Основні напрямки морального становлення особистості школярів  // Теоретичні і практичні проблеми україністики / Збірник статей на пошану В.Т.Горбачука. – Слов’янськ, 2000, – С.137-141.
4. Бондаренко Г.І.  Провідні напрямки формування духовності учнів на уроках української літератури // Зб. Громадське виховання молоді засобами мови та літератури / Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції 4-5 лютого 2003 р. – Полтава, 2003, – С.177-182.
5. Боришевський М.Й. Духовні цінності в становленні особистості громадянина // Педагогіка і психологія. – 1997. – №1 – С.144-150.
6. Ващенко Г.І. Виховний ідеал. Полтава: Полтавський вісник, 1994.– 192с.
7. Грінченко Б.Д. Яка тепер народна школа на Вкраїні // Життя і слово. – Кн. 5. – 1896. – 330с.
8. Гуманітарна освіта України на межі століть: Науковий семінар 2-3 жовтня 2000р.: Збірник наукових праць. – вип.4. – 2001. – 192с.
9. Духнович А. Народная педагогія в пользу училищ и учителей сельских. Ч.1. Львов, 1857, т1.– 371с.
10. Карнегі Д. Як здобувати друзів і впливати на людей / Пер. з англ. К.: Молодь, – 1990.–327с.
11. Коменский Я.А. Избранные педагогические сочинения: в 2-х т. – М.: Педагогика, 1982, – т.1. – 656с.
12. Макаренко А.С.  Лекції про виховання дітей. К.: «Радянська школа», –1941.– 159с.
13. Мономах Володимир. Повчання. – К.: Либідь – 1996. – С.26.
14. Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ ст. // Педагогічна газета. – 2001, – липень – С.4.
15. Песталоцці Й.Г. Вибрані педагогічні твори. – К.-Х: Рад. школа, – 1938.
16. Рєпа Н., Слюсаренко В. Виховання духовного світу школярів. – К.: Либідь, 1995. – 252с.
17. Русова Софія. Моральні завдання сучасної школи. – К.: Українська школа, 1917, – 20с.
18. Сковорода Г.С. Твори у 2-х т. – К.: Рад. школа – 1961. – т.1.
19. Сухомлинський В.О.  Залежить тільки від вас. // Вибрані твори: У 5-ти т. – К.: 1977. – т.5.
20. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. // Вибрані твори: У 5-ти т. – К.: 1977. – т.4.
21. Український педагогічний словник / Укл. С.Гончаренко. – К.: Либідь, 1997. – 376с.
22. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання: Спроба педагогічної антропології // Вибр. пед. твори. – К.: «Рад. школа» 1983. – т.1.
23. Франко І.Я. Вибрані статті про народну творчість. – К.: Рад. школа, 1955. – С.55-56.
24. Яценко Т. Історичне коріння Українського родинного виховання. // Українська література в загальноосвітній школі.