Методика вивчення рівня пізнавальної активності учнів зі зниженим зором під час вивчення теми Прикметник

Методика вивчення рівня пізнавальної активності учнів зі зниженим зором  під час вивчення теми "Прикметник"

Провідна роль пізнання в житті людини визначає значення пізнавальної активності особистості в усіх сферах діяльності: навчально-пізнавальній, трудовій, громадській, в процесі занять мистецтвом, фізичною культурою тощо.

Актуальність    даної    проблеми    та    необхідність    її практичного    вирішення    значно   посилюється   в    умовах реформування   сучасної  освіти,   адже   одним   з   провідних завдань шкільного навчання, проголошеним Національною доктриною розвитку освіти України у XXI ст., є розвиток у дітей   активного   пізнавального   ставлення   до   дійсності, створення     умов     для     реалізації     їхніх     пізнавальних можливостей.

Одним з основних положень програм з української мови для початкової ланки освіти є всебічний розвиток усного й писемного мовлення учнів, що передбачає реалізацію учителем таких завдань: поповнення й активізація лексичного запасу, формування вмінь усного і писемного мовлення, забезпечення розумового розвитку школярів. Саме тому на кожному уроці необхідно працювати над словом і словосполученням, образним висловом, точністю й доречністю їх вживання, умінням свідомо підходити до правильного оформлення власної думки, розвивати в учнів інтерес і увагу до слова у процесі оволодіння граматичним матеріалом.

Прикметник, як ніяка інша частина мови, має невичерпні можливості збагачувати й уточнювати словник дітей, надавати висловленню точності чи образності, яскравого емоційного забарвлення, адже мовлення молодших школярів бідне й безбарвне саме через обмежений вжиток прикметників, невміння використовувати їх багатозначність і синоніміку.

Експериментальні дослідження відіграють важливу роль в процесі вивчення пізнавальних можливостей учнів на певному віковому етапі, при виявленні конкретних шляхів формування особистості молодшого школяра тощо.

Як зазначають психологи, особлива цінність експериментальних досліджень, що проводяться в природних умовах (на уроці, під час бесіди, гри, виконання домашніх завдань тощо) полягає у тому, що вони виключають виникнення тієї напруги, яка виникає у респондентів тоді, коли вони знають, що над ними експериментують.

Відповідно до завдань дослідження мною була розроблена методика та  здійснено експериментальне дослідження спрямоване на вивчення рівня пізнавальної активності учнів під час вивчення теми «Прикметник». Воно направлене на виявлення і створення умов, ситуацій і системи спеціальних дій, що визначають підвищення рівня пізнавальної активності молодших школярів, а також на виявлення тих змін, які відбуваються під впливом цього процесу. Таким чином, у полі зору дослідження знаходиться як процес діяльності, так і його результат.

          Дослідження проводилося у 3 етапи.

 На початковому етапі було визначено об'єм дослідження і проблему, вивчалася психолого-педагогічна і методична наукова література з цього питання, досвід роботи вчителів початкових класів шкіл для дітей з порушеннями зору, формулювалась гіпотеза і завдання дослідження.

          На наступному етапі розроблялися шляхи реалізації гіпотези і матеріали експериментального дослідження, проводився експеримент з метою перевірки гіпотези, продовжувалось вивчення наукової літератури з цього питання.

 На підсумковому етапі робилися висновки щодо ефективності запропонованої мною методики вивчення прикметника.

          Експериментальне дослідження проводилось у КЗ КОР «Боярська спеціальна школа I- II ступенів». В експерименті взяли участь 9 учнів 3-го класу та 8 учнів 4-го класу вище названої школи.   

На констатувальному етапі проводився зріз знань у третіх і четвертих класах, для виявлення рівня засвоєних знань учнів із теми «Прикметник». Відповідно до шкільної програми для учнів 3-го класу були завдання на виявлення вмінь:

• виділяти прикметники із висловлювання;
• встановлювати граматичний зв'язок між прикметниками та іменниками;
• добирати протилежні за значенням прикметники (антоніми);
• уміння утворювати словосполучення і речення з прикметниками.

Гра «Якого роду прикметники?» Вчитель називає іменники з прикметниками. Учні картками показують якого роду іменник і прикметник. На картках написано початкові букви назви роду («Ч», «Ж», «С»)

         2. Словосполучення, які використовуються у цій грі: синє небо, фарфорова ваза, осінній ранок, залізна труба, старий чоловік, ніжна пісня, кремезне дерево, сталеве серце, злі обличчя, квадратний стіл, свіжа зелень.

        3. Подані словосполучення запишіть у родовому відмінку однини.

• Давній друг, літній відпочинок, синє небо, сусіднє село.

        Загалом учні володіють вміннями виділяти прикметники з тексту, добирати антоніми. Проте антонімічний ряд не відзначається різноманітністю. Іноді школярі замінюють антоніми синонімами, що пояснюється невірним розумінням значення окремих прикметників або ж незнанням теоретичного матеріалу.

 З іншого боку, молодші школярі володіють умінням підбирати прикметники до іменників, можуть описувати предмет візуально і за уявленнями, складати словосполучення і речення, використовуючи прикметники. Але, в ході дослідження я помітила, що  діти в основному використовують одні ті самі прикметники. Так, описуючи предмет, вони частіше вказують на його зовнішні ознаки і використовують у своєму мовленні якісні прикметники. Дуже рідко вживають відносні і присвійні прикметники.  

         В ході дослідження, я також намагалася виявити, які саме завдання дітям зі зниженим зором більше подобається виконувати. З цією метою дітям було запропоновано вибрати із запропонованих завдань (на виділення прикметників з висловлювання; на добір прикметників, прикметників-синонімів; на встановлення граматичного зв'язку між прикметниками та іменниками; на вживання прикметників у словосполученнях і реченнях) ті, які їм подобаються.

          З іншого боку, молодші школярі не завжди вірно визначають граматичні категорії прикметника, особливо важко їм з роботою над відмінюванням. Це може бути пов'язано з недостатньою кількістю вправлянь або з їх нерізноманітністю, що призводить до зниження зацікавленості, пізнавального інтересу, мотивації і відповідно збільшення відсотка дітей зі середнім та низьким рівнем знань.

 Учні краще складають описи і розповіді, а скласти міркування на задану тему виявилося складним завданням. Вони можуть описувати предмет візуально і за уявленнями, але слід також відмітити, що їх мовлення недостатньо збагачене прикметниками, оскільки учні часто використовують багато повторень. Описуючи предмет, вони частіше вказують на його зовнішні ознаки і використовують у своєму мовленні якісні прикметники. Дуже рідко вживають відносні і присвійні прикметники. Школярі знають не всі їх семантичні групи, користуються найбільш типовими для дитячого мовлення прикметниками.

 Таким чином, в учнівському словнику прикметники недостатньо різноманітні. Це свідчить про необхідність проведення роботи по збагаченню, уточненню й активізації його під час вивчення теми «Прикметник».

 Ефективність виконання запропонованих мною завдань під час дослідження залежить від рівня сформованих в учнів теоретичних знань, а також від вміння здійснювати операцію аналізу і синтезу.Тому, учням необхідно пропонувати більше вправ та використовувати ігрові завдання для підвищення їх пізнавального інтересу, оскільки загалом учні не люблять завдань і вправ на визначення граматичних категорій прикметника.

Оскільки метою дослідження є визначення рівня пізнавальної активності учнів під час вивчення теми «Прикметник», то цілком очевидною є необхідність аналізу лінгвістичних основ вивчення цієї частини мови.

У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями.  

         У лінгвістичній літературі даються різні визначення прикметника:

- частина мови, яка називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий?;

- слова, що вказують на ознаку предмета і змінюються за родами, числами і відмінками, а також відповідають на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє?;

- частина мови, що виражає статичну ознаку за допомогою синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа і відмінка;

- частина мови, що виражає статичну ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним у роді, числі і відмінку. Відповідає на питання який? (яка? яке?) чий? (чия? чиє?) котрий?( котра? котре?;

 - частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка;

- частина мови, яка означає ознаку предмета, виражає це значення в граматичних категоріях роду, числа і відмінка, а в реченні виступає в ролі означення або іменної частини складеного присудка;

- частина мови, що означає постійну, непроцесуальну ознаку предмета;

- самостійна частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа і відмінка;

- частина мови з атрибутивною та предикативною функціями, яка має категоріальне значення непроцесуальної ознаки предмета, вираженої синтаксичними категоріями роду, числа, відмінка, категорією членності/нечленності й суфіксами .

 Прикметник як самостійна частина мови може бути охарактеризований у семантичному, морфологічному і синтаксичному аспектах.

Прикметник подібно до іменника становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властвість, відношення). При цьому семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну. Ступінь конкретизації і усвідомлення предмета, позначуваного іменником, тим виразніший, чим більша кількість тих ознак, які характеризують його.

К. Городенська зазначає, що ознака – це особливість предмета, яка не підлягає часовим змінам, вона невід'ємна від нього, є його природною суттю, постійно його супроводжує; на цьому формується уявлення про статичність, незмінність ознаки, відтвореної прикметником, на відміну від ознаки динамічної (процесуальної) або темпоральної, яка виробляється предметом, а не дана йому від природи. Ознака є показником існування самого предмета, його кваліфікатором, і передана мовними одиницями, виступає як його означення-атрибут, а здатність передавати безпосередню ознаку властива лише прикметнику. Кожен предмет має свій набір особливостей, тобто має кілька ознак, які виділяють його з-поміж інших предметів.

Отже, визначальну семантичну особливість прикметника становить те, що він виражає статичну ознаку предмета. З боку морфологічного аспекту, прикметнику властиві граматичні категорії роду, числа і відмінка. Виражаючи ознаки предметів, прикметники разом з іменниками утворюють у складі речення смислові і граматичні єдності. І цілком природно, що прикметнику як частині мови властиві ті ж граматичні категорії, що й іменнику, тобто категорії роду, числа і відмінка.

  На відміну від більшості форм роду і числа іменників, форми роду і числа прикметників не виражають ніяких внутрішніх відтінків ознак предметів, а лише служать, разом з формами відмінків, засобами граматичного узгодження прикметника з іменником, тобто мають суто синтаксичне призначення (В. Виноградов). Категорії роду й числа є в прикметниках граматичними, а не лексико-граматичними, як в іменниках. Вони більше, ніж в іменниках, абстрактні [14].

Семантичні й морфологічні показники прикметника тісно пов'язані з його синтаксичними характеристиками.  

Так, І. Вихованець відзначає, що основна синтаксична роль прикметника в реченні – бути морфологізованим (узгодженим) означенням. З іншого боку, зазначають, що прикметник у реченні може бути іменною частиною складеного присудка. Вчений також наголошує на тому, що потрібно визначити, які синтаксичні функції властиві прикметникові, а які не властиві. Ознакове слово прикметником можна вважати тоді, коли воно стоїть у присубстантивній позиції, виконує роль присубстантивного другорядного члена речення, узгоджується з опорним іменником у роді, числі й відмінку і виражає атрибутивне значення [15].

З іншого боку, виступаючи в ролі іменної частини складеного присудка, прикметник виражає ознаку, приписувану в реченні підметові, але, на відміну від означальної функції, він бере безпосередню участь у структурній організації речення, виражає один з його граматичних складників. Саме з предикативною функцією найбільшою мірою пов'язана синтаксична активність прикметника, яка виявляється у здатності до іменникового й дієслівного керування [26].

Таким чином, ми розглянули прикметник у семантичному, морфологічному і синтаксичному аспекті.

 Існують різні підходи щодо класифікації прикметника. Так, Л. Мацько, О. Сидоренко, П. Кононенко, Л. Кадомцева та інші вважають, що доцільно поділяти прикметники за лексичним значенням, морфологічними ознаками і особливостями словотворення на якісні, відносні і присвійні.

У літературі описуються ці групи прикметників, кожна з яких має свої семантичні та граматичні відмінності. Розглянемо їх.

Якість предмета, його ознаки виражаються по-різному. Частина прикметників називає якість предмета прямо і безпосередньо. Якісні прикметники – прикметники, що означають властивість предмета безвідносно до інших предметів. Вони називають ознаки предмета, що можуть проявлятися більшою або меншою мірою (відповідають на питання який?): легкий, легший, найлегший, дуже легкий тощо. Якісні прикметники відповідають на запитання який? яка? яке?

У сучасній українській літературній мові якісні прикметники утворюють тематичні групи, виражаючи: ознаки кольору, розміру, ваги і зовнішніх особливостей предмета, що сприймаються органом зору [12].

Отже, якісні прикметники – явище лексико-граматичне, хоча деякі мовознавці (А. Грищенко) схильні небезпідставно відносити їх до розряду семантико-морфологічних явищ. Інша частина прикметників називає якість предмета, його ознаки опосередковано.

 Відносні прикметники називають ознаки предмета за його відношенням до: предмета (абрикосовий сад); абстрактного поняття (політична боротьба); до дії (визвольний рух); обставини (вчорашнє повідомлення); числа (одинокий будинок) [82].

 Морфологічні ознаки відносних прикметників не збігаються з ознаками якісних прикметників.

На думку мовознавця М. Жовтобрюха, ряд прикметників виражають ознаку предмета безпосередньо (зелена трава), а багато – через відношення одного предмета до інших (цегляна стіна). Перші називаються якісними, а другі – відносними. Він вважає, що за своїм значенням відносні прикметники поділяються на дві групи: власне відносні (кам'яний) і присвійні (братів) [31].

Слід звернути увагу і на твердження І. Вихованця. Відомий академік, мовознавець вважає, що прикметники не утворюють однорідної функціонально-семантичної сукупності слів. Вони розподіляються на два великих семантико-граматичних її класи: прикметники первинні і прикметники вторинні. До первинних прикметників належать ті, які передають якісний стан предмета і в морфологічному плані членуються тільки на корінь і флексію (біл-ий). Вторинні прикметники передусім стосуються ознаки, що має виразно похідний характер і сформувалася через стосунок до предмета, дії, процесу, кількості або обставинної ознаки. Таким прикметникам притаманна складніша порівняно з первинними прикметниками членованість, тобто наявність, крім кореня та флексії, також інших різновидів морфем – суфікса і префікса: мор-ськ-ий. Похідними є також якісні прикметники, які виражають модифікацію звичайного вияву якості у бік її інтенсивності або послаблення. Модифікацію значення якості похідних прикметників відбиває їхня морфологічна структура, де наявні афікси, що передають градацію якості (синюват-ий).

Отже, в сучасній лінгвістиці прикметники представлені як лексико-граматичний розряд слів, що володіє багатством семантики і специфічністю граматичних характеристик.

У початковій школі лише частково розглядається описаний теоретичний матеріал. Система вивчення прикметників у початкових класах передбачає поступове ускладнення і розширення матеріалу як з боку лексики, так і з боку граматики. У 2 класі учні визначають лексичне значення прикметників, вчаться ставити до них питання; у 3 класі вивчається змінювання прикметників за відмінками і числами (залежно від іменників), а в 4 класі – вивчаються відміни прикметників і правопис відмінкових закінчень. Одночасно на уроках української мови і читання в мовлення дітей вводяться нові прикметники, уточнюються зміст раніше відомі. Відтак, формується уміння правильно вживати їх у зв'язному мовленні.

Однією з найбільш складних і актуальних проблем початкової школи є формування і розвиток пізнавальної активності молодших школярів на уроках української мови. Проблема формування пізнавальної активності при вивченні граматичного матеріалу, зокрема, частин мови до цього часу ще недостатньо розроблена у психолого-педагогічній та методичній літературі.

Орієнтуючись на формування і розвиток пізнавальної активності молодших школярів, можна добитися найбільш високого результату у навчанні не лише української мови, але й інших дисциплін.

 Пізнавальна активність - один з головних критеріїв якості підготовки учнів, а ефективне її формування можна забезпечити тільки за умов спеціальної організації пізнавальної діяльності дітей. Вона має бути у центрі уваги вчителя під час підготовки і проведення кожного уроку, а навчальна робота на уроках мови повинна організовуватися так, щоб не тільки використовувати наявні в дітей пізнавальні сили, а й повсякчас розвивати їх.

Результатами нашого дослідження, а саме вивчення рівня пізнавальної активності молодших школярів зі зниженим зором, показали, що у більшості респондентів наявний низький рівень пізнавальної активності. В учнів відсутня інтерес до вивчення матеріалу, проявляється короткочасне позитивне ставлення до нього, що пов'язане із стимулювальною дією вчителя у процесі навчання; відсутній прояв самостійності та ініціативності; наявні суттєві прогалини у знаннях; у дітей несформовані вміння переносити один раз побудований алгоритм розв'язування завдань на аналогічне завдання; вони характеризуються частими відволіканнями на уроці і небажанням працювати самостійно.

У свою чергу у зрячих дітей нами відмічено високий рівень пізнавальної активності.

  Як показали результати наших спостережень, про низький рівень показників, свідчить відсутність досконалих методичних прийомів при роботі над прикметником у початкових класах, які б цілеспрямовано працювали у трьох основних напрямках: лексичному (робота над синонімами, антонімами, словами з прямим і переносним значенням); граматичному (визначення граматичних категорій прикметника - роду, числа і відмінка прикметника); у напрямку тексту (вживання прикметників у розповіді, описі та міркуванні), які б пробудили інтерес до вивчення прикметника і збільшили рівень творчого (високого) рівня пізнавальної активності учнів.

Проаналізувавши програми і підручники з метою вивчення цієї проблеми, а також розглянувши сучасний її стан, ми дійшли висновку про необхідність побудови методики, яка буде забезпечувати цілеспрямовану роботу за трьома основними напрямками під час вивчення прикметника: лексичним, граматичним та комунікативним. Розвиток необхідних граматичних, лексичних та комунікативних умінь та навичок молодших школярів зі зниженим зором забезпечується застосуванням певної системи вправ, яка цілеспрямовано працює у цих трьох напрямках, і яка своєю різноманітністю й творчим характером сприяє підвищенню пізнавального інтересу, мотивації, активізації вольових зусиль, таким чином формуючи навчально-пізнавальну активність учнів.

Правильний та різноманітний добір творчих завдань забезпечує посилення інтересу учнів до знань, допомагає розкрити цінність практичного оволодіння мовою та мовленням, усвідомити, що прикметники надають нашим висловлюванням образності, точності, емоційності, а також сприяє розкриттю багатства української мови.

 Така робота над прикметником виробляє в учнів естетичне бачення навколишньої дійсності, високу культуру мислення, породжує почуття творчої радості, сприяє формуванню пізнавальної активності молодших школярів, а також їх граматичних та мовленнєвих умінь.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Асіїв Л.В. До вивчення морфологічних явищ у системі формотворення прикметників // Мовознавство. – 1997. – №2-3. – С. 61–67.
2. Бібік Н.М. Формування пізнавальних інтересів молодших школярів: Навчально-методичний посібник для вчителів початкових класів. – К.: Ін-т змісту і методів навчання, 1997. – 90 с.
3. Брусило Н. Вивчення прикметника як частини мови // Початкова школа. - 2005. - №3. - С.9-10.
4. Вавіна Л.С. Вивчення української мови в початковій школі для дітей зі зниженим зором: Науково-методичний посібник. – К., 2006. – 97 с.
5. Керсова І. Прикметник: роль прикметника, знаходження в тексті слів для характеристики подій, явищ, дійових осіб // Початкова освіта. - 2001. - №13 (109). – С.3.