Микола Вінграновський

Біографія Миколи Вінграновського. Підготувала Кротова Лілія

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в м. Первомайськ Миколаївської області.

В школі №17 він здобув середню освіту. Однокласники з особливою теплотою згадують про цю людину. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ: «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ».

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю,про що він сам розповідає в есе «Хто і що для мене незалежність України», і в повісті «Пересадка». Проте розбурхана «хрущовською відлигою» столиця геть неприхильно зустріла вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка.

Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка:«Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавторстві з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941–1945» (1993) та інші.

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників,хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно — це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми — шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».

1967 побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». У 1971 вийшла збірка «Поезії», у 1978 — «На срібнім березі».

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим»,«Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко». Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню.

Родина. Перша дружина — стюардеса Лідія Вінграновська. Друга дружина — лікар-кардіолог Олександра Вінграновська-Білинкевич. Син — бізнесмен, президент Федерації академічного веслування України, колишній директор Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України Андрій Вінграновський

Микола Вінграновський помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Дякую за увагу.