Володимир Приймак

Волинський національний університет імені Лесі Українки, факультет історії, політології та національної безпеки

Кінд-Войтюк Н. В., доцент кафедри історії України та археології

Волинського національного університету імені Лесі Українки

Між Україною, Польщею та Османами: хто керував Юрієм Хмельницьким?

                Постать      Юрія      Хмельницького,      молодшого      сина       Богдана

Хмельницького, в історії України посідає складне та неоднозначне місце. Його політична кар’єра, що припала на період так званої Руїни, нерідко характеризується як слабка, безініціативна, позбавлена власної суб’єктності. Однак сучасна історіографія поступово відходить від суто негативних характеристик гетьмана й натомість розглядає його в контексті доби, коли Україна стала полем жорстокої боротьби за вплив між Річчю Посполитою, Московським царством, Османською імперією та Кримським ханатом. Саме ця складна зовнішньополітична ситуація й змушує поставити питання: чи міг Юрій Хмельницький справді керувати власною політикою, чи ж був лише інструментом у руках іноземних держав?

Після смерті Богдана Хмельницького в серпні 1657 року Гетьманщина опинилася перед складним політичним вибором. Його молодший син, Юрій Хмельницький, який з формального погляду мав усі шанси успадкувати булаву, на той момент мав лише 16 років. Він перебував під опікою матері та оточення старшини, не мав політичного досвіду, військової підготовки, а головне — авторитету серед козацтва, здобутого участю в національновизвольній війні. Як слушно зазначають сучасні історики, зокрема С.

Коваленко^[1] та Ю. Мицик^[2], реального вибору в Юрія тоді не було: він ще не встиг сформуватися як самостійна політична фігура й не мав змоги впливати на події, що розгорталися після смерті батька.

                За    даними    Літопису    Самовидця^[3],    смерть    Богдана     спричинила

хвилювання в суспільстві, а серед старшинських кіл розгорнулася боротьба за вплив на молодого спадкоємця. У цьому контексті постать генерального писаря Івана Виговського вийшла на перший план. Він був освіченою, досвідченою і політично гнучкою особою, яка вже за життя Богдана відігравала вагому роль у державних справах. Після смерті гетьмана Виговський фактично узяв на себе керівництво державою, ставши повноправним наступником, хоча й без формального спадкового права.

Літопис Григорія Граб’янки^[4] також подає цікаві свідчення про цей перехід влади, акцентуючи увагу на тому, що старшина визнала Івана Виговського саме як тимчасову, але необхідну фігуру для збереження стабільності. Водночас уже тоді в козацькому середовищі почали лунати голоси на користь Юрія, особливо серед так званих "старих богданівців", які вбачали у ньому не стільки політичного діяча, скільки символ продовження хмельниченківської династії.

Проте лише після падіння Виговського, якого усунули внаслідок поразок у громадянській війні та опозиції частини козацтва через укладення Гадяцької унії (1658), Юрій Хмельницький був обраний гетьманом у січні 1659 року на Чигиринській раді. Вибір значною мірою був продиктований прагненням певних кіл козацької еліти зберегти тяглість влади роду Хмельницького, вбачаючи в молодому Юрієві не самостійного керманича, а зручну фігуру, якою можна було б маніпулювати. Показово, що навіть упродовж перших місяців його правління фактична влада залишалася в руках впливових полковників, які визначали зовнішньополітичний курс і внутрішню політику Гетьманщини.

Отже, постає слушне питання: чи дійсно гетьманство було волею самого Юрія Хмельницького, чи ж це був лише компроміс між амбіціями козацької верхівки та прагненням зберегти ілюзію легітимної влади? Враховуючи обставини, рівень політичної зрілості Юрія та характер тодішнього козацького урядування, можна стверджувати, що його прихід до влади був радше нав’язаним рішенням, ніж усвідомленим кроком молодого гетьмана.

Перший етап його гетьманства (1659–1663) характеризувався лавіруванням між Москвою та Польщею. Після обрання, під тиском московської сторони, Юрій підписує Переяславські статті 1659 року, які значно обмежували автономію Гетьманщини порівняно з угодами його батька. Проте незабаром розчарування московською політикою змусило його піти на союз із Річчю Посполитою, уклавши Слободищенський трактат (1660), що скасовував Переяславську угоду, такі кардинальні зміни зовнішньополітичного курсу лише підкреслюють відсутність чіткої стратегії й залежність від сильніших гравців. Як слушно зауважує І. Крип’якевич^[5], Юрій став жертвою обставин, у яких навіть досвідченому політикові було б важко діяти самостійно.

Однак найбільш показовим є другий період життя Юрія, після його зречення у 1663 р. і чернецтва. Після багаторічного перебування в монастирях, у 1676 р. він опиняється в полоні османів, які, прагнучи встановити протекторат над Правобережною Україною, вирішують використати Юрія як "легітимного" нащадка Богдана. У 1678 р. султан офіційно проголошує його гетьманом Правобережжя. Формально Юрій отримує титул бейлербея — османського намісника — і навіть починає діяти з Білгорода-Дністровського, під орудою Капудана-паші та кримського хана.

Про це свідчать османські хроніки та дослідження Т. Чухліба^[6].

Політика Юрія в цей період була цілковито підпорядкована інтересам Османської імперії. Він не мав власного війська, фінансів чи дипломатичної ініціативи. Війна 1678–1681 років була фактично османською кампанією, а не українською. Вона мала на меті закріпити турецький вплив на теренах, які були спустошені московсько-польсько-козацькими війнами. Юрій у цьому процесі був лише символом, фігурою, що мала легітимізувати владу Порти над українськими землями. 

Однак навіть у межах цих залежностей Юрій не втратив остаточної людської гідності. Свідчення французьких дипломатів, проаналізовані Є. Луняком^[7], показують, що гетьман сприймав свою роль трагічно, як хрест, який він змушений нести. Наприкінці життя він став ізольованим від політики, жив на утриманні Порти, а згодом загинув за загадкових обставин

— можливо, був страчений турками після невдачі у політиці на Правобережжі. Місце його поховання досі точно не встановлено, хоча сучасні дослідження висувають версії щодо його останніх років.

Отже, відповідаючи на головне питання: хто керував Юрієм Хмельницьким, - маємо визнати, що жодна з держав-сусідів не дала йому реальної свободи дій. Спершу - Москва, потім - Польща, зрештою - Османська імперія - всі вони розглядали Юрія лише як інструмент. Його гетьманування стало відображенням доби Руїни, в якій боротьба за українську землю відбувалась не за участі України, а за її рахунок. Юрій Хмельницький, можливо, і хотів керувати сам, однак не мав для цього ані можливостей, ані союзників, ані достатньої політичної волі.

Сучасна історіографія все частіше трактує його не лише як слабкого правителя, а як трагедійну фігуру - людину, затиснуту між трьома світами: московським, польським та османським. І ця інтерпретація відкриває нові горизонти для дослідження проблеми політичної суб’єктності українських гетьманів у добу великої геополітичної нестабільності.

Список використаних джерел

1.                  Чухліб Т. В. Князювання від імені Османської імперії гетьмана Юрія Хмельницького.     Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648—1721 рр. 3-тє вид., випр. і доповн.  К.: Вид. імені Олени Теліги, 2009.  С. 256–269.

2.                  Коваленко С. Хмельницький Юрій Богданович. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. К.: Стікс, 2007. Т. 1. С.

376.

3.                  Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.  2-е вид.  Львів, 1990.

4.                  Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / пер. із староукр. Р. Г. Іванченка.  Київ: Т-во «Знання» України, 1992.

5.                  Літопис Самовидця / вид. підгот. Я. Дзира.  Київ: Наук. думка, 1971.

6.                  Луняк Є. М. Юрій Хмельницький у свідченнях французьких дипломатів другої половини ХVІІ ст.  Український історичний журнал.  2012. № 1. С.143–152.

7.                  Мицик Ю. Хмельницький Юрій.  Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ;  Інститут історії України НАН

України.  К. : Наукова думка, 2013.  Т. 10 : Т – Я.  С. 391.