Моя країна Україна (частина ІІІ) – народні ігри

Народні ігри

Народні ігри, відомі нам як забава, як форма фізичного загартування,— своєрідна школа виховання, що формує поетичне мислення і мистецькі смаки. Гра була вигадана ще первісними людьми як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи і життя. Словесний текст ігор, який зараз, наприклад у весняних іграх, має першорядне значення, довгий час був лише одним із складових елементів, і то не найголовнішим, у комплексі ритмічного руху, жесту, вигуку. У колективному дійстві, магічному ритуалі, покликаному сприяти розвиткові й росту рослин чи тварин, головним смислом руху була імітація. Весняні ігри того часу, коли вони були рослинними магічними діями і виконувались дорослими представниками роду, можна назвати вегетаційними. Пізніше вони втрачають свій магічний смисл і переходять у розряд молодіжних та дитячих забав.

Дослідження ігор дає багатющий матеріал для з'ясування історичних основ формування української нації, коріння її звичаїв, вірувань та традицій. Наприклад, відомий варіант дитячої гри у жмурки — «киці-баба» не що інше, як уривок із ритуалу, що присвячений Рожаниці і, певно, виконувався жінками, які чекали дітей. Адже смисл гри пов'язаний із ловінням дітей, а глибше — із визначенням статі майбутньої дитини, і навіть сама поза готовності «киці-баби» — простягнені вперед руки — відповідає зображенню на давніх вишивках Рожаниць. Або ж найдавніша гра «кривий танок», яким майже завжди починаються весняні ігри. Дівчатка, побравшись за руки, довгою вервечкою рухаються між трьома посадженими на землі дітьми або просто туди, куди їх тягне провідниця. Крім руху, ніякого смислу у грі немає. Словесний супровід не пов'язаний із початковим змістом ритуалу — пробудження енергії рослин, ріст яких імітується. Крім культу весняної родючості, у весняних іграх присутні шлюбні мотиви. У багатьох словесних супроводах весняних ігор зустрічаються елементи-символи обох головних мотивів цих дійств. Це може бути головний персонаж гри птах Коструб — магічний провісник весни, похорони якого символізують перемогу сонця над холодом; воротар чи ящур, які випускають або ж забирають молоду дівчину. Щодо ящура, то у цій грі знайшли своє відображення прадавні міфи та ритуальні звичаї про жертвоприношення, які знаходимо і в казках. Кілька весняних ігор, які ми наведемо, підтвердять це.

А МИ ПРОСО СІЯЛИ, СІЯЛИ»

Дівчатка та хлопчики розділяються на дві однакові групи. Гравці з першої групи співають і наступають на супротивників, роблячи вперед кілька кроків і знову відходячи, гравці другої команди відповідають, виконуючи ті ж рухи.

- А ми просо сіяли, сіяли, Ой див, Ладо, сіяли, сіяли.

- А ми просо витопчем, витопчем, Ой див, Ладо, витопчем, витопчем.

- Та як же вам витоптать, витоптать?

- А ми коні випустим, випустим.

- А ми коні злапаєм, злапаєм.

- Та чим же вам лапати, лапати?

- Ой шовковим неводом, неводом.

- А ми коні викупим, викупим.

- А за що вам викупить, викупить?

- А ми дамо сто срібних, сто срібних.

- Не візьмемо й тисячі, тисячі.

- А ми дамо дівчину, дівчину.

- А ми дівчину візьмемо, візьмемо.

ВЕРЕБЕИ (ГОРОБЕЦЬ)

Діти утворюють коло, всередині — веребей. Коло швидко рухається, всі співають, плескаючи в долоні.

Киш, киш, веребей,

Не клюй конопель.

Мої конопельки,

Дрібні, зелененькі,

У вірчики в'ються,

Самі не беруться,

Братись не даються.

Веребей кидається на дітей, які утворили коло, вони розбігаються. Той, кого веребей зловить, займає його місце, і гра починається знову.

ЯЩУР

Збираються дівчата. Одну з гурту обирають за ящура, інші беруться за руки, водять хоровод і співають:

Ой не сиди, ящуре, в гороховім місті,

Май собі дівку, як перепілку,

Котру маєш, собі забираєш.

Як не ймеш, зараз вмреш.

Завтра поранку сховаєм у ямку.

Пирогів напечем, Ящура пом'янем.

А ти таки, ящуре, не соромайся,

Котрійсь пані поклоняйся.Чи старій, чи малій, чи мені, молодій.

Переспівавши, зупиняються, і ящур вибирає котрусь із дівчаток і кланяється їй. Дівчина дає якийсь подаруночок. Діти продовжують гру, поки ящур не обере кожну з учасниць гри й отримає подарунки. Потім дівчата починають по черзі просити подарунки у ящура:

Ящурочку, голубочку,

Оддай мою худібочку,

Що я пряла, заробляла,

Із ящуром прогуляла.

Ящур намагається розсмішити дівчину, а та повинна дивитись в очі й не засміятись, бо інакше ящур не віддасть подарунок.

Дослідити глибоко походження ігор, не пов'язаних із календарними обрядами, і їхній зв'язок з ритуалами нелегко, оскільки більшість з цих ритуалів стали власне іграми, не зберігшись у практиці дорослих. Але придивившись до деяких дитячих забав, можна помітити елементи ворожіння чи випробування, поклоніння чи жертвоприношення. Цікаво, що певна кількість ігор зберегла чіткий розподіл на «дівчачі» та «хлоп'ячі», що теж вказує на давність їх по ходження. Щодо педагогічної доцільності забав, можемо з певністю сказати, що дитячі ігри — вищий прояв системного підходу до виховання дитини, у якому передбачено фізичне, естетичне, розумове і моральне формування особистості та виховання любові до праці як одне з найголовніших завдань.

Розглянемо деякі із цих ігор, назви яких найбільш відомі з літератури та спогадів дідусів і бабусь.

ГУСИ

Обираються вовк, пастух, мати і гуси. Мати трохи осторонь — дома. Пастух жене в поле гусей пасти. Вовк сидить між матір'ю і полем, де гуси. Мати починає кликати:

—Гуси, гуси, додому!

—Чого?

—Вовк за горою!

—Який?

—Сірий, білий, волохатий! Тікайте швидко до хати!

Гуси тікають, а вовк ловить. Кого впіймає, приводить додому. Мати перераховує гусей і, одного не дорахувавшись, звертається до пастуха: 

—Де гуска?

—Продав.

—Що купив?

—Булку.

—Де вона?

—З'їв.

Мати б'є пастуха і знову посилає його пасти гусей. Так продовжується доти, поки вовк не переловить всіх гусей. Повернувшись з останнім гусаком, пастух зізнається, що гусей забрав вовк. Мати пропонує відібрати гусей, йдуть до вовка.

—Чи не бачили ви наших гусей?

—Ні, не бачив (гуси в цей час ґелґотять).

—А що то ґелґотить?

—Та то борщ кипить (гуси шиплять).

—А що то шипить?

—Каша біжить.

—Дайте-но подивлюсь,— мати відштовхує вовка,— може, то наші гуси.

Впізнавши своїх гусей, розтулює їм руки, які ті міцно стискають. У кого не розтулить, той буде вовком.

Сергей Грибков "Прятки" 1893                          Elizabeth Adela Stanhope Forbes Hide And Seek 1820

НЕЩАСНИЙ ОПОЛОНИК

Дівчата стають поряд і беруться за руки. Одна з дівчат, господарка, починає гру, звертаючись до когось із дівчаток праворуч:

—Здоров, кума! Чи ти ложки мила?

—Мила.

—А ополоник?

—Забула.

—Так не забувай, кумочко.

При цьому господарка намагається вдарити дівчину лозиною, а та повинна втекти попід руками інших дівчат і стати ліворуч. Гра триває, доки всі дівчата не стануть у тому порядку, що й на початку гри. Тоді господаркою обирають іншу.

ХРЕЩИК

Дівчата стають парами одна за другою, Дівчина попереду говорить:

—Горю, горю, пень!

Остання пара питає:

—Чого ти гориш?

—Красної дівки хочу.

—Якої?

—Тебе, пані молодої.

При цих словах остання пара розбігається, намагаючись з'єднатись перед попередньою парою, а та намагається зловити когось із них. Якщо спіймає — та, що залишиться без пари, буде «горіти», якщо ні — гра повторюється знову.

ПАНАС

Грають хлопці й дівчата. Когось обирають Панасом, зав'язують очі хустинкою, виводять на середину й обертають, питаючи:

—Панасе, Панасе, На чому стоїш?

—На камені!

—Що продаєш?

—Квас!

—Лови курей, та не нас.

Відпускають Панаса, а самі розбігаються. Він починає ловити дітей, і той, кого зловить, стає Панасом.

ЦУРКА

Грають хлопчики. Креслять на землі «город» (чотирикутний, метр на метр), потім міряються на палиці, хто з гурту буде в городі (верхні), а хто піде у поле (нижні). Той, хто починає, на середині городу кладе цурку (дерев'яну, з обох боків загострену паличку 30 см) і б'є її палкою так, щоб, коли цурка підстрибне, встигнути ще хоч би раз її вдарити (кожен удар у повітрі оцінюється у 10 гил). Цурку треба бити доти, доки вона не вилетить за город. Якщо при цьому гравець не зможе вдарити її у повітрі (підмурити), він заробляє 10 гил, якщо ж підмурить, додається ще десяток гил і так далі. Вибиту з городу цурку бере один з хлопчиків з поля і кидає в город, попередньо зробивши від того місця, де лежала цурка, два кроки до городу. Якщо цурка впаде в городі, б'є наступний гравець із тих, що знаходяться у городі; впаде поза городом — продовжує грати перший і б'є цурку з того місця, де вона впала. Він грає доти, поки протилежна команда не вкине її в город.

«Городяни» б'ють по черзі та ведуть рахунок гил, поки кожному з них не буде вкинута цурка в город. Потім так само б'ють «поляни», намагаючись набрати більшу кількість гил.

Переможці вбивають цурку в землю, а переможені по черзі витягують її із землі зубами.

Giovanni Battista Torriglia Blind man's bluff

СКРАКЛІ

Десять круглих палиць довжиною 30—40 см — скраклів — ставлять або у шаховому порядку, або поряд по п'ять штук. Відраховують 25—30 кроків, визначаючи середину відстані («масло»). Гравці кидають палиці через всю відстань по черзі. Якщо перший гравець зіб'є скраклю, то наступний його кидок буде з «масла». Виграє той, хто зіб'є найбільше скраклів.

ДОВГА ЛОЗА

Грають хлопці, які стають один за одним обличчям у потилицю на відстані 2 метрів. Голову і спину нахиляють, а гравець, який стоїть позаду, розганяється, перестрибує через кожного і стає попереду, так роблять всі по черзі.

ДІДУСЬ МАКАР

Гравці обирають з-поміж себе дідуся Макара, який повинен дізнатись, що вони робитимуть. Діти відходять від нього, загадують яку-небудь роботу: шити, рвати ягоди, танцювати тощо. Загадавши, підходять до дідуся і кажуть:

—Здрастуй, дідусю Макаре!

—Здрастуйте, діти. Де були, що робили?

Діти відповідають так, щоб трошки підказати: на городі, в садку, в хаті тощо, і показують, що вони робили. Коли дідусь вгадає, всі тікають, а він їх ловить; кого впіймає, той стає дідусем. А коли не вгадає, діти зізнаються, що робили, і теж тікають.

Як видно з наведених прикладів, ігри були різноманітні й розраховані на будь-яку пору року, до того ж ми не включили до цього переліку такий вид забави, як відгадування загадок, що було надзвичайно поширене в народі. Так само, як виявилося, народні ігри з м'ячем походження теж найдавнішого. М'ячі робились із тваринної шерсті, яку змочували і викачували у долонях, інколи м'яч обшивали шкірою. Виготовляли і м'ячі з очерету чи соломи, так само обшиваючи шкірою. Перед грою м'яч зволожували, щоб став важчим, якщо це потрібно для гри.