Музей партизанської слави м. Путивль

Про матеріал

Сумська область стала базою зародження чотирьох великих партизанських з'єднань під командуванням С.А.Ковпака, О.М.Сабурова, М.І.Наумова та Я.І.Мельника. Спадщанський ліс розташований за 10 км від стародавнього Путивля. Саме ця місцевість під час Другої світової війни стала колискою партизанського руху на Сумщині.

Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Музей партизанської слави

М. Путивль

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Музей партизанської слави, розташований на мальовничій галявині у центрі Спадщанського лісу, розповідає про героїчні сторінки партизанського руху на Сумщині в роки Другої світової війни. Відкритий у 1954 році в дерев’яному будиночку, збудованому на місці спаленого окупантами будинку лісника (де розташовувався штаб партизанського загону) з 1971 року музей розмістився у новій будівлі.

 У травні 2012 року було закінчено створення нової експозиції.

 Щорічно музей відвідує близько 10 тис. чоловік.

 В трьох  експозиційних залах музею розміщені численні експонати, які розповідають про бойовий шлях партизанського з`єднання під проводом С.А.Ковпака та С.В.Руднєва.

 

 Експозиція першого залу  розповідає  про початок окупації Сумщини та створення Путивльського партизанського загону, перші бойові операції народних месників в районі Спадщанського лісу.             

Друга світова війна  з перших днів захопила у кривавий вир 42-х мільйонний народ України. Нечувана військова катастрофа, якої зазнала Червона армія призвела до страшних жертв серед мирного населення.

Фото колаж «22 червня 1941 року» красномовно свідчить про жахи війни.

 Україні в планах Гітлера відводилось  цілком певне  місце. Вона повинна була стати німецькою колонією. Їх сировинні і продовольчі багатства фашисти розраховували повністю поставити на службу Німеччини. Українське населення гітлерівці мали намір частково знищити, частково виселити  за Урал, або вивезти в Німеччину на примусові роботи, а решту – поневолити. Вся ця окупаційна  політика знайшла свій вияв у генеральному плані “ОСТ”.

 У вересні 1941 року фашистські загарбники окупували Сумську область. ЇЇ включили в, так звану, “військову зону”, підпорядкувавши безпосередньо гітлерівському військовому командуванню і встановили режим кривавого терору. Важку годину пережила Сумщина в період німецько-фашистської окупації. Внаслідок масових репресій на території області було знищено 110 тис. чоловік мирного населення. За два роки окупації з 10.09.1941 р. по 03.09.1943 р. на Путивльщині спалено повністю 6 і частково 9 населених пунктів, залишилось менше половини населення. За цей час окупанти повісили і розстріляли 3282 чол. жителів Путивля і району, 3151 чол. вивезли на фашистську каторгу.

  Терор окупаційних властей викликав широкий рух опору.

 У містах і селах утворилось і вело боротьбу антифашистське підпілля, набирав силу партизанський рух.

 На фотографії ви бачите страту Сумської підпільниці  Софії Тихончук. Вона працювала в німецькій їдальні і отруїла десять німецьких офіцерів. ЇЇ катували, а потім стратили. Але звірства фашистів лише посилювали народний опір.

 Сумська область стала базою зародження чотирьох великих партизанських з`єднань під командуванням С.А.Ковпака , О.М.Сабурова, М.І.Наумова та Я.І.Мельника.

 Спадщанський ліс розташований за 10 км від стародавнього Путивля. Саме ця місцевість під час  Великої Вітчизняної війни стала колискою партизанського руху на  Сумщині.

 Фронт наближався до Путивля. У цілковитій таємниці йшло формування партизанських загонів. Одночасно  в лісах  закладалися бази продовольства та необхідного спорядження. Путивляни шили зимовий одяг, білизну. У райспоживспілці та місцевих колгоспах закуповувалися продукти харчування. Із Шостки було доставлено вибухівку.

 8 вересня 1941 року, коли фронт підійшов до Путивля, С.А.Ковпак відправив до Спадщанського лісу весь склад свого загону з дев`яти озброєних путивлян. Це була перша група партизанів. Очолив групу  Олексій Ілліч Коренєв – партизан громадянської війни, який чудово знав місцевість не лише свого району, але й усієї округи.

 Сам же Ковпак, який був головою  виконкому міської Ради, займався евакуацією населення і майна в районі. Залишив він Путивль 10 вересня, коли на околиці вже господарювали фашисти. Разом з групою білоруських партизанів (М.М.Курс, В.М.Островський, В.В.Тєрєхов, Г.М.Юхновець), яких він стрів дорогою він вирушив до лісу єдиним вільним шляхом-заболоченим берегом Сейму. Під час розшуків партизанської бази у Спадщанському лісі 19 вересня С.А.Ковпак зустрів 28 озброєних червоноармійців з 6-ї повітрянодесантної бригади, очолювану Ф.Карпенко,  які  опинилися в тилу ворога, потрапивши в оточення. Солдати приєдналися до партизанів.

 22 вересня 1941 року наказом №1 по Путивльському партизанському загону, оголошеним С.А.Ковпаком, особистий склад із 42-х бійців поділили на чотири  бойові групи – дві оперативні (командир Ф.Карпенко, П.Васильєв), група розвідників (командир В.Ф.Попов), група мінерів (командир Г.М.Юхновець).              Помічником  командира був призначений О.І.Коренєв, начальником штабу М.М.Курс. На  озброєнні партизанів було 36 гвинтівок, 6 автоматів, 8 гранат та вибухівка.

У вітринах ви можете побачити  польові телефонні апарати, друкарську машинку, якими користувалися партизани, сейф, де зберігалися документи загону.

 На стіні – текст наказу №1 по партизанському загону.

 26 вересня до Путивльського партизанського загону приєдналася група  із Конотопського району в складі 6 чоловік на чолі з головою райвиконкому Ф.Є.Канавцем і прокурором В.П.Кочемазовим. 27 вересня було встановлено зв`язок з групою партизанів з сіл Воргол та Литвиновичі, яка  розмістилася в лісовому урочищі Мариця на чолі з головою колгоспу “Вільний край” С.Ф. Кириленко.

 Як тільки з окремих і нечисленних груп сформувався Путивльський партизанський загін, він негайно приступив до бойової діяльності, влаштовуючи, головним чином засідки та диверсії на шляхах пересування ворожих військ. Не вистачало вибухівки та зброї, людей для захисту лісової бази, але, незважаючи на всі ці труднощі, партизани діяли активно і відважно.

 Доля другого Путивльського партизанського загону була складнішою. Очолити загін у Новослобідському лісі доручили голові Путивльської районної Ради ТСОАВІАХІМУ С.В.Руднєву. Семен Васильович  - кадровий офіцер, у 1929 році закінчив Військово-політичну академію. Становище  загону  Руднєва  було погіршено  тим, що створені партизанські бази у Новослобідському лісі були видані зрадником і пограбовані. Загін бойові дії не проводив. В той час в районі Нової Слободи проходила лінія фронту, тому руднєвці розгорнули активну діяльність розвідувального характеру, добуваючи цінні дані військовим частинам генерал-майора О.С.Чеснова, що дислокувалися  на лівому березі річки Сейм.

 Вже перші дні перебування у ворожому тилу  показали необхідність і доцільність об`єднання партизанських загонів для спільної боротьби проти окупантів. В жовтні 1941 року, коли фронт відсунувся далі на схід, С.В.Руднєв повів загін, в кількості 21 чол. у Спадщанський ліс на з`єднання із земляками. 18 жовтня обидва партизанські загони об`єднались в один Путивльський партизанський загін на чолі з командиром С.А.Ковпаком, комісаром С.В.Руднєвим, начальником штабу Г.Я.Базимою, помічником начальника штабу М.М.Курсом. Для своїх  командирів партизани зробили нову штабну землянку, значно більшу, ніж інші. Її ви бачите на діорамі.

 

А такою зброєю, яка представлена у вітрині, користувалися партизани. Тут і легендарна гвинтівка Мосіна (або «трьохлінійка), яка була на озброєнні у російській та Червоній Армії більше 50 років, і не менш знаменитий її «колега» - карабін системи Маузер, і міномет, який любили партизани через його великий обсяг ураження. Міна, чіпляючись за гілки, розривалася і утворювала смертоносний “дощ” з металевих уламків.

 

А у  вітрині поряд  розміщені особисті речі партизанів, командирів. Серед них – медичні інструменти Надії Казимирівни Маєвської - головного партизанського лікаря. За рік до війни Н.К.Маєвська закінчила медичний інститут, а потім у Ворглі завідувала лікарською дільницею. Коли фашисти окупували Путивльщину Надія Казимирівна приєдналася до групи підпільників. У Ворглі  і сусідніх селах були поранені  солдати. Евакуювати їх не встигли, і Діна Маєвська взяла їх під свою опіку. Вона  їздила по селах, перев`язувала поранених, ховала у надійних людей. Тих, хто одужував, відправляла в ліс до партизанів. Пізніше і сама прийшла в Спадщанський ліс. Складно було робити операції, не маючи медичного обладнання, ліків. Одного разу довелося Надії Казимирівні робити партизанові ампутацію ноги звичайною пилкою, але чого не зробиш задля життя людини. Ось такою була медична богиня – Діна Маєвська.

 

 

 А вже 19 жовтня загін  отримав бойове  хрещення. Того дня, з метою знищення партизанського загону і його бази, з боку с.Кардаші у Спадщанський  ліс вдерлися два фашистські танки –середній та важкий. На повному ходу вони вискочили на галявину перед партизанським штабом. Німці, не помічаючи партизанів, вели безладний гарматний і кулеметний вогонь. Партизани, а їх разом з командирами було дванадцять чоловік, також почали обстрілювати танки. І хоч постріли з гвинтівок і пістолетів не робили шкоди, але примусили німців не висовуватись з танків і вести вогонь наосліп. Гітлерівцям  вдалося підпалити будиночок лісника (ви бачите його на знімку), де  розташовувався партизанський штаб, і після цього вони посунули  в укріпрайон, але потрапили в болото і зупинилися. Виявилося, що легкий танк наскочив гусеницею на пеньок; з гусениці випав палець і вона розпалася. Німці зібралися біля танка, але партизани своїм вогнем не дали їм  ліквідувати поломку. Перебравшись в один танк, фашисти рушили назад, на вихід з лісу. Але Ковпак вже послав мінерів. Підривники Тєрєхов і Кокін на чолі з Курсом, пішли навперейми танка і поставили міни  на його шляху. На них танк і підірвався, згорів разом  з обома екіпажами та зрадником-провідником Амельчицем.

 Перший бій закінчився перемогою партизанів. Пошкоджений танк відремонтували і поставили на озброєння загону (фото). В бою партизани виявили винахідливість, мужність і стійкість. Особливо відзначилися Я.Г.Панін, М.М.Політуха, М.М.Курс, В.М.Островський, Р.Руднєв, Т.М.Курочкін, О.І.Глазков. Діораму, присвячену цій події ви побачите у третьому залі. Діорама “Бій партизанів з фашистськими танками  19 жовтня 1941 року” розповідає про першу перемогу Путивльського об`єднаного партизанського загону.

 Наступного дня з Путивля німецьке командування послало проти партизанів у Спадщанський ліс 6 танків та 14 автомашин з піхотою. Але партизани не відступили. Вони розгадали наступ ворога і, зайнявши кругову оборону, замінували всі підходи до своїх баз. Після перших вибухів ворожа піхота кинулась назад. Злетів у повітря один, другий танк. Карателі відійшли і в шаленій люті відкрили шквальний вогонь з усіх видів зброї. Так продовжувалося зранку до полудня. Після обіду   канонада   затихла і окупанти ганебно відійшли до Путивля. Гнівне дихання Спадщанського лісу вже серйозно турбувало німців: палали на шляхах ворожі танки, вантажні та легкові автомашини, підривалися мости, не знали спокою німецькі комендатури й поліцейські дільниці. Ряди партизанів поповнювалися патріотами з місцевого населення.

 

 

 

 

 

 

 

  У зв`язку із значною активністю партизанів гітлерівці розпочали готувати каральну акцію. Очікувався важкий бій. Він стався 1 грудня 1941 року. Проти партизанів було кинуто понад тисячу солдат, офіцерів та поліцаїв, озброєних мінометами, гарматами, танками.

 Лісових солдатів було лише 73 чоловіка. Бій тривав протягом 9 годин, але всі атаки ворога успішно відбивались. Підсумок бою підвела стрімка атака партизанів. Втративши більше сотні вбитими, фашисти залишили ліс.

 Партизани віддали почесті своїм друзям І.Т.Челядіну, М.А.Воробйову, В. В. Ільїну, які смертю хоробрих полягли в цьому бою. Незважаючи на перемогу, становище загону залишалося важким. В усіх навколишніх селах ворог залишив гарнізони і мав намір поновити наступ. А в загоні  вже не було толу, щоб замінувати підходи до лісу, залишилось обмаль патронів.

 За таких умов С.А.Ковпак і С.В.Руднєв приймають єдино правильне рішення та віддають наказ: “Щоб зберегти людський склад загону для подальшої  боротьби з німецькими окупантами, вважати доцільним  1.12.1941 року в 24-00 залишити Спадщанський ліс і вийти в рейд у напрямку Брянських лісів”. (Фото  “Партизани в рейді”).

 Цей бій особливий. Він – рубіж. З нього починається рейдова війна. Історичний рейд від Путивля до Карпат, а потім на землю братської Польщі ідо кордонів Східної Прусії.

 Експозиція другого залу розповідає про рейди партизанів-ковпаківців по Сумській області та охоплює проміжок часу від 1 грудня 1941 року по 1 серпня 1942 року.             

Просовуючись до Орловської області, партизанський загін звільняв на своєму шляху населені пункти від фашистів та їх посіпак. Деякий час партизани дислокувалися у Хінельських лісах. На цих фотографіях бійців командування загону загону під час їх перебування у Хінельських лісах. А у  вітрині поряд  розміщені особисті речі М.М.Політухи – ординарця С.А.Ковпака. У вітрині знаходиться його кожух. Микола Матвійович одягав цього кожуха у суворі зими, коли правив кіньми ковпаківської тачанки.

 

  Після короткочасного відпочинку, значно поповнивши свої ряди добровольцями, 28 грудня 1941 року Путивльський об`єднаний загін вийшов у похід і протягом січня-лютого 1942 року провів маневрений рейд по районах північної частини Сумщини. Цей рейд визначний тим, що  ковпаківці успішно розгромили багато поліцейських дільниць, козацьких батальйонів і німецьких баз у Глухівському, Путивльському та Кролевецькому районах.

 В лютому 1942 року Путивльський об`єднаний загін кількістю зріс до 415 чоловік, утворивши з`єднання загонів Сумської області під  командуванням С.А.Ковпака і С.В.Руднєва. До нього увійшло п`ять партизанських загонів: Путивльський, Глухівський, Кролевецький, Конотопський і Шалигинський.

 Ви можете бачити фото командирів та комісарів цих загонів.

 Відчуваючи зростаючу небезпеку від партизанських дій, гітлерівське командування вирішило кинути на боротьбу проти партизанів 105-ту угорську стрілецьку дивізію.

 Партизанська розвідка підтверджувала зведення про концентрацію великих сил противника навколо районів бойових дій з`єднання.

 У прилегле до Слоутських лісів велике село Дубовичі Кролевецького району ковпаківці вступили 22 лютого 1942 року, напередодні 24-ї річниці Червоної Армії. У той день С.А.Ковпак, С.В.Руднєв і Г.Я.Базима підписали наказ про утворення з`єднання партизанських загонів Сумської області. Парадом у Дубовичах партизани хотіли відзначити День Червоної Армії. А коли розвідка донесла про задум мадяр нав`язати партизанам бій біля села Дубовичі, що з ряду причин було невигідно ковпаківцям, парад вирішили використати і для дезорієнтації противника.

 Мешканцям села оголосили про парад представників партизанського з`єднання 23 лютого. А партизани отримали наказ брати участь у параді всьому особистому складу і проходити повз трибуни декілька разів. Удалася партизанська хитрість: фашисти не наважилися наступати на Дубовичі.

 Було зрозуміло, що бою не уникнути. У пошуках місця для нього командування зупинило свій погляд на селі Веселому Шалигінського району, де  були вигідні умови для ведення вогню, а карателям треба було б наступати під обстрілом глибокою сніговою цілиною.

 За півтора-два кілометри на північ від Веселого в лісі партизани виставили заставу в кількості тридцяти чоловік під командуванням В.П.Кочемазова і К.А.Цимбала. Інші в селі зайняти кругову оборону. (Схема Веселівського бою).

 28 лютого 1942 року о 9-й  годині ранку, після потужної артпідготовки, мадяри силами одного батальйону  повели наступ на с.Веселе і оточили його. В розпалі бою партизанська засада завдала ворогові удару з тилу. Ця атака внесла паніку серед фашистів і змусила їх повернути назад. Як потім було встановлено, командування мадярського полку у своїх радіограмах до німців сповіщало, що червоні висадили у них в тилу повітряний десант і просили допомогти їм авіацією.

 Незважаючи на нестачу зброї, на переважаючі сили противника, партизани здобули перемогу у с.Веселому. Бій тривав протягом шістнадцяти годин і на окремих ділянках партизанської оборони часто переходив у рукопашний поєдинок. Виняткова стійкість, самовідданість і мужність бійців, командирів забезпечили розгром ворога в цьому бою. За свідченням документів, угорський гарнізон  втратив лише вбитими до шестисот чоловіків, велику кількість озброєння і боєприпасів.

 В бою загинули 11 партизанів, 13 чоловік отримали поранення, в тому числі і комісар С.В.Руднєв. Бій в с.Веселе визначний тим, що ковпаківці вперше нав`язали великому військовому гарнізону противника свої умови бою і завдали йому серйозної поразки.

 Ранком  1 березня, коли карателі увірвалися в залишене партизанами село, над ним з`явилися три німецькі літаки, які піддали бомбардуванню не партизанів, а гарнізон угорців.

 Після бою з`єднання вирушило в Хінельські ліси і протягом березня-квітня провело ряд боїв. 27 березня  партизани увійшли в с.Стара Гута, яке розташувалося на  півдні Брянського лісу. Це село дістало назву “партизанська столиця”, бо не тільки ковпаківці, але й інші партизанські загони з України, Росії базувались тут місяцями, сюди прибували літаки з Великої землі, які доставляли все необхідне партизанам, а забирали поранених,  дітей, жінок, стариків. Тут утворився  цілий “партизанський край”, що охоплював велику територію.

 Добувши боєприпаси в боях з противником у південній зоні Брянських лісів, партизанське з`єднання в ніч з 14 на 15 травня 1942 року вийшло в рейд і розгорнуло бойові дії проти фашистів в Путивльському, Шалигінському, Конотопському та Кролевецькому районах Сумської області.

На відміну від зимового рейду, цей похід був узгоджений з командуванням Червоної Армії. Необхідно було дезорганізувати рух противника на важливій залізничній магістралі Конотоп-Ворожба-Курськ і на паралельних до неї шосейних дорогах. На цій рельєфній електрифікованій карті-схемі ви бачите, які бойові дії проводив загін під час рейдів з Хінельських і Брянських лісів.

У цих рейдах з`єднання Ковпака і  Руднєва пройшло по Сумській області більше шести тисяч кілометрів. Розгромлено було 12 ворожих гарнізонів, вбито близько 5 тисяч солдат і офіцерів противника, знищено 25 танків і бронемашин, 26 автомашин, 3 паровози, 194 вагона і цистерн, захоплено 2 гармати, 29 мінометів, 46 кулеметів, 233 одиниці стрілецької зброї та іншого майна. Рейдова тактика партизанів себе виправдала.

За вміле керівництво партизанським з`єднанням Указом Президії Верховної Ради СРСР від  18 травня 1942 року Сидору Артемовичу Ковпаку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Пройшовши з боями  150 км  шляху, партизанське з`єднання, яке налічувало у своєму складі 745 бійців, прибуло до Путивльського району.

В ніч з 24 на 25 травня 1942 року одноразовим ударом по фронту до 30 км ковпаківці розгромили ворожі гарнізони, розташовані в селах по річці Клевені: В`язенка, Стрільники, Яцине, Воргол, Литвиновичі, Стара  Шарпівка і Спадщина.  За одну ніч ковпаківцями було розгромлено близько 3-х угорських батальйонів і близько 400 чол. поліції. Ворог зазнав великих втрат, понад 300 чол. було вбито.

26 травня  партизани, користуючись панікою у ворожому таборі, зайняли Путивль, захопивши велику кількість озброєння і продовольства. Значна частина продовольства була роздана населенню.

Штаб з`єднання розмістився  у будинку райкому партії (зараз у ньому знаходиться краєзнавчий музей), ви бачите його на фотографії. Майже два дні місто було в руках народних месників.

Тільки після того, як німецьке командування затримало військовий ешелон, що йшов на фронт і кинуло солдатів проти ковпаківців, партизани 27 травня залишили Путивль і відійшли у Спадщанський ліс. Рішучі дії партизанів ще більше налякали гітлерівців.

19 червня на боротьбу проти них було кинуто близько 3,5 тис. окупантів, які при підтримці гармат і танків почали наступ в районі Спадщанського лісу в трьох  напрямках: з Путивля, Кролевця і Глухова. Ворог намагався відрізати партизанам шлях на північ і притиснути їх до річок Сейму та Клевені.

Проте, в ніч  з 21 по 22 червня 1942 р. партизани, завдяки своєму рішучому опору і вмілому маневруванню, вийшли з-під удару противника і, завдавши йому великих втрат, передислокувалися в Петропавлівський  ліс в районі с.Ховзівки, а потім з боєм форсували річку Клевень та відійшли в ліси, розташовані на південний схід від Путивля.

Наляканий небувалим розмахом партизанських дій, ворог перегрупував свої сили. На 3 липня німці зайняли села Линове, Калищі, Нову Слободу, Юр`єве, х.Свободу і селища Торфорозробок №1,2, 3.

Путивльський партизанський загін опинився в щільному кільці ворожого оточення в Новослобідському  лісі (схема).

Новослобідський ліс невеликий і не дуже вигідний для ведення бою всім з`єднанням, тому інші загони передислокувалися за 15-20 км на північний схід від Путивля. Три доби без відпочинку, їжі і сну відбивали партизани Путивльського загону наступ ворога. Коли ж зв`язківцям, нарешті, вдалося проникнути через вороже оточення і сповістити інші загони з`єднання про становище путивлян, партизани-ковпаківці поспішили на допомогу своїм бойовим друзям.

6 липня раптово вдаривши з тилу, ковпаківці сміливо кинулись в атаку. Зав`язався рукопашний бій. Вороже кільце було прорване і путивляни буквально по трупах, вийшли з оточення. Загарбники під час бою втратили тільки вбитими понад 300 солдатів і офіцерів.

В жорстокою бою, який відбувся в Новослобідському лісі, як ніколи, виявилася взаємовиручка партизанів, їх   братерство і непохитність.

Оскільки партизанське з`єднання протягом тривалого часу вело безперервні запеклі бої проти переважаючих сил фашистів, воно, за відсутністю боєприпасів і вибухівки, наявністю великої кількості поранених, змушене було знову передислокуватися у  Брянські ліси. А 7 липня у Нову Слободу увійшов каральний батальйон і всю злість за поразку фашисти зігнали на мирних жителях. Вони вбили 586 жінок, стариків і  дітей.

За час 75-денного рейду (з 15 травня по 1 серпня) партизанське з`єднання з боями  пройшло понад 600 км, знищило 1596 німецьких солдатів і офіцерів. За цей рейд з`єднання виросло до 1318 чоловік.

Ви можете бачити потужні батальйонні 86-мм міномети – зброя якою з успіхом користувалися партизани, кулемети системи «Максим», які ковпаківці встановлювали на вози, та з допомогою цих тачанок здійснювали охорону колони на марші.

Великі фотографії чудово ілюструють рейдову тактику партизанської війни, яку застосовувало з’єднання Ковпака.

 

У з’єднанні було багато молоді. Підлітки, майже діти, зі зброєю в руках на рівних воювали за свою Батьківщину. Серед юних партизанів-ковпаківців ви бачите фото відважної дівчини Тетяни Бикової.

Сімнадцятирічною вона потрапила до партизанського загону і хоч недовго дівчина була серед партизанів, але залишила по собі яскравий слід.

21 червня 1942 року в с.Литвиновичі розпочався жорстокий бій. Ворог силами до трьох піхотних полків, які підтримували танки, намагався  загнати  партизанів до болотистих берегів Клевені і оточити їх. Залишався тільки один вихід – через річку, болотами – на Литвиновичі. Той вихід захищали Кролевецький загін і група путивлян під  командою М.І.Павловського. У цій групі була  Тетяна. Доля загону залежала від того, чи протримаються бійці заслону доки збудують міст.

Ось як згадував С.А.Ковпак події того бою, пов`язані з Тетяною.

“Серед майдану побачили пожежну каланчу. На ній, оточеній палаючими будинками, стояла дівчина. Запитую: хто вона і що там робить? Відповідають: комсомолка Таня Бикова з групи Павловського. Веде спостереження за просуванням противника і вказує цілі нашим артилеристам і мінометникам”.

У цьому бою в рідному селі  Таня Бикова загинула смертю хоробрих. Мине багато часу, а бій у Литвиновичах згадуватимуть такими словами: “Пам`ятаєш, тієї ночі, коли Таня на каланчі стояла…”

Партизанська молодь змагалася між собою за оволодіння кількома військовими професіями, досконале вивчення вітчизняної і трофейної зброї, зразкову підготовку до рейдів.

31 серпня – 1 вересня 1942 року С.А.Ковпак перебував у Москві. Доставлений літаком разом з іншими партизанськими командирами у радянську столицю він був особисто представлений Й.Сталіну, який намагався осягнути масштаб народної війни на окупованих територіях та спільно виробити подальшу стратегію партизанської війни. Результатом цієї наради стало нове, поки ще таємне завдання – рухатись на Правобережну Україну з метою руйнування ворожих комунікацій, перш за все залізниць. Партизанські загони одержали конкретні вказівки, в яких відзначалося, що вони повинні були  розгорнути диверсії  на ворожих комунікаціях з метою паралізувати рух на залізницях, утворити за  Дніпром  новий партизанський край, підняти народ Правобережжя на нещадну боротьбу з окупантами.

Виконати це завдання можна було шляхом виходу великих, добре озброєних з`єднань на Правобережну Україну, де були розміщені найважливіші комунікації ворожої армії. Ця  задача була покладена на командирів двох найкрупніших партизанських з`єднань  С.А.Ковпака та О.М.Сабурова.

  З Великої Землі один за одним стали прилітати літаки з обмундируванням, вибухівкою, медикаментами…

 

Хронологічні рамки експозиції третього залу: жовтень 1942 року – травень 1944 року. Вона присвячена рейдам ковпаківців на Правоборежну Україну, у Карпати, на Сан та Віслу.

Рейд на Правоборежну Україну був першим, скерованим Ставкою Верховного Головнокомандування великий рейд ковпаківців, здійснений ними разом зі з`єднанням Героя Радянського Союзу О.М.Сабурова за наказом Ставки Верховного Головнокомандування та Центрального штабу партизанського руху.

На початку 1942 року в Україні діяв 91 партизанський загін (близько 7 тис. бійців).   Боротьба з партизанами відволікала сили вермахту.

“Повстанська загроза збільшується  з дня на день, - занотував у щоденнику 6 березня 1942 року німецький міністр пропаганди Геббельс. – Повстанці опановують цілі області, вдаються до терору. Національні рухи сильніші, ніж ми передбачали”.

Поразка вермахту  під Москвою і наступальні операції діючої армії  на півдні взимку 1942 року створили сприятливі умови для розгортання збройної боротьби у тилу німецьких військ. З цією метою 30 травня 1942 року утворено Український штаб партизанського  руху (УШПР) на чолі з полковником внутрішніх військ Тимофієм Амвросійовичем Строкачем. Активну участь у його діяльності брали секретарі ЦК КП(б)У М.Хрущов і Д.Коротченко.

При штабі була створена спеціальна школа, яка діяла у м. Енгельсі  Саратовської області. Вона готувала партизанських командирів, підривників, зв`язківців. Після кількох місяців навчання організаторські групи літаками закидалися у німецький тил.

На берегах Волги йшла велика Сталінградська битва, а на просторах України розгорнулася героїчна “рейкова війна”.

В цей час фашисти з далекого тилу переправляли свої резерви, бойову техніку, пальне, боєприпаси на фронт під Сталінград та Кавказ, а  вивозили хліб та інше пограбоване майно.

Райони Житомирської та Київської областей, розташовані в Правобережній  частині України, з найрозвиненішою сіткою залізничних і шосейних шляхів, з численними переправами через ріки, були стратегічно важливими шляхами, що йшли із заходу на схід.

Отримавши з Великої землі все необхідне для тривалого рейду в ніч на 26 жовтня 1942 року партизанське з`єднання вирушило на Правобережну  Україну.

З цієї схеми видно, що за новим завданням партизанам треба було пройти  по степах і шляхах з-під Орла до кордонів Західної України, форсувати Десну, Дніпро, Прип`ять і ще безліч малих річок, залізниць і шосейних доріг: пройти від північно-східного кордону України до західного, а це майже тисяча кілометрів.

Форсувавши Дніпро і Прип`ять, партизанське з`єднання вийшло в ліси,  розташовані в північній  частині  Житомирської  та  Ровенської областей, які далі тягнуться на північ до південних областей Білорусії – дикого, болотистого краю, вкритого лісами. Кращого місця для партизанської бази не знайти .

Опорним пунктом окупантів в цьому глухому районі Полісся було місто Лельчиці, яке знаходилося під охороною значної кількості жандармерії, комендатури та батальйону поліції. Щоб створити партизанський  край  у цьому районі, треба було негайно розгромити лельчицький гарнізон.

26 листопада, розгромивши німців в Лельчицях, партизанське з`єднання розташувалось у селах: Глушкевичі (штаб та 1-й батальйон), Прибиловичі, Милашевичі – поруч із залізничним Сарненським вузлом  де перехрещувалися з півночі на південь і з заходу на схід залізничні шляхи.

Командування партизанського з`єднання розробило план по розгрому цього залізничного вузла під назвою “Сарненський  хрест”. Одночасним висадженням у повітря  дев`яти мостів на підступах до Сарн вирішувалася доля вузла, хоч сам він залишався неушкодженим.

Вся операція була розрахована на три дні. Передбачалося зайняття вигідних позицій, висадження мостів у повітря  і повернення до загону.  Ударні групи очолили А.Цимбал, П.Кульбака, І.Бережний (показ схеми).

За схемою цієї операції видно у чому полягала складність партизанського нападу. Мости знаходилися на відстані 30-50 км один від одного, зв`язку між командирами не було, а мости повинні злетіти у повітря в одну й ту ж саму годину.

Незважаючи на це, 5 грудня 1942 року операція була успішно здійснена, мости в призначену годину були зірвані.

На діорамі відображений момент здійснення цієї операції. Місцеві жителі, що допомагали партизанам, Після висадження мостів  розвісили на вцілілих прогонах величезні кормові  гарбузи (вибухівки не вистачало, отже, вирішили  хитрувати). Як і сподівалися партизани, гітлерівці вирішили: гарбузи недаремно повішено, всередині їх, безперечно, знаходяться “пекельні машини”. Про ці гарбузи ходили легенди. Селяни розповідали потім партизанам, що спеціальна технічна  комісія німців понад два тижні сушила голови, намагаючись розгадати секрет гарбузів. Підходити до них боялися, здалеку розглядали в бінокль. Розстрілювати гарбузи не наважувалися: як би не знищити те, що вціліло від вибуху. “Павучок”, як називали партизани цей залізничний вузол, на півтора місяця завмер.

На фотографії зображена відважна партизанка-автоматниця Ніна Созіна. До партизанського загону Ніна прийшла п`ятнадцятирічною дівчиною в липні 1942 року із с.Юр`єве. Незважаючи на зовсім юний вік, вона вже мала досвід підпільної роботи, тому і була зарахована бійцем у другу роту автоматників І.І.Замули. Ніна вже вміла добре стріляти, але із зброєю в загоні було важко – її добували у бою. Такої нагоди  недовго прийшлось чекати: дівчина здобула собі німецький автомат, але,  як жартували бійці, “виплакала” його заміну на радянський.

В бою біля хутора Лукашенків (Брянські ліси) 5 жовтня 1942 року Ніна Сюзіна виправдала звання автоматниці. В небезпечний для партизан момент бою мужня дівчина з закликом “Кров за кров! За Батьківщину! Вперед, хлопці, чорт візьми!”, з автоматом в руках кинулася на ворога. Слідом за нею в оборону окупантів увірвалися і інші партизани. Замовкла  ворожа батарея, яка вела вогонь по партизанських ротах. За цей героїчний подвиг Ніна Созіна була нагороджена орденом Червоного Прапора.

С.В.Руднєв часто з захопленням розповідав бійцям про цей випадок і ставив Ніну в приклад. Після цього бою партизани з гордістю називали дівчину “Нінка-чорт-візьми”.

Бій 22 грудня 1942 року у Глушкевичах Ніна теж запам`ятала надовго. Тяжкопоранену, її відправили  в Москву. Созіну сам командир на руках відніс до літака. Попереду було вісім місяців госпіталю. Після видужання повернулася в рідні краї, закінчила Путивльський технікум, Московський інститут народного господарства ім. Плєханова. Потім вийшла заміж, виростила двох дочок. Жила у м. Ленінграді, часто приїжджала   до Путивля, але, на жаль, вона вже померла.

В перших числах січня 1943 року штаб партизанського з`єднання зупинився в с. Ляховичі на  березі озера Червоного, по старовинному – Князь-озера. Це один  із самих глухих  кутів Полісся. Тут відбулася братня зустріч партизанів Білорусії з партизанами України. На озері влаштували льодовий аеродром, приймали літаки з Великої земля, які доставляли боєприпаси, а  забирали поранених та хворих.

2 лютого 1943 року партизанське з`єднання виступило з Ляховичів, прямуючи до Києва для повторного удару по комунікаціях ворога. За місяць походу від озера Червоного партизани розгромили гарнізони в селах Кримок, Гутниці, Кодри, Блідчі; виконали завдання по розвідці ворожих укріплень по Десні, Дніпру, Прип`яті; розгромили німецький гарнізон на станції Тетерів і блокували її, підірвавши залізобетонний залізничний і дерев`яний мости.

Важлива залізнична магістраль була перервана.

Розвідка донесла, що німці готуються до навігації на річці Прип`ять і надають цьому важливого значення. Треба було перервати німцям і водний зв`язок. Це завдання було блискуче виконано.

7 квітня 1943 року партизани розгромили і потопили на Прип`яті флотилію із 15-ти бронепароплавів і катерів. На фотографії ви бачите як партизани знімають озброєння і боєприпаси з цих катерів.

Партизанському з`єднанню неодноразово доводилося долати водні перепони. Це були маленькі і великі річки, спокійні і бурхливі. Іноді від швидкості  наведення переправи залежала доля з`єднання. На великій фотографії ви бачите момент переправи через річку Прип`ять партизанського з`єднання. Бували випадки, коли місцеві жителі віддавали свої будинки, для наведення таких переправ.

За вміле керівництво партизанським з`єднанням і блискуче проведені воєнні операції постановою Ради народних комісарів СРСР від 9 квітня 1943 року С.А.Ковпаку було присвоєно військове звання генерал-майора.

У вітрині ви можете бачити особисті речі С.А.Ковпака: гімнастерку, годинник, люльку, мундштук. У стислих рядках короткої біографічної довідки вміщена ціла епоха, ярким представником якої став Ковпак – людина, що ще за життя стала легендою.

Ви бачите і тачанку С.А.Ковпака. Під час перебування з`єднання в Білорусії 2 лютого 1943 року, напередодні свята Червоної Армії, командування одержало в подарунок від місцевих жителів  і білоруських партизанів тачанку, запряжену трійкою каро-гнідих рисаків, з однаковими зірочками на лобі, в ошатній збруї, мідні бляхи на якій «золотаво» блищали. Вона стала похідним командним пунктом Ковпака. Возив його ординарець М.М.Політуха.

 

Окупаційне командування давно збиралося одним ударом знищити партизанів і для  цього розробило план операції під назвою “Мокрий мішок”. Так назвали німці район Дніпра та Прип`яті, де зливаються могутні води цих рік і де ковпаківці готувалися до нового рейду протягом всього квітня місяця 1943 року. Партизани опинилися в цьому “мішку” і німці негайно скористалися такою нагодою. Вони кинули проти ковпаківців дві дивізії і кілька окремих полків. Протилежні береги Дніпра і Прип`яті щільно охоронялися посиленими гарнізонами, а єдиний сухопутний вихід із “Мокрого мішка” – укріплений на залізниці Мозир.

На партизанське з`єднання, що кількістю людей та озброєння не перевищувало звичайного піхотного полку. Німці кинули понад чотири дивізії з танками і авіацією. Найближчі ворожі гарнізони на північ від партизанів – в  Юровичах і Хойниках – складалися з частин словацької бригади. Від перебіжчиків партизанське командування знало, що словаки співчувають їм. 

Після тривалих пошуків, як саме встановити зв`язок зі словацьким підполковником Гусаром-Йозефом – командиром словацької бригади, розквартированої у Хойниках, вирішили послати на зв`язок з ним розвідницю О.К.Демидчик.

Олександра Карпівна погодилася виконати доручення. Але, щоб з`явитися до підполковника з візитом, треба було мати пристойне плаття, а такого  в  гардеробі партизанок не було. Не змогли дістати нічого і в місцевого населення. Тому замовили плаття в Москві, передавши по рації розміри.

Черговим рейсом на береги Прип`яті літаком був доставлений темно-синій англійський костюм, який дуже пасував розвідниці. В ньому Олександра Карпівна і пішла у Хойники на побачення до підполковника. Із Хойників вона повернулася  на четвертий день і розповіла про свій               візит. Добившись побачення у підполковника, Демидчик одразу ж повідомила хто вона, чого прийшла і передала листа, який був надрукований на шматку парашутного шовку.

Про щось поміркувавши підполковник раптом запитав: ”А якщо я накажу вас розстріляти?”. На це Демидчик відповіла, що вона до всього готова, все зважила, коли давала згоду на виконання доручення.

Розмова тривала сорок хвилин. І хоча перейти на бік росіян Гусар не наважився, бо фашисти   знищували сім`ї перебіжчиків, все ж допомогти партизанам  погодився . Він розповів  де стоять німці, чим озброєні. Це була дуже цінна інформація для  партизанів, які потрапили  в оточення. Підполковник навіть обіцяв, що  його гарнізон буде стріляти лише в повітря під час переправи через Прип`ять і порадив як краще вибратися з пастки.

15 травня з`єднання на чолі з комісаром С.В.Руднєвим підійшло до Тульговичів і зайняло оборону. С.А.Ковпак з трьома ротами почав будувати міст через Прип`ять. Ворог наступав  на Тульговичі крупними силами, бої були  важкими, та все ж таки 18 травня, форсувавши Прип`ять п`ятий раз, з`єднання, нарешті, вибралося з “Мокрого мішка”.

А Олександра Карпівна після війни  зустрічалася  з Йозефом Гусаром у Празі. До речі, партизанський лист словацький підполковник, ризикуючи життям, зберіг і віддав в музей чехословацької армії.

За період рейду на Правобережну Україну з жовтня 1942 р. по червень 1943 р. було знищено 6 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, 15 залізничних  мостів , 28 гужових, потоплено на р. Прип`ять 15 ворожих  суден, виведено із строю 7 вузлів зв`язку, 6 залізничних станцій, пущено під укіс 15 ворожих ешелонів.   

 

Після Прип`яті дубовий гай коло села Милашевичі, де з`єднання зупинилося на відпочинок у перших числах червня, здався всім напрочуд гарним і мирним куточком землі.

На стенді ви бачите фотографії, де  зображені ковпаківці під час перепочинку. У з`єднанні були різні за фахом люди, багато молоді. І хоча йшла війна, але молодість брала своє. Уміли ковпаківці гарно воювати, але  уміли і відпочивати. Молодь влаштовувала концерти, навіть з акробатичними номерами. І завжди разом з партизанами була пісня. (Гармошка К.Руднєва).

У вітрині можна побачити зразки стрілецької зброї зразка 1942-1944 років. Серед них дуже цікавий експонат, кращий автомат другої світової війни – пістолет кулемет Судаєва. Розроблений у блокадному Ленінграді цей автомат став улюбленою зброєю льотчиків, танкістів, партизанів завдяки компактності, надійності, простоті в обслуговуванні. "Пекельна машинка", макети тротилових шашок, протипіхотні міни-"розтяжки"  - експонати, які гарно ілюструють особливості партизанської війни в тилу ворога.

 

Наступний розділ  присвячений   героїчній і, разом з тим, трагічній сторінці діяльності партизанського з`єднання – легендарному Карпатському рейду.

Коротким був відпочинок партизанів біля Милашевичів. Знову почали прибувати з Великої землі літаки з боєприпасами, медикаментами, літературою – стали готуватися до нового, ще важчого і дальшого походу. Перед партизанами стояло завдання: нанести  удар по нафтопромисловості Дрогобича, яка була для гітлерівців важливим джерелом забезпечення пальним східного фронту. Це була суттєва  допомога частинам  наступаючої регулярної армії в період Орловсько-Курської битви.                                                                                                    

Звичайно, і цього разу ніхто з партизанів, крім командування з`єднання, не знав, куди йдуть. Знали тільки, що мають виконати почесне і разом з тим дуже важке завдання – пройти у ще глибший тил противника, в район, де він почуває себе сміливіше, де небезпека буде  для них у багато разів більша.

Після загальних партійно-комсомольських зборів у батальйонах, після мітингу всього з`єднання,  на якому з напутнім словом звернувся до них начальник Українського штабу партизанського руху генерал-майор Тимофій Амбросійович Строкач, 12 червня 1943 р. партизанське з`єднання під командуванням Ковпака та комісара  Руднєва кількістю 1517 чол. із села Милашевичі вирушило у Карпатський рейд.

Їм належало пройти три області – Ровенську, Тернопільську і Станіславську (тепер Івано-Франківську область);  форсувати кілька великих рік, перетнувши до десятка залізниць. (Схема).

Загони швидко пересувались на південний захід, не зустрічаючи будь-якого опору з боку ворога. Але з самого початку цього рейду виявилися  суттєві недоліки у його підготовці. Нековані коні почали розбивати копита на брущатці прикарпатських доріг – довелося терміново підковувати їх прямо на марші у короткі часи перепочинку. Виявилося, що карти, отримані ковпаківцями дуже неточні – довелося користуватися трофейними.

5 липня,  перейшовши  залізничну магістраль Ковень-Ровно, з`єднання вийшло в Тернопільську область, відмітивши свою появу висадженням в повітря чотирьох великих залізничних мостів та пустивши під укіс п`ять військових ешелонів. Знищили два легкових автомобіля, які неслися по трасі. Лише потім довідалися, що в тих авто були фашистські коменданти Тернополя і  Львова.

У пошуках зниклого начальства по дорогах заметалися на грузовиках загони жандармерії. Один з них наскочив на партизанів біля міста Скалат. Розгромивши скалатський гарнізон, партизани зайняли місто, захопивши багаті трофеї та випустивши з тюрми кількасот приречених на смерть євреїв.

 Після  партизанського наскоку на Скалат гітлерівці усвідомили, що справа серйозна й почали стягувати військові частини. Тепер усе вирішувала швидкість руху. І чим  ближче підходили партизани до Карпат, тим частіше зав`язувались бої з ворожими гарнізонами.

Командування загонів знало, що над ними згущуються хмари: звідусіль до гір підтягувалися есесівські і гірсько-стрілецькі полки німців. На шляху стала ще одна непередбачена перешкода – почались кам`янисті бруківки. Коні, здебільшого зовсім не ковані,  розбивали копита і вибували з ладу. Треба було кувати коней на ходу і йти вперед. Форсувавши Дністер та Ломницю, партизанське з`єднання вступило в Чорний ліс, що простягся на захід від міста Станіслава, коло підніжжя Карпат. Це була остання зупинка перед горами, вихідний пункт для удару по нафтових промислах.

У ніч на 19 липня 1943 року  біля с.Маняви партизани з боєм відкрили ворота в Карпати. Вже  в перший день в  горах 20 липня партизанські групи підривників на чолі з М.І.Павловським, Я.Г.Паніним, С.В.Абрамовим, під прикриттям автоматників, вирушило для знищення нафтових промислів. Полум`я пожеж освітило схили Карпатських гір. Кілька ночей підряд бурхали пожежі в Биткові і Яблуневі.

З 19 по 24 липня партизанами було висаджено  у повітря 41 нафтову вишку, 13 нафтосховищ, 2 нафтоперегонні заводи, підземний нафтопровід Битків-Яблунів, 1 лабораторію, спалено і випущено  в р.Бистрицю 50 тис.тон нафти.

Виконавши своє головне завдання, партизанське з`єднання опинилось в оточенні. На знищення партизанів в Карпатах було виділено дванадцять охоронних дивізій, в більшості горнострілецьких,  з танками і авіацією. Командував ними генерал Крюгер, який знав Карпати ще з часів першої імперіалістичної війни.

Гітлерівці закрили всі  виходи з гір і почали стискати кільце оточення. Ворог дотримувався вичікувальної  тактики.  Він розраховував виснажити партизанів, примусити витратити всі боєприпаси, а потім, стягнувши кільце оточення, розгромити їх, а що Ковпака і Руднєва був наказ – обов`язково взяти  живими.

Борючись за висоту, за вигідне становище в горах, партизанське з`єднання проривало одне кільце оточення і знову опинялося в іншому. Закінчувалися боєприпаси, через непрохідність гірських доріг мусили знищити гармати та міномети, не було продовольства. Щоб лишити партизанів продовольства, німецьке командування віддало наказ старостам сіл зігнати  отари овець в долини. Якщо наказ не виконувався, отари розстрілювали в горах з літаків.

За 20 днів важких боїв з`єднання 13 разів виходило з оточення.

Вночі  31 липня знесилені бійці, хитаючись від утоми й недоїдання, піднялися на безлісну вершину гори Шевки. Два дні тривав жорстокий бій на Шевці.  Позиції для бою з піхотою були зручні, однак довго затримуватись на одному місці партизани не могли: накликали б на себе ще більше військ противника.

Уночі вони спустилися з Шевки в ліс і перебрались на сусідню гору Вовтарув настільки вдало, що есесівці не  помітили цього.

А 3 серпня партизани досхочу насміялися, дивлячись із Вовтаруву, як гітлерівці колошматили  бомбами спустілу Шевку, проти партизанів була використана навіть  хімічна зброя.

Але треба було рухатися далі і шукати місце де окупанти не чекали удару. Партизанське командування прийняло рішення проривати кільце оточення в Ділятині, де розмістився штаб німецької групи військ, що вели бої проти партизанів. Ділятин – вузол кількох залізниць і шосейних доріг. Розвідка повідомила, що в місті лишилося не більше як 300 солдатів. Ризик був великий, але тут партизани мали можливість вийти на простір, захопивши склади з боєприпасами та продовольством. Було вирішено нанести удар по Ділятину в ніч на 4 серпня. Для успішного проведення операції треба було оперативно, щоб противник не встиг викликати підкріплення, захопити міст через Прут і вивести з`єднання  в напрямі Ослав Білих.

Удар був несподіваним. Але на світанку розірване партизанами оточення знову зімкнулося. Вночі на допомогу ділятинському гарнізону на 96 машинах підійшло підкріплення. Важкі бої розвернулись за Ділятином, на захід від села Заріччя. Одна група бійців на чолі з комісаром далеко вирвалась веред. Семен Васильович із самого початку знаходився в  передових ротах, водив в атаки. Довідалися про це занадто пізно: необхідно було виводити підрозділи з бою, інакше загинуло б усе з`єднання.

Після дводенних важких боїв стало ясно, що всім з`єднанням з оточення не прорватися. Тоді вирішили розділити його на групи, розійтись у різних напрямках і зібратися на хуторі Конотоп, що на Житомирщині.

Партизанське з`єднання на цей час налічувало в своїх рядах 1400 бійців, у тому числі близько 200 поранених. Розділилися на 6 груп. Путивльський загін найбільший за чисельністю, повинен був вибиратися з оточення на рівнину трьома групами: під  командуванням С.А.Ковпака, П.П.Вершигонри, М.І.Павловського.

Глухівчан вів Іван Лисиця; Шалигінців – Федот Матющенко, а  Кролевецький загін виводив Петро Брайко.

Розійшовшись 5 серпня у різних напрямках, партизанські групи, щоб збити німців зі сліду, довго петляли  в горах і передгір`ях  Карпат. Знову загриміли бої, запалали пожежі, залунали вибухи.

Лише 1 жовтня дісталися групи Ковпака, Вершигори та Матющенка місце збору. Раніше від них прийшла група Лисиці, потім майже одночасно дісталися групи Павловська, Кульбаки. Слідом за ними з`явились інші (фото).

За чотири  місяці з`єднання  пройшло близько 4-х тис. км зазнало значних людських втрат, вбито 199 чол.,  пропало безвісти 249 чол.

4 серпня в бою біля Ділятина загинув смертю хоробрих комісар  з`єднання С.В.Руднєв, якому Указом Президії Верховної Ради СРСР посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Загинув, виходячи  з Карпат і його син Радик.  Він був тяжко поранений в бою біля с.Слобідка Гвоздецького  району Станіславської області. Пораненого партизана знайшов селянин зі Слобідки Олексій Якович Кифяк і переніс у свою хату. Радик був у дуже тяжкому стані. Врятувати його не вдалося, він помер від зараження крові (фото).

Після війни  останки загиблих у Карпатах партизанів перенесено в м.Яремча на  Івано-Франківщині і поховано в  Братській могилі.

У січні 1944 році з`єднання було реорганізовано  в 1-шу Українську партизанську дивізію, якій присвоїли ім`я двічі Героя Радянського Союзу С.А.Ковпака. Дивізія здійснила Львівсько-Варшавський рейд, у який її повів П.П.Вершигора. За 86 днів партизани пройшли 3600 км, провели 139 боїв з ворожими військами, знищивши 5160 гітлерівців.

За три роки бойових дій у глибокому ворожому тилу ковпаківці знищили близько 26 тис. фашистських солдатів та офіцерів, розгромили 60 ворожих гарнізонів; 31 районний центр з німецьким управлінням; знищили 12939 погонних  метрів залізничних та шосейних мостів; 32 вузла зв`язку; 2 бронепоїзди; 86 ешелонів; 12 літаків; 15 броньованих пароплавів і катерів; 177 танків, бронемашин і танкеток; 827 автомашин; 17 залізничних тунелів; 82 продовольчі бази; 15 електростанцій; 41 нафтову вишку; 35 гармат і багато іншого військового  спорядження.

У повоєнні роки частими були зустрічі бойових побратимів-ковпаківців. До ювілейних дат відкривалися монументи та пам’ятні знаки.

Назавжди запам`яталось путивлянам 4 вересня 1971 р. – день святкування  30-річчя  початку партизанського руху на Сумщині. Центральною подією святкування стало відкриття пам`ятника двічі Герою Радянського Союзу, командиру з`єднання сумських партизан С.А.Ковпаку. Макет цього пам`ятника ви бачите в холі.

Він встановлений на Нікольській гірці у м.Путивлі. Автори скульптори – народний художник СРСР академік М.Г.Лисенко і В.В. Сухенко, архітектори А.Ф.Ігнащенко і ковпаковець Герой Радянського Союзу С.П. Тутученко.

Постамент заввишки 7 метрів,  складається з трьох брил, об`єднаних в одне ціле. Скульптура заввишки 5 метрів, складається з 5 частин і важить 25 тон, виготовлена з чавуна. Відлита на заводі у м. Суми.

На вітрині ви бачите книжки, які розповідають про бойовий шлях партизанського з`єднання. Вони написані безпосередньо партизанами-ковпаківцями, живими свідками подій.

У наступній  вітрині знаходяться подарунки   С.А.Ковпаку від партизанів Югославії, трудящих Прикарпаття, партизанів-ковпаківців.

Братерська сім`я лісових солдатів блискуче витримала випробування на мужність.

22 вересня 2001 року Путивль та Спадщанський ліс відвідав Президент Украйни Л.Д.Кучма, який дав високу оцінку роботі по збереженню пам’яті про подвиг партизанів. Своїм указом він затвердив дату 22 вересня як загальнодержавне свято – День партизанської слави. З цього дня Путивль щороку стає центром святкових заходів. У 2009 році гостен чергового святкування став Прем’єр-міністр України, майбутній Президент В.Ф.Янукович.

Минають роки… Та незмінною є пам`ять народна. І ніколи люди не забудуть стежку до Музею партизанської слави у Спадщанському лісі.

 

docx
Додано
18 березня
Переглядів
142
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку