Музична культура Київської Русі

Музична культура  Київської Русі

Музична культура  Київської Русі Музична культура Київської Русі надзвичайно багата й різноманітна. Її розвиток зумовлений кількома чинниками: продовженням традицій місцевої східнослов’янської культури, запозиченням європейських придворно-світських традицій та наслідуванням візантійської релігійної культури. Отже, за часів Київської Русі в музичному мистецтві одночасно існували три напрями: народна музика, придворно-світська та церковна. Окрім того, у давньоруському суспільстві протиставлялись два поняття: інструментальна музика та спів. І якщо у світському житті музичні інструменти були невід’ємною частиною творчості (княжі застілля, народні свята, військові походи), то в релігійній культурі музичне мистецтво було представлене виключно вокальними творами. Більш того, церква суворо засуджувала гру на музичних інструментах, називаючи її «бісівською», оскільки вона була тісно пов’язана з язичницькою дохристиянською культурою.

Народна музика Найважливішим напрямом музичного мистецтва Давньої Русі була народна пісня. Їй надавали особливого значення як у житті громади, так і в житті окремої людини. Відзначання будь-якого свята чи важливої події в родині обов’язково супроводжувалося обрядами, а пісня була їх невід’ємною складовою. За давніми літописними пам’ятками можна дійти висновку, що народна пісенна творчість була популярною серед усіх верств суспільства — від селянина до княжої дружини.

Билина Разом із піснями календарно-обрядовими та родинно-обрядовими, що посідали значне місце в родинному побуті та суспільному житті, у Київській Русі виник новий музично-поетичний жанр — билина. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Билинні твори оспівували важливі події в історії давньоруської держави. Музичну основу старовинних билин становили протяжні наспіви декламаційного характеру, і за інтонацією вони були подібні до розповідного мовлення.

Церковна музика Із прийняттям християнства в культуру Київської Русі прийшов і візантійський церковний спів. Спочатку у храмовому богослужінні брали участь грецькі та південнослов’янські співаки, яких запрошували князі. Наприкінці IX — початку XII ст. з’явилися перші рукописні співочі книги. Церковний спів Русі за візантійською традицією був одноголосим і відрізнявся спокійним, урочистим і навіть суворим рухом мелодії, метричного розподілу на такти не було. По суті, це було читання на розспів, де інтонації визначалися жанром твору і змістом тексту. На відміну від католицьких держав, у православній Київській Русі храмової інструментальної музики не існувало. Вочевидь, це пояснюється тим, що її пов’язували із язичницькими ритуалами та ігрищами, а також із латинським католицьким богослужінням, де використовувався орган.

Єдиним музичним інструментом, який дозволила православна церква, був дзвін. Але він виконував сповіщальну функцію. Музикантів, які володіли мистецтвом дзвонарства, називали дзвонарями.