На роздоріжжі (збірка поетичних творів)
На роздоріжжі
(збірка поетичних творів)
Рокитне
2019
Автор: Зубчик Валентина Марківна, практичний психолог Рокитнівського навчально-виховного комплексу «Школа І ступеня – гімназія». На роздоріжжі (збірка поетичних творів). – Рокитне, 2019. – 72 с.
Збірка поетичних творів про одвічні людські цінності та істини. Для поціновувачів українського поетичного слова.
Доцільна для використання під час підготовки і проведення уроків, позакласних масових заходів, батьківських зборів.
Зміст
На роздоріжжі……………………………………………………………………….5
Як швидко час минає………………………………………………………………6
Перші квіти………………………………………………………………………….7
Діти – ви ж майбутнє України……………………………………………………8
Ви бачили, як йде гроза……………………………………………………………9
Заклик – прохання………………………………………………………………...10
Таке життя…………………………………………………………………………11
Знов хвилює, хвилює вода……………………………………………………….13
Про сучасне………………………………………………………………………...14
Початок кінця……………………………………………………………………..15
Не біда………………………………………………………………………………18
Зміна поколінь……………………………………………………………………..19
Про найдорожче…………………………………………………………………..20
Сльоза………………………………………………………………………………21
Посапала буряки…………………………………………….…………………….22
Чорнобиль………………………………………………………………………….23
Люблю………………………………………………………………………………24
Криза………………………………………………………………………………..25
Пожежа……………………………………………………………………………..26
Добрий заробіток………………………………………………………………….29
Весна прийшла.........................................................................................................31
Школа, школа, рідна школа……………………………………………………..32
Пробач, Україно!.....................................................................................................34
Осінь………………………………………………………………………………...35
Любов……………………………………………………………………………….36
Перемога, Свята Перемога!...................................................................................37
Сьогодення…………………………………………………………………………38
Моя Україна……………………………………………………………………….41
Ви знаєте, де можна відпочити?............................................................................42
Психолог – це не просто так, людина!.................................................................43
Два світи……………………………………………………………………………44
Смутку срібна метелиця………………………………………………………….46
Ще не осінь…………………………………………………………………………47
Душа болить у ці буремні роки………………………………………………….48
Доля…………………………………………………………………………………49
Трагедія…………………………………………………………………………….52
О, юні-юні, юні-молоді……………………………………………………………53
Поховали бабусю рідну…………………………………………………………...54
І день, і ніч проведені в чеканні…………………………………………………55
Батько………………………………………………………………………………56
Ода жінці-матері…………………………………………………………………..57
Мама………………………………………………………………………………...58
Лелеки………………………………………………………………………………59
Яке легке у матері життя………………………………………………………...60
В АТО поїхав на світанні………………………………………………………...61
Тільки ти вмієш в очі дивитись…………………………………………………62
А я кажу вам – ні! Поети не вмирають………………………………………...63
Невже війна, не віриться… Війна………………………………………………64
«Синдром АТО»…………………………………………………………………...65
Ви мої, найкращі, найрідніші……………………………………………………66
Красива, але нещаслива………………………………………………………….67
Ти прийшов…………………………….…………………………………………..68
Я тебе розлюбила давно…………………………………………………………..69
А що, коли завтра війна?.......................................................................................70
Запізніле каяття…………………………………………………………………...71
Знову мітинги, збори, дебати ……………………………………………..……..72
Ордени……………………………………………………………………………..73
Дежавю…………………………………………………………………………….74
Мерехтлива свічечка……………………………………………………………75
Ранок………………………………………………………………………………76
На роздоріжжі
З чим ми прийшли у ХХІ вік?
Чом стоїмо самотньо на порозі?
Далеко, чи зовсім неподалік
Це зрушення в поезії та прозі?!
Які завдання ставить ця доба?
Подумати, збагнути, зрозуміти...
Чи, може, хай тихішає хода,
Нема для кого і куди летіти.
Що ж залишається для нас:
Переспів, дублі, плагіат...
А чи підбір красивих фраз?
Замовлення – це ж не театр!
Чи відшуміли осені дощі?
Чи втихомирились словесні балагани?
Нам залишається – сміливо йти:
Від лірики до епосу та драми.
Чи відкриття всі зроблені в житті?
Що означає це німе мовчання?
Я зупиняюсь, час – усім суддя.
Чи ми побачимо зорю світання?
***
Як швидко час минає...
Так швидко плине час.
І зараз ніхто не знає,
Що чекає на нас.
У кожного – життєва дорога...
В кожного – стежка своя.
А щастя там чи тривога?
Не знає душа моя.
Скільки бід, смутку, горя
Мав народ на життєвім путі?
Кажуть, в кожного є своя зоря,
А чи зможу її віднайти?
Хочу стати на службу народу,
Прагну внесок зробити в життя.
Я відстоюю право – свободу!
На красиве і вільне буття.
Перші квіти
На площі, там де пам’ятник Шевченку,
Мов навесні, позацвітали квіти.
І майорять тюльпани зранку...
Чому не можна їм весні радіти?
Схилили на тонкі стеблинки
Свої голівки, кольорові квіти.
Провісники весни – в руках торговців.
За що все це повинні ви терпіти?
Тут є фіалки, проліски, тюльпани,
Підсніжників дзвіночки сніжно-білі...
За що зірвали їх, в пучки зв’язали?
Законом ж берегти усім веліли!
Торговці, знай прохають перехожих:
Купити квіти, для чиєїсь втіхи;
Бо люди вміють лиш лукавством приворожить.
Чому не можеш ти весні радіти?
Чому в людей лице чорніє, руки?
Це від життя тяжкого і від муки.
Чому чорніють і черствіють душі?
Бо найважливіші на світі гроші!
І як згадає кожен перехожий:
Червону книгу, матінку-природу,
Закон, що берегти вчить й відтворити –
Тоді ми зможемо весні радіти.
***
Діти – ви ж майбутнє України.
Незалежність цінуйте завжди
Всі живіть на благо Батьківщини
Бережіть народні ви скарби!
Наша мова у світі єдина
Й материнська пісня лиш одна.
Рідна стежка й батьківська хатина, -
Це наша маленька батьківщина.
Тут зросли і перший крок зробили,
Залишились тут дитячі мрії.
Вперше щастя й жаль в душі носили
Рідний край – життя початок і надії!
Ви бачили, як йде гроза
Ви бачили, як йде гроза?!
Коли збирає вітер хмари?
Коли клубочеться туман,
Спочатку неслухняно й мляво?
Коли шепочуть в полі трави,
До них зітхає очерет,
Дивиться спрагло синя річка,
Піднявши очі до небес.
А вітер хмари підганяє,
Моргнула блискавка вогнем,
І гуркіт покотився степом,
І небо пролилось дощем.
Ось крапля. Ні, здалося тільки,
Повіяв вітер – хлинув дощ...
...Все кришталево усміхнулось
Умите свіжістю з небес.
Ось хмари пропливли тихцем,
А потім зовсім відвернулись, -
Змінились білим баранцем.
Як дороге розкидане каміння
Хтось загубив серед буяння трав,
І кольорами міниться проміння
Все переблискує в палітрі фарб.
Заходить, ген за небокраєм,
Таріль жовтаво-золота.
Срібляться мережками хмари:
Від кучерів і від тепла.
Заклик – прохання
Гей, прокидайтеся, уми великі!
Бо вже на обрії зоря світання.
Не час чекати слушної хвилини –
Хай буде ця, не перша й не остання.
Хай слово ллється впевнено і дужо,
Як той потік, що з гір несе лавину!
Хай несміливо, хай потроху й тихо...
Бо вже пора нам піднести Вкраїну!
Ну хоч змаліли ми. З чого почати?
Із дискусу, полеміки чи зборів?
А обшири нові нам відкривати!
Небоячись розмов – чужих докорів.
Неправда, що усе уже відомо,
Що нового нема чого шукати.
Ах, скільки пелюстків у хризантеми?
То стільки поглядів ще можна розвивати!
Проглянути здобутки, перемоги,
Детально вивчити усі закони,
Не тупцятися на одному місці –
Старанно обійти всі перепони.
Не час чекати манну з неба,
Ніхто вам не подасть усе готове
Самим свій шлях нам торувати треба
Бо відкриття таке просте, хоча і нове!
Звернімося до витоків духовних;
Лиш там знайдемо істини зернину.
І почерпнувши знань у вже Відомих
В новому світлі ми побачимо Людину.
Тоді відкриються незвідані дороги.
Бо засіяла вже зоря світання,
Пегас розправить крила, стане на рівні ноги,
Це не застій, а затяжне мовчання!
Тут не знайдете гасел політичних.
Ведем розмови про літературу.
Це не пусті слова – у них закони вічні!
Нам піднімати ще не втрачену КУЛЬТУРУ!
Таке життя
Про наймитів, про сиріт, вдів,
Батьків, дітей і про... панів.
Життя у всіх нас радикальне,
багато випадків фатальних.
Жила собі проста сім’я:
Там батько, мати, сестри, брат і я.
Все як завжди:
Одні – до школи, ті – до ВУЗів,
Інші – заміж, у всіх життя...
...Та батько тяжко так зітхає,
Коли збирається сім’я.
Сідає їсти. Йде із хати.
Має тяжке всім їм сказати.
І починає, замовкає:
«Кажіть, що є?» - усі питають.
- Та що казати, жінко-мати,
Я – безробітний!..
- Як це, тату?
- А так старий, вже, непридатний
Я до роботи,так сказали,
П’ятьох заяву написали
на звільнення,
чи то скорочення по службі...
...як кажуть, не в службу, а в дружбу.
- А далі що? – пита малеча
І тягнуться всі до плеча,
Цілують руки онучата –
Не плачте тату! Не біда.
- А, може пенсію дадуть?
- Ага, дадуть, ще років 7(сім),
І по Закону на пенсію підуть усі.
А зараз рік – усіх на біржу,
А там побачим, прийде час...
- За рік забудуть всі про Вас!
- Може забудуть у районі,
поїдем в область за порадою,
поїдем далі – ми за правдою...
...Минула осінь і зима,
Пройшов не рік, минуло два.
Затихли всі – нема законів...
Є рішення, накази, протоколи –
Нема погонів.
От і все, настала криза,
А для родини, для сім’янина
Що робить? Сусід мовчить.
Біда навчить, як в світі жить.
Спасибі раді, що земля
Дали вже пай, а зараз май
Працюй, орай і обробляй...
Живи і мрій, життю радій.
Ростіть дітей, і не зітхайте
Батьки кохані, рідні, милі...
...одні в міняйли записались:
Беруть за шило – мило.
Хай, їм все сторицею повернуть,
Подякують за їх добро...
А зараз літо – всім тепло,
Щоб гіршого в нас не було.
Зітхнем, поплачуть, заридають,
А потім тихо заспівають
Про матерів, і про батьків:
«Коли тяжка сирітська доля
Не сироти – батьки живі!...»
***
Знов хвилює, хвилює вода,
І тече у безхмарнії далі,
Я сумую, сумую одна,
Мій коханий, коханий, коханий...
Сонце золотом, золотом плине,
Снує сіті на хвилях ріки.
Через час, через простір я лину,
Бо твоя на віки, на віки...
Понад берегом, берегом тихо
Віє вітер – шумить вода.
Ми далеко, далеко – не лихо
Мить одна, ще одна, ще одна...
Навіть сходяться, сходяться в небо
Море й хмари – лиш смужка одна.
Я чекаю, чекаю на тебе.
З кожним днем все сумна, все сумна...
І здійсняться, здійсняться надії:
Все реальністю буде, не сном,
Тисячами летять-летять мрії.
Ми разом, ми разом, ми разом...
Про сучасне
Мовчати тяжко.
Говорить не сила.
Мов землетрус здригається душа.
Коли у кожній пташці та комашці
Лютує біль, але тече сльоза...
А Віра із Надією підводять,
Та загориться іскрами Любов!
І смуток смутком.
А ніч чорна-чорна.
Хоч зіроньки співають про любов,
І про світанок, що колись настане,
Що кольорами загориться схід.
А серце дзвоником закалатає...
Тоді байдуже: північ, південь, схід?
Аби не захід...
Початок кінця
І
Минуло сьогодні майбутнє,
Спинилося, тихо іде,
Чим вище злетіти вдається,
Тим нижче додолу впаде.
Все досягають нового,
Винаходять все, відкривають,
Запишавшись від успіху того,
На лаврах вони спочивають.
Ступивши вперед два кроки,
Дивись, і минуло життя.
Що не день – то нові катастрофи!
Тисячі вже ідуть в небуття.
А хвороби снують павутини,
Потепління глобальне не жде.
Тихо місяць по небу плине
Час випробувань нових іде.
І доповнюють слово словом,
Мов змагання – утворюють ряд.
Запозичують з кожним роком
Безліч нових, страшних понять.
Катаклізми, ерозії, зсуви
Скільки пожеж і цунамі й розрух.
Одні потопають у прісному морі,
Інші страждають від частих посух.
Далі малюєм картину –
(Фарби розтерти сухі).
Вже все іде до загину
Чорні і сірі тони навкруги.
Там буревій лютує,
А там – небувалий сніг,
Епідемія десь прогресує...
Скільки буде стихійних лих?
Вчені беруть в свої руки,
І світле віщують майбутнє,
Констатують: через кілька років
Людство буде відсутнє.
Від чого чекати загину?
Тут думки уже розділились:
Говорять одні – від людини,
А інші у пошуках загубились.
Поступово зринає в уяві картина:
Колись зміниться клімат Землі,
Винні в цьому природа, Людина?
Вони стали на життєві ваги.
Попливе льодовик, що не танув віки,
Зникне все – і низини, і гори,
І зіллються в одне океани й річки,
Заговорять лиш небо і море.
Все поглине стихія така.
Це кінець, чи початок нового?
Чи врятується хоч людина яка,
Що чекає уже після цього?
Вам не скаже ніхто, буде так, а чи ні,
Бо майбутнього знать не судилось.
Можна робити прогнози одні,
Хоч від них так ніщо й не змінилось.
ІІ
Інша думка, смутніша за першу:
Коли вже вогонь, а не тала вода
Знищить планету нашу –
Тоді зміниться часу хода.
Ось фрагменти: темні й сумні,
Все сповито у чорному сні,
Вже зоріють від сонця круги,
Та не в радість нікому вони.
Небо зоряно-ясне, нещодавно –блакитне,
Що було завжди щире й привітне...
Немов на долоні – всі вісім планет
А сяйво зірок – іронічний сміх...
Сутінки, а в центрі усіх – Сонце,
Що не світить уже, – палюче,
Розпалене, темне, залізно-гаряче...
Немає тварин, і ніхто вже не плаче.
Залишились години, хвилини
Все зникне тоді, все загине!
Ось стріли іржаві, вогняні,
Не промені сонця ясні.
Чорна трава і чорніють дерева,
Будинки зотліли кругом,
Лиш сиплються іскри довкола
Від скелетів дерев – пишних крон.
Ніч не змінює день,
Тьма непросвітна кругом.
А купка людей лишиться –
В поєдинку із долею битись.
Згорить озоновий шар:
Будуть пил і комети...
Загроза життю
На маленькій планеті.
Лишилися всі геть без краплі води.
Ой, люди, дивіться сюди!
Жахливу картину вони споглядають,
Як одна за одною планети палають.
Ось від сонця вогнянії стріли
Летять (не по дві чи чотири)
Десятки і сотні на нас...
...Ні, уражають планету – Марс.
Летять комети, мов хто керує,
Здіймаючи зоряний пил
І спалах яскравий над головою...
Горить і летить у безодню віків «червона планета»,
Наступна – Земля, а надія – жива,
Щоб ще врятувати майбутнє.
Прожити хвилини, секунди і мить,
Хоч якось змогти себе захистить.
Проте ні, все частіше, частіше летять,
Провісники ясні, палкі, вогняні,
Вражають планету нашу.
А хто заварив цю кашу?
Далеко десь відлунюють удари,
Від комет, що врізалися в Землю.
Скрізь вибухають вулкани.
А люди сиплють пісок на пожари...
Жевріє надія – згасають вуглинки,
Немає нічого: страху, почуттів...
Спалахує все і летить в чорну прірву:
Мільйонами знищено мільярди життів!
ІІІ
А може не потрібний нам прогрес?
Що є причиною всього нещастя?
Чи варто в цьому зрозуміти сенс?
Переосмислити й надіятись на краще
Ще є надія в нас, і віра в Бога!
Будуйте храми (хоч в душі), відвідуйте церкви!
І пам’ятайте, кожен з нас, у певний час,
Заплатить за усі свої гріхи!
...А далі вимальовується днина
Пливе хмаринка в небі випадкова
Погожа, світла, не сумна година.
Кругом живе все – гама веселкова!..
Не біда
Є люди, які не бачать,
Є люди, які не чують.
Найгірше для тих на світі,
Що є душею ниці.
Там одних називають сліпими,
Інші – криві, глухі та німі.
Злі й жорстокі є поміж всіми,
«Інвалідність» не мають вони.
Головне – це не втрата, не вади,
Хоч воно болить і щемить.
Майте щиру душу і добре серце!
Тоді вічно будете жить!
Зміна поколінь
Що нам золото, срібло, медалі?
Низький старт і високі чини.
Нема більшого щастя для тата і мами,
Як дитя, що зростили вони.
Хай червоніють дипломи,
Грамоти і похвальні листи.
Всі радіють діди і мами
Як Людиною виростеш ти.
Бо кровинка їх рідна, перлина,
Із якою прожили роки.
Раптом, стала вона самостійна:
Вирушає у нові світи.
Ллються сльози щастя – рікою,
Вже дорослі в батьків дітлахи.
І за ручку до Першого класу
Проводжають онуків батьки.
Про найдорожче
Один, єдиний, неповторний, мій.
Ти – грім, ти – блискавка,
Ти день ясний.
Без тебе я як квітка засихаю.
З тобою – плачу і, живу.
Без тебе – помираю.
Тут стільки протиріч,
конфліктів, суперечок.
Як плюс і мінус, день і ніч,
Зима і літо, осінь і весна...
Пустелі, сонце, небеса – Усе.
Земля, вода – і Всесвіт.
А я – твоя!
Моя коса, моя краса.
Ти – сенс життя!
В тобі живу, тобою я любуюсь.
Ти муза? Ні. Натхнення ти моє,
А я твоє!.. Мовчу... згораю...
Погляд твій все спопеляє душу.
А серце б’ється, ожива,
Коли почує голос.
Хай золотіє колос!
І нива наливається добром,
Бо із зернини паросток росте:
Нове життя іде!
Ось колосок, пшенична злива.
Вже борошно – все біле-біле.
А хліб парує короваєм!
Калач і булку...
Називаєм Святим.
Одним, єдиним, неповторним, моїм.
Сльоза
Без тебе сумно. Я з тобою плачу.
Тільки не плач! Бо сліз не любиш ти.
Але скажи, скажи мені юначе.
Чи можна в світі жити без води?
Он трави плачуть росами на сонці.
І чайка квилить – сумно без води...
Поглянь на усмішки! А по долонці
До серця шлях ти зможеш віднайти.
Життя буяє! Як весною нива,
Коли пройдуть рясні дощі.
Сльозу-зітхання утирає мати,
Коли в дорогу вирушаєш ти...
Посапала буряки
(гумореска)
Заставила Таню мати
Буряки сапати.
Пішла донька на город,
Завдання зробила.
Та й вернулась до матусі
Мати похвалила.
Ще й спитала:
- Ну, що Таню, посапала?
- Так матусю, - донька сказала.
Пішла мати подивитись,
як донька трудилась.
Подивилась... А там – лихо!
Дівчина сапала:
Ні буряка, ні будяка
мати не вбачала.
Донька все зрубала.
Чорнобиль
Самотнє сонце над селом
Багряні очі закриває,
І ніжність рук своїх – тепло,
На землю людям посилає.
Красу й чарівність, де не глянь
Скрізь радіація спалила
І горе, сльози, біль, печаль,
У душі людям поселила.
А наша славна Україна,
Не мала щастя до пуття,
Несе у згорточку дитину –
Своє Чорнобильське дитя!
Люблю
Люблю я зустрічі,
та не люблю прощання.
Люблю тебе як вперше і востаннє.
Забути все – оце і є кохання!
Люблю дивитись в твої очі.
А ти все йдеш, прийти не хочеш.
До серця шлях – німе чекання.
Згадати все – оце кохання!
Люблю тебе! З любові гину.
Але тебе я не покину.
Ти був, ти є, ти завжди будеш МОЇМ!
Криза
Поліський край, Рокитнівська душа...
Кому потрібні: індекс, телефони?
В нас Інтернет та Укртелекоми
Хай навіть за душею ні гроша.
А ми сміливо подолаєм перепони.
А що мільйони?
Раз – і все, нема...
Ні щастя, ні здоров’я,
Ні любові або удачі.
Буде в нас колись,
(Як кіт заплаче!)
Криза скрізь:
Фінансова, економічна
Чи політична...
А далі скажуть Вам:
- Не лізь у душу!
Повсюди, скрізь – одна біда;
Душа як щира – без гроша,
Скупа душа – то все на «Ш» (ша),
Шампанське, Шоколад,
Шовки, Шишки і –
Шашлики...
Пожежа
Віє вітер, повіває,
Сонце ясно сходить.
Чомусь в селищі одному,
Кожен смутен ходить.
А було село Веселе...
Всі люди раділи,
І парубки до дівчат
Свататись ходили.
Виспівує соловейко,
Дівча в садок ходить;
Он парубок із милою
Під вербами стоїть.
Любилися, кохалися,
Як голубів пара:
Іван і його Марічка,
(та надійшла хмара).
От щасливі побралися,
Хатку збудували,
І садочок посадили, -
Діточок чекали...
В знайомої на весіллі
Добре погуляли.
Прийшли домів, й любесенько
Спати полягали.
...Відбувалось це узимку.
Грубку запалили,
Лягли спати, щасливії,
А біди не взріли!
Сніг надворі собі падав,
Кругом було тихо,
Та ніхто в селі не думав,
Що закралось лихо.
Загорілась з тої грубки
Дерев’яна хата.
Щось недобре наснилося –
Встали молодята.
А в кімнату через двері
Вже дим пробирався.
Домовилося подружжя
З хати рятуваться:
Обережно, вдвох за руки
Вийшли вони з спальні,
Подивились в різні боки,
Пішли до вітальні...
Шкода стало молодим
Новенької хати,
Взяли ковдру й почали
З полум’ям змагатись.
Бачать: стеля вже палає,
Виходу немає...
(Про майно, добро нажите
Вони піклувались),
А життя людське, безцінне
Треба ж врятуватись.
Як із пащі злого змія,
Що вогненно дише,
До дверей йдуть, до виходу,
Все тихіше, тихше.
Відкриває Іван двері –
Горе тобі, горе,
Бо повітря із на двору –
Повітряне море.
Сила тиску забирає
Його без спротиву,
Відкидає чоловіка
З усієї сили
В протилежний бік кімнати,
А що тут гадати?
В клубок вогню, пилу, диму –
В полум’я живу людину!
...А дівчину врятували,
Люди там допомагали.
Вже й пожежні приїхали,
Всюди воду заливали...
...Уся в ранах, і голосить
Кричить, молить, просить:
«Урятуйте ви Івана,
Мого чоловіка,
Коханого, єдиного.
Він там, он, де вікна,
Що у садок наш виходять.
Ой, там все палає!..»
Знепритомніла, не бачить,
Устань, подивися,
Як врятувать? Коли в хату,
Вже дах завалився.
...Довго плакала-ридала,
Довго голосила,
Горювала, а під серцем
Дитину носила.
Пішла в церкву
І в Господа
Здоров’я просила.
...А хто прийме? Привітає
Без милого в світі?
Сиротина, сиротина...
Такі твої діти
Безталанна Україно,
Рідна наша ненько...
Тяжко-важко, одиноко
Сиротам бідненьким.
...Ідуть літа за водою,
А журба журбою,
Куди в світі подітися,
З малим сиротою?
Добрий заробіток
Було це в нашому районі,
Де видно все, як на долоні,
Тут є корови, коні, кози,
Там ліс і річка, густі лози...
Було це в нашому районі,
Ягідників тут батальйони,
Щоб копійчину заробить,
Кожен у ліс бігом біжить.
Живе так не одна сім’я:
Йде батько, мати і маля,
Хоч є робота і город,
Та працьовитий в нас народ.
І кожен день весело йдуть,
Хоч спека, дощ чи вітер тут,
Неділя – свято, вихідний –
Дітей за ласощами – рій!
Отак працюють день при дні
Всі чорні, наче шахтарі.
Тому – до школи все купить,
А тій – у ВУЗі заплатить...
На осінь треба всім вдягнутись,
Не менше десятьом – і взутись.
От для батьків думки-гадки:
«Де гроші взять на чобітки?»
Всі люди добрі, всі – не злі,
Одні удома – «куркулі»,
На заробітках – злидарі,
Їх знають в Києві, в Москві...
Та скрізь є справжні лихварі.
Бо на чужих сльозах і горі
В них «доларове росте море».
Такі в достатках купаються,
Із людьми не вітаються.
Як «синє золото» гребуть,
За гроші – душі продають,
Там грамів сто візьмуть, чи триста –
За день вже золоте намисто.
Так лихварі і заробляють,
Новенькі іномарки мають.
Турбот не знають, горя, сліз...
Як по чорниці йти у ліс.
...Чорниць нема? Так по малину –
Червону лікарську рослину.
Брусниці в кошики беруть
І на заготівельний пункт несуть.
А там ожина чорно-синя,
Ще тиждень-два... і журавлина,
Це тільки ягоди беруть?
А скільки грибників ідуть?!
А люди ягоди беруть, беруть,
А їх обманюють, крадуть:
Не за копійки, вже за гривні мова,
Як не двадцятка – п’ятдесятка нова.
Сміливо дивиться у очі,
Провину визнати не хоче.
- А може ви недодивились?
В кафе пішли і напились!
По кілограмам норма, все.
І звідки вас лихий несе?
Років 15 ягоди приймаю,
(Хоча сама на років 20 виглядає).
-Я заробляю, маю зиск, -
У баби аж піднявся тиск.
- Не гривня це, і не десятка, -
Взула на цілу п’ятдесятку!
От вам і все. А бабця так трудились...
Та краще б спати завалились!
А то і ваш кровавий піт,
Проливсь на землю так даремно.
Для внуків дрібненьких, як цвіт,
Ви трудитесь вже стільки літ,
«Я, бабо, хоцу лялю, хоцу келю»,
А серце добре, і душа – не скеля!..
Живуть широко ось такі заготівельники,
А що їм ягідники, трудівники, і будівельники.
В них «схвачено, все куплено кругом, все шито-крито»
А злидні хай когось гризуть там,
Немов свиня старе корито.
А мама прокидається удосвіта:
На щоках сліди два від сльози.
Лиш думка: ЩО? ДЕ? ЗВІДКИ? І КУДИ?..
А в неї: водій є, каже, документ,
І там всілякий реманент...
Одне важливо – гроші, гроші!
Але ні совісті, ані душі.
А правда в кожного своя:
Працює кожен день сім’я:
«В нас шахт немає, ми – не шахтарі
Ми – чорні люди, чорної землі!»
Весна прийшла...
Весна прийшла: вдихни на повні груди.
Весна прийшла – на хвильку зупинись...
Прислухайся, як горобці співають,
І навкруги ти тільки озирнись.
У висоті цвітуть серед блакиті
Хмаринки білими рядами,
Немов дерева в сніжно-білім цвіті,
Огорнені духмяними медами.
Прилинув вітер десь з-за лісу,
Приніс нам пахощі сосни...
Моє Полісся – ти прекрасне!
Весною, взимку, літом, восени...
Школа, школа, рідна школа
Школа, школа, рідна школа,
Колиска людства вікова,
Ти виховала нас, і знову
Ми повертаємося до твого крила.
Не раз, не два летіли ми додому,
На крилах спогадів і снів...
Та часто ми вертаємось знову
До школи, до святині всіх віків.
Пройшли роки, дитинство наче казка,
Повите все чарівним сном,
Де татова суворість і мамина ласка,
Сховались під вкраїнським рушником.
Наш перший клас – у світ дорога...
Широкий, світлий, парти в три ряди...
І щастям світиться обличчя педагога,
Із рук сім’ї – до рук учительки.
Яким же цінним скарбом ми були?!
Ви, несміливих нас, взяли за руку,
У світ дивацтв і знань нас повели,
Спасибі Вам за мудрість, труд, науку.
Спасибі за терпіння, за любов,
За вогник, що в душі Ви запалили...
Хай весни розквітають знов і знов,
Лише для Вас кохані, любі, милі...
Так швидко і шалено пролетіли
Чотири роки – початкова школа,
І нас відкритими обіймами зустріли:
Усе нові предмети, цікавинки довкола.
Наш клас новий в середній школі,
Дорослішими стали малюки.
Завдань багато і вимоги нові...
А головне – що поряд класні керівники!
Всього було... і учні як згадають
Багато мудрості, науки, слів, –
Від радості і суму сльози на очах сяють
У наших дорогих учителів.
Та все, що маєм ми, якими стали –
Усім завдячуємо, Вам, учителі,
Пробачте наші витівки, і смуток, і жалі,
За всіх, за все пробачте нас, учителі!
Летять роки, не віриться самому...
Прийде весна і зацвітуть сади,
І перелітний птах повернеться додому,
Ви не чекайте нас, бо вже дорослі ми...
Незвідані, нові, нові дороги,
Ваблять і ведуть у світи широкі...
А за наші парти, на нові уроки,
Прийдуть нові діти, не такі як ми.
Пробач, Україно!
(пісня)
Наша Україно, рідна наша ненько,
Дозволь своїм дітям вклонитись низенько.
Ти пробач нас, рідна, за наші провини:
Забруднене довкілля: і води і рівнини.
Приспів.
Бережіть рослини,
Бережіть тварини,
Це наше завдання
Діти України.
Це наше майбутнє
Діти України.
Ми все зрозуміли, що шкоду чинили,
Та світле майбутнє у наших руках:
Ми ліси посадим, ми посієм квіти –
Ми висушим сльози на Твоїх щоках.
Приспів.
Україно, Україно, серед тисячі доріг…
Україно, Україно – Ти святий наш оберіг!
Ми природу збережемо і очистимо річки.
Бо Чорнобиль – це наука на вічні віки!
Приспів.(2 р.)
Осінь
Знову осінь двері відчиняє –
Перший дзвоник в школу закликає.
На порозі стала чобітком –
Діточки ідуть усі рядком.
Опустила сиві коси
Осінь золота в покоси.
В жмені золото несе,
І куди вона не йде,
Всюди слід свій залишає
Тихо по садках ступає.
А її щічки червоні –
це ягідки калинові.
Пломеніють на яблучках
Барви із її сорочки...
І оранжеві, й червоні,
Жовті – листочки кленові.
А віночок в неї з квітів –
Літа теплого привітів.
А як рукавом махне –
Вітри вгору підніме.
І березові листочки,
Вкриють лісові грибочки.
Синій погляд – синя даль,
З туманів в неї вуаль.
І тумани й білі роси,
Йдуть до трав зелених в гості.
Любов
Любов матері до дитини,
Чим можна вимірять її?
Таку велику, неосяжну?
Цього немає на Землі.
Любов – це океан безмежний,
Та ні ж бо, берег – це межа,
Любов – простори це небесні...
Це найгучніше, безсловесне...
І всеохоплююче диво:
Бо мама й доня – так красиво,
Коли ті рученьки маленькі,
Так палко тягнуться до мами.
Коли ті очі – найдорожчі,
Сяють світлими промінцями.
Коли із уст тих, наймиліших,
Злітає лепетання: «Мама!»
Перемога, Свята Перемога!
Перемога, Свята Перемога!
До якої ішли Ви роки
Це тяжка і пекельна дорога...
Уклін Вам, діди і батьки!
А як боляче, важко згадати
Відлуння воєнних років:
І заплакана рідна мати –
Серце рветься на сотні шматків.
Час іде, проте він не лікує,
Не вернеться усе назад,
Вічна пам’ять – народ шанує:
Спить в могилі Невідомий Солдат.
Ви, пробачте, коли запитають:
«Як вам тяжко було в ті роки?»
Бо не бачили вони, хай і не знають...
Не тривожте сумні думки!
У цей день – Перемоги Святої,
Ти прийди, до землі поклонись
Ветеранам! Це – солдати-герої...
Що під мирним небом ти родивсь!
Сьогодення
Хай говорять, що ми – безкультурні,
Не читаєм, не хочем читати.
Тисячі по світах – безпритульні.
Ну про що вам іще розказати?
Ми у центрі Європи живемо,
Хай не перші колись підкоряли...
Зараз разом і дружно візьмемо,
Ще вершини світової слави.
І буває це дуже рідко,
Щоби рівно іти по путі,
Хто злітає у небо високо,
Тому впасти прийдеться в житті.
Чи забули, недавно було,
Гнані за кордон переслідуванням,
Неважливо, чи місто, село,
Чи за грішми, чи хто за званням?
А за що продавали талант?
Виїжджали тоді дослідники,
Рятуватись, де злидні, обман,
Лікарі, вчені, письменники...
Вічний пошук – чужа сторона...
Щоб покласти на жертовний вівтар,
Натерпітися лиха сповна,
І віддати свій істинний дар?!
Прислужилося іншим життя:
Це все – не здобутки вкраїнців,
Вигнанців значні відкриття:
Цим пишаються поляки і німці.
По Америкам, Італіям гнані,
Де не глянь – скрізь «хохлацька» душа,
Поклоняється іншим титанам,
Сама бідна, талант – без гроша!
Де ж знайти нам такого Атланта,
Щоб на плечі узяв весь тягар?
Минуло, мабуть, два століття,
Українець залишився – раб!
Хто винен, що сотнями тисяч,
Скрізь, по світу розкидані ми!
Щоби дітям легше жилося,
Заробляють так тяжко батьки.
Багатьом зустрілось горе,
Здоров’я і сили забрала чужа сторона...
Від сліз розлилося б солонеє море,
Від розлуки здригнулась поверхня б земна.
Доньки заміж йдуть без батьків...
Сусідка до ніг молодим простеляє
«На щастя, на долю» рушник.
Доки мати, по світах, кращої долі шукає.
Виростають сини без батьків,
І заздрять, вдома у кого є тато,
Бо мій за кордоном вже 10 років...
А по селах таких багато-багато.
Рідних онуків бабуся не знає,
Подарунки готує для них,
Разів тисячу зустріч оту уявляє:
А серце щемить: «Не впізнаєш на вулиці їх!»
Тож нам не потрібні вибрані гетьмани,
Хто забезпечить майбутнє родині?
Щоби батькам по світам не блукати,
Щоб могли жить отут, в Україні.
Тоді нове життя – у мільйонні віконця,
Нова Русь, що на схилах Дніпра,
Встане, всміхнеться до сонця,
Наша ненька квітуча – Україна стара.
І підніме могутнє чоло до нас,
Як почнуть цінувати в людині – людину,
Наш кобзар – наш Шевченко Тарас
Слава піде і пісня по світу полине.
Підніматись по сходинкам тихо,
Втілити найкращі програми,
Хай суворо, упевнено, тихо
Та зрадіє Вкраїна-мама.
В нас є база, підґрунтя, основа,
Щоб творити все краще і нове,
Не потрібно далеко ходити,
І тягнутись, де двері відкриті,
Починати нам треба з малого,
З покоління всього, молодого,
Бо земля українська багата,
Ще зрадіють і батько, і мати,
Не пусті обіцянки і плани.
А можливо спуститись додолу,
Не потрібні божества, титани,
Щоб розквітнути з силою знову.
Так вмирає в троянди життя,
Але прийде весна і знов забуяє вона.
Нас чекає велике, живе майбуття.
Посміхнеться до мами дитя.
Ми піднімем наш рівень культурний,
І сформуєм велику спільноту,
Переймем досвід держав сусідніх,
Нам не треба проситись в Європу.
Заговорять тоді шанобливо,
Що на заздрість усім, усім,
Україна – велика, єдина,
Вона встала з колін!
Моя Україна
Моя Україна – просторів небесна блакить,
Моя Україна – зелених лісів – верховіття,
Моя Україна – це воля безмежна степів,
Моя Україна – це золото хлібних полів,
Моя Україна – прощальне «Курли!» журавлів,
Моя Україна – це синя, морська далечінь…
На травах – сиві брови туманів,
І снігом запорошені Карпати,
І мати, що чекає біля хати,
І та калина, що зростає під вікном,
І та верба, що віти похилила,
Над ставом тим, що спить зимовим сном…
І пісня, що з колиски нас ростила –
Все те, що нашу душу веселить.
Все це – нікому вкрасти не під силу!
Хто ж зміг красу оцю квітучу, милу
Так знищити, спотворити, згноїть?
Щоб так бездумно… не накликати біди,
Щоби сьогодні, завтра і завжди,
Ви зупиніться і задумайтесь на мить:
То чи сліпцями треба весь вік жить?
Таким німим, глухим і черствим треба бути,
І мати в серці пустку кам’яну?
Носити в душах тьму, геть не просвітну?
Щоби не бачити, не чути, не тужить –
А так, щоб існувати, ледь жевріть!
Щоб йшли роки, минали дні за днями…
Щоб не любить, не дихать і не жить,
Для майбуття, для України-мами!
Для небесних просторів блакиті,
Для зелених лісів верховіття,
Для волі безмежних степів,
Для золота хлібних полів,
Для моря, туманів, Карпат,
Для пісень, матерів і для свят…
Ви знаєте, де можна відпочити?
Ви знаєте, де можна відпочити,
Щоб від душі усе геть відлягло?
Ні – це не Кіпр, Італії, Єгипти…
На мить забути б труднощів ярмо!
Ви знаєте, де можна відпочити,
Щоб від душі усе геть відлягло?
На зібранні мистецької «Рокити»:
Байдуже там, чи місто, чи село!
Нема бар’єрів, слів незрозумілих,
І віку перепона – не страшна,
А в кожного свій погляд світлий,
Ниткою творчості всіх поєдна.
Нема іронії, осудності, насмішки,
Тут атмосфера щирості, добра,
Від хвилювання голос тремтів трішки,
Але підтримка дружньою була…
Хай всі слова були уже чиїмись,
Та нині новий час, і погляд, і доба,
Від іскри думка загорілась чимось:
Відобража буденності дива.
Тепер ви знаєте, де можна відпочити,
Щоб від душі могло все відлягти?
На зібранні мистецької «Рокити»:
Хоч на годину від проблем відволікти!
Психолог – це не просто так, людина!
Бо той психолог – це не просто так, людина!
Де голос є, негучна думка, і душа…
Приходить він, щоб захистить дитину,
І відвернути погляд зла.
Агресія, часом несправедливість,
Нерозуміння і несприйняття,
А часто холоду байдужість сива,
Торкається дитячого чола.
На практиці всі методи дієві:
Програму скласти, тренінг провести,
Намітити усі важливі дії,
Він допоможе дещо прояснить,
Він підштовхне до заданої цілі,
А вам залишиться важливий крок зробить.
І несміливість просто не зникає…
Страхи не завжди всі переростуть,
І неуспішність теж свою причину має,
Мета його – побачити глибинну суть!
По-іншому на світ навчить вас подивитись,
Не вирішить «пігулка» всіх проблем
В собі він допоможе розібратись,
В звичайному побачить щось нове,
І не суттєвий сам процес: методики чи тести…
А головне – це результат до відома довести.
Від недовіри, помилок – ніхто не застрахує,
На практиці є істина проста:
«Найефективніше у нашій справі:
Шлях «помилок і спроб» не відкидать!»
Два світи
І
Батьки і діти, діти і батьки
Два погляди і два світи…
Чому буває часто так,
Що зрозуміти вам одне одного тяжко?
Ти не сумуй і не журися, пташко,
Бо дітьми теж колись були батьки.
Ви нагадайте їм, чому такі є ви,
Бо схожі як дві крапельки води…
Батьки і діти, діти і батьки
Батьки, батьки, вже час вам зрозуміти:
Дорослішими стали ваші діти
Їм хочеться вже рішення приймати,
За власні вчинки вміть відповідати…
Обмеження хай будуть, заборони,
Проте дозвольте їм, хоч час від часу
Свободи трошки, впевненості може
Підтримка треба їм і розуміння
Ви довіряйте їм, (майте терпіння!)
Бо ми вчимось на власних помилках
Знання і досвід – все приходить з часом
Ви знаєте: усе в ваших руках
Проте зумійте подивитись збоку
Погляньте їхніми очима на цей світ,
Щоб оцінити труднощі, проблеми
Себе згадайте в цьому віці, хоч на мить,
Щоб розв’язати ситуацію-дилему.
Прийміть і зрозумійте їхню душу,
І щоб не сталося – вам далі жить
Любить – любіть, виховуйте, плекайте
Та застереження прийміть і пам’ятайте:
Що і любов надмірна і опіка шкодять,
А вседозволеність людину так псує…
Виховувати треба з ранніх літ,
А не тоді, коли на шиї вже сидить.
Щоб вам не соромно було за цю дитину
Ну а дитині за те, що такі батьки у неї є.
ІІ
Батьки і діти, діти і батьки
Такі ви близькі, рідні і кохані…
Чому так тяжко вам буває у житті?
Чому конфлікти є і суперечки, складні розмови,
Образи, кривди, сльози – все знову, знову…
Так легко, всі знайомі, все відомо,
Живете разом ви не рік, не два,
Та час від часу так бува, коли слова,
(Прості такі слова!),
Несуть вам стільки кривди, стільки болі,
Ми хочем, щоб не знали ви ніколи…
Немов два полюси, знак «-» (мінус) і плюси,
Погано так, коли не розуміють…
Так складно, коли хочеш їх навчить,
Ми прожили вже, маємо свій досвід…
І від лихого хочуть вберегти…
Чому не чуєте ви діти нас,
Ми живемо – усе, усе для вас
Все вам ми хочемо віддати,
Щоб легше вам жилося, не так як нам…
Ми хочемо допомогти…
Чому не слухаєте, і не чуєте нас ви?!
Ні, ні не лекції і не повчання, це не нотації,
Все це – добро, бо за науку,
Цілуй ти батька й матір в руку…
Бо ми для вас живем, для вас все дбаєм
І все, що маєм, лише для вас ми хочемо віддати,
Щоб вміли батька-матір шанувати.
Чекаємо, щоб підросли, щоб вивчились,
І одружились, дітей зростили і навчились…
Тоді згадаєте ви нас, своїх батьків,
І зрозумієте все так, навіть без слів.
ІІІ
Кожен вчинок зважувати треба,
Всі «за» і «проти»,
Бо завжди так в житті:
Добро і зло, а правда проти кривди,
Батьки і діти, діти і батьки
Два погляди і два світи…
Смутку срібна метелиця
Білий сніг на зеленій ялині,
Відлетів уже ключ журавлиний,
І прийшла білосніжна зима,
А тебе все нема та й нема.
Розлука як холод зимових полів –
Серце сповнене всіх почуттів…
Смутку срібна метелиця
Тихо між нами стелиться.
Вітер морозом січе, завірюхою виє,
Ти приходиш уві сні наче марево біле,
Промовляють до мене вуста:
«– Не журися, не плач, ти – моя!»
Знов розгулялась віхола-хурделиця
Шлях рушником білим стелиться.
Манить за собою, веде і веде
Від мене до тебе він тягнеться-йде.
Ще не осінь
Ще не осінь – лиш тільки роси
паморозь біла вкрила.
Ще не осінь, лиш тільки берізка
золота трошки зронила.
Ще не осінь, лиш тільки недавно
зграйка шпаків полетіла.
Ще не осінь, бо ще хмаринка,
мов фата нареченої біла.
Ще не осінь, хоч дні холодні
і пройшла вчора сива злива.
Ще не осінь – пливе павутинка тонка,
А тепла вже нема та й нема…
Це не осінь – череди корів на полях…
Це не осінь – здалеку чорніє рілля…
Це не осінь – багряні краплини шипшини…
Це не осінь – в намисті схилилась калина…
Це не осінь – прощальне «курли!» журавлине…
***
Душа болить у ці буремні роки,
Болить душа від стогону землі
До чого дожилися наші внуки:
Створено справжнє пекло на Землі.
Чи думав хто, а за яким законом?
У братовбивчу втягнені війну
Стоять по різні боки від заслонів
Брат проти брата, батько і … – сини.
А за які гріхи, яку провину,
Чому страждає весь вкраїнський люд?..
Ми розпинаєм рідну Україну,
А матерів серця топчемо в бруд.
Вони йдуть з почуттям справедливості,
З іскрою віри в очах,
Із надією – обіцяне справдиться,
Мріючи про краще життя.
Всі почуття, високі прагнення, наміри,
Розбились об стіну реальності
Протестуючі – зброя у вмілих руках:
Лицемірство без меж досконалості!
Доля
І
Сидить доля на розпутті,
На камені, плаче…
Чия доля? Козацькая,
Та ніхто не бачить.
Один іде, другий – їде,
Третій – шкандибає –
Всі обходять стороною,
Кожен обминає…
Не спиняться, не спитають,
Та що тут питати?
У кожного своя правда,
Свої постулати!
Отам злидні у запічку,
Там хвороби
Чи ще якесь лихо,
Кому добре і затишно
То той сидить тихо.
Сидить вона, бідолашна,
Сльози утирає,
У ряднині полатаній
Голову схиляє…
Чи то вже так судилося,
За які провини,
Усе життя бідолаха
Один, сиротина…
Як знайшовся у матері
Батько їх покинув
Отак росли із сестрою
У тісній хатині.
Сиротинки, безбатченки,
Ротики відкриті,
Босі ноги, чорні руки –
У бідноті жити…
Пройшли роки, пролетіли,
А на серці туга
Вже й виросли, а любові
Мабуть, і не знали.
То клопоти, то робота,
Холод допікає або голод
На вулиці хтось недобрим
Словом ображає;
Веселились, насміхались
Сусідськії діти:
То чоботи на босоніж,
То бабусі свита…
Виростає парубчина,
До дівчат моргає,
На весіллі на два боки
Польку витинає.
І сподобалась дівчина,
Дівчина-дитина
Миле личко, чорноброва –
Ягідка-калина.
…Зустрічались, тішилися,
Раділи-кохали,
Прийшла осінь – до дівчини
Сватів засилали.
Одружились молодії:
Усього бувало
І любились, і сварились…
Двоє дочок підростало…
Та чогось так сталось
Із друзями у шиночок
Став він зачащати.
Одна чарка, друга, третя –
П’яний йде до хати.
Без копійки, без буханця,
Хто буде терпіти?
Змій зелений унадився…
А у хаті – голоднії діти,
Сварки, лемент, і бувало
Кулаки гуляли…
Не стерпіла, і дітей забрала,
Не вернулась, не вернеться,
Годі виглядати,
Отак живеш ти сам-один
В нетопленій хаті.
А де друзі, що гуляли
За чужий кошт,
Чарку піднімали,
І радили-утішали, де вони?
Немає!..
Сиротина, безбатченко,
Такі твої діти,
Виростають сиротами
При живому батьку.
Йшли роки, роки минали,
Ти не молодієш,
Без матері залишився –
Круглий сиротина.
Твої доньки поглядають
Скоса на вітчима!
Хто зустріне, привітає?
Ні жінки, ні діток.
(Його жінка зневажає,
Тебе діти соромляться,
Очі опускають!)
Залишився лиш сам-один
Сирота безрідний…
ІІ
Сидить доля на розпутті,
На камені, плаче…
Чия доля? Українська,
Та ніхто не бачить.
Один іде, другий – їде,
Третій – шкандибає –
Всі обходять стороною,
Кожен обминає…
Не спиняться, не спитають,
Та що тут питати?
У кожного своя правда,
Свої постулати!
Сидить вона, бідолашна,
Сльози утирає,
У ряднині полатаній
Голову схиляє…
Чи то вже так судилося,
Де ми нагрішили,
Чому з неї знущаються?
Власними руками
Розпинають її люди,
І рвуть на частини,
Розділяють, розривають,
За яку провину?
А сусіди подивляться,
Щоби взять частину.
Поки брати почубляться,
Третій вижидає,
Потім в слушную хвилину
Собі користь має.
Трагедія
До міжнародного Дня захисту дітей
Як можна так кохані, милі, рідні мами,
Дитинства цвіт нищити власними руками,
Що виросте із них, коли із ранніх літ,
Таке знущання їм доводилось терпіть?
Вона жила, боялась осуду: «Що скажуть люди?»
А він приходив, бив, знущавсь, що далі буде?
Все на шматки він розбивав, кричав, сварився…
Коли і як-таки до цього ми вже дожилися?
Як можна так, щоб діти батька свого боялись
І по ночах вони в сльозах щоб прокидались?
Щоб криком не своїм вони кричали,
Щоб ручки-ніжки від страху тремтіти стали…
А він знущавсь, пита: «Ну, що боїшся?»
Як можна від насильства вберегтися?
Вони маленькі: «Татусю, тату, таточку… не треба»,
І очі так благально дивляться на тебе.
Погрози-сльози, скільки ще таке терпіти,
Як жити, як дітей від батька захистити?
Тут стільки муки, і біди, і горя…
Безвихідь сотень матерів – солоне море…
Як чинити, як тут жити? Чи є закони,
Наскільки ефективні бесіди і заборони,
Як із насильником в одній сім'ї жити,
Як нам дітей від нього захистити?
Бо кажуть, що любов – це є терпіння,
Та як дивитись на ручок-ніжок це тремтіння?
На личку – блідність, очі повні сліз
Любов і ненависть йдуть поруч пліч-о-пліч,
Любов і ненависть, насильство і знущання,
Хіба це перший раз? Та й не останній…
Слова «пробач», обіцянки і сльози,
Мабуть, нічого помогти не в змозі.
І трохи часу промине безвихідь, сльози
Хоч вовком вий – безсонні ночі у тривозі.
Час від часу розмови знов і знов
Така буває батьківська любов.
О, юні-юні, юні-молоді…
Весь схід в огні, в хустині чорній Україна
Трагедія віків: ховає мати сина…
Чому щодня над ними плачуть роси,
А матері, жінки кричать-голосять?..
Прощань гарячі поцілунки зі сльозами…
Земля, малими стоптана ногами,
Трава, що розливалася вітрами,
Повсюди стали мінними полями.
О, юні-юні, юні-молоді,
Ви – білий цвіт Вкраїнської землі,
Жита вам сіяти, дітей ростить
Не воювати! У землі не гнить!
…Лиш кулі свист, і зойкнувши, Душа,
Навіки відлетіла в небеса,
А на землі кого ти залишив?
Ти юний, для себе ще ти не жив…
І ворон смерті розправив крила:
Додому страшна звістка прилетіла –
Немає сина, чоловіка, брата, тата,
І ненароджена дитина – сирота…
Уклін і вічна пам'ять всім,
Хто захищає рідний Дім,
Не боячись, життя віддав
За мир! А сам Безсмертним став!
***
Поховали бабусю рідну
І лежить у сирій землі.
Сльози ллю на могилу бідну,
Що самотньо сіріє в імлі.
Кожен день повз її хатину
Тихо проходжу я.
Миттю хвиля спогадів лине
Про самотнє її життя.
Як жила, і як працювала,
Як землю свою любила,
Раніше – рушники вишивала,
І сина з любов’ю ростила…
То чому ж ми не цінуємо,
Всіх і все, що маємо,
Тоді лише цінуємо,
Коли його втрачаємо?
***
І день, і ніч проведені в чеканні,
Дзвінок! – неначе мить остання
Немов у прірву обривається душа…
«Живий! Живий!..» – шепочуть небеса.
Жахи АТО стоять перед тобою…
І тисячі родин розділені війною
В сльозах, молитвах, незнанні, –
Примари – на яву не уві сні.
Чого шукаєте ви у чужім краю?
Грошей кривавих, кари чи жалю?
Каліцтва, смерті за ідею чи проклять
Осиротілих вдів, батьків і немовлят!
О, Україно, бідна сиротино, Україно!
Чи знімеш ти колись чорну хустину?
Хто змиє кров дітей твоїх невинних
Синів героїв, що в могилах безіменних?..
Батько
Я знаю Батька люблячого, доброго,
Щоб працювати – не роздумував і мить.
Я знаю Батька турботливого, щирого,
Як захворієш – ладен небо прихилить.
Я знаю Батька зовсім-зовсім юного:
Перегортаю фотографії старі…
Я знаю Батька суворого і мужнього –
Та тільки сивина вже на чолі…
Роки летять і линуть дні за днями
З хвилин прожитих – спогади життя…
Подарувала доля – десять внуків
Живіть-плекайте світле майбуття.
Пробачте нас за сльози, за турботи,
За слово гостре, наче лезо у ножа.
Ми знаєм Батько – це суворість-доброта,
Це ноша, непосильна і свята.
Ми дякуємо Вам за все, що маємо,
За серце любляче, за працю рідних рук…
«Бути Людиною! – ми знаємо, –
Найголовніша серед всіх наук».
Ода жінці-матері
О, жінко-мати, я перед тобою
Замилувавшись, мить одну стою.
О, жінко-мати, – голову схиляю,
Тебе вітаю, тобі шану віддаю!
О, жінко-мати, образ твій – це диво,
Збережене в мистецтві шанобливо.
О, жінко-мати, для тебе пісні-оди,
Заради тебе лицарі ішли в походи…
Бо бути матір’ю – це подвиг,
Це праця, безкінечна і тяжка,
Це – клопоти, городи, хата,
Хвороби, діти, думка, як стріла…
І день, і ніч – турботи нескінченні:
Роботу, труднощі, терпіння – все знесеш,
Поклавши цей тягар на плечі,
Ти з посмішкою йдеш, вперед ідеш.
Домашній затишок, порядок в домі
І чоловіку, й дітям – лад даєш,
Ти – восьме диво світу,
По-іншому – не назовеш.
Дивуюсь, як про себе забуваєш
Твоя жертовність не помічена ніким.
Ти – фенікс, з попелу, що оживає,
Енергія, що живить увесь дім.
Кому потрібні аргументи чи цитати?
Ви зупиніться – чудо із чудес!
Бо перед вами – жінка-мати!
Лише для неї світить сонце із небес.
Мама
Мамо-ненько, пташечко досвітня
Чекання-світло, що незгасне у вікні,
Через роки хвороби і розлуки
Уклін Тобі, велика шана на землі.
Мамо-голубко, наша мамо рідна,
Для нас – вечірняя і вранішня зоря…
Найкраща в світі і лише одна
Щодень дітей чекаєш край вікна.
Спасибі, рідна, за твої турботи,
За хвилювання і щодень, й щоночі.
Ти вибач, за буденні клопоти,
За виплакані волошкові очі.
До рук спрацьованих ми прихиляємось,
Що пахнуть хлібом, молоком і працею,
Не вірить зморшкам ми намагаємось
І любим Вас, так по-дитячому.
«Бабуся-мама» – якось геть незвично
Вас називали внуки і не раз,
Для нас – найкраща, до усіх – привітна,
Ви – ніжна, добра, чесна – без прикрас.
Лелеки
Чорніє гніздо… Лелеки
Відлетіли у край далекий.
Зима-холод у рідному домі
Не потрібне гніздо нікому.
Прощальне «курли» восени
Смутком-тугою на серці лягли.
…Вже розтали сніги і чорніє рілля,
А гостей все немає здаля.
Вигляда господиня щодня
Журавлів все нема та й нема.
«Заблукали чи збились з дороги»,
А у серце закралась тривога:
«Не розбудить вже клекіт лелечий,
Лопотіння крилець надвечір,
Не вітатиме веселик у лузі,
Не літатиме над хатою в тузі…
З гнізда більш не вилетять лелечата,
Їх батьки не навчать літати»…
Гніздо вітер і дощ руйнує,
Вкрилась вишенька цвітом – сумує…
Чорніє гніздо… Лелеки
Не вернулись, бо шлях далекий.
Весна-радість у рідному домі
Не потрібне гніздо нікому.
***
Яке легке у матері життя,
Коли онуки йдуть у будні і свята,
Коли у хаті чути тупотіння ніг,
І переливами звучить дитячий сміх.
Яке щасливе в матері життя:
Благословляє в добру путь дитя,
І молодим простелений рушник
«На щастя й долю» - оберіг і путівник.
Яке співоче в матері життя,
Як колядує за столом сім’я,
Коли родина вся здорова і щаслива,
Тоді і в матері здоров’я є і сила.
Яке приємне в матері життя,
Коли дві подружки – це мати і дитя,
Коли проблеми, негаразди, таємниці –
Усе на двох, геть до найменшої дрібниці.
Яке тяжке у матері життя,
Коли з війни чекає на дитя…
Коли образа душу випікає…
Коли хустину чорну одягає…
…Подякуйте сьогодні матерям,
Життєва мудрість їх – це подарунок вам,
Бо їх любов, терпіння, широта душі
Є значно вищі від земної метушні.
***
***
В АТО поїхав на світанні
Як символ нового часу,
Коли ще жовтень несміливо
Фарбував листя у саду.
Безсонні ночі хвилювання
Через життя я пронесу.
Думки – важкі осінні хмари…
З молитвою змахну сльозу.
Всі дні проведені в чеканні.
Дітей хвилює лиш одне
Проймає холодом осіннім
Щораз питання: «Татко де?»
Схилила голову калина:
«Проїхав боронить країну!»
Єдину, вільну Україну
Ти подаруй доньці і сину!
***
Тільки ти вмієш в очі дивитись
Оптимістом веселим бути
Як хочеться знов поцілунок
Твій на вустах відчути.
Обійми мене ніжно за плечі
Поцілуй, до себе пригорни,
Промов тихо: «Я вернувся живий.
І не буде вже більше війни!»
Посміхнись, візьми сина на руки,
Порадій за доньку, приголуб…
Пожартуєш: «Вже виросли діти!»
І запевниш: «Не буде розлук!»
Покарання чи долі дарунок
Наші зустрічі і прощання
Скільки ще нам терпіти розлуки:
Оті відстані, смуток, чекання.
***
А я кажу вам – ні! Поети не вмирають,
Хоча роками у землі лежить їх прах,
І душі їх до неба відлітають…
Вони – живі, живуть в своїх віршах!
Живуть у дітях, внуки пам’ятають,
Продовжують їх праведні діла…
І книги, вірші, вишивку – шанують,
Куди не глянь – скрізь творчість пролягла.
На цій землі свій слід ви залишили,
І доки житиме увесь народ
Ми пам’ятаєм вас кохані, милі,
Для нас ви будьте оберегом з тих висот.
***
Невже війна, не віриться… Війна.
Село ще спало в літню прохолоду,
А по дорозі рухалась колона,
Під прапорами українського народу.
Чи схвилювало душу хоч чию,
Тих танків гул, воєнного авто…
Я, занімівши, в подиві стою…
Серце набатом б’ється: «А за що?»
Себе не шкода, я вже прожила,
Щось досягла, чогось недоробила…
Хвилює розум думка підозріла
«За батьківські гріхи страждають діти!»
Дітей тих шкода, що воюють на фронтах,
І материнське серце – жене страх,
Спокою думка не дає, зрадлива:
«Вже не обіймеш ти живого сина»...
Дітей тих шкода, їх промінчики в очах,
Нерозуміння, біль, тривога, жах і страх,
Маленькі ангелочки у житті,
Їм довелося через війну пройти.
«Синдром АТО»
Я виливаю душу на папір,
Сльозами душу виливаю,
Хотілось дотягнутися до зір!
До щастя дотягнутися, до краю...
Я мала щастя-радощі, сім’ю,
Жили щасливо і спокійно,
Лиш мить – на краю прірви я стою,
Стою над прірвою, щоб жити мирно.
Йшов на війну – смертельне те прощання,
Прощання-тьма навколо все сховала,
Як птаху, що чека сонця-світання,
Як птаху обітнули два крила.
Не знала, що чекати, я чекала…
Чекала, сподівалась і молилась –
У чорний смуток душу одягала…
Мабуть, в душі тоді щось надломилось…
І ти прийшов, немов у сні страшному,
Жахи із снів з реальністю сплелися…
«Синдром АТО» невіданий нікому
Ти повернувсь – і плин життя спинився.
Все ніби добре, ніби та людина.
Ти поруч, тут, але порожні очі…
Ніколи не забуду ті зітхання –
Жахи АТО, що йшли у сни щоночі.
Війна, війна… Та Перемогу не спинити…
Не спиним наслідків отих кривавих:
Від вибухів страждають мирні діти,
Війни відлуння в душах постраждалих!
ВИ – МОЇ НАЙКРАЩІ, НАЙРІДНІШІ…
Ви – мої найкращі, найрідніші
Ви – мої, цього вже не змінить…
Часом дуже шумні, галасливі,
Емоційні…Неслухняні лиш на мить.
Активні, енергійні та завзяті,
Ви – чисті, щирі, чемні не завжди.
Та вам нові планети відкривати,
І гордо крокувати між людьми.
Бо разом ми усе життя змінили,
Піднімаємося до нових висот.
Разом ми в серцях весну відкрили,
Щоб посіяне любов’ю проросло!
Щоб завжди добро в душах носили,
Щоб кожну мить, і день, і повсякчас,
Нехай для вас школа зорею світить
І неповторний наш четвертий клас.
КРАСИВА, АЛЕ НЕЩАСЛИВА…
Скажи у чому винна я?
У тому, що люблю тебе?
Любила…
У тому, що стерпіти не змогла?..
Чи не зуміла?
У тому, що оце усе терпіла?
Мовчки терпіла…
Та чаша переповнена украй.
Пробач, прости і … прощавай.
Я більше так не можу і не хочу
Знущання над дітьми щодня я бачу.
Вовчицею душа від туги виє:
Гнітить безвихідь і ніщо вже не врятує.
… Не треба тату! – криком лиш благають
З чужими дітьми краще вже живуть,
Та звірі милосердніші від тебе…
А ти – своїх тримаєш у страху,
Залякані, нажахані, тремтять,
Лиш крик, погрози, сльози,
сльози,
сльози…
- Мамо, якщо він дійсно тебе вб’є?
Я плачу.
- То більше вже тебе я не побачу?
- Не бійтесь, заспокойтеся, не треба,
Я вас люблю і завжди буду з вами.
І обціловую тремтячими вустами.
Дитячий крик рве душу на частини.
Як можна ставитись так до дитини?
А погляд - ненависть, що спопеляє все кругом.
І знов погрози, побиття, образи…
Життя сімейне вщент розбила
кам’яна брила.
Не треба в світі більшого прокляття –
Як у сім’ї з насильником життя.
Не допоможуть: прохання, сльози, каяття.
І кари гіршої нема, пекла не треба
Як те, що йде поміж землею й небом.
Насильство у сім’ї – нема спокою ні вдень,
ані вночі.
Життя сповнене почуттів – осіння злива,
красива, але нещаслива…
Ти прийшов…
Ти прийшов як нічний злодій
Вечірньої дощової пори
Небо плакало… Може, від щастя?
Небо плакало від журби.
Зустріч ця така довгождана
Без пісень, побажань і похвал…
Ти прийшов із букетом квітів –
Таких мені ніхто не дарував.
Розцвіло ніби літо зимою,
Були яблуні-мрії в цвіту…
Та жорстоко-бездумно собою
Відпустила реальність війну.
Ти прийшов – всі страхіття минули!
Ти вернувся живий із війни!
І тоді ми ще зовсім не знали,
Що життя не таке як колись…
***
Я тебе розлюбила давно
Залишилася звичка одна:
Потреба турбуватись про когось
І омана, що я не сама…
Із сім’єю отак не живуть:
Де знущання немає кохання
Бо з насильством лиш поруч ідуть
Ненависть і образа-зітхання…
І терпінню навіть є межа
Пробачати лиш може кохання,
Та коли ти вже взявсь за ножа
То тобі вже нема виправдання…
А що, коли завтра війна?
А що, коли завтра війна?
Чаша горя налита сповна,
Лиха чаша наповнена вщерть –
Вони йдуть: перемога чи смерть…
Вони йдуть – добровольці,
Вкраїни сини,
Молоді-юні, завчасно посивілі вони…
Хто сказав: «Нині молодь не та…»
Об’єднала всіх непрохана війна.
Автомати окопи блокпости
«Гради», «смерчі», танки… Боже прости!
Війна постукала у двері, в кожен дім
І забирає знов і знов твоїх синів.
Неждано-негадано з півдня і сходу
Війна!.. Нове випробування для народу!
Проти танків, автоматів, гранат…
Сильний духом Вкраїнський солдат!
Сильний духом – незламна сталь,
Йдуть на фронт, а в очах печаль,
Туга-туга, нестримна туга…
І в бою хтось поляже за друга…
…В очах діток так світиться жаль,
Тисячі запитань: «Де мій тато?»
- Спи, спи! Пішов захищати Вкраїну,
За Вітчизну стоятиме він до загину!»
…«Ой сину, мій сину, не раз і не два,
Здригнеться в молитві душа,
Серце заб’ється швидше, завмре,
Потім знов затріпоче… Все буде добре –
Так вірити хоче!..»
…Розтерзані, не впізнані, пронумеровані
«Тимчасово не встановлені» захисники,
Уклін Вам воїни-герої до землі.
Герої не вмирають: Слава! Слава! Слава!
Ох скільки буде ще війна тривати?
Чи довго ще «Вантаж 200» нам ховати?
Оплакувати чоловіка, діда, батька, сина?
Вже тисячі дітей осиротілих – осиротіла Україна.
Поранені, скалічені, боями гартовані –
Хоробрі серця і духом нескорені…
Вселяють надію дитячі листи,
Небайдужих мільйонна підтримка, турбота,
Діяльність «Укропу», волонтерів робота…
Перемога і правда за нами,
за справжніми доньками і синами
України. Хай буде вільна, мирна і єдина,
Прекрасна наша Батьківщина!
Запізніле каяття
На порозі сидить стара мати,
Сама сива, а очі – в сльозах
На порозі сидить стара мати…
Сидить і дивиться на шлях.
Вона дітей там виглядає:
Чомусь онуки не ідуть?
Вона дітей там виглядає…
А діточки собі живуть…
Бо старість немічна настала,
А в серці заховався жаль.
Бо старість немічна настала,
Минула молодість – пішла у даль.
Згадає, тихо усміхнеться сама собі,
Як над колискою співала їм пісні,
Згадає, тихо усміхнеться сама собі,
Тепер нікому не потрібна стала ти…
Та знову спогади заполонили душу:
Безсонні ночі і хвороби – будні-свята…
Та знову спогади заполонили душу:
Колись юрбою до тебе бігли: «Моя, моя!»
Тепер нікому не потрібна стала ти.
У кожного своя сім’я – свої турботи.
Тепер нікому не потрібна стала ти.
Не йдуть, не їдуть – їх не жди, не жди…
У подарунок ви отримали життя!
Не всі батьків навчились цінувати.
У подарунок ви отримали життя:
Та запізніле каяття не зніме біль утрати!
Знову мітинги, збори, дебати
Знову мітинги, збори, дебати,
Лозунги політичних ідей.
Доки вірити будем, галасувати,
Долі кращої не знайдем.
Знов і знов нарікання на владу
Обіцянки – стане кращим життя.
Та сліпим треба бути народу –
Це сценарій, а не майбуття.
Доки бути овечій отарі
На чолі із «чужим вожаком»,
Для вовків у овечій шкурі…
Наш закон, для них – не закон.
Невже мало «небесної сотні»,
Тисячі полягли у АТО:
Сироти-діти, батьки відсутні…
А в столиці – політичне лото.
Сипле сніг, замітає сліди:
Ви не перші і не останні,
Знову вірите, як і завжди,
А реальність ятрить рани давні…
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку