"На шляху державотворення (Шульгін Олександр Якович" (матеріали обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді "Полтавщина - земля моя свята")

Про матеріал

Об'єктом дослідження є постать Олександра Шульгіна.

Предметом дослідження є історіографічні студіювання життя та творчості Олександра Яковича Шульгіна.

Перегляд файлу

МАТЕРІАЛИ ОБЛАСНОЇ КРАЄЗНАВЧОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ «ПОЛТАВЩИНА – ЗЕМЛЯ МОЯ СВЯТА»

НА ШЛЯХУ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

(ШУЛЬГІН ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ)

Роботу виконала:

Пилипенко Єлизавета Павлівна,

учениця 10-Б класу Хорольської гімназії Хорольської районної ради

Полтавської області

Науковий керівник:

Дацко Лідія Миколаївна,

учитель історії та суспільствознавства

Хорольської гімназії

Хорольської районної ради Полтавської області, учитель вищої категорії,

старший учитель

Хорол – 2018

ТЕЗИ – АНОТАЦІЇ

конкурсної роботи „На шляху державотворення (Олександр Якович Шульгін)» на II етап XIV Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, що проходить під девізом „Вітчизна – це не хтось і десь, Я – теж Вітчизна“

Автор: Пилипенко Єлизавета Павлівна, учениця 10 -Б класу Хорольської гімназії Хорольської районної ради Полтавської області

Науковий керівник: Дацко Лідія Миколаївна, учитель історії та суспільство знавства Хорольської гімназії Хорольської районної ради Полтавської області, учитель вищої кваліфікаційної категорії, старший учитель

Актуальність. Незалежна українська держава на сучасному етапі свого становлення та розвитку потребує консолідації усіх національних сил задля будівництва могутньої країни, ідейною основою повинна стати спільна історична єдність та спільне героїчне минуле, а яке може бути минуле без титанічних постатей, поводирів українського народу. Саме тому досить актуальним буде вивчення історичної постаті Олександра Яковича Шульгіна, який приклав багато зусиль для утворення та розбудови Української Народної Республіки, вів переговори про майбутнє України, як члена Ліги Націй. Досить актуальним буде розглянути дану особистість крізь призму історіографічних досліджень, оскільки об’єктивна картина будь-якої дійсності формується саме у порівнянні – порівнянні думок, ідей, поглядів.

Об’єктом дослідження є постать Олександра Шульгіна.

Предметом дослідження є історіографічні студіювання життя та творчості Олександра Яковича Шульгіна.

Мета роботи полягає у здійсненні аналізу історіографічних досліджень постаті Олександра Шульгіна, виділенні основних віх його життя та діяльності.

Передбачається вирішення таких завдань:

простежити основні віхи життя та суспільно-політичної діяльності Олександра Шульгіна;
проаналізувати думки та підходи різних дослідників до постаті Олександра Шульгіна.

Робота складається із вступу, двох розділів, які сформульовані відповідно до поставлених завдань, висновків, списку використаних джерел, додатків.

Практичне значення наукової роботи полягає в тому, що матеріали роботи можуть бути використані для створення спеціальних досліджень з Новітньої історії України.

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………5

РОЗДІЛ 1. ШУЛЬГІН ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ – ПОЛІТИЧНИЙ, ГРОМАДСЬКИЙ, КУЛЬТУРНИЙ І НАУКОВМЙ ДІЯЧ, ІСТОРИК І ПУБЛІЦИСТ ……………………………………………………….……………6

РОЗДІЛ 2. ДУМКИ ТА ПІДХОДИ СУЧАСНИКІВ, РІЗНИХ ДОСЛІДНИКІВ ДО ПОСТАТТІ ОЛЕКСАНДРА ШУЛЬГІНА………………………………..16

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..………...22

СПИСКИ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….......23

ДОДАТКИ…………………………………………………………………........27

ВСТУП

Об’єктом дослідження є постать Олександра Шульгіна.

Предметом дослідження є історіографічні студіювання життя та творчості Олександра Яковича Шульгіна.

Передбачається вирішення таких завдань:

простежити основні віхи життя та суспільно-політичної діяльності Олександра Шульгіна;
проаналізувати думки та підходи різних дослідників до постаті Олександра Шульгіна.

РОЗДІЛ 1

ШУЛЬГІН ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ – ПОЛІТИЧНИЙ, ГРОМАДСЬКИЙ, КУЛЬТУРНИЙ І НАУКОВИЙ ДІЯЧ, ІСТОРИК І ПУБЛІЦИСТ

У 2017 році відзначається утворення Української Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки. Міністром закордонних справ УНР був наш славний земляк Олександр Якович Шульгін.

Шульгін Олександр Якович (30 липня 1889 — 4 березня 1960) — політичний, громадський, культурний і науковий діяч,історик і публіцист. Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ. О.Шульгін народився у родинному маєтку матері в селі Софине Хорольського повіту на Полтавщині. По материнській лінії він був нащадком давнього українського шляхетного роду Устимовичів, кровно спорідненого з найславнішими іменами доби козаччини, зокрема гетьманів П. Полуботка і Д. Апостола. По батькові Олександр Якович походив з української інтелігентної сім’ї, що на початку XIXст. оселилась в Києві, витоки родоводу якої слід так само шукати серед козацької старшини Полтавщини. Письменниця, нащадок і дослідниця роду Шульгіних Олена Леонтович розповіла про походження цього видатного українського діяча. Його прадід мав прізвище Шульга, але під час служби офіцером у російській армії був переписаний на Шульгіна. Однак він розмовляв українською мовою. Та зросійщення все-таки позначилося на Шульгіних. Адже з цього роду походив і україноненависник, видавець шовіністичної газети «Києвлянин» Василь Шульгін.

Батько Олександра Шульгина – Яків Миколайович Шульгин (1851-1911) – український історик, громадсько-політичний діяч, педагог. Народився у Києві. У 1874 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Учень В.Антоновича і М.Драгоманова. Був членом Старої громади. За участь в українському національному русі його було заарештовано й вислано на 4 роки до Красноярську. У 1899 р. повернувся до Києва, він працював у банку, викладав історію у гімназіях, співпрацював у „Киевской старине”.. Серед учнів Якова Шульгина були — тоді ще майбутні — російський письменник Костянтин Паустовський і авіаконструктор Ігор Сікорський. Я. Шульгин співпрацював із редакцією журналу «Киевская старина», був членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Історичного товариства Нестора - літописця та членом-засновником і секретарем Українського наукового товариства у Києві. На основі документальних матеріалів глибоко дослідив найбільше гайдамацьке повстання у Правобережній Україні – Коліївщину.

Після звільнення М.Драгоманова з Київського університету, коли постало питання про його виїзд за кордон, Стара громада запропонувала Драгоманову виїхати за кордон і стати там „немовби амбасадором української справи та, зокрема, заснувати орган вільної української думки”. Фінансові передумови цієї справи забезпечив своєю щедрою пожертвою Яків Шульгин. Отримавши тоді значний спадок, він його більшу частину, на суму 12 000 карбованців, віддав Громаді. А Громада зобов’язалася з цього щорічно виплачувати Драгоманову 1500 карбованців на видання й 1200 карбованців на прожиток (Михайло Драгоманов: автожиттєпис. – К., 2009. С.35-36).

Яків Шульгін — автор праць з історії Лівобережної України другої половини ХVI–XVIII століть. Він глибоко дослідив найбільше гайдамацьке повстання у Правобережній Україні — Коліївщину. Шульгін писав про Павла Полуботка, ще не знаючи, що його майбутня дружина — Любов Устимович — була з нащадків цього, знищеного за наказом Петра І, гетьмана. Вона належала до козацько-старшинського роду, який поріднився з Милорадовичами, Скоропадськими, Полуботками та іншими родами козацької старшини. Але мати Любов Устимович походила з козацького та згодом закріпаченого роду.

Яків Шульгін деякі свої статті підписував псевдонімом «Л. ч» — Любчин чоловік. Любов Шульгіна була народною вчителькою, що стояла біля витоків української школи. Мати, Любов Миколаївна – перша вчителька Олександра Шульгіна, як дала домашню, початкову освіту. Тільки з 3-го класу він почав відвідувати першу Київську гімназію, розташовану на теперішньому бульварі Шевченка. Молодший син Якова і Любові Шульгіних, Володимир, став одним із засновників Української студентської громади і загинув у бою проти російських більшовицьких військ під Крутами. Олександр Шульгін після смерті своєї матері сказав про неї: «Вона жила Україною і в ім’я України».

Козацький родовід, роль батьків, навчання в Петербурзькому університеті – стали сходинками злету, зерном, що лягло на благодатну ниву утвердження державотворця.

У 1908 році О. Шульгін виїхав для продовження навчання до Петербурга. За порадою Ф. Вовка( близького друга його батька, визначного вченого й суспільного діяча) він спочатку вступив на природничий факультет університету. Але через два роки перейшов на історико - філологічний. Олександр вивчав історію й філософію в Петербурзькому університеті. Після закінчення у 1915 р. залишився в університеті для підготовки для підготовки дисертації і викладання.

У Петербурзі почав свою громадсько-політичну діяльність. О. Шульгін став заступником голови і душею Київського земляцтва у Петербурзі, одним з керівників гуртка українознавства, активним членом організованої тут С. Єфремовим Громади Товариства.

Драматичні події на Двірцевій площі 9 січня 1905 р. не могли залишити байдужим бунтівників 6-го класу і їхнього лідера О.Шульгина. Він разом із другом, Левком Чикаленком, і своєю подругою, Лідією Бублик, взяли участь у маніфестації на Думській площі в Києві. На щастя, Олександр і Левко, зробивши фотознімки з масового зібрання, встигли повернутись додому раніше, ніж війська та поліція почали стріляти по людях. Свою участь у цих подіях О.Шульгін охарактеризував як "хрещення революцією". Член Української радикально-демократичної партії і активним діячем українського національного руху. У 1917 Шульгин став членом Центральної Ради, генеральним секретарем міжнаціональних справ і міністром міжнародних справ УHP. Член ТУП, а потім УПСФ, дійсний член НТШ. З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30.01.1918 р.р. – генеральним секретарем міжнаціональних справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З’їзду народів Росії у Києві (вересень 1917 р.). На посаді керівника зовнішньополітичного відомства УНР Шульгін домагався насамперед визнання України західноєвропейськими державами, зокрема Францією та Великобританією. Відтак, у грудні до Києва прибули перші західні дипломати: представник Великої Британії та генеральний комісар Франції при уряді України. Але орієнтації на країни Антанти тоді дотримувалася невелика група українських політиків на чолі із Симоном Петлюрою. Причиною цьому була політика Антанти, спрямована на відновлення «єдиної і неподільної Росії». До того ж безпосередньо УНР межувала саме з центральними державами, насамперед з Австро-Угорською монархією, де проживала велика частина українців. Відтак великий вплив на українські справи мав і союзник Австро-Угорщини – Німецька імперія. Сам Шульгін упродовж 1917 року залишався прихильником автономії України у складі федеративної демократичної Росії. У червні він протестував проти надання Генеральному Секретаріатові статусу українського уряд. У вересні Шульгін став одним з організаторів З’їзду народів Росії у Києві, на якому обговорювалися шляхи перетворення Росії на демократичну федерацію. У грудні він виступив проти проголошення незалежності України, оскільки це, на його думку, призвело би до німецької окупації (не забуваймо: тоді тривала світова війна, і перемир’я на Українському фронті ще не було укладене). З початком березневої революції Шульгін повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30. 1. 1918 генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії у Києві (вересень 1917). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті. За гетьманату Шульгін був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 амбасадором України у Софії (до кін. 1918). А вже у січні 1918 року Шульгін проголосував за ІV Універсал, яким була проголошена незалежність Української Народної Республіки. Напевно, на самостійника він перетворився під впливом політичних подій, і не останнім чинником тут стала агресія більшовицької Росії проти України. У квітні того ж 1918 року Олександр Шульгін опублікував свою статтю під назвою «Fatum історії», яка стала своєрідною декларацією його незалежницьких поглядів:«Ми ніколи не відкинемо, як щось шкідливе, національне чуття. Воно – саме життя. І ми повинні кликати наш народ до того, щоб він відчув самого себе, щоб він став глибоко національним. Цим не хочемо ми одрізати його від інших народів. Але ми розуміємо, що, ставши твердо на ґрунт національний, він тим самим стане на ґрунт творчий, і тільки тоді він увійде у сім’ю культурних народів, як рівний з рівними». Наприкінці січня 1918 року Шульгін, який тоді у Бересті брав участь у мирних переговорах з делегаціями Німеччини та Австрії, подав у відставку.

Очевидно, далося взнаки неприйняття ним політики Центральної Ради та орієнтації тодішнього українського уряду на Німеччину. Пізніше Шульгін відмовився обійняти посаду міністра закордонних справ в уряді Скоропадського, але погодився на призначення послом Української держави у Болгарії. Ось як писав про нього у своїх спогадах гетьман Павло Скоропадський:«До Болгарії поїхав Шульгін, людина, яку я дуже поважаю, вищою мірою порядна, служив міністром іноземних справ при Раді, але цілковито не належить і за освітою, і за духом до людей того уряду». Зауважмо, що Болгарія разом з Туреччиною тоді так само належали до центральних держав. Отже, до того табору, який воював з Антантою, що їй, в свою чергу, співчував Олександр Шульгін. Згодом Шульгін у складі української делегації брав участь у Паризькій мирній конференції, очолював українську надзвичайну дипломатичну місію у Парижі та делегацію УНР на І Асамблеї Ліги націй. У 1918 р. у Софії вийшла книга болгарською мовою „Украйна”, одним з авторів якої був Олександр Шульгин. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 р. послом України в Софії (до кінця 1918 р.). Однією з головних проблем, які вирішувало Посольство УНР в Болгарії, було звільнення українських військових полонених із болгарських в’язниць після Першої світової війни.

Силами Посольства УНР видавався болгарською мовою часопис «Украинско-Български преглед». Він виходив двічі на місяць.

Посольство тісно співпрацювало з різними українськими громадськими організаціями в Болгарії: культурно-освітнє товариство „Михайло Драгоманов”, Студентське товариство, Українська Громада, Український Червоний Хрест.

Шульгін інтенсивно працює влітку 1919 р. з метою створення спільного антибільшовицького фронту за підтримки "великих держав" Заходу. Разом з А.Марголіним О.Шульгін розробляє план переговорів з представниками усіх держав, що утворилися на території Російської імперії, включаючи Великоросію. Мова йде про їхнє об'єднання з метою спільної боротьби проти більшовиків на основі ідеї створення рівноправної федерації цих держав, що стала б результатом їхнього вільного договору. До того часу, поки виникне можливість скликати Установчі збори, Паризька мирна конференція мала визнати ці держави де-факто і надати їм технічну та матеріальну підтримку . Така пропозиція відповідала поглядам лідерів конференції на можливе вирішення російської проблеми і, можливо, була для України єдиним шансом здобути підтримку союзників. Однак такі ідеї не мали впливу на керівництво УНР та української місії в Парижі, які займали послідовну позицію відстоювання незалежності України і вважали будь-які розмови про федерацію шкідливими для української справи.

Через незгоду з такою політикою у вересні 1919 р. О.Шульгін вийшов зі складу місії. Після невдачі дипломатичної місії УНР у Парижі він продовжив свою діяльність у Женеві, де восени 1920 р. розпочала свої наради перша Асамблея Ліги Націй. Завдання делегації УНР на чолі з О.Шульгіним полягало в тому, щоб здобути для України членство в Лізі Націй. На відміну від Паризької мирної конференції, де українську дипломатичну місію не було офіційно визнано, у Женеві О.Шульгін розглядався як офіційний представник УНР, а його ноти і заяви публікувалися секретарем Ліги Націй як документи Асамблеї. Однак наприкінці листопада 1920 р., саме тоді, коли вирішувалося питання про прийом України до Ліги націй, прийшло повідомлення, що уряд УНР залишив Україну.

Олександр Шульгін входив до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919–1920 pp. У 1919 призначений Директорією УНР членом української делегації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві; Він із жалем констатував: «Україна заплатила за Берестейську угоду невизнанням у Парижі».

Російська еміграція у Франції розгорнула шалене цькування України в пресі. На конференції українську делегацію розміщали в одному ряду з представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини.

Про тодішнє ставлення західноєвропейських політиків до України він згадував так:«Україна була, як фортеця, з усіх боків оточена ворогами, годі було чогось добитися реального у Парижі, де нічого про Україну не знали, де проти нас велися скажені атаки як росіян, так (принаймні до 1920 року) і поляків. Треба було пробивати мур байдужості, ігнорації, ворожнечі». За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирні переговори з четвірним союзом у Бересті

З огляду на це справу членства України було відкладено, а пізніше, коли в Україні всюди було встановлено радянську владу, поновити своє подання УНР вже не могла. У 1921 р. знову бачимо О.Шульгіна на чолі дипломатичної місії до Парижа, яка робить спробу здобути підтримку Франції, що здавалася можливою після поразки військ Денікіна і Врангеля. Однак відповідь, яку отримав О.Шульгін, була такою: "жодного солдата, жодного сантима, аж доки ви самі не опануєте знову хоть частиною своєї території" 19 . Така сама невдача чекала українських представників О.Шульгіна і Р.Смаль- Стоцького на Генуезькій конференції. З 1920-х по 1960 р. спостерігаємо різнобічну й напружену працю О.Шульгіна в еміграції. Це дипломатична, партійна, державницька, наукова робота. Основне завдання уряду УНР в еміграції Олександр Якович бачив у боротьбі за визволення України від Радянського Союзу. У політичному житті він незмінно орієнтувався на Захід – як на підтримку в боротьбі з Радянським Союзом, так і на західні політичні й правові цінності. Недарма його вважали затятим "антисовєтчиком", його ім'я було невідоме на батьківщині, яку він так любив, а його праці витягли із спецхранів лише після проголошення незалежності України. Водночас федералістські ідеї О.Шульгіна також не є досить привабливими в сучасних умовах, коли історична наука знову служить ідеології й обґрунтовує думку про споконвічне прагнення українців до незалежності. Чергові ідеологічні штампи перешко- джають об'єктивній оцінці діяльності найбільш видатних представників української національної еліти, одним з яких був О.Шульгін.

У 1919—1921 представляє УНР на міжнародних форумах. У 1926—1936, 1939—1940, 1945—1946 — міністр закордонних справ, у 1939—1940 — голова уряду УНР в екзилі. Член делегації України на мирній конференції в Парижі. З 1920-х років — в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. Професор УВУ в Празі. Батько журналіста Ростислава Шульгина.

Олександр Шульгин родом з с. Софине Хорольського повіту на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина.

Вивчав історію й філософію у Петербурзькому Університеті (1908 — 15), згодом асистент у ньому (1915 — 17). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у демократично-радикальній партії, яку 1917 перейменовано на Українську Партію Соціалістів Федералістів, член її центрального комітету. У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів.

О. Шульгин був серед чільних представників УНР, які у складі офіційної делегації змагалися за визнання України під час Першого конгресу Ліги Націй пізньої осени 1920 р., а з 1921 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліґи Націй, головою якої він був. 1933 — 38 pp. виступав проти більшовицького терору в УССР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності. Згодом Олександр Шульгин очолив Дипломатичну місію УНР у Парижі, зокрема виграв право уряду УНР на гроші Української держави, очолюваної гетьманом П. Скоропадським, які були заморожені в банках Австро-Угорщини і Німеччини і на які чомусь претендували росіяни. На еміграції Олександр Шульгин обіймав посади міністра закордонних справ і голови уряду УНР.

У 1923 — 27 Шульгин жив у Празі, де був професором УВУ і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. 1926 був призначений міністром закордонних оправ УНР в екзилі й керував її зовнішньою політикою 1926 — 36, 1939 — 40 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945 — 46. Шульгін тричі був міністром закордонних справ уряду УНР в екзилі і упродовж двох років очолював цей уряд. З трибуни Ліги націй він говорив про комуністичний терор та Голодомор у совєтській Україні. У Парижі Шульгін з 1927 брав активну участь у житті української еміграції: 1929 — 39 гол. Головної Еміграційної Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 — ред.). Під час німецької окупації був заарештований (1940 — 41). Після 1945 віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946 — 60), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952 — 60), що об'єднувала екзильних учених. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО, — 1948 — 52) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952 — 60).

«Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати».

Автор досліджень з історії української державності 1917 — 18 і діяльності уряду УНР в екзилі: «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l'esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L'histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonte humaine» (1957). Ст. в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центр. Ради, доба Гетьманщини), у наук. зб., журн., особливо у паризькому «Тризубі», «Promethee» (1926 — 38), «La Revue de Promethee» (1938 — 40), «Укр. літ. газеті» (1956 — 60) та ін. Помер у Парижі, похований у Сарселі.

РОЗДІЛ 2

ДУМКИ ТА ПІДХОДИ СУЧАСНИКІВ, РІЗНИХ ДОСЛІДНИКІВ ДО ПОСТАТТІ ОЛЕКСАНДРА ШУЛЬГІНА

Про життєвий шлях Олександра Шульгина розповів доктор історичних наук Геннадій Стрельський, який написав перші статті про першого міністра закордонних справ України ще на зорі нашої Незалежності .

Олександр був активним діячем українського земляцтва, виступив ініціатором створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. О. Шульгин вступив в Українську демократично-радикальну партію. Після повалення царизму Шульгин повернувся в Україну і став генеральним секретарем міжнаціональних справ, тобто міністром закордонних справ. Був організатором з’їзду народів Росії в Києві. Олександр Шульгин багато зробив для міжнародного визнання України як незалежної держави. Згодом перебував на різних дипломатичних посадах. Коли Шульгин працював послом Української держави в Болгарії, то домігся повернення в Україну 15 тисяч полонених українців. Він поєднував політичну діяльність із науковою роботою і публіцистикою. Однак місце О. Шульгина в історичній науці ще недостатньо досліджене. За кордоном він написав багато праць французькою мовою.

Історик Сергій Кот висвітлив певні аспекти дипломатичної діяльності Олександра Шульгина, звертаючи увагу на маловідомі деталі. Хоча в багатьох підручниках і монографіях стверджується, що країни Антанти не визнали Української Народної Республіки, це не так. Завдяки діяльності О. Шульгина Франція і Великобританія визнали УНР офіційно в січні 1918 року. На той час ще не було незалежних держав Польщі і Чехословаччини. Була Австро-Угорська імперія, яка у складі Четверного союзу воювала проти Антанти. Коли більшовики, захопивши владу, розпочали сепаратні переговори з Четверним союзом, Антанта зацікавилася Україною. Щоб Україна не оголила фронт, країни Антанти обіцяли озброїти півторамільйонну українську армію — надати бронепотяги, аероплани, танки, артилерію. Але Михайло Грушевський переконав Центральну Раду укласти мир з Німеччиною і Австро-Угорщиною. «Проти» виступили тільки генеральний секретар військових справ Симон Петлюра і генеральний секретар міжнаціональних справ Олександр Шульгин. Вони заперечували: «Ми не можемо кон’юнктурно йти з тими, хто програє війну. Так, ми підемо з Києва, але ми повернемося». Петлюра і Шульгин навіть подали у відставку. Це були перші політичні відставки в українських урядах усіх часів. Англія і Франція відкликали свої рішення про визнання УНР. Зараз важко сказати, що було б, якби… Адже після виходу Росії з війни Україна опинилася б у кільці ворожих держав. Чи змогла б Антанта доставити в Україну всю ту обіцяну техніку? І чи змогла б вистояти українська армія, стомлена війною, якби з одного боку наступали німецька і австро-угорська армії, а з другого — рушили більшовицькі війська з гаслами негайного миру і надання землі селянам? Ось як згадувала про Шульгіна - дипломата його тодішня співробітниця, а згодом історик, письменниця та довголітній в’язень ҐУЛАҐу Надія Суровцева: «Найвищим нашим начальством був Олександр Якович Шульгін, людина високої культури і душі. Походив він зі старовинної української родини, батько був громадським діячем, мав ще двох братів, студента – Володимира і Миколу, молодшого». Згаданий Надією Суровцевою брат Олександра Шульгіна Володимир теж був членом Центральної Ради. Він загинув наприкінці січня 1918 року під Крутами у бою з військом російських більшовиків. Натомість син Василія Шульґіна Василід загинув у Києві у грудні у вуличному бою проти повстанців Директорії, захищаючи російську ідею. Про цей розкол в українських родинах під час Української революції ми розповідали в одній з наших передач, акцентуючи на тому, що зовсім не кров визначала належність до української чи російської партії, як тоді говорили, а зовсім інші чинники. Про Олександра Шульгіна згадує його невістка, професор славістики Університету Торонто Лідія Шульгіна. Олександра Яковича Шульгіна я пізнала на моєму весіллі в Женеві, він якраз приїхав на наше весілля. Надзвичайно цікава особа була. А перші його слова: «Ви говорите по-українському?» У нього взагалі українська мова була дуже важна. Після того я мала нагоду його бачити в Мюнхені, це він поїхав побачити свою сестру. Його сестра – це Надія Шульгін-Іщук, яка тоді жила в Німеччині. Третій раз – це був Нью-Йорк. У 1960 році йому було 70 років, а там справляли йому великий бенкет. Після того ми були запрошені до професора Міяковського, де був Левко Чикаленко, і інші були. Дуже приємно провели час, а потім поїхали до нас до Канади, до Монреаля. Коло Монреаля він побачив у перший раз своїх онуків, було їх четверо, і страшенно був задоволений. А ми жили не в самому місті, а таке село було, хоча тепер це велике місто. І він тоді як подивився, то каже: «Ну, це щось подібне як Полтава!» Бо він з Полтавщини. Він почав пригадувати свої дитячі роки. Потім я його вже бачила перед тим, як ми їхали до Канади, в Парижі. На еміграції Шульгін, крім дипломатичної та політичної діяльності, займався історичними дослідженнями. Він викладав західноєвропейську історію та історію філософії в Українському Вільному Університеті та Українському високому педагогічному інституті у Празі. Студенти навчалися за його «Нарисом новітньої історії», а видані ним французькою мовою праці «Україна і червоний кошмар» та «Україна проти Москви» знайомили Захід з історією Української революції.1927 року на доручення слідчої комісії на процесі над убивцею Симона Петлюри Шульгін написав і видав французькою мовою меморандум під назвою «Україна у визвольній боротьбі». Олександр Якович дуже багато працював, від самого ранку до вечора. Він мав прекрасну кімнату, де було багато книжок, картин наших митців українських і так далі. Атмосфера була дуже приємна. Які теми були до розмови? Теми були: Україна, це все, що він переживав. Каже: «Чому це так стається, що я не можу бути на Україні? Може, я би щось зробив». А потім каже: «Ні, така система, що нічого не можна зробити». Він, будучи в Парижі, мав багато знайомих, таких, які мали вплив в країнах. Але це тоді було перед війною, і натурально ці дві держави, Німеччина і Совітська держава, ці всі люди, які працювали на таких постах високих, видно, боялися просто слово «Україна» говорити, бо це було небезпечно. Він видавав журнал «Прометей» по-французькому, де мій чоловік йому помагав багато. Це були дуже цікаві статті, цікаві тим, що вони хотіли показати, який момент тяжкий, що не можемо нічого зробити. І навіть ті, які за границею є, хотіли би допомогти і не можемо зробити, тому що є тяжка ситуація якраз перед війною.А він завжди мріяв, каже: «Я не знаю, чи я дійсно колись буду на Україні, але я вірю, що Україна буде, вона мусить бути, вона сильна, вона багата. І я думаю, що люди ті, які там так тяжко працюють, хотіли би теж мати свою країну, в своїй країні жити».

Яків Миколайович Шульгин і Михайло Петрович Драгоманов були близькими друзями. Природно, Олександр Шульгин продовжив товариство батьків і підтримував дружні стосунки з родиною Лідії Драгоманової-Шишманової, яка мешкала у Софії.

В українському журналі „Тризуб”, який видавався у Парижі, Шульгин помістив у 1928 р. некролог, присвячений відомому болгарському професору Івану Шишманову – найталановитішому учню Михайла Драгоманова, чоловікові Лідії Драгоманової.

Шульгин приїздив до Софії в 1932 та 1934 роках. 30 жовтня 1932 р. взяв участь у відкритті поновленого пам’ятника М.Драгоманову, де виступив з промовою. У 1934 р. брав участь у святкуванні 120-ї річниці від дня народження Т.Шевченка. В один із цих приїздів український скульптор М.Паращук, який вів активну переписку з Шульгиним, виконав його погрудний портрет.

На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Ліґи Націй, головою якої він був у 1933-1938 р.р. Виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду в Україні. Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності.

У 1923-1927 р.р. Шульгин жив у Празі, де був професором Українського Вищого Університету і Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.Драгоманова, у яких викладав загальну історію й філософію історії.

У 1926 р. був призначений міністром закордонних справ УНР і керував її зовнішньою політикою у 1926-1936 р.р., 1939-1940 р.р. (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945-1946 р.р.

У Парижі О.Шульгин з 1927 р. брав активну участь у житті української еміграції: 1929-1939 р.р. – голова Головної Еміграційної Ради, співредактор тижневика „Тризуб”. Під час німецької окупації був заарештований.

Після 1945 р. О.Шульгин віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946-1960), ініціатор і віцепрезидент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952-1960), що об’єднувала екзильних вчених. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО: 1948-1952) і співробітником французької організації охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952-1960).

Автор розвідок з історії української державності 1917-1918 р.р. і діяльності уряду УНР в екзилі: „Політика” (1918), „L’Ukraine, la Russie et les puissances de l’Entente” (1918), „Les problèmes de l’Ukraine” (1919), „L’Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en l’Ukraine” (1927), „Державність чи Гайдамаччина” (1931), „Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині” (1934), „L’Ukraine contre Moscou, 1917” (1935); соціологічні і історичні праці: „Нариси з нової історії Європи” (1925), „Les origines de l’esprit national moderne et J.-J. Rousseau” (1938), „L’histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonté humaine” (1957).

Ще 1930 р. О.Шульгин передбачав, що Україна відновить свою незалежність і повернеться до Європи: „Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати!” Після окупації нацистами Франції Шульгін з родиною залишився у Парижі. Він не приховував своїх симпатій до країн антигітлерівської коаліції. Відтак, нацисти заарештували Шульгіна та його сина Ростислава, і вони провели півроку у в’язниці. Після війни професор Шульгін став співзасновником і віце-президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі та заступником голови Наукового товариства імені Шевченка в Європі. Олександр Шульгін помер 3 березня 1960 року в Парижі. А ще 1930 року він передбачив, що Україна відновить свою незалежність і повернеться до Європи. Олександр Шульгін помер у Парижі, похований у Марселі. Його могилою опікується Посольство України у Франції.

ВИСНОВКИ

Досліджуючи постать нашого земляка, першого міністра закордонних справ Української Народної Республіки, голови УНР в екзилі, ми дійшли висновків:

недостатній рівень дослідженості багатьох аспектів життєвого шляху та суспільно-політичної діяльності, фрагментарність та відсутність повноцінної картини відображення політичних поглядів О.Шульгіна;
проблемність дослідження через наявність значної кількості «білих плям» та розбіжностей у біографії політичного, громадського діяча;
разом з тим позитивні зрушення у спробах створення повноцінного біографічного нарису;
100 років від проголошення УНР до сьогодення незалежної України - цей шлях розпочав піонер дипломатії Української Народної Республіки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Alexandra Choulguine. 1889–1960. Editeur O. Perrin. Париж 1961.
Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. Т.1. / В. Антонов-Овсиенко. — Москва, 1924. — 314с.
Аркас М.М. Історія України-Русі. – Спб., 1908.
Бабков Д. И. Политическая деятельность и взгляды В. В. Шульгина в 1917—1939 гг.: Диссертация канд. ист. наук. Специальность 07.00.02. — Отечественная история. — 2008.
Винниченко В. Відродження нації [Текст] : (Історія укр. революції, марець 1917 р. — груд. 1919 р.) : в 3 ч. / В. Винниченко. — К. ; Відень : Дзвін, 1920. — Ч.1. — 348 с.; Ч.2. — 328 с.; Ч.3. — 535 с.
Верстюк В. Українська Центральна Рада: [Навчальний посібник] / В. Верстюк. — К.: Заповіт, 1997. — 344 с.
Вєдєнєєв Д. Зовнішньополітична служба України в період Центральної Ради / В. Вєдєнєєв // Український історичний журнал. — 1997. — № З. — С. 79–89.
Вєдєнєєв Д. В. Дипломатична служба Української держави 1917–1923 роки. [Монографія] / Д. В. Вєдєнєєв. — К.: Національна академія СБУ, 2007. — 261 с.
Грушевський М. С. На порозі нової України: Гадки і мрії / М. С. Грушевський. — К., 1918. — 120 с.; Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. С. Грушевський. — К. : Знання, 1991. — 240 с.
Дацкив И.Б. Политика Антанты в отношении Украинской Центральной Рады в 1917–1918 годахМ.М.Аркас. Нарис про життя і творчість. – К. – 1958. – С. 42.
Держалюк М. С. Берестейській мир і Україна / М. С. Держалюк // Пам'ять століть. — К., 1998. — №1. — С. 40- 58.
Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 роках [Монографія] / М. С. Держалюк. — К. : Оріони, 1998. — 240 с.
Дорошенко Д. Історія України, 1917—1923 [Текст] : в 2 т. : Т. 1 : Доба Центральної Ради / Д. Дорошенко. — К. : Темпора, 2002. — 321 с.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя; Львів; Київ : Глобус, 1955—2003.
Збірник на пошану О. Шульгина (ред. В. Янів). ЗНТШ, т. 186, Париж — Мюнхен 1969.
Залесский К. А. Первая мировая война. Правители и воєначальники / К. А. Залесский. — Москва, 2000. — 570 с.
Иваницкая С. Г. Шульгин Александр Яковлевич // Іваницька С. Г. Українська ліберально-демократична партійна еліта: «колективний портрет» (кінець XIX — початок ХХ ст.). — Запоріжжя: Просвіта, 2011. — С. 418–424.
История Первой мировой войны. 1914-1918. В 2-х т.: Т.2. — Москва, 1975. — 606 с.
Керсновский А. А. История русской армии. В 4-х т. : Т. 4. / А. А. Керсновский. — Москва, 1994. — 364 с.
Косик В. Франція і Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918). [Монографія] / Володимир Косик. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. — 264 с.
Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997.
Павленко Ю. Українська державність у 1917–1919 рр. / Ю. Павленко, Ю. Храмов. — К., 1995. — 262 с.
Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). [Монографія] / О. Павлюк. — К.: Academia, 1996. — 188 с.
Павлюк О. Україна на Паризькій мирній конференції 1919 р. / О. Павлюк // Політика і час. — 1999. — № 1. — С.78-92.
Супруненко М. І. Україна в період іноземної інтервенції і громадянської війни (1918 – 1920 рр.) [Текст] / М. І. Супруненко. — К. : Держполітвидав УРСР, 1951. — 343 с.
Симоненко Р.Г. Імперіалістична політика США щодо України в 1917-1918 рр. / Р. Г. Симоненко. — К. : В-во АН УРСР, 1957. — 304 с.
Сергійчик В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917-1921 роки з аналізом сьогодення [Монографія] / В. Сергійчук. — Львів : Свічадо, 2002. — 704 с.
Соловйова В. В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр. : [Монографія] / В. В. Соловйова. — Київ — Донецьк: Ін-т історії України НАН України, 2006. — 394 с.
Хміль І. С. З прапором миру крізь полум’я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917-1920). / І. С. Хміль. — К. : Вид-во АН УРСР, 1962. — 355 с.
Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі – ЦДАВО України). — Ф. 4465. Колекція окремих документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій і осіб. 1901-1948 рр. — Оп. 1. — Спр. 972. — Арк. 2.
ЦДАВО України. — Ф.2592. Фонд Народного міністерства закордонних справ УНР. — Оп. 3. — Спр. 3. — Арк. 10-10 зв.
Центральний державний історичний архів у м. Львові (далі – ЦДІА у м. Львові). — Ф.681. Особистий фонд Михайла Тишкевича — дипломата і політичного діяча УНР. — Оп.1. — Спр.5. — Арк.29.
Шульгин О. Політика / О. Шульгин. — К. : Б. в., 1918. — 111 с.; Шульгин О. Початки діяльності Міністерства закордонних справ України / О. Шульгин // Український самостійник. — 1957. — Грудень. — Ч.4. — С. 29–32.
Шульгіни: Інгульська сторінка « Інформаційно-аналітичний електронний додаток до тижневика «Вечірня газета».