На тему: «Оспівана в віршах і в прозі ти будеш жити у віках»

На тему: «Оспівана в віршах і в прозі ти будеш жити у віках»

Мета: розкрити сутність і повноту значення слова, мови; показати красу і багатство українського слова; розвивати культуру мовлення, почуття особистої відповідальності за збереження і збагачення рідної мови; викликати бажання вивчати українську мову, милуватися її красою; прищеплювати і розвивати почуття патріотизму, національної гордості за мову, за тих, хто передав нам у спадок цей неоціненний скарб; виховувати любов до рідної мови, бажання досконало її знати.

Слово – найбільш змістовний, об’ємний, виразний засіб людського спілкування. Уміння говорити, слухати – важливі умови взаєморозуміння. Немає у світі зброї. Сильнішої за слова.

“ Слово – найтонше доторкання до серця. Воно може стати і ніжною квіткою, і живою водою, що навертає віру в добро, і гострим ножем, і розпеченим залізом, і брудом. Мудре і добре слово дає радість, незрозуміле і зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити і оживити, поранити і вилікувати, посіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, народити віру в людині і зародити невіру, надихнути на працю і скувати силу душі … Зле, невдале нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину”, - читаємо у В.О.Сухомлинського.

 Культура мовлення суспільства – чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Виховання любові до мови, мовної культури – спільна справа школи і сім’ї.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення – різноманітні. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, з бажання майстерно володіти нею, з відчуття власної відповідальності за рідну мову.

Ведуча 1. 21 лютого наша країна разом з усім світом відзначає Міжнародний день рідної мови. Це день повернення українців до їхньої історичної пам’яті. І одним із шляхів до такого повернення є оволодіння рідною, українською мовою.

Ведуча 2. 21 лютого 1952 року в Бангладеш влада жорстоко придушила демонстрацію протесту, спричинену урядовою забороною на використання в країні бенгальської мови. Відтоді цей день у країні став Днем полеглих за рідну мову.

Ведуча 1. У жовтні 1999 року, на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, у пам’ять про цю подію було запроваджено Міжнародний день рідної мови, який відзначають у різних країнах щорічно цього дня. Право на рідну мову – одне з головних прав людини.

Ведуча 2. Наша мова одна з найдревніших і найбагатших серед тисяч мов світу. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО, українська мова за влучністю передачі образу, дії, за милозвучністю посідає третє місце у світі після французької та іранської. Чи всі ми, носії цієї чудової мови, належно дбаємо про неї? Чи всі усвідомлюємо, яким великим скарбом володіємо?

Вихователь.  О рідне слово, хто без тебе я?

Моя ти – пісня, сила і відвага

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і предки невідомі.

Так не засни в запиленому томі –

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

                                                    ( Д. Павличко )

Найбільше, найдорожче добро в кожного народу – це його рідна мова, слово. Рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною у родині і залишається зрозумілою на все життя. рідною прийнято вважати мову нації, мову предків, яка пов’язує людину з її народом, з попередніми поколіннями,їхніми духовними надбаннями.

“ Усі основні Європейські мови можна вивчити за 6 років, свою ж рідну треба вчити ціле життя ” – писав Вольтер. Письменник П.Мирний сказав: “ Мова – жива схованка людського духу!” У І. Франка читаємо: “ Мова – коштовний скарб народу ”. У М. Рильського: “ Мова – життя духовного основа ”. У О. Гончара: “ Мова – генофонд культури ”. У всіх визначеннях мова спільна ідея – нерозривна єдність людини і мови. В.Сухомлинський зазначав, що школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують 4 культи:

• Культ Батьківщини
• Культ людини
• Культ книжки
• І культ рідного слова

(Вихователь оголошує тему заходу і мету та першу сторінку журналу).

Сторінка 1

Магія слова

Учениця.

Ну що б, здавалося, слова,

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється — ожива,

Як їх почує...

                                                                                  Т.Г. Шевченко

Слово — це найдивовижніший скарб, який створила людина за всю свою історію. І вона навчилась його ви­користовувати так, що слово приносило людині відчуття радості, краси, тобто ставало явищем, мистецтва, образ­но відтворюючи життя. Найкращі зразки письменства збагачували культуру народу і залишалися жити у віках.

Учень.

Добре слово настрій, дух підносить,

Забувати, друже мій, не варто,

Що для настрою і жарту досить

Просто теплого людського жарту.

Учениця. Виганяючи корову в череду, ідучи до криниці по воду, узрівши сусіда на досвітковому подвір'ї, ми неодмінно виявляємо один з обов'язко­вих елементів ввічливості, побажавши своєму знайомому «доброго ранку», «доброго здоров'я» чи «здоровенькі будьте». Від цих слів легшає на душі, підноситься настрій і, навпаки, варто комусь «посунути вовкулакою», не відповісти на привітання або кину­ти силуване чи відбувайлівське «здрастє», як ледь не цілий день матимете сумотливий і нав'язливий накип на душі; не даватиме спокою, гнітитиме думка: чим завинив перед людиною, що зробив лихого їй, що во­на так нечемно повелася.

Учень. Психологи стверджують: настрій людини значною мірою залежить від повсякденного вітання. Коли людина вирушає в далеку дорогу, їй неодмінно бажають щасливих мандрів та вдалого повернення. Чи приступає до виконання якоїсь відповідальної ро­боти — за доброю народною звичкою приповідують: «Щоб легко почалося та вдало скінчилося!».

І такий «словесний етикет» допомагав людині настроїтись, одухотворитись.

В усіх селах був і певною мірою залишився зви­чай вітатися не лише з односельцями, але й з незнай­омими. Ще з дитинства батьки привчали дітей вияв­ляти словесний етикет. Не стояла осторонь і школа. Ось що розповідає В. Скуратівський: «Згадується наш сільський вчитель. Він завше нагадував: «Люди­на, котра не привіталася, вважайте обруднила себе: так само як щоранку ви вмиваєтесь, маєте і вітатися зі старшими, знімаючи головний убір!».

Учениця. Ось «Правила народного етикету», що треба вивчити назубок:

• зайшов до хати — зніми головний убір і поздоро­вайся;
• не чекай, доки тобі скажуть «здрастуйте», а сам скажи «добридень»;
• якщо повз вас проходить старший, устаньте, привітайтесь, чемно поклонившись.

Учень. Запам'ятайте афоризми:

«Бережи хліб на обід, а слово — на відповідь».

«Краще недомовити, аніж переговорити».

«Що маєш казати, наперед обміркуй».

«Умій вчасно сказати і вчасно замовкнути».

«Коли сам добре не знаєш, то краще змовч».

«Не хочеш почути дурних слів, не кажи їх сам».

«Умієш говорити, навчись і слухати».

«Краще мовчати, аніж брехати».

«Дав слово — виконай його!».

«Говори мало і слухай багато, а думай — ще більше».

Вихователь.  Бо «Слова — полова, але огонь в одежі слова — безсмертна чудотворна фея, правдива іскра Прометея» — говорив І. Франко.

(Підводить підсумок 1-ї сторінки і оголошує наступну).

Слово! Ти — гострая криця!

Учень.

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий безжалісний меч,

Той, що зніма вражі голови з плеч?

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може в руках невідомих братів

станеш ти кращим мечем на катів.

Ці відомі слова прикутої хворобою до ліжка Лесі Українки відомі всім. В них — віра у велику силу сло­ва, яка може стати борцем проти сваволі, неправди.

Учениця. Слово — це як інструмент, іноді ва­гоміше сили. Воно вело полки на перемогу в боротьбі з ворогом, було виявом стійкості людини, її високого духу. В суперечці народжується істина. І так важли­ве в ній зважене, аргументоване слово. Сказане ва­гомо, без суєти — може вирішити хід справи.

Слово гумористичне — джерело сміху, а сміх — це ознака міцного душевного здоров’я. Це оперативний злободенний жанр, який жваво й дотепно відгу­кується на недоліки та вади людей, за сміхом і жартом звучить критика, іноді гостра, в'їдлива, і повчальна.

Учень. Свідченням цього є така історія.

Було це за царя. Будували в одному місті тюрму. Але не вистачало грошей. І пішов тоді інженер до царя:

— Допоможіть, царю-батюшко, ту тюрму закінчи­ти, адже я будую її не для себе, а для вас.

Або ще.

У  П.Глазового є надкоротка гумореска про мовну культуру, яка висміює нашу безграмотність, незнан­ня нашої рідної мови, називається вона «Дивовижне слово».

«Десь на вулиці матусю запитав хлопчина:

- А чи може без бельзину їхати машина?

Мати вражена спинилась, вдарила в долоні:

-  Звідки слово це взялося в твоїм силіконі?

Гумореска “Кухлик”

Дід приїхав із села,

Ходить по столиці

Має гроші – не мина

Жодної крамниці.

Попрохав він: покажіть

Кухлик той, що скраю

Продавщиця: - Літо? Чево?

Я не помічаю

Кухлик, люба, покажіть,

Той, що збоку смужка

Дакакой же кухлик здесь,

Село – этокружка!

Дід у руки кухлик взяв

І насупив брови.

• На Вкраїні живете

Й не знаєте мови…

Продавщиця теж була

Гостра та бідова.

• У меня єсть свій язик

Ні к чєму мне мова

І сказав їй мудрий дід:

• Цим пишатися не слід,

Бо якраз така біда

В моєї корови.

Має бідна язика

І не має мови.

( Вихователь підводить підсумок і відкриває наступну сторінку).

Сторінка 3

Не похитнись у слові…

Учень.

О слів жорстока і солодка влада!

Не опечись на їхньому вогні...

Такі ж близькі звучанням «рада» й «зрада»

Які ж провалля поміж них страшні!

Закони літер — це разок намиста.

Одну хитнеш — і поміняєш суть.

І спробуй-но, тоді межу збагнуть,

Приміром між «обчислить» і «обчистить».

Ти — весь у слові, як у сповиткові,

З колиски до калини при горбі...

І вже коли ти похитнувсь у слові,

Вважай, що похитнувся у собі.

О, владо слів, солодша від шафрана!

А ще солодша влада на слова...

Як впильнувати, щоб вона, бува,

Не перейшла в розгнузданість тирана.

                                                                          Б. Олійник

Учениця. З глибини віків людське слово таїло в собі незвідані загадки магічності. Йому вірили, перед ним благоговіли, од нього ніяковіли. Прокльони, які вважалися найганебнішим виявом чаклунства, могли на думку наших предків, принести «лихослівні чари», від яких неодмінно накликалися злі «гаспидні сили»; тих, хто вживав проклинання, називали лихословами, нечистими, пекельниками, арідниками, анциболотками чи антихристами. Іноді тих, кого проклинали, мог­ла спіткати й невдача, і сільська громада в таких ви­падках влаштовувала «пекельнику» громадський при­суд — його позбавляли права жити серед общини, іноді виганяли із села, а почасти піддавали тортурам. Відьмакам, тобто людям; що лихословили, виявляли загальну нетерпимість і привселюдну анафему.

Вихователь. Нині нерідко можна почути, коли ще зе­ленкуватий підліток, звертаючись до статечної люди­ни, може безапеляційно проректи: «Дай прикурити», «Котра година?». Такого батьки просто не навчили застосовувати доречні, що утверджувалися віками, форми звертань. Та й самі, вочевидь, ними не кори­стуються. Чи не тому взамін «отримують» кесареве - «мої старики», «мої предки». Бо легковажне по­рушення мовного етикету з боку старших веде до руйнації здорових моральних принципів.

Неабияке значення має і тон розмови, вміння вис­лухати іншого, вчасно і доречно підтримати тему. Ввічливість, уважність - чемність - основні вимоги мовного етикету. Лихослів’я, лицемірство, невміння вислухати лише нервує, псує настрій. Недарма ка­жуть про таких: намолов сім мішків вовни, меле як порожній млин; ляпає язиком як постолами; зато­рохтіла сорока наче діжка з горохом; він набалакає, що на вербі груші ростуть; ти йому про діло - а він тобі про білу козу; говорить, наче три дні не їв.

Той, хто не байдужий до нашої повсякденної мо­ви, знає, який убогий вигляд мають мовні покручі, слова-паразити. Людину виховану, чутливу на слово, такий різнобій не може не дратувати, бо недотри­мання, порушення чи нехтування елементарними правилами, неодмінно призводить до лихослів'я, бру­тальних висловів, нецензурщини.

(Вихователь закриває сторінку і відкриває наступну).

Мовна культура - корінь культури розумової

Вихователь. Людина створила культуру, а культура - людину. Людина реалізується в культурі думки, куль­турі праці й культурі мови. Культура - це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови.

«Без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури... Мовна культура — це живодайний корінь культури розумової, всього розумового виховання, високої, справжньої  інтелектуальності», - говорив В. О. Сухомлинський.

Учень. Як відзначають мовознавці, одним із суттєвих показників людської шляхетності є культу­ра мовлення - поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, педагогічне, естетичне та етичне.

     У багатому мовному арсеналі виробилась і закріпилась ціла система словесних вітань: «доброго ранку», «доброго здоров'я», «добридень», «доброго вечора у вашій хаті», «бувайте здорові» тощо. Зранку, в обід чи ввечері уживали лише ті, що відповіда­ли певному часові. Це ж стосується і щодо кількості осіб, їх віку, статі, навіть соціальної приналежності. Скажімо, якщо одинак вітався з гуртом, неодмінно вживав множинну форму: «здоровенькі будьте» чи «доброго всім здоров'я» тощо.

Учениця. Традиційно в Україні діти називали своїх батьків на «Ви». Така форма диктувалася високою повагою до найближчих людей. Нею користувалися навіть тоді, коли старші були відсутні, позаочі: «Мені тато казали, щоб я вчасно прийшов додому».

А от звичайне собі «дякую», «уклінно прошу» чи «повторіть, будьте ласкаві, ще раз», а як ними мож­на розчулити, викликати у співрозмовника повагу й доброзичливість.

Учень. Є в нашій мові коротке, але напрочуд теп­ле слово «дякую». Чи часто користуємося ми ним, особливо в магазині. Цілий день стоїть в магазині продавець, повз нього проходять тисячі людей, ми хо­чемо, щоб він задовольняв всі наші примхи, а беручи товар, боїмося, сказати одне-єдине слово: «Дякую».

Учениця. Теж саме по відношенню до вчителя за­булись слова: «Дозвольте звернутись», «Вибачте, що турбую», «Спасибі за допомогу», «Пробачте за мою помилку» і т. д. Чемність і повага повинна виявлятись і стосовно менших себе.

Учень. Культура мовної поведінки, то своєрідне дзеркало людини, її зовнішнє, а відтак, і внутрішнє інтелектуальне обличчя. Здавалося б, що лихого в то­му, коли, прилучаючись до товариства, новачок, хвацько піднявши руку, вигукує: «Салют, братіє!». Чи, скажімо, протягуючи правицю, міцно тисне її не­знайомому: «Добридень, друже!» і отримує взамін панібратське: «Привіт, старий!».

     Начебто все тут не «від лукавого», навпаки, люди хочуть виявити товариськість, невимушеність у взаємостосунках. Та це тільки здається. Насправді ж мовні викрутаси, особливо у формах вітань, підривають справжню взаємоповагу, доречну стриманість у вияв­ленні почуттів, яких в багатьох випадках ще ж і нема...

З покручами не так уже й легко вести боротьбу. Як, скажімо, позбавитись «салютів», «привітів», зне­важливого «очкарик», «старий», «предок», «чувиха» та багато іншого?

Чистоту мовної поведінки, етикету, можна порівняти з пшеничним ланом, з якого ретельно ви­полювали на присадибних ділянках не тільки бур’яни, але й «найближчих родичів».

Учениця. Згадує В. Скуратівський.

Однієї весняної днини, коли на кінці садиби закущіла, піднялася в ріст пшениця, мама сказали: «Ходімо, доки не пізно, прополемо її». І яке було зди­вування, коли разом з волошками ненька висмикува­ла високе, що йшло поверх пшениці, поросле жито. «Навіщо його – виривати, адже це теж хліб?» — «Во­но, звичайно, так, - одказала ненька, - але через рік-другий його розведеться стільки, що то вже буде не пшениця а різносій».

Від невміння чи од байдужості наш мовний ети­кет, на жаль, таки добряче засіявся всіляким різносієм...

Учень.

Скільки є в нас, любі друзі,

для звертання ніжних слів —

і до тата, й до матусі,

до бабусь і дідусів.

І татусю, й мамцю, й нене,

і дідусю, й бабцю теж, —

миле, ніжне, сокровенне —

як ще краще назовеш.

А Федько звертання творить

так, що душу виверта:

замість «мамо» — «ма» говорить,

 замість «тату» каже «та».

В школі Беллу — «Бе» гукає,

а Меланю кличе «Ме».

Леле! Школу оглашає

Белькотання лиш саме.

Учня він імення знає,

Та не встигне підійти

Як за ґудзика хапає

І вигукує: «Ей, ти!».

Дома: «Ба-а!» — кричить, бабусі

(ліньки повністю назвать).

Як ви думаєте, друзі,

Що йому на це сказать?

Мабуть, треба щось кумекать,

бо інакше мимохіть

будем тільки бекать-мекать

там, де треба говорить.

Учениця. «...найбільше і найдорожче добро у кожного народу - це його мова», - говорив П. Мирний,                           

Як парость виноградної лози

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає –

Народ говорить. І любов, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

мудріших, ніж народ, учителів.

У нього кожне слово — це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник.

Це пишний яр, а не сумне провалля,

Збирайте, як розумний садівник

Достиглий овоч у Грінченка і Даля.

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

                                                         М. Рильський

Учень.

На все впливає мови чистота

Зір глибшає і кращають вуста,

Стає точнішим слух, а думка гнеться

Як вітром розколихані жита.

Вихователь. Кажуть, у нації не відібрати майбутнє і минуле, якщо не знищити її мову. Бо саме вона є тим річищем, що несе рідне слово із покоління в покоління. Коли ж замулило його – перестанемо бути народом, нацією. Тож пильнуйте це чисте джерело, шануймо тих, хто несе українське слово, його утверджує і плекає.

Учень.   Безумний той, хто власною рукою

Заяву пише, щоб звільнить синів

Від мови рідної. Чи буде він в спокої,

Коли затихне України спів?

Бо найстрашніша у житті провина,

Її ніякі сили не зітруть,

Як мови рідної соромиться людина,

Як сиву неньку віддає в “приют!”

Учениця.

Любіть красу своєї мови,

Звучання слів і запах слів.

Це квітка ніжна і чудова

Широких батьківських степів.

Всі каравани знайдуть воду

В краю пустель і злих негод.

Як річка з роду і до роду –

Так мова з’єднує народ.

                                   Використана література

1. Белінський Ю. З мовою важко, без мови – неможливо // Україна молода. – 2003.
2. Іваницька Г. Живи, державна, українська мово! // Журавлик. – 2002. -№ 1.
3. Карасевич В. Якого ми племені – роду? // Українська мова і література в школі. – 2002. - №8.
4. Зелена Л.Т. Слово! Ти – гострая криця! // Позакласний час. – 2003. - №3.
5. Ковальчук С.І. Бринить, співає наша мова, чарує, тішить і п’янить // Позакласний час. – 2002. - №9.