На тризубі розіп'ята доля.

                                 Виховна година-реквієм «На тризубі розіп’ята доля»,      

                          присвячена тим, хто героїчно захищав незалежність України

 

Мета: Ознайомити студентів з ключовими подіями національно-визвольної війни  1648-1658р.р., яку  очолив Богдан Хмельницький; гайдамацьким рухом  18століття, який увійшов в історію під назвою «Коліївщина»; блискучими сторінками визвольної боротьби холодноярівців у 1919-1920р.р. та трагічними подіями на сході України, де сьогодні вирішується доля України.

           Виховувати почуття національної гордості і гідності, поваги і вдячності до тих українських патріотів, які героїчно загинули за свою рідну землю, формувати активну громадську позицію, прагнення  захищати цілісність і незалежність України.

 

Обладнання: екран, проектор для показу відеофільмів та кліпів, презентація.

 

Ведучий 1:Українці в усі часи та понад усе цінували свободу, довгий час, не маючи власної держави, прагнули її здобути, відстояти зі зброєю в руках, захищаючи прадідівську землю від сусідів-загарбників як  із Заходу так і Сходу.

 

      Ведучий 2: Тарас Шевченко освітив своїм могутнім талантом нашу непросту дорогу, розповівши всьому світові, що ми, українці, - не населення, а народ.   Згадайте його «Заповіт»:            

                                          Поховайте та вставайте,

                                          Кайдани порвіте,

                                          І вражою злою кров’ю

                                          Волю окропіте.

 

Ведучий 1: Або заповіт українському народові Івана Франка, який він висловив у «Пролозі» до поеми «Мойсей:

                                       Та прийде час, і ти огнистим видом

                                       Засяєш у народів вольних колі.

                                       Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,

                                       Покотиш Чорним морем гомін волі

                                       І глянеш, як хазяїн домовитий,

                                       По своїй хаті і по своїм полі.

 

Ведучий 2:Ще один геній української землі – Олександр Довженко писав: «Сьогодення лежить на дорозі із минулого в майбутнє…», «…хто не знає свого минулого, той не має майбутнього».

    Всі свідомі громадяни України вірять у світле майбутнє свого народу, тому прагнуть змінити злиденне, корумповане сьогодення, де, як сказав поет Микола Луків, «тільки брешуть і крадуть, крадуть і брешуть»», шукаючи правди і справедливості в славній історії свого народу.

 

Ведучий 1:Перегорнемо і ми сьогодні незабутні сторінки нашої героїчної і водночас трагічної історії.

 У середині XVII століття становище українського народу під владою Речі Посполитої було особливо тяжким. Не було в Україні жодної верстви населення, яка б не зазнавала  кривд і утисків від короля, магнатів та шляхти. У 1648р. стався вибух – почалася національна-визвольна війна, яку сучасники іменували Українською революцією.

     Очолив повстання Б.Хмельницький, якого у квітні 1648р. козацька рада Запорізької Січі обрала гетьманом. Козаки під проводом талановитого українського гетьмана здобули блискучу перемогу під Жовтими Водами і Корсунем. До Білої Церкви , куди переможно вступило військо Хмельницького, поспішали люди, везли порох, кулі, зерно, борошно. Формувалися нові козацькі загони.

Читець:  Уривок з роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»

 

       Під Білою Церквою смуга багряна,

       І змилені коні аж лука стають.

       Усі до Богдана і всі од Богдана –

       Із тьми виростають і в тьмі розтають.

       Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.

       Чи в таборі гетьман ? – якби хоч знаття.

        Тут, може, ідеться про долю країни ! –

        А я про чиєсь там одненьке життя !

        …Гетьман підняв безсонням обпалені очі.                                              

        Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.

        Троє старшин – у рубцях, у кривавому клоччі –

        Прямо із бою – говорили про бій на Дніпрі.

        Писар Виговський  сидів над листами поточними.

        Кожної миті хитнутись могли терези.

        Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.

        Гетьман    приймав посла від Карач-Мурзи.

 

         Табір не спав, готовий піднятись щомиті.

         Іскра ввійшов – шатро вже було без дверей ,

         Світло свічок у трійчатих шандалах із міді

         Тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.

         Змовкли старшини, і стихли справи поточні.

         Хитрі посли переставили вуха словам.

         Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

   Полк у дорозі! – з порога сказав Іван.

 

Ведучий 2: Після того, як козаки здобули великі міста і замки Лівобережжя: Лубни, Пирятин, Переяслав, Ніжин, Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб; Ярема Вишневецький, онук славного Байди-Вишневецького,  зрікся дідівської віри, і, прагнучи зупинити народну війну, організував каральну експедицію на Правобережжя.

Читець:   Уривок з роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»

 

      Там жив Ярема, син Раїни,

Страшний руйнатор України.

      Упир з холодними очима,

 Пихатий словом і чолом,

  Душа підступна і злочинна,

  Закута в панцир і шолом.

 

  Бенкетував, сідав на шию хлопу,

  Пускав дівчат по світу без коси.

  Стріляв козуль, возив пшоно в Європу

  і на поташ випалював ліси.

 

  Загарбав край, неначе відумерщину,

  і брав за все – живе і неживе.

  За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,

  спасне, гребельне,з воза, рогове.

 

  Обклав податком вулики, броварні,

  Степи, луги, левади, запосів.

  В монастирях, обладнаних під псарні,

  святі отці удержували псів.

 

  Тримав усе оружною рукою.

  Був кам’яніший од своїх твердинь.

  Горіли села, кров лилась рікою,

  коли тікав степами на Волинь.

 

   Тікав по трупах Єремія звідси.

   Та все карав, карав, карав призвідців.

   Рубав їм руки, вішав, розпинав,

   садив на палі, голови стинав.

   Страшний по ньому залишився слід –

   Козацьких тіл кривавий живопліт.

 

   Усі тут гибли, винні і невинні.

   Лишились  тільки села удовині.

 

Ведучий 1: Повстанці,  переслідуючи поляків, розбили 40- тисячне військо шляхтичів під Пилявцями, ліквідували владу польських панів на Волині і частині Поділля, взяли Високий замок,  що вирішило капітуляцію Львова. Проте подальші події склалися несприятливо для козацького війська.

   Битва під Берестечком закінчилася трагічно для України. Татари, спільники Богдана Хмельницького,  зрадили його, залишивши поле битви, і, коли гетьман намагався повернути їх, взяли його в полон.

 

 Читець:       Уривок з роману Ліни Костенко «Берестечко»                                           

 

Всі хочуть булави, всі борються за власть.

Та й буде булава – як макова голівка.

Отак поторохтять, і знову хтось продасть.

Не той, так той. Там зрада, там злодійство.

 

Там вигнали Сомка, обрали слимака.

Там наливайківці побились з лободівцями.

Там ті об тих зламали держака.

 

Все хтось про когось вигадає байку.

Усі ворота чорні від смоли.

Ті шило проміняли вже на швайку,

А ті в орли Тетерю призвели.

                               Там вибрали якогось чоловічка

                                І думають, що це вже Вифлеєм.

                                Ще й прізвище хороше – Заплюйсвічка.

                                Отак одне одного й заплюєм.

Отож воно і йдеться до руїни.

Отак ми й загрузаємо в убозтво.

Є боротьба за долю України.

Все інше – то велике мискоборство.

 

Ведучий 2: У 1652р. після Батозької битви майже вся територія України була звільнена з-під ярма Речі Посполитої. Але, незважаючи на перемоги українського народу,  становище України було дуже складним.

   Шестирічна війна спустошила її землі. У 1653р.  Україною прокотився страшний мор. Проводячи мобілізацію в цей час, Б.Хмельницький уперше відчув, що населення не хотіло вступати до козацьких полків. На той час у гетьманському війську було лише 30-40 тисяч осіб, тоді як раніше – 100 тисяч і навіть під час деяких битв усі 300 тисяч осіб.

Гетьман шукав союзників, вів переговори з Туреччиною, Москвою, Волощиною, Швецією. Союз з Туреччиною укласти не вдалося, переговори з Молдовою минули безрезультатно, а втягнути у війну Швецію Богдан Хмельницький не зміг. На свій бік гетьман схилив лише російського царя. У січні 1654р. в м. Переяславі скликали козацьку раду, на якій не уклали жодного офіційного акту, відбулася тільки одностороння присяга гетьмана й козацької старшини.

 

         Уривок з фільму про Богдана Хмельницького. Історія України.

         Серія «Переяславська рада»

 

Ведучий 1: Обраний після смерті Богдана Хмельницького гетьманом Іван Виговський та козацька старшина тяжіли до зближення з Польщею, а козацькі та селянські маси були проти. Москва зіграла на загостренні суперечностей і збурила повстання проти гетьмана. Виговський у кривавій битві двох українських армій переміг, але ціна була надто високою – 50-тисяч українців з обох боків загинуло у братовбивчій війні. Москва, відчувши слушний момент, 150-тисячним військом вторглася в Україну. Під Конотопом 29 червня 1658р. царське військо зазнало нищівної поразки. Переможені чекали походу козаків Виговського на Москву, але гетьман не дійшов туди. Промосковські полковники  звинуватили його в зраді, і він відмовився від гетьманства. На Україну пішло нове московське військо, що настрашило слабовільного Юрія Хмельницького і він завірив підроблений у Москві текст Переяславської угоди. У результаті Україна була розколена на Правобережжя і Лівобережжя. Почалася велика руїна, розірваної на шматки України. Подільська, Брацлавська і більша частина Київського воєводства перетворилися на пустелю, яка далі в глибину краю робилася безлюдною. Розкішні ниви заросли бур’яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими так славилася Україна, здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками. Так тривало до початку правління Івана Мазепи.

 

         Читець:   Уривок з поеми В.Сосюри «Мазепа»

І гнів, і муку неозору

Співаю я в ці дні журби

Коли лакеї йдуть угору

Й мовчать раби.

 

Коли розходяться з словами

В розгоні страшному діла…

Розбий же голову об камінь,

Моя Вкраїно-удова!

 

Як і колись, так і тепер ти

Не спромоглась на гарний плід.

Не вміла жить, так хоч умерти

Зумій як слід.

 

Ходою гнівною блукаю

В своїм краю чужинцем я,

Пожаром очі заступає

Мені трагедія твоя.

 

Німій, одуреній, забитій,

Невже не встать тобі від ран?

Москві і Речі Посполитій

Тебе жбурнув колись Богдан.

 

А потім хтів тобі Мазепа

Від серця щирого добра –

Його ж ти зрадила і степом

Пішла рабинею Петра.

 

Хіба ж не жах? – своєї зброї

Не маєш ти в ці скорбні дні.

У тебе так: два-три герої,

А решта – велетні дурні.

 

А решта так – все безголов’я,

Що на багно кричить: «блакить!»

Якби я міг, якби зумів я

Тебе , Вкраїно, воскресить!

 

Ведучий 2:  Чигиринщина – батьківщина Богдана Хмельницького, місцевість, де все промовляє про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовим стоїть церква Богдана, тут сотні могил-курганів, які свідчать про завзяту боротьбу за волю й долю краю. У лісах ще й досі стоять «городки» та монастирі-фортеці, за валами яких ховалося населення перед ворожою навалою. Місцеве селянство , що не любило гнути шию, століттями жило спільним життям із недалеким Запоріжжям.

         Тут у 1768р. в Мотронинському монастирі, що розташований у Холодному Яру, медведівський сотник Максим Залізняк підняв народ на боротьбу та, з благословення ігумена монастиря Мельхиседека, «освятив ножі» біля ставу. Звідси розпочався гайдамацький похід Україною проти феодалів. Це повстання, що ввійшло в історію під назвою «Коліївщина», Польщі вдалося придушити лише за допомогою регулярних російських військ.

          Учасником гайдамацького повстання був і дід Т.Г.Шевченка. Він приводив у Холодний Яр малого Тараса в 1822р. і розповідав йому про давні події. Ті дитячі спогади лежать в основі таких творів як «Холодний Яр», «Гайдамаки».

 

Читець:            Т.Шевченко «Холодний Яр»

У всякого своє лихо,

І в мене не тихо,

Хоч не своє, позичене,

А все-таки лихо.

Нащо б, бачся, те згадувать,

Що давно минуло,

Будить, бо знає колишнє,-

Добре, що заснуло.

Хоч і Яр той; вже до його

І стежки малої

Не осталось, і здається,

Що ніхто й ногою

Не ступав там; а згадаєш,

То була й дорога

З монастиря Мотриного

До Яру страшного.

В Яру колись гайдамак

Табором стояли,

Лагодили самопали,

Ратища стругали.

У Яр тоді сходилися,

Мов із хреста зняті,

Батько з сином

І брат з братом.

Одностайне стати

На ворога лукавого,

 

На лютого ляха.

Де ж ти дівся, в Яр глибокий

Протоптаний шляху?

Чи сам заріс темним лісом,

Чи то засадили

Нові кати? Щоб до тебе

Люди не ходили

На пораду: що їм діять

З новими ляхами?

Не сховаєте! Над Яром

Залізняк витає

І на Умань позирає,

Гонту виглядає.

Не ховайте, не топчіте

Святого закону,

Не зовіте преподобним

Лютого Нерона.

Не славтеся царевою

Святою війною.

Бо ви й самі не знаєте

Що царики коять.

А кричите, що несете

І душу, і шкуру

За отечество!.. Їй-богу,

Овеча натура;

Дурний шию підставляє

І не знає, за що!

«Гайдамаки не воины –

Разбойники, вори.

Пятно в нашей истории…»

Брешеш , людомре!

За святую правду-волю

Разбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавогосина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

Ви – розбійники неситі,

Голодні ворони,

По якому правдивому,

Святому закону

І землею, всім даною,

І сердешним людом

Торгуєте? Стережіться ж,

 

Бо лихо вам буде,

Тяжке лихо!.. Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога.

Бо в день радості над вами

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

 

Читець:         Уривок із поеми Т.Шевченка «Гайдамаки»

Із-за лісу, з-за туману,

Місяць випливає,

Червоніє, круглолиций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не треба

Людям його світу,

Що пожари Україну

Нагріють, освітять.

І смеркалося, а в Чигирині,

Як у домовині.

Сумно-сумно. (Отак було

По всій Україні

Проти ночі Маковія,

Як ножі святили).

Людей не чуть; через базар

Кажан костокрилий

Перелетить; на вигоні

 

Сова завиває.

А де ж люде?.. Над Тясмином.

У темному гаю,

Зібралися; старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались, - дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленій діброві,

На припоні коні отаву скубуть,

Осідлані коні, вороні готові.

Куди-то поїдуть? Кого повезуть?

Он кого, дивіться. Лягли по долині,

Неначе побиті, ні слова не чуть.

Ото гайдамаки. На ґвалт України

Орли налетіли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

 

 

Ведучий 1:  Шевченкові слова: «І повіє вогонь новий з Холодного Яру» стали пророчими. Вогонь дійсно повіяв у 20 столітті. Містичні образи гайдамаків, які викликав Тарас Шевченко, запалили душі українських патріотів.

      У 1919р., коли в Україну посунули червоні москалі, населення холодноярських  сіл взялося за зброю, якої понаносило з царської армії, і почало з ними боротьбу. Хлібороби були певні, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким козацькі землі роздарували російські царі, а їм, бо вона полита потом і кров’ю їх прадідів.

   Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли хлібороб був озброєний і завжди                                                     

готовий до бою. Села були поділені на сотні, які об’єднувалися в полки. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Т.Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотронинський монастир.

   Назва Холодний Яр  стала назвою  бойової організації, в лавах якої були полтавці, херсонці, тавричани, галичани, українці-козаки з Дону і Кубані.

     Одним із перших ватажків Холодного Яру, що дався втямки червоним і в 1919р. загинув там, залишивши за собою широку славу, був осавул Війська кубанського Федір Уваров. Він боровся за незалежну українську державу вкупі з Кубанню.

     Першим організатором і отаманом був 25-літній вчитель із села Мельники Василь Чучупака. Холодний Яр відвагою і кров’ю вписав блискучі сторінки в історію Визвольної боротьби. Лише із Мельників, столиці холодноярської «республіки», загинуло понад 300 чоловік. Родина Чучупак склала на жертовник Батьківщини життя п’яти синів. Холодний Яр дав такі приклади героїзму, якими не кожна нація може похвалитися. Повстанці гинули в боротьбі, в льохах ЧК, у тундрі Півночі, не зганьбивши свого прапора, на якому написані слова: «Воля України – або смерть».

 

                        Уривок з фільму «Холодний Яр. Воля України або смерть»

Читець:      Георгій Грищенко «Холодний Яр»

 

Холодний Яр у лісі мліє,

Де дуб прадавній зеленіє,

Де Коліївщина гострила

Свої сокори, коси, вила

На захист вольностей колишніх,

Щоб ворогів своїх понищить.

Тут гуртувалися загони

І, помолившись, били в дзвони,

Гукали люд чужинців бити,

Їм не давати зло творити,

Бо зайди звикли грабувати,

Чуже до себе загрібати.

 

Тут у двадцятому столітті,

При більшовицькім лихолітті,

Була республіка свободи,

Тут, подолавши всі незгоди,

За віру нашого народу

Стояли на смерть за свободу

Загони дійсних патріотів,

Не власники земель й заводів,

Що повтікали геть з країни,

З розтерзаної України.

Холодний Яр ще зберігає

Багато таємниць і знає,

Що він в пошані у народу,

Бо ми козацького ще роду.

 

   Ведучий 2: У роки війни  1941-1842р.р. у Холодному Яру діяли загони УПА, а в 1942-1943р.р. - радянські партизани.

       Сьогоднішнім українським патріотам стали доступними твори Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», Романа Коваля «Отамани Гайдамацького краю» та «Коли кулі співали», Івана Лютенка-Лютого «Вогонь з Холодного Яру». Перед ними розверзлися могили  і отамани національно-визвольних змагань стали перед їхнім внутрішнім зором: Андрій Гулий-Гуленко (командир Південної групи військ УНР), Костя Блакитний (отаман Степової дивізії), Ларіон Загородній, Іван Деркач, Іван Гонта  (Головні атамани Холодного Яру), Пилип Хмара (Чорноліський  полковник), Яків Мамай (отаман Білого Яру), Семен Гризло (Звенигородський полковник), командири сотень Андрій Чорнота та Іван Компанієць, командир розвідки Степової дивізії Чорний Ворон та сотні тисяч інших повстанців. Вони вже й не сподівались, що хтось розкаже правду про них, очистить від скверни московської пропаганди. Червона завіса, здавалось, назавжди відгородила їх від хвилюючого блиску очей романтиків –онуків. Даремно сподівалися наші вороги, що вогонь Холодного Яру знищено. Він жеврів по всій Україні, практично в кожній хаті, і вибухнув на початку XXI століття на київському Майдані.

 

                                       Кліп і пісня Тіани Роз «Мамо, не плач…»

 

   Ведучий 1:         Заклик : «Готуй нових борців, Холодний Яре» прокотився по всій Україні, коли розпочалися військові дії на Східній Україні, бо сусідня імперіалістична держава знову замахнулася на свободу і суверенітет українців.                                                                                                                                   26 квітня 2015р.у Холодному Яру зібралися бійці батальйону ім.. Кульчицького, батальйони «Чернігів», «Полтава», «Золоті ворота», «Азов», вояки «Айдару», «Правого сектора», Легіону «Свободи», Чорні запорожці з Перемишля, Козацький  полк ім.. Івана Богуна, Пласт , щоб вклонитися могилам героїв-повстанців та освятити, за давньою традицією, біля Гайдамацького ставу свою зброю, якою будуть  захищати  рідну землю від загарбників.

 

   Уривок з Вікна-новин ТСН про ювілейні 20-ті вшанування борців за волю України

 

Ведучий 2:  Українці єдині в ідеї незалежності і цілісності держави, вони консолідують сили у допомозі армії. Крім зброї та військової техніки, які надає солдатам держава, всім потрібним забезпечують їх волонтери. Люди шиють маскувальні сітки, бронежилети, купують автомобілі, прилади нічного бачення, реанімобілі. У розпорядженні армії сучасні бронемашини, безпілотні літальні апарати, артилерійські установки різного типу.                                                       

 Українське військо сильне фізично, а головне – морально. Воїни відчайдушні та незламні, наче кіборги. Як відомо, кіборгами почали називати захисників Донецького аеропорту здивовані їхньою мужністю і витримкою вороги.

 

                    Уривок з фільму С.Лойка  «Чужа війна. На власні очі» 

 

       Серед кіборгів був немішаєвець Валентин Опанасенко. Тут, у аеропорту, він змінив свій звичний БТР на кулемет. Через кілька днів перебування в цій «гарячій» точці, 19 січня, зв’язок із Валентином обірвався. Однак рідні до останнього сподівалися, що він живий. І лише, коли із Дніпропетровська повернувся убитий горем батько, який опізнав свого сина, усі змушені були примиритися з непоправною втратою. 

 

• Це неправда, що солдати не плачуть, - сказав біля труни Валентина його побратим. – Сьогодні ми оплакуємо свого найкращого друга, із яким ділили усі радощі і негаразди військового життя. Там на лінії вогню ми проходимо своєрідний тест на мужність, відповідальність, вміння прийти на допомогу, вміння володіти собою. Валентин любив Україну, своїх рідних, він любив життя…

    Указом Президента України Валентина Леонідовича Опанасенка нагороджено орденом Богдана Хмельницького.

 

   Ведучий 1:  Юрію Ляпіну, мешканцю с. Козинці, було лише 19-ть, коли він загинув 19 липня 2015р. у боях під Лисичанськом.

    Хлопець закінчив вище професійне училище у Києві, та найбільшою мрією його було небо, служба в десантних військах. Тож за контрактом пішов служити до 95-ої окремої аеромобільної бригади. Звідти і був направлений в Луганську область на війну з бойовиками. Юрій, вважає його командир, був одним з найдосвідченіших бійців. Згорьований батько згадує, що він був золотим сином, не пив, не палив, допомагав по господарству, прагнув до великого і досяг би багато чого, якби не куля, що обірвала його життя.

       До Книги пошани військовослужбовців Бородянського району, крім Валентина Опанасенка і Юрія Ляпіна, за мужність, героїзм, проявлені під час захисту державного суверенітету внесено:

          Личака Миколу Анатолійовича, 21.06.1964р.н., воїна-інтернаціоналіста, який пройшов Афганістан, брав участь у ліквідації Чорнобильської катастрофи, активного учасника Революції Гідності, з 17.07 2014р.  добровольця батальйону «Айдар», жителя Немішаєвого,  який загинув  27.07.2014р. під час мінометного обстрілу в с. Георгіївка Луганської області.

  Ведучий 2:       Марченка Віктора Петровича, 19.08.1969р.н., жителя Немішаєвого, старшого сержанта, заступника командира взводу, який загинув 3.11.2014р. в с.Бахчовик Волноваського району Донецької області.

  Ведучий 1:  Босого Олександра Любомировича, 10.06.1986р.н., воював у 44-ій окремій артилерійській бригаді, жителя с.Пісківка, загинув 16.01.2015р. під час обстрілів з градів біля с.Отрадівка Донецької області. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

 

 Ведучий 2: Олійника Віталія Петровича, 1961р.н., уродженця м. Ровеньки, військового у відставці, який з 2013р. мешкав у с.Майданівка, загинув 28.08.2015р. під час обстрілу блокпосту біля Волновахи.

 

 Ведучий 1:    Матвієнка Миколу Миколайовича, 29.12.1975р.н., жителя смт Клавдієве, добровольця Національної Гвардії України, загинув 28.08.2015р., потрапивши з колоною військ у засідку біля с.Комісарівка Луганської області, першим  помітив пастку і відкрив вогонь, чим врятував життя багатьом бійцям. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

 

Ведучий 2:   Тищенка Олександра Миколайовича, 1978р.н., жителя с.Мигалок, воював у зенітно-артилерійському взводі, загинув 13.04.2015р. поблизу м.Авдіївка, уламок снаряду 120-мм міни влучив у ящик з боєприпасами в бліндажі. Від вибуху загинуло 5 бійців.

 

                                 Кліп і пісня «Прошу в неба й землі…»

 

 Ведучий 1: У статті 65 Конституції України записано: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України»

 Ведучий 2:    Свій громадянський обов’язок виконали з честю і гідністю наймужніші викладачі, студенти та випускники коледжу:

 

     Жила Віктор Олександрович, 1964р.н., завідувач відділення «Економіка підприємництва», 17.07.2014р. добровольцем пішов у батальйон «Донбас», служить у ЗСУ і нині.

 

 Ведучий 1:    Дяченко Петро Іванович, 1969р.н., завідувач з ІКТ, старший лейтенант, мобілізований 20 березня 2014р., звільнений з лав ЗСУ 13 квітня 2015р.

 

Ведучий 2: Лоїк Руслан Петрович, 1979р.н., викладач відділення «Експлуатація та технічний сервіс машин та обладнання», призваний 28 квітня 2015р., лейтенант, служив у ЗСУ в м. Бахмач, звільнений у запас.

Ведучий 2: Буткевич Андрій Ігорович, 1995р.н., випускник ветеринарного відділення, з 13.08.2014р. боєць загону спецпризначення батальйону «Айдар».

 

Ведучий 1: Африканов Андрій Борисович, 1980р.н., випускник агрономічного відділення, призваний 11.05.2014р. в батальйон територіальної оборони «Київська Русь», демобілізований у травні 2015р.

 

  Ведучий 2: Глущенко Богдан Юрійович, 1996р.н., студент відділення «Експлуатація та технічний сервіс машин та обладнання», з 4.01.2015р. боєць спецпризначення батальйону «Азов».

      Шановні друзі, ви можете також долучатися до пошукової роботи, збираючи матеріали про своїх земляків-випускників нашого коледжу, які брали участь у бойових операціях в АТО, для музею нашого навчального закладу.

 

 Ведучий 1:  Станом на 12 серпня 2015р. в Київській області нараховується 5 592 демобілізованих бійців АТО. Загиблих 145 осіб.

          Просимо вшанувати бійців, що загинули в АТО, хвилиною мовчання.

 

                                                    Хвилина мовчання

 

    Ведучий 1:  Росіяни зневажливо називають українських патріотів – «укропи».  В Україні це слово стало сприйматись  як позитивне, похідне від «Український Опір». Українці самі називають себе «укропами», вірячи у добру силу правди, що, наче зелена рослина, відганяє злих духів. Сучасних українських воїнів називають воїнами світла, бо вони воюють за правду, про них пишуть пісні і вірші.

 

         Свої вірші читає студентка першого курсу Кириченко Наталя

 

Розривається серце від болю

За героїв, солдатів, синів.

Не зломить ворогам їхню волю,

Не уникнуть їм кари й судів.

Українці  всі стануть до бою,

Смерть чекає вас, сліпі вороги,

Не доб’єтесь нічого війною,

Вам не буде дороги сюди.

За державу ми станем горою,

І за щастя, за мир, за життя.

В нас герої триматимуть зброю,

Вороги хай ідуть в небуття.

Ми пройдемо усі перешкоди,

«Слава Україні!» - летить до зірок,

Ми собі не наробимо шкоди,

Ворогам хай це буде урок!

За Донецьк, за Луганськ, Севастополь

Наш солдат натискає курок.

В нас не буде ніколи пороків,

Буде щастя не тільки з чуток!

 

Ми живемо в безодні днів:

Кожний день комусь приходить домовина.

Вже нам не стримати свій лютий гнів,

Бо хто, скажіть, поверне батьку сина?

Вже скільки віддано війні життів!

Коли настане спокою хвилина?

На, жаль, не чують наших слів

Ті люди, що руйнують Україну.

                                                                   4

Вони не бачили облич тих матерів,

Що моляться ночами за країну. Ми наших ненавидим ворогів,

Що так безжально руйнують Україну.

Запам’ятайте, на війні нема торгів,

Бо ви вбиваєте в собі людину.

Ви помираєте заради островів?

А українці – за рідну Батьківщину.

Ви, вороги, йдете, як стадо баранів,

Не щадите навіть малу дитину.

Вам мало власних земель, морів?

А українці помирають задля миру.

 

Ведучий 1:  Українці у всі часи понад усе цінували свободу. І значною мірою через це нам доводилося багато воювати. І нині ми  захищаємо себе від напасників, бо не хочемо, щоб чужинці загарбали нашу  землю і асимілювали українську націю.

      Хто б міг подумати, що брати до рук зброю українцям доведеться й у третьому тисячолітті!

      Змінюються обладунки, зброя, воєнна тактика та способи формування військ. Та незмінним залишається волелюбний дух, незламність і здатність до самопожертви українців, яка дивує увесь світ. Ми не раз воювали і боролись. Переможемо і цього разу. Бо справжні герої не перевелись  в Україні .

         Слава Україні!

         Героям слава!

 

                                          Кліп і пісня «Молитва за Україну»

 

 Ведучий2: Виховну годину-реквієм підготували і провели студенти першого і другого курсів відділень «Аграрний бізнес» та «Технологія вирощування і переробки продукції тваринництва». Дякуємо за увагу. 

 

 

 

 

                                          Використана література:

1.Т.Г.Шевченко Кобзар / Укладач О.В.Зав’язкін.- Донецьк: ТОВ «ВКФ БАО», 2014. – 480с., 16арк.іл.

2.Ліна Костенко

3.Ю.Ю.Горліс-Горський Холодний Яр: Документальний роман / Вступ. слово Р.Коваля. – Дрогобич.: ВФ «Відродження»,  2006. – 432с.: іл..