Народні промисли Ураїни. Географія, 9 клас.

Урок № 35

 

НАРОДНІ ПРОМИСЛИ УКРАЇНИ.

Розвивальна та виховна мета: розвивати вміння працювати з інформацією, самостійно  здобувати знання, організовувати навчальний процес; вдосконалювати уміння застосовувати інформаційно-комунікаційних технології для створення, пошуку, обробки та презентації результатів роботи; виховувати загальнокультурну грамотність, почуття власної національної ідентичності, поваги до культурного вираження народних майстрів.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручники, атласи, контурні карти, вироби різних галузей народних промислів.

Опорні та базовіпоняття: легка промисловість, народні промисли.

 

Хід уроку

 

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

Добрий день!

Який у вас настрій? Поверніться один до одного посміхніться і зарядіться один від одного позитивом.

А зараз закрийте очі і уявіть, що ваша голова перетворилась на велетенську шафу, в якій є безліч шухляд для збереження певної інформації. Віднайдіть географічну поличку і підготуйте її, щоб дістати потрібне з вивченого вже раніше матеріалу та покласти туди нову інформацію.

 

ІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК

Перевірка домашнього завдання (Тестування)

1 Найбільший в Україні бавовняний комбінат знаходиться:

А) У Херсоні Б) Вінниці В) Маріуполі

2 Де доцільно розташовувати нові підприємства легкої промисловості?

А) У великих містах          Б)металургійних центрах В) курортних центрах         Г) малих і середніх центрах

3 Які фактори є основними в розміщенні підприємств лляної промисловості України 

 А) Наявність споживача Б) джерела сировини  В) жіночі трудові ресурси Г) транспортні шляхи

4  Які фактори є основними в розміщенні шкіряно-взуттєвої промисловості?

А) наявність споживача Б) джерела сировини В) жіночі трудові ресурсами Г) транспортні шляхи Д) кваліфіковані кадри

5 До якої групи галузей промисловості належить легка промисловість?

А) група "А" Б) група "Б"

6 Яка галузь господарства забезпечує легку промисловість сировиною?

А) Машинобудування Б) транспорт В) паливна Г) сільське господарство

В якому місті розташований найбільший льонокомбінат?

А) У Рівному Б) Житомирі В) Харкові

Які фактори є основними в розміщенні підприємств вовняної промисловості?

А) Наявність споживача Б) джерела сировини   В) жіночі трудові ресурси Г) транспортні шляхи

9 До якої сфери господарства належить легка промисловість:?

 а )Виробничої  б) невиробничої

10 Що виробляє легка промисловість?

                               а Засоби виробництва                            б предмети споживання

 

 

ІII. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ТА ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ

Бесіда

1. Що таке народні промисли?
2. Які ви знаєте види промислів?
3. Які промисли розвинені у вашому регіоні?

Здавна українці розвивали народні промисли. Їх головною метою було за­безпечення побутових потреб населення. Однак характерне для українців поєднання практицизму з почуттям прекрасного перетворили народні промисли на невід’ємну складову української культури й одну з традиційних базових галузей народного мистецтва українців. Відродження, збереження і розвиток народних художніх промислів є одним із пріоритетних обов’язків сучасної української держави. Сьогодні ми вирушаємо у віртуальну екскурсію для дослідження народних промислівУкраїни.

Повідомлення теми, цілей і завдань уроку.

 

ІV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Матеріали для вчителя

Споконвіку світ народжує талановитих людей, які точно відчува­ють прекрасне і свої почуття і враження намагаються передати у ви­творах мистецтва у різних його формах. Навіть на ранніх етапах роз­витку людство створювало мистецькі вироби, які відображали нав­колишній світ і часто служили прикрасами, тотемами, оберегами.

Найдавніші мистецькі вироби, знайдені на території сучасної Украї­ни, нараховують 25 тисяч років і сягають періоду пізнього пале­оліту.

Із трипільської доби дійшли до нас ви­роби із розписної кераміки, причому зображення людей і тварин на їхніх орнаментах не поступається сучасному. Скіфська доба характе­ризується захопленням наших предків скульптурними зображення­ми людини, коли із каменю грубо витесувались великі й малі людські фігури, які пізніше у великій кількості були віднайдені у багатьох ку­точках України. Сьогодні скіфські кам’яні баби зберігаються у бага­тьох великих і малих музеях України.

Нині практично в кожній області України виробилися характерні народні художньо – технічні прийоми виготовлення таких речей. На це в першу чергу впливали природні умови території, наявність сировини, секрети майстерності передавалиля з покоління до покоління.  За багатотисячолітню історію на території сучасної України про­живали різні народи, кожен з яких залишив і передав нащадкам своє мистецтво, яке стало основою, підґрунтям сучасної народної твор­чості в різних її проявах. В Україні сьогодні налічується 16 видів різних художніх промислів. Серед них: ткацтво, вишивка, килимарство, ковальство, обробка деревини, каменю, лозоплетіння, гутне скло, бісероплетіння, ювелірні вироби та ін..

 

Виступи учнів

Зупинка 1 «В’язання».

В’язання — популярний в Україні вид домашніх жіночих занять, який полягає у виготовленні суцільного полотна або окремих виробів переплітанням нитки у вигляді петель. Воно існувало з давніх часів, але через нетривкість матеріалів до нашого часу не дійшли зразки цього виду народного мистецтва.

Однак літературні джерела засвідчують існування в’язаних виробів уже в XI ст. Витвори пізніших часів (XIX—XX ст.) зберігаються в музейних колекціях.

Матеріалом для в’язання служили ручнопрядені лляні, конопляні, вовняні, а згодом фабричні — бавовняні, вовняні, шовкові металеві та синтетичні нитки.

Ручне в’язання здійснювалося з допомогою гачка (дерев’яного, кістяного або металевого) і за участю двох або п’яти спиць. У наш час для в’язання застосовують також в’язальні або трикотажні машинки. Відповідно до цього в’язання буває ручне і машинне.

Техніки ручного в’язання в західних областях України, зокрема, на Гуцульщині, називають плетінням. Цим доволі поширеним видом ремесла і художньої творчості споконвіку займалися в домашніх умовах жінки й дівчата не лише в селянських, а й міщанських родинах. Вони розробили численні варіанти технік плетіння. Застосовуючи розмаїті техніки ручного в’язання, українські жінки здавна виготовляли найнеобхідніші в побуті вироби — компоненти народного вбрання. Це окремі види плечового одягу (безрукавки, светри), головні убори (шапки), шкарпетки, рукавиці, панчохи, стрічки для оздоблення кептарів, кожухів тощо.

Домашнє в’язання гачком і спицями — улюблений і масово поширений у наш час на всій території України вид творчості. Талановиті майстрині створюють вишукані в художньому відношенні светри, сукні, костюми і навіть свитки та пальта. Творчо переосмислюючи традиційні принципи декоративного вирішення народного вбрання, вони розробляють сучасні зразки оригінальних виробів, оздоблюють їх різнокольоровими китицями, крученими або плетеними шнурами та ін.

У трикотажній промисловості застосовують напівавтоматичні и автоматичні машини. Основними техніками машинного в’язання є поперечно-в’язальна і поздовжньо-в’язальна.

Крім виготовлення в’язаних виробів на побутовому рівні, в наш час займаються цим видом творчої праці провідні народні майстри та художники-фахівці. Деякі в’язані вироби в останні десятиліття виготовляють і на підприємствах художніх промислів.

Зупинка 2 « Вишивка»

Історія української вишивки

Цікаво, що перші вишивки на території України з'явилися ще за скіфів. Археологічні розкопки підтверджують, що знайдені на Черкащині фігурки чоловіків, створені ще у VI столітті, в своєму оздобленні мають не тільки структурні особливості українського одягу XVIII-XIX століть, а й елементи давнього орнаменту. Про той же орнамент розповідав і арабський мандрівник у своїх описах русів, які датуються Х століттям. Тому варто схилитися перед цим феноменом, що пройшов через стільки століть і повернувся до сучасних жителів нашої Неньки.
Вишивка - це і оздоблення одягу, і весільні рушники, і елементи, покликані прикрасити оселю: скатертини, фіранки, покривала тощо. 

Перш за все варто зазначити, що більшість мотивів для орнаменту українцям подарувала сама матінка-природа. Але тим, що всю природу зобразити за допомогою голки і нитки неможливо, визначають основні інтерпретації візерунків, які містять той чи інший елемент з широким смисловим навантаженням. Перш за все це  геометричний (Гуцульщина, Поділля, Полтава) та рослинний (Буковина, Волинь, Поділля, Побужжя) орнаменти.

У зразках, створених переважно майстринями Північної Буковини, зустрічаються зображення людей і тварин (зооморфний та антропоморфний види). Хоча така регіональна прив’язка не є остаточною: відомо, що по всій території України були розповсюджені весільні рушники з вишитими птахами і навіть символічно зображеними молодятами.

Значно пізніше, з налагодженням комунікації між регіонами і розвитком торгівлі, народився комбінований орнамент, який поєднує всі традиційні види в одне ціле. Він, до речі, є дуже поширеним у роботах сучасних майстрів.

Найпоширеніші та найбільш шановані давніми українцями кольори – червоний та чорний. Вони вважалися магічними. Червоний свідчив про життєдайну енергію сонця, кохання, радість землі. Чорний – в жодному разі не колір смерті чи жалоби, як ми звикли вважати, швидше навпаки: пращури наділяли його магією життєвої сили рідної землі, він уособлював безліч таємних знаків і закликів до родючого ґрунту, що забезпечував урожай і достаток.

Відповідно, дослідники вважають, що білий колір символізує світло і високодуховність, синій – холод і воду (є дуже часто антиподом червоному), жовтий – відображає свободу і щастя. Щодо зеленого кольору, то він є найулюбленішим серед українців після чорного і червоного. Він символізує ріст і розвиток, прагнення життя і молоду, дужу силу. Коричневий у вишивці ототожнюється із засіяною ріллею, а сірий – з рівновагою та здійсненням бажань.

 

На початку XX ст.. у традиційних осередках художнього промислу Полтавщини, Вінничини, у Львові, Косові на базі колишніх земських майстерень почали працювати художньо-промислові артілі. У післявоєнні роки вони об’єднувалися в кооперативи, а з 1960 р. реорганізовані у фабрику художніх виробів та виробничо-художні об’єднання.

Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних робіт виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів.

Зупинка 3  ^{«Петриківський розпис»}

Петрикі́вський ро́зпис  — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі Петриківка, звідки й походить назва цього виду мистецтва.

Окремі речі з візерунками в стилі петриківського розпису збереглися ще з XVIII століття. Однак у сучасному розумінні цей напрям сформувався наприкінці XIX століття — на початку XX століття. Походження петриківського розпису пов'язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з Полтавщини, Слобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли са́ме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напряму малярства.

Петриківський розпис — не лише народне мистецтво, що зберігає традиції оздоблення українського житла, але й сучасний живопис, який розвивається та набуває нових рис.

5 грудня 2013 року петриківський розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО^.

20 травня 2016 року Національний банк України ввів у обіг дві пам'ятні монети«Петриківський розпис» у серії «Українська спадщина» номіналом 5 гривень (нейзильбер) і 10 гривень (срібло).

До початку XX століття історичних згадок про петриківський розпис немає, тому й невідомі імена майстринь, які володіли цим мистецтвом раніше. Значною мірою завдяки дослідженням етнографа Дмитра Яворницького стали широко відомі імена петриківських майстринь початку XX століття, що народились у 1881-1893 роках — Тетяни Пати, Надії Білокінь, Ярини Пилипенко та Параски Павленко. Ці художниці — єдині представниці свого покоління, чиї доробки добре відомі і роботи яких збереглися у кількох музеях зі встановленим авторством.

Серед найбільш активних сучасних майстрів петриківського розпису, що продуктивно розвивають і популяризують «петриківку» та проводять численні виставки в різних містах, можна окремо відмітити Галину Назаренко, Валентину Панко, Вікторію Тимошенко, Наталію Стативу-Жарко, Олену Ярмолюк, Наталію Малярчук^.

Характерною особливістю петриківського розпису є переважання рослинних візерунків (здебільшого квіткових) і створення передовсім фантастичних, небувалих у природі форм квітів

Типи мазків

Щоби створити візерунок у техніці петриківського розпису, необхідно оволодіти чотирма типами мазка, традиційно званих «гребінець», «зернятко», «горішок» та «перехідний мазок».

Зупинка 4 « Гончарська справа»

Гончарні вироби виготовлялися та широко використовувалися на території України з прадавніх часів. Це чи не найдавніший вид народного мистецтва, який несе в собі безцінну інформацію про давній побут. То що ж таке гончарство та як воно розвивалося на території нашої держави?

Тож, виготовлення з гончарної глини різноманітних предметів побуту, посуду, іграшок, кахлів тощо та опалення їх при високих температурах – ось що таке гончарство. Ремесло це досить стародавнє, почалось ще за неоліту, з часом розвилось в різновид народного мистецтва. Глина доволі пластична та м’яка сировина, коли з неї формується виріб, однак після обробки – випалу (при температурі 900 градусів) – стає твердим матеріалом. Гончарі первісних часів ліпили свої вироби вручну: вони обліплювали камінь або будь-яку дерев’яну форму невеличкими шматочками глиняної маси, не більше завтовшки за палець, чи обкручували стрічку глини за спіраллю, так виліплюючи та вдосконалюючи посудину, за формою була конусоподібна, з товстими стінками та гострим дном. Такий посуд не мав чітко виражених округлостей або чіткого силуету, але свою функцію виріб виконував. Така техніка витримала іспит часом і існує нарівні з роботою на гончарному колі та відома і сьогодні майстрам.

Гончарне коло винайшли в IV тис. до н.е. Спочатку він був ручний і обертався доволі повільно, потім вдосконалився і став у середньовіччі швидкісним, отримав ножний привід, і це стало свого часу значним переворотом у розвитку всього гончарного ремесла. Кругова техніка точення дозволила не тільки збільшити випуск глиняної продукції, але й зробити вироби більш досконалими та витонченими. Виготовлена на такому колі посудина була с тонкими легкими стінками, її форми мали гармонійні обриси, можна було наносити орнаментальні смуги, лінії та інші декоративні елементи на поверхню.

Для XIV ст. було характерне виготовлення зручного дешевого посуду, в якому готувались страви. Він оздоблювався лощенням, дерев’яними штампиками – кружальцями, промінчиками, зубчиками, зірочками, ласточками.

Вищого рівня гончарство здобуло в XVII-XVIII ст

Найбільш поширене гончарство було на Полтавщині, і серед полтавських гончарних осередків на кшталт Глинська, Зіньківа, Миргорода виділялася найбільш за все Опішня. В 1789 році тут працювало близько двохсот гончарів, вони виробляли святковий посуд для різних напоїв (баклаги, дзбанки, куманці, барильця) та декоративний фігурний посуд скульптурного характеру: леви, баранці, півні, коники, вони прикрашались квітковими орнаментами. Глинськ був знаменитий творчістю родини Сулимів, які зробили провідною технікою міста фляндрівку, іноді поєднуючи її з квітковими візерунками та мотивами.

В подніпровських осередках гончарного ремесла – Дибинцях, Ревівці, Каневі, Сунках, Цвітній та ін. – був популярним добротний ужитковий посуд, прикрашений малюнками, та фігурний посуд для напоїв, здебільшого у вигляді тварин та птахів.

Однак з 70-80-х років гончарне ремесло на Україні потроху занепадає. Досвідчених гончарів залишається все менше. Замість них все більше стали поширюватись напівмеханізовані цехи з виробництва кераміки, заводи, що виготовляли масову продукцію, яка імітувала народні вироби гончарів. Традиції народних майстрів знаходили відображення в роботах художників-керамістів Львова, Києва, Одеси.

Зупинка 5 Худо́жня обро́бка деревини́ — найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва, виготовлення оригінальних виробів з дерева різноманітного функціонального призначення.

Загалом художня обробка дерева була вже добре розвинена за часів Русі. Відомо, що вже у І тис. н. е. дерево широко використовувалося в будівництві міст і сіл, князівських палаців і фортець. Серед ремісничих професій існували теслярі, ложкарі, бондарі, різьбярі та ін. Техніка обробки дерева була доволі різноманітна: видовбування, вирізування, розпис, випалювання тощо. Одна з найдавніших технік — видовбування — використовувалася для виготовлення побутових речей: посуду, корит, човнів. Художні твори з дерева посідають належне місце в колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

Зупинка 6 «Бісероплетіння»

Бісероплетіння належить до числа найбільш захоплюючих народних мистецтв, яке має багатовікову історію існування. З бісеру плетуть всілякі прикраси, аксесуари, ним прикрашають одяг і вишивають картини.

Цей декоративний елемент присутній не тільки на одязі сучасних модниць, але також і на виробах відомих кутюр’є. При бажанні плести або вишивати бісером може навчитися кожна дівчина або жінка, для цього всього лише потрібно освоїти базові техніки цього мистецтва.

Бісероплетіння виникло давно, його історія налічує майже 6 тисяч років. Вперше виникло це мистецтво ще в Давньому Єгипті, а матеріал, який використовувася у процесі такої творчої діяльності, називався «бусра», у перекладі з арабської мови цей термін означає «фальшиві перли».

Спочатку плетіння бісером було досить складним заняттям: необхідно було витягнути нитку із скломаси і обвити нею мідний стрижень. Після цього стрижень виймали, а кожну намистину потрібно ще було обробити вручну.

В той час намистини були простими, безбарвними і непрозорими, і лише згодом, коли вже техніка виготовлення матеріалу для творчості вдосконалилася, люди змогли зробити намистини напівпрозорими, прозорими і кольоровими.

Історія бісероплетіння також пов’язана і з Давнім Римом, там бісер отримували методом видування скла з металевої трубки. З Римської Імперії це захоплююче заняття поширилося на територію Італії, Іспанії, Греції, Франції, Німеччини та Венеції.

Саме Венеція починаючи з XIII століття стає столицею виготовлення намистин для бісероплетіння, адже тут у той час було добре розвинене скляна майстерність. Незабаром конкуренцію Венеції склала Чехія, тоді відома як Богемія, де виробляли скло високої якості і чистоти.

Завдяки такому досягненню скляної майстерності в Чехії з скла і кришталя стали виробляти кольоровий богемський бісер і стеклярус.

Технологія виготовлення матеріалу охоронялася настільки ретельно, що до 1704 року не було жодної книги, в якій описувалися секрети цієї майстерності. Книга, яку тільки зараз побачив весь світ, нині зберігається в музеї Великобританії.

На початку XIX століття були винайдені машини, призначені для виробництва матеріалу, але, на жаль, таке нововведення не тільки знизило вартість намистин, але це вплинуло і на їх якість.

В Стародавній Русі також високо цінували склоробство, німецький і венеціанський бісер, але самі слов’яни активно почали займатися цією діяльністю після XVI століття. За часів правління Петра I в Росію були запрошені знамениті майстри-склярі з інших держав.

Крім того, молоді люди їздили в Італію з метою навчання правилам створення матеріалу для творчості і основам бісероплетіння.

В Усть-Рудиці в 1753 році за участю М. С. Ломоносова була побудована перша фабрика з виробництва кольорового скла і бус. Через кілька років на фабриці почали активно займатися виробництвом бісеру, стеклярусу, скла для мозаїки.

З цього часу стрімко збільшився асортимент різноманітних бісерних виробів, такими декоративними елементами прикрашали не тільки предмети гардеробу, але також ікони і оббивку для меблів. Виготовлялися картини, панно, різні прикраси, аксесуари – сумочки, закладки для книг, чохли для парасольок, різноманітні предмети побуту.

Зупинка 7 «Лозоплетіння»

Лозоплетіння – це виготовлення господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини, одне з найдавніших ремесел. Воно виникло, як і кераміка, раніше, ніж обробка дерева, металу, які потребували відповідних знарядь виробництва. Його сліди знайдені археологами ще в неоліті. Найдавніші пам’ятки українського плетіння походять з кінця ХVIII століття і початку ХIХ ст. і зберігаються у музеях Києва, Львова та інших міст.

   Плетені вироби з лози – один з найстародавніших промислів на Україні, процес досить тривалий і кропіткий. Вироби використовували для збереження, транспортування та перенесення продуктів, для виготовлення огорож, господарських приміщень. Традиційне плетіння охоплює широку сферу предметів від елементів будівництва, меблів до дрібних виробів та іграшок. Плетіння було глухе та ажурне. Ажурне плетіння застосовували переважно при плетінні меблів. На початку 30-х років лозоплетіння з кустарного промислу перетворились на фабричне виробництво.

  Лозоплетіння розвивалося в тих місцевостях, де росла лоза. Вона податлива до гнуття і при згинанні чи сплетінні не ламається. Віками нагромаджувались технічні прийоми обробки матеріалу для плетіння, уміння використовувати його практичні можливості та художні особливості.

Мистецтво лозоплетіння доступно не тільки чоловікам. Тут важлива не фізична сила. Прийоми прості — їх можна освоїти за кілька вечорів. І можна прикрасити свій будинок простими предметами — підставками під гаряче, підносами, панно. Якщо ж протягом двох-трьох місяців вечорами кілька годин будете присвячувати улюбленому хобі, з ваших рук вийдуть більш складні речі — вази, табуретки, стільці, столики. Тут головне —  «набити руку».

Наприкінці XIX ст. в Україні діяло понад десяток навчальних майстерень і шкіл, які спричинили до розвитку промислу художнього плетіння. З 1905 р. центральні кошикарські курси працювали у Львові. На початку XX ст. на фабриках лозоплетіння і в кустарних майстернях виготовляли меблі, дорожні речі, кошики, знаряддя праці, дитячі іграшки тощо.

У 20-х роках було засновано артілі художнього плетіння у колишньому с. Гусинці на Київщині, с. Білецківці на Полтавщині, с. Боромлі на Сумщині, у Чернігові та ін. Народні майстри продовжували виплітати в артілях звичні для себе предмети усталених форм і конструкцій.

У 50-х роках відновлюється робота майже всіх довоєнних артілей плетіння виробів, засновуються нові підприємства. Цехи лозоплетіння обладнуються машинами для механічної обробки лози.

Нині в Україні налічується понад 30 підприємств художнього плетіння та чимало осередків, які функціонують як домашній промисел.

Зупинка 8 «Вироби зі скла» (Гутництво)

Гутництво — виготовлення виробів із скла, що відоме в Україні понад тисячу років. Точний час його виникнення не встановлено, але в скіфських похованнях уже знаходять намиста зі скла із вкраплюванням різнокольорових барвників.

Гутне скло отримували шляхом сплавлювання при високій температурі у великих глиняних горщиках (тиглях) піску, вапняку і поташу. Вироби з гутного скла майстер-склодув створював безпосередньо біля скловарної печі шляхом вільного видування або за допомогою форм. Кожний виріб відзначався індивідуальністю і неповторністю.  На західноукраїнських землях у XVI ст. були відомі гути в околицях Старого Галича, Белза і Потелича, а на початку XVII ст. — у Підгірцях на Львівщині. У середині XVII ст. існувало близько 20 гут на території Київщини, Полтавщини, Чернігівщини і три гути — на Закарпатті. У XVIII ст. на Чернігівщині працювало понад 120 скловарних майстерень. Спочатку це були невеликі мануфактури з кільканадцятьма робітниками, які поступово розширювали свою діяльність. Українські майстри гутництва збагатили світову спадщину художньої культури унікальною типологічною групою скляних виробів — фігурним посудом для зберігання рідини (XVIII—XIX ст.). Скляні ємкості зовнішніми обрисами нагадували ведмедів, баранів, коней, качок тощо. Пластичні форми тварин мали узагальнюючий і гротесковий характер. Його витоки, мабуть, сягали ранньослов'янських культів тварин і птахів, котрі, за віруваннями, забезпечували людям добробут, захищали житло від нещастя. У першій половині XIX ст. склоробні художні промисли в Україні поступово занепали. У першій половині XX ст. скляний посуд та інші вироби виготовляли в Україні на спеціальних заводах. Відродження національних традицій гутництва почалося лише у повоєнний період. Так, у 40—60-х роках у Львові працювали видатні майстри гутництва Петро Маркович Семененко, Мечислав Павловський і Йосип Гуляпський. Вони першими почали відновлювати форми давнього українського гутного посуду, започаткувавши, таким чином, у сучасному склоробстві фольклорний напрям.

V. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗНАНЬ

Завдання на контурній карті.

-Позначте основні сучасні центри народних промислів України.

-Які народні промисли поширені у вашій місцевості?

VІ. ПІДСУМОК УРОКУ. РЕФЛЕКСІЯ

Ви познайомилися із деякими скарбами нашого народу,                                       які збереглися до сьогодення Традиційні промисли та ремесла разом з галузями господарства тривалий час забезпечували усі сфери життя українців. Серед готових виробів були різноманітні побутові речі: знаряддя праці, транспортні засоби, меблі та інше хатнє начиння, одяг, взуття, головні убори тощо.

Ремісничу справу добре знали всі члени родини, накопичені роками знання та навички передавалися із покоління в покоління. Вже з раннього віку діти підсобляли батькам у тому чи іншому занятті, а згодом і самі починали ткати рушники, ліпити горщики, плести кошики тощо, адже володіння тим чи іншим ремеслом було особливо важливим задля підтримки сімейного благополуччя.

VІІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Підручник, опрацювати § 33.

2. Випереджальне. За допомогою ресурсів Інтернету дізнатися, які виробни-цтва харчових продуктів працюють у своєму регіоні.

3. Принести етикетки, коробки, банки з харчової продукції.