Науково- пошукова робота на тему: " Два покоління - одна боротьба( перехресні долі родини Сінкевич та Харчук)""

ІІ етап ХХІІІ Всеукраїнського

 конкурсу учнівської творчості  під гаслом

« Об’єднаймося ж, брати мої!»

у номінації

« Історія України і державотворення»

Два покоління – одна боротьба

Роботу виконала:

Бурак Юлія Володимирівна

вчитель Лановецького ЗЗСО

І – ІІІ ст. № 2

Кременецького району

Тернопільської області

Ланівці - 2024

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….3

І. Рід  Сінкевичів……………………………………………………………………..7

ІІ. Герої нашого часу, які  продовжують  страву своїх поколінь………………...16

Висновки………………………………………………………………………........21

Список використаної літератури………………………………………………….22

Додатки …………………………………………………………………………….23

Вступ

Тим, що віддали життя

за волю України

і Тим, що боряться

за її визволення –

присвячую….

Від довгого часу в нашій історії кожне покоління по своїх батьках отримує священний обов’язок боротьби за визволення України. Цей обов’язок кожне покоління старається сповнити за своїми силами та спроможностями якнайкраще. Але сили й умови боротьби і праці поколінь різні, різні теж можливості сповнити цей обов’язок [1, с. 13].

Актуальність теми. В біжучому буремному ХХ ст. вже кілька разів записано в нашій історії нелегкий шлях нашої боротьби за свою державу. Цей шлях був вписаний в історію кров’ю кращих синів і дочок України. Маю на думці події визвольної боротьби ОУН – УПА. Ці всі події вже достатньо далеко від нас часово, і ми можемо глянути на них об’єктивно і дати правильну оцінку. А, щоб зробити  це як слід, необхідно належно зобразити постаті і їхній шлях боротьби. І на прикладі «маленьких людей» родини Сінкевичів-Харчуків, які творили великі справи – спробую це довести. У роботі ми досліджуємо життєвий шлях цих родин, які були борцями і їх не зламала, не знищила система, а їхній ген нації продовжує боротьбу.   Щоб ті, які підхопили цей шлях у ХХІ ст., мали з чого черпати духовну снагу і силу для завершення перемогою визвольну боротьбу.  Я буду їх називати поколінням воїнів ОУН- УПА. Рідко в історії народу можна знайти так чітко відмежовані два покоління, як це було в нашій історії: покоління, що творило славу визвольної боротьби у 40- 50 роках минулого століття, яке знищила радянська система, і покоління сьогодення, яке проросло як стан національної свідомості. Вони сформувалися в час боротьби проти одного ворога – москаля.

Для усіх українців  життя після 24 лютого 2022 року – постійна боротьба. Заглянемо в історію дев’ять років назад. В той день, як тільки пролунали перші постріли на Майдані Незалежності, моє покоління мало скласти свій іспит перед історією, перед світом. Молоде покоління перебирає на себе відповідальність за долю народу. Воно стає до чину, щоб сповнити своє завдання, виправити помилки, які дісталися в спадок від своїх батьків. Сформуються нові борці, які стали героями Революції Гідності, які пройшли боротьбу на майдані, ті що сиділи в СІЗО часів Януковича. Це ті, що у перші дні війни на сході України сформували добровольчі батальйони, були загартовані  сталю і стали « кіборгами». Це ті, що для кожного з нас стали янголами, що носять форму ЗСУ.  Усі ми маємо знайомих, рідних, які стали супергероями, які віддають своє життя заради незалежності нашої країни. І перед ними ми у вічному боргу.

Тому покоління ОУН – УПА передало моєму поколінню жагу до волі і незламності, як світлий дороговказ у боротьбі, а героїчна оборона України з 2014 року є цьому доказ. А гідним прикладом для наслідування це наші воїни: Харчук Дмитро і Григор’єв Ярослав - онуки Ольги  Сінкевич - Харчук, які продовжили справу своїх предків ОУН - УПА. І гідно від покоління Бандери перебрали смолоскип ідеї державного визволення українського народу. Я буду їх називати поколінням ЗСУ. Вони особливий тип борця за волю України, який не має страху навіть перед смертю.

Об’єктом дослідження є родини воїнів ОУН – УПА часів збройної боротьби ХХ ст. та їхні нащадки воїни ЗСУ, які виборюють волю у ХХІ ст.. Їх порівняльна характеристика, їхні спогади і бачення шляху боротьбу за українську незалежність та формування їхньої національної свідомості  на цьому етапі.

Предметом дослідження є виявлення і дослідження спільних рис, методів боротьби двох поколінь проти спільного ворога СРСР та Росії.

Методологічно основу дослідження складають загальні принципи логіки, історизму та об’єктивності, система загальнонаукових дослідницьких методів системного аналізу, а також історичний, логічний, порівняльні методи. Основним методом в написані роботи став порівняльно – історичний метод, який було використано шляхом порівняння боротьби поколінь ОУН – УПА і ЗСУ під час окупації України.

Хронологічні рамки охоплюють період  двох поколінь: першого 1939 - 1960 року, та другого з 2014 – 2024 року, коли відбувалося їхнє встановлення і боротьба.

Метою праці є дослідження діяльності  родин Сінкевичів , Харчуків, Григор’євих  в контексті боротьби двох поколінь -  проти спільного ворога. Проаналізувати історичні передумови виникнення і становлення   ОУН – УПА на теренах Лановеччини, розкрити особливості підпільної боротьби та з’ясувати наслідки депортації, ув’язнення  на прикладі арештованих родин.

На основі аналізу опублікованих документів і спогадів учасників українського національно – визвольного руху, архівних документів та спогадів родин Сінкевичів та Харчуків необхідно показати правдиві наслідки діяльності каральних органів МВД і МГБ в ХХ ст. проти українського народу.  Проаналізувати діяльність та наслідки  російських збройних сил під час військової інтервенції протягом 2014 – 2022 років.

Для цього визначенні такі завдання:

•          здійснити загальну характеристику джерел та історіографії щодо діяльності ОУН - УПА ;
•          дослідити характер діяльності родин учасників визвольних змагань часів ОУН – УПА і сьогоднішніх борців ЗСУ;
•          дослідити архівні матеріали та спогади родин Сінкевичів -Харчуків;
•          відновити в пам’яті  людей призабуті імена та прізвища учасників національно – визвольних змагань двох поколінь;
•          дослідити долю учасників боротьби двох поколінь, їхніх сімей та впливу на них війни .

Практичне значення полягає у збереженні і досліджені історії рідного краю, закарбування у пам’яті раніше забутих героїв, які несправедливо вважалися ворогами. Дослідження сучасних героїв, які є свідками, учасниками і  творцями нової історії.

Аналіз опрацьованих джерел та літератури. У роботі використані різні види джерел, від документальних до наративних ( спогади), які отримали від учасників визвольних змагань та їхніх членів сімей. Які погодилися надати інформацію із сімейних архівів і фотоальбомів.

Рід Сінкевичів

Все минає у цьому світі. Минає життя, спливає час кудись у невідомість, молодість перетворюється на старість. Приходять і відходять люди. Повільно, але впевненою ходою, крокує історія  і залишає по собі багато таємниць і загадок. А сталим залишається тільки найголовніші загальнолюдські ідеали. Їх зовсім небагато, але саме на них тримається світ. Одна з таких вічних цінностей – це правда, справедливість, чесність…. Звичайно, не кожен її приймає і цінує. Ця робота – гірка правда  про покоління знедоленої української сім’ї  Сінкевичів,  які боролися, постраждавши в  національно – визвольній боротьбі українського народу ХХ ст. Історія про здатність боротися до останнього подиху, а ще про жіночу жертовність, красу та силу волі.

Родина Сінкевича Степана Миколайовича  проживала у селі Борщівка Лановецького району. Його рід зі славних ковалів, ремесло яких передавалося від діда - прадіда.

Тож дозвольте нам на сторінках цієї рукотворної історії розповісти про тих, чиє життя сьогодні можна назвати (ми не боїмося сказати  цього слова) – подвигом. Може не таким вже і великим, але все – таки чимось більшим, ніж звичайне прожите життя…Тому, що про них говорять крізь століття. Їхній ген боротьби передався онукам, які знову взяли до рук зброю і пішли  воюють за Україну. Поєднання поколінь…

Сінкевич Степан Миколайович 1896 -1979  року, село Борщівка. Освіта – 3 класи місцевої парафіяльної школи. Воїн УПА, станичний. [ 4, с.242].

Степан у молодому віці був учасником армії УНР під проводом Симона Петлюри.  Це була особистість, яка росла і формувалася в час Першої світової війни. За 50 кілометрів проходив Східний фронт. Багатьох родичів, друзів мобілізували у лави армії Російської імперії. Він був ще юнаком, тому не потрапив на фронт Першої світової війни. Він був дитиною, яка росла в час війни, і це особливо впливало на формування його світогляду і характеру. Змужнівши і досягнувши віку, щоб взяли воювати Степан вступив до лав армії УНР часів отамана Симона Петлюри. Про цей час мало відомо. Його рідні згадують, що він розповідаєм про більшовиків, що там, де вступала їхня нога: голод, смерть і вони останнє забрали у селян.. [ 6].

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей-гей, розвеселемо…

Це  образ думок, які плекав тоді кожен українець. У такій атмосфері росла молодь, на зламі двох століть. Вона бачила своїми юними очима радісні дні волі в роках 1917 – 1919. Учасники величавих маніфестацій під блакитно – жовтими прапорами, які нескінченими походами проходили вулицями міст України, співаючи пісень волі, зробили на ту молодь незабутнє враження, яке залишилося в їх серцях на все життя [ 1, 23 с.].

У 1920 році Степан Миколайович повернувся з великої України,  одружився із місцевою дівчиною Сірою Маріє Павлівною. Роки її життя 1895 – 1982 . Залишилися подружжя проживати у домі батьків Степана, зводити помаленьку своє сімейне гніздечко. Чоловік був ковалем, мав свою кузню, а жінка, маючи гарний голос, була запрошена до місцевої церкви Різдва Пресвятої Богородиці працювати дяком. У молодих людей народилося троє дітей: Віра 1921, Степан 1922, Ольга 1925 року [6].

 Це була велика родина, яка виховала гідних синів і дочок, борців за волю України.  У сім’ї Сінкевичів дбали не тільки про матеріальний добробут, а й про духовність, освіту. Довгими зимовими вечорами батько розповідав дітям про події з минулого, про час коли він перебував на Наддніпрянські Україні. Всією сім’єю співали українських пісень. Мати навчала релігійних обрядів дотримання християнських постів і традицій. Особливо малечі подобалися колядки і щедрівки, вони з друзями ходили колядувати. Вони були дітьми,  які росли свідомими патріотами рідного краю.

Коли діти пішли до школи на наші землі уже прийшли Поляки. Вони заборонили викладати правдиву історію України та українську мову. Дуже важливу роль у формуванні світогляду й характеру відіграв батько – Степан, який мав підпільну літературу.

Наші традиції – безцінний скарб на якому виховувалася  ця сім’я. Це наша сила і зброя,  винятковість і ідентичність, наш спадок і наша гордість. Вони жили у цій родині, їх плекали і продовжували у своїх дітях, щоб потім їхні діти знали їх не лише з розповідей дідів – прадідів, а й змогли передати наступним поколінням. І це прагнули знищити, викорінити наші загарбники.

Вмотивовані  і з хорошими знаннями  старші діти Віра і Микола вступили  у Бережанське педагогічне училище. Бережанщина, на рівні з іншими західноукраїнськими регіонами, була в епіцентрі визвольних змагань покоління ОУН – УПА [ 6].

 Першою у підпілля ОУН вступила Віра за нею Микола. Ця організація зі вишкілом, навчанням, підпіллям була для них дуже добрим доповненням того, що вони отримали ще як діти від батька. Далекі прогулянки поза містом, фізична підготовка, яка були дуже наближена до військових завдань, вправи з читання мап, давали Миколі знання, які він використав підчас боротьби.  Віра проходить вишкіл медсестринський: завдання лікування і догляд за хворими, забезпечувати їх ліками та їжею. Повернувшись на Лановеччину вона проводить навчання для місцевих підпільних організацій, допомагала родинам загиблих та організовувала санітарні пункти у віддалених селах району.

Лікування у підпільних місцях було надзвичайно складним через нестачу медичних засобів, чистого одягу, їжі, води, а інколи й повітря. Основною медичною структурою був Український червоний хрест, який від 1943 року передали під керівництво жіночої мережі ОУН (б) [ 5, с. 2].

Український вимір Бережан періоду Другої світової війни – це трагічний вимір. Адже, незважаючи на зовнішній український фон нового «визволення» з 17 вересня 1939 р., на західноукраїнські землі прийшла антиукраїнська й, загалом, антинародна політична (радянська) система, управлінська суть якої проявлялася в репресивних заходах.

Власне репресії вже з кінця 1939 р. і окремими етапами масових арештів тривали до початку німецько-радянської війни. Повітові міста, як центри локалізації структур НКВС та НКДБ, тюремних відомств, ставали місцями тортур і нищення місцевих жителів; нищення за будь-що: приналежність до національних організацій, за службову діяльність, за власну думку, навіть – за власний український менталітет. Бережани ці хвилі не оминули і стара, зведена ще за австрійських часів, тюрма була постійно переповнена.

Так, у березні 1941 року пройшла нова хвиля арештів. Тепер головними «ворогами» вважалися молоді, свідомі місцеві жителі – українці й поляки – підозрювані в антирадянських настроях, іноді просто люди з неслов’янськими прізвищами. Серед ув’язнених були і зовсім юні – учні сьомого класу школи, і старезні пенсіонери – у минулому військовослужбовці різних армій [8, с. 5-6].

Багато друзів, одногрупників та однодумців були арештовані і вбиті у стінах Бережанської тюрми. Віра і Микола Сінкевич повертаються до батьківського дому у село Борщівка, а боротьба лиш посилюється.

Йшов другий місяць літа 1941 року. Ранок із теплим сонячним промінням, пройшовся по колоссі, яке наливалося хлібом, зазеленілою отавою у лузі. Над річкою в’юнився світло-синій туман, а над верболозами зрідка озивалися пташки. Тишу ранку порушив шум мотоциклів і стукіт кінських копит. Німецькі солдати 1 липня 1941 року увійшли у село із сторони Малих Вікнин. І понад три роки село знаходилося в руках інших окупантів, з характерним уже для нацизму «новим порядком».

 Підпілля ОУН – УПА на Волині набирає своїх обертів. На жаль, жодна з існуючих на цей час праць не розглядає організаційну побудову ОУН (б) на Волині. Дослідники обмежуються ствердженням загальновідомих фактів, що тут діяли окремий провід північно-західний українських земель (ПЗУЗ), утворений ще у сер 30 -х років ХХ ст. За архівними матеріалами можна відтворити тогочасну організаційну структуру ОУН:

Станиця – село ( якщо село було дуже велике, то в ньому могло бути кілька станиць, тобто первинних осередків). У складі кожної станиці були:

А) комендант керівник осередку або станичний; Б) зв’язкові;

В) військовий референт ( відповідальний за військову підготовку);

Г) суспільний референт ( відповідав за політичну і виховну роботу).

3 – 5 станиць об’єднувались у звено ( кущ), 3 – 5 кущі утворювали підрайон, далі район, яким керував районний провід екзекутива [9, с. 197 ].

 Сім’я Сінкевичів повність  у роботі підпілля ОУН – УПА.

 Сінкевич Степан – батько з 1942 року очолює одну із станиць села Борщівка. В 1944 після визволення села був мобілізований до лав радянської армії, там його арештували і засудили до п’яти років тюрми. Відбував заслання в Кемеровські області[ 4, с. 242]. Після арешту чоловіка мати – Марія Павлівна деякий час переховувалась у монастирях, а згодом відправилась до чоловіка у заслання. Родинне  майно було конфісковано, з хати зробили школу. Повернулися в Борщівку у 1950 -х роках, посилилися у власні на півзруйновані хаті. Нічого незнаючий про долю своїх трьох дітей. Мати часто їздила по Волинських селах і розпитувала про дочок. Поховані на місцевому кладовищі [6].

Сінкевич Микола Степанович, симпатик ОУН часів навчання у Бережанах з 1942 року вступив в ряди організації. Займав посаду станичного ( достеменно невстановлено  у якому населеному пункті і якого рангу). У 1944 році був засуджений на 15 років каторжних робіт. Покарання відбував в Іркутській області. Отримав поранення у ногу не мав належного лікування і отримав зараження, від цього  помер 25 червня 1945 року у в’язниці. Місце поховання невідоме.

Сінкевич Ольга Степанівна псевдо « Мотря» наймолодша  дочка із сім’ї. У свої 17 років, 1942 році вступила до лав ОУН – УПА була зв’язковою, підрайоновий пропагандист [ 4, с. 238] .

Протягом 1942 – 1943 року у селі ОУН – УПА розгорнуло широку діяльність, де провідне місце займала ця родина. У селі Борщівка було організовано курси для підготовки медичного персоналу, які провела старша сестра Віра Сінкевич. Дівчата із села вона  вчила робити уколи, перев’язувати рани надавати першу медичну допомогу, заготовляли перев’язочний матеріал.

Навчання  медичної справи проходило у будинку Прус Ольги Василівної псевдо «Тетяна» - 1920 року. Вона була членом ОУН підрайовий пропагандист, зв’язкова  [ 4, с. 240].

Завдання зв’язкової  розповсюджувати агітаційні листівки, поширювати революційні ідеї серед населення, але ця справа була край небезпечна. Із пропагандистською діяльністю тісно була пов’язана  й видавнича [ 5, с. 4].

Загинула підчас облави на неї у рідному селі. Кілька днів НКВС знаходились біля її дому – вона зуміла вирватися бігла через поле-беріг в сторону села Снігурівка. На околиці села Перемірка сховалася під містком, де була вбита вистрілом у спину каральних органів. Смерть настала 24 травня 1945 року. Тіло НКВС залишили у болоті біля містка. У ночі дівчину з почестями похоронили у братські могилі у селі Снігурівка.

Серед вірних друзів Віри і Ольги була Баран Килина Афанасіївна – 1928 року. Вона відповідала за господарський сектор в селі Борщівка. Допомагала безпосередньо збирати харчі та все необхідне.  Вона під час медичного і військового навчання протягом літа 1943 року організовувала годування тих, хто проходив навчання на місцевому майдані.  Заарештована 1951 році, засуджена на 25 років. Покарання відбувала в м. Караганда, Іркутськ, м. Суслове Кемеровська обл. Звільнена 1956 році [ 4, с. 238].

Ольга Сінкевич протягом літа 1943 року була співорганізатором навчання для сільської молоді на місцевому майдані. Її помічником був Кутрань-Левень Михайло Васильович -  1925 року, житель села Борщівка. Вояк УПА. У це літо було організовано в селі навчання військової справи, створено самооборону села. Для самопідготовки було витесано  дерев’яні автомати з якими місцева молодь навчалася [7].

У вересні 1944 року радянські загони НКВС провели широку каральну акцію в краї. Багатьох однодумців борців була арештовано, вбито і заслано. Батько і брат арештовані, мати переховується у монастирі. За Ольгою облава на облаві. Вона залишає своє рідне село. Повністю присвятила себе боротьбі. Працює зв’язковою. У 1945 році відправлена у село Верещаки, проходити медичний вишкіл, зрідка спілкується з сестрою Вірою. Арештували «Мотрю» в селі Синівці у 1946 році, де вона переховувалась у польські родині. Вирок 15 років. Поетапно були Чортківська, Харківська тюрми, і нарешті концтабір № 4 « Степлаг» у Кінгірі [6].

Розпочався відлік нового життя. І там за сотні тисяч кілометрів, там теж була Україна! 46 відсотків населення — українці, а з них 70 — західняки, —  це про табір особливого режиму Кінгір, що у Казахстані. Ольга була учасницею Кінгірського повстання, що зуміли організувати воїни ОУН – УПА, яке тривало 42 дні. «Повстання з ідеальним порядком. Усі корилися» - слова Ольги про повстання.

Під час суворих табірних буднів бачила і пережила багато горя. Розуміла, що потрібно жити і тягнутися до сонця, а воно часто всміхалось крізь ржаві грати. У 1952 році, вона отримала шифрований лист  від сестри Віри. З листа було зрозуміло, що сестра у підпіллі - продовжує боротьбу. Це давало силу триматися, не здаватися.  Рятувало у складних умовах таборів віра та те, що ми тут були дружними і підтримувати одне одного. Це особлива дружба – омита сльозами горя, радості і волі. Ольга познайомилася у заслані із своїм майбутнім чоловіком Харчуком Дмитром ( його шлях боротьби буде висвітлено у наступній роботі)  із села Борсуки. Домовились, хто перший поверниться на малу Батьківщину розповість рідним, що там далеко у Сибірських лісах на широких степах Казахстану є живі вони, їхні діти  [7].

Ольга часто згадує рідних не знаючи  їхньої долі, а дім туди лише у снах вона літає. Це місце, куди вона поверталася щоночі, кожного разу відчувала одне й те саме. Це рідне місце, що стояло на варті її спокою, захищаючи від невгамовних робочих буднів, холоду, голоду і мороку. Це місце, яке приймало її щоночі, щоб надихнути на нові перемоги і давало сили. Це місце, яке поглинає весь її біль, відчай.  Лише у 1956 році Ольга зуміла вступити на рідну землю, повернутися у свій дім.

Сінкевич Віра Степанівна «Меланка», «Мотря» - 1921 року, найстарша донька. Член ОУН. Підрайонова організаційна ОУН, референт СБ [4, с. 242].

Разом з братом вступила до лав ОУН – УПА 1942 році. В УПА виконувала функції підройонової організаційної: « …. То була дівчина надзвичайної зовнішності. Чорнява, волосся коротке, пишне, від природи кучеряве. І, як в пісні – « Карі очі, чорні брови», як шнурочок, тоненькі, красиві лінії губ, круглі, рум’яні щічки й ледь задертий догори носик. Крім вроди, Віра мала ще й гострий розум, добру пам'ять і високу національну свідомість. Всі ці риси робили її яскравою й неповторною» ( «Світло погаслої зірки» С. Буняк [3, с. 24].

Із спогадів Сінкевич Ольги, рідної сестри віри: « Маланку арештували перед самим Різдвом. Її везли на санях запряжених кіньми, а поряд сиділи її вороги з автоматами. Маланка із сумом глянула у небо, там на заході догорав короткий зимовий день. Скоро вечір – подумала Маланка, і в цю мить вона стрепенулась і знову швидко підняла свої великі очі високо в небо, щось ніби шукаючи. Маланка тільки тепер згадала, що сьогодні прийде не звичайний вечір, а Свят вечір. І вдивлялася вона туди, де скоро засяє Різдвяна зірка.

З неї почали глузувати, чого вона витріщається на небо, напевно вже збирається туди, то їй вже недовго залишилось… Але думки Віри вже були далеко, вона пригадувала, як її родина кожний рік готувалася до Святого Вечора, як готували страви, прибирали хату, самі прибирались у вишиванки, батько заносив Дідуха, застеляли білим вишиваним обруском стіл, і ставали до молитви, і тільки тоді сідали до Святої Вечері.

Спочатку, на почесні місця, під образами, сідали дідуньо,  тато, бабуня, а тоді вони – діти: Віра, сестра Олюня і брат Микола, мама подавала вечерю і сідала з ними…

«Прієхалі, вилєзай» - ці слова повернули Малану у жахливу дійсність де вона повинна страждати і вмерти. За що? За те що вона більше за все на світі любить рідну землю, рідну мову, свою милу Україну, за неї вона готова помирати, за волю України їй не жаль життя… Вже багато загинуло її друзів і побратимів, невідомо, чи живі брат та менша сестра. Тільки б хватили сил пройти це пекло, але вона певна: вона сильна і ніколи не видасть, бо вона могла ставити перед собою завдання і виконувати їх.

Меланку привели до холодної на півтемної кімнати, наказали зняти взуття і верхній одяг. Віра роззулась зняла сачок і хустку, її темне кучеряве волосся розсипалось по плечах, конвой тільки тепер побачив, що це зовсім юна дівчина, яка ніби прекрасним привидом стояла посеред кімнати, і тільки рішучий погляд, твердо стиснуті губи видавали її сильний характер, тверді переконання і не аби яку силу волі.

Про цю дівчину ходили легенди, вона мала сильні агітаційні здібності.

Конвой забравши одяг вийшов і причинив за собою двері. Там за дверима ходили, гупали чобітьми і дверима, голосно говорили і матюкались. Через мить Маланка почула ревіння літака, який здавалось, падає прямо на неї. Але літак впав трохи далі, був сильний гуркіт, було чути крики, гупання чобіт, грюкання дверей… і вмить все стихло, ще мить Маланка стояла серед кімнати, ніби прислуховувалась, але навкруги було тихо, тільки здалеку доносились крики. Маланка підійшла до дверей, відхилила їх і вийшла в коридор – нікого ніде, двері у сусідню кімнату і на двір відчинені навстіж і ніде нікого…

І навіть думка, ще не встигла блиснути в її голові, як вона вже бігла, ні вона летіла кулею по снігу через горби і рови, кущі і просто замети, бігла до лісу, а далі лісом, а тоді полем. Вже зовсім стемніло і тільки Різдвяна Зірка, яка вже засяяла високо в небі освічувала їй тернисту дорогу. При двадцятиградусний мороз вона пробігла шість кілометрів, її волосся обмерзло і розвівалось на голові ніби весільною білою фатою, яку їй так і не судилось ніколи одягнути..

Маланка добралася до своїх побратимів і впала, здавалось - вона мертва, але після розтирання вона прийшла до тями….Часу було мало, вірніше його зовсім не було, її вже шукали. Віру обернули кожухами, положили в сани з сіном, накрили сіном зверху і повезли на Шумщину [6].

З даної розповіді можна зробити висновки - зима 1944 року. Німці в цей час відступають, а радянське партизанське підпілля розпочинає контролювати дані території. Саме вони схопили Меланку. Після цих подій батьків і брата арештували. Сестра Оля переховується працює у підпіллі.

«Мотря», «Мелана» чи «Марта» - псевдо Віри Сінкевич. Після того, як дівчина видала себе, потрапила до рук радянських спецслужб, вона стає обережнішою. Про неї немає інформації, вона вміло переховується. Вона зникає з поля зору, саме тоді змінює псевдо і вигадує нову легенду про себе.

Появляється Віра псевдо « Марта» у 1950 -х роках в Шумських лісах.  Там діяв районний провід ОУН, його очолював М. Тарановський - "Яструб". Вона з ним співпрацює займає високу посаду референт СБ. Відомо що у склад цього райпроводу входять чотири повстанці: "Яструб", "Смерек", "Юра" і "Богдан". Група діяла в лісах, що оточують села Антонівці, Іловиця, Стіжок та хутрі Майдан Шумського району Тернопільської області. Захоплені 18 вересня 1952 року завдяки отруті «Нептун»[ 2].

Після захоплення групи « Яструбу» Віра залишилась сама і перебувала у криївці у лісі поблизу села Стіжок.  Зранку 19 вересня 1952 року її криївку пробують захопити радянські спецслужби. Вони думали, що там є декілька повстанців і на місце подій кинули чисельний військовий підрозділ, щоб оточити місце ймовірного перебування злочинців. Завдання брати живими, щоб отримати від них свідчення про діяльність підпілля та місця перебування його учасників.  У криївці була лише Віра – Марта, яка розпочала бій в результаті, якого вона загинула, як воїн- жінка борець. Вона отримала поранення у серце чи остання куля залишила для себе…..

Вона була тендітна і тверда.

Тепліша- сонця, холодніша- криги.

Прологом не дописаної книги.

Бурхлива і спокійна, як вода.

Вона була несхожою до всіх.

Так трішки дивна, може божевільна.

До вітру схожа стала - невловимо-вільна

Може, ці приклади простих  українських  жінок, які навіть у ГУЛАГу таборів, криївок  не втратили надії, до дадуть нам і сьогодні сил здолати неправду, зло, страх, щоб таки відвоювати нашу Україну. Занадто багато жертв було покладено на її жертовний вівтар, щоб так просто її зрадити і втратити у сьогоднішніх подіях….

Герої нашого часу, які  продовжують  страву своїх поколінь

Україна… Країна смутку і краси… Це країна, котра найбільше прагнула волі і найменше мала її. Україна – це держава, яка протягом усієї своєї історії боролася. Боролася за волю, за щастя, за незалежність. І нарешті мрія покоління ОУН -УПА здійснена, вимолена, здобута, але недовго світило сонце волі. Уже дев’ять років на нашій землі страшна війна.

Тому покоління ОУН – УПА передало моєму поколінню жагу до волі і незламності, як світлий дороговказ у боротьбі, а героїчна оборона України з 2014 року є цьому доказ. А гідним прикладом для наслідування це наші воїни: Харчук Дмитро і Григор’єв Ярослав онуки Ольги  Сінкевич - Харчук, які продовжили справу своїх предків ОУН - УПА. І гідно від покоління Бандери перебрали смолоскип ідеї державного визволення українського народу. Я буду їх називати поколінням ЗСУ. Вони особливий тип борця за волю України, який не має страху перед нічим.

Ярослав Григор’єв Юрійович 1989 року  – онук Ольги Сінкевич – Харчук. Син доньки Галини. Воїн  47-ма окрема механізована бригада «Ма́ґура»  — військове формування Збройних сил України.   Цей підрозділ був  створено навесні 2022 року,  після російського повномасштабного вторгнення, був створений з цивільних добровольців і військовослужбовців з інших частин. Ярослав добровільно до нього приєднався. Наданий час захищає нашу територіальну цільність.

     Влітку 2022 року  батальйон брав участь у боях біля Вуглегірської ТЕС. Восени 2022 року батальйон розширений до штурмового полку, а вже у листопаді — до бригади. Влітку 2023 року бригада вела бої на Токмацькому напрямку в районі Оріхова [10].

17 червня 2014 року Ярослав потрапляє у полон на Луганщині і перебував там 28 днів. У цей день у полон разом з ним потрапила Надія Савченко. Тому воїн був головним свідком у справі Надії Савченко і давав свідчення у Донецькому міському суді Ростовської області (Росія).

На той час Ярослав уже перебував у терористів. "Разом зі мною у полон потрапило ще кілька бійців. Усі ми були солдатами, а Савченко єдина мала офіцерське звання. Нас полонив так званий батальйон "Зоря", командиром якого був Ігор Плотницький – лідер ЛНР. Я побачив, як вели людину у військовій формі й тільняшці, очі якої були зав’язані жовто-блакитним шарфом. Спершу подумав, що це чоловік. Коли побачив, що це молода жінка, то дуже здивувався, – пригадує Ярослав. Полонених солдатів-чоловіків тримали в одній кімнаті, а Савченко – в другій. Її прикували наручниками до труби. Коли Надію допитували, то через стіну було чути, що вона відповідає різко, без страху, українською мовою”- розповів Ярослав.

Харчук Дмитро Миколайович, 1987 року народження м. Ланівці. Онук Ольги Сінкевич – Харчук  син  її сина Миколи.  Відома і шанована людина у нашому краї, знана далеко за межами. Військовий шлях розпочав у лавах ЗСУ, 2008- 2009 р., у шостому  навчальний полк, Ракетних військ і артилерії. Сержант, Командир ПТКР.

    У 2014 – 2015 роках, добровільно вступив до лав ЗСУ, у 80 ДШБ на посаді оператор ПТКР, у складі якої  приймав участь в зоні АТО, Луганська область. Після звільнення з військової служби, одразу обраний головою районної організації « Воїни АТО Лановеччини», з 17. 04. 2018 – 10. 12. 2023. Співзасновник та голова обласної Спілки « Учасники АТО Тернопілля» з 15. 08. 2017 – 20. 06. 2020 р.  Співзасновник та постійний представник  з правом голосу від Тернопільської області у Всеукраїнські спілці « Рух ветеранів України» з 19. 09. 2018 і до сьогодні, у складі якої приймав активну участь у створенні Міністерства ветеранів, Ради Ветеранів та Громадської ради ветеранів України. Співорганізатор та учасник « Маршів Захисників України» у 1019 – 2020 роках.

Втретє добровільно вступив до лав ЗСУ 24. 02. 2022 року і прослужив до 14. 11.2023. року. Оповіщення Дмитро не отримав, як викладач і працівник органів місцевого самоврядування  міг не йти на війну, а також через 16 днів після вторгнення у нього народилася третя дитина, син Тарас.  Звістку про народження сина він отримав, коли стояв на захисті нашої держави.

Брав участь у бойових діях проти збройних сил російської федерації на території Миколаївської, Донецької та Луганської областей у складі 80 окремої десантно – штурмової бригади ДШВ ЗСУ, на посаді командир відділення.

26 грудня 2022 року Дмитро отримав важке поранення плечей, ноги та спини. Переніс 16 операцій під загальним наркозом, досі лікується та потребує операції, інвалід війни.

«Рівно рік тому я вдруге народився, а може втретє, багато було ситуацій коли вже думав: - "ну все, мабуть пора до пацанів"...

Досі пам'ятаю той день до дрібниць, аж до звуку виходу і вогняного удару по ногах, як би хто ноги підпалив. Пам'ятаю, як обернувся на спину і зтішився шо ноги є, так захотілось жити, як ніколи.

«Далі все як в тумані, евакуація, пацани несли мене метрів 500, далі "Буш", "обезбол", "медичка" і ще дуже пити хотів, не дали води, бо наркоз і операція...

Пам'ятаю як перших "затрьохсотило" Хотаба і Фізрука, Хотаб красава, накидав їм гранаток перед тим. "Беха" нас тоді дуже полотно кріпила, "Добрий" побіг її "мінусувати" але вона відійшла. Кольт тримав праву сторону з Зіркою, Дімон Бихал з "балабуци" насипав, потім гранатками знов в окопчик.

Я теж з підствольніка відпрацював, аж московський  ПКМщик затих десь після 5 ВОГа, не знаю чи то я його зачепив чи він просто сам вирішив не грати в рулетку...

Не скажу, що рік як день пройшов, якось довше, особливо перших три місяці, в мене навіть немає такого ворога, якому я б побажав тих три місяці...

Але живий, не жаліюсь, бо є в пацанів набагато гірше.

Завжди кажу:

- "жалієшся на життя - поїдь на Личаківську в Львів, посидь-покури з пацанами без рук і ніг, їм пожалійся на життя".

Молоді такі, але оптимізму більше як в деяких "цивільних", залізні козаки! Дякую Богу за шанс, я постараюсь не змарнувати, приблизно знаю куди і з ким рухатись! Дякую пацанам, що винесли, ризикуючи собою і своїми життями! Дякую медикам, лікарям і просто хорошим людям, які допомогли, які переживали і які молились за мене! Дякую рідним, за все дякую!

Завершуючи, хочу попросити всіх, підтримуйте пацанів, які зараз в нереальних умова стоять на "нулі" попри все, за нас всіх стоять і не дають цій страшній злоякісній пухлині просочитися в глиб країни, несучи кров, біль, страждання, ненависть і звірства.

Міняйтеся, розвивайте в собі людяність і милосердя один до одного, гуртуйтеся і шукайте любий спосіб наблизити нашу спільну перемогу!

Разом - ми сила! Слава Україні!» - написав у соцмережах про цей день Дмитро Харчук»[7].

  Зараз моє серце сповнює два почуття: почуття смутку і вдячності. Вдячності їм, що вони воює за волю. Ці люди гідні називатися героями. Сміливі, рішучі… вони не бояться ворога, а йдуть до мети!  Вони боряться на межі неможливого. Сила волі, мужність, стійкість, бажання відстояти кожен сантиметр землі – це складові тих характерів, котрі сьогодні зі зброєю в руках на Сході , Півдні , Півночі України. Герої… герої!

Висновки

Сьогодні ми знову змушені боротися з од вічним ворогом України, і скільки тих поколінь, які вмерли, за Україну. Ця боротьба двох поколінь ОУН – УПА і ЗСУ  триває тисячоліттями і перегукується з давніми часами.  Ворог незмінний  – Московське царство, Росія імперія, СРСР а тепер Російська Федерація, які були загарбниками і вбивцями на нашій землі. І тут згадуються слова Тараса Шевченка: « Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине, - Слава не поляже.» І слава про цих борців буде вічна, які боролися проти окупації, яка проходить крізь віки . … Ці люди на українські землі завжди  найбільше прагнула волі і найменше мала її. Україна – це держава, яка протягом усієї своєї історії боролася. Боролася за волю, за щастя, за незалежність.  Ген українця – борця не здолати і він передається з покоління, а це ніяк не можуть зрозуміти загарбники   ….

Усі ці  історичні події, пережиті цими родинами Сінкевич – Харчук, знову підтверджують споконвічне прагнення українців до волі, до гідності, свободи за життя у європейські спільноті, готовність захищати свою державу. 

Я вірю в ЗСУ пишаюся і вивчаю шлях боротьби воїнів ОУН - УПА, бо своєю мужньою боротьбою вони нам показують гідний приклад того, як потрібно нищити підступного ворога. Саме завдяки  їм Україна продовжує існувати як суверенна незалежна держава, а мільйони її громадян — жити у нормальних умовах, наскільки це можливо під час бойових дій на території країни. 

Список використаної літератури

1. В Поході до волі: 1 том. / М. Климишин – Детройт, 1987.- 429
2. І. Марчук  "Нептун-47" — таємна зброя МГБ. – Історична правда, 2018.
3. ЛАН. Лановеччина творча. Видавництво « Джура», Тернопіль, 2001. с 140
4. Лановеччина: події і люди у визвольній боротьбі ХХ ст./ Упор.: С. П. Лисак, О. В. Рудюк/ - Тернопіль: ТзОВ « Терно – граф». 2010. – 416 с.
5. Локальна історія. Фронт підтримки: жінки в українському Русі опору, інтернет посилання https://localhistory.org.ua/texts/statti/front-pidtrimki-zhinki-v-ukrayinskomu-rusi-oporu/
6.  Розповідь Галини Григорєвої – Харчук .
7. Розповідь Дмитра Харчука
8. Розповідь Володимира Парація, старшого наукового співробітника Бережанського краєзнавчого музею.
9. Український визвольний рух/ Центр досліджень визвольного руху, Інститут краєзнавства ім І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2004.- збірник 3 – 304 с.
10.        Інтернет посилання: https://uk.wikipedia.org/wiki/47-%D0%BC%D0%B0_%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B5%D

Додатки

Галина Григор’єва- Харчук – донька Ольги. Харчук Дмитро і Ярослав Григор’єв – онуки Ольги. На місці загибелі рідної тітки Віри Сінкевич.

Шумщина, гора Стіжок

Ольга Сінкевич – Харчук

Григор’єв Ярослав

Дмитро Харчук